Annotation 10 страница

Повернення сера Томаса спричинило разючі зміни в житті сім'ї незалежно від «Уз кохання». Під його владою Менсфілд став зовсім іншим. Декого з членів товариства уже не було поруч, а майже всі, хто лишився, ходили зажурені, — усюди, порівняно з минулим, панували сум та нудьга, і тоскні родинні зібрання пожвавлювалися лише зрідка. Сер Томас, і взагалі не схильний підтримувати з будь-ким близьке знайомство, тепер тим паче уникав такого спілкування — хіба що за одним винятком. Рашворти були єдиними, кого він міг допустити до свого домашнього кола. Едмунда не дивували батькові почуття, і він ні про що не шкодував, окрім розлуки з Грантами. — Адже вони мають право на нашу увагу, — казав він Фанні. — Вони начебто належать до нас; вони ніби частина нас самих. Мені б хотілося, щоб батько подумав про те, як уважно вони ставилися до нашої матусі та сестер, коли його тут не було. Боюся, вони можуть подумати, наче ними знехтували. Але ж насправді батько їх просто не знає. Вони ще й року тут не прожили, як він поїхав з Англії. Якби він знав їх краще, він би оцінив їх, як належить; адже вони саме з тих людей, які йому завжди подобалися. Тут іноді не завадило б бодай якогось пожвавлення; сестри начебто не в гуморі, і Том, звичайно ж, нудиться. Доктор і місіс Грант внесли б трохи розради в наші вечори, і навіть батькові це здалося б приємним. — Ти так гадаєш? — спитала Фанні. — Як на мене, дядечкові не сподобалося б ніяке доповнення до нашого товариства. Він над усе цінує спокій, про який ти кажеш, і прагне відпочити душею в колі сім'ї. І мені не здається, що нам зараз не так весело, як колись, — я маю на увазі, до того, як дядечко поїхав звідси. Наскільки я пам'ятаю, завжди було майже так само. При ньому ніколи багато не сміялися; та навіть якщо є якась відмінність, то гадаю, що це лише наслідки довгої розлуки. Така ніяковість цілком природна; але я щось не пригадую, щоб колись раніше ми надто веселилися ввечері, — хіба, може, коли дядечко від'їздив до міста. Певно, й ніде молоді люди не веселяться, коли за ними хтось наглядає. — Твоя правда, Фанні, — трохи повагавшись, мовив Едмунд. — Наші вечори просто знову стали такими, як раніше, і в цьому немає нічого нового. Новим було, навпаки, їх пожвавлення. Та який слід залишили по собі ті кілька тижнів! У мене було таке відчуття, наче ми ще ніколи так не жили. — Може, я не вмію так веселитися, як інші люди, — сказала Фанні. — Мені вечори не здаються надто довгими. Я люблю слухати дядечкові оповіді про Вест-Індію. Я могла б слухати його годинами. Це розважає мене більше, ніж багато інших речей; отже, я, мабуть, просто не така, як всі люди. — Але що тут поганого? — І він усміхнувся. — Невже я мушу пояснювати, що ти не схожа на інших через свій розум та скромність? Хіба ти, Фанні, чи будь-хто іще, колись чули від мене компліменти? Якщо ти хочеш компліментів, піди до мого батька. Він тебе втішить. Спитай свого дядечка, якої він думки про тебе, і ти почуєш безліч компліментів; і хоч вони здебільшого стосуватимуться твоєї зовнішності, тобі доведеться з цим змиритися і повірити, що згодом він побачить і красу твоєї душі. Подібні слова були такими незвичними для Фанні, що просто її приголомшили. — Твій дядечко вважає тебе дуже гарненькою, люба Фанні, ось і вся таємниця. Будь-хто, крім мене, розводився б про це набагато більше, і будь-яка дівчина, крім тебе, образилася б, що її не вважали гарною досі; але, щиро кажучи, твій дядечко раніше й справді не помічав твоєї краси, а тепер він від тебе у захваті. Ти просто розквітла! І лице, й фігура… Та ні, Фанні, не сердься, це ж твій дядечко так каже. Якщо ти не можеш стерпіти похвали дядечка, що ж буде далі? Ти справді повинна звикнути до думки, що тобою можна замилуватися. Тебе не повинно засмучувати, що з тебе вийде гарна жінка. — О, не кажи так, не кажи! — вигукнула Фанні, страждаючи від почуттів, про які Едмунд не здогадувався; але, побачивши, що вона засмучена, він не став більше про це говорити і лише додав серйознішим тоном: — Твій дядечко задоволений тобою щодо всього; мені б тільки хотілося, щоб ти більше з ним говорила. Ти — одна з тих, хто завжди мовчить на наших вечірніх зібраннях. — Але ж я розмовляю з ним більше, ніж будь-коли. Певно, що так. Хіба ти не чув, як я вчора спитала його про торгівлю рабами? — Так, чув… і сподівався, що ти почнеш розпитувати його далі. Його б порадувала твоя цікавість. – І мені справді було дуже цікаво… але стояла така мертва тиша! І оскільки кузини були поруч і не вимовили ані слова і їм наче було до того байдуже, мені не хотілося… я подумала, що це виглядатиме так, наче я хочу