Annotation 11 страница

– І чого це місіс Грант запросила Фанні? — мовила леді Бертрам. — Чого б то їй запрошувати Фанні? Ти ж знаєш, Фанні ніколи не ходила до них на такі обіди. Я не можу її відпустити, і я певна, вона також не захоче туди іти. Фанні, ти ж не захочеш, правда? — Якщо ви ставите питання так, — вигукнув Едмунд, перш ніж кузина змогла відповісти, — Фанні одразу ж відповість «ні»; але я впевнений, люба матусю, що вона рада була б піти, і не бачу жодної причини, чом би їй не піти. — Я й уявити не можу, чого місіс Грант надумала її запросити. Досі їй таке не спадало на думку. Вона часом запрошувала твоїх сестер, але ж не Фанні. — Якщо ви не зможете без мене обійтися, мем… — почала була Фанні звичним для неї тоном самозречення. — Але ж батько весь вечір буде вдома, поруч із матусею. — Так, у цьому я не сумніваюся. — Я гадаю, мадам, ви спитаєте батька, що він думає з цього приводу. — Це ти добре придумав. Так я й зроблю, Едмунде. Я спитаю сера Томаса, тільки-но він прийде додому, — чи можу я обійтися без Фанні. — Як на те ваша воля, мем. Але я мав на увазі, що ви спитаєте його думки про те, чи личить Фанні прийняти це запрошення; і гадаю, він погодиться, що і для місіс Грант, і для Фанні буде краще, якщо Фанні прийме це перше в її житті запрошення. — Не знаю. Ми спитаємо сера Томаса. Але він дуже здивується, що місіс Грант взагалі вирішила запросити Фанні. Більш їм не було чого сказати — принаймні такого, що було б доречним, — аж поки не повернувся сер Томас; але предмет цієї розмови, що стосувався спокою леді Бертрам завтра ввечері, був для неї настільки важливішим від усього іншого, що за півгодини — коли сер Томас на хвильку зазирнув до неї, повернувшись з полів та ідучи до своєї гардеробної, — вона знов озвалася до нього, як він був став порозі: — Сер Томас, зачекайте хвилинку, я маю вам дещо сказати. Її спокійний, зманіжений тон — а вона ніколи не завдавала собі клопоту підвищити голос — завжди досягав своєї мети; і сер Томас одразу ж повернувся. Вона почала свою розповідь, і Фанні непомітно вислизнула з кімнати, оскільки чути, як її обговорюють з дядечком, було для неї надто тяжким випробуванням. Вона тривожилася, водночас усвідомлюючи, що тривожиться, може, й занадто — адже яка, зрештою, різниця, піде вона чи залишиться? Та якщо дядечко почне міркувати й вирішувати, та ще й з виглядом вельми суворим, і зверне отакий суворий погляд на неї, і врешті-решт вирішить не на її користь, вона, певно, не зможе виказати належної покори та байдужості. Але тим часом усе складалося для неї добре. Почалося зі слів леді Бертрам: — Я скажу вам щось таке, що вас здивує. Місіс Грант запросила Фанні на обід. — Ну то добре, — мовив сер Томас так, ніби чекав якоїсь більш вражаючої новини. — Едмунд хоче, щоб вона пішла. Та як мені без неї обійтися? — Вона спізниться, — мовив сер Томас, витягаючи годинника, — але що вас непокоїть? Едмунд зрозумів, що має втрутитися і повідомити те, про що змовчала його мати. Він розповів усю історію, і їй лишалося тільки зауважити: — Як дивно! Адже місіс Грант ще ніколи її не запрошувала. — Але ж хіба це не природно, — мовив Едмунд, — що місіс Грант хоче зробити приємне своїй сестрі, запросивши таку бажану для неї гостю? — Ніщо не може бути природнішим, — відповів сер Томас по недовгому роздумі. — Та ні, навіть якби не було сестри, ніщо, на мою думку, не може бути природнішим. Бажання місіс Грант виказати люб'язність до міс Прайс, племінниці леді Бертрам, не вимагає жодних пояснень. Єдине, що мені здається дивним, — це те, що її запросили вперше. Фанні вчинила слушно, давши таку ухильну відповідь. Як на мене, її почуття варті поваги. Але, наскільки я розумію, їй, певно ж, хочеться піти, адже молодь так любить збиратися разом, і я не бачу жодної причини відмовити їй у такому бажанні. — Але ж хіба я зможу без неї обійтися, сер Томас? — Я певний, що зможете. — Вона завжди розливає чай, коли моєї сестри немає поруч; ви ж знаєте. — Твою сестру, мабуть, можна буде попросити провести завтрашній день з нами, і я, звичайно, також буду вдома. — Ну, тоді гаразд. Фанні може піти, Едмунде. Фанні скоро почула добру новину. Едмунд постукав до її кімнати, коли йшов до себе. — Ось бачиш, Фанні, все чудово владналося, і твій дядечко не вагався ані хвилі. Він одразу так вирішив. Ти підеш. — Дякую тобі, я так рада, — щиро вигукнула Фанні; але, зачинивши за ним двері, вона не могла не спитати себе: «А чому я маю радіти? Хіба я не почую і не побачу там такого, що буде для мене прикрим? » Однак, незважаючи на ці вагання, вона раділа. Хоч якою скромною видалася б така розвага комусь іншому, для Фанні вона була і новою, і надзвичайно важливою; адже, окрім того дня у Созертоні, вона навряд чи колись обідала не вдома; і, хоч тепер вона йшла з дому всього лише за півмилі