Annotation 37 страница

Два дні ми пливли, і от перед нами постав острів Годос, де ми узріли річ незвичайну. Дороги тут — істоти живі, якщо слушна думка Арістотеля про те, що відмінною прикметою істоти живої є її здатність рухатися самотужки. І справді, шляхи тут ходять, як живі, і є серед них шляхи блудні, не кажи ти планети, шляхи нахожі, шляхи сплетені, шляхи скрижовані. Я почув, як мандрівці часто питають у місцевих мешканців: «Куди ця дорога іде? А он та? » А їм відповідають: «Між Півднем і Феверолем, до такої-то парафії, до такого-то міста, до такої-то річки». І подорожани, потрібну їм путь обравши, не труждаючись і не здорожуючись, добираються, куди призначено: це як сісти до суденця в Ліоні і допливти по Роні до Авіньйона чи Арля. Але, як ви самі здорові знаєте, далеко не все йде гладесенько-рівнесенько і на світі нема нічого досконалого, а тому й тут, як нам сказали, існують люди з числа чатувальників доріг і гранярів бруку, і бідолашні дороги бояться їх і тікають, як від опришків. Люди ці сочать нахожі шляхи і ловлять їх, наче вовків, арканом або ж, наче бекасів, тенетами. У мене перед очима одного такого чоловіка схопило правосудия за те, що він помилково, ні в тин ні в ворота, обрав шлях спудея, тобто найдовший, а інший, навпаки, хвалився, що обрав стежку найкоротшу, себто стежку війни, і що завдяки такому вдалому вибору перший доскочив свого. Карпалим з цієї нагоди сказав Епістемону, що якось бачив, як той, наставивши дашком долоню, мочився під парканом і його, мовляв, тепер не дивує, що Епістемон перший являється на вранішній вихід доброго Пантагрюеля, бо в нього, мовляв, куцачок і як слід верхи не натупаний. Я побачив на цьому острові Бурзький гостинець, зауважив, що ходить він черепашачою ходою, і в очі мені впало, як він зі страху давав дмухача, узрівши підводчиків, — а що як підводчики затопчуть його кінськими копитами і переїдуть підводами, от як Туллія переїхала колісницею свого батька, Сервія Туллія, шостого цезаря римського. А ще я там упізнав добрий давній Ферратський шлях, що йде від бескеття і береться нагору таким собі великим ведмедем. Побачивши його здалеку, я несамохіть подумав, що так удають святого Ієроніма, як лева ведмедем замінити: шлях цей такий достоту хиренний, і така сама в нього біла розкошлана борода (для вас це льодовики); на ньому висіли буйні, неоковирні соснові рожанці, і він нібито колінкував, а не стояв і не лежав, і бив себе в груди гострими каменюками. Я жалів його і боявся. Нас відкликав убік місцевий бакаляр і, показуючи на гладеньку білу і подекуди соломою присипану дорогу, сказав: — Тепер ви не знехтуєте думкою Талеса Мілетського про те, що вода початок усього, а також твердженням Гомера, що все бере початок в океані. Ось ця сама дорога вийшла з води і до води повернеться; два місяці тому тут плавали в суденцях, а нині по ній їздять возами. — Теж мені дивина (сказав Пантагрюель). У нашому світі відбувається по п'ятсот таких метаморфоз, а то й більше. Потім, придивившись до розтечі рухливих шляхів, він сказав нам, що Філолей і Арістарх саме на цьому острові філософували, а Селевк тут виснував, що насправді довкола своїх бігунів крутиться не небо, а земля, хоть нам і бачиться навпаки: адже, як ми пливемо по Луарі, нам здається, ніби дерева на березі йдуть, тоді як вони нерухомі, а рухає нас хід судна. На кораблі повертаючись, ми побачили, як неподалік від берега збираються колесувати трьох чатувальників шляхів, які самі потрапили в капкан, і що на малому вогні підсмажують одного страшенного лотра, який, гранячи брук, зламав йому ребро; нам сказали, що це дорога нільських гребель і гаток. Розділ XXVII
Як ми поминули Острів дерев'янки і про орден братів курник

