Annotation 24 страница

Вам добре відомо, преславний принце, скільки значних осіб просять мене, умовляють і схиляють виводити далі нитку пантаґрюелівських сторійок і посилаються на те, що люди журливого десятку, хворі або ж іще чимось терпенні і зболені, мою книгу читаючи, розбивають тугу, весело збавляють час і черпають із неї радість і нову втіху. На це я зазвичай відповідаю, що, компонуючи її для розваги, на славу чи там на хвалу не важив; єдине, на що я сподівався і бив, це щоб оповідки мої принесли якусь полегшу невідомим мені страдникам і недужникам, подібно до того як я охоче гою тих, хто мого курування і лікарських послуг потребує. Я їм іноді докладно розповідаю, як Гіппократ у багатьох працях і зокрема у шостій книзі Про епідемії, з настановами для своїх учнів, а також: Соран Ефеський, Орібазій, Кл. Ґален, Алі-Аббас та інші автори показали, які мають бути у лікаря рухи, постава, погляд, манери, гідність, ясність обличчя, одяг, борода, зачіска, руки, рот і навіть не забули нігтів, буцімто лікар має чи то ролю закоханого або зітхальника в якійсь класичній комедії грати, чи то на арену бою з якимсь потужним герцівником вийти. І справді, Гіппократ дуже влучно порівнює лікарську практику з битвою і з фарсом, де виступають троє дійовців: хворий, лікар і хвороба. Не раз, цей портрет лікаря читаючи, я згадував, що сказала Юлія батькові своєму Октавіянові Августу. Одного дня вона постала перед ним у шатах пишних, відвертих і непристойних, йому це прийшлося не до шмиґи, але він і уст не розтулив. Назавтра вона перебралася і вдяглася, як тоді доброчесним римлянкам личило, скромно. У такому вбранні вона знов з'явилась перед очі батькові. Він же, хто напередодні нічим свого обурення не показав, коли вона приходила в нескромному наряді, не стримав своєї втіхи від такої переміни і сказав їй: «О, наскільки цей одяг пристойніший і похвальніший для доньки Августа! » Вона одразу здобулася на слово і відповіла: «Сьогодні я вбралася, щоб помилувати зір моєму батькові. Зате вчора я вбралася, щоб догодити моєму мужеві». Так само і лікар, пещений і чепурний, виряджений, як носили тоді, у стрій із чотирма рукавами, пишний і ошатний, званий philonium, за свідченням Петра Олександрійського in VI, Epid. ^[386], міг би відповісти тим, кого дивував такий химерний перевдяг: «Я вбрався так не для параду і хизування, а щоб розважити пацієнта, якого одвідую, бо хочу бути йому до вподоби, нічим його не дратувати і нічим не дошкуляти». Ба більше. Наведений уривок із книги високошановного Гіппократа вкидає нас у піт: чи ж справді лікар з міною понурою, похнюпою, бридливою, катонівською, непривітною, насупленою, лихою, вовкуватою засмучує хворого, натомість лікар з видом веселим, безжурним, привітним, щирим, усміхненим радує його. Проте все це річ доведена і цілком певна. Ось тільки б знати, залежить веселість або прикрість від враження хворого, який вивчає міну свого лікаря і з неї вгадує, чим обернеться його недуга: як міна весела, то й розв'язання сподівайся веселого і бажаного, а як похмура, то й розв'язання чекай похмурого і страшного; або ж вони залежать від того, які від лікаря йдуть до хворого токи: чисті чи каламутні, повітряні чи землисті, радісні чи журні; саме такої думки дотримуються Платон та Аверроес. Принаймні, згадані автори звертають особливу увагу лікаря на те, які мають бути його слова, речі, розмови та бесіди біля койки пацієнта, до якого його покликано. Всі бесіди повинні бити на одне: підбадьорювати слабого, не прогнівляючи, одначе, Бога, і ніяким світом не засмучувати. Скажімо, Герофіл дуже сварить лікаря Калліанакса за те, що той на поставлене і задане запитання: «Чи вмру я? » — цинічно відповів: Кращий від тебе Патрокл був набагато,
Вмер же, і довелось його в землю ховати.

Іншому хворому, який хотів знати про перебіг своєї хвороби і спитав, мов той хоробрий Патлен: Хіба не каже вам моя урина,
Що я помру?

