Annotation 27 страница

Крючок, величезний келих бретонського висушивши без остатку, звернувся до сеньйора: — Мостивий пане! Що ж це таке діється? У нас більше не годують бебехами одне одного на весіллі? Ось так, бодай мого батька мордувало, добрі звичаї й переводяться! Тепер і зайців не підняти більше з тирла. А де щирі друзі? Ви тільки подумайте: многі церкви скасували пиятику, що йшла колись під спів різдвяного ірмоса. Люд затуманіє. Настав кінець світу. Ба ні, свайба, свайба, свайба! Сказавши теє, він почав тузувати Баше та його жінку, а потім його дочок та Удара. Тут розгулялися залізні рукавички, і голова крючка тріснула в дев'яти місцях, одному служаці зламали правицю, а другому зчахнули верхню щелепу, аж вона півпідборіддя йому закрила, а язик надвір вивалився, а крім того він збеззубів на кутняки, сміюнці і кливаки. Бубон перейшов на інший ритм, рукавички непомітно поховалися, конту ще піднесли, і весільчани знов загуляли. Почарківці пили за здоров'я один одного, всі пили за крючка і за обох служак, а Удар кляв і лаяв весілля, доводячи, що один із служак нібито йому все плече розчимисував. Проте випили з великою втіхою і за служаку. Безщелепий служака складав руки і мовчки, бо говорити він не міг, перепрошував. Луар скаржився, що збезручений служака так садонув кулаком у лікоть, що він тепер у нього весь розкремсплющчавлений. – І справді (казав Трюдон, ліве око носовичком тулячи і показуючи свій прорваний з одного краю бубон), що я їм зробив? На тому не край, що мені з усього маху розгемселелугатилупшакресабухбехали бідолашне моє око, та ще й бубон провалили. У барабан на весіллях завжди б'ють, а барабанчика шанують, проте не б'ють зроду. Чорти його батька знають що таке! — Брате (сказав йому крючок однорук), ось тут у мене у торбі гарні, великі, давні царські грамоти, на, візьми, заткни ними свій бубон і прости мені Бога ради. Рів'єрською Богоматір'ю клянуся, зла я тобі не бажав! Такий собі джура, накульгуючи і на одну ногу припадаючи, не кажи ти зацний сеньйор Деларош-Розе, сказав служаці з щелепою, звислою як слинявчик: — Хто ви такі єсте: бояки, перебійці чи убійники? Того вам мало, що ви знівечскалічполамскрутроз'юшобезвічили кованими черевичиськами верхні наші члени, вам ще треба було копняками луплусьлулусыпмалисырякбебехзвезти нас по ногах? То це, по-вашому, такий бій для забави? Це ж не герць — хай тобі грець! Служака, молитовно руки склавши, мабуть, для перепросин, слебізував крізь зуби: — Теє, як його… а воно, онеє… Молода плакала зо сміху чи з плачу сміялася, бо крючки, не здобрівши боєм куди-попадя і куди-хотя і добрячої матланки їй завдавши, ще й підступно лапщипдряпмацщупм'яшкурили їй срамоту. — Це все враг (сказав Баше) роду людського! Пан король (так крючки себе взивають) з доброго дива розкучмав мою стару. Ну, та я на нього не кривджуся. Це так собі, любі весільні пестощі. Ось тільки явився він з позовом як янгол вістун, а парла дає як гаспид — оце мені тепер ясно, як день. Що-що, а чухрати цей чухрар уміє знаменито! Залюбки п'ю до нього, а також до вас, панове служаки. — Але (сказала його жінка) якої холери і якої нетечі він мене і так і розтак товчениками частував? А втім, хай йому біс, я на нього серця не маю. Ні, Бог свідок, не маю! Одне скажу: плечі мої зроду не відчували на собі таких цупких пальців. Шахвар тримав ліву руку на черезплічнику, буцімто вона була в нього роздрібзламвибита. — Лукавий (сказав він) підбив мене на це весілля піти, їй-богу, у мене всі руки розміжчтрощзмолочені. Чхати б на такі весілля! Далебі, це стеменнісінький лапифський пир, самосатським любомудром описаний. Крючок більше не розтуляв рота. А служаки перепросили, сказали, що вони це не зумисне, і благали ради Бога вибачити їм. Так вони й поїхали. За півльє від замку крючку стало зле. Зате служаки, до Іль-Бушара вернувшись, заявили привселюдно, що такого чеснотливого мужа, як сеньйор де Баше, і такого порядного дому, як у нього, вони не бачили, що зроду на такому весіллі не гуляли, а що вся причина на них, бо вони перші почали кулачити. Ось тільки вкрито таємницею, скільки вони ще потім брикали. Тоді й з'ясувалося, що гроші де Баше були ще згубніші, вадливіші й шкідливіші для крючків і служак, ніж колись тулузьке золото або ж Сеїв кінь для його посідачів. Відтоді сеньйору де Баше дали спокій, а весілля де Баше стало примовлею. Розділ XVI
