ПАВЛО КЛЮЧАР 3 страница

Я обдурював самого себе, відповідаючи Ользі, що начебто не знаю, чому привів її до руїн Дмитрової покути; і, мабуть, правда не в тому тільки, що мою уяву розкраяла самітня свічка на камені як незгасима пам'ять по людині, яка колись жила, хоч... чому б не могли поєднатися дві мелодії, два ручаї, що попливли поруч або й зливаючись в одному руслі: моє поранене враження від вечірньої свічки і прозаїчне бажання поділитися побаченим із коханою. Інтуіція сільська підказувала мені, що маю це робити непомітно, тактовно, день за днем, щоб Ольга не образилася, вона бо не якась там духовна жебрачка. Я зовсім не збирався її виховувати, Боже борони, мені лише баглося її збагатити, засівати її душу зерном, з якого ми споживемо чесний хліб... ми, цебто — я, Ольга і наші діти; я уже обдумував наше спільне життя, і вже виколисував дітей; лежу, бувало, в своєму наметі й малюю в голові образки родинного нашого щастя... ідилія гойдала мене у своїй колисці: ой, люлі, щастя, ой, люлі.

Одного дощового дня, ще не розкраявши нашого з Ольгою спільного хліба, я зрозумів, що він буде гірким... що той хліб буде лежати поміж нами каменем; сталося це на самому початку нашого кохання, коли ще й цілунок, як пелюстка, цвів на наших губах, і добре, що це сталося на початку. В моєму розпорядженні було багато часу. Так я собі думав.

Дощ сіявся густо з самого ранку й студенти, звісно, в розкопи не пішли; професор Баранівський називав дощові дні «празниками святого нероби», старому було шкода кожної, буквально кожної згаяної години й кожного штиха лопати, з-під якої очікував нової знахідки; він був ненаситним у своєму прагненні розкрити ще одну тайну, хай маленьку, мацюпісіньку, яку приховувала земля; тайна ця могла явитися світові у вигляді черепка або ж купки вугілля, обкладеного камінням, пташиної кісточки або ж пшеничного зеренця, якому від роду півтори тисячі літ. Студенти ж дощові дні любили: хлопці спали у наметах або ж бренькали на гітарах, дехто читав або ж писав додому листи; дівчата теж знаходили домашню роботу; і тільки я один нудьгував у своєму наметі, дощі мене пригноблювали не лише тут, на розкопках, але й удома.

Коли ж нудьга почала зеленіти і я був готовий взути гумаки, накинути плащ й рушити крізь дощ у свої щоденні мандрівки Дністровим берегом, на порозі намету, відкинувши його полу, стала моя Ольга. У білому светрі й лещетарській шапочці виглядала на дівчура з першого курсу.

— Професор тебе кличе, — сказала, сяйнувши очиськами, які зводили мене з розуму й жбурляли в свої зелені ковбури. Я зірвався з розкладайки, щоб Ольгу обняти, щоб розвіялася моя нудьга, але Ольга, враз споважнівши й ловлячи ніздрями, немов олениця, якийсь запах, спитала:

— Пахне щось у тебе гарно... і ти пахнеш увесь... і твій намет... і цілий світ пахне сухим подихом літа. Шо воно таке? — І, помітивши на стовпці, що підпирав шатро, прив'язаний снопик зілля, розсміялася. — Бур'янець цей так пахтить? Ніколи й не подумала б.

— То не бур'янець, — образився я, — то рум'янок, по-сільському «марунька». До речі, мені дали його мама. Я скрізь його вожу... і в гуртожитку він був зі мною. Пахне мені Черченем, рідною землею... густо рум'янок пахне перед дощем і в дощ. Мама кажуть: то, Павле, наше ворожбитне зілля, що проганяє чорну силу. В нашій родині його люблять здавна, в мами він за образами, під подушкою навіть. Коли вмерли тато, то мама поклали рум'янку їм у деревище. На тому світі теж не треба забувати, що є десь на землі Черчен, є польові дороги, на обочинах яких росте, часто запилений і притоптаний худобою, скромний рум'янок.

