Annotation 35 страница

Коли ми посідали, Запазур, серед тічки Котів Пухнатих, гукнув нам сердито: — Ке, кете! — Ке, кете вип'ємо, — сказав Панурґ крізь зуби. Блондинка незамужня, дуже мила,
Понесла і без муки серед дня
Чорнесенького сина народила,
А виліз він, мов те гадюченя,
Прогризши правий бік їй навмання.
І зразу в путь пустився на балай
Горами-долами, із краю в край,
Де пішки йде, а де літає льота.
А друг наук дивується: нехай,
Він людська як-не-як істота.

— А кете (сказав мені Запазур), розгадай мені цю загадку. Нумо, зараз же відповідай, що це означає. — Ну от їй-богу (відповів я), якби я мав удома Сфінкс, як от Веррес, а він же, їй-богу, ваш попередник, їй-богу, я розгадав би загадку, ну от їй-богу! Але тоді мене не було, ну от їй-богу, моя хата скраю! — А ке, кете (сказав Запазур), Стіксом свідчусь, бо ти саме на нього натякаєш, а ну я тобі доведу, нумо, нумо, доведу, що ліпше було б тобі потрапити до пазурів Люциперові, ніж нам, а ке, кете! Поглянь на наші кігті, а ке, кете, кете! Ти вдаєш з себе, лобуре, святого і божого, ніби це може тебе від тортур урятувати. А ке, кете, нумо, послухай, що я тобі скажу, кете: закони наші як павутина, в неї попадаються мухи і метелики, — а ке, кете, кете! — тоді як ґедзі наскрізь її проривають. Ми теж на великих шахраюг і тиранів не надимося, вони зле травляться, вони на шкоду виходять. А ви ж нічого не провинні, а кете, а кете, не провинні, сам старший чорт вас відспіває. Братові Жану Виносмакошу набридли Запазурові речі, і він сказав: — О, пане чорте спідничний, як він пояснить тобі те, що йому невтямки? Тобі що, правда коле? — Ану цить! (сказав Запазур). Від самого мого воцарения ще не траплялося випадку, щоб хтось вихопив слово з мого рота. Хто розв'язав язика цьому божевільню? — Брехло! — сказав брат Жан, не ворушачи губами. — Ке, а кете! Як прийде ряд тобі відповідати, ось тоді побачиш смаленого вовка, лотре! — Брехло, — безодголосно мовив брат Жан. — Ке, а кете, а кете! Гадаєш, тут тобі академічний ліс, повний нетруджених мисливців і шукачів істини? Ке, а кете, тут у нас інші порядки, тут у нас без обрізків викладають усе, чого не відають. Ке, а кете! Тут у нас по-вченому міркують про те, чому не навчались. Ке, а кете! Тут у нас як казяться, то велять терпіти, чухрають, а плакати не дають. Ке, а кете, а кете! Бачу, ти тут не довірена особа, а кете, а кете, трясця тобі в бік, а кете, а кете, женися з пропасницею! — Бісяка (скрикнув брат Жан), архібісяка, протобісяка, усебісяка. Ти що ж, женити монаха задумав? Еге-ге! Ну то ти єретик! Розділ XIII
Як Панурґ Запазурову загадку розгадував

Запазур, удаючи, ніби не чує, звернувся до Панурґа: — Ке, а кете, а кете! Чого ж ти, вражий сину, мовчиш? Панурґ відповів: — Е, хай тобі біс! Бачу, чума на нашу голову, хай їй біс, як невинність тут не убезпечена, а біс, хай йому біс, відправляє похорон! Хай йому біс, я згоден за всіх заплатити, тільки відпустіть нас. Я більше не можу, хай йому біс! — Відпустити? (сказав Запазур). Ке, а кете! За триста років ніхто ще звідси не йшов, не зоставивши шерсти, а найчастіше і шкури. Ке, а кете! Подумай сам, нумо, нумо: то що ж виходить, ми тобі кривду вчинили? Ти й так нещасний, а будеш ще нещасніший, як загадки не розгадаєш. Ке, а кете — що вона означає? — Це (відповів Панурґ) чорний риляк, хай йому біс, від білого бобу завівся, хай йому біс, завдяки дірі, яку він у ньому прогриз, хай їй біс, і він то літає, то повзає по землі, хай йому біс. А Пітагор, первий прихильник мудрости, себто грекою філософії, хай їй біс, думав, що риляк через метемпсихоз, хай йому біс, ще й дістав людську душу, хай їй біс. Якби ви були люди, хай вам біс, то по вашій наглій смерті ваші душі, на його думку, ввійшли б у тіла риляків, хай їм біс, бо на цьому світі ви все тільки гризете і тлите, а на тому світі Ви з нетерплячки навмання
Прогризли б, мов гадюченя,
Боки у матері.

