Annotation 26 страница

Дув свіжий зефір укупі з леготом ґарбіно, і впродовж цілого дня ми землі не бачили. На третій день плавби, з-полудня, перед очима нам заманячів острів-триріг, обрисами і розпологою на Сицилію подібний. Називався він островом Покревенства. Аборигени скидалися на червоних пуатевінців, хіба що всі, чоловіки, жінки і діти, носа мали у вигляді жирового туза. Ось чому у давній давнині острів цей називався островом Безносків. І всі там зріднилися, породичалися і посвоячилися і неабияк своїм родом і плодом пишалися, а місцевий подеста заявив нам навпростець: — Ви, іншого світу люди, чудуєтесь, як це з одного коліна римського (йдеться про Фабіїв), одного й того самого дня (це діялося тринадцятого лютого), з однієї й тієї самої брами (була то Карментальська брама, у стін Капитолія, межи Карпейською скелею та Тибром, пізніше перейменована у Злодійські Ворота), проти ворогів Рима (були то етруски) виступило триста шість вояків, усі між собою покревнені, а з ними ще п'ять тисяч затяжців, їхніх васалів, і всі головою наложили (сталося теє біля річки Кремери, що витікає з Бакканського озера). А з нашої землі в разі потреби виступить водночас понад триста тисяч, і всі вони будуть родичі і з одного дому. Але їхнє родичівство і свояцтво було вельми химерне: бо хоть вони між собою родичі і свояки, проте ніхто з них нікому не доводився ні батьком, ні матір'ю, ні братом, ні сестрою, ні вуйком, ні тіткою, ні кузеном, ні небожем, ні шваґером, ні невісткою, ні нанашком, ні хрещеною матір'ю, хоч правда, щоб не брехати, одне старе бухикало, я це чув сам, називав дівчинку трьох-чотирьох років татусем, а вона його — донькою. Спорідненість і свояцтво проявлялися, скажімо, в тім, що один чоловік називав жінку — моя каракатиця, а жінка його — мій косатка. — Уявіть (сказав брат Жан), які жмури здіймаються, як ці рибчини своїм салом труться. Хтось, до чепурухи моргнувши, сказав: «Здорова, моя лощинко! » А вона, відклонившись, мовила: «Здоров, лощило моє! » — Ха-ха-ха! (засміявся Панурґ). Якщо вони такі лощинуваті лощильники, тоді довго ж їм лощити, налощувати і вилощувати! А ще один зі своєю миньйоною почоломкався і сказав: «Прощавай, мій протокольчику! » А вона йому: «Прощавай, моє сукно! » — Святим Треньяном свідчуся (сказав Гімнаст), цей протокольчик і досі під сукном лежить. Ще хтось назвав якусь жінку «моя мазурка», а вона його — «мій мазурик». — Та цьому мазурику (сказав Естен) тільки цю мазурку й мазурчити! Ще там хтось, до своєї родички озиваючись, сказав: «Здорова, моя сокира! » А вона йому: «Здоров, мій сокирище! » — Хай воно стеряється! (скрикнув Карпалим). Виходить, цей сокирище сокиру засокорить? Пригадується, і римські куртизанки все про сокирників сокоріли. Та і як сокирі без сокирища обійтися? Я пішов далі і почув, як один бахур, вітаючись до своєї родички, назвав її — мій матрасик, а вона його — мій коцик. Справді, він чимось на важкий коц скидався. Хтось назвав свою — моя піч, а вона його — моя кочерга. Хтось назвав свою подругу — мій м'якуш, а вона його — моя шкуринка. Хтось назвав свою — моя пантофля, а вона його — мій чобіток. Хтось озвався до неї — моя сованка, а вона до нього — мій черевик. Хтось озвався до своєї: моя мітенка, а вона до нього — моя рукавичка. Хтось озвався до своєї: свиняча шкіра, а вона до нього — сальце. І було між ними таке споріднення, як між шкірою і салом. Тим самим правом спорідненосте один назвав свою любаску «моя яєшня», а та охрестила його «моє яйце», і вони були злиті між собою водно, як яйце з яєшнею. На цій підставі ще хтось називав свою амантку «моя вірьовочка», а вона його — «мій оберем». І так нам зосталося невтямки, як вони, за нашими уявленнями, покревнені й посвоєні, близько, не близько, прямо чи побічно, а може, через дорогу навприсядки, ми чули одне: «Вона, мовляв, цьому оберему вірьовка». Хтось озвався до своєї амантки: «Привіт, моя