він відповів уже зовсім по-дурному: «Не каже в тому разі, якщо ти ложа Латони, матері двох чудових дітей, Феба і Діани». Так само Кл. Ґален, lib. TV, Comment, in VI, Epidemi^[387], неабияк шпетить Квінта, свого учителя в медицині, за те, що той слабому, мостивому римлянинові на звернені до нього слова: «Ви снідали, докторе, від вас вином пахне», — грубо відрізав: «А від тебе — лихоманкою. То чий дух і запах приємніший — лихоманки чи вина? » Проте пеня, що канібали, мізантропи та аґеласти^[388] на мене волочили, була така гидосвітна і нахабна, що терпець мені урвався і я зламав перо. Серед наклепів на мене найлегший зводився до того, що мої книги повні схизми (а втім, жодним прикладом це не підперто) і сміховинної блазні. Блазні у них, але блазні не богоненавидної і не протимонархічної, таки чимало, бо це їхня єдина тема і єдиний сюжет; схизми ж у них зовсім нема, якщо тільки, усупереч здоровому глуздові і світовому слововжитку, не навісити на мене того, чого я в голові не покладав би під страхом тисячу разів умерти, якщо таке можливе: це все одно, що називати хліб каменем, рибу — змією, а яйце — скорпіоном. Я вашмосці якось поскаржився і сказав просто з моста: якби я самого себе ставив не за щирого християнина, а за такого, яким вони мене квачем мажуть, і коли б я у своєму житті, у своїх писаннях, рацеях і навіть помислах виявив бодай іскру єресі, не попалися б вони так ганебно у сіті Духа лихомовника, себто Диявола, що з їхньою підмогою таку на мене дармицю натягає, я б тоді сам розіклав, не кажи ти Фенікс, огнище та й спалив би себе. Ви мені тоді сказали, що покійний король Франциск, вічна йому пам'ять, з їхніми набалачками обізнаний, пильно прослухав мої книги (я підкреслюю — мої, бо мені злосливо приписали чиїсь підроблені й плюгаві), а читав уголос йому дуже виразно й чітко найученіший і найсумлінніший читака у всьому нашому королівстві, і ніякої скверни у них не знайшов та ще й обурився тим, що якийсь гадючий виплодок ославив мене небезпечним єретиком лише на тій підставі, що з недогляду і недбальства книгопечатників туди груба друкарська помилка уклюнулася. Так само і син його, найдобріший і найзацніший, благословенний король Генріх (хай подовжить Господь йому віку) доручив і надав виняткового права вашмосці захищати мене від обмовників. Цю добру звістку про ваше доброзичливе ставлення до мене ви підтвердили мені в Парижі, а потім при відвідинах монсеньйора кардинала дю Белле, який після довгої і тяжкої хвороби поїхав до Сен-Мора, краю, чи краще сказати, райського куточка, що обіцяє зцілення, спочив, погідність, благоврем'я, насолоду і всі добродайні втіхи хліборобства і сільського побуту. Тим-то, монсеньйоре, уже без остороги, йду напростець, сподіваючись, що ви, мій зичливець, будете мені від паплюжників нібито другим Геркулесом Галльським, мудрим і проречистим, другим Алексікакосом, доброчесним, потужним і владущим, я ж з усією щирістю можу сказати про вашмосць те саме, що й про Мойсея, великого пророка і верховоду ізраїльського, сказав мудрий цар Соломон (Екклезіаст, 45): богобоязливець і боголюб любий усьому роду людському, від Бога і людей укоханий, і пам'ять про нього світла. Господь на хвалу йому уподобив його дужим і на страх ворогам звеличив. Ради нього звершив він славні й страшні чини та вичини, прославив його перед ликом царів; устами його вістив він народу волю свою і через нього сяйво своє явив. За віру його та милосердя Господь обрав його і од усіх людей порізнив. Устами його Господь побажав благовістити, а тим, хто в мороці, закон животворчого знання дати. А ще я шлюбую вашмосці: хто б не віншував мене за мої веселі вигадки, я всіх їх закликатиму, щоб вони складали шану і дяку за все тільки вам і молили Бога вашу велич берегти і примножувати, а мені віддавали належне лише за безоглядну покору і добровільний послух перед вашими добрими настановами. Справді-бо, своїм шляхетним усовіщанням ви мене заохотили і надихнули, а без вашеці я б духом звонпився, і джерело моїх животних токів вичерпалося б. Хай окриє вас благодать Божа! У Парижі, цього 28 дня генваря року Божого 1552. Ваш відданий і вірний покірник, Франсуа Рабле, лікар. Передмова автора, метра Франсуа Рабле до четвертої книти геройських походів да ходів Пантаґрюеля

До ласкавих читальників!