— Ворожбитство якесь... — Ольга зневажливо скорчила гримасу, — якесь євшан-зілля, якийсь рум'янок, бур'ян з-під коров'ячої ратиці. Боже, який ти, Павле, дивак. — Я міг би образитись, і мене таки вкололи її слова про бур'ян з-під коров'ячої ратиці, але я вчасно подумав: що з неї візьмеш, коли вона нічого не знала, нічого не чула, нічого не читала про євшан-зілля. Коли була малою, то ні батько, ні мати не оповідали доньці казок про рум'янок, дух якого відганяє від худоби ласок, а від людини — хвороби й забуття про місце, де закопаний твій пупець; її не вчили молитов і напевне, у Великодну ніч не водили в Страдчу долину до стрілецьких могил... вона напевно не має зеленого поняття про січових стрільців, а може, її вчили: січові стрільці це вороги, українські буржуазні націоналісти. Ольга з мого обличчя вичитала, що я стримано серджуся, вона щось бовкнула недоладне, бо прилинула до мене, обняла, поцілувала палко. — Ну, не дуйся, — просила. — Це я так, з дурного розуму. Якщо направду, то не можу второпати: навіщо все це тобі, дорослому чоловікові? Я теж не можу зрозуміти: навіщо тратити державі гроші й мучити отут студентів, щоб відкопати вінчик від горщика? Ну, був горщик, ну, жили тут люди. І нема їх. Завтра нас не буде. Зате є сьогодні день, є сьогодні робота, є сьогодні любов, є хліб насущний. Шо більше треба, мій любий?

Ольга начебто запитувала пристрасно, але відчувалося, що відповіді від мене не очікує, вона таки була переконана, що більше нічого людині в житті не потрібно. І, можливо, вона має слушність; очевидно, це слушність людини, яка своїм існуванням схожа на оленицю або ж на рибу в Дністрі, або на птаха в піднебессі, або на вербу придорожну, або на зело, що призначено для того, щоб його спасла вівця; всі вони, зела і вівці, риба й птаха існують, первісне вегетатують, не мають гріхів, не пам'ятають учорашнього дня і не очікують дня завтрашнього; вони щасливі й вільні, запах рум'янку не повертає їх у дитинство й ще далі — в глибини століть.

То, виходить, я осуджую свою кохану? То значить, я сьогодні дивлюся на неї інакшими очима, ніж у той перший день, коли вона випливла з Дністра, немов русалка? То значить: надщербилася моя любов? Але ж якраз Ольжиною первісністю я так захоплювався... я пускав її, немов рибину, у Дністер... і злітала вона в мене з долоні у піднебесся, як птаха. То чого ж нині про це забуваю й виймаю рибу з ріки, птаху підстрілюю у піднебессі, а зело розтоптую обцасом?

Хочу виліпити її до себе подібну?

Буду заворожувати її рум'янковим духом?

Буду водити її левадами, де поміж квітами збираю слова для своїх віршів.

Буду шукати з нею карбів на землі, знаків, які земля посилає нам із минувшини.

Будемо обоє прикладати вуха до землі й слухати, як стогнуть закопані дзвони.

— Чим ти зажурився? — Ольга повернула мене з майбутніх доріг на теперішню стежку. — Професор чекає, а ти...

— А я гризуся, як маю тебе заворожити, — відповів я.

— То ворожи, милий, якщо маєш силу, — згодилась вона без вагання, немов наперед була впевнена, що ніяка ворожба до неї не пристане.

... Пливе собі риба в ріці, ой пливе.

Снилося мені, що я виловив рибу у Дністрі; біла, довга, прекрасна у своєму стрілоподібному стремлінні пронизувати товщу води, риба на березі хлипала зябрами й молотила хвостом, гинучи без води, що була її стихією, а я однак не квапився пускати її назад у Дністрові струмені; я спершу хотів її осідлати й приручити; сідло карикатурно виглядало на білій її спині.

Так мені снилося.

Ти мене слухаєш, Ольго?

Був собі, жив собі корчмар на ім'я Жельман Штудер.