Потім ми підпливли до Острова дерев'янків, які, звичайно, каші ніколи не просять; проте острівний цар, Беній Третій, зустрів нас дуже гостинно і після напійки повів нас оглянути монастир, заснований, закладений і збудований ним для братів курник, — так він узивав цих ченців і зараз же пояснив, що на материку мешкають покірники і сервіти Пречистої, item^[498] славні і шановані брати мінорити, бемольники папських булл, брати мініми, копченооселедники, а також брати восьмушники, а вже куцішого імени, ніж курники, для монаха й вигадати годі. За статутом і оприлюдненою грамотою Квінти, що так до островиків лицювали, вони були вбрані, як критники, ось тільки, скажімо, в анжуйських бляхарів простьобані коліна, а в цих дахарів животи були з набивкою, тому що тут дуже шановано перебивників животів. Матню вони носили таким собі чопанцем, причому кожен ченчик був двоматнистий: одна матня спереду, друга матня ззаду, і ця двоматнистість мала б уособлювати собою якісь святотаємні і страшенні секрети. На ногах вони мали черевики, круглі, наче кринички, цим мешканців Піщаного моря наслідуючи; до того ж бороду вони голили, підошви на їхньому взутті були обцвяховані, а щоб усім було розумно, що до Фортуни їм байдуже, вони голили і вискубували в себе буцімто свинячу щетину, заріст на карку, від маківки аж до лопаток. А спереду, від скроневих кісточок, волосся в них кучмилося й кущилося як-попадя. Так вони протифортунили, вдаючи, нібито їм не залежало на земних благах. А щоб показати свою цілковиту зневагу до ворожої Фортуни, вони ще носили, тільки не на руці, як вона, а за поясом, як от чотки, гостру бритву, двічі вдень і тричі вночі гострячи її й правлячи. До ніг кожного кріпилася кругла куля, бо, як відомо, таку кулю має Фортуна під ногами. Богородиця підв'язувалася у них спереду, а не ззаду; отож-бо облич у них не було видно, і вони могли вволю сміятися і над самою Фортуною, і над тими, кому пофортунило, стеменнісінько як наші дворки, коли на них так званий мармизник, або, по-вашому, півличина (старожитні охрестили цю напівмаску амуром, бо амур покриває багато гріхів). Що ж до карку, то в них він завжди відкритий, як у нас вид, а тому вони могли ходити як їм заманеться: і вперед животом і вперед задом. Як вони йшли вперед задом, то здавалося, що це і є природна їхня хода: черевики круглі, де треба, красується матня, а лице ззаду гладеньке і чисто виголене, і на ньому і два ока і рот, ніби на кокосовому горісі. Як же вони йшли вперед животом, здавалося, що вони у хованки грають. Любота на них глянути! А жили вони так: ще й чорти навкулачки не билися, як вони залюбки натягали одне одному чобітки з острогами. Ось так у чобітках з острогами вони й спали або ж принаймні хропли, водночас окульбачуючи носа скельцями чи в гіршому разі окулярами. Нас такий звичай дивував, поки ми не дістали пояснення; мовляв, Судний день застане людей на спочивку й уві сні. Отож, аби показати, що їм, не те що пестунчикам долі, стати на суд не страшно, вони й пухнуть у чобітках з острогами, готові спасти на коня на перше ж сурмління сурми. У саме полудня (а їхні дзвони, як на церковних, так і на трапезних дзиґарях, були влаштовані за винаходом Понтанія, тобто підбиті найтоншим пухом, а замість била начеплені лисячі хвости), у саме полудня вони прокидалися і роззувалися, мочилися, хто хотів, калялися, хто хотів, проте всі, з принуки і ведлуг суворого статуту, широко і щедро позіхали і снідали цими позіхами. Цеє видовисько мене щиро втішало. Повісивши чобітки й остроги на козлах, вони спускалися у дворик, старанно мили руки і рота, потім сідали на довгий ослін і чистили зуби, поки ігумен їм не свистів, заклавши два пальці в рота; тоді кожен роззявляв вершу якнайширше, і позіхали вони з півгодини, а то й більше чи менше, це вже скільки там мав тривати, на думку ігумена, сніданок на те чи інше храмове свято. Після снідання вони влаштовували урочисту