— Тілом Господнім свідчусь (сказав брат Жан), я б з усієї душі бажав, аби діра у мене ззаду стала бобом і аби все круг неї було згризене ось оцими риляками. З цим словом Панурґ шпурнув на середину зали тугу калитку, начинену екю з сонцями. Почувши дзвін побрязкачів, Коти Пухнаті заграли, всі як один, на своїх пазурах, буцімто на розладнаних скрипках, і занявкали на ціле горло: — Оце помазало! Оце підмаслок! Усе тепер піде як з маслом! Що то порядні люди! — Це золото (сказав Панурґ), дзвінкі екю з сонцем! — Суд (сказав Запазур) правильно вас зрозумів. А нумо, нумо, нумо! Гайда, синки, гайда, не такі ми вже й чорти, хоть і чорні, ке, а кете, а кете! З Катівні на пристань нас провели якісь крючкодери. Поки ми йшли, нас попередили, що перед відплиттям нам треба піти на ралець до пані Запазурихи і до всіх інших Кицьок Пухнатих, інакше нас знову відведуть до Катівні. — Чорт із ними (відповів брат Жан), потрусимо нашу кубушку і спробуємо усіх уконтентувати. – І на винце (сказали крючкодери) не забудьте підкинути нам, нетягам. — Нетяги (сказав брат Жан) ніколи не забувають про вино. Воно упомку їм усякого часу й усякої пори. Розділ XIV
Як Коти Пухнаті побирали

Не встиг брат Жан договорити, глядь, а в порт уже заходять шістдесят вісім галер і фрегатів; от він кинувся по новини, між іншим, дізнатися, який у них вантаж, виявляється м'ясо — зайці, каплуни, голуби, кабани, кози, чайки, курчата, качки, чирята, гусята та інша дичина. А ще він помітив кілька штук оксамиту, атласу і одамашка. От він запитав у мандрівців, куди і кому вони цей красний крам везуть. Вони відповіли, що все це для Котів Пухнатих і Кицьок Пухнатих. — А як (спитав брат Жан) ви такий конт називаєте? — Хабарем, — відповіли мандрівці. — Хабарників (сказав брат Жан) хабарі й погублять. Це вже як стань. Їхні батьки зруйнували ту добру шляхту, яка, як подоба її рангу, присвячувала своє дозвілля ловам із соколами і псами, вправляючись і гартуючись на випадок війни, бо полювання — це не що інше, як подоба битви, і Ксенофонт слушно говорив, що з полювання, як із троянського коня, виросли всі славні привідці. Я людина невчена, але мені так говорили, і я цьому вірю. Душі цих самих мисливців, як запевняє Запазур, по їхній кончині переселились у вепрів, оленів, козуль, чапель, куріпок та інших тварин, яких вони ціле життя любили і сочили. А Коти Пухнаті не здобріли тим, що спустошили й пожерли їхні замки, землі, посілості, маєтки, зиски і бариші, вони ще зазіхають на їхню кров і душі в потойбіччі. Цей торботряс маху не дасть, він не даремно звертає нашу увагу на те, що годівнички у них над яслами! — Але ж (сказав Панурґ мандрівцям) оголошено указ великого вашого царя, що ніхто під страхом кари горлом не сміє полювати на оленів, ланей, вепрів і козуль. — Воно то так (відповів мандрівець за всіх). Але ж великий цар милостивий і справедливий. Зате Коти Пухнаті такі скажені і так християнську кров п'ють, що ми ладні вже великого царя не послухати, зате підмогоричимо Котів Пухнатих, тим паче, що завтра Запазур видає свою Кицьку Пухнату за розжирілого і препухнатого Котюгу. Колись їх називали сіноїдами, але, гай-гай, сіна вони більше не їдять. Нині ми узиваємо їх зайцеїдами, куркоїдами, бекасоїдами, фазаноїдами, курчатоїдами, козулеїдами, трусеїдами, вепроїдами, іншої харчі вони не торкаються. — От лайно (сказав брат Жан). Наступного року їх називатимуть котякоїдами, дристнеїдами, гівноїдами. Вірите мені? — Атож, атож! — відгукнулася вся команда. — Зробімо (сказав він) дві справи. По-перше, забираймо собі всю цю дичину. Остогидли вже мені ці соління. Кишку мені попалили. Ми за неї добре відплатимося. По-друге, вернімося до Катівні й обдерімо всіх цих бісових Котів Пухнастих. — Ба ні (сказав Панурґ), я туди ні ногою. На вдачу я трохи аяйкало. Розділ XV
Як брат Жан Зубарь обдерти Котів Пухнатих розігнався