Люди добрі! Бережи і милуй вас Боже! Де ви єсьте? Щось не бачу вас. Стривайте, ось начеплю окуляри. А-а, здоровенькі були! Зараз я вас бачу. Як ся маєте? Нахмелювались ви, як мені відомо, добряче. Але я вас не ганю. Ви знайшли чудовий засіб проти всякої спраги. Це велике діло. Чи ж усі ви здорові, ви самі, ваші супружниці, ваші діточки, ваші родичі й домівники? Гаразд, добре, радий за вас. Дяка Богові, Пану-Богові повік, і, як буде на те його свята воля, хай пошле він вам здоров'я на довгий вік! Ну, а я, з ласки Божої, ось перед вами, і засвідчую вам свою шану. Завдяки корху пантаґрюелізму (а під цим розумійте веселечність і вічно втішний настрій, сповнений життєвого гарту), я здоровий і веселий, і не проти випити, якщо хочете. Ви спитаєте, добрі люди, чому я здоровий? Ось вам вичерпна відповідь: такий призвіл найласкавішого і всемічного Бога, якому я слухняний і чию благу вість, сиріч Євангелію, шаную, де з такою саркастичною ядучістю і глумливою ущипливістю мовиться (від св. Луки, IV) про лікаря, який не шанує свого власного здоров'я: «Лікарю, вилічи себе самого! » Клавдій Ґален шанував своє здоров'я не з цієї приповісти, хоть якесь уявлення про Святе Письмо мав, хоть знав і відвідував святих і християн тієї доби, як свідкують lib. II, De usu partium, lib. 2, De differentiis pulsuum, cap. 3, et ibidem, lib. 3, et lib. De rerum affectibus^[389] (якщо вона справді Галенові належить), а з побоювання на грубі й гризькі кпини наразитися, як, скажімо, Ι α τ ρ ό ς ά λ λ ω ν, α υ τ ό ζ ε λ κ ε σ ι β ρ ύ ω ν.
Як можеш ти опікуватись нами,
Коли обкидало самого чиряками.

Він хвалиться і собі за заслугу ставить, що з двадцяти восьми літ і аж до старощів добре ся мав, якщо не рахувати кількох коротких пропасниць, хоть насправді був не такий уже й кріпкий, на шлунок йому вадило. «Навряд (мовить він, lib. 5. De sanit. tuenda^[390]), щоб лікар добре дбав про здоров'я інших, коли своє власне занедбує». Лікар Асклепіад, той хизувався ще більше: буцімто він уклав з Фортуною пакт стосовно того, що не бути йому медичним світилом, якщо відтоді, як він почав практикувати, і до похилого віку свого заслабне бодай разочок, і що ж, дожив до благих літ цілий і бодренний і його був верх. Якщо, на лихо, здоров'я ваших вельможеств кудись закривилось: угору, вниз, уперед, назад, праворуч, ліворуч, усередину, назовні, далеко чи близько від ваших теренів, спробуйте з помогою нашого благословенного Спасителя випрямити його. Вчасно перейнявши, ви його як стій злапаєте, знов залигаєте, схопите і знов ним заволодієте. Закони вам це дозволяють, король цьому не перешкоджає, я вам це раджу. Не хто, як давні законники, давали панові право знов залигати свого раба тікача, хоч би де він його впіймав. Боже милосердний і ви, добрі люди! Хіба не було накреслено і заведено у нашому славному, давезному, гарному, квітучому і багатому королівстві французькому, що мертвий хапає живого? Знайте, як про це недавно сказав добрий, одукований, мудрий, людяний, лагідний і справедливий Андре Тірако, радця великого, звитяжного і нездоланного короля Генріха Другого, у грізному судищі Паризького парламенту. Здоров'я, це наше життя, як про це гарно висловився Арифрон Сикіонський. У безздоров'ї життя не життя, не життя живе (авіос віос, віос авіотос — ά β ι ο ς, β ί ο ς, β ί ο ς α β ί ω τ ο ς ). У безздоров'ї життя лише душевна нудьга, лише подоба смерти. Так ось, як ви утратите здоров'я, тобто будете мертві, хапайте живе, хапайте життя, тобто здоров'я. Маю надію, що Господь, бачачи, з якою несхитною вірою ми до нього звертаємося, наші молитви почує і вволить наше бажання, тим паче що це бажання помірне. Помірність старожитні мудреці називали золотою, себто мноцінною, всехвальною і всюди однаково відрадною. Перечитайте від