Хоч зачин у моїй притчі про корчмаря традиційно казковий, хоч ім'я корчмареве тисячі разів повторювалось біля галицьких церков, коли дівчата на Великдень беруться за руки, виплітаючи коло, і виспівують у гагілках, що «їде, їде Жельман, їде, їде Жельманова, його брат і братова... » (Ти ніколи не чула, Ольго, як співають гагілки? Коли ж співають гагілки, то під дівочими чобітками в молодій мураві то тут, то там вистромлює свої голівки первоцвіт... і слухає первоцвіт... і радіє... і цвіте... і ніжно-зелена трава стає схожа на небеса, засіяні малюсінькими білими зірками), ім'я Жельманове для тебе начебто несподіване, але я достеменно знаю, що Жельман Штудер — особа цілком реальна, він жив наприкінці минулого століття на околиці села Поточки, недалеко від Дністра, там люди дотепер показують його дворище; показали це дворище й мені: я увійшов крізь похилену дубову, залізними штабами ковану браму, котра за століття почорніла й закостеніла намертво, на розлоге подвір'я; до довгої мурованої з цегли будівлі, що була колись корчмою, з невеликими чорними дірами-вікнами, які нагадували перестрашені очі, вела вистелена кам'яними плитами, вщерть пощербленими, поїжджена колесами досить широка доріжка. Очевидно, поточани покинуту Жельманову садибу обминають, бо ніхто тут не викошує трави, не лупає зі стін добротну австрійську цеглу, і ніхто не лакомиться на дахівку, що поросла рудим мохом і вагою своєю увігнула посередині й проламала дах; і ніхто з дітлахів, котрі не гребують об'їдати, немов жадібні деркачі, цвинтарні черешні, в Жельманову ж садибу посеред літа не забіжить та не вихопиться на старезну грушу, що панує розлого мало не над цілим дворищем, щоб обтрусити з неї солодкі «дзбанки». Навіть у п'ятдесятому році, коли в Потоках створювали в страхах та погрозах колгосп і ламали людські стодоли, щоб із них побудувати колгоспні ферми, ніхто не зважився використати, скажімо, бодай стовпи із Жельманової брами. Негласна заборона, табу, прокляття, були написані на брамі й ніхто її не переступав; якщо не страх, то острах, пересторога, темна сила стерегли це обійстя, і мені теж не радили пхати сюди носа, але мені було цікаво зазирнути на острівець, де панувало дев'ятнадцяте століття; тут жили, всихали і знову вистрілювали пагіллям купи бузинових кущів; тут столітні бур'яни розколювали плиття дороги, клубищами коріння виснажували землю, що сіро здичавіла під ними, потріскавшись, й хижими пазурями цупко чіплялися за стіни, повзучи гаддям догори, на дах.

А все ж таки я переступив браму, не послухався людського попередження і... І нічого не сталося. Тільки з корчми, з низького отвору, де були колись двері, вийшов мені назустріч старий єврей у довгому, майже до п'ят лапсердаку, щоправда, охайному, у високому теж чорному капелюсі; єврей зняв, вітаючи мене, капелюха, злегка вклонився і показав рукою на купку цегли під стіною; сам сів поруч, поклавши на коліна стиснуті в кулаки руки, худорляве лице було обрамлене сивою бородою, пейси кучер'явились буйно, як іній на хмелю, а збляклі старечі очі обмацували мене уважно, проте — дружелюбно. Був день; науковий атеїзм в інституті розтер на порох містику; заборонили на Великдень водити під церквою хороводи й співати гагілки; ось ти, Ольго, навіть не чула про того Жельмана з гагілки, який тримав ключі від церкви, а Жельман... а Жельман, усупереч усьому сидів поруч зі мною теж на цегляному стовпчику й грів на сонці сухі й темні, немов витесані з вишневого коріння руки. Мене не проймав страх, я й не згадав, що на всяк випадок треба себе поберегти від нечистої сили «Отченашем». (Ти вмієш, Ольго, «Отченаш»? «Отче наш, іже єси на небесі й на землі... » Ніколи ні єдиного слова з «Отченаша» не пролунало у вашій хаті? Ніколи? Як вам там живеться на двох поверхах під білим залізом? Хочеш, я тебе навчу молитов... яка то насолода впасти перед образами на коліна, заплющити очі, відгородитися від світу й наблизитися до самого себе й до Бога. Молитва — це передовсім наближення до себе, усвідомлення самого себе. І це, що я тобі говорю, Ольго, не вичитане з книжок і навіть не почуте від матері, це мій духовний досвід).