ствердитися за їх рахунок, виказуючи цікавість до його розповіді і задоволення, які б він бажав бачити у своїх доньках. — Міс Кроуфорд мала слушність, коли нещодавно зауважила, що ти майже так само боїшся чужої уваги та похвали, як інші жінки — неуваги. Ми говорили про тебе в пастораті, і ось що вона сказала. Вона дуже прониклива. Я не знаю нікого, хто б вірніше судив про людей. Для такої молодої дівчини це просто диво! Вона, звичайно, розуміє тебе краще, ніж більшість із тих, хто тебе знає віддавна; а щодо декого з інших, то я зрозумів з її влучних натяків і мимохідь зронених зауважень, що вона могла б судити про інших з такою ж прозірливістю, якби цьому не заважало почуття такту. Цікаво, що вона думає про батька? Він повинен здаватися їй привабливим чоловіком, справжнім джентльменом, шляхетним, статечним; проте, можливо, через те, що вона занадто мало його бачила, його стриманість може її відштовхувати. Якби вони були довше знайомі, то, безперечно, сподобалися б одне одному. Її жвавість була б йому приємна, а їй не бракує розуму, щоб оцінити його душевні чесноти. Якби вони бачилися частіше! Сподіваюся, вона не думає, наче вона чимось йому неприємна. — Вона має надто добре усвідомлювати, як прихильні до неї всі інші члени вашої сім'ї, — мовила Фанні, злегка зітхнувши, — щоб у неї могла виникнути така підозра. І бажання сера Томаса спершу побути наодинці з сім'єю таке природне, що вона не може його не розуміти. Певна, мине ще трохи часу, і ми знову будемо зустрічатися, як раніше, а наскільки часто — це залежатиме хіба що від пори року. — Це перший жовтень від часів її дитинства, що вона проводить у селі. Танбридж і Челтенхем я б не міг назвати селом; а листопад — місяць взагалі тоскний, і я бачу, що місіс Грант непокоїться, чи не буде ця зима в Менсфілді надто нудною для її сестри. Фанні могла б дещо сказати у відповідь, та безпечніше було не казати нічого і не торкатися звичок міс Кроуфорд, її уподобань, її вдачі, її схильності пишатися собою, її друзів, аби ненароком не видати свого несхвального ставлення. Уже через те, що міс Кроуфорд була такої гарної думки про неї, Фанні мала б поставитися до неї поблажливо; тому вона змінила тему розмови. — Завтра, здається, дядечко обідає в Созертоні, і ти і містер Бертрам — також. Удома лишимося тільки ми з тітонькою… Сподіваюся, дядечкові не перестане подобатися містер Рашворт. — Це неможливо, Фанні. Він неодмінно розчарується в містері Рашворті після завтрашнього візиту, провівши в його товаристві п'ять годин. Я просто вжахнувся б, що за нудний день ми маємо витримати, якби після цього не слід було чекати ще більшого лиха — того враження, яке він справить на сера Томаса. Він не зможе далі себе обманювати. Мені їх усіх шкода, і краще б цей Рашворт і Марія ніколи не зустрічалися. Сера Томаса й справді чекало розчарування. Попри всю його приязність до містера Рашворта і незважаючи на повагу містера Рашворта до нього, він не міг не відкрити для себе хоча б частини правди: що містер Рашворт — такий собі незрілий молодик, що він не обізнаний у ділових справах, не любить читати і загалом не здатний самостійно судити про речі, до того ж, здається, ще й не усвідомлює цього. Зовсім не таку людину він волів би бачити своїм зятем; і, почавши тривожитися за Марію, намагався зрозуміти її почуття. Йому вистачило недовгого спостереження, аби збагнути, що в кращому разі вона просто байдужа до свого нареченого. Вона поводилася з містером Рашвортом недбало й холодно. Вона не любила його — і не могла полюбити. Сер Томас вирішив серйозно поговорити з нею. Хоч яким вигідним міг бути цей шлюб, хоч як довго вони були заручені, та ще й на виду у світського товариства, — не можна заради цього жертвувати її щастям. Може, вона дала згоду після надто короткого знайомства, а впізнавши містера Рашворта краще, ладна розкаятись у своєму рішенні. Сер Томас звернувся до своєї доньки серйозно і доброзичливо; він висловив усі свої побоювання, поцікавився, чого вона бажає насправді, і запевнив її, що можна подолати будь-які ускладнення і негайно ж розірвати угоду, якщо вона почувається нещасливою в очікуванні такого майбутнього. Він зробить усе, щоб її звільнити. Марія, слухаючи його, якусь мить боролася з собою, та лише одну мить; коли ж її батько замовкнув, вона вже здатна була відповісти йому рішуче й спокійно. Вона подякувала йому за таку велику турботу, за батьківську доброту і переконала його, що він помиляється, думаючи, ніби вона має хоч найменше бажання взяти назад своє слово або ж змінила свою думку чи свої наміри. Вона глибоко поважає містера Рашворта за його вдачу й поведінку і не сумнівається, що буде