дошки до дошки Святе Письмо, ви побачите, що молитви тих, хто дотримувався у просьбі помірности, не були відкинуті. За взірець може правити недомірок Закхей (мусафі з Сент-Іла, що під Орлеаном, хваляться, що мощі його й останки спочивають у них, і називають його святим Сільвеном). Єдине, чого прагнув Закхей, це побачити благословенного Спасителя нашого при вході його до Єрусалима. Бажання помірне, воно могло б виникнути у кожного. Але він був надто маленький і за людьми нічого не побачив. Уже він і з ноги на ногу переступає, і навшпиньки стає і щосили тягнеться, забігає вперед і залазить на фиґове дерево. Всеблагий Господь угадав щире його і помірне бажання. Він відкрив його зору, давши йому змогу не тільки бачити, а й чути себе, дім його одвідав і його родину благословив. Один із синів пророків ізраїльських рубав деревину на березі річки Йордань, і сталось так, що сокира з його топорища у воду впала (як про це розказано у 4 Книзі Царів, голова 6). Він помолився Богові, щоб сокира вернулась. Бажання його було помірне. І ось із непохитною вірою і упованням він кинув у воду не топорище, як обурливо перекрутили бісові цензори, а саму сокиру, як цілком правильно читаєте ви. Тоді приключилося два дива зразу. Сокира сплила і сама на топорище насадилась. А ось якби цей чоловік побажав на вогненній колісниці в небо злинути, не кажи ти Ілія, побажав, аби рід його так само примножився, як рід Авраамів, побажав бути дужим, як Самсон, гарним, як Абесалом, — чи виблагав би це він? Хтозна. Щодо помірних бажань на предмет сокири (скажете, коли вам закортить випити), я вам розповім один з апологів мудрого Езопа французького, тобто Фригійського і Троянського, як запевняє Максим Плануд: лицарські французи випали саме з цього племени, за свідченням вартих цілковитої довіри хроністів. Еліан писав, що Езоп фракієць; Агатій, слідом за Геродотом, доводить, що він самосець; але мене це не обходить. У його добу жив собі убогий чубрій родом з Ґраво, на ім'я Шиндокора, дроворуб і рубач, і в цій своїй мізерії ледве зводив кінці з кінцями. Якось згубив він десь на просіці свою сокиру. Хто ж через це побивався і гнівався? Хто ж, як не він сам, бо від сокири залежав його добробут і життя, завдяки сокирі його шанували і визнавали всі багаті дровники. І от смерть, здибавши через тиждень його безсокирного, мало не скосила його своєю косою і не виполола з цього світу. У таких тарапатах він, звівши очі до неба, уклякнувши, скинувши шапку, здійнявши руки і пальці розчепіривши, став кричати, голосити, просити, благати Юпітера, обернувшись до нього з усією вимовністю слова (а ви ж знаєте, що Проречність винайшла Нужда), приказуючи після кожної просьби як приспів на ввесь голос і без угаву: «Сокири! Сокири! Нічого мені не треба, Юпітере, тільки сокири, яку я згубив на просіці, або ж кілька деньє на купівлю іншої. Лишенько, бідна моя сокира! » Юпітер під той час радився в якихось пильних справах і саме щось доводив чи то старій Кибелі, чи то юному і ясноликому Фебу. І от ревище Шиндокори оглушило, до ушей долетівши, консиліум і консисторію Богів. — Отуди к бісу! (гукнув Юпітер). Хто се там унизу престрашенно репетує? Клянуся Стиксом, нам нема коли вгору глянути, ми і зараз важливі і суперечливі справи залагоджуємо! Ми впинили чвари між пресвітером Іваном, царем перським, і султаном Сулейманом, цісарем константинопольським. Розвели татар і москалів. Задовольнили супліку Шерифа марокканського. Прислухалися до прохання Драґута-Раїса. Статус Парми визначено, так само як Магдебурга, Мірандоли й Африки (так називають цей город на Середземному морі смертні, а ми іменуємо його Афродисій). Триполі сплоха перейшов до інших рук. Долю його вирішено. А тут ще ці покутники ґасконці просять їм повернути дзвони. А там