Annotation 34 страница

Ми спитали у метра Едітуса, чому тут так багато всіх різновидів цих почеських птахів, а папець усього лише один. Він відповів, що така була одвічна установа і фатальне визначення зірок: клірці появляють попівців та інокців, а проте, як це буває у бджіл, без плотського злягання. Полівці появляють біскупців, біскупці — гарних кардинців; а кардинець, як його тільки смерть не забере, може змінитися на папця, і папець зазвичай буває лише один, так само як у бджолиних вуликах буває лише одна матка, а у світі буває лише одне сонце. Щойно папець сконає, на його місце хтось інший народжується, з породи кардинців, але тільки, звісна річ, без плотського злягання. Отож ця порода має лише одного особня з безперервною спадковістю, достоту як аравійський фенікс. А втім, близько двох тисяч семиста шістдесяти місяців тому природа появила одночасно двох папців, але це спричинило найбільшу колотнечу, яка тільки колотила коли-небудь цей острів. Бо всі птахи (сказав Едітус) кинулися грабувати одне одного і чубитися так завзято, що острів міг геть злюдніти. Одна частина прилучилася до одного папця і дала йому підсобки, а друга стала в обороні другого, частина птахів мовчала, як риба, більше не співала, а дзвони їх, ніби на них заборону наклали, ні разу не задзвонили. Під час цього розбрату прийшли нам на допомогу цісарі, королі, дуки, маркізи, графи, барони, а також уся світова співдружність на материку і на суходолі, схизма ця перевелася і чвари впинились, як тільки переставився один із папців, і плюралізм звівся до одности. Тоді ми спитали у діда, чому це птахи щебечуть без угаву. Едітус нам відповів, що винні тут дзвони, почеплені над клітками. Відтак він запропонуав: — Хочете, я зараз змушу співати оцих інокців, у яких кобки мов винні цідилки або ж мов чубчики у шкаворонок? — Будь ласка! — відповіли ми. Тоді він ударив у дзвін лише шість разів, і інокці миттю злетілися і заспівали. Панурґ спитав: — А як я задзвоню в інший двін, он ті пташки, в яких пір'я барви копчених оселедців, теж защебечуть? — Авжеж, — відповів Едітус. Панурґ подзвонив, і копчені птахи як стій злетілися і хором заспівали, але їхні голоси були хрипкі і прикрі. Едітус нам розтлумачив, що вони живляться самою рибою, наче чаплі або баклани, і що це п'ята порода святох останнього вилуплювання. Окрім того додав, що за повідомленням Робера Вальтбренга, гостя з Африки, сюди має прилетіти ще й шоста порода, так звані капуцинці, найзниділіша, найфантастичніша і найжорстокіша з усіх острівних порід. — Африка (сказав Пантагрюель) завжди нам появляє щоразу якесь нове чудерство. Розділ IV
Чому птахи острова Дзвонкевича перелітні

— Отож (сказав Панурґ) ви нам розповіли, як папець народжується від кардинців, кардинці від біскупців, біскупці від попівців, попівці від клірців, а зараз я хочу знати, звідки беруться у вас клірці. — Усі вони (сказав Едітус) птахи мандрівні, прилітають вони з іншого світу, частина з дуже великого краю під назвою Безкоровайний, друга з іншого краю на Заході під назвою Багатодітний. Щороку клірці прилітають з цих двох країв цілими зграями, покидаючи батьків, матерів, усіх своїх друзів і родичів. А звичай там такий: коли в якомусь мостивому домі останнього краю народжується забагато дітей, хлопчиків чи дівчаток, то якби кожен із них успадкував свій пай (як хоче розум, вимагає природа і велить сам Пан-Біг), дім би зубожів. Тому батьки і збувають їх із рук на наш острів, навіть як вони мешкають на Босарі. — Себто (сказав Панурґ) на острові Бушарі біля Шінона. — Ні, на Босарі (відповів Едітус), бо ці діти майже всі босярі, босота, горбачі, каліки, шкандиби, одноруки, подагрики і виродки, від них тільки клопіт. — Цей звичай (сказав Пантаґрюель) суперечить усім давнім правилам посвячення дівчат у весталки, ці правила, як свідчить Антистій Лабеон, забороняли відбирати дівчину з якоюсь ґанджєю, душевною шкодою чи тілесною хибою, навіть малесенькою і непомітною. — Я дивуюсь (провадив Едітус), як ці тамтешні матері ще носять їх дев'ять місяців у лоні, адже у своєму домі вони нездатні зносити їх і терпіти довше, ніж десять, а частіше і сім років, вони накидають їм зверх дитячого платтячка якусь сорочечку, зрізають на їхньому щолопочку якісь волосинки, при цьому щось заклинаючи і молитвуючи (так єгиптяни, посвячуючи в жерці Ізіди, вбирали посвятників у лляні шати і проголювали їм тім'я), і відверто, явно, прилюдно, таким собі пітагорійським метемпсихозом, не ранячи їх і не увереджуючи, створюють ось таких птахів. Лише одне, друзі мої, мені невтямки: чому ці самички, чи то попівниці, чи то інокиці, чи то абатиці, співають не приємні мотети і хористерії, як належить за Зороастром співати на честь Ормузда, а катарати і ситрофи, як вимагає демон Аріман. І всі вони, старі й молоді, клянуть на всі заставки своїх родичів і друзів, які змінили їх на