— Рясою свідчусь! (сказав брат Жан). Що це у вас за подорож? Це подорож серунів, ми тільки й робимо, що бздимо, пердимо, серемо, паскудимо, каляємо, лупаємо очима і ні за холодну воду. Головою Господнею свідчусь, це не по мені; як я не учворю чогось геройського, то не засну. Виходить, ви взяли мене з собою лиш на те, щоб я правив службу і сповідав? Писанками присягаюсь, перший, хто прийде до мене на сповідь, накладу на нього покуту і замість Чистця кину його в морську хлань, та ще сторч головою. Чому Геркулесова слава гримітиме повік? Чи не тим, що, пустившись на галай-балай, Геркулес визволяв людей від тиранів, від манівців, від лиха і гніту? Він убивав усіх зарізяк, усіх чудовиськ, усіх отруйних гадів і всю нечисть. Чому б і нам йому услід не ступити і не чинити так, як він, у всіх тих краях, кудою наш шлях лежить? Він знищив стимфалід, лернейську гідру, Кака, Антея, кентаврів. Сам я людина невчена, але так мовлять люди вчені. Наслідуючи його, ми йдемо драти і грабувати Котів Пухнатих, це бісове насіння, і визволимо цей край від тиранів! Я відкидаю Магомета, а проте якби я був такий дужак і силак, я б у вас ні підсобки, ні ради не просив. Нумо, нумо! Гайда! Ми переб'ємо їх завиграшки, запевняю вас, а вони макогона оближуть, я в цьому нітрохи не сумніваюсь, адже вони стерпіли від нас більше образ, ніж десять свиней здатні випити помий. Гайда! — Образи (сказав я) і обмови їм до спини. Їм залежить, щоб у торбешках брязкали екю, хай навіть і загівняні. Може, ми заломимо їх, як Геркулес, але нам бракує наказу Евристеєвого. У мене зараз одне бажання: хай би Юпітер дві години збавив у них так само, як колись коротав час у Семели, матері доброго Бахуса. — Господь (сказав Панурґ) своєю всеблагою ласкою порятував нас від їхніх пазурів. Щодо мене, то я туди більше ні ногою; я й досі ще не оговтався після всіх пережитих мною там мук. А розтроюдився я з трьох причин, по-перше, тому що розтроюдився, по-друге, тому що розтроюдився, і по-третє, тому що розтроюдився. Настав сюди своє вухо, брате Жане, бахуре мій незграбо, щоразу, як ти захочеш піти до всіх чортів, поставитись перед судом Міноса, Еака, Радаманта і Дита, я ладен за тобою ушняпитися, пройти з тобою Ахерон, Стікс, Копит, осушити повен келих летейської води, заплатити за нас обох Харонові на перевозі, а як тобі заманеться вернутися до Катівні не одному, а з ким-небудь, то шукай собі іншого сопутця, а я пас, я туди ні ногою, і слово моє тверде, мов той підмурок з бронзи. Як мене туди не потягнуть ґвалтом і принукою, то сам я, поки живий, не підступлю туди ближче, ніж Кальпа відлежить від Абіли. Хіба Одисей не вертався по свій меч до печери Циклопової? Їй-богу, ні. У Катівні я нічого не забув, і я туди вже ні ногою. — О (сказав брат Жан) мій друже з добрим і щирим серцем і руками паралітика! Побалакаймо ще раз із вами, хоть навряд чи я зможу перебалакати такого губача. Чому це і що вам надало кинути їм калитку з екю? У вас що, кури їх не клюють? Досить було кинути їм кілька щербатих тестонів. — А тому (відповів Панурґ), що Запазур відкривав свою оксамитову торбу і примовляв: «Ке, а кете, а кете! » Звідси я виснував, що нас звільнять і випустять на волю, лише як ми, хай їм усім Бог, ке, кете їм, ке, кете їм, дамо їм, хай їм усім чорт, і дамо їм не що-небудь, а золота, бо ця оксамитова торбешка не ковчежець для тестонів і дріб'язку, а бесаги для екю з сонцем, це розумно тобі, брате Жане, бахурцю мій маленький? Потершись і помнявшись, як я, ти й сам іншої заспіваєш. Коротше, за їхнім велінням нам доведеться змотувати вудочки. Крючкодери досі чекали від нас на пристані якихось грошей; побачивши, як ми от-от відчалимо, вони заявили братові Жану, що ми не рипнемося, поки не дамо їм належної магістратам віддяки. — Святим Трудіру свідчусь, ви все ще тут (сказав брат Жан), бісові крючкодери? Я й так сердитий, а ви ще мені докучати? Тілом Господнім клянуся, буде вам від мене на вино, можете мені повірити! І він вихопив свого самосіка і, зійшовши з судна, збирався без