процесію з двома корогвами, на одній було гарно вдано Чесноту, а на другій Фортуну. Один курника ніс попереду корогву з Фортуною, другий ішов слідом, тримаючи корогву з Чеснотою і кропило, вмочене в меркурієву воду (Овідій описав її у Фастах), і цим своїм кропилом буцімто підганяв переднього курнику з Фортуною. — Це проти (сказав Панурґ) Цицерона й академіків, на їхню думку, попереду має йти Чеснота, а Фортуна ззаду. Проте нам розтлумачили, що їм так діяти і приписано, бо їхня мета — це відчухрати Фортуну. Під час ходу вони дуже зграйно курникали крізь зуби якісь антифони, я цієї говірки не втяв; а все ж слухаючи пильніше, зауважив, що вони співають лише вухами. О, яке це сладкозвучіє, і як зливалося воно з грою дзвонів! Тут уже незграйности бути не могло. Пантаґрюель висловився влучно із приводу цієї процесії, сказавши так: — Ви підмітили, вловили хитрощі курникання? Під час ходу вони вийшли в одну церковну браму, а ввійшли у другу. Вони устереглися ввійти туди, звідки вийшли. Гонором свідчусь, це люди хитрі, і не просто хитрі, а хитрющі, хитруни, хитрюги, і не тільки похитрі, а й на хитрощах ходять і хитрують, аж уже схитрилися і перехитрилися. — Ця хитрість (сказав брат Жан) з окультної філософії запозичена, і я в ній ні бе ні ме. — Тим-то (озвався Пантаґрюель) вона й небезпечна, що нам невтямки. Хитрість розумна, хитрість провиджена, хитрість розгадана робиться безглуздою і перестає бути хитрістю, і ми називаємо її дурістю. Гонором свідчусь, ці хитруни у багатьох інших хитрощах умудренні. Після закінчення ходу, як після моціону і корисної вправи, курники подалися до трапезної, вклякли під столами і лягли грудьми на ліхтарі. Аж це прийшов опасистий дерев'янко, з виделкою в руці, запропонував їм фуршет, почали вони з сиру, а завершили муштардою і латуком, — такий був, за Марціялом, звичай у старожитніх. Відтак їм принесли по мисочці муштарди — на підвечірок. А меню у них було таке: у неділю вони їли кров'янку, ліверну, сосиски, фрикандо, смажену печінку і перепелів (окрім неодмінного сиру, для апетиту, і муштарди на десерт). У понеділок добрий горох із салом, з гарніром дотепних коментарів і читанням між рядків. У вівторок гори благословенного хліба, перепічок, пирогів, галет і печива. У середу сільська кухня, а саме: баранячі голови, телячі голови і борсукові, а борсуків тут водиться чимало. У четвер усякі юшки, а в проміжках неодмінна муштарда. У п'ятницю нічого, окрім горобини, і навіть, кольором, недозрілої. А проте це не відбивалося ні на доброму гуморі, ні на здоров'ї, бо їхній шлунок і в суботу не підводив. Пили антифортунне вино — так охрестили вони якийсь місцевий трунок. Коли вони пили чи їли, то опускали кобку на груди, і кобка правила їм за серветку. По обіді ревно молилися Богу, і обов'язково курниканням. Решту дня в чеканні на Страшний суд витрачали на добрі справи: у неділю стусували один одного; у понеділок цибульки давали один одному, тобто били по носі; у вівторок одне одного щипкали й дряпкали; у середу морочили один одному голову; у четвер чистили один одному кози; у п'ятницю лоскотали один одного; у суботу батожили один одного. Ось такий був у них монастирський режим. Якщо на розказ ігумена вони кудись відлучалися, то їм суворо заборонялося, під страхом грізної кари, на морі чи на річці їсти чи бодай куштувати рибу, а на суходолі м'ясо, хай, мовляв, усі бачать, що ні обжирство, ні сласнота не владні над ними і що вони непорушні, як марпеська скеля. Вони й серед людей кожну працю виконували під доброзвичайні антифони і, як уже згадувалося, співали вухами. Коли сонце сідало в океан, вони, як і в монастирі, натягували одне одному чобітки з острогами і, начепивши окуляри, лягали спати. Опівночі до них заходив дерев'янко, вони зривалися на рівні і починали гострити й правити бритви, а