з ним щаслива. Сер Томас був задоволений і радий, а може, й надто радий, щоб глибше замислюватися з цього приводу — хоч саме це він розважливо порадив би будь-кому іншому. Відмовитися від такого союзу йому було б вельми прикро; тому він міркував ось як: містер Рашворт ще досить молодий і може змінитись на краще; містер Рашворт повинен — і зможе — змінитися на краще в гідному оточенні; і якщо зараз Марія стверджує з такою певністю, що буде з ним щаслива, і говорить про це не під впливом миттєвого настрою, не в любовному засліпленні, їй слід вірити. Вона, мабуть, не здатна до сильних почуттів; він і раніше був такої думки про неї; та це не значить, що вона гірше почуватиметься в житті, і якщо вона не прагне бачити у своєму чоловікові людину непересічну й обдаровану, все інше свідчить їй на користь. Поміркована молода особа, що виходить заміж не з любові, зазвичай тим більше прихильна до своєї власної родини; а близькість Созертону до Менсфілду є вельми спокусливою і, дуже ймовірно, буде джерелом постійної й безневинної втіхи. Так, чи майже так, міркував сер Томас, щасливий, що йому не доведеться зазнати всіх прикрощів, які супроводжують будь-який розрив: подиву, засудження, докорів; щасливий, що може впевнено чекати союзу, який додасть йому пошани та ваги в суспільстві, і, зокрема, щасливий від думки, що доньчина вдача якнайкраще сприяє цьому союзові. Для Марії бесіда була так само приємною. Зараз вона була схильна радіти, що її долю визначено остаточно й невідворотно, що вона знову зв'язала себе з Созертоном, що тепер Кроуфорд не уявлятиме, начебто він керує її вчинками й руйнує її плани; і вона вийшла з кімнати, сповнена гордої рішучості, маючи намір надалі бути обачнішою з містером Рашвортом, щоб не давати батькові приводу для підозри. Якби сер Томас звернувся до неї в перші три-чотири дні після від'їзду Генрі Кроуфорда, — тоді, коли її розбурхані почуття ще не заспокоїлися і коли вона ще не втратила останньої надії і не вирішила терпіти його суперника, — її відповідь могла б бути іншою; та ще через три-чотири дні, не діждавшись ні повернення Кроуфорда, ні листа, ні звістки від нього — жодних ознак сердечної схильності, жодної надії, що розлука змусить його сумувати, — вона змогла заспокоїтися настільки, щоб шукати розради в задоволенні власної гордості та мстивому тріумфі. Генрі Кроуфорд вкрав її щастя, але не повинен про це дізнатися; не повинен занапастити її добре ім'я, полишити її краси й багатства. Він не матиме причин вважати, що вона побивається за ним у Менсфілді, усіма покинута, відмовившись від Созертону й від Лондона, від незалежності й розкошів. Незалежність була їй тепер потрібна більше, ніж будь-коли; в Менсфілді вона відчувала це з особливою гостротою. Їй було все тяжче миритися з обмеженнями, які встановлював батько. Почуття свободи, викликане його відсутністю, тепер стало їй конче необхідним. Вона повинна якнайшвидше втекти від нього, від Менсфілду і зцілити свою зранену душу в багатстві та світських успіхах, у вирі шумних розваг. Вона прийняла рішення і більше не вагалася. Зволікати, маючи такі почуття, зволікати навіть через приготування до весільних урочистостей, було справжньою мукою, і містер Рашворт навряд чи чекав одруження з таким нетерпінням, як його наречена. У її душі всі найважливіші приготування вже було завершено; вона підготувалася до заміжжя, зненавидівши батьківську оселю, постійні обмеження, нудний домашній спокій, сповнена відчаю від любовного розчарування і зневаги до майбутнього чоловіка. Про все інше можна подумати згодом. Придбання нових екіпажів та меблів може почекати до Лондона, до весни, коли в неї з'явиться смак до подібних занять. Головні учасники події дійшли повної згоди, і з'ясувалося, що для всіх весільних приготувань буде цілком достатньо кількох тижнів. Місіс Рашворт була ладна поступитися місцем хазяйки цій молодій жінці, якій пощастило стати обраницею її любого сина; і на початку листопада шанована вдова, узявши з собою покоївку та лакея, у власному екіпажі вирушила до Бату, щоб похизуватися чудесами Созертону на званих вечорах і, можливо, під час бесіди за картярським столом захоплюватися ними ще більше, ніж удома; і ще до середини того місяця відбулося торжество, яке подарувало Созертону нову господиню. Весілля відбулося за всіма правилами. Наречена була в дуже елегантному вбранні, обидві подружки, як то ведеться, у трохи скромнішому; сер Томас був посадженим батьком, леді Бертрам тримала напоготові пляшечку ароматичної солі, чекаючи нагоди розчулитись; тітонька Норріс силувалася заплакати; а вінчав молодих сам доктор Грант. Коли дійшло до обговорення