раковинко! » А вона відповіла: «Привіт, моя устрице! » — Вони між собою (сказав Карпалим), як устриця в раковині! Хтось побажав своїй: «Многія літа тобі, мій стручок! » А вона відповіла: «І тобі те саме зичу, моя горошино! » — Вони між собою (сказав Гімнаст), як горошина у стручку. Якийсь паскудний халамидник, у високі дерев'янки взутий, здибавши присадкувату, дебелу, кремезну діваху, гукнув їй: «Доброго здоров'я, мій коточку, мій клубочку, моя дзижко! » А вона йому згорда у відповідь: «Доброго здоров'я, мій кнуте! » — Хай ти западешся! (гукнув Ксеноман). Чи ж цьому кнутові таку дзиґу поганяти? Якийсь мудь учений, вилизаний лиза, після розмови з поважною панночкою сказав на прощання: «Красно вам дякую, весела міна! » — «А я (відповіла вона) — вам, погана гра! » — Весела міна (сказав Пантагрюель), коли погана гра, спілка не така вже й злецька. Матерний бакаляр, проходячи мимо, сказав юнці: «Чиба! Давно не бачив вас, козо! » — «Вас (відповіла вона) мені завжди приємно бачити, дудцю! » — Спаруйте їх (сказав Панурґ) і дмухайте їм у зад: от вам і на козу дудець. Хтось назвав свою любаску: моя льоха, а вона його — моя солома. Тут я несамохіть помислив, що льоха любить на цій соломі барложитися. Хтось озвався до своєї подруги і сказав: «Будь здорова, мій сосуде! » А вона йому: «Щасливо, моє холодило! » — Уявляю (сказав Понократ), який славний прохолодливий сосуд у них виходить! Хтось розкланявся зі своєю і сказав: «Прощавай, моя линьба! » А вона йому: «Прощавай, моє гусеня! » — Очевидно (сказав Понократ), це гусеня все линяє і перо скидає. Не-минай-корчма, озвавшись до хвойди, сказав їй: «Як справи, бздичко? » — «Непогано, пуку! » — відповіла вона. – І це (сказав подесті Пантагрюель) розмова між двома родичами? Якщо він узиває її бздиком, то, по-моєму, вони вороги, а не свояки. У моєму краю обізвати так жінку — смертельна образа. — Люди добрі з іншого світу (відповів подеста), ближчих і рідніших кревняків, як ці Пук і Бздик, вам не знайти. На світ вони з'явились так, що ніхто й не побачив, дружно удвох, з тієї самої дірки і в ту саму мить водночас. — Шмалій-вітер (сказав Панурґ), значить, їхню матір шмальнув? — Яку матір (відповів подеста) ви маєте на увазі? Це у вашому світі батьки. У них нема ні отця, ні матері. Так тільки у вашого заморського люду ведеться, в яких грошики готовенькі в кубушечках у схові. Добрий Пантагрюель цікаво на все дивився і всіх слухав, але такі балачки його врешті спантеличили. Пильно оглянувши острова розпологу і з правами безносків ознайомившись, ми завітали до шиночка смикнути по одній. Там саме за місцевим обрядом весілля справляли. Бенкет ішов на всю губу. При нас вінчали грушу, дівку нівроку (а втім, хто її щупав, казали, що вона мнякенька), з молодим сиром при борідці рудуватій. Про такі весілля я і раніше чув, бучно грають їх і деінде. Недарма у нашій глухій глушині кажуть, що нема як грушу і сир оженити. У другій залі справляли весіллячко старого чобота і молоденької красовитої патинки. Як пояснили Пантагрюелю, молодесенька патиночка за старого чобота пішла тому, що він зручний, міцний і сидітиме на ній, як улитий. Внизу грали весілля ходака і старої пантофлі. І як нам пояснили, ходак узяв її не за красу і не за честивість, а через захланність свою і жадібність, бо вона вся в золоті. Розділ X
Як Пантаґрюель виладувався на острові Мирному, яким цар святий Бухан заряджав

