ПАВЛО КЛЮЧАР 1 страница

Весілля наше було скромне й тихе — обійшлося гостиною найближчих родичів і сусідів. Хмура Настя — Ольжина мама прийняла мене холодно, непривітно, потім я дізнався, що вона відраджувала Ольгу як могла, шукала їй жениха в Бистричанах чи в Рогачі. Ольга з тих маминих пошуків посміхалася, поки не призналася, що вже два місяці як вагітна. Зате Ольжин батько, дарма, що я його здавна недолюблював, на весіллі водно мені підливав та вихвалював нашу «Ключареву фамілію» — небіжчиків тата й Романа за те, що мали золоті, придатні до теслярства руки, а маму хвалив за терпіння й роботящість у полі; і ще, пригадавши, прихвалював маму за співанки: «Пам'ятаєте, свахо, — казав Чобіт, розчервонілий від горілки, як помідор, — як ви, бувало, у полі з ланкою виспівували, що на дубі ворона кряче, а під дубом дівчина плаче. Ворону бити та най не кряче, а дівча любити... »

Мама, у вишневій хустині, зав'язаній по-давньому, у дівочій, також із чорного оксамиту вишиваній камізельці, сиділи за столом обіч свата й майже не торкалися до страв, лише зрідка під примусом мочили зів'ялі, як дубове листя, губи в кришталеву чарку. Інколи вони, мама мої, забувалися й зорили поверх голів по просторій палаті колгоспного голови, завішеній килимами, заставленій дорогими меблями, над якою панувала крислата кришталева люстра. І мама мимохіть, чи то вражені цим багатством, зібраним у хаті, чи цим багатством засмучені, хилили на стіл голову; обома руками, опершись ліктями об стіл, вони підпирали голову, в долонях ховаючи обличчя, але від мене сховатися не могли: мої мама журилися. Ще задовго до весілля вони не радили женитися на Чоботовій доньці, бо не буде тобі, Павле, життя у тій родині, ти завше будеш почуватися чужим птахом у чужому гнізді, бо нібито не знаєш, що то за люди — голова з своєю Хмурою Настею. «Знаю, — боронився я, — але я люблю Ольгу... але Ольга вже вагітна, мамо». «Ото ж бо і є, через те, що вона вагітна, Голова з Настунею й погодилися на ваше весілля. Куди діватися? Шукали, певно, своїй доньці завідуючого базою, директора або ж синка якогось впливового начальника. Адже й першого чоловіка надибали Ользі татунцьо з мамунею у Львові. Люди балакали... » «Але я люблю Ольгу, мамо. У нас буде дитя. Якось притремося. Ми будемо жити на другому поверсі, там два покої. Старі — собі, а ми — собі», — заспокоював я маму. «Дай вам Боже. Тільки не дуже віриться... Ольга твоя покірлива, тиха, під маминим крилом сидить, а під татовою рукою ходить. Ліпше, щоб ви звили собі гніздечко у нас... я можу у кухонці спати. Було б вам тут затишно... сад... Золота Липа, га? » «Якщо стане нестерпно — прийдемо», — пообіцяв я. «Ой, — сумнівалися мама, — де Головишина одиначка проміняє палати на просту хату. Та й не пустять її, не дозволять. Ось згадаєш мене... » «Не віщуйте злого, — я огнівався на маму. — Якось воно буде». «Чи я тобі ворог, сину, чи не зичу тобі щастя? Ольга твоя справді варта того, щоб її любив один із Ключарів». Мамине лице розпогоджувалося, очі світилися м'яким теплим світлом. Вони підвели голову й випрямили спину; на зів'ялих спечених губах блимнула, як стокротка посеред обпаленої мурави, бліда усмішка. І в старості мої мама були красиві... краси їм в усі часи додавали горда постава, відкритий прямий погляд; вони в усі часи перед ніким не гнулися і в нікого не запобігали ласки, хоч і бідували гірко, коли поховали тата. Вони любили мені повторювати: «Пам'ятай, Павле, ми — Ключарі. Твій тато десять церков на Поділлі побудував, а хат набудував без ліку».