церемонії між сусідами, ніщо не викликало зауважень, окрім того, що молодята з Джулією їхали від церкви до Созертону тим самим екіпажем, яким містер Рашворт їздив ще рік тому. Що ж до всього іншого, етикет того дня міг задовольнити найсуворіші вимоги. Усе завершилося, і вони поїхали. Сер Томас почувався так, як має себе почувати турботливий батько, і розхвилювався ще більше, ніж того очікувала для себе — і примудрилася щасливо уникнути — його дружина. Місіс Норріс, раденька прислужитися своїм близьким у турботах того дня, а саме провести його в менсфілдському домі, підбадьорюючи сестру, та вихилити за здоров'я містера і місіс Рашворт кілька зайвих чарочок, сяяла від щастя: адже саме вона влаштувала цей шлюб, вона зробила все можливе, і з її самовдоволеного вигляду ніхто б не міг запідозрити, що вона бодай колись у житті чула про нещасливе заміжжя чи що вона здогадується про справжні почуття її племінниці, яка зростала й виховувалася в неї на очах. Молоде подружжя мало намір через два-три дні поїхати до Брайтона і зняти там будинок на кілька тижнів. Будь-який курорт був для Марії в новину, і в Брайтоні взимку можна повеселитися не гірше, ніж улітку. Доки вони скуштують досхочу нових розваг, якраз прийде час шукати інших вражень у Лондоні. Джулія їхала з ними до Брайтона. Відтоді як сестри вже не були суперницями, між ними помалу відновилося колишнє взаєморозуміння; принаймні вони поладнали настільки, щоб у такий час зрадіти можливості бути разом. Містер Рашворт аж ніяк не був найприємнішим супутником для своєї дружини; а Джулія, так само як і Марія, прагнула нових вражень та розваг, хоч і не так багато вистраждала, щоб їх отримати, і їй було легше витримувати залежне становище. Їхній від'їзд спричинив ще одну суттєву зміну в Менсфілді — утворилася порожнеча, яку можна було заповнити лише з плином часу. Сімейне коло помітно звузилося, і хоч обидві міс Бертрам останнім часом не вносили особливого пожвавлення в товариство, всі не могли за ними не скучити. Навіть матері їх не вистачало; але наскільки дужче сумувала за ними їхня добросерда кузина, що, блукаючи будинком, думала про них і співчувала їм з таким сердечним жалем, якого вони навряд чи були варті. Розділ двадцять другий

Після від'їзду кузин Фанні зазнала більшої уваги. Тепер вона була єдиною молодою дівчиною в сімейному товаристві, єдиною з тих завжди цікавих представниць будь-якої сім'ї, серед яких досі лишалася непомітною третьою; і тепер неможливо було її не помічати, не думати про неї, не турбуватися про неї більше, ніж будь-коли; і в домі раз у раз лунало: «А де ж Фанні? » — навіть коли їй не збиралися давати ніяких доручень. Не тільки вдома, але й у пастораті її стали цінувати більше. У будинку, де після смерті містера Норріса їй доводилося бувати щонайбільше двічі на рік, вона стала бажаною гостею, якій завжди раді, і в ці похмурі, вогкі дні листопада особливо раділа їй міс Кроуфорд. Ці відвідини почалися випадково, а продовжувалися за уклінним запрошенням. Місіс Грант, бажаючи зробити життя сестри хоч трохи цікавішим, залюбки переконала саму себе, наче цим запрошенням робить Фанні велику ласку й допомагає їй розвиватися. Одного разу Фанні вирушила до селища за дорученням тітоньки Норріс і потрапила під дощ. Це сталося недалеко від пасторату; її побачили у вікно, коли вона намагалася сховатись під гіллям дуба, що ріс біля самої огорожі, і, незважаючи на її несміливу відмову, змусили зайти в дім. Поштивому слузі вона ще могла опиратися, та коли вийшов з парасолькою сам доктор Грант, вона, страшенно знітившись, хоч-не-хоч мала скоренько увійти до будинку; а для бідолашної міс Кроуфорд, яка щойно скаржилася на цей гидкий дощ і невтішно зітхала, оплакуючи загибель своїх сподівань на ранкову прогулянку й усвідомлюючи, що протягом найближчої доби вона не побачить довкола жодного нового обличчя, шум біля парадних дверей і поява в холі наскрізь промоклої міс Прайс були справжньою втіхою. Значення такої події в дощовий день на селі важко було переоцінити. Вона вмить пожвавилася і, випередивши всіх, заквапилася прислужитися Фанні, зауважила, що та змокла більше, ніж дозволила помітити спочатку, і дала їй суху одежу; а Фанні, після того як їй довелося прийняти всі ці знаки уваги й люб'язні послуги хазяйок та служниць, була змушена знову спуститися вниз, щоб посидіти у вітальні, доки злива не вщухне; і міс Кроуфорд, благословляючи цю щасливу можливість поговорити з новою людиною, була рада й весела і перед обідом, і під час самого обіду. Сестри виявили таку доброту до Фанні і таку приязність, що вона могла б насолоджуватися своїм гостюванням, якби тільки була здатна