Як брат Жан вдачу крючків вивіряв

— Оповідка цяя (сказав Пантагрюель) хай і втішна, проте треба мати страх Божий перед очима. — Мені б ще більше (сказав Епістемон) вона сподобалася, якби залізні кулаки гупали в плечі кабанкуватому пріорові. Він витрачав гроші для власної уподоби, щоб дошкулити Баші і щоб крючкам натрусилося. Духопелики створені для його гирі, найпаче як зважити на страшенне здирство тих роз'їзних суддів, що творять суд у затінку береста. А чим же сердешні крючки привинилися? — Мені згадався (озвався й собі Пантаґрюель) один мостивий римлянин на ім'я Луцій Нератій. Випав він із шляхетного і на ту добу багатого роду. Однак самоволець він був неабиякий, вирушаючи кудись, він велів своїй челяді напихати торби золотими і срібними монетами, і як йому на вулиці траплявся якийсь мартопляс, він знічев'я, просто так, для сміху, давав йому по шиї міцненького паца, а щоб уласкавити потім шелихвоста і той до суду не подавав, відвалював йому грошей. Нагороджуючи і вконтентовуючи його, він чинив у дусі закону Дванадцяти Скрижалей. Отак він спускав свій маєток і лупцював своїм коштом людей. — Священним ходаком святого Бенедикта присягаюсь (сказав брат Жан), я зараз дізнаюся, де собака заритий! Промовивши теє, ступив на берег, послав руку до череса і витяг звідти двадцять екю з сонцем, а відтак сказав до слуху всьому крючківському кодлу: — Хто хоче дістати двадцять золотих екю за те, щоб його сатанинськи побили? — Я, я, я! (озвалися всі). Ви поб'єте нас до посиніння, вашець, це вже напевне, зате і заробіток не злий. Тут усі до брата Жана рвонули: кожному кортіло, щоб його за таку високу ставку одлушпанили. Брат Жан, це зборище оглянувши, вибрав червонопикого крючка, в якого на бецмані правиці красувався масивний і широкий срібний перстень з дуже буйним жабником. Невдоволений таким вибором, здвиг заремствував, а молодий, високий і сухорлявий крючок, хлопчина тертий, умудренний і в церковному суді, як подейкували, впливовий, став мурмотати й нарікати, що червонопикий відбиває у них усю практику і що якби у них можна було заробити лише на тридцяти гарячих, то двадцять вісім з половиною він би на себе відтягнув. Одначе всі ці жаління і скигління викликалися звичайнісінькими заздрощами. Брат Жан на свій повний задовіл добре гилив червонопикому у спину і в живіт, у руки і ноги, в голову і в усю шкуру, так кресав, аж навіть здалося, ніби на смерть змордував. Потім простягнув йому двадцять екю. І тут мій плюгавець підхопився на рівні, так веселенько, буцімто він король чи навіть два королі. Інші крючки теж в'язнули до брата Жана: — Панібрате дияволе! Якщо вам кортить ще когось натовкти, то ми, пане дияволе, візьмемо з вас дешевше. Ми всі до ваших послуг, з усіма мішками, паперами, перами, з усім що не є! Червонопикий на них накинувся і гарикнув: — А, щоб вас усіх, голота нещадима, ви що ж це, на мою торговицю претесь? Хочете покупців перенадити і перебити в мене? Викликаю як рак свисне ваш кагал увесь на церковний процес! Я вас засуджу, ви в мене до самого воверського дідька повієтесь! Потім, повернувшись до брата Жана, сказав з усміхненим, веселим видом: — Преподобний отче дияволе! Якщо, месіре, я вам до вподоби і якщо вам угодно ще трохи розважитись і мене потасувати, то я готовий за півціни, зайвого не візьму. А вже ви мене не милуйте. Я весь як є до ваших послуг, пане дияволе, з головою, з легенями, з усіма тельбухами! Щиро вам кажу! Брат Жан урвав його лебедіння і пішов собі. Інші крючки кинулися до Панурґа, Епістемона, Гімнаста та прочих і звернулися з покірним проханням побити їх за найскромнішу відщкоду, а то доведеться їм, крючкам, покласти зуби на полицю. Проте ніхто не став їх слухати. Потім, добуваючи прісну воду для корабельної команди, ми здибали двох старих сутяжниць, згірчених і невтішних. Пантагрюель зоставався на судні і саме в цей час подав знак до відплиття. Ми були подумали, що це родички того крючка, якого брат Жан відмастикував, і спитали, чого вони так побиваються. Вони відповіли, що як же їм не плакати, коли щойно двом найстатечнішим громадянам Крючкарії зашморгнули шию. — Мої пахолки (сказав Гімнаст) зашморгують ноги сплячим своїм товаришам. А зашморгнути шию означає повісити і вдавити. — От-от (мовив брат Жан). Ви міркуєте достоту як святий Жан де ла Паліс. Ми спитали, за що їх горлом скарали, і нам відповіли, що вони поцупили примусію меси і сховали її під рукавом парафії. — Бач (сказав Епістемон), які у них страшні алегорії. Розділ XVII