і чекало її лише товариство трьох осіб, все ж таки то був званий обід, і всі дрібниці, пов'язані з приготуваннями до нього, вже самі по собі її розважали. Від тих, хто мав розуміти її почуття і виховувати її смаки, вона не дочекалася ні співчуття, ні допомоги, оскільки леді Бертрам ніколи не думала про те, щоб комусь прислужитися, а місіс Норріс, що прийшла наступного дня за ранковим запрошенням сера Томаса, була в найпоганющому гуморі і, здавалося, прагнула тільки зіпсувати настрій племінниці і нині, і в майбутньому, наскільки це було можливо. — Слово честі, Фанні, оце тобі пощастило — спіткати таку увагу та люб'язність! Тобі слід бути дуже вдячною місіс Грант за те, що вона про тебе подумала, і твоїй тітоньці, що вона дозволила тобі піти; і ти маєш на це дивитися як на річ надзвичайну; адже, сподіваюся, ти розумієш, що світські розваги не для тебе, а звані обіди й поготів; і не уявляй собі, що таке колись повториться. А то ти ще надумаєш, наче тобі хочуть бозна-яку честь зробити оцим запрошенням; ні, голубонько, честь зроблено твоєму дядечкові з тітонькою і мені. Місіс Грант вважає, що мусить вшанувати нас, звернувши трохи уваги на тебе; а інакше вона б і на думці не мала тебе запрошувати, і повір мені, якби твоя кузина Джулія була вдома, про тебе навіть і не згадали б. Так місіс Норріс вельми переконливо довела, що місіс Грант не відчуває особливої прихильності до своєї майбутньої гості, і Фанні, розуміючи, що від неї чекають відповіді, змогла тільки сказати, як вона вдячна тітоньці Бер-трам за дозвіл піти, і пообіцяла довести до ладу вечірнє тітчине рукоділля, щоб тій не довелося страждати через її відсутність. — О, та щодо цього, твоя тітонька чудово без тебе впорається, інакше вона не дозволила б тобі піти. Я буду поруч, тому можеш не хвилюватися за свою тітоньку. І сподіваюся, ти дуже приємно проведеш вечір і будеш усім задоволена. Але мушу тобі сказати, п'ять осіб за столом — надто вже це незручно! Я просто не могла не здивуватися, що така шляхетна пані, як місіс Грант, розпорядилася так нерозумно! П'ятеро за столом, та ще й за отим величезним широким столом, що займає всю кімнату, — просто жах якийсь! Якби доктор погодився взяти мого обіднього стола, коли я переїжджала, — а так вчинив би будь-хто при здоровому глузді, — замість того, щоб привозити свій недоладний новий стіл, що більший, так, більший навіть від оцього, що тут, — наскільки було б краще! І наскільки більше його стали б поважати! Адже людину ніколи не поважатимуть, якщо вона переступає належні для неї межі. Не забувай про це, Фанні. П'ятеро, — всього лише п'ятеро сидітимуть за отаким столом! Однак страв на ньому, я певна, вистачить і на десятьох. Місіс Норріс трошки віддихалася і знов почала правити своєї. — Необачність і дурість отих людей, що пнуться за межі свого кола й удають, наче вони від нього вищі, завжди впадає в око; і тому я вважаю доречним дещо тобі порадити, Фанні, якщо вже ти збираєшся в гості без нас. Я тебе прошу й заклинаю, не привертай до себе уваги, не говори забагато і не висловлюй своєї думки так, наче ти рівня нашій любій місіс Рашворт або Джулії. Тобі до них ніколи не дорівнятись, от що я скажу. І пам'ятай, де б ти не була, ти маєш сидіти тихесенько; хоча міс Кроуфорд у пастораті тримається наче вдома, ти не повинна брати з неї приклад. А збиратися додому тобі слід не раніше, ніж того захоче Едмунд. Нехай він сам це вирішує. — Так, мем; я б ніколи не вчинила інакше. – І як піде дощ, — а воно щось схоже на те, он як вогко надворі, — ти мусиш якось дати собі ради і не чекати, що за тобою пришлють екіпаж. Я, звичайно, сьогодні вже не піду додому, тож для мене не будуть закладати карету; а ти поміркуй над цим і візьми із собою все, що треба. Племінниця знайшла ці поради вельми розумними. Вона була такої ж низької думки про свої потреби в комфорті, як і тітонька Норріс; і коли сер Томас, відчинивши двері до кімнати, мовив: «Фанні, о котрій годині тобі подавати екіпаж? » — вона була настільки приголомшена, що їй наче відібрало мову. — Любий сер Томас! — вигукнула місіс Норріс, побуряковівши від гніву. — Фанні може й пішки прогулятися. — Пішки! — повторив сер Томас тоном скривдженої гідності і ступив до кімнати. — Моїй племінниці іти пішки на званий обід, о такій порі року! Двадцять хвилин на п'яту тебе влаштує? — Так, сер, — боязко відповіла Фанні, почуваючись ледве не злочинницею перед місіс Норріс; і, не бажаючи лишатися з нею і дражнити її своєю переможною радістю, вона вийшла з кімнати услід за дядечком, затримавшись лише настільки, щоб почути гнівні слова: — Оце вже зовсім зайве! Просто надмірна поблажливість! А втім, Едмунд також їде; так, звісно ж, це заради Едмунда. Я помітила, що він захрип, ще в четвер увечері. Проте на Фанні це не справило жодного враження. Вона