птахів. Найбільше їх прилітає до нас із краю Безкоровайного, сторони без кінця-краю. Бо асафаї^[473], цього острова насельники, коли їм загрожує голоднеча, ця непорадна порадниця, бо їм нема чим живитися, а що-небудь робити, чомусь навчитися вони не вміють і не хочуть, так само як щось виконувати чи ремісникувати, а тим паче служити вірою і правдою добрим людям; коли їм не щастить у коханні; коли вони, зазнавши краху у своїх починаннях, зневірюються; коли вони, вчинивши якесь страшенне лиходійство, ховаються від ганебної кари, то всі вони злітаються сюди на готове: прилітають сюди охлялі, як сороки, глядь, уже відпаслись, як бабаки. Тут вони убезпечені, тішаться недоторканністю і цілковитою волею. — А що (спитав Пантагрюель), ці гарні пташки, перелетівши сюди, повертаються у той світ, де вони вилупилися? — Лише деякі (відповів Едітус), колись мало, значно пізніше і неохоче. А ось після певних померків сонця і місяця, під впливом зірок, знялася зразу ціла зграя. Ми цим не побиваємося, зрештою нам конту вистачає. І всі вони перед своїм відльотом скинули своє пір'я у кропиву і в терник. І справді, шукаючи, ми натрапили на якісь сліди, це був горщик із рожевими пуп'янками. Розділ V
Чому на острові Дзвонкевича ненажерливі птахи ніколи не співають

Не встиг він договорити, як біля нас приземлилося двадцять п'ять, а то й тридцять птахів такої барви й пір'я, яких на острові ми досі не бачили. Пір'я їхнє повсякчас мінилося, буцімто шкіра хамелеона або ж квітка триполія чи тевкріона. І всі вони мали під лівим крилом ознаку у вигляді поділеного хрестом кружка або ж лінії сторчової до прямої. Ознака ця була майже однакової форми, але кольору різного: у тих білого, у тих зеленого, у тих червоного, у тих лілового, у тих блакитного. — Хто вони (спитав Панурґ) і як називаються? — Це (відповів Едітус) метиси, звемо ми їх жирунами, бо дуже вони вже люблять жирувати. — Будь ласка (сказав я), змусьте їх заспівати. Хотілося б їхні голоси почути. — Співати вони не співають, зате їдять за двох. — А де ж (спитав я) їхні самички? — Самичок у них нема, — відповів старий. — Чому ж вони (ускочив у слово Панурґ) такі коростяві і пранцюваті? — Пранцюватих серед цих птахів чимало, бо вони живуть як моряки. А потім додав: — А до нас вони злетілися, аби побачити, чи нема серед нас ще одної чудової породи, ців, знаної у ваших краях, хижих і грізних птахів, яких не звабиш на манок і не посадиш на рукавицю. І деякі з них носять на нозі замість ремінців гарні і коштовні підв'язки з написом на каблучці, та тільки слова Хто про це погано подумає часто бувають запаскуджені. Інші носять пектораль — знак перемоги над Лукавим, а ще інші баранячу шкуру. — Метре Адітус (сказав Панурґ), така порода, може, й водиться, але ми її не знаємо. — Годі (сказав Едітус) базікати! Ходімо вип'ємо. — А як (спитав Панурґ) щодо закуски? — Де питно (сказав Едітус), там і їжно. Нема як час. Тож проведемо час з користю. І він повів нас насамперед у кардинцеві терми, де ми славно попарилися; коли ж вийшли з лазень, він звелів аліптам умастити нас дорогими добровонними мастями. Зате Пантаґрюель, той йому сказав, що він і так вип'є як слід. Тоді старий провів нас до великої і чудової їдальні і сказав: — Я знаю, що печерник Матня змусив вас пісникувати чотири дні поспіль, ну, а тут, навпаки, чотири дні поспіль ви буде їсти і пити без перепочинку. — А спати ми все таки будемо? — спитав Панурґ. — Як кому заманеться (відповів Едітус), хто спить, той і п'є. Господи-Боже, як же нам пилося-гулялося! Що то добра душа! Розділ VI
Чим птаство острова Дзвонкевича живилося

Пантаґрюель, невдоволений тим чотириденним річенцем, який поклав нам Едітус, зажурився, журбу його помітив сам Едітус і сказав: — Сеньйоре! Як вам відомо, цілий тиждень перед зимовим сонцестоянням і цілий тиждень після нього море не штормить. А все тому, що стихії потурають алькіонам^[474], птахам, присвяченим Тетиді, — у цю пору вони висиджують і виводять на березі пташенят. Зате, коли виладовуються мандрівці, море бере реванш за цю довгу тишу, пшуючи і бурхаючи ці чотири дні. І на нашу думку, саме тому вони мусять на цей час затриматися, аби краще тулялося на прибутки від гри дзвонів. А все ж не думайте, що для вас це змарнований час. Вам хоч-не-хоч доведеться у нас побути, якщо лиш ви не хочете змагатися з Юноною, Нептуном, Доридою, Еолом та всіма вейовисами. Отож гуляй душа без кунтуша. Під'ївши усмак, брат Жан сказав Едітусу: — У вас на острові самі клітки і птахи. Птахи землі не порають, не обробляють. Їм усе аби скоки, щебети, цвіркання. Звідки ж у вас цей ріг достатку, звідки стільки добра і стільки ласих шматочків? — З усього світу (відповів Едітус), окрім кількох закутий аквілонського царства, через які ось уже кілька років хвилюється озеро Камарини. — Дарма! (сказав брат Жан). Чека їх каяття, дон-дінь,
Чека їх каяття, дінь-дон!