Як Пантаґрюель острови Тоху^[414] і Боху^[415] поминув, а також про химерну смерть Бренґнарія, вітрякожера

Того самого дня Пантагрюель два острови проминув, Тоху і Боху, де годі було щось засмажити: Брангнарій, великолюд, стріскав і згамкав усі пательні, сковороди, горнці, чавунці і каструлі, які тільки знайшов на трапку, бо вітряків, якими він годувався, вже не стало. Ось так він під ранок, під час травлення, тяжко заслаб — на живіт кородився, а все тому (як лікарі запевняли), що травна здатність, самою природою пристосована травити цілі вітряки живцем, дала збій перед пательнями і горнцями, зате казани і чавунці перетравлювалися незле, як це діягностували медики з осаду і слизу в тих чотирьох бусарах урини, яку він двома струями пустив уранці. За всіма правилами медичної науки ужито два різні засоби. Проте хвороба була дужча за ліки. І бравий Бренґнарій того самого ранку сконав, і смерть його була така сама химерна, що після цього вас би не здумила і кончина Есхіла; Есхілові, так тому віщуни навіщували, що він загине під упалим на нього предметом; от Судного дня вийшов він із міста, обходячи десятою дорогою будови, дерева, скелі і все те, що могло впасти і поховати під собою. Спинився він посеред широкої луговини, віддався вільному і відкритому небу, мовляв, тут йому ніщо не загрожує, якщо тільки на нього небесна баня не завалиться, але це вже навряд. А проте я чув, що жайворонки дуже бояться падіння небесної бані, бояться, що як вона впаде, тоді їх переловлять. Того самого страшились колись і прирейнські кельти: йдеться про шляхетних, мужніх, лицарських, войовничих і звитяжних французів. Александер Великий спитав якось їх, чого вони найбільше на світі бояться, сподіваючись почути своє ім'я, на його великі пруеси, звитяги, завоювання і тріумфи зважаючи, але вони відповіли, що не бояться нічого, опріч обвалу бані небесної, проте це не завадило їм, як вірити Страбону, кн. VII, та Арріану, кн. І, пристати до ліги і здружитися з таким завзятим і великодушним царем. Плутарх у книзі Про лик, що на поверхні місяця появляється, оповідає, що такий собі Фенак боявся, як би на землю не впав місяць, і бідкався та вболівав над тими, хто під ним живе, тобто над етіопами і цейлонцями: ачей рухне на них така озія! А ще боявся за небо і землю, бо вони, на його думку, не досить міцно стоять і тримаються на Атлантових стовпах (в уявленнях, як це засвідчив Арістотель, Meta ta phys, lib. V^[416], стародавніх людей). Есхіл, хоч як берігся, загинув через запаморочливе падіння на нього черепахи; звалившись із піднебесся з пазурів орла, черепаха розчерепила йому голову своїм панциром. Десь так помер і поет Анакреон, подавившись кісткою від винограду. Як помер претор Фабій, заглитнувшись козячим волосом у чашці з молоком. Як нагло сконав один добродій, стримуючи бздо і соромлячись перднути у присутності римського цезаря Клавдія. А ще такий собі римлянин, при Фламінієвій дорозі похований, скаржиться у своїй епітафії: помер через те, що його вкусила кицька в мізинець. А ще Кв. Леканій Бас раптово сконав від уколу, майже непомітного, голкою в палюх лівої руки. А ще нормандський лікар Кенло нагло помер у Монпельє через те, що цизориком незграбно вирізав кліща, який уп'явся йому в руку. А ще служник Філемона, приготувавши для свого пана свіжі фиґи, пішов по вино, а в цей час до хати прибився заблудлий осел і почав ласувати розкладеними на столі фиґами. Філемон, явившись і простеживши за трапезою осла сикофаґа, сказав після повернення служникові: «Оскільки осел розправився з фиґами, дай йому запити добрим вином, що ти оце приніс». І тут на Філемона напали такі нестримні веселощі, що він диким реготом зайшовся і реготав так довго, аж від напруги коси подих йому перетявся, і він помер наглою смертю. А ще Спурій Сауфей сконав через те, що після лазні мнякенько зварене яйце з'їв. А ще Боккаччо розповідає, як один добродій нагло