Ольга їй сподобалася; жіночим чуттям упізнала в ній добру й лагідну вдачу, вони обидві відразу знайшли спільну мову, власне, то й слів між ними не було багато, вони розмовляли поміж собою посміхами й поглядами, мама іще зрідка доторкалися до Ольги руками... доторкалися до плечей, до рук, гладили її по голові, або ж брали Ольжине обличчя в долоні, з хвилину милувалися нею, потім палко цілували. І в обох від зворушення, від любові зблискували сльози; дві різні натури — мамина горда й Ольжина — податлива, м'яка зріднилися відразу того ж дня, коли я привів Ольгу додому. Їм обом і тому третьому, якого народить мені Ольга, було б направду добре в нашій просторій хаті з дубовою підлогою і простими, теж дубовими меблями, що їх змайстрували небіжчик тато, і було б їм розлого, спокійно в нашому здичавілому садку на березі Золотої Липи.

Не могло бути й мови, щоб Голова з Хмурою Настею відпустили Ольгу від себе. Та й вона нікуди від родичів не квапилася; наші два покої нагорі були обставлені сучасними зручними меблями й вистелені килимами... то ж як могла молода жінка, яка звикла до розкошів, проміняти їх на дубові підлоги, які до того ж треба чи не щодня шурувати. А ще треба варити й прати; а ще в курнику є к^ри, а у стайні — корова й підсвинок — дріб і худібка теж потребують догляду. Ну, а в стоматологічному кабінеті щодня очікують на твою допомогу люди. Удома ж на господарці Чобіт тримає Мариню — підстаркувату свою сестру, яка так і не вийшла заміж.

У наш молодий світ, що панував у верхніх двох кімнатах котеджу, Ольжині родичі майже не втручалися, з тестем і тещею я хіба перекидався словом за вечерею. Хмура Настя зрідка інформувала Ольгу про мої педагогічні успіхи, що, мовляв, і діти Ключара вподобали і педагогічний колектив прийняв його за свого. «А що, — гуркотів надтріснутим басом старий Чобіт, — будуть з нього люди... через кілька років зробимо його директором школи. Якщо є у голові олія, то піде вгору. Наш час такий. Ключаре, що треба пнутися все вгору та вгору. Хапайся, чоловіче, за що можеш і не зважай, що хтось внизу тримає тебе за ноги. Якщо сам лишишся внизу, то всі по тобі будутьтолочитися, запам'ятай».

Ольга лише посміхалася, а Хмура Настя пасла мене очима: було їй цікаво, як я реагую на науку щасливо жити під зорею радянської влади. Назагал ми з тещею підписали мирне співіснування, і лише одного разу вона показала мені роги. Було це недільного пополудня, коли нам із Ольгою надокучив телевізор і я, стоячи біля відчиненого вікна, крізь яке до кімнати лилися потоки прозорого осіннього духу, настояного на опалому листі, пізніх яблуках, що червоніли на деревах, як скляні ліхтарики, й на терпких димах далеких польових ватр, що їх палили пастухи, задивився на панораму Страдчої долини із Святим Духом, що скулився під стрішкуватою, чорною, дуже виразною на фоні підбіленого неба, немовби намальованою на папері, старою липою, з білими низенькими хрестиками старого цвинтаря і рівними рядами стрілецьких могил.

Ударило тоді мене: я давно не ходив на стрілецькі могили.

Я давно, остерігаючись злого сексотського ока, не приносив на стрілецькі могили гілочки калини. Вчили ж мене мама: квітку поклади, калину, снопик рум'янку, принеси з поля колосок, а із саду — яблуко, і досить цього стрільчикам, будуть вони контетні, що про них не забувають. Але стережися, стережися, дитино. Вовки поза плотами, лиси, гієнни, тхорі позалягали й підглядають, фотографують, записують кожного, хто приходить поклонитися стрілецьким могилам. Так, сину, стережися і... і йди до них.