Вип'ємо, друзі! — А ви самі звідки? — спитав Едітус. — З Турені, — відповів Панурґ. — Далебі (сказав Едітус), раз ви з любої Турені, то вас не лиха сорока висиділа. З Турені щороку чого тільки нам не привозять (якось ваші заїжджі краяни казали нам, що дук туреньський голодує через надмірну гойність його попередників, які обгодовували превелебних птахів фазанами, куріпками, рябчиками, гиндичками, тлустими лодюнськими каплунами і всякою великою і дрібною дичиною. Вип'ємо, друзі мої! Погляньте на це сідало з птахами, які вони відгодовані, дебеленькі, все це завдяки пожертвам з Турені, і тому вони так солоденько витьохкують. Кращого співу вам не почути, як вони забачать два золоті пірначі… — Це ж (сказав брат Жан), певне, на свято пірначів. — …або як я забамкаю у старіш дзвони, почеплені біля їхніх кліток. Вип'ємо, друзі! Сьогодні добре п'ється, як узагалі кожен Божий день! Вип'ємо! П'ю за вас від щирого серця, будьте здорові! Не бійтеся, що вина і наїдків забракне. Навіть як небо стане бронзою, а земля залізом, усе одно на той час наші конти ще не вичерпаються, з ними ми продержимося років на сім-вісім довше, ніж тривав голод у Єгипті. А тому випиймо у злагоді і догоді! — Бий тебе вража сила! (гукнув Панурґ). Фартить вам на цьому світі! — А на тому (озвався Едітус) фартитиме ще більше! Повірте — нас ждуть там поля Єлисейські. Вип'ємо, друзі! П'ю за всіх! — Мабуть (сказав я), з наусту божественного і досконалого духу перві ваші ситицини винайшли засіб, завдяки якому ви маєте те, до чого всі люди пориваються і що мало кому, а точніше, ніякому не дається. Рай не лише на цьому, а й на тому світі. О напівбоги! О щасливці!
Такої долі хочу й я!

Розділ VII
Як Панурґ розповідав метру Едітусу притчу про жеребця і віслюка

Потому як ми добре підчарчились, Едітус повів нас до гарно вбраних, у килимах і золоті, покоїв. Туди ж він розпорядився подати міробаланів^[475], вареного зеленого імберцю, міцного Гіппократу і ще якогось чудового вина і порадив нам узяти ці антидоти як летейську воду, аби вдарити лихом об землю після всіх перебутих морських злигоднів; крім того, він звелів поставити подостатком харчу на наші кораблі, ошвартовані в гавані. Проте вночі від гудіння дзвонів ми не могли спати. Опівночі Едітус збудив нас пригоститися; він випив перший і сказав: — Ви, люди з іншого світу, заявляєте, що невігластво — мати всіх лих, і маєте рацію, а проте цього невігластва з голів ви не вигоните, живете в ньому, з ним і завдяки йому. Тим-то й халепи ви ніяк не спекаєтеся. Все нарікаєте, все лементуєте і зроду не буваєте вдоволені. Тепер я в цьому переконаний. Невігластво прикувало вас до койок, як колись бога війни прикував Вулкан, вам невтямки, що обов'язок ваш полягає в тім, щоб на сон, а не на блага цього благословенного острова скупитися. Вам би за цей час уже тричі під'їсти годилося, і вже на мій досвід покладіться: щоб заживати конту острова Дзвонкевича, треба вставати ранесенько; як його їсти, то його більшає; а як берегти, то меншає. Косіть луговину у косовицю, тоді й отава виросте густіша й щедріша, а не буде косарів, вона у вас за кілька років мохом укриється. Вип'ємо, друзі, вип'ємо дружно! Навіть найохляліші птахи співають тепер для нас, прошу випити за них. Вип'ємо раз, і другий, і третій, і так до дев'яти, non zelus, sed charitas! ^[476] Удосвіта він знову збудив нас, щоб путрею почастувати. Потому ми тільки й робили, що їли, і так тривало цілісінький день. Ми вже не знали, підобідок це чи обід, підвечірок чи вечеря. Аби хоть трошки сало розтрусити, ми таки пройшлися по острову і послухали щебет гарних цих пташок. Увечері Панурґ сказав Едітусу: — Пане! Дозвольте вам розповісти придибенцію, що сталася в Шательро двадцять три місяці тому. Квітневого ранку конюх одного шляхтича виїжджав його бойових румаків на вигоні. Аж це спіткалася йому весела пастушка: вона гляділа недалечко
під кущиком своїх овечок,