Ґарбіно дув нам просто в корму, як ми, не вельми привабливих шлюбованців покинувши, вийшли у чисте море. А вже на спаді причалили до острова Мирного, острова чималого, тучного, багатого і людного, де правив цар — св. Бухан. Цар виїхав зі своїми синами і двораками зустріти Пантагрюеля у гавані і відвіз його до замку. При вході в донжон їх вітала цариця з доньками і фрейлінами. Бухан побажав, аби і вона, і весь її почет розцілували Пантагрюеля та його супутників. Так у тій країні звичай приписував. Усі почоломкалися, опріч брата Жана, який утік і до юрмища царедворців пришився. Бухан умовляв Пантагрюеля пробути тут цей день і завтрашній. Пантагрюель відмагався тим, що зараз стоїть на годині і вітер погожий, а ці обставини, для морехідців такі пожадані, випадають нестак часто, отож треба з них користати, щоб не сидіти потім біля моря і погоди виглядати. Доказ переконливий, і, потому як підняли двадцять п'ять чи тридцять заздоровниць, Бухан їх нарешті відпустив. До пристані повернувшись і не побачивши брата Жана, Пантагрюель спитав, де він запропастився і чому від гурту відбився. Панурґ не знав, що сказати, і наставився бігти до замку по брата Жана, аж це появився радісний брат Жан і гукнув з усієї своєї розвеселеної душі: — Многая літа зацному Бухану! Кончиною дикого буга-яки свідчуся, він усім хвоста вкрутить своєю кухнею. Я просто звідти, там стіни від страв угинаються. Я, звісно, обрепався, за нашим монастирським законом і статутом. — Ох, мій друже (сказав Пантагрюель), тобі тільки й світу, що кухня! — Тельбухами свідчусь (відповів брат Жан), у кухняних церемоніях та антимоніях я тямлю лучче, ніж у тих жениханнях, залицяннях, зальотах, у тих остогидлих фіґлях-міглях, у тих уклонах, відклонах, напівпоклонах, у тих чоломканнях, обіймах, лапаннях, цьоманнях, цілую ручку вашій милості, вашій величності, ви ж бо така, мня-мня-мня-мня! Саме сюсюкання і шепеляння! Срати і сцяти я на них хотів! Чорт, я не одхрещуюся, я теж досхочу і без гримасувань вином душу обавив, я теж уміло позов учиняв. Але всі ці гівняні реверанси — це мені, горопашному іноку, така сама нуда, як велике говення, чи то пак велике говіння. У святого Бенедикта не розговієшся. Ви кажете: цьомати дам. Клянуся моєю годною і священною рясою, я від цього тікаю, боячись, як би мені не сталось того, що синьйорові Ґершаруа. — А що таке? (спитав Пантагрюель). Я його знаю, це один з найщиріших моїх друзів. — Його теж (сказав брат Жан) на бучний і пишний пир до свого кума й сусіди кликано; та й уся тамтешня шляхта з жінками та доньками явилась. Поки він туди їхав, дами вистроїли своїх пахолків, перебравши їх як на весілля панночками. Пожіночені отак пахолки вітали його на звідному мості. Він же, що вже чемний чемник, усіх їх попереціловував і всім низенько чолом віддав. Нарешті дами, які в галереї чекали, зареготали і дали пахолкам знак скинути жіночі строї. Але тут добрий сеньйор із сорому і пересердя відмовився уже з правдивими паніями і панночками цілуватися: щойно з перебраними пажами вклепався, то хто йому, враг візьми, ручиться, що перед ним не лакеї, в ще мудрованішому перевдязі? Господи-Боже мій, da jurandi^[411], чом би нашим бренним тілам та не перенестися до якоїсь божественної кухні? А там, чом би та не подивитись, як рожна крутяться, послухати, як поліна тріщать, подивитись, як нашпіковують, як зупу засмачують, як готують солодке, як вином обносять? Сказано-бо у Требнику: Beati immaculati in via. ^[412] Розділ ХІ
Чому ченчики люблять на кухні тертися

— Оце (сказав Епістемон) мовлено щиро по-чернецьки. Я розумію черця чернецького, а не черця почернеченого. Справді, ви нагадали мені те, що я бачив і чув у Флоренції близько двадцяти років тому. У нас тоді добрий гурт збився, люди питливі, завзяті мандрівці, ходаки до ерудитів, почитувачі антиків та увагавартостей італійських. І ми милувалися на середмістя і красоти Флоренції, на архітектуру її собору, на пишні храми та величні палаци і навіть між собою змагались, хто вмілішої мови добере, аби її якнайгідніше славити, аж це один ам’єнський чорноризець на ім’я Бернард Прожер оприскливо й роздратовано гукнув: «Не розумію, якого дідька ви все тут так вихваляєте? Я оглянув город так само пильно, як і ви, і мені ще не повилазило. І що ж? Гарні кам’янички, та й уже. Але, хай буде Бог і святий Бернар, мій заступник, при нас, я ще жодної харчевні не бачив, хоть я, мов той