Про це я написав вірша: про осторогу, про попіл і забуття і про Великодну ніч, в яку у Страдчій долині виходять з Козацької могили запорожці й розсідаються на її узбіччі, в траві, а січові стрільці, ціла їх сотня в австрійських мундирах і мазепинках стоять, спершись на свої низенькі, литі з бетону хрестики, на яких подекуди ще можна прочитати прізвища, імена та рік загибелі від польської кулі; стріль-чики й запорожці очікують свого часу, вони терпеливі, як усі мученики, і тільки погляди їх ширяють, як ластівки, навкруги; інколи їхні погляди піднімаються, як жайвори, аж попід небо й звідти придивляються до Черчена, до районного містечка Рогача, видні їм Львів і Київ; вони хочуть знати, що сталося з цією землею, за яку вмерли одні триста п'ятдесят років тому, а другі — лише п'ятдесят: чи стала вона багатшою і кращою, чи стала мудрійшою? Бої сприяє стрільцям і запорожцям із Страдчої долини: Великодна ніч зіткана із розсипів роси, відсвіту зірок, хатніх вогників у вікнах, і в цьому блідосріблистому серпанку земля схожа на жінку, вдягнуту в прозору сорочку.

Настає очікуваний час, відхиляється завіса серпанку й з глибини сучасної ночі, з міст і сіл виходять на стежку, що починається десь там на піщаних горбах і на старих городищах, й біжить кривульками через озимину до Страдчої долини, людські натовпи. Тисячі й тисячі люду — старих і молодих, дітей, чоловіків упереміж із жінками ступають поважно, тихо, тільки чутно, як люди дихають, тільки чутно, як під ногами стугонить земля, тільки чутно, як під ногою храбусьне молоде жито; це на них, на цей мовчазний похід очікують запорожці й січові стрільці... очікують загиблі за Україну людської пам'яті: писаного яєчка на могилу, «Отченаша» від щирої душі, гарячої, як крапля воску з свічі, сльози, слова доброго, спомину, зітхання. Вони, загиблі, мають право, щоб їх обдаровувати пам'яттю бодай у Великодню ніч.

І людські гурти, тисячі тисяч, на початку стежки іще пам'ятали, пощо вони вирушають у Страдчу долину, обов'язок і поклик поколінь був закодований у їхній крові, одначе дорога була надто довгою, а чи надто небезпечною, а чи надто зусібіч обліплена, як коров'яком, облудою, а чи кожен із мандрівників проковтнув по зернині байдужості, а чи темні сили напоїли їх страхом, а чи тисячі тисяч оглухли й осліпли, бо... бо, спускаючись по схилі до Страдчої долини, тисячі тисяч стали склеротиками, вони ніяк не могли пригадати, хто вони, куди йдуть, хто їх веде, де кінець їхнього шляху.

Дарма очікують їх, дарма їх виглядали січові стрільці й козацьке товариство, людські гурти проходили мимо темною сонною масою без єдиного слова, без єдиного зацікавленого позирку, очі натовпу блукали поміж хрестами, нічого не помічаючи, на нічому не зупиняючись; їхні погляди були схожі на ядучий осінній туман, котрий, однієї ночі напавши на дерева, роздягає їх догола, а вранці, злякавшись сонця, зникає поміж корчами; людські гуртища, прокотившись ордою через Страдчу долину, теж зникали в невідомості, у нетрях, у пропастях. А були ж поміж тисячами поети і співаки, були також сурмачі.:.

Були?

Чому ж ніхто не заспіває загиблим «Христос воскрес»?

Я колись прочитаю вам, Майстре, мій вірш: сьогодні ж переказую його лише для того, щоб ви наперед заходжувалися мене боронити перед Хмурою Настею.

Вона зайшла непомітно до кімнати, це був її стиль — появлятися непомітно; прилипла до одвірка й слухала... слухала мій вірш про орди байдужих у Великодню ніч. І тільки коли я скінчив, а Ольга не встигла вимовити й слова, ми помітили Хмуру Настю; власне вона першою подала голос із порога: «Ну, нарешті, зятьок, — сказала вона, — я почула, які ти вірші пишеш, уже будучи дорослим. Пам'ятаю твої шкільні вправи... щось там було про святого Юрія». В її голосі пульсувала зловтіха; вона аж зарум'янилася від задоволення, від того, що спіймала мене... що спіймала мене на чомусь забороненому. «Кропаєш, мій милий, антирадянщину, так? » Стояла переді мною вже зблідла, з тоненькою синьою ниткою на тому місці, де мають бути губи. Я аж відсахнувся від неї, відкриваючи сам для себе, як вона глибоко мене ненавидить, ненавидить щодень, ненавидить, терплячи мене в своїй хаті, ненавидить, коли сідаємо до столу й вона крає хліб. Страшно. «Ти ж бо історик, мій милий, й тобі відомо, що твої січові стрільці — махрові націоналісти, вороги, на їх легенді, на їхніх могилах зійшла й виросла, як чортополох, бандерівщина. Ти про це ліпше знаєш, ніж я, я лише математик, а проте... а проте, тавруєш народ, який про них, січових стрільців, забув, що їхні могили занехаяні, що ніхто за ними не заплаче або ж бодай доброго слова не скаже... » Слова з синьої смужки губ капали, як розплавлені шротини. Я згадав про мамину ворожбу, про те, що Хмура Настя з Головою ніколи тебе не полюблять, віддають свою доньку за тебе тільки тому, що ти зробив їй дитину. Тільки тому. Вони нутром чують, що ти з іншої сотні, але й ми з тобою знаємо, що вони просмерджені ворожим духом. То ж стережися, Павле...