помер, подлубавшись у зубах стеблом шавлії. А ще Філіппо Плакут, здоровий нівроку і в розквіті віку, зроду-віку не хворіючи, взяв та й помер, з боргами поквитавшись. Маляр Зевксіс нагло помер зо сміху, дивлячись на портрет баби, ним же намальований. А ще чимало таких випадків можна знайти у Веррія, у Плінія, у Валерія, у Баптиста Фульґозе, у Бакаберіса-старшого. Добрий же Бренгнарій (леле! ) подавився шматком свіжого масла, який він наминав біля самих челюстей гарячої печі, — таку дієту лікарі йому прописали. А ще ми довідалися, що куланський цар на Боху погромив сатрапів царя Мехлота^[417] і каменя на камені не залишив від фортець Беліми^[418]. Потім ми минули острови Тю і Тьху, потім острови Теленіабін і Енеліабін, прегарні і клістирясті, і, нарешті, острови Еніґ та Евіґ, через які колись вийшла похибка з ландграфом Гесенським. Розділ XVIII
Як Пантаґрюеля сильна морська хуртовина заскочила

Другого дня зуспіли ми по правому борту дев'ять кораблів, а на них ченці: яковити, єзуїти, капуцини, ерміти, августинці, бернардинці, целестинці, бенедиктинці, театинці, егнатинці, амадейці, кордельєри, кармеліти, мініми та прочі Святі Отці, вони їхали на Кесильський собор, щоб відстояти догмати щирої віри від новонасталих єретиків. Побачивши їх, Панурґ духом піднісся: адже така зустріч заповідає удачу не лише на цей день, а й на довгу низку наступних, а тому, віддавши чесним отцям чолом і сповіривши душі своєї спасіння святим їхнім молитвам, він звелів скинути на їхні кораблі сімдесят вісім тузінів окостів, кілька десятків кілець ковбаси, подостатком кав'яру та ще чимало іншої ікри і дві тисячі ангелотиків на помин душі усопших. Пантагрюель тим часом сидів розснащений та невеселий. Брат Жан теє помітив і запитав, чого це він носа похнюпив, та в цю мить лоцман, угледівши, як погодник на кормі закрутився, і збагнувши, що злая хуртовина і шторм от-от наляже, звелів усім бути напоготові, не лише стерникам, молодшим матросам і юнгам, а й нам, пасажирам, розпорядився прибрати вітрила на фок— і грот-щоглі, прибрати марсель, головне вітрило, жаґель на бізань-щоглі і косець, спустити вітропуски, велику і малу стеньгу, а заодно і бізань-щоглу, а на реях лише драбинки з канату і ванти зоставити. Нараз море заклекотіло і аж до пучини стенулось; високі вали з розгону бухкали в облавки; містраль, супроводжуваний лютим ураганом, скаженими поривами, страшними бурунами і вбивчими шквалами, засвистав у реях; небесна баня загриміла, закресала, зашваркала, уперіщив дощ, сипонув град; повітря втратило прозорість, зробилося непроникним, темрявим і похмурим, і тільки сполохи грімниць і блискавиць між огнедихатих хмар осяювали морок; категіди, тіели, лелапи і престери безперестань шугали над нами; іноді все довкола нас спалахувало при світлі псолоентів, аргов, елік^[419] та інших етерних витрисків; усі наші астральні орієнтири заволокло і з'їло; страхітливі смерчі горою здіймали круті хвилі. Нам марилося, ніби це первісний хаос, де всі стихії, вогонь, повітря, море, земля, злилися водно. Панурґ потому, як досхочу нагодував рибу-гімноїду вмістом свого шлунка, корчився на чардаку, у пригнобі сам не свій, прибитий, напівмертвий, і прохав порятунку в угодників та угодниць, клявся якось піти на сповідь і нарешті у великому страсі гукнув: — Гей, кок, друже, батечку, вуйку, принеси чогось солоненького! Бачу, скоро нам доведеться цієї водиці наковтатися. Трохи наїдків, зате багато напитків — ось що стане мені за гасло. Дав би Господь і Пренепорочная і Пресвятая наша Богородиця, очутився б я тепера, не тепера, а цюю мить, на твердій землі, як би мені гарно було! О, двічі, тричі блаженні ті, хто капусту вирощує! О Парки, навіщо ви не випряли з мене капусника! О, яка зникома кількість тих, кому Юпітер судив щасливу долю саджати капусту! У них завжди одна нога на землі, а друга теж недалеко. Хай хто завгодно розпатякує про щастя і вище благо, — як на мене, найвищий щасливчик той, хто саджає капусту, і я маю рацію більшу, ніж Перон, який, ось у такій притузі, побачивши на березі кнура, що підбирав розсипаний ячмінь, назвав його найвищим щасливчиком, у нього ж, дивіться, ячмінь, а потім — він на землі. О, для мене райські кущі — це суходіл. Ця хвиля, Боже, Спасителю мій, зараз нас