повірити, що нікому не заважає, і якби могла сподіватися, що за годину надворі проясниться і вона не муситиме, собі на сором, вертатися додому в екіпажі доктора Гранта, про що її вже попередили. Що ж до тривоги, яку могла викликати її відсутність вдома в таку негоду, її це не бентежило: адже про те, що вона пішла, знали тільки її тітоньки, і вона чудово розуміла, що за неї не будуть тривожитися: у якому б котеджі, за припущенням тітоньки Норріс, вона не сховалася від дощу, тітоньці Бертрам це буде однаковісінько. Надворі почало розвиднюватися, коли Фанні, помітивши в кімнаті арфу, стала розпитувати про неї, а потім зізналася, що дуже хотіла б її послухати і що вона, хоч у це й важко було повірити, ще не чула арфи відтоді, як її привезли до Менсфілду. Самій Фанні це здавалося цілком природним. Вона жодного разу не бувала у пастораті після того, як привезли інструмент, — для цього просто не було приводу; але міс Кроуфорд, згадавши про її давнє бажання послухати арфу, засоромилася власної неуважності і одразу ж почала розпитувати: «Хочете, я зіграю вам зараз? » «Що ви хотіли б послухати? » І вона почала грати, радіючи новому слухачеві, що здавався таким вдячним і щиро захоплювався її грою, а до того ж начебто мав непоганий смак. Вона грала, поки погляд Фанні, спрямований за вікно, де нарешті прояснилося, не дав їй зрозуміти, як слід повестися далі. — Посидьте ще чверть години, — мовила міс Кроуфорд, — подивимося, як буде з погодою. Не тікайте, тільки-но вщухнув дощ. Оті хмари виглядають зловісно. — Але ж вони пройшли, — сказала Фанні. — Я за ними стежила. Вони йдуть з півдня. – Із півдня чи з півночі, але це грозові хмари, будьте певні; і вам не слід іти, поки на вас чигає така небезпека. До того ж я хочу ще дещо вам зіграти, одну дуже милу п'єску, — ваш кузен Едмунд її просто обожнює. Ви неодмінно маєте лишитись і послухати улюблену п'єсу вашого кузена. Фанні відчула, що справді повинна лишитися; і хоч їй не обов'язково було чекати цих слів, щоб подумати про Едмунда, при такому memento^[9] його образ постав у її уяві з особливою чіткістю, і вона уявила, як він сидів у цій кімнаті, можливо, на тому самому місці, де сидить вона, і з неослабним захопленням слухав свою улюблену музику, що звучала, на її думку, напрочуд виразно та мелодійно; і хоч їй самій було приємно слухати цю п'єсу і радісно від того, що їй подобається те саме, що й Едмундові, коли міс Кроуфорд скінчила грати, їй ще дужче захотілося піти додому; і, побачивши її нетерпіння, її так люб'язно запросили завітати до них знову — зайти, якщо зможе, під час прогулянки, щоб іще раз послухати арфу, — що Фанні відчула себе просто зобов'язаною це зробити, якщо тільки вдома не заперечуватимуть. Таким був початок цієї дружби, що виникла в перші два тижні після від'їзду сестер Бертрам, дружби, що була спричинена здебільшого прагненням міс Кроуфорд до нових вражень і майже не викликала у Фанні по-справжньому дружніх почуттів. Фанні заходила до неї кожні два-три дні; це були немов якісь чари: вона не могла почуватися спокійно, якщо не йшла до міс Кроуфорд, і все ж таки не відчувала до неї справжньої прихильності: вона була про все іншої думки і не могла бути вдячною за те, що хтось став шукати її товариства, коли поруч не виявилося нікого іншого; і розмови з міс Кроуфорд не були їй насправді приємні, а якщо зрідка її розважали, то й змушували ніяковіти водночас, оскільки міс Кроуфорд вправлялася в дотепах за рахунок осіб або предметів, які Фанні звикла поважати. Однак вона продовжувала приходити, і вони прогулювались із півгодини — а потім ще та іще стільки ж — у чагарникових алеях, висаджених місіс Грант; погода була надзвичайно м'якою для цієї пори року, і вони часом навіть наважувалися посидіти на якій-небудь садовій лаві під майже оголеними кронами дерев і лишалися там, поки ніжних слів Фанні, замилуваної красою пізньої осені, не переривав подих холодного вітру, у якому кружляло останнє жовте листя навколо дівчат, і не змушував їх звестися на ноги і знову походити, щоб зігрітись. — Як гарно, яка краса, — мовила якось Фанні, озираючись навкруги, коли вони отак сиділи разом. — Я щоразу, входячи до цієї алеї, дивуюся, як вона розрослася і яка ж вона гарна. Три роки тому це був усього лише грубий живопліт уздовж поля, і хто б міг подумати, що з нього вийде така краса; а тепер він перетворився на алею, і навіть важко сказати, чого в ній більше — користі чи краси; і, мабуть, іще через три роки ми забудемо — майже забудемо, що тут було раніше. Які дивні, просто дивовижні оці перетворення, що їх здійснює час, і зміни в людській свідомості! — й, услід за плином думок, додала