Annotation 7 страница

Пророцтва Фанні начебто були більш слушними, ніж здавалося Едмундові. Пошуки п'єси, яка вдовольнила б кожного, завдали неабиякого клопоту; і тесля уже отримав розпорядження та зняв мірки, уже запропонував, як усунути принаймні два види перешкод, і, довівши необхідність розширення робіт і пов'язаних з ними витрат, почав працювати, — а п'єси все ще не могли знайти. Інші приготування також проводилися швидко. З Нортгемптону привезли величезний сувій зеленого сукна, і місіс Норріс розкроїла його (та ще й примудрилася при цьому зберегти три чверті ярда), і служниці вже майстрували з нього завісу, а п'єси досі не вибрали; і через два-три дні Едмунд почав сподіватись, що її врешті-решт так і не знайдуть. Тут слід було взяти до уваги стільки дрібниць, догодити стільком учасникам, знайти стільки цікавих ролей, та ще й п'єса мала бути одночасно і трагедією, і комедією, — і можливість дійти згоди здавалася такою примарною, як то буває завжди У спільних затіях палкої молоді. За трагедію стояли міс Бертрам, Генрі Кроуфорд і містер Йєтс; за комедію — Том Бертрам, але він не був самотнім у своєму переконанні, оскільки Мері Кроуфорд вочевидь схилялася до такої ж думки, хоча із ввічливості трималася осторонь; але при своїй рішучості та вмінні нав'язувати іншим свою волю він, здавалося, не мав потреби в союзниках; і, попри таку розбіжність у думках, усі хотіли знайти п'єсу, де ролей було б загалом небагато, проте всі цікаві, а три головні — жіночі. Усі найкращі п'єси не підходили. Ні «Гамлет», ні «Макбет», ні «Отелло», ні «Дуглас», ні «Гравець» не містили нічого, що могло б привабити навіть прихильників трагедії; а «Суперники», «Школа лихослів'я», «Колесо фортуни», «Законний спадкоємець» et cetera^[7] були відхилені із ще більшим запалом. Не можна було запропонувати жодну п'єсу без того, щоб хтось одразу ж не вказав на її вади, і то з одного боку, то з другого без упину долинало: — О ні, тільки не ця п'єса! Нам не потрібні пишномовні трагедії. — Забагато дійових осіб. — Жодної цікавої жіночої ролі. — Любий Томе, що завгодно, тільки не це. Неможливо знайти стільки виконавців. — Ніхто не захоче взяти таку роль. — Це просто суцільна буфонада, з початку й до кінця. Може, це й непогано, та хіба що для простолюдинів. — Якщо ви хочете неодмінно почути мою думку, я гадаю, це найнудніша п'єса з усіх, що написані англійською мовою. — Я не хочу сперечатися, тільки радітиму, якщо зможу стати в нагоді, але, як на мене, гіршого вибору просто бути не може. Фанні дивилася на все це і слухала, і їй було трохи смішно бачити егоїзм, який, більш чи менш прихований, здавалося, заволодів усіма; вона не могла уявити, чим це врешті-решт скінчиться. Задля власної втіхи вона могла б побажати, щоб яку-небудь п'єсу все ж таки відшукали, оскільки ніколи не бачила акторської гри; але всі важливіші міркування були проти цього. — Годі, — сказав нарешті Том Бертрам. — Ми просто гаємо час, і цьому немає виправдання. Треба щось вирішувати. Байдуже, що ми оберемо, головне — вибрати. Не слід бути такими прискіпливими. Нема чого лякатися, якщо дійових осіб буде трохи більше. Можна взяти й по дві ролі. Будьмо скромнішими. Якщо роль незначна, тим буде почесніше щось із неї зробити. Віднині я не хочу нічого ускладнювати. Я візьму будь-яку роль, яку ви мені запропонуєте, тільки щоб вона була комічною. Нехай вона буде комічною, а все інше не має значення. І він уже чи не вп'яте запропонував «Законного спадкоємця», вагаючись тільки щодо того, якій ролі йому слід віддати перевагу — лорда Дьюберлі чи доктора Панглоса; і дуже щиро, хоча й вельми невдало, намагався переконати інших, що поміж решти персонажів п'єси є чудові трагічні ролі. Мовчанку, яка запанувала після цієї безплідної спроби, порушив він сам; узявши одну із збірок п'єс, що лежали на столі, він погортав її і раптом вигукнув: — «Узи кохання»! А чому б і не «Узи кохання», якщо їх ставили у Ревеншоу? Як це нам раніше не спало на думку? Просто диво, — це ж саме те, що нам треба. Що ви на це скажете? Тут є дві головні трагічні ролі для Йєтса й Кроуфорда, і управитель, що говорить віршами, — це для мене, якщо ніхто не заперечує; і роль дріб'язкова, проте з таких, що мені не осоружні, і, як я вже казав, я вирішив узяти будь-яку роль і зробити все, що в моїх силах. А що до решти ролей, вони всім підійдуть. Лишаються