накриє! Друзі, дайте мені кисленького винця! Я вже холодним потом умився! Пробі! Чалки одірвані, кодола — самі обривки, кільця розбиті, щогла зі спостережною бочкою плаває в морі, підводна частина дивиться на сонце, якірні линви майже всі лопнули. Леле, де наші драбинки? Амба, рехт, капурис! Бізань-щогла упала у воду. Гай-гай, кому дістануться ці уламки? Друзі, дозвольте мені сховатися за облавком! Хлопці, ліхтар упав! Лишенько, не випускайте з рук ні румпеля, ні талів! Я чую, як тріщить демено. Воно не зламалося? На Бога, рятуйте бейфут, відтягачки киньте! Бе-бе-бе, бу-бу! Гляньте на стрілку вашої бусолі, пане звіздаре, звідки іде вітрюган? Далебі, я трясуся зі страху! Бу-бу-бу-бу-бу! Барррр! Брррр! Бу-бу-бу! У-у-у! Бу-бу-бу! Тону, тону, умираю! Добрі люди, тону! Розділ XIX
Як поводилися в бурю Панурґ і брат Жан

Пантагрюель кликав на поміч Спасителя і вголос ревно й палко молився, а потім за вказівкою лоцмана обіруч став підтримувати щоглу. Брат Жан, зоставшись в одній купині, вспішився кормовим морякам підсобити. Естемон, Понократ та інші підпряглися і собі. Лише один Панурґ закоцюб на чардаку і все плакав і нарікав. Брат Жан, між лавами для веслярів проходячи, побачив його і гукнув: — На Бога, Панурже теля, Панурже рева, Панурже рюмса! Ліпше підсобив би нам, ніж ревіти коровою і сидіти на своїх яйцях, як бабуїн! — Бе-бе-бе, бу-бу-бу (відповів Панурґ). Брате Жане, друже мій, батьку мій рідний, я тону, тону, друже мій, тону! Уже по мені, батьку мій духовний, уже по мені! Ваш меч мене не врятує. Лишенько тяжке, смутку мій! Ми уже пройшли всю гаму, перескочили за верхнє do! Бе-бе-бе, бу-бу! Ой, мій упадоньку! А зараз ми уже за соль дієзом! Тону! Батечку, вуйку, мій маєточку! Вода крізь комір у черевики прослизує! Бу-бу-бу, гу-гу-гу, га-га-га-га, тону! Лишенько, недоленька тяжка, гу-гу-гу-гу-гу! Бе-бе, бу-бу, бо-бу, бо-бу, го-го-го-го-го! Ой леле, лелечко! Зараз я достоту груша розсоха, розкаряка, голова вгорі, голова внизу. Ех, якби дав мені Бог перенестись на судно до тих преподобних і блаженних отців соборників, з якими ми вранці зуспілись, вони такі панахидники, такі каплуни, такі веселуни, такі душки, такі добряги! Леле, леле, лелечко! Ця гаспидська хвиля (теа culpa, Deus! ^[420]), чи то пак, ця Божа хвиля, перекине наш ковчег! Леле! Брате Жане, батьку мій, друже мій, сповідайте мене! Я ось колінкую! Confiteor! ^[421] Благословіть мене! — Ходи, бісів вішальник (сказав брат Жан), підсобити нам, тридцять легіонів тобі чортів!.. Ідеш ти чи ні? — Нащо ж чортихатися (сказав Панурґ), батьку мій, друже мій, такої непорадної години! Ось завтра чортихайтеся скільки завгодно. Ой леле, лелечко! Наш ковчег зачерпує бортами воду. Тону! Леле! Бе-бе-бе-бе-бе, бу-бу-бу-бу! Ми уже на дні! Падоньку мій! Я дам мільйон вісімсот тисяч екю ренти тому, хто перенесе мене, згівняного і всраного, на тверду землю, якщо знайдеться така душа у моєму сраному краю! Confiteor! Леле! Я хочу скласти коротку духівницю, бодай приписку до духівниці! — Тисяча чортів (сказав брат Жан) цьому рогалю в утробу! Хай Бог милує! Нам треба зі шкури пнутись, аби з біди вискочити, а то капут, а ти про духівницю? Ідеш ти чи ні, враг тебе візьми? Погоничу галерників, лебедику мій, помічнику капітана, агов, сюди! Гімнасте, сюди, на естантероль! Бач, як нас струснуло! От і ліхтар погас. Зараз усе полетить к бісовій матері! — Леле, леле (казав Панурґ), лелечко! Бу-бу-бу-бу-бу! Леле, леле! Невже ось так ми й загинемо? Ой лишенько, добрі люди, тону, вмираю! Consummatum est^[422]. Уже по мені! — Му-му-му (сказав брат Жан). Тьху, який же ти гидкий, сраний рюмсало! Гей, юнго, бережи, хай тобі чорт, помпу! Тебе що, забило? Господи, прив'яжіть його до кнехту! Туди його, сто чортів, туди! Так, хлоню, так! — Ох, брате Жане (сказав Панурґ), батьку мій духовний, друже мій, не чортихайтесь! Це гріх! Леле, леле! Бе-бе-бе, бу-бу-бу! Друзі мої, тону, вмираю! Прощаю всім. Зоставайтесь здорові! In manus…^[423] Бу-бу-бу-у-у-у! Святий Михаиле Орський і святителю Миколаю! Благаю вас востаннє! Шлюбую вам і Пану-Богу нашому: як ви мене з цього лиха вирятуєте і перенесете на твердь, я вам споруджу таку гарнесеньку, велику-превелику малесеньку капличку, а то й дві, Між Канд і Монсоро вам,
де зась пастись коровам.