по завершенні хресного ходу залазили під столи і там живилися. Брат Жан Зубарь, надивившись на цих потішних братів курник і збагнувши сутність їхнього статуту, не стримався і крикнув товстим голосом: — Ох ви, ситі їжаки, ну як на вас не наїжитися? От би сюди Пріапа, він би тут, під час нічних чародіянь Канидії, штрикав у хвіст і в гриву, вам курникати, а йому як би вас усіх перештрикати. Я тепер знаю твердо: ми на землі антихтонів і антиподів. У Германії зносять монастирі і розстригають монахів, а тут монастирі зводять, бо тут усе навпаки і все догори дриґом. Розділ XXVIII
Як Панурґ, брата курнику розпитуючи, чув від нього короткомовні відповіді

Панурґ з першого дня приїзду сюди тільки й робив, що милувався на цих царських курник. Нарешті, сіпнувши за рукав одного, охлялого, як копчений чорт, він спитав: — Frater курниче, курниче, курничеку, де твоя сухітонька? А курника йому відповів: — Внизу. Панурґ. А багато ви їх тут маєте? Курника. Мало. Панурґ. А все-таки скільки? Курника. Двадцять. Панурґ. А скільки б ви хотіли? Курника. Сто. Панурґ. Де ви їх ховаєте? Курника. Там. Панурґ. Мабуть, вони не одного віку, а ось які на виріст? Курника. Високі. Панурґ. Яка у них шкіра? Курника. Лілейна. Панурґ. А волосся? Курника. Біляве. Панурґ. А очі які? Курника. Чорні. Панурґ. Цицьки? Курника. Кругленькі. Панурґ. Личко? Курника. Гоже. Панурґ. Бровенята? Курника. Шовковисті. Панурґ. Принади? Курника. Пишні. Панурґ. Погляд? Курника. Щирий. Панурґ. А ноги? Курника. Гладенькі. Панурґ. П'яти? Курника. Короткі. Панурґ. А нижня частина? Курника. Чудова. Панурґ. Ну, а руки? Курника. Довгі. Панурґ. Що вони носять на руках? Курника. Рукавички. Панурґ. А які у них каблучки на пальцях? Курника. Золоті. Панурґ. У що ви їх одягаєте? Курника. У сукно. Панурґ. У яке сукно ви їх одягаєте? Курника. У нове. Панурґ. Якого воно кольору? Курника. Ясно-зеленого. Панурґ. А які у них капелюшки? Курника. Блакитні. Панурґ. А спідниці? Курника. Брунатні. Панурґ. А сукно на них же яке? Курника. Добротне. Панурґ. А черевички у них з чого? Курника. Зі шкіри. Панурґ. А якого ґатунку? Курника. Препоганого. Панурґ. А яка у них хода? Курника. Стрімка. Панурґ. Перейдімо до кухні, тобто кухні ваших аманток. Обстежмо неквапно все до найменших дрібниць. Що у них на кухні? Курника. Вогонь. Панурґ. Що його підтримує? Курника. Дрова. Панурґ. Які саме дрова? Курника. Сухі. Панурґ. Яке дерево ви волієте? Курника. Тисове. Панурґ. А хмиз і тріски? Курника. Вільшані. Панурґ. Чим ви опалюєте покої? Курника. Сосною. Панурґ. А ще чим? Курника. Липою. Панурґ. Половину про ваших панунців я вже знаю. Ну, а як ви їх годуєте? Курника. Добре. Панурґ. Що ж вони їдять? Курника. Хліб. Панурґ. Який? Курника. Сірий. Панурґ. А ще що? Курника. М'ясо. Панурґ. Яке саме? Курника. Смажене. Панурґ. А юшки вони зовсім не їдять? Курника. Зовсім. Панурґ. А печива? Курника. Ще й як! Панурґ. Я теж. А рибу їдять? Курника. Авжеж. Панурґ. Яку? І ще що? Курника. Яйця. Панурґ. А які вони люблять? Курника. Варені. Панурґ. Так, а як саме варите? Курника. Густо. Панурґ. І це вся їхня їжа? Курника. Ні. Панурґ. Ну, а що ж ще? Курника. Волятина. Панурґ. А ще що? Курника. Свинина. Панурґ. А ще що? Курника. Гуски. Панурґ. А крім цього? Курника. Гусаки. Панурґ. Item? Курника. Півні. Панурґ. А присмачуєте? Курника. Сіллю. Панурґ. А на десерт? Курника. Сусло. Панурґ. А наприкінці трапези? Курника. Риж. Панурґ. А ще що? Курника. Молоко. Панурґ. А крім того? Курника. Горошок. Панурґ. Про який саме горошок ви говорите? Курника. Зелений. Панурґ. Аз чим горошок? Курника. З салом. Панурґ. А які овочі? Курника. Смачні. Панурґ. Тобто? Курника. Сирі. Панурґ. А ще що? Курника. Горіхи. Панурґ. А як вони п'ють? Курника. До дна. Панурґ. А що? Курника. Вино. Панурґ. Яке? Курника. Біле. Панурґ. А взимку? Курника. Корисне. Панурґ. А