Ось і не встерігся.

«Нема там антирадянщини, не клейте мені політику, Анастасіє Степанівно (Я не кликав її, як це належиться, мамою. Та вона цього й не потрібувала). Стрільці, що впали... що поховані в Страдчій долині, з більшовиками не воювали, вони, певно, й не чули, що є такі більшовики... ворог був ближчий, той, що взяв Львів, що брав під обцас цілу Галичину. Того ворога радянські історики називають бі-лополяками. Певно, читали-сте? Сам Ленін вітав утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Це треба знати, чорт візьми! » Я, відбивався наступаючи, і це мені вдалося, бо ім'я Леніна для Хмурої Насті щось важило, переступити його вона не мала відваги.

Ольга стояла збоку злякана, покусуючи губи. Кільки разів пробувала стати в моїй обороні, але Хмура Настя на нікого не зважала, так було завжди, так діялося й тепер, і моя Ольга знічено, покірливо відступила; я розумів, що Ольга й у гіршій ситуації, яка може скластися, теж мене не оборонить, вона не мала для цього характеру.

«Ленін... Ленін, якщо й вітав буржуазну республіку, «зунру», то виходив з конкретного політичного завдання дня. Ти, зятьок, Володимиром Іллічем не прикривайся... ти паплюжиш народ, який у твоєму віршику виходить з пітьми й у пітьму, як у пропасть вселенну, запропащується, так? — примружила очі Хмура Настя. Зморшки попід її очима були, мов дрібно плетені півколами павучачі сітки. Ольга поглядом благала мене змовчати, і я, врешті-решт, її послухав, спало мені на думку, що вже завтра Хмура Настя донесе про мій вірш і про нашу суперечку директору школи; це, звичайно, не означало, що я злякався, але ж виникнуть складнощі, зайві балачки, складеться в начальства певна негативна думка про мене, а я тільки-но починаю педагогічну працю. Мушу признатися: подобалося бути учителем історії. Тому я викручувався, як міг, і відповів тещі, що ідея вірша не лежить очевидячки на поверхні, суть її, ідеї, в тому, що потрібно просвічувати народ, виховувати, викорінювати політичну сліпоту, індиферентність; байдужий чоловік, скажімо, в колгоспі й золоте яєчко не підніме з-під ніг, а то й розчавить його чоботом. А якже сліпим і глухим будувати комунізм, Анастасіє Степанівно?

Вона глянула запитально й трохи здивовано мені в очі; на її язиці, мов на пательні, шкварчало слово, яким готувалася мене впекти, а вона вміла обпікати ненавистю, але на цей раз змовчала, моє трактування ідеї вірша дещо, певно, її спантеличило. «Ой, Ольго, Ольго, — буркнула доньці, — набідуєшся ти, небого, зі своїм нещасним поетом». Ольга винувато посміхнулася; Ольга була схожа на розгублену школярку.