трохи згодом: — Якщо можна назвати якусь властивість нашої натури більш дивовижною від інших, я думаю, що це пам'ять. Як на мене, її сила, її слабкість, її мінливість чаять у собі ще більше чогось незбагненного, ніж будь-що інше. Пам'ять іноді буває такою послужливою, покірною; а іноді вона така непевна й слабка; а то стає просто мучителькою і виходить з-під нашої влади! Ми, безперечно, і в усьому іншому — диво; але наша здатність згадувати і забувати здається особливо чудною. Міс Кроуфорд, яку не зворушили і не зацікавили ці міркування, не знала, що відповісти; і Фанні, помітивши це, повернулася до тієї теми, що, на її думку, була цікавішою. — Певно, мої похвали можуть видатися недоречними, та мене просто вражає, з яким смаком місіс Грант усе це облаштувала. У плануванні алеї вчувається така чарівна простота! Нічого зайвого! — Так, — недбало зауважила міс Кроуфорд, — усе виглядає непогано як для такого місця. Від нього й не слід чекати нічого особливого; і, між нами кажучи, я навіть не уявляла, що сільський пастор може облаштувати таку алею чи щось подібне. — А мені так приємно бачити ці пишні миртові дерева, — мовила Фанні у відповідь. — Садівник мого дядечка завжди казав, що земля тут краща, ніж у нього, і про це свідчать хоча б оті лаврові кущі, та й взагалі усі вічнозелені рослини. Вічнозелені! Які вони гарні, які всюди бажані, які чудні! Подумати тільки — як вражає різноманіття природи! У різних країнах, як ми знаємо, ростуть різні дерева, і все ж таки дивно, що одна й та сама земля, одне й те саме сонце дають життя рослинам, що різняться одна від одної самими законами та особливостями свого існування. Ви подумаєте, що я надміру вразлива; та досить мені вийти надвір, а особливо посидіти на відкритому повітрі, як мене часто охоплює таке шанобливе зачудування перед усім довкола. Неможливо дивитися на будь-який витвір природи, щоб при цьому не поринути в роздуми. — Щиро кажучи, — мовила міс Кроуфорд, — я мов той славнозвісний дож при дворі Людовіка Чотирнадцятого; мушу зізнатися, що не бачу в цій алеї нічого дивного, крім того, що я сама в ній знаходжуся. Якби хтось сказав мені ще рік тому, що в цьому місці буде мій дім, що мені доведеться проводити тут місяць за місяцем, я б нізащо не повірила. А тепер я живу тут уже п'ятий місяць! І, треба сказати, це п'ять найспокійніших місяців у моєму житті. — Аж надто спокійних, напевно. — Я б і сама так думала — теоретично; проте, — і її очі зблиснули, — насправді в мене досі ще не було такого щасливого літа. — І, замислившись, вона тихо додала: — А втім, іще невідомо, до чого це може призвести. У Фанні забилося серце, і вона відчула, що більше не в змозі приховувати своїх почуттів. Міс Кроуфорд, однак, пожвавилася і повела далі: — Я бачу, що навіть краще примирилася з сільським життям, ніж очікувала. Я ладна навіть припустити, що проводити півроку на селі за певних обставин дуже приємно. Елегантно умебльований, не дуже великий будинок, у якому зосереджені всі родинні зв'язки; постійне спілкування з родичами; можливість бути першою в добірному товаристві, яке тебе шанує більше від багатьох заможних осіб, а після веселих розваг залишатися tê te-à -tê te з людиною, що для тебе найдорожча у світі… У такій картині немає нічого страшного, як ви гадаєте, міс Прайс? Немає потреби заздрити навіть місіс Рашворт, коли маєш такий дім. — Заздрити місіс Рашворт! — тільки й спромоглася мовити Фанні. — Ну, знаєте, було б негарно з нашого боку судити місіс Рашворт надто суворо; завдяки їй нас чекає багато веселих, приємних, щасливих годин. Сподіваюся, наступного року ми будемо частими гостями у Созертоні. Такий шлюб, як у міс Бертрам, — це просто Божа ласка для світського товариства; адже для дружини містера Рашворта буде найприємнішим заняттям збирати повен дім гостей та влаштовувати бучні бенкети. Фанні мовчала, і міс Кроуфорд знову замислилася, та по хвилі раптом підвела очі й вигукнула: — Ага, ось він! — хоч це був не містер Рашворт, а Едмунд, який простував до них разом із місіс Грант. — Моя сестра і містер Бертрам. Я так рада, що ваш старший кузен поїхав і його знову можна називати — містер Бертрам. У звучанні слів «містер Едмунд Бертрам» є щось надто невиразне й мізерне, це звання молодшого брата і більш нічого, тому воно мені просто гидке. — Як ми по-різному відчуваємо! — вигукнула Фанні. — Для мене «містер Бертрам» звучить так холодно й безглуздо, без теплоти, без жодного виразу! Це просто звернення до джентльмена і все. А в імені Едмунд є благородство. Це ім'я героїчне й славетне; ім'я королів, принців, лицарів; у ньому вчувається шляхетність і вірність. — Повірте, мені