розуміла, що екіпаж буде подано для неї, для неї самої; і від дядечкової турботи, якій передували докори тітоньки, вона розплакалася сльозами вдячності, щойно лишилася на самоті. Візник подав екіпаж хвилина у хвилину; наступної миті спустився вниз і молодий джентльмен; і оскільки леді, боячись запізнитись, уже задовго до того сиділа у вітальні, сер Томас попрощався з ними так вчасно, як того потребувала його пунктуальність. — Тепер дай-но я подивлюся на тебе, Фанні, — сказав Едмунд з ласкавою усмішкою люблячого брата, — і скажу, як ти мені подобаєшся; наскільки я можу судити при цьому світлі, ти справді дуже гарна. Що ти вдягла? — Нову сукню, яку дядечко був такий ласкавий подарувати мені на Маріїне весілля. Сподіваюся, вона не занадто ошатна; але мені будь-що хотілося її вдягти, а такої нагоди може не трапитись усю зиму. Сподіваюся, ти не думаєш, що я занадто вичепурилася. — Якщо жінка вбрана у біле, про неї ніколи так не скажеш. Я не бачу в тобі нічого, що було б «занадто». Сукня виглядає просто чудово. Мені подобаються оці блискучі цяточки. Чи немає в міс Кроуфорд подібного вбрання? Під'їжджаючи до пасторату, вони проминули кінне подвір'я та каретний сарай. — Овва! — вигукнув Едмунд. — Нас уже хтось випередив, — он чийсь екіпаж! Хто б це міг бути? — І, опустивши бічне скло, щоб придивитися, мовив: — Це Кроуфорд, це ландо Кроуфорда, так, немає сумніву! Ось і двоє його служників — ставлять ландо на його звичайне місце. Усе зрозуміло, він тут. Оце несподіванка, Фанні! Я буду радий його бачити. У Фанні не було ні приводу, ні часу сказати, що в неї почуття зовсім інші; але сама думка, що їй доведеться постати перед цим добродієм, змушувала її ще більше боятися жахливої церемонії зустрічі у вітальні. Звичайно, містер Кроуфорд був саме у вітальні; він приїхав уже досить давно, щоб із нетерпінням чекати обіду; а посмішки і задоволені погляди трьох інших мешканців будинку, що стояли навколо нього, показували, яким приємним для них було його несподіване рішення завітати сюди на кілька днів по дорозі з Бату. Едмунд привітав його дуже сердечно; і всі, окрім Фанні, щиро раділи його приїзду, але навіть для неї його присутність була в певному розумінні бажаною: у більшому товаристві вона могла поводитись, як завжди — тобто сидіти мовчки і лишатися непомітною. Вона скоро це зрозуміла, оскільки, хоч її власне сумління всупереч настановам тітоньки Норріс спонукало її грати роль першої леді у цьому товаристві і приймати відповідні знаки уваги, під час застільної бесіди вона побачила, що їй зовсім не обов'язково брати участь у загальній жвавій розмові — так багато треба було обговорити брату з сестрою про гостювання в Баті, а двом молодим людям — про полювання, так захоплено обговорювали політичні питання містер Кроуфорд і доктор Грант, і так любо гомоніли про безліч різних справ місіс Грант і міс Кроуфорд, що вона могла тільки спокійно слухати і таким чином провести дуже приємний вечір. Їй не пощастило, однак, виказати люб'язність до новоприбулого джентльмена, удаючи, ніби її цікавить план, що був вигаданий доктором Грантом, підтриманий Едмундом, здобув щире схвалення обох сестер і невдовзі заволодів думками самого Кроуфорда, — продовжити його перебування в Менсфілді і викликати з Норфолку його мисливців; здавалося, він не міг дати згоди, поки Фанні не схвалить цього рішення. Він хотів почути її думку щодо того, чи довго буде триматися така ясна погода, але Фанні відповідала коротко і настільки байдуже, як те дозволяла ввічливість. Вона не могла бажати, щоб він лишився, і їй було б приємніше, якби він взагалі не звертався до неї. Дивлячись на Кроуфорда, вона не могла не згадувати про двох відсутніх кузин, і особливо про Марію; але його вочевидь не бентежили подібні спогади. Опинившись у тому самому місці, де все це відбулося, він начебто міг почуватися щасливим і без сестер Бертрам — так, наче ніколи не знав Менсфілд іншим. Фанні чула, як він недбало про них згадував, і тільки тоді, коли всі перейшли до вітальні й Едмунд завів осторонь якусь ділову розмову з доктором Грантом, а місіс Грант почала розливати чай, він заговорив про них із сестрою трохи серйозніше. З багатозначною посмішкою, через яку Фанні одразу його зненавиділа, він мовив: — Отже, наскільки я розумію, Рашворт і його прекрасна дружина у Брайтоні… От везунчик! — Так, вони там уже тижнів зо два, чи не так, міс Прайс? І Джулія з ними. – І містер Йєтс, мабуть, десь поблизу. — Містер Йєтс! О, про нього ми нічого не чули. Я навіть не думаю, щоб про нього часто згадували в листах до Менсфілд-парку; а ви, міс Прайс? Гадаю, моя подруга Джулія досить розумна, щоб не набридати батькові оповідями про містера Йєтса. — Бідолаха Рашворт з його сорока двома репліками! — вів далі Кроуфорд. — Усі їх пам'ятатимуть довіку. Ото сердега! Я бачу