Ліниво позіхав похмурий ранок пізньої осені. Небо й земля розчинилися в сірій мряці, між ними розмилися кордони. Дерева стриміли чорні, роздягнені, немов приречені на смерть; садами блукав, як забрьоханий п'яниця, сонний вітер. Село по вуха потонуло в грязюці, перемеленій на вулицях тракторами, й мерзлякувато куталося в дими, що клубилися поміж хатами. В передчутті тривоги й непевності, немов важкий дзвін на мотузку, що має ось-ось обірватися, висіла на високих грушах і ясенах заніміла й оглухла тиша. Зрідка, як постріли, несподівано й різко вигулькували з туману воронячі крики. Школярики брели вулицями до школи, мов старці на ярмарок. У тісній учительській кімнаті педагогічна братія позіхала, ліниво перелопачуючи сільські новини; шелестіли учнівські зошити з домашніми завданнями, й було таке враження, коли заплющиш очі, що поміж нами літають зелені мотилі з шелестливими крильцями; котроїсь хвилини я уявив, що й моя теща, яка сиділа в кутку за столиком, теж обернулася в мотиля, бабку зеленокрилу з булькатими очима, в яких не було чоловічків, зеленава їх випуклість, яблука, що начебто були вилиті з льоду безпристрасно й бездумно поглинали нас, усіх присутніх у вчительській кімнаті. Я подумав, що Хмура Настя не тільки мене особисто, але й усіх своїх колег, з якими попрацювала, мабуть, зо двадцять років, не те, що не любить, нема тут про любов ніякої мови, змушена нас терпіти, з нами розмовляти, інколи подавати руку, сидіти з нами на різних зборах і нарадах... так, змушена нас терпіти й воднораз була відчуженою, далекою, ніби загубленою в космосі... але й у космосі будучи, цілилася тобі в душу поглядом, немов готовим до стрілу карабіном.

Ось-ось карабін той вистрелить, ти будеш скошений її затаєною люттю, а вона обмине твій труп, гейби його й не помітивши, й піде далі... й піде далі стріляти.

І так ціле життя.

Власне цього похмурого ранку пізньої осені, коли я мимоволі ковзнув поглядом по своїй дорогій тещі й поранився, немов наступив босою ногою на уламок пивної пляшки, її сліпою ворожістю, чи не вперше ворухнувся в мені черв'ячок жалю. Дотепер я намагався Хмуру Настю або ж не помічати, або ж на її затаєну ворожість відповідати своєю ворожістю, або ж сприймав її як стихійне лихо, або ж... Я винаходив багато способів, щоб мирно співіснувати, адже ми жили в одній хаті, але ж я ніколи не замислювався, що вона по суті глибоко нещасна жінка, що її треба жаліти. І тільки ось цього ранку ворухнувся в мені жаль; це було нечекане, несподіване почуття, схоже, може, на воронячий скрик посеред густої мряки; я ловив вороння за крила, клав на свій стіл під електричну лампу й розглядав пильно: жаль був чистий, як перший сніг.

Справді ж, як не пожаліти жінку, яка не вміє або ж не хоче посміхнутися, котра запідозрює в тобі ворога і для котрої ціле життя схоже на сьогоднішній, заснований нудьгою ранок. Так велося їй у дитинстві; безбарвне проминули студентські її роки; у жіночу зрілість увійшовши, народила Ольгу, певне, не з любові, а лише з жіночого обов'язку, з фізіологічної потреби продовжувати рід. Господи! Й так далі день за днем, рік за роком, цілі десятиліття? За що ж така кара... кара ненавистю? Питання мої, Майстре, цілком риторичні, бо Черчен пам'ятає її батька Степана Чепрагу — статного, красивого ґазду, який сіяв жито на своїх п'яти моргах, здавав законопослушно «контигент» німцям, а хлібопоставку — совітам. У сорок четвертому влітку совіти взяли його до війська, воював «на Чехах». Вдома по війні не пхався в ніяку «політику», жив, як усі в ті роки: вночі приходили хлопці з лісу — давав їм їсти, давав пити, давав рублі «на Україну». Вдень же приїжджали з Рогача різні уповноважені в оточенні озброєних до зубів енкаведистів, які будували «новую зажіточную жизнь» і, будуючи її, звісно, хотіли їсти, а ще більше пити й пити, і їх знову припроваджували з сільради до Степана, бо нібито на сьогодні випала його черга давати обідати цілій зграї.

Він покірливо годував перших і других, першим і другим наливав сивої, як дим, самогонки, першим і другим кивав згідливо головою, бо хотів жити, бо боявся Сибіру, бо мав жінку й доньку-одиначку, пестунку Настку.

Аж поки не спіткнувся Степан Чепрага...