тільки граф Кесел і Анхельт. Пропозиція дістала загальне схвалення. Усім уже почала набридати невизначеність, і в кожного сяйнула думка, що жодна п'єса із запропонованих досі не була такою прийнятною для всіх. Особливо був задоволений містер Йєтс: він іще в Еклсфорді був небайдужий до ролі Барона, заздрив кожній із реплік лорда Ревеншоу і потай повторював їх у своїй кімнаті. Вергати громи в ролі барона Уїлденхейма було вінцем його театральних амбіцій; і, вже вивчивши напам'ять половину сцен, він поквапився запропонувати себе на цю роль. Щоб віддати йому належне, слід зазначити, що він не наважився її привласнювати, оскільки пам'ятав, що гучні промови є й у ролі Фредеріка; тому він зауважив, що не менш охоче погодиться й на неї. Генрі Кроуфорд був ладен узяти будь-яку з цих ролей. Від якої відмовиться містер Йєтс, та йому й підійде. Тут почався обмін компліментами. Міс Бертрам, яку найбільше цікавила роль Агати, взяла рішення на себе, зауваживши містерові Йєтсу, що тут важливі зріст і статура, і оскільки він вищий, йому особливо пасуватиме роль Барона. Усі визнали, що вона має рацію, і коли з цими двома ролями визначилися, вона могла не сумніватись, що роль Фредеріка буде призначено тому, кому слід. Тепер три ролі уже були розібрані, залишався тільки містер Рашворт, за якого Марія завжди відповідала, що він згодний на будь-яку роль; і Джулія, що, подібно до сестри, сподівалася бути Агатою, щиро потурбувалася про міс Кроуфорд. — Ми несправедливо забули про відсутню, — мовила вона. — У п'єсі замало жіночих ролей. Амелія і Агата можуть підійти Марії і мені, а от для вашої сестри, містере Кроуфорд, немає нічого. Містер Кроуфорд висловив бажання, щоб про це ніхто не хвилювався: він цілком певний, що його сестрі не хочеться грати, хіба що її участь буде конче потрібна; а за даних обставин вона взагалі далека від думки, що на неї будуть розраховувати. Але йому одразу ж заперечив Том Бертрам, стверджуючи, що роль Амелії з усіх поглядів підходить міс Кроуфорд, якщо тільки вона погодиться грати. — Вона просто повинна зіграти цю роль, — сказав він, — як будь-яка з моїх сестер — Агату. І це не потребує від них ніякої жертви, адже роль суто комічна. Запала коротка пауза. Кожна з сестер виглядала стривоженою, бо кожна відчувала, що роль Агати наче створена для неї, і сподівалася, що всі інші проситимуть її взяти саме цю роль. Генрі Кроуфорд, що узяв п'єсу і з удаваною недбалістю переглядав перший акт, невдовзі владнав цю справу. — Я змушений просити Джулію Бертрам, — сказав він, — щоб вона не погоджувалась на роль Агати, бо це буде серйозною загрозою для мого урочистого вигляду. Ви не повинні, справді не повинні цього робити, — звернувся він до Джулії. — Я просто не зможу витримати скорботного виразу на вашому обличчі. Ми з вами так багато сміялися, що я неодмінно про це згадаю, і Фредерік з його дорожньою торбою не знатиме, куди тікати. Це було сказано люб'язно й ввічливо; але його поштива манера не обманула почуттів Джулії. Вона помітила погляд Марії, який підтвердив, що її справді скривджено; це була просто хитрість, спроба ввести її в оману; її обійшли і Марії віддали перевагу; тріумф на обличчі Марії, який вона марно намагалася приховати, свідчив про те, як вірно вона все розуміє; і Джулія не встигла опанувати себе, щоб заговорити, як її брат у свою чергу виступив проти неї: — О, так! Марія повинна бути Агатою. У неї це вийде якнайкраще. Хоч Джулія і уявляє, наче їй підходить трагедія, мені так не здається. У ній немає нічого від трагічної героїні. У неї не та зовнішність: і риси не трагічні, і ходить вона надто швидко, і говорить, і не зможе зберігати серйозного виразу обличчя. Краще їй зіграти стару селянку — дружину Бідного селянина, справді, Джуліє! Це дуже гарна роль, запевняю тебе. Стара пані душевно підтримує благородні наміри свого чоловіка. Ти будеш Дружиною селянина. — Дружиною селянина! — вигукнув містер Йєтс. — Що це ви таке кажете? Найнудніша, наймізерніша роль, просто порожнє місце; жодної вдалої репліки. І таку роль узяти вашій сестрі! Та це просто знущання — таке пропонувати. В Еклсфорді цю роль віддали гувернантці. Ми всі були згодні, що її неможливо запропонувати будь-кому іншому. Будьте справедливішим, шановний режисере. Ви не заслуговуєте цієї посади, якщо не можете оцінити таланти ваших акторів, як вони того