його як зараз… його марні зусилля й відчай. Ну, я, мабуть, не помилюся, якщо скажу, що його прекрасна Марія навряд чи колись забажає почути його сорок дві репліки. — І, вмить спохмурнівши, додав: — Вона надто гарна для нього, — занадто гарна. — І, знову змінивши тон, з вишуканою ґречністю звернувся до Фанні: — Ви були найкращим другом для містера Рашворта. Ваша доброта і терпіння просто незабутні, — те невтомне терпіння, з яким ви намагалися допомогти йому вивчити роль, наставити його на розум, у якому природа йому відмовила, — позичити йому хоч трохи розуму, яким ви обдаровані так щедро! Може, йому й бракувало глузду, щоб оцінити вашу доброту, проте зважуся твердити, що всі інші віддавали їй належне. Фанні зашарілася й не відповіла нічого. — Це був сон, чарівний сон! — вигукнув він, на мить замислившись. — Я завжди буду згадувати наші репетиції з особливою насолодою. Вони були такі цікаві, сповнені натхнення, такі живі! Це відчував кожний. Ми всі наче ожили. Щогодини ми були чимось зайняті, повні сподівань, турбот, нових задумів. Весь час доводилося долати якісь дрібні перешкоди, тривоги, сумніви. Я ще ніколи не був щасливішим, ніж тоді. Фанні повторила це про себе з потаємним обуренням. Не був щасливішим! Ніколи не був щасливішим, ніж тоді, коли свідомо чинив таке неподобство! Не був щасливішим, ніж тоді, коли поводився так безсоромно й нечуло! О, яка ж пропаща душа! — Нам не пощастило, міс Прайс, — продовжував він тихіше, щоб його не почув Едмунд, і не здогадуючись про її справжні почуття, — нам справді дуже не пощастило. Іще один тиждень, лише один тиждень — і цього було б досить. Коли б ми могли керувати подіями, коли б Менсфілд мав владу над вітрами лише протягом якогось тижня чи двох під час осіннього рівнодення, — все було б зовсім інакше. Не те щоб ми накликали на нього лихо, буревій чи шторм, — ні, тільки сильний супротивний вітер або мертвий штиль. Нас вдовольнив би тижневий штиль в Атлантиці, чи не так, міс Прайс? Він уперто домагався відповіді, і Фанні, відвернувшись від нього, мовила набагато жорсткіше, ніж завжди: — Щодо мене, сер, я не спізнила б його повернення навіть на день. Дядечко так несхвально поставився до цієї затії, що, як на мене, все і так зайшло надто далеко. Вона ще ніколи не відповідала йому так багатослівно — а з таким гнівом не говорила ще ні до кого в житті; і, промовляючи ці слова, вона тремтіла і залилася рум'янцем від власної сміливості. Кроуфорд був дещо вражений; але по недовгому роздумі він відповів уже спокійнішим тоном, так, наче це був результат його серйозних роздумів: — Так, цілком слушними є ваші міркування. Це було скоріше приємним, ніж пристойним. Ми здійняли надто багато галасу з нічого. — І він хотів заговорити з нею про щось інше, але Фанні відповідала так нерішуче, з такою неохотою, що його спроби не зазнали успіху. Міс Кроуфорд, раз у раз поглядаючи на доктора Гранта й Едмунда, зауважила: — Ці джентльмени, певно, обговорюють щось надзвичайно цікаве. — Найцікавіше у світі, — відповів її брат, — а саме — як заробити гроші; як перетворити гарний прибуток на іще кращий. Доктор Грант дає Бертраму вказівки, як поводитися на тому життєвому шляху, на який він ступить дуже скоро. Я так розумію, що його буде посвячено в сан за кілька тижнів. Вони про це говорили в їдальні. Я радий, що Бертрам так добре влаштується в житті. Він матиме досить великий прибуток, щоб вдовольнити будь-які свої потреби, та ще й заробить його без особливих клопотів. У нього має бути не менше семисот фунтів на рік. Сімсот на рік — це непогано як для молодшого брата; і оскільки він, звичайно ж, житиме вдома, ці гроші підуть йому на menus plaisirs; ^[10] a від проповідей на Різдво та Великдень йому, певно, також перепадатиме кругленька сума з пожертвувань. Його сестра, намагаючись приховати свої почуття за безтурботним сміхом, зауважила: — Ніщо мене так не смішить, як легковажність, з якою кожний судить про прибуток тих, хто набагато бідніший від нього. Ти б заспівав іншої, Генрі, якби мав лише сімсот фунтів на рік. — Можливо; але подібні речі пізнаються лише в порівнянні, ти ж знаєш. Походження і звички — ось що є вирішальним. Бертрам буде непогано забезпечений як для молодшого сина з сім'ї баронета. До свого двадцятип'ятиріччя, а може, й раніше він матиме сімсот фунтів на рік, що дістануться йому задарма. Міс Кроуфорд могла б сказати, що для цього таки доведеться дещо зробити і витримати те, про що вона була не в змозі думати спокійно; але вона опанувала себе і, нічого не відповівши братові, постаралася прибрати спокійний та безтурботний вигляд, коли обидва джентльмени невдовзі по тому до них приєдналися. — Знаєте, Бертраме, — мовив Генрі Кроуфорд, — я неодмінно приїду до Менсфілду послухати вашу першу проповідь. Я приїду навмисне, щоб підтримати