А може, й не спіткнувся, може, то була обмова, чорна брехня, що нібито він, такий святий та божий, зі страху чи з вигоди продався енкаведистам і служить їм таємно, вивідуючи й доносячи їм, енкаве-де, про сільських підпільників. Хто це міг перевірити, щоб виправдати людину чи покарати? Тоді численні опери з району й області, судді й прокурори, трибунали, «трійки» — страхітлива гільйотина, що працювала вдень і вночі, не дошукувалася істини, вона вміла тільки карати й карати; «хлопці з лісу», есбе теж не мали ні часу, ні охоти, ні умов на довгі слідства — суд їх був коротким, а ще коротша кара — зрадникам смерть. Вони, есбе, якраз котроїсь ночі й постукали в Чеп-ражине вікно, а коли ґазда відчинив двері й завісив веретами вікна, як тоді було заведено, а потім засвітив на столі каганець, що розмив на жовто обличчя Степана Чепраги й тих, що прийшли по його душу, вони так і сказали коротко, гейби з дерева тесаними словами, що прийшли по його душу, й вичитали йому вирок, і Степан Чепрага лише розвів, онімілий, руками, мовляв, на смерть нема ради, й в одній спідній білизні похитався п'яно до дверей, де уже у сінях чатував на нього з мотузкою Шінькарів Дзєдзьо — напівідіот, завжди заслинений та й по-доброму усміхнений, якого, як потім стало відомо, себе використовувало в терористичних акціях; тієї ночі Дзєдзьові не випало записати на свій рахунок іще одну жертву, бо з постелі зірвалася Олена — Штефанова жінка, в миг ока вона відштовхнула одного з нічних гостей, що той аж заточився до печі, обома руками вчепилася за Штефана, зрослася з ним намертво, й спершу благала змилосердитися над її ґаздою, бо він нікому нічого не винен, бо боїться він гріха і Бога, а коли есбісти почали її від чоловіка відривати, то вона, відбиваючись, несамовито, дико закричала; есбістам, певно, ніколи й не снилася лавина проклять, що впала на їхні голови; розпатлана, задихана, люта, враз засмерджена сечею, з оголеними грудьми, що вихопилися з роздертої пазухи, жінка була страшна в своїй рішучості оборонити чоловіка; вона до Штефана приросла; вона билася руками й ногами; вона криком злітала аж до Бога, одначе Бог мовчав.

Зате обізвався автомат.

І одна черга, і друга, і третя...

А четвертою есбісти вдарили по лампі.

Четверта черга врятувала Настку.

Їй тоді йшов шістнадцятий рік, і тато з невеликої комірчини, що була по сусідству з «великою хатою», де спали старі, прорізавши заднє вікно, обладнав дівочу світличку: Насті було тут зручно і безпечно, не мусили її бачити непрошені гості, що часто навідувалися до великої хати. Через заднє вікно при потребі можна було вискочити в сад, а далі — в поля, що починалися відразу за обійстям. Настя однак, коли в хаті зчинився лемент, про заднє вікно й не згадала, а вихопилася на поріг й заціпеніла від жаху, зрозумівши, що по тата прийшла смерть. У горлі замерз, став грудкою крик, страх спутав ноги, вона не мала сили зрушитися з місця, зронити слово. І це поки що її рятувало, есбісти при мертвецькому блиманні каганця та ще й заняті борюканням із Оленою не встигли дівчину помітити. Щоправда, піч, упритул до дверей, що вели до кімнатчини, дещо заслонила собою дівчину.

Однак Настчина непоміченість з кожною хвилиною миналася, скорочувалася, піч уже не могла допомогти, оціпеніння розмерзлося, на місце страху хлинув на дівчину жаль... жаль їй було тата, який не пробував ні відпрошуватися, ні боронитися, і Настка знала свого тата: він завжди був безборонний і лагідний, але безборонність і лагідність придатні в інші часи, а не в таку ось страшну ніч; і було їй жаль маму, яка відчайдушне трималася за тата, захищаючи його своїми голими грудьми й при цьому вергала прокльони на есбістів. Уже дуже мало... уже дуже мало бракувало, щоб Настка, спонукана жалем, не кинулася на поміч мамі й татові; якоїсь тільки секунди бракувало... Аж тут вдарила черга, й друга, й третя, й впали скошені обоє, тато з мамою, і ще скреготнула четверта черга, розсіваючи кулі по образах, по стелі й по каганцю, і якраз у момент четвертої черги Настка скрикнула, але постріли, на її щастя, крик притлумили, й есбісти вибігли з хати. Дівча, зрештою, уже цього не бачило, воно, зімлівши, впало на поріг.