а також віслюка і кози. Гомонячи з нею, він умовив її сісти в забедри на коня, одвідати його стайню і покуштувати хліба-соли по-сільському. От поки вони балакали, кінь звернувся до осла і сказав йому на вухо (бо тварини того року по всіх усюдах розмовляли між собою): — Бідолашне, нікудишнє ослисько! Я жалкую і вболіваю над тобою, цілий день ти тяжко гаруєш, я це бачу з того, як твоє підхвістя посіклося. І це річ світова, тебе Бог створив людям на підмогу. Ти славний віслючок. Але видно, що тебе погано чистять, скребуть, рештують і годують; мені це, сказати по щирості, здається нестерпним і несправедливим. Ти весь розкошканий, забитий, охлялий, харчуєшся самою тростиною, терником та парилом. Так ось, ослику, потрюхикай слідом за мною і подивись, як трактують нас, кого природа для війни появила, і як нас годують. Тобі стане завидки моєму оброку. — Гаразд (відповів осел), залюбки, пане коню. — Я тобі (сказав румак) пан жеребець, а не пан кінь. — Перепрошую (озвався осел), пане жеребче. Адже ми суржиком говоримо, ми ж бо очкури і чубрії. А тому я ваш покірник і слідуватиму за вами слідком на відстані, опасуючись побою (у мене вся шкура посмугована), як-не-як ви таку мені благодію і честь ізробили. Пастушка сіла в забедри, осел рушив за конем, на гойне частування сподіваючись. Коли ж вони до стайні підходили, конюх помітив віслюка і звелів підконюшим його вилами зустріти і поскородити йому ребра киями. Віслюк, тії слова почувши, вручив себе богові Нептуну і рвонув навтікача, розмірковуючи при цьому і висновуючи так: «Правду кінь казав, не випадає мені чухатися з панством; природа появила мене на те, щоб я злидарям давав підсобки. Езоп повчально це вивів у своїй байці. А я запишався, єдина рада тепер югнем косити, шаркону, поки цілий». І осел мій махорнув, пердонув, югнув, джукнув, черкнув і гурконув усіма, які тільки мав, пуками. Пастушка, бачачи, як її осла прогнали, сказала конюхові, що це її осел, і попросила його не кривдити, а то вона поверне голоблі назад. Тоді конюх розпорядився дати ослу весь свій обрік, навіть якщо коням муситиме він цілий тиждень нічого не засипати. Одначе приманити осла було не так просто. Підконюші його кликали, кликали: «Тпру, тпру, ослику, тпру! » — «Не піду (казав осел), я соромлюся! » Що лагідніше його кликали, то більше він наповратився у своїй брикні і пукні. Так би воно ще довго тривало, але втрутилася пастушка і порадила помахати ослу оброком. Так і зробили. Осел зараз же повернув назад і сказав: «Обрік мене на вила не обрікає. І не хотів би я зостатися при своїх». Отож осел здався і солоденько затьохкав, а ви ж знаєте, яке приємне на слух тьохкання цих аркадських тварин. Як підступив він, його поставили у стійло поряд із бойовим жеребцем і нумо його відчищати, відтирати, відскрібати, свіжої підстилки йому по живіт наслали, сіна — вволю, вівса — вдосталь; коли підконюші заходилися для нього обрік на решето переточувати, віслюк застриг вухами: мовляв, він згоден і на овес нерешетований, а то забагато чести для нього. От після такого щедрого частування кінь і питає осла: — Ну, бідолашний ослику, як ся маєш? Добре тебе тут трактують? А ти ще наповратився. Що ти на це? — Присягаюсь фиґою (відповів осел), яку з'їв мій предок, Філемона засмішивши, я тут у вас, пане жеребче, раюю. Але тільки ж це ще не все? Мабуть, панове кінство, ви тут віслядствуєте? — Про яке віслядство ти правиш, вісляче? — спитав кінь. — Ти що, ума рішився? По-твоєму, я віслюк? — Ба! ба! (відповів осел). Я осел нечеса, кінською по-двірському не цвенькаю. Я питаю, ви тут жеребцюєте, панове жеребство? — Тихіше ти, осле (сказав кінь). Почують підконюші, вони тебе так почастують вилами, що тобі перехочеться віслядствувати. Ми, бач, коні харапудливі, хіба що кінчик вистромимо, як закортить помочитися. А щодо решти живемо по-царськи. — Попругою своєю свідчусь (сказав осел), не треба мені твоєї підстилки, твого сіна, твого оброку. Хай живе парило в полі, бо там жеребцюй собі досхочу! Менше їсти, але зате в будь-яку мить жеребнути — оце моє гасло, і це наше сіно, і наш обрік. О пане жеребче, друже мій! Бачив би ти нас на ярмарку, на нашому провінційному капітулі, отам ми віслядствуємо усмак, поки наші госпосі торгують гусенятами та курчатами! На цьому вони розійшлися. Оце і правда, вся до гаріля. Тут