варті. — Що ж, мій любий друже, я можу сказати, що поки я і мої актори почнемо грати як слід, нам доведеться чимало попрацювати; але я аж ніяк не хотів применшити таланти Джулії. Нам не потрібні дві Агати, а без Дружини селянина не обійтися; і я начебто подав сестрі приклад скромності, вдовольнившись роллю старого Управителя. Якщо роль незначна, тим більшою буде заслуга Джулії, коли вона зможе тут чогось досягти. А якщо вона так затято постає проти всього смішного, нехай промовляє слова Селянина, а не його дружини, і поміняє їх ролями; він, як на мене, досить серйозний і навіть патетичний. П'єса від цього не програє; а щодо самого Селянина, якщо йому належатимуть слова його жінки, я залюбки зіграю цю роль. — За всієї вашої прихильності до Дружини селянина, — мовив Генрі Кроуфорд, — неможливо зробити так, щоб ця роль підійшла вашій сестрі, і нам не слід прирікати її до такого випробування. Ми навіть не повинні дозволяти їй погоджуватися. Погано, якщо їй доведеться потерпати через власну поступливість. Її таланти розкриються в ролі Амелії. Амелія — це навіть складніша роль, ніж Агата. Як на мій погляд, це найскладніший з усіх персонажів. Потрібне справжнє мистецтво, справжній смак, щоб передати всю її чарівну безтурботність та душевну простоту, не вдаючись до крайнощів. Я бачив, як талановиті акторки в цій ролі зазнавали фіаско. Простодушність насправді важко зіграти навіть професійним акторам. Для цього потрібна здатність тонко відчувати, що їм не властиво. Тут необхідна щира шляхетна вдача — потрібна Джулія Бертрам. Сподіваюся, ви згодні? — І він повернувся до Джулії з поглядом і благальним, і тривожним, який її трохи вмилостивив; але поки вона вагалася, не знаючи, що відповісти, знову втрутився її брат і почав запевняти, що ця роль більше пасує міс Кроуфорд. — Ні, ні, Джулія не повинна грати Амелію. Ця роль взагалі не для неї. Вона їй не сподобається, і Джулія не зможе зіграти її як слід. Вона занадто висока й міцна. Амелія повинна бути мініатюрною, легкою, мати дівочі манери й струнку фігурку. Ця роль — для міс Кроуфорд, і тільки для неї. Вона і зовні схожа на Амелію, і зіграє її просто чудово, будьте певні. Не звертаючи на нього уваги, Генрі Кроуфорд продовжував підлещуватися до Джулії. — Ви повинні зглянутися на нас, — казав він, — просто повинні. Коли ви поміркуєте про цю роль, ви, без сумніву, відчуєте, що вона ваша. Може, ви й обрали трагедію, та я певен, що комедія обирає вас. Вам доведеться відвідати мене у в'язниці з кошиком провізії; ви ж не відмовитеся прийти до мене у в'язницю? Я навіть бачу, як ви входите з кошиком. Він говорив досить переконливо. Джулія завагалася; чи не хоче він лише заспокоїти її і відволікти від недавньої поразки? Вона йому не довіряла. Він знехтував нею зумисне. Можливо, він грається її почуттями. Вона підозріло поглянула на сестру. З виразу обличчя Марії все стане зрозумілим: чи не роздратована вона, чи не стривожена? Але Марія виглядала спокійною й задоволеною, а Джулія добре знала, що в цій забавці Марія може бути щасливою тільки за її рахунок. Тому вона, одразу ж скипівши, тремтячим голосом мовила до Генрі Кроуфорда: — Здається, ви не боїтеся, що не зможете лишатися серйозним, коли я увійду з кошиком провізії… хоча цього слід було б очікувати… але я загрожую вам тільки в ролі Агати! Вона замовкла. Генрі Кроуфорд спантеличено дивився на неї і, здавалося, не знав, що й сказати. Том Бертрам почав знову: — Міс Кроуфорд повинна грати Амелію… Вона буде чудовою Амелією. — Не бійся, я не хочу цієї ролі, — поспішно вигукнула розгнівана Джулія. — Роль Агати мені не дістанеться, а нікого більше я грати не буду; а щодо Амелії, то з усіх ролей це найогидніша. Я її просто ненавиджу. Гидка, нікчемна, вперта, фальшива і безсоромна особа. Я ніколи не полюбляла комедії, а це комедія в її найгіршому вигляді. І, сказавши це, вона швидко вийшла з кімнати, і майже всі почувалися ніяково, проте ніхто їй особливо не співчував, окрім Фанні, що мовчки слухала все і з жалем думала, що Джулію мучать ревнощі. Після того як Джулія пішла, ненадовго запанувала тиша; але невдовзі її брат знов повернувся до «Уз кохання» і з допомогою містера Йєтса став ретельно переглядати п'єсу, щоб упевнитись, які декорації будуть потрібні, а Марія і Генрі Кроуфорд тим часом тихенько розмовляли, і зауваження, з якого вона почала — «Звичайно, я залюбки віддала б цю роль Джулії, та хоч я сама, певно, зіграю її погано, переконана, що вона зіграє ще гірше», — це зауваження, звісно, дало їй змогу вислухати усі компліменти, заради яких воно було сказане. За якийсь час товариство розійшлося — Том Бертрам і містер Йєтс вирішили продовжити свою нараду в кімнаті, яка відтепер дістала назву Театру, а міс Бертрам вирішила піти до пасторату, щоб самій запропонувати роль Амелії міс Кроуфорд. І Фанні лишилася на самоті. Перше, що вона зробила, замислившись без свідків, — це взяла том, що лежав на столі, і почала читати п'єсу, про яку стільки чула. У ній прокинулася цікавість, і вона гортала сторінки з нетерпінням, яке час від часу перемагав подив: хіба можна запропонувати і прийняти таке для аматорського театру! Агата і Амелія, хоч і такі різні, здавалися їй зовсім недоречними персонажами для домашньої вистави; становище однієї й мова іншої так не пасували будь-якій порядній жінці, що вона не могла навіть уявити, щоб її кузини повністю усвідомлювали затію; і вона щиро бажала, аби вони схаменулися, почувши дорікання Едмунда, яких, звичайно, було не уникнути. Розділ п'ятнадцятий

Міс Кроуфорд прийняла пропозицію дуже охоче; а невдовзі після повернення міс Бертрам з пасторату приїхав містер Рашворт, отже, було кому віддати ще одну роль. Йому запропонували на вибір або Графа Кесела, або Анхельта, і спершу він не знав, кого ж обрати, і питав поради у міс Бертрам; але, зрозумівши з пояснень інших, чим різняться між собою ці персонажі і хто є хто, він згадав, що колись бачив цю п'єсу в Лондоні і подумав, що Анхельт справжнісінький йолоп; тому він обрав роль Графа. Міс Бертрам схвалила його рішення, адже що менше йому доведеться вчити напам'ять, то й краще; і хоч вона не могла розділити його бажання, щоб Граф і Агата грали разом, і не могла стримати нетерпіння, поки він неквапливо перегортав сторінки в надії будь-що відшукати таку сцену, вона люб'язно взяла його роль у свої руки і скоротила всі репліки, які можна було скоротити; крім того, вона зауважила, що йому слід бути ошатно вбраним, і сама обрала для нього кольори. Містер Рашворт був радий нагоді похизуватися в розкішному вбранні, хоча й удавав, наче йому це байдуже; і він був надто заклопотаний своїм зовнішнім виглядом, щоб думати про інших і робити будь-які висновки або зазнати одне з тих розчарувань, до яких Марія вже почасти приготувалася. Усі ці важливі справи владналися без відома Едмунда, бо його зранку не було вдома; та коли він перед обідом увійшов до вітальні, там не вщухав гомін палкої суперечки між Томом, Марією та Йєтсом; а містер Рашворт ступив до Едмунда — йому хотілося якнайшвидше повідомити приємну новину. — Ми знайшли п'єсу, — сказав він. — Це «Узи кохання»; я буду Графом Кеселом і спочатку з'явлюся в голубому костюмі і рожевому шовковому плащі, а потім ще в іншому чудернацькому костюмі, на зразок мисливського. Не знаю, щоправда, як мені це сподобається. Фанні невідривно дивилася на Едмунда, і серце її тріпотіло, поки вона слухала ці слова; вона бачила його погляд і розуміла, що він має відчувати. — «Узи кохання»! — здивовано вимовив Едмунд і повернувся до брата і сестер, наче не сумнівався, що вони заперечуватимуть. — Так! — вигукнув містер Йєтс. — Після всіх обговорень та суперечок ми вирішили, що жодна п'єса нам так не підійде, як «Узи кохання». Дивно, що ми не подумали про неї раніше. Просто несосвітенне глупство; адже тут ми маємо всі переваги, яких не було в Еклсфорді; і так зручно мати готовий взірець для наслідування! Ми вже розподілили майже всі ролі. — А як щодо жіночих ролей? — похмуро спитав Едмунд і поглянув на Марію. Марія мимоволі зашарілася й відповіла: — Я взяла роль, яку мала виконувати леді Ревеншоу, — і вже сміливіше додала: — А міс Кроуфорд буде Амелією. — Я не думав, що в нас так легко знайдуться виконавці для такої п'єси, — мовив Едмунд, відвертаючись до каміна, де сиділи його матір, тітка і Фанні, і сів біля них з украй роздратованим виглядом. Містер Рашворт пішов за ним, щоб закінчити свою розповідь: — Я виходжу на сцену тричі, і в мене сорок дві репліки. Це не абищо, хіба не так? Тільки мені не до вподоби, що доведеться так вичепуритися. Я, мабуть, не впізнаю себе в тому голубому костюмі та рожевому плащі. Едмунд не знав, що відповісти. За кілька хвилин містера Бертрама попросили