навесні? Курника. Терпке. Панурґ. А влітку? Курника. Холодне. Панурґ. А восени, у пору винобрання? Курника. Солодке. — Рясою моєю свідчусь (скрикнув брат Жан), та й дебелі ж, м'ать, ці курникливі ваші лярви, вони дриндом від такої солодкої і ситої їжі не потрюхикають! — Стривайте (сказав Панурґ), я ще не скінчив. Коли і в які ббляги, ранні чи пізні, вони лягають? Курника. Уночі. Панурґ. А коли встають? Курника. Удень. — Оце (сказав Панурґ) такого любого курнику я ще в цьому році не виїжджав. Молю Бога, святого блаженного Курнику і святу блаженну пречисту Курничку, аби вони його настановили головою паризійської судової палати. Далебі, мій друже, на якого б він закривився партача справ, штовхача процесів, затикача диспутів, спустошувача мішків, гортача шпаргалля, охотника скоропису! А тепер перейдімо до іншої породи і з уподобою й утіхою побалакаймо про наших так званих сестер милосердя. Яка у них варениця? Курника. Нівроку. Панурґ. Сприходу? Курника. Свіжа. Панурґ. А в глибу? Курника. Порожниста. Панурґ. Я питаю, яка вона в роботі? Курника. Гаряча. Панурґ. А чим оторочена? Курника. Руном. Панурґ. Яким? Курника. Рудим. Панурґ. А в тих, що старші? Курника. Сірим. Панурґ. А скакають, як вони? Курника. Шпарко. Панурґ. А клубами вахають? Курника. Щедро. Панурґ. З трясучкою? Курника. Ще й якою! Панурґ. А ваші жили які? Курника. Здоровенні. Панурґ. А припбнці? Курника. Круглі. Панурґ. Кольору якого? Курника. Гніді. Панурґ. Коли встають, які вони? Курника. Тихі. Панурґ. А насінники? Курника. Замашні. Панурґ. Аяк махаються? Курника. Упритул. Панурґ. А після «діла» які? Курника. Матові. Панурґ. А як ви приподоблюєтесь, щоб увійти? Курника. Низько. Панурґ. А що вони говорять, коли піддають? Курника. Щось дотепне. Панурґ. От вони вас прийняли; чи ж думають вони про «це діло»? Курника. Авжеж. Панурґ. А дітей з ними плодите? Курника. Ніколи. Панурґ. Аяк лягаєте разом? Курника. Голі. Панурґ. А тепер щиро: скільки на день ходок? Курника. Шість. — От лінтюх (сказав брат Жан). Голодранець і той не зупиниться на шістнадцяти; щось він надто сором'язливий. Панурґ. А тебе, брате Жане, на стільки б стало? Чорт візьми, це вже треба бути геть шолудивим прокаженим! І інші так працюють? Курника. Геть усі. Панурґ. А хто найбільший ґалант? Курника. Я. Панурґ. І ніколи не сплохував? Курника. Ні. Панурґ. А я гублюся. Спорожнили і вичерпали ви всі свої сім'яники, а назавтра ж які вони? Курника. Переповнені. Панурґ. Очевидно, якщо я не бевзь, у них індійське зілля, яке прославив Теофраст. А якщо, закономірно чи ні, ці забави вкорочують тюхтюльчика, як ви це сприймаєте? Курника. Погано. Панурґ. А як тоді дівки поводяться? Курника. Галасують. Панурґ. А якщо день-другий утриматися? Курника. Гірше. Панурґ. А що ви їм тоді даєте? Курника. Товчеників. Панурґ. І що вони тоді виробляють? Курника. Гівно. Панурґ. Прошу? Курника. Бздо. Панурґ. З яким звуком? Курника. Низьким. Панурґ. Як ви їх за це караєте? Курника. Жорстоко. Панурґ. І що ви з них точите? Курника. Кров. Панурґ. І куди ж іде ця краска? Курника. На церу. Панурґ. Що для вас найкраще? Курника. Шмарування. Панурґ. Ось чому ви зостаєтеся… Курника. Боязкими. Панурґ. А вони вважають вас… Курника. Святими. Панурґ. Після такої клятви, коли ж у вас буває тихомир'я? Курника. У серпні. Панурґ. А найгарячіша пора? Курника. У березні. Панурґ. А всю решту часу, як ся маєте? Курника. Весело. Панурґ засміявся і сказав: — Ось вам сіромаха Курника серед людей. Чули ви, які в нього зважливі, короткі і стислі відповіді? Він украй короткомовний. По-моєму, він з тих, хто одну вишеньку на три часточки ділить. — Хай ти западешся (сказав брат Жан), зі своїми любоньками він он балакучий! Ви сказали про три часточки вишні, а я Григорієм Богословом свідчусь, що він з баранячої лопатки зробить не більше двох шматків, а з кварти вина не більше одного ковтка. Дивіться, який він здохляка! — Цяя (сказав Епістемон) братва монашва скрізь однаково жировита. А нам каже, що в неї на світі тільки що душа в тілі. А що ж тоді, в біса, мають їхні царі і великі князі? — У кожного (сказав Панурґ) свої прив'язання; от я як одружуся по своїй уподобі, знову чернецтво прийму; буду понеділкувати, буду чернецько чернечити і чернецьким хлібом братів міноритів і майоритів годувати. Розділ XXIX