«Ви знаєте, молодий паничу, до кого втрапили в гості? Чи вам хлопи з цілої околиці не оповідали про Жельмана Штудера, який вмер сто років тому й похований в Городенці на жидівському цвинтарі? » — спитав Жельман, скосивши на мене погляд; очі його в ямах були цілком гейби залиті молоком — такі білі й невидющі. «Я чув щось... мене попереджували, — відповів я безтурботно, — що місце оце закляте. А я ось не повірив». — «Ну й даремно не вірите, — зітхнув старий єврей. — Все правда: і місце закляте, і я тут перебуваю після смерті сто років». Я засміявся: «Ніхто нині в нечисту силу не вірить. Колгоспи навколо. Комуністи. Дружба народів. Наші в космос полетіли. Бога нема. Чорта нема. Москва — столиця світу. Ленін — вождь світового пролетаріату. Ви собі уявляєте, товаришу Жельман, який світ панує за вашою брамою? » Я таки не повірив жодному його слову... як можна повірити людині, яка начебто померла сто років тому, а сьогодні розмовляє зі мною жива й здорова. Щоправда, я одне йому казав... говорив немовби з чужої підказки, силувано немовби писав на кумачі стерті лозунги, а під кумачем кільчилося, як житнє зерно, щось... щось, яке я не знав, як його назвати. Чи я самого себе обдурював й таки насправді повірив у Жельманову сторічну смерть, чи була це звичайна цікавість, чи я повертався у дитячий світ маминих казок, чи страх, страшок, немов чорна кішка, таки підкрадався до мене плазом? Адже не марно люди обминали Жельманову корчму. «Мені теж, вибачайте, не вміщується в голові... так не вміщується під капелюхом, що за моєю брамою у білому світі нема ані Бога, ані чорта, — сказав Жельман. Він устромив погляд у відчинену навстіж браму, начебто лише через браму можна надивитися на світ... світ неогороджено підступав зусібіч до Жельманового обійстя. — Але... але, невже то правда, що світ за брамою порожній, як бочка з-під оселедців? Чи то можливе? Я готовий вам повірити, молодий паничу, коли б не ви самі... ваша присутність тут свідчить, що є у світі за брамою люди, Господь Бог, є добро і зло. Бог послав мені вас. Бог іудеїв змилосердився врешті наді мною, бо терпіння моє уже перелилося, як згіркле вино, через крису чаші... від мого терпіння дичавіє навколо земля, а груша посеред подвір'я родить терпкі плоди». Жельман, з усього видно, покладав на мене якісь надії; бесіда його текла солодом, а білі очі ласкаво мене обіймали. «Ви так впевнені, що я, власне, і є вашим ізбавителем, посланим Богом? Якраз я? » — спитав я. Він кивнув бородою. «Якраз ви, паничу. Ви маєте право й силу позбавити мене терпіння. Інші тут, хоч зрідка, але приходили... і були готові за плату підписати папір, що єсьм, прошу пана, вільний, що всі мої гріхи прощені й що можу нарешті воз'єднатися з предками. Тільки вони, ті, що приходили, не мали права на підпис, і терпіння моє не пригасало». «Велике терпіння — від великого гріха, певно? — випитував я у Жельмана. — У вашій корчмі люд пропивав гроші, грунт, волів... і пропивали люди душі. Ви ж на людській кервавиці багатіли». Я собі пригадував орендарські та корчмарські визиски й лиходійства, вичитані з книжок: лихварство та ошукування простого люду, зневаги до «гоїв» і запопадливе слугування тим, які над людьми панували, і корчма на корчмі, по дві, по три в кожному селі, множення пияцтва... навіть ключі від Божого храму висіли у Жельмана на кілку. «То невинні гріхи, мій пане, — заперечив Жельман. — То так