визнавчик, прийшов на підгляди і визирки, мені все кортіло полічити й порахувати, скільки тут харчевницьких харчевень праворуч і скільки ліворуч і на якому боці більше. Та в Ам’єні ми пройшли б учетверо, утроє менше, ніж оце тут проплуганилися, і я б уже вам показав півтора десятка старих харчевень, де так смачно харчать. Не розумію, що за уподоба торопіти на левів та африканів (так, по-моєму, у вас вони звуться, а тут їх іменують тиграми) або ж на їжатців та струсів у палаці сеньйора Філіппо Строцці. Їй-бо, я волів би, синки мої, побачити гарного і тлустого гусенятка на рожні. Ці порфири, ці мармури, хай і так, чудові. Не сперечаюся, але ам’єнські пиріжки мені смакують більше. Ці античні статуї, нехай і так, тесані гарно. Вірю вам на слово, але, святим Фереолом Аббевільським свідчусь, наші юні легковажниці в тисячу разів любіші». — А чим же і як (сказав брат Жан) пояснити, що монахів ви завжди побачите на кухні, а королів, пап і цісарів — зроду? — А чи нема (озвався Ризотом) у казанах і рожнах якихось таємних особливостей і специфічних властивостей, які, мов той магнет залізо, монахів так і притягують, а цісарів, пап і королів — ні? А може, це інстинкт, природний нахил, рясам і клобукам притаманний, і цей інстинкт сам підтручує і приводить чесних іноків до кухні, дарма що вони і не прагнули і не мислили туди іти? — А це означає (підхопив Епістемон), що форми невіддільні від матерії. Це довів Аверроес. — От-от, — сказав брат Жан. — Що я докину (озвався Пантагрюель), то це щоб прибрехати, а не питання розв'язати, воно таки трохи колюче, торкнися його, то й поколешся. Пригадується, я читав, що Антигон, цар македонський, заглянув якось до свого таборового шатра і, побачивши, як піїта Антагор смажить там мурену і сам топить кабицю, спитав його задерикувато: «Хіба Гомер смажив морських вугрів, коли оспівував Агамемнонові подвиги? » — «А як (відповів Антагор), о царю, ти гадаєш, — коли Агамемнон вершив свої подвиги, він теж підглядав, хто в його таборі вугрів смажить? » Цареві здалося непристойним, що піснетворець сам готував печеню в нього на кухні. А поет йому натякнув, що цареві заглядати на кухню і геть-то не личить. — Це що! (сказав Панурґ). А от я вам розповім, як Бретон Вілландрі якось відрізав монсеньйорові дуку де Ґізу. Вони говорили про те, як під час битви, битви короля Франциска проти імператора Карла П'ятого, цей самий Бретон, закутий увесь у крицю аж до наколінників і поножей, і верхи на доброму огирі, мов у землю запався. «Слово чести (відповів Бретон), я там був, і довести це дуже просто, та лиш я опинився в такому місці, де шукати мене ви б не зважились». Дукові ця мова не сподобалася: він уважав її за надто зухвалу і надто пиндючливу, і вже був угнівився на Бретона, але той як стій його власкавив і мало до упаду не засмішив. «Я був в обозі, — сказав він, — а ваша честь не стала б у такому місці ховатися». Отак про всяку всячину гомонячи, добралися вони до своїх кораблів і, вже не гаючись, покинули острів Мирний. Розділ XII
Як Пантаґрюель у Прокурації^[413] побував і про химерне життя крючків

Верстаючи путь далі, ми другого дня дісталися Прокурації, краю геть-то занечищеного і запаскудженого. А для мене так і овсі невідомого. Там ми побачили преріжніх прокурорів і крючків. Вони не запропонували нам ні випити, ні поїсти. Говорили тільки, закрутисті б'ючи поклони, що вони до наших послуг — за плату. Один із наших товмачів розповів Пантаґрюелю, як цей люд здобуває насущник: спосіб цей дуже химерний і діаметрально протилежний тому, який римляни запровадили. У Римі множество людей заробляє тим, що отруюють ядом, на кострицю товчуть і вбивають на смерть інших; крючки заробляють тим, що дозволяють бити самих себе, і якби вони довго не діставали в шкуру, то вже б і з голоду попухли вкупі з жінками та діточками. — Вони мені (сказав Панурґ) нагадують тих людей, в яких, мовляв, за Ґаленом, стрілка