Ой леле, лелечко! У мене влилося вісімнадцять, а може, й удвічі більше, відер води. Бу-бу-бу-бу! Яка ж вона гірка й солона! — Клянуся (сказав брат Жан) кров'ю, плоттю, черевом і головою, як ти на кутні сміятися не перестанеш, я почастую тобою морського вовка. Якого біса ми досі не викинули його за борт? Ану, хлопче, на гребках, вдар веслами! Добре! Гей ви, нагорі, тримайтесь! Ого! Оце шваркнуло, оце гуркнуло! Чи то з цепу всі чортяки зірвались, чи то Прозерпіна дитя привела. Всі пекельники з тарахкальцями танцюють. Розділ XX
Як кормові матроси свої судна звірили на тоню

— Ге! (сказав Панурґ) ви гріхуєте, брате Жане, мій друже колишній. Колишній, кажу, бо зараз я нічев'я, та й ви нічев'я. Мені прикро вам про це говорити. Думаю, що лайка корисна вашій косі, так рубач відчуває велику полегшу, як хтось при кожному ударі хекає коло нього: хек! і так само грачеві у скраклі стає незвичайно легко на душі, як якийсь кмітливець, бачивши, що куля не туди котиться, нагинає голову і всім тілом хилиться в той бік, де влучно кинута куля скраклі позбивала б. Ні, ви таки гріхуєте, любий друже мій. А що, як ми з'їмо зараз щось таке кабірне, може, це нас від грози врятує? Я читав, що в хибкому морі ніколи не боялися і почувались безпечно жерці кабірів, Орфеєм, Аполлонієм, Ферекідом, Страбоном, Павсанієм, Геродотом оспівані. — Він забалакується (сказав брат Жан), сіромаха! Геть його ік тисячам, мільйонам, сотням мільйонів бісів, цього бісового рогоносного рогача! Гей ти, тигре муругий, підсоби нам! Підсобиш ти чи ні? Всім на бакборт! Священною главою Пана-Бога свідчусь, що це за малп'ячий отченаш бубониш ти собі під носа? Цей гаспидський rope-моряк і накликав бурю, і зараз тільки він один на всьому кораблі не допомагає команді. Присяйбогу, як ви свій зад не відірвете, я поквитаюся з вами, як демон бурі. Сюди, юнго, сюди, серденько, держи міцніше, я грецьким вузлом зав'яжу. О, який ти бравий! Дай Боже вискочити тобі на абата в Талмузі, а того, хто там старшинує, перевести б до Круле! Понократе, брате! Дивіться, щоб вас там не забило! Епістемоне! Відійдіть від бортової сітки, я бачив, як туди блискавка вдарила. — Здиблюй! — Добре сказано! Веселіше, веселіше, веселіше! Готуй човна! Веселіше! Лишенько, що се? Прова — на тріски! Гриміть, біси, пердіть, сціть, серіть! Срав я на цю хвилю! Дяка Богу, вона мене не злизала. Таке враження, що мільйони місцевих чортів зібралися на свій капітул або ж ячать на виборах нового ректора. — На бакборт! — Добре сказано! Гей, юнго, бережи макітру! Вище, сто чортів, вище! На бакборт, на бакборт! — Бе-бе-бе, бу-бу-бу! (казав Панурґ) Бу-бу, бе-бе-бе, тону! Ні землі, ні неба не видно. Леле, лелечко! З чотирьох стихій тут зосталося тільки дві: вогонь і вода. Бу-бу-бу, бу-бу! Ех, аби Господь з великої ласки своєї переніс мене оце до сейського виноградника чи до шінонського пиріжечника Інокентія, ближче до розмальованої винарні, я б навіть надів фартуха і пік би пиріжки! Помічнику капітана! Ви не могли б викинути мене на суходіл? Мені розповідали, що ви до всяких таких штук вельми удатний. Я віддам вам усю мою Сальмі і мою велику слимачню, якщо завдяки вашим визвороткам ступлю на твердь. Леле, лелечко, тону! Послухайте, друзі мої! Позаяк до тихої гавані нам все одно не прибитись, станьмо на рейді депопадя. Киньте котвиці. Утечемо небезпеки, благаю вас! Дорогий друже, будь ласка, закиньте зонд і оливницю! Треба зміряти глибину. Зондуйте, друже мій, ради Бога! З'ясуймо, чи можна тут пити стоячи, не нахиляючись. У мене вже є якісь здогади. — Гей, реї геть! (гукнув лоцман). Реї геть! Руку на фал! Талі відведи! Фаль топенанта! Вітрила бережи! Галси нижче, нижче, гей! Реї спусти! Ріж носом воду! Витягни румпель! Лягай у дрейф! — Де ми? (сказав Пантагрюель). Боже, Спасителю наш, рятуй! — Лягай у дрейф! (гукнув Жаме Брає, старший лоцман). Лягай у дрейф! Кожен про свою душу думай і молись, надія тільки на чудо! — Дамо (сказав Панурґ) якусь гарну і врочисту обітницю! Леле, леле, лелечки, бу-бу, бе-бе-бе, бу-бу-бу! Горенько, горечко! Пошлемо когось із нас на прощу! Авжеж, скинемося по кілька ліарів, авжеж! — Гей, туди, туди (сказав брат Жан), сто чортів вам у печінку! На штирборт! Лягай у дрейф, святі всі при