собі... маленькі ґешефти. Кожен заробляє гроші, як уміє. До того ж суворий Бог іудеїв не судить нас за неґречне поводження з гоями. Навпаки: ще й підтакує нам. Ми Богом обрані... і треба нам якось жити, нам, острівцям серед чужого моря. Це так зрозуміло, мій паничу». У Жельмановому голосі бриніли нотки зверхності, голову, що досі була схилена на груди, відкинув назад, очі... оті білі вицвіли очі ожили, білизну здуло з них хвилею, а з-під білизни блиснуло чорним вогнем. Сухі пальці сціпилися судомне в кулаки. Він увесь перемінився... йому, певно, пригадалися роки, коли від нього залежали люди, земля й навіть — небеса. В мене мелькнула думка: підведуся й піду геть. Століття нічого його не навчило. Старий, однак, опам'ятавшись, поклав руку на моє коліно. Холодний опік ударив мене, як струмом. «Ну-ну, — промовив примирливо, — не в наших з вами інтересах сваритися. Я пропоную вам вигідний ґешефт: підпишете одну цидулу й забезпечите собі панське панування до кінця життя, ще й дітям-онукам залишиться. Матимете, добродзею, славу, бо слава теж купується за гроші. Що ж більше треба бідному молодому поетові? » Я відсахнувся від нього. «Ні, я душу не продаю». Жельман покрутив головою. «Чи я виглядаю на вар'ята, щоб купувати чужі душі? Я хочу, панєдзєю, викупити власну душу. Я давно вмер, я — тлінь, а душа моя не має виходу з цього подвір'я... я в іржавій клітці мечуся, як пес у гицлевій буді». Він тяжко дихав, на чолі виступив піт. Руки впали з колін і повисли, як неживі. Ціла його кістлява постать зів'яла, згорбилась. І я мимоволі його пожалів... пожалів старого чоловіка, котрий не мав спокою і після смерті. «Видно, велика ваша вина», — сказав я, але про вину не думав, зате уявив душу померлого єврея, оцю душу, що сидить поруч зі мною, коли вона напролом б'ється грудьми об грати, або ж злітає понад хмари, шукаючи вільного простору для втечі й падає звідти, з високості, додолу, бо й небо для неї замкнено, тоді вона повзає в бур'янах і вимацує щілину. Але й тут їй не вдається. Існує стіна. Напевно прозора, невидима для інших і тому я не можу уявити її реально, і я дотепер не знаю, хто її збудував. Бог? Якась інша сила? «Вас, паничу, хіба не вчили у високих школах мудрості наших пророків? Був собі такий Йов, він казав, що стежку туди не знає хижий птах, її око орлине не бачило, не ступала по ній молода звірина, не ходив по ній лев. Це сказано, мій паничу, про мудрість. А ще сказано, що тільки Бог розуміє дорогу її, мудрості, і тільки він знає місце її. Добре бути мудрим на старість, коли ти полічив на дорозі камені й уже не общибуєш об них пальці. Це я про глибину вини, паничу. Коли я був молодим, хлоп на ім'я Захарко одного вечора приніс до корчми й поклав на ляду переді мною статуетку голої жінки з обвислими грудьми й випуклим животом, і похвалився, що подобу цю залізну знайшов на своєму полі, її зачепив плугом, і вона так голосно задзвеніла, що аж конина зупинилася в борозні. Подивися, мовляв, Жельмане, може, ця черевата баба щось варта... якщо варта — дай за неї півкварти, чи й цілу кварту. Баба, якщо по-правді, вартувала ціле ґаздівство, це я вирахував одразу, гнула вона долоню вагою, а колупнувши її непомітно нігтем — сахнувся і осліп від блиску золота. Ну, звичайно, я сказав хлопові на ім'я Захарко, що то мідь, але бабу беру, тепер стародавніми забавками всякі панки цікавляться, може, щось на бабі зароблю.