не підскакує, поки їм не впарять гарячих. Ну, а якби вже мені дали висіканки, святим Тібо свідчусь, я б, сто чортів, якраз навпаки, сплохував би. — А спосіб (сказав товмач) у них такий. Коли монах, піп, лихвар або ж адвокат має храп на шляхтича, то він нацьковує на нього якогось крючка. А крючок, згідно з одержаними вказівками і розказами, на суд його потягає, паплюжить і ображає, аж поки шляхтич, як він ще не миршавий і не безголовіший за пуголовка, не молосне його чи то дубцем, чи то шпагою по голові, або не копне під жижки, або не викине у вікно або ж у стрільницю свого замку. Тепер крючок може чотири місяці у достатках жити, палкування для нього найбагатші жнива, бо він з монаха, з лихваря, з адвоката чималі хабарі злупить, та й шляхтич соватиме йому куку в руку, іноді таку велику і надмірну, що сам зостається на кошу, та ще трясеться, як би у хурдизі не згнити, буцімто він самого короля побив. — Проти такої біди (сказав Панурґ) я один добрий засіб знаю, — його вживав сеньйор де Ваше. — Який же? — спитав Пантагрюель. — Сеньйор де Ваше (сказав Панурґ) був муж хоробрий, честивий, шляхетний, лицарський. Коли він додому вернувся з тривалої війни, під час якої дук Феррарський, французами підпоможений, мужньо відбивав запеклі напади папи Юлія Другого, кабанкуватий пріор Сен-Луанського кляштора взявся з самої своєї уподоби і розваги позивати його і чорнити. Якось Ваше, зі своєю челяддю снідаючи (чоловік він був простий і людяний), послав по свого пекаря на ім'я Луар і по його жінку, а заодно і по свого пароха на ймення Удар, що був у нього, за тодішнім французьким звичаєм, за виночерпія, і в присутності панів і служників сказав їм: «Діти мої! Ви бачите, скільки кривди чинять мені кожен Божий день ці сволотні крючки. Отож, як ви мені не поможете, доведеться мені батьківщину покинути і податися до султана, до всіх чортів, галай-світа. Так ось, скоро крючки сюди являться, ви, Луаре, з дружиною, в чепурних весільних шатах негайно виходите до великої зали, ніби на вінчання. Ось вам сто золотих екю на пишні обнови. Ви, сеньйоре Удар, постанете там у гарному стихарі і патрахилі і з святою водою, буцімто збираєтесь їх вінчати. Ви, Трюдоне (так його барабанчика звали), теж приходьте туди з флейтою й барабаном. Тільки-но новоженці згоду дадуть і жених під барабанний дріб наречену поцілує, ви всі починайте давати один одному весільного пам'яткового (себто товчеників). Ця стусанина тільки вам апетит розпалить. Як же вам навинеться крючок, то молотіть його без жалю, як свидове жито. Прошу вас, товчіть, тузайте, убивайте. Ось вам нові залізні рукавички на козлині. Бийте крючка на болото, бийте на яєшню, бийте щосили. Хто його найліпше оддухопелить, того за свого вірника вважатиму. Не бійтеся позову до суду. Я всіх вас уневинню. Тусалися жартома, як на весіллі ведеться. — Воно то так (сказав Удар), але як ми крючків розпізнаємо? Бо ж до вас що не день народ пливе хмарою. — Я все передбачив (відповів Баше). Як до брами наблизиться добродій, пішки або ж верхи на шкапі, і на палюсі в нього буде масивна і широка каблучка, значить, це крючок. Воротар зустріне його привітно і дзвоником калатне. А ви будьте напоготові і зараз же ідіть до зали приставляти трагікомедію, про яку я вас попередив. Мабуть, так Бог погодив, щоб того дня до замку явився старий, опецькуватий, червонопикий крючок. Він подзвонив, і воротар як стій упізнав його з грубих і масних чобіт, з похилої шкапеняки, з полотняної торби, до паса прив'язаної і позовами натоптаної, а найпаче, з важкого срібного персня на бецмані лівої руки. Заворітник зустрів його чемно, гостинно відчинив йому двері і превесело бренькнув у дзвіночок. На цей знак Луар і його малжонка вистромися в найкраще вбрання і врочисто вступили до зали. Удар і собі убрався у стихар і патрахиль. Виходячи з ризниці, спіткав він крючка, повів його до себе і довго, поки бійці надівали