Цієї страшної ночі вступила в її душу похмурість і ненависть; вона була переконана, що батько нічим перед людьми не завинив, він був ласкавий, добрий і ніжний... ніжніший, може, ніж мама. То защо його вбивати? Чи їм, людям із лісу, байдуже кого вбивати? Очевидно, правду говорив у школі секретар райкому, який наїжджав із Рогача і агітував старшокласників записуватися до комсомолу, що бандерівці — це просто бандити, збожеволілі упирі, котрі упиваються людською кров'ю. Ідеєю про самостійну Україну вони лише прикриваються, як фартушиною. Маємо ж Україну Радянську, якої нам ще України треба?

Ну, якої?

Ще недавно балаканину комсомольського секретаря Настка, як і всі її ровесники в класі, сприймала як совіцьку пропаганду, брехню, як сак, у котрий людолови заманювали молоді душі; сьогодні ж, після усього, що пережила, світ дівчини нагло перемінився, вороги ж прийшли не з району під червоним прапором, а вийшли з лісу, з потаємних схронів.

Вороги?

А хто ж вони, ті двоє, які прошили кулями її тата й маму?

Цілу ніч просиділа дівчина на підлозі коло тата й мами, темрява ховала їхні обличчя і їхню кров; спершу вона скигліла, як цуценя, тремтіла усім тілом; потім утомившись, отупіло дрімала, схиливши голову на груди; а ще потім, отямившись, надслуховувала, очікуючи чуда, що з маминих або ж із татових грудей проб'ється крізь смерть і кров тонесенький промінчик зітхання, подиху. Часом їй здавалося, що зітхання, немов росточок квасолини в теплій ріллі, пробуравив моторошну тишу, шелеснув... ось... ось знову. Гаряча хвиля надії враз, як вранішнє сонце, вдарила їй у голову, дівчина квапливо намацувала побіч себе на підлозі татову руку й шукала пульсу.

Руки вже холоділи.

Ніч тягнулася безмірно, не було їй ні кінця, ні краю; дівчина замерзала посеред чорної безодні, на її дні, й чорнота безпросвітна й люта просякла в її кров, Настка й сама не запідозрювала, що бездонна, страшна і люта ніч увійшла в її душу й там розпаношилася назавжди.

Сусіди знайшли її вранці непритомну поруч із вбитими.

Через два дні ховали Степана Чепрагу з жоною Оленою. Район влаштував їм пишні похорони з вінками, оркестром, промовами і плачами заїжджих казальників, яким насправді були байдужі життя і смерть Степана Чепраги та його жінки, вони просто користалися з нагоди зайвий раз затаврувати український буржуазний націоналізм... нібито націоналізм мав до цих смертей якесь відношення. І не знати, чи районна газета «Зоря Опілля» збрехала навмисне, чи таки направду Настка в приступі жалю і гніву пригрозила на цвинтарі убивцям її родичів, що ніколи їм свого сирітства не подарує і поки буде жити їм цього не забуде... і не минуться безкарно їхні злочини, здохнуть вони безславно в смердючих своїх схронах.