недосвідченого початківця. Коли це має відбутися? Міс Прайс, а ви не хочете приєднатися до мене, щоб підбадьорити вашого кузена? Хіба це не ваш почесний обов'язок — пильно дивитися на нього протягом усієї проповіді, подібно до мене, ловити кожне його слово і відводити погляд лише для того, щоб занотувати якийсь із зразків його красномовства? Ми заздалегідь озброїмося записниками та олівцями. Коли це станеться? Знаєте, вам слід прочитати проповідь у Менсфілді, щоб вас почули сер Томас і леді Бертрам. — Я стерегтимуся вас, Кроуфорде, так довго, як тільки зможу, — мовив Едмунд, — бо ви, певен, лише збиватимете мене з ладу, а вас мені буде неприємніше бачити в цій ролі, ніж будь-кого іншого. «Невже це його не присоромить? — подумала Фанні. — Та ні, він надто нечулий». Тепер, коли все товариство знову зібралося докупи і головні балакуни захопилися розмовою, їй стало спокійніше; а коли після чаю влаштували партію у віст — а надумала це задля втіхи доктора Гранта його дружина, хоч про це й не слід було здогадуватися, — і міс Кроуфорд узяла арфу, Фанні лишалося тільки слухати, і далі її спокою не порушувало ніщо, окрім запитань, з якими час від часу звертався до неї містер Кроуфорд і які вона не могла залишити без відповіді. Міс Кроуфорд була надто роздратована тим, що їй довелося почути, і тому її не вабило жодне заняття, окрім музики. Грою на арфі вона втішилася сама і розважила подругу. Звістка, що Едмунд так скоро буде посвячений у сан, вразила її, немов удар, що хоч і є очікуваним, та все ж лишається непевним і віддаленим у часі; вона почувалася скривдженою й розгніваною. Вона була дуже сердита на Едмунда. Досі їй здавалося, що вона має на нього більший вплив. Адже вона вже почала думати про нього — і добре це усвідомлювала — із щирою прихильністю, з майже визначеними намірами; але тепер вона відповідатиме йому такою ж байдужістю. Було цілком очевидно, що він не має ні серйозних намірів, ні сердечних почуттів до неї, якщо обрав для себе становище, до якого — і він це чудово знає — вона ніколи не принизиться. Тепер і їй слід збайдужіти до нього. Віднині вона не вбачатиме у проявах його уваги щось більше за тимчасове захоплення. Якщо він виказав себе володарем своїх почуттів, вона також зуміє опанувати себе. Розділ двадцять четвертий

Генрі Кроуфорд вранці остаточно вирішив, що проведе наступні два тижні у Менсфілді, і, пославши по своїх мисливців та написавши кілька рядків у пояснення адміралові, він запечатав та відкинув від себе листа і озирнувся до сестри; і, впевнившись, що поруч більш нікого немає, він з посмішкою мовив: — Ну то чим, на твою думку, я хочу побавитись у дні, вільні від полювання? Я вже досить дорослий, щоб не виїжджати частіше, ніж тричі на тиждень; але в мене є план на оці порожні дні, і як ти гадаєш, що я надумав? — Ну звісно ж, гуляти і кататись зі мною верхи. — Не тільки це; хоч я буду вельми радий і тому, й іншому, це заняття лише для тіла, а я маю чимось потішити й душу. Те, про що ти кажеш, — усього лише відпочинок та розваги, без цілющої домішки праці; а я не звик гаяти час у неробстві. Ні, мій план — змусити Фанні закохатися в мене. — Фанні Прайс! Які дурниці! Ні, ні. Тобі слід вдовольнитися двома її кузинами. — Але для повного задоволення мені не вистачає Фанні Прайс. Я мушу знайти стежку до її серця. Ти, здається, не розумієш, наскільки вона варта уваги. Коли ми говорили про неї учора ввечері, ви — ніхто з вас — наче й не помітили тієї разючої зміни, що сталася з нею за останні кілька місяців. Ви бачите її щодня і тому не помічаєте цього; та повір, зараз це зовсім інша дівчина, ніж була восени. Тоді вона була просто скромним, тихеньким дівчатком, хоч і непоганим на вроду; але тепер це справжня красуня. Я звик вважати, що її обличчя та фігура не вирізняються особливою вродою; але в цій ніжній шкірі, що так часто заливається рум'янцем, як ото вчора, є щось справді чарівне; а з одного лише погляду на її очі й вуста я зрозумів, що їм не бракує виразності, коли є що виражати. Та й взагалі, її поведінка, її манери, її tout ensemble^[11]так невпізнанно змінилися! Вона, мабуть, від жовтня стала вищою принаймні на два дюйми. — Дурниці! Просто поруч не було жодної високої жінки для порівняння, і до того ж вона була в новій сукні — а ти досі ще не бачив її так гарно вдягненою. Повір мені, вона достоту така, як була в жовтні. Річ у тім, що вона була єдиною дівчиною в компанії, на яку ти міг звернути увагу, — а ти ж без цього не можеш. Я завжди вважала її гарною — не так щоб дуже гарною, та, як кажуть, «нічогенькою»; це така краса, яку помічаєш не одразу. Її очі мали б бути темніші, але усмішка в неї чарівна; а щодо її дивовижної зміни, то, певна, таке враження спричинене її новою сукнею і тим, що ти більш не мав на кого дивитись; і тому, якщо ти так уперто