рукавички, його там поїв. — Як щасливо ви нагодилися! — казав він. — Наш господар сьогодні в доброму гуморі. Гоститимемось досхочу, дім — повна чаша, весілля справляють. Пийте-гуляйте! Крючок усе кружав і кружав; Баше, узрівши, що всі люди зібрались і належне узброїлись, послав по Удара. Удар прийшов і приніс святу воду. Слідом явився крючок. До зали впавши, він почав класти і гріти поклони, після чого вручив Баше судову повістку. Баше зустрів його дуже тепло, подарував йому ангелот і попросив бути свідком при підписанні шлюбного контракту. Контракт підписали. Нарешті зчинилася потичка. Коли дійшов ряд до крючка, його так почастували рукавичками, що він своїх не узнав: око підбили, вісім ребер зламали, огруддя сплющили, лопатки розтрощили на чотири часті, спідню щелепу на три, і все шуткома. Як працював Удар, величезну крицеву рукавичку на горностаї шатами прикриваючи, а був він здоровило, один Бог знає. Вернувся крючок до Іль-Бушара в такому вигляді, ніби з лап тигрячих видерся, одначе цілком задоволений і удобруханий сеньйором де Буше, і завдяки добрим місцевим хірургам він ще довго потім брикав. А пішов він у непам'ять лише з подзвоном на схід крючківської душі. Розділ XIII
Як сеньйор де Баше взором метра Франсуа Війона своїх людей хвалив

Щойно крючок замок покинув і свою ґанджовану (так називав він однооку коняку) кобилу окульбачив, Баше, з альтанки свого приватного садка, послав по дружину, дочок і домівників, звелів подати кращого вина, щонайбільше пиріжків, шинки, фруктів і сиру, випив з ними усмак і сказав так: — Метр Франсуа Війон, уже підстаркуватий, віддалився до пуатвенської обителі Сен-Максен, під опіку її абата, людини путящої. Місцевому люду на забаву Війон надумав поставити у версії і у вертепі пуатвенському Страсті Господні. От після розподілу ролей, розучування їх з акторами, підшукання приміщення він сповістив мера й ешевенів, що Містерія буде готова наприкінці Шорського ярмарку; зосталося лише підхожі костюми для дійовців добрати. Мер та ешевени віддали відповідні розпоряджання. Сам Війон, збираючись одного старого гречкосія Богом-Отцем перебрати, попросив брата Етьєна Втришия, ризничого францисканського закону, видати йому ризу та патрахиль. Втришия відмовив: тутешній, мовляв, монастирський статут будь-що видати чи надавати лицедіям суворо забороняє. Війон заперечив, що у статуті йдеться лише про фарси, пантоміми та інші сороміцькі грища, і саме так тлумачать його у Брюсселі та ще деінде. Проте Втришия сказав навпростець: хай Війон звернеться ще куди-небудь, а на його ризницю не сподівається, тут йому нічого не світить. Війон, страшенно обурений, повідомив про цю розмову акторам, додавши, що Бог віддасть Втришия віть за віть і невдовзі покарає його. У суботу Війону внесли у вуха, що Втришия поїхав на монастирській лошичці (так вони необ'їжджену кобильчину називали) до Сен-Літеру збирати милостиню і що повернеться він десь о другій пополудні. Тоді Війон врядив своєму чортяцтву парад на міських вулицях і ринковій площі. Чорти наділи вовчі, телячі і ягнячі шкури, насолопили баранячі голови, поначіпляли на себе хто бичачі роги, хто здоровецькі роги від рогача і підперезалися грубими пасами, привісивши до них величезні калатальця і брязкальця — їх з корів і мулів познімали. Від торохнечі і гуркотняви у всіх позакладало. Дехто мав у руках чорні, набиті порохом, піки, інші несли довгі горящі головешки, сиплячи на них на кожному перехресті пригорщу товченої смоли, від чого вгору шугало полум'я і бухав дим. Провівши нечисту силу по всьому місту, стовковиську на втіху і малим дітям на пострах, Війон нарешті закликав її гульнути до заїзду, за міською рогаткою, при сен-ліґерському шляху. До заїзду підходячи, Війон угледів здалеку Втришия, що вже з датками повертався, і озвався до своїх макаронічним віршем: Се краянус ностер, зроду крихотрус,
Любить він цупаре торбус немалусь.