саксонці, ганзейці, остґоти і германці, народ колись непереможний, а нині aberkeids^[391], улеглий горбатому чоловічку. Вони закликають нас помститися, допомогти їм і колишні привілеї і давні вольності вернути. А що нам робити з Рамусом і Ґалланом, які під прикриттям своїх кухтиків, підмагачів і клевретів баламутять усю Паризьку академію? Я став ні в сих ні в тих. Досі ще не прирозумів, за ким руку тягнути. Обидва здаються мені добрими музиками до вина і до жінок. Один має екю з зображенням сонця, блискучі бренькачі, другий тільки хотів би мати. Один щось та знає, і другий не кругом невіголос. Один любить маєтних людей, а другий люблений заможниками. Один — хитрий і промітний лис, а другий чорти його батька знають що балабонить, ґрамузляє і гавкає проти давезних любомудрів, яко пес. Якої ти про це думки, скажи-но, Пріапе, ти здоровецька стрименнина осляча? Я не раз переконувався, що твої поради і суди слушні і толкові et habet tua mentula mentem. ^[392] — Царю Юпітере (відповів Пріап, зсунувши відлогу і червоним, розкішним і становчим своїм видом жахтіючи), оскільки ви одного порівнюєте з гавкучим псом, а другого з хитрим лисом, мені набігла думка, що, коби вам більше не гніватися і не побиватися, з ними слід учинити так само, як із псом та з лисом. — Як? — спитав Юпітер. — Коли? Хто вони такі були? Де це діялось? — О, я пам'яткий! — вигукнув Пріап. — Хвальний отець Бахус, ось він червонопикий, аби помститися над теб'янами, завів чародійного лиса, і що лис тільки не броїв і не шурубурив, жоден звір його не займав і не огризався. А зацний Вулкан скував із монезійської бронзи пса і надимав він його живого і жвавого. Віддав він його вам, а ви віддали його Европі, вашій міньйоні. Европа віддала його Міносу, Мінос — Прокриді; нарешті Прокрида віддала його Кефалу. Пес теж був чародійний і, як оце нинішні крючкодери, хапав усіх не розбираючи, ніхто не міг випорснути. Та ось лис і пес таки здибалися. Що їм було робити? Пес, за судьбиною, мав упіймати лиса, а лис, за судьбиною, не мав бути пійманим. Цю оказію передано на ваш розсуд. Ви заявили, що хай діється, як судилося. Призначення ж були суперечливі. Справжнє розв'язання цих двох суперечностей, суттю своєю нерозв'язних, знайти й досягти було годі. Ви навіть упріли. З поту вашого, що лився на землю, виросла капуста. Наша чесна консисторія, до певної ухвали так і не дійшовши, просто знемагала на спрагу, і ми випили на цьому вічі сімдесят вісім бусарів нектару. На мою пропозицію ви перекинули пса і лиса в камені, і тут усі ожили душею, і весь великий Олімп оголосив, що не хоче більше пити. А сталося це в рік мокрих яєць біля Тевмеса, між Тебами і Халкидою. На підставі цього я пропоную і цих пса і лиса скаменити. Така метаморфоза не нова. І того і того звати Петро. І от, за лімузинським прислів'ям, на челюсті печі три камені треба, приєднайте ви їх до Петра Наріжного, якого ми самі з тієї ж причини скаменили. Хай ці три мертвих камені стоять таким собі рівностороннім трикутником у головному паризькому храмі або ж посеред паперті і хай служать для того, щоб гасити носом, ніби у грі у фука, запалені лойові і воскові свічі і свічки, смолоскипи і посвітачі, а то за життя вони, хамлюги, вогонь чвар, зненавиди, бахурних сект і схизми межи гультяїв-бурсаків розпалювали. Ось цих дрібних, паршивих себелюбців не карайте, а краще зганьбіть навік. Я сказав. — Ви їм фаворизуєте (сказав Юпітер), як бачу я, любий месіре Пріапе. А ви ж не з усіма такий ласкавий. Якщо вони аж регнули імена свої і пам'ять увічнити, то для них куди краще бути оберненими у мармур некрушимий, ніж у персть і тлін. А зараз огляніться і окиньте зором Тірренське море та околиці Апеннін, бачите, які лиха там скоїлися з вини пастофорів? Хвища цяя ще жбухатиме, яко печі