Видруковане, звісна річ, потрапило в есбе, відразу знайшлися «герої», які мали намір «поговорити з дівчуром»: і таки за нею полювали, відчуваючи, що в її особі, байдуже — погрожувала вона комусь-там на цвинтарі, чи ні, мають потенційного ворога. Настка щоночі ночувала в іншому місці — в чужих оборогах, закрадалася в стодоли й стайні, згодом взагалі зникла з села на довгі роки, про неї встигли в Черчені й забути, а вона за цей час закінчила на Донбасі педінститут і повернулася додому вчителькою математики. І найперше позичила в сусідів рискаль і заходилася обкладати дерном могилу тата й мами; хоч у Черчені й у навколишніх лісах і полях давно стихли постріли, а підпільні хитрі криївки позападалися... хоч погоїлися рани, поржавіли закопані автомати й гранати... хоч роки, немов морські хвилі пісок на березі, згладжували людську пам'ять, стирали пережите й переболене, Анастасія Степанівна, повертаючись з кладовища до своєї запущеної, як колгоспна корівчина, хати, дибала самою серединою вулиці з лопатою на плечі пряма, темна лицем, сліпа поглядом, і кожен, хто її тоді здибав на дорозі, зрозумів, що Чепражина донька нічого не забула й нікого не простила, їй вважалося — і так триває донині — що за кожними ворітьми далі чатував ворог, той, що звів зі світу тата й маму, а на додаток — і це чи не найжорстокіше — виполов із її життя буйне квіття: радість і сміх, замість них посіявши отруйне зілля — пригноблення, смуток, змішаний із тамованою злістю, недовір'я до своїх краянів; присмерковий, постійно насторожений стан душі заважав їй просто жити, і каторги цієї не могла позбутися; боріння самої з собою не давало наслідків, та й, правду кажучи, не могло дати, бо вже таким, а не інакшим виробився її характер. Це вже, власне, не мимовільні напливи червоного й чорного, а це напостійно упокорився спосіб життя, стан душі. Вона мала внутрішнє задоволення, наприклад, від того, що в кожному, на кого б не глянула, запідозрювала ворога, який сьогодні причаївся і вдає невинного, тихого, а насправді — це лише хитре маскування; люди мають пряму дотичність до її минулого, кожен... кожен... кожен із них пам'ятає воронений холод німецького автомата.

Що, не вірите?

Ось це дівча, що на таблиці креслить кути, хіба не може бути донькою або ж онукою того, котрий прострелив із автомата її, Насті Хмурої, родичів? А ось цей учень, Юрчик Давидюк, якого вчителі хвалять за відмінні оцінки, напевно знає, що і його тато був у бандерівцях? А ось ця згорблена, з коштуром у руці жінка, яка дибає навстріч, змивала, мабуть, кучеряву голову своєму синові, який вночі після довгої розлуки закрався, поки енкаведисти та стрибки дрімали у своїх засідках, до маминої хати. А ось цей статечний дідуган Тимко Черешнівський, який схилився на ворота, хіба не стріляє в неї білими очима, немов цілиться з карабіна... цілиться і вбиває. А ось молодичка, яка босоніж чимчикує з поля, навмисне вітається по-старорежимному, «Славайсу», так, навмисне, щоб мені допекти, щоб підкреслити: хоч влада нібито панує совіцька, а в селі, прошу пані-професорко, нічого не змінилося, те що було зверху й усі його бачили, пішло в еподи, в коріння... в корінні, пані професорко, ми живемо. Майтеся в обачності.

Усе, що оповідаю вам. Майстре, про свою тещу, я довідувався від Ольги; Хмура Настя часом, коли нападала на неї самотність, сповідалася доньці й очікувала, певно, від неї розради; Ольга маму заспокоювала, а сама жахалася чорної пустелі... жахалася чорних пісків, якими пішкувала її мама.

І куди вона йшла?

І чому мама посіяла навкруг море чорних пісків, що стелилися до горизонту, аж туди, де заходить сонце? За' чорними пісками, мамо, починається голуба й зелена земля. Треба лише перебрести чорні піски, треба лише хотіти побачити голубу й зелену землю.

Донька плакала, голублячи маму, обціловувала їй руки, розчісувала волосся, зазираючи їй увічі. Мати споглядала на доньку незворушно; її душа була замкнута за сімома замками, кожен замок був заворожений, а ключі втоплені в безоднях.

Того осіннього ранку перед початком уроків, коли вигулькували із мряки, як постріли, воронячі крики, коли вітер чалапав попід голими деревами, як мокра курка, й коли, немов у передчутті тривоги й непевності, висіла на високих грушках і ясенах заніміла глуха тиша, й коли шелест учнівських зошитів нагадував шарудіння крил зелених бабок, я поранився, немов об уламок пивної пляшки, сліпою ненавистю моєї тещі... поранився і заболів у мене жаль за неї. Мене вразила відчужена її самотність; і мені баглося по-синівському її обняти, посміхнутися, поцікавитися її здоров'ям; я навіть підступив до її столика; я навіть приготував кілька щирих слів, що не треба, мамо, журитися, весна ще повернеться.

⇐ Предыдущая 26 27 28 29 303132 33 34 35 Следующая ⇒