прагнеш позалицятись до неї, ти нізащо не зможеш мене переконати, наче це данина її красі, а не твоїй власній джиґунській вдачі. Брат лише посміхнувся у відповідь на це звинувачення і по хвилі відповів: — Просто не знаю, як підступитися до цієї міс Фанні. Я її не розумію. Не можу збагнути, що вона собі думала вчора. Яка в неї вдача? Чи вона занадто серйозна, чи трошки чуднувата, чи, може, кокетує? Чому вона уникає мене і дивиться так суворо? Я так і не зміг її розговорити. Я ще ніколи в житті не проводив так багато часу в товаристві дівчини, бажаючи з усіх сил її розважити, — і зазнати такої поразки! Ніколи не бачив дівчини, що позирала б на мене так строго! Я мушу це виправити. Її погляд промовляє: «Ви мені не сподобаєтесь, я вирішила раз і назавжди, що ви мені не сподобаєтесь»; а я кажу, що сподобаюся. — Дурненький хлопчику! Ось чим вона тебе приваблює! Тільки це, і ніщо інше, змушує тебе милуватись її ніжною шкірою й твердити, наче вона стала вища на зріст; ось що надає їй такої чарівної принади! Ну, тоді я щиро бажаю, щоб тобі не вдалося її занапастити; трохи кохання, можливо, їй не завадить, та я не хочу, щоб ти розбив її серце, бо вона — найчарівніше створіння у світі, і вона здатна до сильних почуттів. — Це триватиме лише два тижні, — відповів Генрі, — а якщо навіть два тижні будуть для неї згубними, отже, в неї така вдача, і її не порятує ніщо. Ні, я не збираюся її кривдити, цю любу крихітку! Я лише хочу, щоб вона ласкаво дивилася на мене, всміхалася мені і заливалася рум'янцем, зберігала для мене вільного стільця поруч із собою, де б ми не були, і щиро раділа, коли я сяду на цей стілець і заговорю до неї; щоб думала так само, як я, цікавилася всіма моїми справами і поділяла мої уподобання, і старалася якомога довше затримати мене в Менсфілді, і вважала б, коли я поїду, що її серце навіки розбите. А більш мені нічого не треба. — Сама скромність! — зауважила Мері. — Тепер моє сумління спокійне. Ти досить часто матимеш нагоду проявити себе, адже ми стільки часу проводимо разом. І, більш не намагаючись наставити його на розум, вона полишила Фанні на розсуд долі, — а доля її, якби серце Фанні не було захищене таким чином, про який не підозрювала міс Кроуфорд, могла б стати тяжчою, ніж вона заслуговувала; бо хоч на світі, безперечно, існують такі несхитні молоді особи вісімнадцяти років (а інакше про них не писали б у романах), що від них не добитися необачної, на їхній погляд, сердечної схильності ніякими хитруваннями — ні галантною поведінкою, ні лестощами, — мені б не хотілося вважати Фанні подібною до них, і я не думаю, що, маючи таку чутливу й добру вдачу і такий тонкий смак, вона змогла б уникнути сердечного полону, приймаючи залицяння (хоч вони й тривали б лише два тижні) такого чоловіка, як Кроуфорд — незважаючи на те, що при цьому могла б позбутися колишньої поганої думки про нього, — якби її серце вже не було віддане іншому. Хоч як надійно захищало її душу кохання до іншого та зверхнє ставлення до того, хто зазіхав на її спокій, проте постійна увага Кроуфорда — постійна, але не настирлива, бо він чимдалі більше зважав на її делікатність і почуття такту, — дуже скоро змусила б її поставитись до нього з більшою, ніж досі, приязністю. Вона, звичайно ж, не забувала минулого і була такої ж несхвальної думки про Кроуфорда, але віддавала належне його талантам: він умів її розважити і значно краще поводився, був таким ґречним, серйозним, таким бездоганно ввічливим, що здавалося неможливим не відповісти йому такою ж люб'язністю. Кількох днів було досить, щоб справити таке враження; і наприкінці цих кількох днів склалися обставини, що допомогли йому в спробах здобути прихильність Фанні, а її зробили такою щасливою, що вона ладна була полюбити все та всіх довкола. Уїльям, її брат, що так довго був відсутній і якого вона так ніжно любила, прибув до Англії. Вона сама отримала від нього листа — кілька радісних, квапливих рядків, написаних, коли корабель увійшов до плавби, і відісланих до Портсмута з першим катером, який покинув «Антверпен» у Спітхеді; і коли Кроуфорд з'явився з газетою в руці, сподіваючись першим провістити цю новину, Фанні, сяючи від щастя та вдячності, писала у відповідь на листа люб'язне запрошення, яке спокійно диктував їй дядечко. Кроуфорд лише напередодні довідався про цю подію, як і взагалі про те, що Фанні має такого брата-моряка і що він плаває на такому кораблі, але його цікавість виявилася, на щастя, досить стійкою і спонукала його після повернення до міста розвідати, коли передбачається прибуття «Антверпена» з плавання в Середземному морі; і щаслива знахідка, на яку він натрапив, проглядаючи вранці флотські новини, здавалася йому винагородою за кмітливість, з якою він віднайшов спосіб зробити Фанні приємне, а також за незмінну увагу до адмірала — адже Кроуфорд з пошани до дядечка вже багато років передплачував газету, у якій завжди повідомлялися свіжі флотські новини. Однак зараз він спізнився. Усі ті бурхливі почуття першої миті, які він сподівався збудити своєю звісткою, вже були виказані. Проте його наміри, доброту його намірів Фанні сприйняла із вдячністю: вона щиро, тепло подякувала йому, бо цієї миті її звичайна сором'язливість розтанула в припливі палких сестринських почуттів. Любий Уїльям скоро буде з ними. Не було жодних сумнівів, що йому одразу ж дадуть відпустку, бо ж він іще тільки гардемарин; а оскільки його батьки живуть у тому ж місті, де став на якір «Антверпен», і, певно, вже з ним побачилися і бачать його щодня, у відпустку він має одразу ж вирушити до сестри, яка так сумлінно писала до нього упродовж семи років, і до дядечка, що більш від усіх підтримував його в житті та сприяв його кар'єрі; і тому відповідь Уїльяма, у якій він зазначав день свого приїзду, надійшла дуже скоро. Не минуло й десяти днів відтоді, як Фанні хвилювалася через перший у її житті званий обід, як вона зазнала хвилювання більш високого, усюди — у передпокої, в коридорі, на сходах — прислухаючись, чи не під'їжджає екіпаж, що привезе до неї брата. На щастя, це сталося саме тоді, коли вона отак чекала; і тому зустріч не була занадто церемонною чи несподіваною: Фанні побачила брата в ту саму мить, коли він увійшов до будинку, і в перші щасливі хвилини поруч не було нікого, хто б міг їм перешкодити, жодних свідків, окрім слуг, заклопотаних лише тим, щоб відчинити належні двері. Усе відбулося саме так, як того бажали, незалежно один від одного, і сер Томас, і Едмунд, бо обидва вони вельми переконливо порадили місіс Норріс не рушити з місця, ледве до них долинув шум у передпокої. Уїльям і Фанні не забарилися постати перед сером Томасом, і він був радий побачити, що його протеже, звичайно, дуже відрізняється від того хлопця, якого він відправив у плавання сім років тому, — тепер це був юнак з відкритим, приємним обличчям, що поводився природно й невимушено, однак у приязній, ввічливій манері, тож сер Томас одразу побачив у ньому друга. Минув якийсь час, перш ніж Фанні змогла отямитися від шалених радощів тієї години, останні тридцять хвилин якої були сповнені чекання, а перші — щастя справдженої надії; знадобилося трохи часу навіть на те, щоб вона усвідомила своє щастя, щоб зникло розчарування, з яким ми завжди зустрічаємо зміни в дорогій нам людині, і щоб вона знов побачила того Уїльяма, якого знала колись, і заговорила до нього так, як прагнула того всім серцем уже багато років. Однак ця мить все ж настала, прискорена його любов'ю — такою ж палкою, як її любов, і вільнішою від обмежень витонченості чи невіри в себе. Фанні була найдорожчою для нього людиною, і він, маючи сильну волю і відважне серце, не соромився виявляти свої природні почуття. Наступного ранку вони втішалися прогулянкою удвох, а потім кожний новий день лише зміцнював їхню близькість, що сер Томас був радий помітити навіть раніше, ніж на те вказав йому Едмунд. Ніколи, хіба що в ті надзвичайно радісні хвилини останніх місяців, коли Едмунд приділяв їй бодай найменшу увагу, Фанні не відчувала такого щасливого піднесення, як під час такого нічим не затьмареного й вільного спілкування з братом і другом, який відкривав їй душу, ділився з нею усіма своїми тривогами й надіями, планами й роздумами щодо довгоочікуваної, заробленої важкою працею і справедливо цінованої винагороди — службового підвищення; який міг першим розповісти їй про будь-які події в житті батьків, братів і сестер, про кого вона чула лише зрідка; якого цікавили всі дрібні переваги й недоліки життя в Менсфілді; який поділяв її думку щодо кожного члена цієї родини, хіба що ставився більш прискіпливо до галасливої й набридливої тітоньки Норріс; і з яким (і це, певно, було найціннішим) вона могла знову й знов згадувати всі радості й прикрощі дитячих років, любовно звертатися у спогадах до спільного щастя та болю. Ця властивість сприяє любові, у якій навіть шлюбні узи є слабшими від братніх. Діти з однієї сім'ї, однієї крові, з однаковими дитячими спогадами та звичками знаходять у цих стосунках джерело такої радості, якою не обдарують їх будь-які подальші життєві зв'язки; і потрібна довга вимушена відчуженість, спричинена безповоротним і остаточним розривом, щоб цю дитячу близькість було знищено назавжди. На жаль, це трапляється надто часто. Братня любов, що часом здатна замінити все на світі, іноді поступається місцем байдужості. Але в Уїльяма і Фанні Прайс це почуття тільки пробуджувалося й зростало, не скалічене розбіжністю поглядів, не охолоджене потягом до когось іншого й лише зміцнене силою часу й розлуки. Така ніжна прихильність звеличувала їх в очах кожного, хто мав щире серце, здатне оцінити