Як Епістемон не схвалив запровадження Великого говіння

— А ви (сказав Епістемон) зауважили, що цей бісовий недомірок Курника вважає марець за місяць бахурства? — Так (відповів Пантагрюель), а проте на марець завжди випадає говіння, а говіння усмиряє плоть, боре бажання тіла і любовний пал поскромляє. — Отож (сказав Епістемон) мав рацію, як бачите, той папа, який уперше запровадив піст, скоро цей бридкий шкарбун Курника признається, що саме у піст він по вуха утопає в мерзоті розпусти, а все тому, як пояснюють усі добрі і тямкуваті лікарі, що в жодну іншу пору року не з'їдається стільки збудливої для хоті їжі, як у піст, а саме: бобів, гороху, квасолі, турецького гороху, цибулі, горіхів, устриць, оселедців, солінь, розсолів, салат, складених з усіх збудливих рослин, себто дикої гірчиці, настурції, естрагону, кресу, різаку, рапунцелю, маку, хмелю, фиґ, рижу, винограду. — Ось чому (сказав Пантагрюель) зараз вас здивує моя думка: добрий папа, Великого посту засновник, дозволив споживати перераховані вами страви, як сприятливі для продовження роду людського, саме в ту пору, коли природне тепло йде з центру землі, де його затримувала зимова стужа, і розточується по всіх членах, буцімто сік по дереву, а думаю я так ось чому: у туарських метриках кількість рожденців у жовтні і листопаді перевищує кількість рожденців за інші десять місяців; отож, як назад вернутися, то вийде, що жовтневі і листопадові діти створені, зачаті й зароджені у піст. — Я (сказав брат Жан Зубарь) слухаю вас із великою втіхою, але кюре у Жамбе пов'язував таку велику кількість вагонінь аж ніяк не з пісною харчею, а з усіма цими горбатими по борцями з карнавками, патлатими казнодіями та клятими душпастирями, говіння — це їхня пора, от вони й анафемують розпусних мужів, що ті, мовляв, у трьох туазах від пазурів Люциперових. Перелякані мужі перестають покоївок топтати і повертаються до супружниць. Оце і все, що я сказати хотів. — Тлумачте собі (сказав Епістемон) запровадження Великого говіння як вам заманеться, кожен має свою думку; але проти скасування посту, а воно не за горами, стануть опором усі лікарі, я це знаю, я це чув від них самих. Бо без постування їхнє мистецтво занепаде, вони нічого не зароблять, ніхто тоді не хворітиме. Постування появляє всі болячки, це правдивий розсадник, суще кипіло і кубло всіх хвороб. Як на те, від говіння не тільки тіло гниє, а й душа скаженіє. Це така пора, коли біси зі шкури пнуться, коли беруть гору святохи, коли на вулиці свято у панахидників, коли в оченашників що не день, то засідання, усовіщання, розгрішення, сповіді, бичування, анахтемування. Я не кажу, що аримаспи^[499] кращі за нас, просто мені це на думку набігло. — Нумо (сказав Панурґ), соблядуне і співуне, хто, по-твоєму, він? Єретик? Курника. Зуповний. Панурґ. Спалити його абощо? Курника. Спалити. Панурґ. Якнайхутчій? Курника. Так. Панурґ. Без виварювання? Курника. Без. Панурґ. А як саме? Курника. Живцем. Панурґ. А що з ним буде? Курника. Дасть дуба. Панурґ. М'ать, сала вам за шкуру залив? Курника. Ще й як! Панурґ. Ким він вам здається? Курника. Дурбилом. Панурґ. Дурбилом чи вар'ятом? Курника. Гірше. Панурґ. У що б ви хотіли його обернути? Курника. У попіл. Панурґ. Ви вже спалили когось? Курника. Чимало. Панурґ. Теж єретиків? Курника. Не таких. Панурґ. А ще