З того дня й почалося; ґазда Захарко навів мене на думку, що тутешня земля уздовж Дністра повна золота, срібла, дріб'язку ружного, що походить з правіку... з первовіку бо, прецінь, на цих масних грунтах сиділи людове, які сіяли пшеницю, воювали, багатіли, вмирали покоління за поколінням і забирали з собою в гроби те, що любили за життя. А ще до того, поки Захарко спокусив мене череватою бабою, я наслухався про розсіяні на полях мідні стріли, уламки мечів і списів, черепки, про людські кістки, що часто трапляються в борознах. Приїжджий пан із Кракова, такий собі Цибух-Цибульський, попиваючи в мене коломийське пиво, нашептав мені, що сьогодні у світі... десь там у Кракові, у Відні чи в Берліні, прошу вас, висока ціна на викопне... ну, не лише на викопне злото, на всі стародавні речі, що з могил та з руїн. Якийсь там, чуєте, задимлений горнець музей купує за грубі гроші.

Ну-ну, чи моя була вина, що я піддався спокусі, найняв Захарка, який тепер у мене мало не щодня попивав оковиту, та ще кількох хлопів і розпочав де тайно, де явно, де за ринський, де за келішок горілки, а на панському грунті — за майбутню виручену пайку розкопувати могили, гробовиська, городища, місця людьми знані й незнані; ми розкопували ретельно, урочище за урочищем, щоб не дай Бог чогось не обминути; з хлопами я був кожний день, передавши шинкування жінці своїй Сарі з дітьми; я, прошу вас, пантрував кожний рискаль... щоб чогось недобачив. Гробовиська розкривали свої тайни неохоче, вони западалися в глибини, прикривалися кам'яними плитами, але хлопи, заохочувані горілкою, не жаліли поту, рискалі як вовки, вгризалися в білі кістки, а біля кісток вилущували з тисячолітньої глини золоті діадеми й чаші, срібні пугарі й глиняні статуетки, схожі на ту першу, золоту, що мені приніс ґазда Захарко; а ще брали ми з могил ціле й надщерблене череп'я... а ще збирали пригорщі стріл, а ще були кістяні гребені й бронзові свічада... а брали ми у мертвих миски із скаменілою кутею, плящини зі шкла, що були величиною з палець... а ще мечі траплялися й наконечники списів, ковані цв'яхи й сокири з бронзи, що сплавилася, мов грудка старого почорнілого воску, в прадавніх пожежах. Одного дня ми викопали статую кам'яного божка, що споглядав на світ на всі чотири боки.

«І хлопцем був Бог», — говориться в Книзі Буття; зі мною теж був мій Бог, кожна річ, більша й менша, мала свою ціну й свого покупця; приїжджали до мене панове в цвікерах з бозна-звідки, тисли запопадливо Жельманові руки... йо, руки часом були у глині... цмокали панове язиками й платили грубі гроші. Я хіба винен, паничу, що зі мною, як із тим хлопцем із Писання, був Бог? Ну, певно, я заразився... то є хвороба робити гроші, все тобі їх мало й мало, все тобі снилися та снилися нерозкопані гробовиська; ну так, вночі вони мені снилися, а вдень я сідлав коня і тюпав у поле, самостійно вишукуючи найменші підозрілі гробики або ж за злотий випитував у дурних гоїв, у хлопів, де ще є в окрузі гробовиська. Так тривало аж до моєї смерті. Дурна річ, прошу вас, вмирати, коли чоловік став нарешті на ноги, а сусідські дідичі, пся крев, гонорова шляхта, знімають перед тобою капелюхи... дурна річ вмирати, коли розкопані поля, грунти стали належати мені, а вздовж Дністра я наказав вкопати таблиці, що хлопам рибу у ріці ловити заборонено, бо й ріка, чуєте, належить Жельманові Штудеру.

Але хіба смерть розуміється, що чоловікові якраз треба пожити серед набутого маєтку і покаятися в гріхах. Йо, і покаятися... А смерть махнула косою — і фертик.