з кімнати, щоб він дав деякі поради теслі; за ним вийшов і містер Йєтс; а невдовзі за ними послідував містер Рашворт, і Едмунд одразу ж скористався з цієї нагоди: — Я не міг сказати в присутності містера Йєтса, що я думаю про цю п'єсу, щоб не образити його друзів з Еклсфорду; але тепер, люба Маріє, я мушу сказати тобі, що вважаю її зовсім непридатною для домашнього театру, і сподіваюся, ти від неї відмовишся. Певен, що, коли ти уважно її прочитаєш, ти просто не можеш вчинити інакше. Прочитай матусі або тітоньці тільки перший акт, і ти побачиш, чи подобає тобі хвалити цю п'єсу. Не маю сумніву, тобі не знадобиться навіть судження батька. — Ми дуже по-різному дивимося на речі, — вигукнула Марія. — Повір, я уважно ознайомилася з п'єсою; і якщо вилучити деякі місця, що, звичайно, буде зроблено, я не бачу в ній нічого поганого; і, до речі, я не єдина із знайомих тобі осіб, хто вважає її дуже хорошою для домашнього театру. — Мені шкода, якщо це так, — була його відповідь, — але в цьому разі ти маєш вести за собою інших. Ти повинна подати приклад. Якщо всі інші помиляються, тобі слід вказати їм правильний шлях і бути взірцем справжнього такту. У всьому, що стосується правил пристойності, саме твоє слово повинно бути законом для всього товариства. Марії лестило, що він вважає її такою шанованою особою, адже вона, як ніхто, любила верховодити у компанії; і тому вона вже набагато люб'язніше відповіла: — Я дуже вдячна тобі, Едмунде, і не сумніваюся щодо твоїх добрих намірів; утім мені здається, що ти надто серйозно дивишся на речі; і, звичайно, я не наважуся переконувати інших. Оце, як на мене, було б справді непристойним. — Як ти собі уявляєш, невже я міг би таке вигадати? Ні, нехай переконує лише твоя поведінка. Скажи, що, поміркувавши про цю роль, ти відчуваєш, що вона не для тебе; що для неї, на твою думку, потрібні таке акторське мистецтво і впевненість у своїх силах, якими ти не володієш. Скажи про це твердо, і того буде досить. Усі, хто здатний щось зрозуміти, одразу ж збагнуть твої справжні мотиви. Вони будуть змушені відмовитися від п'єси і віддадуть належне твоїй делікатності. — Тобі не слід брати участь у якомусь неподобстві, — мовила леді Бертрам. — Сер Томас був би невдоволений. Фанні, подзвони, будь ласка; мені вже час обідати. Сподіваюся, Джулія вже вдягнена. — Я певен, мадам, — сказав Едмунд, випереджаючи Фанні, — що серові Томасу це справді було б не до вподоби. — Отож-бо, моя люба; чуєш, що каже Едмунд? — Якби я відмовилася від ролі, — мовила Марія з новим запалом, — її, безперечно, узяла б Джулія. — Що? — вигукнув Едмунд. — Навіть якби знала, що саме спонукає до цього? — О, вона може подумати, що я і вона — то зовсім різне… що ми не в однаковому становищі… і що їй ні до чого бути такою ж обачливою, як я вважаю за потрібне для себе. Ні, ти, будь ласка, мені вибач, але я не можу взяти назад своє слово. Усе надто далеко зайшло, все вирішено, і я не можу отак усіх розчарувати. Том просто розлютиться; і якщо ми будемо такими перебірливими, нам ніколи нічого не зіграти. — Я тільки хотіла сказати це ж саме, — зауважила місіс Норріс. — Якщо ви будете так заперечувати проти кожної п'єси, ви нічого не зіграєте, і вийде, що стільки грошей марно вгатили в ці приготування, — це ж усім нам просто ганьба. Я не знаю цієї п'єси; але Марія каже, якщо там і є якісь слизькі місця (а вони є в будь-якій п'єсі), їх можна легко вилучити. Нам не слід бути такими вже дріб'язковими, Едмунде. Якщо містер Рашворт також має намір грати, тут не може бути нічого поганого. От тільки Тому не завадило б краще знати, чого він хоче, коли він давав вказівки теслям; вони ж півдня даремно вовтузилися з цими бічними дверима. Однак завіса вийде чудова. Дівчата гарно впоралися з цією роботою, і, гадаю, ми зможемо відіслати назад кілька десятків кілець. Нащо пришивати зайві? Та й я також, сподіваюся, була корисною, — принаймні подбала, щоб не розтринькали забагато грошей та щоб усе робилося як слід. За таким збіговиськом молодих людей завжди має приглядати хтось більш розважливий. Я забула розповісти Тому, що зі мною сьогодні трапилося. Я була біля птахівника, і тільки поглянула довкола себе та збиралася вийти, аж бачу — Дік Джексон чимчикує собі до тих дверей, що для прислуги, і в руці в нього дві дощечки — то він ніс батькові, будьте певні; мабуть, мати