палитимете? Курника. Ще й як! Панурґ. А може, кого з душею пустите? Курника. Нікого. Панурґ. Виходить, усіх наголо! Курника. К бісу! — Не знаю (сказав Епістемон), що за втіха з цим плюгавим ланцем каптурником роздебендювати. Гаразд що ми давно з вами знаємося, а то б ви геть упали в моїх очах. — Дарма, на Бога (сказав Панурґ). Він так приємно вразив мене, що я б залюбки відвіз його до Ґарґантюа. Ось коли я женюся, стане він моїй малжонці за блазня. — Не тільки за блазня (сказав Епістемон), а й за влазня і валязня! — Ну от (сказав брат Жан зі сміхом), напитав ти собі лиха, сердешний Панурже! Будеш ти рогатий по самі п'яти! Розділ XXX
Як ми Саєтчину одвідали

Раді тому, що побачили в новому ордені братів курник, пливли ми два дні; на третій день лоцман наш відкрив острів, найгожіший і найчудовіший з усіх островів; зветься він Острів Фриза, бо шляхи там фризові. І на цьому острові лежить Саєтчина, райський край для двірських пахолків: дерева і трави тут ніколи не скидають ні квіту, ні листя — вони з одамашку і ритого оксамиту. Звірі і птахи килимові. Ми побачили тут силу тварин, птахів і дерев, таких самих, як наші, і на вигляд, і величиною, і обсягом, і барвою, ось тільки вони нічого не їли, зовсім не щебетали і не кусались. Були там і такі, яких ми зроду не виділи, от хоча б різновеликі слони; надто мені впали в очі шість самців і шість самичок, яких показував на римській арені за Германіка, небожа римського цезаря Тиберія, їхній вихователь; то були слони вчені, музики, любомудри, танцюри, канатохідці, штукарі, вони церемонно засідали за столом і мовчки їли й пили, наче Святі Отці у трапезній. Писок у них (себто по-нашому хобот) завдовжки два лікті і цим хоботом вони набирають воду, аби напитись, піднімають з землі фініки, сливи, все їстовне, бороняться і б'ють ним, не кажи ти рукою, піднімають угору людей, і ті, падаючи, рвуть кишки з реготу. У них великі, прегарні вуха, подібні на ручні віялки. Ноги у них членисті і суглобисті, а ті, хто пише супротивне, очевидно, бачили слонів лише на малюнку. До зубів належать і два роги: так їх називає Юба, та й Писаній каже, що це роги, а не зуби. А от Філострат запевняє, що це зуби, а не роги, а мені байдуже, досить знати, що це справжня слонівка, що завдовжки вона три-чотири лікті і що вона на верхній, а не на спідній щелепі. А як дасте віру тим, хто обстоює протилежне, то вклепаєтесь, нехай ви навіть вичитали це в Еліана, мастака з губи халяву робити. Саме тут, а не десь бачив Пліній, як слони танцювали під бренькіт балабончиків на линві, напнутій над бенкетними столами, не черкаючи при цьому жодного застільника. Я бачив тут носорожця, подібного до того, якого колись мені показував Ганс Клерберґ, але відмінного від баченого мною ліможського кнура лиш тим, що в носорожця на морді гострий ріг із лікоть завдовжки, і цим своїм рогом він наважується нападати на слона, буцає його в живіт (це найніжніша й найуразливіша частина слонового тіла), і слон, мертвий, гримає додолу. Бачив я тут тридцять два єдинорожці, звір цей дуже лютий; подивитись, він нагадує расового коня, але голова в нього оленяча, ноги слонячі, хвіст вепрячий, а на лобі чорний гострий ріг завдовжки шість-сім футів, зазвичай, звислий набік як гиндичий гребінь; коли носорожець кидається в бій або ще на щось важить, то ріг у нього підіймається вгору, негнучкий і прямий. Я був свідок, як один із них, оточений стадами диких звірів, чистив своїм рогом джерело. Тоді Панурґ мені сказав, що його відросень схожий на цей ріг, правда, не довжиною, а замашністю і дебелістю, бо подібно до того, як ріг очищає воду боліт і криниць від бруду й отрути, що там є, і потім інші звірі можуть пити без усякої шкоди, так само безпечно ви можете махатися після нього, не боячись підчепити шанкру, пранців, гонореї, триперу та інших подібних