— Бісового батька син! (гукнули чорти). Не захотів Богу-Отцю якусь нещасну ризу позичити! От ми його наполохаємо! — Добре змислено (озвався Війон). А поки що ховаймося, а шутихи і головешки зарядіть. Тільки Втришия під'їхав, як усі ці страшидла заступили шлях і заходились звідусіль осипати його і лошичку іскрами, брязкати кимвалами і завивати, начебто ті чорти: — А-тю! гату! гата! тю-гу! кус! гоп-гоп! а-гу-гу-гу! Що, брате Етьєне, добре ми чортів приставляємо? Тут кобильчина, схарапудившись, як рвоне з копита та як уляже, як гопне, як скікне, як пердне, як збрикне, як дибки стане, як хвицне, як петардне, і скинула-таки Втришия на землю, хоть як він за кульбаку чіплявся. Стремена в нього мотузяні були; правий його ходак заплутався в мотуззі, і він ніяк не міг із нього виборсатися. Лошичка здирала волоком йому гузно і все свої хвици і брики викидала і з ляку через живоплоти, кущі й канави перемахувала, і добрикалася до того, що розчерепила йому голову, і біля Осанного хреста з неї витрусився мозок. Потім руки йому відірвала, і вони розлетілися, одна туди, друга сюди, потім відірвала ноги, потім кишки випустила, і коли вона прискакала до кляштору, то на ній висіла лише його права нога та ходак замотузений. Війон, побачивши, що пророцтво його збулося, сказав чортам: — Здорово ви заграєте, панове диявольня, здорово заграєте, запевняю вас! О, як здорово ви заграєте! Присягаю, всім цим сомюрським, дуейським, монмориньйонським, ланжейським, сент-еспенським, анжерським, ба навіть, їй-бо, пуатьєрським чортам з їхнім парламентом до вас, як куцому до зайця. О, як здорово ви заграєте! — Отож-бо (сказав Баше), я вже бачу, як здорово ви і цей трагічний фарс заграєте, коли з першої проби і випроби так добряче відчустрили, відманіжили, відбарбарили крючка. Від сьогодні я всім вам подвійну заслуженину платитиму. Ви, ясочко моя (сказав він своїй жінці), можете віддячуватися їм, як вам заманеться. Всі мої скарби у ваших руках і під вашим оком. Ну, а я передусім вип'ю до вас, мої щирі друзі. Оце воно, добре і холодненьке! А потім ви, шахварю, візьміть собі срібний таз, я вам дарую. Ви, джури, беріть два срібні золочені кубки. Вас, пахолків, три місяця не дратимуть. Ясочко! Віддайте їм мої білі, з золотими дармовисиками, султани. Вам, месіре Ударе, дарую срібну фляшку. А цю я даю кухарям, камердинерам дарую срібного кошика, конюхам дарую супницю, срібну, з позолотою; заворітникам дарую дві миски; поганяйлам мулів десять ополоників. Трюдоне! Візьміть собі срібні ложки і бонбоньєрку. Ви, льокаї, візьміть собі велику сільничку. Служіть мені, друзі, вірою і правдою, і я віть за віть віддам, і повірте: я волію, бачить Бог, дістати на війні, нашому доброму цареві служачи, сто ударів киякою по шолому, ніж один раз перед суд поставитись за позовом хамлюг крючків, ось такому кабанкуватому пріорові на втіху. Розділ XIV
Побій крючив в оселі де Баше триває

Через кілька днів другий крючок, цього разу молодий, довготелесий і худий, прийшов вручити Баше позов від кабанкуватого пріора. Заворітник устиг розпізнати в ньому крючка і теленькнув у дзвінок. Дзвінок оповістив про появу крючка усім замчанам. Луар тоді місив тісто. Жінка борошно просіювала. Удар щось підраховував. Двораки опукою перекидалися. Сеньйор Баше гуляв з дружиною у триста три. Донька грала в кості. Офіцери грали в імперіал. Пахолки грали у мурр і в щиглі. І от усі прирозуміли, що крючок у замку. Месір Удар мерщій одягатися, Луар та його жінка мерщій чепуритися, Трюдон мерщій грати на флейту, бити в бубон, усі