Панурґ замовк і його мов заціпило. Пантагрюель заохочував його завершити оповідання. Але Едітус відповів: — Розумному натяку досить. Мені й так розумно, на що ви цією притчею про віслюка і коня важите і б'єте, шануючи слухи наші. Та бачте, тут вам попасу чи лахви нема, а отже, більше нічичирк. — Ні, є (сказав Панурґ). Недавно мені впала в око абатиця з білим пір'ячком. Поїздити на ній куди приємніше, ніж потримати за руку. Якщо інші здалися мені стріляними птахами, то це птиця високого лету. Тобто любуся, милуся, і чом би з нею раз очок-другий не згрішити. Але, Боже мене збав, щоб я щось погане думав, хай погане як притрапиться, то тільки зі мною. Розділ VIII
Як ми, перепони змагаючи, побачили нарешті папця

Третій день, як і два попередні, у нас тривало бенкетування і погуляння. Цього самого дня Пантагрюель зохотився побачити папця; проте Едітус відповів, що папець показуватися на очі не любить. — Хіба у нього (спитав Пантагрюель) Плутонів шолом на голові, Гігесова каблучка на пазурях або ж хамелеон на грудях, що він стає невидимцем? — Ні (відповів Едітус), але він природою своєю не дуже надається для огляду. А проте я спробую влаштувати так, щоб ви на нього подивилися, як буде така змога. З цим словом він пішов, а ми бенкетували далі. За чверть години він повернувся і сказав, що папець видимий; і от повів він нас тишком-нишком просто до клітки, де сидів, розпустивши пір'я, папець, оточений двома маленькими кардинцями і шістьма тлустими й барилькуватими біскупцями. Його силует, жести і постава привернули Панурґову увагу. Нарешті він гукнув: — А, лихома! І цей його яломок на голові як у кепа! — Тихіше (сказав Едітус), на Бога! Він має вуха, як це слушно підмітив Михайло з Макона. — А все ж він кеп! — сказав Панурґ. — Як він почує, що ви блюзнете, ви пропали, добрі люди. Бачите, в нього у клітці басейн? Звідти на вас посипляться перуни, блискавки, сполохи, чорти, вихори, і ви в одну помлу очей підете на сто футів під землю. — Ліпше вже (сказав брат Жан) нам усе висушити без остатку. Панурґ і досі лупав очима на папця та його прісних, аж це, побачивши під кліткою сову, желіпнув: — Біс нас поплутав, та ще й цей плутько попівські очі має, що забачить, то взяв би, усе собі або піл-на-піл. Та ще й нам підсува щось ця сова, бісова сова! — На Бога (сказав Едітус), тихіше! Це зовсім не сова, це сич, вельмишановний отець скарбник. — Ану (сказав Пантагрюель), змусьте папця щось затьохкати, ми хочемо його тьох-тьох почути. — Він тьохкає (сказав Едітус) лише у призначені дні і їсть лише у призначені години. — Не так, як я (сказав Панурґ), у мене призначені всі години. Отож гайда кубрячити на всі заставки! — От зараз (сказав Едітус) ви діло сказали. Говорячи таким чином, навряд щоб ви колись з'єретичилися. Ну що ж, гайда! Ідучи поворітьма, ми укмітили старого зеленоголового біскупця: розгорнувши крила, він сидів у затінку дерева з біскупцем вікарним і трьома веселими пташками, онокроталіями^[477], чи то пак протонотаріями, і помалу хропів. Біля нього веселенько курникала гарненька абатиця, і так нам її курникання сподобалось, що ми радо перекували б усі наші члени у вуха, аби лиш нічого з її курникання не пропустити і слухати її й слухати, ні на що інше не відриваючись. Панурґ сказав: — Гарненька абатиця зі шкури пнеться, а цей барилькуватий ґевал біскупець затинає хропака. Ну та він у мене заспіває, лихо його матері! З цим словом він закалатав у дзвінок, начеплений над кліткою; а проте що дужче він калантирив, то гучніше хропів біскупець і навіть і не думав співати. — Гаразд (сказав Панурґ), старий балабане! Я тебе змушу співати іншим робом. Він схопив каменюку і намірився просто в його митру. Але Едітус гукнув: — Чоловіче добрий! Бий, трощи, убивай, закатруплюй усіх царів і принців на світі, хочеш — ножем у спину, хочеш — отрутою, словом, як тобі заманеться, зжени янголів з неба, — всі ці гріхи папець тобі простить. Але не займай священних цих птахів, якщо тобі дороге життя, благо і гаразди як твої, так і твоїх друзів і родичів, живих і мертвих, так само як далеких твоїх нащадків, яким теж буде