цяцьок; бо при наявності у сопушливій дірі якоїсь нечисті він очищає все своїм нервовим ріжком. — Коли (сказав брат Жан) ви женитеся, ми проводимо дослід на вашій малжонці. О, тоді, їй же Богу святому, ви зумієте дати нам цілком гігієнічні поради! — Авжеж (відповів Панурґ), і дам у живіт таку гарну пігулку, щоб одразу на той світ загнала, як Цезаря після двадцяти двох кинджальних ударів. — Я б волів (сказав брат Жан) келих доброго свіжого винця. Бачив я тут золоте руно, Ясоном завойоване. А як хтось доводить, що це не руно, а золоте яблуко, бо слово теlо означає і яблуко і вівцю, мабуть, не дуже уважно оглядав Саєтчину. Бачив я хамелеона, такого, як його описує Арістотель і якого мені колись показав Шарль Маре, медичне світило, що мешкав у славному городі Ліоні на Роні, і цей, і той хамелеон жили самим повітрям. Бачив я трьох гідр, яких мені притрапилося бачити перед тим. Це були семиголові зміюки. Бачив я тут чотирнадцять феніксів. Я читав у деяких авторів, що на цілий вік припадає лише один фенікс; проте, на мій скромний суд, той, хто це пише, хай то навіть сам Лактаній Фірмійський, не бачив його ніде, опріч як у Килимнії. Бачив я тут шкуру Апулієвого золотого осла. Бачив я тут триста дев'ять пеліканів; шість тисяч шістнадцять селевкидів, вони ходили стрункими лавами і пожирали сарану посеред пшениць; кінамолгів, аргатилів, капримульгів, тиннункулів, кротонотаріїв, чи то пак онокроталіїв з їхньою широченною пащекою, стимфалід, гарпій, пантер, вовкулак, онокентаврів, титрів, леопардів, гієн, камелеопардалів, єдинорогів, доркад, кемад, кінокефалів, сатирів, картазонів, тарандів, зубрів, монопів, орофагів, пегасів, кепів, неад, престерів, керкопітеків, бізонів, музимонів, бітурів, офірів, стриг, грифонів. ^[500] Бачив я тут Середину посту верхи на коні, а Середина серпня і Середина марця тримали їй стремено. Бачив я тут маленьку рибку присмоктень, грекою ехенеїс, біля великого судна, і те судно стояло, хоча було в чистому морі і вітрила його були напнуті вітром; я цілком певний, що то був корабель тирана Періандра, той самий, якого у борвій зупинила маленька рибка. І не десь, а в Саєтчині бачив її Муціян. Брат Жан сказав нам, що в судах рибку, і велику і маленьку, і бідну і багату, і вельможну і незнатну, ловлять крючками. Бачив я тут сфінксів, шакалів, рисів, кефів — цим передні ноги заміняють руки, а задні ноги служать на те, на що ноги служать людині; крокутів, еалів — розміром з гіпопотама, з хвостом, як у слона, з вепрячими щелепами і з рухливими рогами, схожими на ослячі вуха. Що ж до кукрокутів^[501], то ці тварини вельми моторні, завбільшки з мирбалейського віслюка; шия, груди і хвіст у них, як у лева, ноги, як в оленя, рот до вух, а зубів лише два: один верхній, другий нижній; мовить він людським голосом, але тільки харамаркає казна-що. Рарожних гнізд нібито на очі не попадало нікому, а я, слово чести, бачив тут одинадцять і добре це запам'ятав. Бачив я тут молочних раків, і вони мені смакували. Бачив я тут алебарди, якими можна орудувати тільки лівицею, більше таких я ніде не видів. Бачив я ментихорів, дуже химерних тварин; тулуб в них, як у лева, шерсть руда, лице і вуха, як у людей, а зубів цілих три низки, а втім, вони у них змикаються, як у нас зчіпляються пальці; на хвості у них колючка, і колються вони, як скорпіони, а голос у них вельми приємний. Бачив я катоблепів; дикі ці звірі маленькі, а голова у них здоровенна, і вони ледве піднімають її від землі; очі в них такі отруйні, що хто в них гляне, конає наглою смертю, ніби під поглядом василиска. Бачив я тварин двоспинних, мені здалося, ніби вони дуже грайливі, і куприками вони трясуть жвавіше за будь-яку трясогузку. Розділ XXXI
Як у Саєтчині спіткали ми Чутку, що школу свідків тримав

⇐ Предыдущая 31 32 33 34 35 363738 39 40 Следующая ⇒