послала його до батька у якійсь справі, а батько й звелів йому принести дві дощечки, бо без них, бач, не міг обійтися. Я одразу ж збагнула, що він надумав, бо ж якраз тоді слугам продзвонили до обіду; а я оцих злодійкуватих людців терпіти не можу, — Джексони, вони тільки й визирають, що поцупити, я завжди так казала; руки в них загребущі; отак я й сказала хлопцеві (такий собі, знаєте, здоровий парубійко, вже років десять йому, треба якийсь сором мати): «Я сама віднесу ці дошки твоєму татові, Діку, а ти біжи додому, та хутчіше». Хлопчина аж отетерів — повернувся, навіть слівця не мовив, певно, я говорила дуже суворо; думаю, тепер він хоч на якийсь час заречеться отак нишпорити по домі. Терпіти не можу таку жадібність; твій батько такий добрий до цієї сім'ї, цілий рік дає їм роботу! Ніхто не завдав собі клопоту їй відповісти. Незабаром повернулися всі інші, і Едмунд зрозумів, що йому нічого не лишається, як у міру своїх сил спробувати наставити їх на розум. Обід тягся у тоскній нудьзі. Місіс Норріс знов оголосила про свою перемогу над Діком Джексоном; але ні про п'єсу, ні про приготування до неї багато не говорилося, бо несхвальне ставлення Едмунда відчували всі, навіть його брат, хоч він ніколи б у цьому не зізнався. Марія, позбавлена дружньої підтримки Генрі Кроуфорда, вирішила обійти цей предмет мовчанкою. Містер Йєтс, що прагнув сподобатись Джулії, побачив, що він навряд чи зможе розвіяти її смуток, висловлюючи свій жаль з приводу того, що вона покинула їхнє театральне товариство; а містер Рашворт, здатний думати лише про свою роль та своє вбрання, скоро виговорився і про те, й про інше. Але театральні клопоти були забуті лише на годину-другу; треба було владнати ще безліч справ; і надвечір Том, Марія і містер Йєтс з новою наснагою, знову зібравшись у вітальні, повсідалися за окремим столом, розгорнули п'єсу і тільки-но заглибилися в читання, як їх відволікла жадана поява Генрі і міс Кроуфорд, які, хоч година була пізня, а надворі панували темінь та негода, все ж таки не могли не прийти; їх чекала дуже гостинна зустріч. «Ну, як справи? Що ви вирішили? » — «О, та без вас щось нічого не клеїться», — почулося після перших вітань; і Генрі Кроуфорд за мить уже сидів з тими трьома за столом, тоді як його сестра підійшла до леді Бертрам і з превеликою люб'язністю її привітала. — Я, звичайно, маю вас поздоровити з таким вибором п'єси, ваша світлосте, — мовила вона. — Адже, хоч ви й терпіли усе це з надзвичайною стійкістю, я певна, що вам уже набридли наші галасливі суперечки. Актори можуть радіти цьому рішенню, але сторонні глядачі мають бути незмірно вдячніші; і я щиро вітаю вас, мадам, а також місіс Норріс і всіх інших, кого це стосується, — і вона трохи боязко, але лукаво поглянула через Фанні на Едмунда. Леді Бертрам відповіла їй дуже люб'язно, але Едмунд не сказав нічого. Він не заперечив, коли його назвали стороннім глядачем. Іще кілька хвилин погомонівши з тими, хто сидів біля вогню, міс Кроуфорд повернулася до товариства за столом і, стоячи біля них, нібито зацікавилася їхньою бесідою, але раптом, наче щось пригадавши, вигукнула: — Любі друзі, ви так сумлінно займаєтеся цими сільськими халупами та шинками, думаєте, як їх облаштувати; але, прошу, дозвольте ж мені дізнатися, що мене очікує. Хто буде Анхельтом? Кого з присутніх тут джентльменів я матиму щастя назвати своїм коханим? Якусь мить усі мовчали; а потім заговорили всі разом — і повідали сумну істину: Анхельта в них немає й досі. — Містер Рашворт узяв роль Графа Кесела, а на Анхельта ще ніхто не погодився. — У мене був вибір, — сказав містер Рашворт, — але я подумав, що роль Графа мені більше сподобається, хоч я й не маю особливого бажання так чепуритися. — Ви вчинили дуже мудро, — зауважила міс Кроуфорд, зблиснувши очима. — Анхельт — важка роль. — У Графа сорок дві репліки, — відповів містер Рашворт, — це теж не абищо. — Мене зовсім не дивує, — мовила міс Кроуфорд, трохи помовчавши, — що ніхто не вибрав ролі Анхельта. Амелія не заслуговує кращої долі. Така спритна юна леді налякає будь-якого чоловіка. — Проте я був би радий узяти цю роль, якби це було можливо, — вигукнув Том Бертрам. — Але, на жаль, Управитель і Анхельт з'являються в одній і тій самій сцені. Однак я не відмовляюся остаточно; я помізкую, чи не можна це якось владнати… Треба ще раз переглянути п'єсу. — Ваш