все варте пошани. Генрі Кроуфорда це вразило більше, ніж будь-кого. Він поважав сердечні, щирі почуття молодого моряка настільки, що якось сказав йому, вказуючи на Фанні: «Знаєте, мені вже починає подобатись оця чудернацька мода, хоча, вперше почувши, що подібні речі прижилися в Англії, я не міг цьому повірити; і коли місіс Браун та інші жінки з'явилися в Гібралтарському комісаріаті з такою зачіскою, я подумав, що вони з'їхали з глузду; але Фанні може примирити мене з чим завгодно», — і замилувався рум'янцем на щоках Фанні, живим блиском її очей, її захопленням та пильною увагою до братової розповіді про страшні пригоди, яких він зазнав під час довгого плавання. Генрі Кроуфорд мав досить природного смаку, щоб оцінити цю картину. Відтоді Фанні набула для нього особливої принади — можливо, й удвічі більшої; адже її вразливість, що так прикрашала і немовби освітлювала її лице, вже сама по собі була привабливою. Він більш не сумнівався, що вона здатна до справжніх почуттів. Вона народжена для любові. Якщо тебе покохає така дівчина, це таки чогось варте; бути першим, хто збентежить її юну, недосвідчену душу! Вона зацікавила його більше, ніж він міг передбачити. Двох тижнів виявилося недостатньо. Тепер він уже не думав про від'їзд. Дядечко часто заохочував Уїльяма до розмови. Сера Томаса розважали його розповіді, та передусім він хотів зрозуміти оповідача, ближче пізнати юнака з його манери говорити; і, слухаючи ясні, прості, яскраві подробиці його оповідей, він бачив у них доказ порядності, професійних знань, енергії, відваги та жвавої вдачі — усього, що заслуговує винагороди та обіцяє успіх. Незважаючи на свій юний вік, Уїльям встиг чимало побачити в житті. Він побував у Середземному морі, у Вест-Індії, і знов у Середземному морі; капітан, що був прихильний до нього, часто брав його з собою на берег, і за ці сім років Уїльям звідав усіх знегод, що їх посилають сміливцям море та війна. Зазнавши таких поневірянь, він мав право на загальну увагу; і хоч місіс Норріс, перериваючи розповідь племінника про загибель корабля, никала по кімнаті і присікувалася до кожного в пошуках голки чи якогось поганенького ґудзика для сорочки, усі інші уважно слухали; і навіть леді Бертрам не могла лишатися незворушною, чуючи про такі страхіття, і часом відволікалася від свого рукоділля, щоб мовити: «Господи, як це неприємно! Просто диво, чого це людей тягне плавати в морі». У Генрі Кроуфорда ці оповіді викликали інші почуття. Йому хотілося також побувати в морі і побачити, звершити, вистраждати не менше від цього юнака. Його серце й розбурхана уява палали, і він відчував глибоку пошану до юнака, що, не досягши й двадцяти років, пройшов через такі випробування, які зміцнюють тіло й гартують душу. Осяйна краса героїзму, самопожертви, незламної стійкості становила разючий контраст із його власною звичкою до себелюбного розкошування; і, зневажаючи самого себе, він бажав перетворитися на отакого Уїльяма Прайса, прокладати собі шлях до багатства й успіху, маючи таке ж почуття власної гідності та душевної наснаги. Це бажання було радше палким, ніж глибоким. Спогади про минуле і викликаний ними неспокій розвіялися, щойно Едмунд спитав його про плани щодо завтрашнього полювання, і Кроуфордові здалося, що не так уже й погано бути багатим від народження і мати напохваті коней та грумів. У певному розумінні таке становище є навіть кращим, позаяк дає можливість зробити комусь добро, щойно захочеться. Уїльям, відчайдушний, хоробрий і цікавий до всього нового, теж виявив бажання поїхати на полювання; і Кроуфорд позичив йому коня, не завдаючи собі цим жодних клопотів, окрім того, що мусив подолати вагання сера Томаса, який краще за племінника знав ціну подібній послузі, та тривоги Фанні. Вона боялася за Уїльяма; її не переконували розповіді про те, як він їздив верхи в чужих краях, як об'їжджав диких коней та мулів, як йому щастило уникнути небезпечних падінь; цього було замало, щоб переконати її, наче він впорається з чистокровним мисливським конем під час лисячих ловів; і, поки Уїльям не повернувся цілий та неушкоджений, уникнувши нещасного випадку та не осоромившись перед товаришами, вона не могла примиритися з такою небезпекою або відчути хоч трохи вдячності до містера Кроуфорда за позиченого її братові коня, хоч саме на таку вдячність він і сподівався. Проте, впевнившись, що Уільямові не зашкодила ця послуга, Фанні змогла сприйняти це як люб'язність з боку Кроуфорда і навіть винагородила його усмішкою, коли той невдовзі знову запропонував братові коня; а наступної миті, з надзвичайною сердечністю, яка не давала змоги відмовитися, Кроуфорд віддав коня у повне розпорядження Уїльяма на той час, поки він гостюватиме в Нортгемптонширі. Розділ двадцять п'ятий

⇐ Предыдущая 11 12 13 14 151617 18 19 20 Следующая ⇒