непереливки. Поглянь на цей басейн. — Отож-бо ліпше (сказав Панурґ) купряжити на відчай душі і гуляти. — Він розсудливо мислить, пане Антитус (сказав брат Жан). Побачивши цих бісових птахів, ми не можемо від блюзнірських слів утриматися; зате осушуючи наші пляшки, ми не можемо не славити Бога. Ну то гайда, шелепнемо дзвінко! Оце сказав, як в око вліпив! Третього дня, після гульні (як самі розумієте), Едітус із нами розпрощався. Ми йому подарували гарненького першського цизорика, і дарунку цьому він зрадів більше, ніж Артаксеркс коряку студеної води, який йому підніс скитський хлоп. Він красно подякував нам, послав на наші кораблі свіжини, побажав нам щасливої дороги, вернутися цілими-здоровими, успішно з усім упоратися і змусив нас заприсягтися Юпітером, що поворітьма ми до нього завітаємо. На прощання він сказав так: — Ось побачите, друзі мої, на світі куди більше бахурів, ніж людей, пом'яніть моє слово. Розділ IX
Як ми на Острів залізяччя виладувались

Животи ми мали добре напаковані, вітер дув ходовий, от ми звели бізань-щоглу і через два дні вже прибилися до Острова залізяччя, пустельного і безлюдного. Аж це гульк, а на деревах висить сила-силенна лопат, копаниць, оскардів, мотик, кайл, кіс, серпів, скребків, заступів, дзьобанів, сап, сокир, сікачів, колодачів, різаків, кліщів, свердел, коловоротів. На інших деревах росли запоясники, кинджали, мечі, ножі, шила, шпаги, рапіри, списи, кривулі, шаблі, арбалетні стріли. Хто хотів щось собі справити, трусив дерево, і зброя сипалася, наче сливи; ба більше: землю вкривала трава, схожа на піхви, і речі, падаючи, самі в них укладались. Ось тільки під час падіння доводилося пильнувати, щоб вони не звалилися вам на голову, на ноги чи на інші частини тіла, бо гупали вони сторчма, аби влучити у піхви, і могли прибити. Під якимись іншими деревами я побачив особливі ґатунки зілля, формою схожого на списи, піки, алебарди, рогатини, дротики, вила; виганяючись до гілля, вони діставали собі клюги і вістря, кому які підходили. Дерева зверхники це все їм загодя готували, ждучи, коли вони підростуть, — так дорослі готують своїм діткам одяг на виріст. А щоб ви віднині не сперечалися з Платоном, Анаксагором і Демократом (а чи ж вони не філософи? ), додам, що дерева скидалися на тварин, і не лише тому, що мали шкіру, лій, м'ясо, жили, артерії, нерви, хрящі, залози, кості, шпик, соки, матки, мозок і зчленування, а що це саме так, Теофраст уже давно довів, а ще й мали голову, тільки що внизу, тобто стовбур, волосся, але тільки під землею, тобто коріння, і ноги, але тільки нагорі, тобто галуззя; так би вийшло, якби людина захотіла удати собою гіллястого дуба. І як ото ви, подагрики, з болю в ногах і лопатках завбачаєте дощ, вітер, благоврем'я і всяку зміну погоди, так само будь-яке з цих дерев корінням, стеблами, клеєм, осердям відчуває, яке саме держалко росте під ним, і готує підхожу клюгу і вістря. Правда, все на світі, окрім Бога, іноді хибить. Природа теж цим грішить, появляючи на світ хох і виродків. Так само я зауважив помилки і в цих деревах: ось одна височенна напівпіка, виросла під цими залізистими деревами, вигнавшись до гілля, замість клюги дістала мітлу, — дарма, придасться сажу трусити. Протазан дістав щипці замість вістря, — дарма, буде чим знімати гусінь у саду. Держак алебарди здобув клепану косу і став якимсь гермафродитом, — не біда, косар і цим здобріє. Що Бог не робить, усе на благо. До своїх суден вернувшись, ми побачили, як за якимсь кущем якісь люди щось і якось робили і якось надто вже старанно клепали якесь справилля, яке десь там у них гоголіло. Розділ X
Як Пантаґрюель на Острів викрутнів приплив