брат міг би взяти цю роль, — тихо сказав містер Йєтс. — Як ви гадаєте, він погодиться? — Я не буду його запитувати про це, — відповів Том із холодною рішучістю. Міс Кроуфорд ще трохи поговорила про щось інше і за кілька хвилин знову приєдналася до товариства біля каміна. — Я їм взагалі не потрібна, — мовила вона, сідаючи. — Я лише змушую їх ніяковіти й бути занадто люб'язними. Містер Едмунд Бертрам, якщо ви самі не граєте, ви можете дати пораду, як стороння особа; і тому я звертаюся до вас. Що нам робити з Анхельтом? Чи можливо, щоб хтось інший узяв його роль на додачу до своєї? Що ви порадите? — Я б порадив знайти іншу п'єсу, — спокійно відповів Едмунд. — Я не маю нічого проти, — сказала вона, — хоча роль Амелії мені не така вже й осоружна, якщо її зіграти як слід; тобто, якщо все йтиме добре, я не хочу нікому ставати на заваді; але якщо там, за столом, вважають за краще вас не чути, — вона озирнулася, — звичайно, вони не прислухаються до вашої поради. Едмунд не сказав нічого. — Якщо взагалі якась роль могла б вас привабити, я думаю, це саме Анхельт, — лукаво зауважила юна леді. — Ви ж знаєте, він священик. – І саме ця обставина мене аж ніяк не приваблює, — відповів Едмунд. — Мені було б прикро зробити посміховисько з цього персонажа своєю поганою грою. Дуже важко зіграти Анхельта так, щоб він не здавався нудним, бундючним балакуном; і той, хто обирає професію священика, певно ж, менш від будь-кого захоче виконувати цю роль на сцені. Міс Кроуфорд промовчала — і, дещо ображена, посунула свій стілець помітно ближче до чайного столу і звернула всю свою увагу на місіс Норріс, що виконувала там обов'язки господині. — Фанні, — гукнув Том Бертрам від іншого столу, де все ще точилися жваві дискусії і не вщухала розмова, — нам потрібна твоя допомога. Фанні вмить підвелася, чекаючи, що їй дадуть якесь доручення; у всіх, незважаючи на протести Едмунда, все ще зберігалася така звичка. — О, не вставай, ми не хотіли тебе турбувати. Зараз нам від тебе нічого не потрібно. Ми тільки хочемо, щоб ти взяла участь у виставі. Ти зіграєш Дружину селянина. — Я? — скрикнула Фанні і сіла, перестрашено дивлячись на них. — Вибачте, та я не зможу зіграти нікого, нізащо на світі! Ні, справді, я не можу грати! — Можеш чи не можеш, а тобі доведеться. І нема чого лякатися: це така мізерна роль, просто дріб'язкова; в ній і шести реплік не буде; і нічого страшного, якщо тебе ніхто не почує, тому можеш лишатися тихеньким мишенятком, як завжди, тільки вийди на сцену, щоб ми тебе бачили. — Якщо вас лякають півдесятка реплік, — вигукнув містер Рашворт, — що б ви сказали про мою роль? Я маю завчити сорок дві. — Я не того боюся, що доведеться вчити щось напам'ять, — мовила Фанні, вжахнувшись, що навколо панує тиша і чи не всі в кімнаті дивляться на неї, — але я справді не вмію грати. — Та послухай, для нас і твого вміння буде досить. Завчи як слід свої слова, а ми тебе навчимо всього іншого. В тебе тільки дві сцени, і оскільки я буду Селянином, я тобі допоможу, де треба, і ти впораєшся чудово, я за це відповідаю. — Ні, справді, містере Бертрам, вибачте, але я не зможу. Ви собі навіть не уявляєте, що це для мене. Це просто неможливо. Якби я на таке наважилася, ви були б дуже розчаровані. — Та облиш-бо, годі! Не будь такою скромною. Ти чудово впораєшся. Ми поставимося до тебе поблажливо. Ніхто й не чекає від тебе бозна-яких успіхів. Ти маєш одягтися в коричневу сукню, білий фартух та чепець, а ми тобі намалюємо зморшки і ще такі дрібні зморщечки біля очей, і з тебе вийде цілком пристойна бабця. — Ні, вибачте, але я не можу; вибачте, будь ласка, — вигукнула Фанні, усе дужче заливаючись рум'янцем від непереборного збентеження і в розпачі дивлячись на Едмунда, що співчутливо спостерігав за нею, але, не бажаючи сердити брата своїм втручанням, лише дружньо їй всміхнувся, її благання не зворушили Тома; він ще раз повторив те, що вже казав раніше, але теперне тільки Том, але й Марія, і містер Кроуфорд, і містер Йєтс так само приступилися до неї з намовляннями, — хіба що просили вони делікатніше та ввічливіше; і Фанні майже здалася. Вона не встигла ще й отямитись, як місіс Норріс довершила справу, звернувшись до неї пошепки — і розлючено, і досить чутно: — Чого це ти розвередувалася через отаку дрібницю? Мені просто соромно за тебе, Фанні, що ти відмовляєш своїм родичам у