Тепер, коли я вмер, коли мене поховали й оплакали, настала для мене найтяжча пора: душа моя, як належиться, стреміла до Авраама і до всіх праотців, які мене очікували з простягнутими руками, бо я ніколи нашого Бога не огнівив й сповняв всі обов'язки супроти нього, але сталося непередбачуване й нечуване: тисячі отих... отих гоїв, що покоїлися в могилах, кістки яких я порозкидував, а скарби їхні позабирав й перепродав музеям чи просто багачам, котрі кохалися в старожитностях, оточили, облягли, обступили моє дворище ордами, вибудували мури й частоколи такі високі, що не можу їх ні перескочити, ні перелетіти, простір навколо засипали закляттями, до яких не можу навіть наблизитися, бо опалюють мене вогнем; і дарма я, паничу, волаю про милосердя, і дарма молюся... молитви мої, як мотилі, згорають в ненависті тих, що встали з могил. У голові моїй не вкладується, навіщо мертвим срібло й злото, всі оті мечі й потріскані горшки, мертвим нічого не може належати, я всі свої статки, прецінь, теж заповів дітям. Вони ж бо, ті, що встали з могил, кажуть: «Ти нас, Жельмане, порабував... хто є підлійший із злодіїв, ніж той, що грабує покійників? Крім того, Жельмане, невже тобі не відомий правічний закон, освячений усіма народами, що все заховане в землі, чи то буде горнець, чи меч, з'їджений іржею, чи корона царів, які сиділи на престолі тисячу років тому, належать цій же землі й насінню, котре з цієї землі виростає, тобто — людові? » Я боронюся, як можу: «Ну-ну, — кажу, — ви, ті що встали з могил, геть чисто мішігіні. Бо ніби гоям, котрі орють землю і випасають худобу, потрібні якісь там черепки, якісь там — корони? Злото й так принесуть до моєї корчми, а череп'ям вистелять дороги. Нащо їм того скарбу, що в землі... нащо їм пам'яті, свідків, коріння, все це, добродзеї мої, зайве для гоя, який оре землю, це не для його дурної голови, для нього призначені робота, віл і горівка — і досить йому. З пам'яттю, про яку ви говорите, йому важче буде ходити за плугом, а вночі не прийде до нього сон... при пам'яті будучи, світ йому стане немилим». «Навпаки, Жельмане, — відштовхують мене ті, які встали з могил, — пам'ять робить орача, котрий вийшов у поле з плугом та волом, господарем... щедріше бо жито кільчиться і колоситься, що впало в ріллю з долоні господаря, ніж із жмені раба; нема ж бо різниці між рабом і волом. Ми це добре знаємо, бо сидимо на цій землі зправіку... І закон уставлений із правіку: створене предками — належить нащадкам. І ти закон цей не обійдеш, не обминеш його ні нині, ні завтра, ніколи, ти вже сто років скнієш у клітці, посеред якої росте столітня груша, і ще призначено тобі тисячу літ скніти, ми, ті, що повставали з могил, не поступимося ні кроку, поки не повернеш землі те, що в неї порабував». «Ну-ну, — відмолююся я від тих упертих, які повставали з могил, мною розкопаних, — як можу повернути продане в музеї, в графські палаци... розповзлася ваша пам'ять, добродзєї, по світу, і Жельман не має сили її зібрати докупи. Я можу хіба що відкупитися... маю трохи злота прихованого й срібла: цілий баняк закопаний. Візьміть його, добродзеї, посипте гоям на дорозі, будуть клубочитися в пилу, битися за кожний гріш». Але ті, котрі встали з могил, чути не хочуть про відкуп, пам'ять нібито не продається, так вони собі думають, йо... вони у цьому переконані. Я їм якось запропонував:

«Слухайте-но, добродзеї, а якщо я знайду котрогось з тих, який є на цій землі господарем, і він згодиться взяти моє злото взамін речей, що я їх розкопав у гробовиськах, і підпишеться відповідно під контрактом, то чи буде нарешті моя душа вільною? Чекають на мене Авраам із Саррою, чекає мій тато з мамою, жона моя, діти, всі вони вкупі, лише я тут товчуся».

І знаєте, паничу, вони, ті, котрі встали з могил, погодилися; може, їм набридло тримати мою душу в облозі... і може, час навчив їх мудрості, що все на світі продається і купується, і нема в цьому нічого злого. Тільки ніхто не повертає до мого дворища, нема кому підписати контракт. Ви перший, паничу». І він простягнув мені цупкий й зжовтілий, як пергамент, згорнутий у трубку папір. «Треба тільки підписати... ніхто не довідається... тихоша... а я вже вас, паничу, винагороджу по-цісарському», — солодко щебетав Жельман. Йому хотілося обняти мене, він був готовий почистити мої черевики; кістлява його постать гнулася догідливе; з уст, з бороди, з очей стікав мед; він хапав мої руки й тицяв у пальці перо... і цілував при цьому мої руки, слинив їх бридко. «Але чому на мене випало, що маю папір підписати? » — Я відбивався від нього, відхрещувався, а він, мов змій, уповзав мені в душу. «Бо ви відважний, мій паничу, — лебедів солодко Жельман. — Бо ви перший переступили браму мого обійстя. Бо ви, нарешті, єстесьте нібито поет, пишете вершики, а мудрі люди кажуть, десь я таке вичитав, що поети говорять від імені народу. Чи не так? Якщо, прошу вас, вони мають право говорити, то й мають право підписувати».

Я схопився з місця.