лімузинські, а потім ущухне, але не так скоро. Нудитися там нам не доведеться. Та ось недогода: перунів у нас один, другий, та й край, а все тому, що ви, мої суботи, виданий мною запас перевели на Нову Антиохію, пустивши його на грище. Потім за вашим прикладом шкодороби, фортецю Динденарію зголосившись боронити, витратили бойовий запас, по горобцях стріляючи; ворог підступав, а відбиватися нема чим, і вони нічого ліпшого не придумали, як здати фортецю і самим здатися, тоді як супостат у безсилій люті мало з ганьбою облоги не зняв, і думав він о тій порі лише про те, як би ноги за пояс узяти. Розпорядіться ж, сину мій Вулкане, збудіть соньків циклопів: Астеропа, Бронта, Арга, Поліфема, Стеропа і Пиракмона, засадіть їх за роботу і дайте їм купражити гарненько. Феєрверкерам вина не шкодувати. Ну, а зараз займемося цим горлаєм, що внизу голосить. Меркурію, з'ясуйте, хто се, й узнайте, чого йому треба. Меркурій визирнув у небесну ляду, якою боги слухають, про що там гомонять на землі (точна копія люку корабельного; Ікароменіппу, тому вона нагадувала колодязний отвір); побачивши, що то Шиндокора вимагає повернути сокиру, на просіці ним загублену, доповів про це зібранню. — Цього ще (сказав Юпітер) бракувало! Тільки нам і турбот, що загублені сокири розшукувати? А проте сокиру треба йому вернути. Це написано у книзі долі — розумієте? — так само як визначений льос дука Міланського. Справді, сокира для нього такий самий скарб і така вартість, як для царя його царство. Так, так, знайти йому сокиру! Без зайвих розмов. Вирішимо тяганину ландеруського клеру з кротовинням. На чому ми зупинились? Пріап у цей час грівся біля коминка. Вислухавши Меркурієве донесення, він сказав чемненько і з-юпітерськи гідно: — Царю Юпітере! Як я колись, за вашим іменним розпорядженням, садівникував на землі, я помітив, що слово прогоня має двозначний сенс. Воно означає проруб, просіку, провилку у лісі. А ще означає (принаймні означало в оні дні) баберу нівроку, на яку частенько гопскікскачуть. Уявляєте, всі хлопці називали своїх любок — моя прогоня. І справді, ось оцим причандалом (тут він вивалив свою кияку завдовжки півліктя) вони так гордо і сміло засокирюють свої сокирища, щоб чого доброго не сполохати жіноцьку породу, бо та ж знає, що їхні топорища, понеже ніяких клинців немає, звисають з низу живота аж до п'ят; мені теж згадується (бо я маю мантулу, тобто я хочу сказати пам'ять, тугеньку і дебеленьку, щоб заповнити горщик маслом), як було колись, у день Тібулюстра, у майське свято цього доброго Вулкана, я слухав, як Жоакін Депре, Океґем, Обрехт, Аґрікола, Брумель, Камелін, Віґоріс, Делафаж, Брюйєр, Пріоріс, Сеґен, Деларю, Міді, Молю, Мутон, Гасконь, Лойзет Кампер, Пене, Февен, Рузе, Рішарфор, Руссо, Консей, Костанцо Феста, Жак Берхем такої пісні пекли: Тібо, от гаспидський бабій,
І з ним нова якась.
У нього в любій хвилі цій
І довбня десь взялась.
Пита вона: нащо для вас
Оцей здоровий кий?
— А вас чекає бій!
— Кийок придасться вам навряд.
Он Жан, дружочок мій,
Мене куйовдив лиш у зад.

Дев'ять Олімпіад і ще один рік додатковий, о моя тугенька мантуло! (чи то пак, пам'яте, бо я часто плутаюся в цих двох словах), я чув, як Адрієн Віллаерт, Ґомбер, Жаннекен, Аркадельт, Клоден, Сертон, Маншікур, Осер, Вільєр, Сандрен, Соєр, Гесден, Моралес, Пасеро, Майль, Маяр, Жакотен, Ертер, Вердело, Карпантрас, Лерітьєр, Кадеак, Дубле, Вермон, Бутеє, Лупі, Паньє, Міле, Дюмулен, Алер, Маро, Морпен, Жандр і множество інших веселих музиченьків, у саду потаємному, в альтані, зелом заклечаній, зібравшись довкола купи пляшок, окостів, паштетів та всіляких перепілок у капелюшках, так файно горлали: Без топорища топірцю ніззя,
Бо вже не служить інструментом щиро.
А як один ув одного вліза,
То сокирище я, а ти сокира.