зареготали, закомашилися і купцем до рукавичок. Баше вийшов надвір. Крючок, побачивши його, уклякнув, попросив не брати йому за зле, він з позовом не від себе, а від кабанкуватого пріора, з-письменська пояснив йому, що він особа публічна, на монастирській службі, хранитель абатської митри, готовий прислужитися не лише самому де Баше, а найнижчому його челяднику у всьому, що тільки сеньйор йому звеліти і доручити рачить. — Ба ні (сказав сеньйор), ви не передасте мені позову, поки не скуштуєте доброго кенкенейського винця і не погуляєте на весіллі, яке ми сьогодні справляємо. Месіре Ударе! Дайте йому куликнути для отухи, а потім приведіть до зали. Ласкаво просимо! Цупко напакувавшись і добряче насмоктавшись, крючок укупі з Ударом пройшов до зали, а там уже зібрались усі учасники фарсу, вже на бойових порядках і такі зважливі, хоть батька бий. При появі крючка вони заусміхались. На них дивившись, засміявся і крючок, а месір Удар прочитав молитву, з'єднав руки шлюбованців, велів жениху поцілувати наречену і всіх святою водою окропив. Поки вино і лагоминки обносили, всі заходились суляти під боки стусаки один одному. Крючок і собі кілька разів стусонув месіра Удара. Удар приховував під шатами залізну рукавичку, натягнуту як мітенка. І ось як дав він крючку тумака, як став він крючку совати товченики, то вже й звідусіль посипалися на крючка удари рукавичок. — Свайба (гукали всі), свайба, свайба, це тобі пам'яткового! І так славно крючка полатали, що кров цебеніла в нього з рота, з носа, з вух, із очей. Словом, його зламали, розкроїли, провалили голову, гамалик, спину, груди, руки, все як є. Знаєте, в Авіньйоні на карнавалі бакаляри зроду так не гуляли в рафу, як збиткувалися з цього крючка. Зрештою він гримнув на землю. Тут його гарненько спорснули вином, до рукавів його куцини жовті й зелені стьожки поприв'язували і посадили верхи на його огиря. Крючок повернувся до Іль-Бушара, а вже як його там курували місцеві костоправи і як його доглядала жінка, про теє я не знаю. Так і слід за ним загув. Назавтра, після такого теплого прийняття, судової повістки так і не знайшлося ні в торбі, ні в ягдташі худого крючка. Ще один крючок, у супроводі двох служак для охорони, вирушив до сеньйора де Баше вручити позов від кабанкуватого пріора. Дзвінок заворітника врадував увесь дім, і всі нетерпляче почали чекати крючка. Баше з жінкою і своїми прибічниками саме трапезували. Він велів покликати крючка, посадовив його біля себе, служак біля доньок, і всі веселенько заходилися наминати. За десертом крючок устав з-за столу і при всіх заявив, що Баше позивають. Баше ввічливо зажадав офіційного документу. Документ був при крючку. Сеньйору де Баше одразу було вручено повістку. Крючок і служаки дістали від нього по чотири екю з зображенням сонця. Відтак учасники фарсу розійшлися готуватися до вистави. Трюдон забарабанив. Баше запросив крючка бути свідком при одруженні його прибічника і скласти, за добру винагороду і гонорар, шлюбну угоду. Крючок яко ґречний дістав приладдя до письма, служаки ні крок від нього не відступали. Луар вступив до зали в одні двері, його жінка в другі, в супроводі панночок у весільних платтячках. Удар, у церковному апараті, узяв їх за руки, спитав їхньої згоди, благословив і не поскупився на святу воду. Угоду ствердили підписами. В одні двері внесено вина і лагоминок, у другі — табунчик білих і брунатних весільних стрічок, у треті таємно доставлено рукавички. Розділ XV
Як крючок закликав по-давньому свадьбувати

⇐ Предыдущая 21 22 23 24 252627 28 29 30 Следующая ⇒