нас! Витягни румпель, гей! У дрейф, у дрейф! Вип'ємо, абощо! Тільки найкращого, щоб і смакувало і живіт гладило! Гей, кок, чуєте? Зметикуйте, упорайте! Все одно у вас полетить воно к бісовій матері. Гей, пахолку! Таргань сюди моє блювотне! (Так він свій Требник узивав). Стривайте! Корки геть, мій друже, ось так! Господи, твоя воля! Ну й град, ну й блискавка! Гей ви там, нагорі! Тримайтесь, будь ласка! Коли у вас День Усіх Святих? По-моєму, у нас не день, а ніч, і не Всіх Святих, а всіх чортів. — Падку мій! (сказав Панурґ). Брат Жан свою душу даремно занапащає! Якого щирого друзяку я втрачаю! Леле, лишечко, що година, то й новий клопіт! Від Сцілли ми йдемо до Харибди. Горенько, я тону! Confiteor! Одне тільки слово духівниці! Пане добувачу квінтесенції, друже мій, мій Ахате! Ксеномане, мій маєточку! Гай-гай, я тону, дві слові духівниці. Ось тут, на цьому коцику. Розділ XXI
Хвища триває і півслівця про духівниці, на морі складені

— Складати духівницю (сказав Епістемон) у таку годину, коли нам доводиться що є сили моцуватися, аби допомогти команді уникнути розбиття, справа, по-моєму, недоречна і програшна і нагадує мені легіонерів і миньйонів Цезаря, які до Галлії з ним упавши, заходилися складати заповіти з приписками, нарікали на недолю й оплакували розлуку з жінками і римськими друзями, а тим часом треба було взятися до зброї і розбити вщент Аріовіста, свого ворога. Це дурниця, гідна очкура, який перекинув на ниві воза і замість підігнати воляк і власноруч витягти колеса, почав благати Геркулеса. На кий біс вам тут тестамент? Адже у нас або пан або пропав. Як ми з біди вирвемось, він нам ні до чого. Заповіт набирає чинности лише тоді, як заповідач сконав. Якщо ж ми втонемо, то й він же стане потопельником. Хто ж передасть духівницю душоприказникові? — Якась добра хвиля (відповів Панурґ) викине його на берег, мов Одисея, а царева донька, ідучи за години гуляти, знайде його і стане сумлінною виконавицею моєї останньої волі: зведе мені в березі пишний гробівець, не согірший за той, який Дідона звела мужу своєму Сихею; Еней — Деїфобу, на Троянському березі, біля Рети; Андромаха — Гектору, в городі Бутроті; Арістотель — Гермію і Евбулу; атенці — поетові Еврипіду; римляни — Друзу в Германії й Олександру Северу, своєму імператору, в Галлії; Арівропластіс — Каллакохросу; Ксенокріт — Лісидіці; Тимар — синові своєму Телевтагору; Евполід і Аристодіка — синові своєму Теотиму; Онест — Тимоклу; Каллімах — Сополіду, синові Діокліда; Катулл — своєму братові; Статій — своєму батькові, а Жермен де Брі — Ерве, бретонському морехідцеві. — Ти мариш (сказав брат Жан). Підсоби нам, п'ятсот мільйонів чортів тебе візьми, підсоби, шанкр тобі у вуса, півтора ліктя пранцюватих чиряків тобі на плюндри і на нову матню! Адже наш корабель зазнає аварії! Господи, хіба ми можемо взяти його на буксир? Тут усі морські біси зібрались! Ні, хай мене чорти візьмуть, та тільки нам не виграмолитись! Аж це почувся вигук Пантагрюеля, він такий побожний зробився і гукав товстим голосом: — Боже, спаси нас! Гинемо! А втім, хай буде не по нашому бажанню, а дійся твоя свята воля! — Бог (сказав Панурґ) і Пречиста Діва при нас! Лишенько, тону! Бе-бе-бе, бу-бе-бе, бу-бу! In manus! Господи милосердний! Пошли мені якогось дельфіна, щоб він переніс мене на суходіл, як малого Аріона! Я гарно заграю на арфу, як вона ще вціліла. — Чорт мене бери! — сказав брат Жан. — З нами Бог! (промурмотав Панурґ крізь зуби). — …якщо я зараз не злізу і не доведу тобі навіч, що твої яйця теліпаються на заду орогаченого, рогоносного і знероженого теляти! Му-у, му-у, му-у! Іди нам сюди підсобити, ревучий бугаяко, тридцять мільйонів чортів тобі в пельку! Ідеш ти чи ні, тюленю? Тьху, який гидкий квисля! — Від вас тільки це й чуєш! — А ну, подайте сюди моє любе блювотне — зараз я його проти шерсті погладжу, почитаю з кінця. Beatus vir qui non abiit^[424]. Я напам'ять це знаю. Звернімося до житія святителя Миколая: Horrida tempestas montem turbavit acutum. ^[425]

Хуртовиною звали в колежі Монтегю одного великого шмагателя бурсаків. Якщо ці любителі сікти бідолашних дітей, невинних бурсаків, засуджені на вічну муку, то він, уже напевне, висить зараз на колесі Іксіона і парить різкою куцого песика, щоб він крутив його швидше; якщо ж за сіканку невиняток вихователям дарується вічне блаженство, то, мабуть, він зараз найвище… Розділ XXII