усякого ощадку їх зарубати, але вони побігли в собачу ристь і за ними тільки смуга лягла. А проте нас чекала нова халепа, бо наші матроси, відпущені Пантагрюелем по нашому поверненні від Запазура на берег, зібралися в портовому шиночку під'їсти і випити для отухи. Хтозна, чи заплатили вони винувате чи ні, та тільки стара шинкарка, побачивши брата Жана, звернулася до нього при трьох свідках — судовика плюгавця, чи то пак виконавця, щирого друзяки Кота Пухнатого, і двох підмагачів, з довгою скаргою. Брат Жан слухав-слухав їхні речі і натяки, нарешті не витримав і спитав: — Крючкодери, друзі мої, то що наші матроси, по-вашому, люди нечесні? Ну, а я іншої думки, і зараз побачите мою правоту: меч-самобієць зі мною. З цим словом він змахнув самосіком. Хлопи дали ногам волю, проте баба не рушила з місця і знов спробувала втокмачити братові Жану, що вона його матросів за людей нечесних не вважає, вона, мовляв, нарікає лише на те, що вони не заплатили їй за постіль, на якій по обіді відпочивали, і просить за постелю всього-на-всього п'ять турських солей. — Справді (сказав брат Жан) недорого, бач, які невдячники, де вони за такі гроші дістануть постіль? Я з дорогою душею вам заплачу, тільки спершу подивлюсь, що це за постіль. Баба привела його до себе, показала постіль і, розхваливши всі її переваги, заявила, що, поклавши п'ять солей, вона, мовляв, зайвого не править. Брат Жан спершу заплатив їй п'ять солей, потім самобійцем розполовинив перину і подушку, а перо пустив по вітру у вікно. Баба з репетом: «Пробі! Ґвалт! » вибігла на вулицю і заходилася збирати пір'я. Брат Жан на її ячання не зважив, зробившись невидимцем у пір'яній кушпелі, відніс коця, матрац і два простирала на судно і матросам віддав. Потім сказав Пантагрюелю, що постелі тут куди танші, ніж у Шіноні, хоть Шінон потільськими гусьми славиться, бо за постіль для нього бабця заправила всього лишень п'ять тузіників, а в Шіноні за таку луплять дванадцять франків. Тільки-но брат Жан і всі інші сіли на судно, Пантаґрюель скомандував відчалювати, аж це задув такий міцний сироко, що ми збилися на манівці і замалим нас знов не прибило до Котів Пухнатих, море тут було глибоке і страшне, і юнга, з високої фок-щогли, як об'явив він усім, усе ще бачив кишло Запазура. Панурґ, перепудившись, гукнув: — Патроне, друже мій! Чи не можна, попри шквали і хвилі, повернути назад? О друже мій! На кий біс вертатися нам до цього осоружного закутня, де я зоставив свого капшука! Зрештою вітер пригнав їх до іншого острова, але підійти до пришибу вони не зважились, зупинилися за милю від порту, саме навпроти скелястих круч. Розділ XVI
Як Пантаґрюель на Острів апедевтів^[480] прибув, довгополих і крючкоруких, а зарівно і про халепи і монстрів, які там його чекали

Скоро котвиці кинуто і судно зупинилось, на воду спустили човна. Богу помолившись і подякувавши за визвіл і рятунок від напасти превеликої, добрий Пантаґрюель і всі його сопутці сіли у човен, аби до берега пристати, висад не завдав клопоту, море було тихе, вітер ущух, і вже невзабарі вони підпливли до скель. Коли ж ступили на суходіл, Епістемон, зачарований мальовничістю острова і химерними обрисами бескеття, угледів кількох островиків. Первий з них, до кого він звернувся, носив коротку, царської барви, кирею, саржевий камзол з напіватласними і напівзамшевими рукавами і кокардовий чепчик; чоловік, як глянути, цілком пристойний, а звали його, як ми згодом узнали, Загреба. Епістемон поцікавився в нього, чи є якась назва у цих химерних долів і гір. Загреба відповів, що ця верховина належить до колонії Прокурації і називається вона Квит, а от за цим бескеттям, тільки брід перебрести, лежить Острів апедевтів. — Екстраваґанти при нас! (сказав брат Жан). А чим же тоді, люди добрі, ви тут живете? Що п'єте і з чого п'єте? Я не бачу у вас жодного начиння, окрім пергамену, каламарів та пер. — Живемо (відповів Загреба) тільки оцим, бо всі, хто має на нашому