Через три дні причалили ми до Острова викрутнів, точної подоби Фонтенбло, бо земля тут така суха, що кості її (себто скелі) проривають шкіру; ґрунт піщаний, яловий, нездоровий і прикрий. Лоцман показав нам на два невисокі шпилі, схожі на правильні шестигранники, такі білі, аж здавалися чи то з алебастру, чи то засніжені; проте лоцман запевнив нас, що вони з гральних бабок. За його словами, всередині цих шпилів було семиповерхове помешкання двадцяти п'яти бісів азартної гри, у нас ці біси сущий пострах і прозвані вони так: найбільші дублети — Шестерики, найменші — Двоочкові, середні — Штерики, Четверики, Трійчатки, Двійчатки. А були ще такі назви: Шість-і-п'ять, Шість-і-чотири, Шість-і-три, Шість-і-два, Шість-і-один, П'ять-і-чотири, П'ять-і-три тощо. Аж це мені свінуло, що більшість гравців викликають нечисту силу, кидаючи бабки на стіл, вони у запалі вигукують: «Шестерику, друже, давай! » — це до старшого чорта; «Двоочковий, миньйоне, давай! » — це до молодшого; «Чотири-і-два, діти, давайте! » — і так вони викликають усіх чортів на імена та прізвиська. І не лише викликають, а ще намагаються показати, що вони з ними запанібрата. Щоправда, чорти іноді баряться явитися на зов, але вони мають на це свої причини. Саме під цей час вони можуть бути деінде, бо їх уже хтось викликав. А проте вони не байдужі і не глухі. Повірте мені — чуття і слух у них чудові. А ще лоцман нас повідомив, що довкола й у стіп цих шестигранних шпилів сталося більше корабельних аварій і загинуло більше людських душ і цінного майна, ніж поблизу усіх Сиртів, Харибд, Сирен, Сцілл, Строфад, разом узятих, і в усіх хланях морських. Я охоче цьому повірив, надто як згадав, що в оні дні мудреці єгипетські значили Нептуна ієрогліфом першого куба, Аполлона одним очком, Діану двома, Мінерву сімома тощо. А ще він нам сказав, що тут зберігається слоїк святого Грааля, річ божественна і мало кому відома. Панурґ так солоденько просив місцевих синдиків показати його, що вони змилосердилися, але провели при цьому церемоній і антимоній утричі більше, ніж як у Флоренції показували Юстиніанові Пандекти або ж у Римі рушник Вероніки. Я зроду не бачив стільки укривал, посвітачів, походень, апостольників і медалей. Насамкінець нам показали щось ніби мордочку смаженого труся. Найбільшу дивовижу, яку ми там побачили, це Веселий Лик, мужа Поганої Гри, а також шкаралупу від колись висиджених і знесених Ледою двох яєць, звідки вилупилися Кастор і Поллукс, брати Гелени Прекрасної. Шматочок цієї шкаралупи ми виміняли у синдиків на хліб. Перед відплиттям ми купили в островиків купу капелюхів і шапок, але тільки я не думаю, аби ми багато заробили на їхньому продажу. А втім, хто у нас їх купить, прогадає ще більше. Розділ XI
Як ми пройшли Катівню, де домує Запазур, архідук Котів Пухнатих

У Прокурації ми вже побували, а тому залишили її осторонь, а також минули ще один пустельний Острів осуду; мало не поминули і Катівні, оскільки Пантагрюель не хотів там сходити, і добре зробив би, якби не зійшов, бо нас там за розпорядженням Запазура, архідука Котів Пухнатих, схопили й узяли під варту лише тому, що хтось із наших надсадив бебехи у Прокурції якомусь крючку. Коти Пухнаті — бестії грізні і страшні, вони живляться малими дітьми і їдять на мармурі. Уявіть ви самі, заливахи, які з них мають бути кирпатенькі кирпи! Шерсть у них навиворіт, як емблему і девіз носять вони відкритий ягдташ, але тільки кожен по-своєму: ті обмотують ним шию замість шарфа, у тих він висить на заду, у тих на череві, у тих на боку, і всі небезпричинно. Пазурі у них довгі, міцні й гострі, а як загребуть щось лапами, то вже не вигребешся. Ті носять на голові ковпаки з чотириріжжям або чотиригульф'ям, ті ковпаки з закарвашами, ті ступкуваті шапки, ті щось ніби саван. Коли ми опинилися у їхньому барлозі, якийсь похатник, якому ми дали півтестона, сказав нам: — Дай вам Боже, люди добрі, звідси з душею викараскатись! Ось пригляньтеся лишень до міни цих цупких стовпів, на яких стоїть Запазурове правосуддя. Ось побачите: як ви проживете ще шість олімпіад і два собачі віки, Коти Пухнаті опанують цілу Европу і заграбастають усі її клейноди і багатства, — хіба що якесь їхнє покоління раптово втратить майно і стан, неправдою нажиті. Серед них панує секстесенція^[478], з допомогою якої вони все хапають, усе пожирають і все запаскуджують. Вони палять, четвертують, стинають голови, мордують, затокарюють у в'язницю, руйнують і зводять зі світу все без жалю і добре, і лихе. Порок у них називається чеснотою, злість перехрещена в добрість, зрада іменується