Жельман повзав переді мною і блиском золота засліплював мені очі... і лив у душу золотий звабний передзвін; я задкував од нього спершу поволі, а далі обернувся і кинувся втікати; я певно втікав не тільки від Жельмана, від золотої спокуси, а й від себе самого; я не впевнений, що за інших обставин я втік би від себе... та й чи взагалі втікав би, чи не осліп би, чи не злегковажив би свій підпис, якби не уявляв, що в цю хвилину всі пращури, душі яких зібралися навколо Жельманової корчми, не пильнують, не стежать за мною, за осліпленням моїм, за ваганням, за жадобою, за моєю ницістю. Та чим далі я втікав від себе, тим спокійнішими ставали мої кроки; саме тут, на жельмановому дворищі, я сповна відчув тягар відповідальності за право бути поетом; вага ця однак не пригинала додолу, навпаки — додавала сили.

Я зупинився на брамі. Жельман лежав на кам'яному плитті й крючкуваті його пальці чи з люті несамовитої, чи з розпуки впивалися в камінь, немов у віск; у його бороду вповзали іржаві мурахи, а в загублених патинках оси ліпили гнізда. Тиша дихала мені в лице полудневою спекою і запахом прив'ялого сіна; сіном, очевидно, годували прапредки своїх коней, бо облога Жельмана не скінчилася.

Ольга вірила й не вірила в Жельманову історію; між нами пробігла тінь; між нами засівались пилинки отруйної папороті; Ольга несміливо й невміло відхрещувалася від мене, неначе за моїми плечима стояв Жельман Штудер.

— То правда, про що ти оповів? — шептала. — Нащо мене лякаєш?

— Правдою є те, що жив такий Жельман, який розкопував могили й розпродував знахідки богзна-куди. І правда, моя кохана, що дотепер дотліває Жельманова корчма, — брав я Ольгу за руки й пригортав до себе. — Якщо хочеш, то підемо туди в неділю... я уже там був, я бачив стару грушу посеред подвір'я.

Ольга злякано заперечувала:

— Я не піду. Мені страшно. Лякаєш мене навмисне, правда? — допитувалася. — Як злий ворожбит, чи, може, добрий, не знаю... але навіщо населяєш поля, яри, береги Дністра чимсь... навіть не знаю чим: духами, подіями старих часів, страхом, пам'яттю, га? Донедавна кукурудзяне поле з горбом по середині було лише полем, де росте кукурудза, що її скосять на силос худобі. А тепер це поле з могилою... розкопаною, пограбованою, чи повною таємниць; а тепер, якщо тобі повірити, на кожному кроці поранишся об якийсь карб... і болить тебе рана. Хіба то нормально жити з пораненою душею? Дотепер мені було так легко, світ оточував мене зрозумілий, сьогоднішній, а ти... — Ольга не договорила, схлипнула. Я виціловував її сльози; мене її сльози тішили, вони, на мою гадку, свідчили, що душа її, дотепер безтурботна, бездумна, як велика риба в Дністрових хвилях, починає замислюватись: а що там, на берегах, а що там, у глибинах, а чия то кістка, виорана плугом; і я розумію: душа Ольжина, що звикла до супокою, повставала проти невідомих їй чужих понять, вони її кервавили, мучили й лякали; душа жіноча не сприймала новизни й вона, новизна, плавала на поверхні, як вербова дошка.

Якось Ольга мені докоряла:

— Ось ти, Павле, все навчаєш та навчаєш то віршами своїми, то оповідями, то водиш мене полями... і вже це не звичайні колгоспні лани, а ціла історія, вкарбована в скиби, так? Ну, стосовно мене, то ще півбіди, я нібито інтелігент, лікар, я повинна розуміти... хоч я теж не впевнена, що воно мені конче потрібне. До цього часу я жила без твоїх молитов про поле, вибачай, що я так кажу; дотепер тато мене вчив, що поле — це цех, в якому виробляють хліб, м'ясо, молоко, олію. Він колись прочитав одне оповідання, не пам'ятаю в якому воно було журналі, зате пам'ятаю, що називалося воно «Грудка змлі». Письменник описував випадок, коли український емігрант, чоловік із наших країв, виїхав, здається, до Парагваю ще на початку тридцятих років, і цілих сорок років, якщо не більше, возив з собою по світу грудку рідної землі... галицької, розуміється, землі в бляшанці з-під чаю. Тато посміювався з письменника та з його героя, бо, мовляв, це дурні сентименти, грудка землі скрізь однакова, скрізь, і в Україні, і в тому ж Парагваї, і, скажімо, у Франції. Ти, звичайно, з цим незгідний, правда?

⇐ Предыдущая 23 24 25 26 272829 30 31 32 Следующая ⇒