острові якісь справи, проходять через мої руки. — Чому ж це? (спитав Панурґ). Хіба ви стрижій, щоб у вас усі стриглись? — Атож (відповів Загреба). Я стрижу тестони з їхньої кабзи. — Богом свідчусь (сказав Панурґ), у мене ви ламаного шага не виловите, але я вас, вашець, ось про що прошу: відведіть мене до апедевтів, а то ж ми самі з країни вчених, хоть мене, сказати по щирості, вона так нічому й не навчила. Гомонячи отак, перехопилися вони через брід і прийшли на Острів апедевтів. Пантаґрюеля великим дивом здивував лад тутешніх осель і жител: люди тут мешкають у величезних чавах, до яких ведуть десь із півсотні східців угору, але перш ніж попасти до старшого давила (а там є ще й малі, і великі, і потаємні, і середні, і всякі інші гніти), треба перейти довжелезний перистиль, де виставлене все катівське справилля: шибениці, щипці, скрипиці, диби, кайдани, здатні будь-кому холоду нагнати. Загреба, бачачи, як Пантаґрюель на це все витріщився: — Пане (сказав), ходімо далі, це все марнички. — Гарні марнички! (скрикнув брат Жан). Душею теплої моєї матні свідчусь, ми зубами цокочемо зі страху. Я б волів випити, ніж на це страхіття дивитись. — Ходімо, — сказав Загреба. Потім він підвів нас до невеличкої, притуленої ззаду праси, яка острівною мовою називається Пітіас^[481]. Можете собі уявити, як угонобили тут себе метр Жан і Панурґ, бо до їхніх послуг були мальвазія, міланські сосиски, гиндики, каплуни, дрохви та інша смакота, належно зготована і присмачена. Малий підчаший, укмітивши, як ласо брат Жан позирає на пляшчину, виставлену біля буфету, на белебні від пляшкової когорти, сказав Пантагрюелеві: — Пане! Я бачу, як один із ваших пускає бісики он тій плящчині. Благаю вас не займати її, вона для панства. — Як? (сказав Панурґ). У вас тут і панство? Я ж бачив, усі тут під гнітом. Тоді Загреба привів нас чорним ходом до кімнатки і показав нам панство, которе у великих чавах засідало, сказавши, що входити сюди без дозволу заборонено, але нам буде видно їх у віконце, а нас ніхто не побачить. До віконця підступивши, ми вгледіли, що у великих чавах душ двадцять-двадцять п'ять вішальників круг одного здоровенного катюги засідають за зеленим сукном, засідають і все перезираються, а руки у них завдовжки з ногу журавлину, нігті ж ступнів у два, не менше, бо стригти нігті їм заборонено, ось вони у них і позакандзюблювались, не кажи ти закарлюки або ж чіп'я; аж це їм подали величезне виноградне гроно з екстраординарної лози, що часто приводить людей на ешафот. Щойно гроно появилось, як його кинуто у винотоку, і скоро від нього не зосталося жодної виноградинки, з якої б не вичавлено золотого соку, отож, як його витягли, воно було таке сухе і видушене, що тільки бери і викидай. А Загреба нам сказав, що такі пишні кетяги попадаються рідко, проте чавило у них ніколи не вакує. — А чи багато, куме (спитав Панурґ), у вас цієї лози? — Багато (відповів Загреба). Бачите оцей кетяг, що його он кладуть під винодавлю. Це з десятинної лози. Вона вже днями побувала в точилі, та тільки сік її попівською кубушкою тхнув, і панству приварку тут було малувато. — Навіщо ж тоді (сказав Пантагрюель) її знову кладуть під гніт? — А щоб побачити (сказав Загреба), чи не зосталося якогось нестягненого соку, чи не можна наскараблятися хоча б на жмаках. — Хай Бог милує! (гукнув брат Жан). І ви ще взиваєте цих людей неуками? Отакої! Та вони ж із муру сік витиснуть! — Вони так і роблять (сказав Загреба). Вони часто кладуть під гніт замки, парки, ліси і з усього добувають питне золото. — Листове — ви хочете сказати, — озвався Епістемон. — Ні, питне (сказав Загреба). Тут його п'ють пляшками, до упаду. Лози тут стільки, що всіх назв не перерахувати. Пройдіть сюди і гляньте на цей виноградник, тут їх понад тисячу, і всі вони тільки й чекають, коли їхні грона опиняться під пресом. Ось вам лоза загальна, ось особлива, ось фортифікаційна, ось позичкова, ось дарча, ось ліва, ось