вірністю, крадіжка щедрістю. Грабунок їм править за гасло, і його схвалюють усі (окрім єретиків); і це все вони чинять з відчуттям своєї величі і непомильности. На підтвердження мого свідчення, прошу вас поглянути на їхні ясла, вони ж нижче годівничок. Про це вам колись згадається. І якщо на нас ударить чума, голод, війна, ураган, землетрус, пожежа та інше безголов'я, то не посилайтеся на парад планет, на зловживання римської курії, тиранію царів і князів земних, на лукавство панахидників, лжепророків, викрутні лихварів і грошопідробників, на невігластво і безсоромність лікарів, костоправів і аптекарів, на розбещеність невірниць жінок, отруйниць і дітовбивць, ні, ви все валіть на ту несвітську, незбагненну, неймовірну і незмірну злість, яка безперервно палає і кипить у кухні Котів Пухнатих. Люди знають про цю кухню не більше, ніж про жидівську Кабалу. Ось чому їх не лають, не перевиховують, не карають так, як вони на це заслуговують. Але коли одного дня їх виведуть на світ, то вже ніхто, хоч би який умілий і красномовний, їх не оборонить; жоден закон, хоч би який суворий і драконівський і до порушників нещадний, їх не вбереже, жоден магістрат владою своєю не перешкодить тим, хто, розлютившись, візьметься заганяти їх усіх до нори і спалити живцем. Їхні рідні діти, Кошенята Пухнаті, та інші близькі родичі зі страхом і огидою від них не раз сахалися. Ось чому взором Гамількара, який змусив свого сина Ганнібала поклястися і врочисто пообіцяти цілий свій вік гонити римлян, покійний мій батько узяв з мене слово, що я не піду звідти доти, доки на Котів Пухнатих не впаде з неба блискавка і не спопелить їх як других титанів, як святокрадців і богоборників, якщо у людей так зчерствіли серця, що вони вже й не згадують, не відчувають і не передбачають появу чи зародження у світі зла, а хто і відчуває, все одно не сміє, не хоче або ж не може викорінити його. — Отакої! (сказав Панурґ). Е ні, я туди не ходак, хай мене Бог милує! Гайда назад. Гайда, Богом прошу! Мене дивує більше торботряс,
Ніж з неба блискавка в осінній час.

Коли ж ми повернули назад, то побачили, що двері замкнуті, і тут нам сказали, що ввійти сюди легко, як в Аверн, а вийти важко, і що без дозволу і призводу нас не випустять, одне, що з ярмарку не йдуть так скоро, як з базару, а друге, що ноги у нас закурені. Проте нам стало непереливки, як ми потрапили в катівню, бо по дозвіл і призвіл мусили просити у найпоганшого з усіх страшидел. Звали його Запазур. Найбільше він скидався на Химеру, Сфінкса, Цербера або ж на Озіриса, як його вдавали єгиптяни, тобто був триголовий, одна голова рикаючого лева, друга — гавкучого пса і третя — виючого вовка, і всі ці голови обвивав зміюка, кусаючи свого хвоста, і над кожною сяяв німб. Руки він мав закривавлені, кігті, як у гарпії, дзьоб, як у крука, зуби, як у чотирилітка кабана, очі, як у пекельця, і всеньке тіло його вкривала ступкувата шапка з помпончиками, виднілися тільки його пазурі. Сідалом для нього і для його клевретів, Диких Котів, правили довгі, новенькі ясла, над якими, як розповідав торботряс, висіли догори дриґом великі і гарні годівнички. За сідалом архідука красувалося мальовидло старої в окулярах, у правиці вона тримала піхви від серпа, а в лівиці — терези. Шальки терезів становили собою оксамитні бесаги, одна торба, туго начинена дрібняками, опустилась, друга ж, без тягаря, високо злинула. Очевидно, вони символізували собою Запазурове правосуддя, не так, як його уявляли стародавні тебитяни, зводячи по смерті своїх дикастів^[479] і суддів їм статуї, по заслузі, з золота, срібла або з мармуру, але неодмінно безрукі. Щойно ми поставились перед Запазуром, як якісь люди, убрані в торби, в мішки і в здоровецькі обривки паперів, посадили нас на лаву підсудних. Панурґ сказав: — Братове гультяйство! Я можу і постояти, бо для мужа в нових плюндрах і куцому камзолі лава ваша занизька. — Сядьте (сказали вони йому). Як не здужаєте відказ держати, земля зараз же розступиться і поглине всіх вас живцем. Розділ XII
Як Запазур загадку нам загадав

⇐ Предыдущая 29 30 31 32 333435 36 37 38 Следующая ⇒