Отож-бо не зле було б з'ясувати, на якій саме прогоні згубив свою сокиру горлай Шиндокора. На ці слова мостиві боги і богині розляглися сміхом, ніби мухи задзижчали під стелею. Навіть кулявий Вулкан і той, своїй любці на забаву, скрутив два-три колінця. — Ось що (сказав Юпітер Меркурію), спустіться притьмом униз і киньте до ніг Шиндокорі три сокири: його ж таки власну, іншу золоту і третю срібну, замашні і всі однакового розміру. Запропонуйте на вибір, і як він візьме свою і цим здобріє, дайте йому і дві інші. А як візьме не свою сокиру, здійміть йому голову його власною. І віднині робіть так з усіма сокирогубителями. З цим словом Юпітер закрутив головою, не кажи ти мавпій, пігулки ковтаючи, а потім почав такі грізні міни виробляти, аж увесь великий Олімп затрепетав. Меркурій, як був, у шпичастій шапочці, у шоломі, у сандалях з задками і з кадуцеєм, через небесну ляду шугнув на воздусі, легко приземлився, кинув до ніг Шиндокорі три сокири і сказав: — Годі тобі горлянку дерти! Юпітер на твої благання зглянувся. Подивись, яка з цих трьох сокир твоя, і бери її собі. Шиндокора підняв золоту сокиру, оглянув, виважив у руці — ого, важезна, і сказав Меркурію: — Хай мені всячина, сокира не моя! Не треба мені її. Те саме він зробив і з срібною сокирою і сказав: – І це не моя. Нате. Потім узяв сокиру з дерев'яним сокирищем, угледів на краю свою ознаку, затремтів увесь на радощах, немов лис, заблудлих курей здибавши, і, посміхнувшись, промовив: — Нехай за мною заклекоче, як ця сокира не моя! Якщо ви мені її віддасте, я вам в майські іди (себто п'ятнадцятого числа) величезний горщик суниць піднесу. — Чоловіче добрий (сказав Меркурій), маєш сокиру, бери її. А за те, що ти, сокиру вибираючи, виявив помірність бажання, я тобі, така воля Юпітерова, віддаю і дві інші сокири. Це цілий скарб. Гляди тільки, шануйся. Шиндокора чемненько подякував Меркурію, просив віддати великому Юпітерові поклін од нього, прив'язав стару свою сокиру до шкіряного паса, як у дзвонаря на дзвіниці, а дві інші, важчі, собі на плече завдав. І так собі посунув радо краєм родимим, бровою накивуючи землякам і сусідам і з Патленовою приказкою до них обертаючись: «А ось, що я маю! » Назавтра, білим хвартухом підперезаний, узяв він на рамена дві сокири коштовні і подався до Шінона, города славетного, города зацного, города старезного, коротко, первого у світі, ведлуг суду і висновку найученіших масоретів. У Шіноні за срібну сокиру йому заплатили дзвінкими тестонами та іншою срібною монетою, а за золоту — дзвінкими салю, дзвінкими довгорунними баранами, дзвінкими риддами, дзвінкими руайо і дзвінкими екю з сонцем. На ці гроші він накупив силу ферм, силу фільварків, силу хутірців, силу обійсть, силу маєтків, силу окономій, силу підварків, силу садиб, силу миз, силу масів, силу загумінків, силу застянків, сіножатей, виноградників, лісів, орної землі, пасовищ, ставків, млинів, садів, вербняку, биків, корів, овець, баранів, кіз, свиней, кнурів, ослів, коней, курей, півнів, каплунів, курчат, гусок, гусаків, качок, селезнів та іншого дробу. І невдовзі на першого в усій окрузі богатиря вискочив, за кульгавого Молевріє ще багатшого. Земляцтво і ріжнеє там простацтво, про щасливу Шиндокорову знахідку дізнавшись, з дива не могло вийти, і спожаління і спочуття, що колись неборака Шиндокора у них викликав, змінилося в завидки до його величезного і несподіваного багатства. От вони забігали, закуйовдились, загадались, зацікавились, яким робом, в якому місці, якого дня, якої пори, як саме і з якої нетечі таке щастя йому накотило. Їм розтлумачено, що щастя Шиндокору присунуло тому, що він сокиру свою згубив. — Еге-ге! (сказали вони). То це, як ми загубимо сокиру, то й ми забагатіємо? Оце так просто і так легкобитом? Виходить, таке нині зволення небес, розташування світил і парад планет: хтось там загубить сокиру, і він уже багатій? Хе-хе-хе! Присяй-богу, топірці, хоч-не-хоч, а ми вас десь та посіємо. І тут усі свої сокири порозгублювали. Жодного сокирника! К бісу тих, хто сокирою дорожить! Не знайшлося такого доброго батька сина, який би сокири не позбувся. Через цей упадок жодного дерева