садибна, ось дрібних утіх, ось поштова, ось жертовна, ось палацова. — А що це за велика лоза, біля якої стільки маленької? — Це (сказав Загреба) ощадна, нема як вона. Потому як її вичавлять, ще півроку від усього панства нею пахтить. Щойно панство розійшлося, Пантагрюель попросив Загребу провести нас до великої винотоки, і той уволив цю просьбу. Коли ми туди вступили, Епістемон, знавець усіх язиків, почав тлумачити Пантаґрюелеві назви частин точила, точило було велике, гарне і виточене, як запевняв Загреба, з хресного дерева, і над кожною його частиною висіла табличка місцевою мовою. Гвинт преса називався прибуток; ківш — видаток; гайка — держава; рура — залеглість; барабан — недоплата; шпинделі — уморений довг; парні рури — стягнуті суми; чани — сальдо; держаки — податкові списки; лещата — квитанції; кошівки — затверджені оцінки; відра — довіреності; лійка — остаточний розрахунок. — Царицею Ковбиків свідчусь (сказав Панурґ), єгипетським ієрогліфам далеко до цього жаргону. Сто чортів, це ж не гич що, курзю-верзю, химині кури! А чому ж, куме, друже мій, цих людей називають тут невігласами? — Тому (відповів Загреба), що вони не вчені і аж ніяк не можуть бути такими, згідно з розпорядженням панства, всім тут має заправляти невігластво і ні на що не спиратися, опроче: так сказало панство, так панство побажало, так панство звеліло. — Певне (сказав Пантаґрюель), і на присяглих вони чимало наживаються. — А ви думаєте ні? (сказав Загреба). У нас тут щомісяця уприсяди ідуть. Це не те що у ваших краях: раз на рік присягнуть криво, та й квит. Нам довелося оглянути ще чимало маленьких точил; коли ж ми вийшли з великого, то побачили столик, круг якого сиділо душ п'ятеро невігласів, брудних і сердитих, наче осли, яким присобачили під хвостами тріскавки, і невігласи ці пропускають через своє маленьке точило виноградні жмаки, позосталі після багаторазового вичавлювання; по-місцевому їх називали інспекторами. — Такої мерзенної ледачі (сказав брат Жан) я зроду не бачив. Після великого преса ми оглянули силу-силенну маленьких, напхом-напханих виноградарями, які чистили виноградини особливими пристроями, так званими рахунковими статтями, і нарешті ввійшли до кімнати з низькою стелею, де сидів здоровецький двоголовий доґ із черевом, як у вовка, і з пазурами, як у ламбальського чорта; його напували карним молоком, і за наказом панства з ним тут дуже панькалися, бо воно діставало з нього зиску більше, ніж із багатого обійстя, а називався він мовою неуків Двопеня. Батько його був тут-таки; мастю і подобою він од сина не різнився, але мав не дві, а чотири голови, дві чоловічі і дві жіночі, і називався він Чотирипеня. Був то найкровожерніший і найнебезпечніший з усіх тутешніх звірів, як не рахувати посадженого в клітку дідуся, під окличкою Задавнений вексель. Брат Жан завжди мав напохваті двадцять ліктів кишок, на випадок, як йому трапиться солянка з адвокатів, і він уже злував і в'язнув до Пантагрюеля, аби той про обід подумав і запросив до себе Загребу; покинувши чорним ходом точило, ми спіткали забитого в кайдани діда, чи то неука, чи то вченого, лихо його знає, коротко, якогось гермофродита, которого за окулярами зовсім не було видно, як черепахи за черепком, і жодної харчи дід цей не визнавав, окрім тієї, що по-місцевому звуть Перевіркою. Побачивши його, Пантагрюель спитав у Загреби, звідки родом цей протонотарій і як його звати. Загреба нам розтлумачив, що він споконвіку домує тут, на превеликий жаль панства, которе його в кайдани забило, а прозивається він Ревізор. — Святими папиними яйцями свідчусь (сказав брат Жан), це мартопляс, мені невтямки, чому панове невігластво так боїться цього папушу. Поглянь на нього, друже Панурже, пильніше; по-моєму, він схожий на Запазура, присяйбогу, хоч би які вони були неуки, а це вже вони не згірш за інших розуміють. Ними бувши, я б його двохвісткою з вугриної шкіри прогнав туди, звідки він вирнув. — Моїми східними скельцями клянусь (сказав Панурґ), брате Жане, друже мій, ти маєш рацію! З пики цього ледачого лжеревізора зразу видно, що він ще невченіший і зліший за всіх нинішніх безталанних неуків, ті, принаймні, вичавлюють собі з усього, що на трапку лежить, без загаю: не зчуєшся, як виноградник уже обібраний, без усякого процесування і знущання, уявляю, яким лихим духом дихають на них ці Коти Пухнаті! Розділ XVII