воно також здається гарним, а «лорд Едмунд» чи «сер Едмунд» звучить просто чудово; та поховайте його під крижаним, нищівним «містер», і «містер Едмунд» — це не більше, ніж «містер Джон» або «містер Томас». Ну, гаразд; може, нам приєднатися до них і таким чином уникнути хоча б половини докорів за те, що ми сидимо надворі о такій порі року, перш ніж вони почнуть читати свою проповідь? Едмунд був надзвичайно радий їх зустріти. Сьогодні він уперше побачив їх разом відтоді, як вони заприятелювали, про що він дізнався із щирим задоволенням. Саме такої дружби між двома дорогими для нього особами він лише й міг бажати; і, на честь закоханого, слід зазначити, що він не вважав цю дружбу корисною лише для Фанні — чи то більш корисною саме для неї. — Ну то як, ви нам не дасте нагінки за таку необачність? — спитала міс Кроуфорд. — Ви що собі думаєте, хіба ми тут сиділи не для того, щоб нас за це відчитували, і вмовляли, і переконували більш ніколи так не робити? — Мабуть, я б вас таки насварив, — відповів Едмунд, — якби ви сиділи поодинці; та якщо ви вчинили такий переступ разом, мені слід бути поблажливим. — Вони не могли довго просидіти, — вигукнула місіс Грант, — бо коли я піднімалася за своєю шаллю, то побачила їх у горішнє вікно, і вони якраз прогулювалися. — Та й день сьогодні такий ясний, — додав Едмунд, — що це не така вже необачність — трохи посидіти надворі. Про нашу погоду не завжди можна судити за календарем. Часом ми можемо вільніше поводитися в листопаді, ніж у травні. — Слово честі, — вигукнула міс Кроуфорд, — ви двоє — такі безсердечні і ненадійні друзі, яких я ще в житті не бачила! Ви не розхвилювалися ні на мить. Певно, ви й не здогадуєтеся, як ми тут позамерзали! Та я вже давно зрозуміла, що проти містера Бертрама безсилі ті маленькі хитрощі, які так гарно допомагають жінці. На нього в мене й спочатку не було надії; але ж ви, місіс Грант, моя рідна сестра, і я гадала, що ви повинні хоч трохи непокоїтись за мене. — Ти собі лестиш, дорогенька моя Мері, і анітрохи мене цим не розчулиш. Мені є про що непокоїтись, та це речі зовсім інші; і якби навіть я могла змінити погоду, тобі довелося б весь час страждати від різкого східного вітру — бо деякі з моїх рослин Роберт залишає на ніч надворі: ночі, мовляв, іще теплі; а я ж бо знаю, чим це скінчиться: раптом вдарить мороз і захопить усіх зненацька — принаймні Роберта, — і рослини загинуть усі до одної; а ось іще гірше: куховарка щойно сказала, що індичку не можна зберігати довше, ніж до завтра, а я ж так не хотіла готувати її раніше неділі, бо знаю, наскільки більше доктор Грант їй зрадіє в неділю, то ж такий для нього важкий день. Оце, схоже, справжні прикрощі, і тому я гадаю, що погода навіть надто тепла як для цієї пори. — Радощі домашнього господарства в сільському закутні! — глузливо мовила міс Кроуфорд. — Порекомендуйте мене вашому садівникові та крамареві. — Люба моя дитинко, порекомендуй доктора Гранта до Вестмінстерського абатства чи до собору Святого Павла, і я радітиму твоїм садівникові з крамарем не менше від тебе. Але в нас, у Менсфілді, немає такої можливості. Що ж мені вдіяти? — О, та ви тут нічого не зможете вдіяти, окрім того, що вже робите зараз: постійно бідкатися, проте ніколи не занепадати духом. — Дякую; але цих дрібних прикрощів нам не уникнути, Мері, де б ми не жили; і якщо ти оселишся в місті, а я приїду до тебе погостювати, боюся, що в тебе будуть ті ж самі клопоти, хоч і не з садівником та крамарем, — а скоріш за все, саме через них. Ти будеш обурюватися їхньою віддаленістю або ж їхніми грабіжницькими цінами та шахрайством. — Я збираюся стати досить багатою, щоб не турбуватися через подібні речі. Великий прибуток — ось найкращий рецепт щастя, про який я коли-небудь чула. Він, безперечно, вбереже від турбот про миртові дерева та індичок. — Ви збираєтеся стати дуже багатою? — спитав Едмунд, і погляд його, як здалося Фанні, посерйознішав. — Звичайно. А ви хіба ні? Хіба всі ми цього не хочемо? — Я не можу хотіти чогось такого, що настільки не залежить від мого бажання. Міс Кроуфорд може обирати бажаний для неї ступінь багатства. Їй треба лише визначити його розміри — кількість тисяч фунтів на рік, — і, без сумніву, стільки вона й матиме. А все, чого я можу хотіти, — це не бути бідним. — Завдяки скромності та ощадливості, узгоджуючи свої бажання зі своїм капіталом і таке інше. Я вас розумію, і це вельми схвальне бажання для людини вашого віку, з такими обмеженими прибутками і без впливових зв'язків. Чого ви іще можете бажати, окрім пристойного забезпечення? У вас лишається не так багато часу; а ваші рідні мають не те становище, щоб могли що-небудь