Кінець хуртовини

— Земля, земля! (гукнув Пантагрюель). Я бачу землю! Хлопці, не журись! Ми недалеко від пристані. Я бачу, небо на півночі яснить. Сироко відчуваєте? — Вище носа, хлопці (сказав лоцман), вітер переліг! До великої стеньги! Веселіше, веселіше! До драбинок грот-щогли! Кодолу на кабестан! Крути, крути, крути! Руку на фал! Веселіше, веселіше, веселіше! Поверни румпель! Міцніше линву тримай! Готуй саниці! Готуй шкоти! Готуй буліні! Сади галси на бакборті! Румпель на вітер! Тягни шкот штирборту, сучий ти сину! — Ось тепер, хлопче, принаймні, ти знаєш (сказав брат Жан), ким була твоя матір. – Іти бейдевінд! Під усіма вітрилами! Румпель нагору! – Єсть нагору (відповів матрос). — Ріж навпростець! Провою на рейд! Гей, кренгельси! Поставити ліселі! Веселіше, веселіше! — Добре сказано і продумано (сказав брат Жан). Нумо, нумо, нумо, хлопці, живо! Так! Веселіше! Веселіше! — На штирборт! — Добре сказано і продумано. Хуртовина, здається, перебуяла і вщухає. Слава тобі, Господи! Чорти від нас відстали. — Попускай! — Сказано влучно і капітально! Попускай, попускай! Душко Понократе! На Бога, сюди, бравий бахуре! Хто-хто, а цей блудодій як настругає, то тільки хлопчиків! Соколику Евстене! До бізані! — Веселіше, веселіше! — Добре сказано! Веселіше, веселіше! На Бога, веселіше! — Нам боятися уже не випада, бо сьогодні Коляда, Коляда, Коляда! — Цей келевм^[426] (сказав Епістемон), ще й як до речі і мені до вподоби, бо нині і справді Різдво. — Веселіше, веселіше! Молодці! — О (гукнув Епістемон), наказую вам усім сподіватися! Праворуч оно сяє Кастор. — Бе-бе-бе, бу-бу (сказав Панурґ). Боюсь, що це не зірка Кастор, а діптянка Гелена. — По-справжньому (озвався Епістемон), це Міксархатеґ, аргівське її найменування, гадаю, тобі більше сподобається. Гей, гей, я бачу землю, бачу пристань, бачу стовковисько людей на пришибі. Бачу вогні маякові! — Гей, гей! (гукнув лоцман). Обійти мол і рифи! – Єсть обійти, — відповіли матроси. — Добре йдемо (сказав лоцман), та й сторожовики вже на підході. Вип'ємо за вчасну допомогу! — Святий Іване (сказав Панурґ), як же влучно сказано! Золотії слова! — Му-му-му (сказав брат Жан), якщо ти дмухнеш бодай краплю, то хай чорт тебе дмухне. Чуєш ти, шкуро чортова! Ось вам, стерничий, повний келих найдобірнішого! Гей, Гімнасте! Принеси глеки і вужини, чи то пак, вудженини! Та гляди, не спіткнись! — Мужайтесь (гукнув Пантагрюель), мужайтесь, хлопці! Покажімо, які ми зухи! Гляньте, до нас чаляться уже два човни, три галери, п'ять шипів, вісім каперів, чотири гондоли і шість фрегатів, — добрі люди посилають їх нам на підмогу з поблизького острова. Але хто цей Укалеґон, який розпустив ґавру і рве на собі волосся? Хіба я не тримаю щоглу міцніше і рівніше, ніж двісті кодол? — Це (відповів брат Жан) бідаха Панурґ. У нього заяча пропасниця. Поп'яну він завжди ловить дрижаки. — Якщо (сказав Пантагрюель) острах узяв його лише під час цього страшного борвію і грізної хуртовини, а в усіх житейських пригодах він по-молодецькому поводиться, це ні на волос не уймає моєї шани до нього. Подібно як постійний ляк — супутник мурмил і легкодухів (а такий був Агамемнон, сорому наївшись від Ахілла, який побачив у нього собаче око й оленяче серце), так само небоязкість свідчить про туподумство, а то й про цілковитий нерозум. Я не думаю, що після богохульби найстрашніше — це смерть. Я не збираюся Сократа й академіків переспорювати: смерть сама по собі не зло, смерти нема чого боятися. Але смерть за кораблетрощі — це все-таки страшно і ще й як страшно! Недарма Гомер казав, що загибель на морі болісна, нестерпна і неприродна. Еней під час бурі, що заскочила його флотилію біля Сицилії, шкодував, що не впав від руки моцака Діомеда, і казав, що двічі, тричі щасливіші ті, хто загинув на пожарі Трої. Але ж із нас ніхто не втонув. Хай буде хвален Бог, наш Спаситель, во віки віків! Ось тільки судна наші добряче пошарпало. Дарма, полагодимо! Глядіть, на мілину не наскочте! Розділ XXIII
Як після бурі Панурґ знов душкою зробився

⇐ Предыдущая 22 23 24 25 262728 29 30 31 Следующая ⇒