під сокиру не лягло. Далі в Езоповій байці мовиться, як деякі панки, підпанки і полупанки, що продали Шиндокору сіножать і млинок, аби на параді похизуватися, дізнавшись, як і яким ярмісом він забагатів, продали шпаги, аби купити, а потім загубити сокири, як їх загубили хлопи, і через цю утрату лопатою греби золото й срібло. Можна було подумати, що ці бідолашні прочани тут щось продають, а там у когось позичають, аби лиш якнайбільше індульгенцій у новообраного папи накупити. А скільки галасу, голосінь, волань і звернень до Юпітера: — Юпітере, мою сокиру, мою сокиру! Де ж вона, моя сокира? Де моя сокира? Ох-ох! ух-ух! Юпітере! Сокиру мою, сокиру! Від зойків і лементу сокирогубителів кругом повітря бриніло. Меркурій зараз же приносив сокири і кожному на вибір давав: одна його власна, загублена, друга золота, а третя срібна. Усі вибирали золоту і зносили дяку до Юпітера, великого обмислителя; але тієї самої миті, коли вони нахилялись і нагинались, щоб її підняти, Меркурій, за вказівкою Юпітеровою, здіймав їм голови з плечей. Отож кількість здійнятих голів дорівнювала і відповідала кількості загублених сокир. От як справа стояла. От як винагороджують тих, хто і в бажанні своєму, і в виборі помірність виявляє. Взоруйтеся на цього рубача і ви, загумінкові ланці, которі запевняєте, що й за десять тисяч франків ренти ви зі своїми бажаннями не розлучитесь, і щоб я більше не чув від вас таких нахабних слів: «Ех, послав би мені Господь сто сімдесят вісім мільйонів золотом! От би я зрадів! » А, щоб вам п'яти відморозити! А що тоді залишається бажати королю, цісареві, папі? Ви на своїй шкурі мали б, як-не-як, знати, що за такі от домагання вам чухачка і пранці посилаються, а в калитку — ні ламаного шеляга. І таку саму віддяку дістали ті двоє дурисвітів, що кохалися з-паризька у мріях. Один марив, щоб у нього не менше тих брязкучих з сонцем екю завелося, ніж у Парижі було витрачено, продано й куплено відтоді, як місто тіль-тіль закладалося, і до сьогодні, та щоб неодмінно за найвищим курсом і номіналом, який лиш за всі ці роки панував. Може ж таке прибандюриться! Бач як запишався, як закозирився! З розкошів, сказати б, навісніє! Другий цілий собор Паризької Богоматері від плит і до найвищого склепіння завалити гострими голочками заповзявся, а щоб у нього водилося екю з зображенням сонця не менше, ніж могло б уміститися у стількох мішках, скільки можна було б усіма цими голками нашити, поки вони не зламаються і не притупляться. Оце бажаннячко! Як вам це подобається? Що з цього всього витанцювалося? Увечері того самого дня в обох з'явились виразки на п'ятах, болячка на губах,
нариви на руках,
ломота у грудях,
зади — всі у чиряках, і бодай макова росинка в роті!

Отож, хай будуть ваші бажання помірні, і помірність вам віддячиться, надто як будете трудитись, а не байдикувати. «Воно то так, — скажете ви. — Але Бог завиграшки міг би послати мені сімдесят вісім тисяч, як і тринадцяту частку півшага. Адже він такий всемогутній! Для нього все одно: що мільйон золотом, що обол». Еге-ге! Хто ж це вас, нужденники, навчив про потугу й управу Божу так губи розпускати? Цитьте! Чш! Чш! Чш! Схиліться перед його святим ликом і визнайте свою недосконалість. Ось на що, подагрики, я уповаю, і я твердо вірю: як Пан-Біг захоче, він пошле вам здоров'я, якщо тільки, окрім здоров'я, ви нічого в нього не просите. Почекайте ще трішечки, ще лишень на півунції терпцю! Генуезці, ті чинять інакше: вранці у своїх бюрах і конторах, обговоривши, обміркувавши й ухваливши про того чи тих, у кого збираються кишеню витрусити, на кому хочуть нагріти руки, з чужого воза брати, а на свій ховати, виходять потім надвір і, вітаючись, примовляють: Sanita etguandain, messer^[393]. Їм мало лишень здоров'я, вони зичать одне одному Геденіного баришу й багатства. І часто при цьому втрачають і те, і те. Отож-бо, на добре здоровля, кахикніть гарненько, випийте за трьох, наставте, як вам охота, вуха, і ви почуєте дива про лицарського і доброго Пантаґрюеля. Розділ І
Як виплив Пантаґрюель у море, щоб боговитої Бакбук^[394] оракула одвідати

⇐ Предыдущая 19 20 21 22 232425 26 27 28 Следующая ⇒