такій незначній послузі! Вони ж бо такі до тебе добрі! Візьми ту роль, подякуй їм за увагу, і щоб ми більш про це й не чули! — Не примушуйте її, мадам, — сказав Едмунд. — Це негарно — так її силувати. Ви ж бачите, їй справді не хочеться грати. Дайте їй самій зробити вибір — так само, як усім іншим. Її думка заслуговує на таку саму увагу. Не примушуйте її більше. — Я не збираюся її примушувати, — різко відповіла місіс Норріс, — але я вважатиму її впертим, невдячним дівчиськом, якщо вона не зробить того, чого хочуть її тітонька, кузен та кузина; так, це справжнісінька невдячність, особливо якщо згадати, хто вона й що. Едмунд був надто розгніваний, щоб говорити; але міс Кроуфорд, здивовано позирнувши на місіс Норріс, а потім — на Фанні, у якої очі вже зволожилися слізьми, одразу ж мовила трохи в'їдливо: — Щось мені не до вподоби це місце: тут для мене надто гаряче. — І відсунула стілець до протилежного кінця столу, поближче до Фанні; а сівши поруч, ласкаво, тихо заговорила до неї: — Не звертайте уваги, люба міс Прайс, це просто вечір сьогодні невдалий; усі сердиті й роздратовані, — та цур їм! І вона з підкресленою дружелюбністю продовжувала розмовляти з Фанні і намагалася її розвеселити, хоч їй самій було зовсім не весело. Кинувши погляд на брата, вона застерегла театральне товариство від подальшого наступу; і добрі почуття, що майже самі тільки й володіли нею, скоро повернули їй дещо втрачену прихильність Едмунда. Фанні не любила міс Кроуфорд, але зараз була дуже вдячна за її доброту, а та похвалила її рукоділля і сказала, що їй хотілося б бути такою ж вправною майстринею, і попросила дозволу скопіювати її малюнок, і зробила припущення, що Фанні, мабуть, готується до виходу в світ, бо, звичайно ж, їй доведеться виїжджати, коли її кузина вийде заміж; і потім взялася розпитувати, чи не чула вона якоїсь звістки про свого брата — моряка, і сказала, що їй було б дуже цікаво з ним познайомитися, і що він, певно, дуже гарний юнак, і порадила Фанні замовити його портрет, перш ніж він знову вийде в море, — і Фанні не змогла лишитись байдужою до таких приємних лестощів і відповіла набагато жвавіше, ніж збиралася спочатку. Нарада театралів тим часом продовжувалася, й увагу міс Кроуфорд вперше відвернув від Фанні Том Бертрам, оголосивши, що, на превеликий жаль, він не бачить жодної можливості взяти роль Анхельта на додачу до ролі Управителя; хоч як він старався щось придумати, та марно; доведеться відкинути цю ідею. — Але знайти когось на цю роль зовсім не важко, — додав він. — Варто лише закинути слівце — і в нас буде чудовий вибір. Я можу хоч зараз назвати принаймні шістьох молодих людей не далі ніж за шість миль від нас, що прагнуть опинитися в нашій компанії, і один чи двоє серед них такі, що нікого з нас не розчарують. Я не побоюся відповісти за будь-кого з Оліверів або за Чарлза Медокса. Том Олівер — дуже тямущий хлопець, а в Чарлза Медокса найшляхетніші манери; тож завтра вранці я прощуся верхи до Стоку і домовлюся з ким-небудь із них. Поки він говорив, Марія з деяким острахом озиралася на Едмунда, впевнена, що він почне протестувати проти такого розширення їхнього плану, яке вочевидь суперечило колишнім намірам; але Едмунд не мовив ні слова. Міс Кроуфорд, по недовгому роздумі, спокійно відповіла: — Щодо мене, я не заперечую проти будь-чого, що всім вам здається розумним. Чи бачила я когось із цих джентльменів? О, так, містер Чарлз Медокс одного разу обідав у моєї сестри, еге ж, Генрі? Такий собі спокійний молодик. Я його пам'ятаю. Тоді, як на те ваша ласка, зверніться краще до нього; це буде не так неприємно для мене, як мати справу із зовсім незнайомою людиною. Таким чином було обрано Чарлза Медокса. Том повторив, що має намір вирушити до нього рано-вранці; і хоча Джулія, що затято мовчала досі, ущипливо зауважила, поглянувши спершу на Марію, а потім на Едмунда, що «Менсфілдський театр збаламутить усю округу», Едмунд все ще не мовив ані слова, і про його почуття свідчила лише незворушна серйозність. — Щодо нашої вистави, мене все це не дуже втішає, — тихо мовила міс Кроуфорд до Фанні. — І я скажу містеру Медоксу, що хочу трохи скоротити його роль і значно скоротити свою, перш ніж почнуться репетиції. Усе це буде дуже неприємно, зовсім не те, на що я сподівалася. Розділ шістнадцятий

⇐ Предыдущая 7 8 9 10 111213 14 15 16 Следующая ⇒