для вас зробити чи то образити вас нагадуванням про своє багатство та всі ті переваги, яких воно надає. Будьте чесним та бідним, як на те ваша воля, — та я не думаю, що зможу вам позаздрити. Я навіть не думаю, що зможу вас поважати. У мене набагато більше поваги до тих, хто чесний і багатий. — Те, наскільки ви поважаєте чесність — бідну чи багату, — мене зовсім не хвилює. Я не збираюся бути бідним. Бідність як така викликає в мене відразу. Бути чесним і посідати середнє місце між багатством та бідністю — ось яке становище ви не повинні зневажати. — Але я зневажатиму таку людину, якщо вона могла б піднятися вище і не зробила цього. Я можу лише зневажати будь-кого, хто вдовольняється життям у безвісті, тоді як міг би завоювати визнання. — Але як саме завоювати? Як, зрештою, моя чесність може домогтися хоч якогось визначного становища? На це питання було нелегко відповісти, і прекрасна леді замислено промовила: «О-о! » — перш ніж надумала, що сказати: — Вам слід було б балотуватися до парламенту чи десять років тому піти у військові. — Але тепер про це не варто говорити; а щодо моєї парламентської кар'єри, гадаю, мені доведеться почекати скликання асамблеї представників молодших синів, які не мають з чого жити. Ні, міс Кроуфорд, — додав він серйознішим тоном, — є визначна мета, не досягати якої, я почуватимуся нещасним, — у тому разі, якщо мені не пощастить чи я виявлюся нездатним її досягти, — але вона полягає в зовсім іншому. Те розуміння, яке Фанні побачила в його погляді, коли він говорив, а також те, що звучало в жартівливій відповіді міс Кроуфорд, було гіркою поживою для роздумів Фанні; і, відчувши, що вона просто не в змозі з належною увагою слухати місіс Грант, з якою йшла зараз услід за тими двома, вона вже майже вирішила йти додому і лише чекала, поки збереться на силі про це сказати, коли великий годинник у Менсфілд-парку пробив на третю, і вона збагнула, що справді затрималася набагато довше, ніж зазвичай, і одразу ж перестала вагатися, чи лишитись їй, чи піти і як саме та коли це зробити. Більш не маючи жодних сумнівів, вона негайно стала прощатися з усіма, і Едмунд тої ж миті згадав, що його мати питала про Фанні і що він пішов до пасторату саме по неї. Фанні заспішила ще більше і, не сподіваючись, що Едмунд стане її супроводжувати, збиралася скоренько йти додому сама; але інші також прискорили кроки і увійшли разом з нею до будинку, через який потрібно було пройти. Доктор Грант був у передпокої, і, коли вони зупинилися з ним поговорити, з Едмундової поведінки вона зрозуміла, що він таки збирається піти з нею. Він також став прощатись. Фанні не могла не бути йому вдячною. Доктор Грант на прощання запросив Едмунда наступного дня з ним пообідати, і Фанні не встигла ще й засмутитись, як місіс Грант, раптом згадавши про неї, спитала, чи не буде вона ласкава прийти також. Така увага була для неї незвичною, та й подібне запрошення Фанні отримала вперше в житті; отже, украй здивована та знічена, вона пробурмотіла, що вельми вдячна, але «не впевнена, що зможе прийти», і дивилася на Едмунда, наче благаючи його про допомогу. Але Едмунд, радий, що їй випала така щаслива нагода, з першого погляду на неї та з перших її слів переконався, що вона боїться не отримати тітчиного дозволу, і не міг уявити, що його мати її не відпустить; тому він наполегливо й рішуче порадив Фанні прийняти запрошення, і, хоч вона не насмілилася б на такий відважний крок навіть у його присутності, незабаром було вирішено, що, як нічого не зміниться, місіс Грант чекатиме Фанні на званий обід. — А ви знаєте, що буде на обід? — мовила, всміхнувшись, місіс Грант. — Індичка, і — можете не сумніватись — чудова. Бачиш, мій любий, — звернулася вона до чоловіка, — куховарка твердить, що індичку треба приготувати завтра. — Оце добре! — вигукнув доктор Грант. — Так воно й краще. Я радий почути, що в нашому домі ховаються такі скарби. Але міс Прайс і містер Едмунд Бертрам, напевно, залюбки віддалися б на волю фортуни. Ніхто з нас не бажає знати свій жереб заздалегідь. Дружня зустріч — ось чого ми передусім бажаємо, а не гарного обіду; тож ви з вашою куховаркою можете приготувати для нас що завгодно — хоч індичку, хоч окіст, хоч смажену гуску. Кузен та кузина вирушили додому разом; і, поговоривши про запрошення, яке було для Едмунда надзвичайно приємним, оскільки він вважав його вельми бажаним для Фанні при тій дружбі, що зав'язалася між нею та міс Кроуфорд і дуже його втішала, далі вони йшли мовчки, бо після цієї розмови Едмунд замислився і більш ні про що не хотів говорити. Розділ двадцять третій

⇐ Предыдущая 10 11 12 13 141516 17 18 19 Следующая ⇒