Як ми острів Якневсебе поминули, а зарівно про те, як Панурґа мало не вбили

Не гаючись, ми взяли курс на острів Якневсебе і дорогою повідали наші пригоди Пантагрюелеві. Неабияк уражений нашою розповіддю, він зладив про них на дозвіллі кілька елегій. Прибувши туди, ми трохи перепочили і поповнили запаси свіжої води і дров. Місцеві люди на взір здалися нам добрими ласунами і музиками до вина. Вони повідпасали черевця і лисніли від жиру. І ще ми зауважили (чого ми ніде більше не бачили), що вони пороли собі шкіру, випускаючи жир, ось як чепуруни у моєму краю розрізають верх плюндрів, щоб тафту випустити, і роблять це вони, як твердять, не з гонору чи чвані, а тим, що інакше шкіра розсядеться. Ось чому вони раптово зростом вищали, як гінко виганяються саджанці з надрізаною садівницькими ножицями шкірою. Неподалік від приплаву стояв шиночок, як глянути, затишний і чепурненький, а біля нього юрмилися якневсебці усякої статі, віку і стану, і це навело нас на здогад, що тут якісь фестини чи бенкет готується. Але нам сказали, що це прожери запрошені обжирати господаря, ось чому тут така навала близьких і далеких родичів та свояків. Не втямивши цього волапюка, ми помислили, що обжирати перекладається як обвінчати, обзаконити, обкрутити, обвести круг аналоя, але почули, що шинкар, за життя добрий паливода, добрий зажира, добрий лемішник, добрий баляндрасник, добрий трапезник, наче той руаякський шинкар, їсть як не в себе вже десять років і так дожирувався, так згладнув, що тепер за місцевим звичаєм дожив до розгладнення, бо ні очерев'я, ані шкіра, стільки років пороті, не годні вже прикривати й утримувати його кишки, і, зрештою, вони випадають, як випадає у бочки днище. — Люди добрі (сказав Панурґ). А чого ж вам не стягти йому черева грубими пасами або дерев'яними, а, як хочте, і залізними обручами? Тоді він навряд чи виставляв би там свої бельбахи і так би швидко не облопнувся. Не встиг Панурґ договорити, аж це страшенно бабахнуло, наче могутній дуб навпіл розколовся, і нам сказали, що це і є розгладнення і що цей вибух був передсмертним пуком шинкаря. З цієї нагоди я згадав превелебного шательєрського абата, — той ніколи не жирував з покоївками nisi in pontificalibus^[482]: родичі і друзі сікалися до нього, щоб він зрікся на старість своєї бенефіції, але абат відповідав: перш ніж лягти, він ні за що не розбереться, і останнім пуком, який видасть його превелебність, буде абатський пук. Розділ XVIII
Як наше судно наскочило на мілину і як нас порятували мандрівці, що їхали з Квінти^[483]

Котвиці й чалки вибравши, розпустили ми вітрила під легкий зефір. От як ми близько двадцяти двох миль відмахали, нараз завихорився шалений буревій, проте якийсь час ми булінями і вітрилами фок-щогли ще якось його обходили і вичікували, а втім, аби лиш із лоцманом не сперечатися: лоцман запевняв нас, що через кволість зустрічних вітрів і втішну гру між ними, а зарівно тому, що небо ясне і море тихе, хоть і не випадає сподіватися чогось надто гарного, зате не слід боятися і чогось надто лихого; і підкріпив це дуже доречними словами філософа, який радив триматися і терпіти, тобто вичікувати. Проте борвій так довго не вщухав, аж лоцман, перед нашим наполегливим проханням поступаючись, спробував пробитися крізь вихори і йти тим самим курсом. Але ми уникали диму та й упали в вогонь: усе одно якби ми, утікши від Харибди, наскочили на Сціллу, бо, пройшовши дві милі, наскочили на мілину, таку саму, як у протоці Святого Маттея. Сильний вітер свистів у снастях, наша команда упала на дусі; тільки брат Жан не сумував, навпаки, підбадьорював то того, то того, казав, що небо нас не підведе, і запевняв, що бачив над реями Кастор. — Аби ж Бог погодив нам (сказав Панурґ) опинитися оце на землі і щоб кожен із вас, завзятих морехіддів, мав по двісті тисяч екю! Я б із такої нагоди нарвав з верби груш і натовк би вам води у ступі. Бачте, я навіть згоден цілий вік парубкувати, тільки влаштуйте так, аби я міг зійти на берег, і дайте мені коника, а без служника я вже якось переб'юсь. Старунок за мною найкращий тоді, як у мене нема служника. Плавт недаремно казав, що кількість наших хрестів, тобто гризот, докук і тарапат відповідає кількості наших служників, навіть як служники без'язикі, бо язик у них помело, через який їм уготовано тортури, муки і казани зі смолою, а не через щось інше, хоть і в нашу добу за межами нашого царства доктори права алогічно, себто нерозумно, тлумачать це місце занадто широко. Аж це впритул до нас підійшло судно, барабанами наладоване, на борту я побачив пасажирів із порядних домів, між іншим, Анрі Котіраля, давнього мого друга, на поясі у нього висіла, як у жінок рожанці, осляча стрименнина, у лівиці він тримав засмальцьований, заяложений, брудний ковпак якогось пархатого, а в правиці здоровецький киях. Упізнавши мене, він скрикнув радісно: — А от, що я маю? Дивіться (він показав ослячу стрименнину) — ось справжня альгамана, докторська шапочка — це наш єдиний еліксир, а оце (він показав киях) — це Lunaria major. ^[484] До вашого повернення ми добудемо філософський камінь. — Але (сказав я) звідки ви? Куди шлях верстаєте? Що везете? Знаєте тепер, що таке море? Він мені відповів: – Із Квінти. До Турені. Алхімію. Як свої п'ять пучок. — А що за люди (спитав я) з вами на чардаку? — Співаки (відповів він), музики, піїти, волхви, віршомази, геоманти, алхіміки, дзиґар-майстри; усі з Квінти і везуть із собою звідти чудові, докладні рекомендаційні листи. Не встиг він доказати, як Панурґ оприскливо і роздратовано кинув: — Ви ж бо все робити вмієте, не поминаючи поліття і малих дітей, то чому б вам не взяти наше судно за прову і не виволокти на глибоке? — Я про це й подумав (сказав Анрі Котіраль). Цю ж годину і цю ж мить вас знімуть із мілини. І справді, на його розказ розіднили сім мільйонів п'ятсот тридцять дві тисячі вісімсот десять великих барабанів, безденним боком повернули до шканців і туго поперев'язували їх шкотами, прову нашого судна підтягли до їхньої корми і припнули до якірних битенгів. Потім рвицькнули так, що судно зрушило з мілини, і все це зроблено завиграшки, ніби розважаючись, бо барабанний дріб, зливаючись із шерехом жорстви і підбадьорливим моряцьким співом, здався мені таким любим, наче та музика небесних світил, яку Платон буцімто чув ночами уві сні. Бажаючи віддячитись, ми поділилися з ними ковбасами, насипали їм у барабани сосисок і скотили до них на чардак шістдесят дві бочки вина, аж це на їхнє судно зненацька напало двоє величезних физетерів і виплеснули на них стільки води, скільки не набереться у В'єнні від Шінона до Сомюра, і ця вода залила їм усі барабани, замочила їм усі реї і прослизнула крізь коміри у плюндри. Панурґ, дивлячись на це, надпоривався з захвату і так натрудив собі косу, що вона боліла потім не менше як дві години. — Я хотів був (сказав він) почастувати їх вином, але тут учасно пристигла вода. Прісною водою вони гребують, вони нею тільки руки миють. Зате солона водиця правитиме їм за буру, селітру, амоніякову сіль у кухні Гебера. На цьому наша розмова урвалася, бо налетілий вихор позбавив нас змоги маневрувати стерном, і тоді лоцман упросив нас цілком здатися на нього, а самим щиро напосістися на вино, як ми, мовляв, хочемо щасливо дістатися до царства Квінти, то нам треба обходити борвій і пливти за водою. Розділ XIX
Як ми прибули до царства Квінтесенції, Ентелехією^[485] іменованого

⇐ Предыдущая 30 31 32 33 343536 37 38 39 Следующая ⇒