Annotation 8 страница

Ще одне ім’я, яким його називали, було Майтрея1, що означає Бог Світла. Вернувшися з Золотої Хмари, помандрував він до Палацу Ками в Кайпурі, аби обміркувати там плани, зібратись на силі та підготуватися до Дня Юги. Повідав якось один мудрець, ніби нікому не дано перестріти цей День, а лише згодом дізнаєшся, що воно сталося. Бо ж свіне цей день так само, як свіне усякий день, і плине так само, підсумовуючи історію світу.

1 Майтрея (букв.: пов’язаний з дружбою) - в будд. міф. боддхісатва і будда прийдешнього світового ладу. Вважається, що Майтрея живе своє передостаннє життя (перед тим, як спуститися на землю) в небі тушіта (4-й з 6-й нижчих світів, де мешкають боги), проповідує богам дхарму (закон, мораль) і чекає там часу, коли можна буде прийти в якості будди у світ людей. Майтрея має народитися, коли тривалість людського життя досягне 84 000 років і всім світом правитиме один справедливий буддійський правитель. На малюнках Майтрея - золотого кольору, сидить на троні «по-європейському», поряд зображені колесо дхарми, ступа і ваза. Подеколи називали його Майтрея, що означає Бог Світла... - Світ - це жертовний вогонь, сонце - його паливо, сонячні промені - дим,
днина - полум’я, сторони світу - жарини та іскри. На цей вогонь підносять
боги дар віри. З цього офірування народжується Цар Місяць.
Дощ, о Гаутамо, це вогонь, рік - його паливо, хмари - дим, блискавка -
полум’я, жар, іскри. На цей вогонь підносять боги Царя Місяця. З
офірування цього народжується дощ.
Світ, о Гаутамо, це вогонь, земля - його паливо, вогонь - дим, ніч -
полум’я, місяць - присок, зорі - іскри. На цей вогонь підносять боги дощ. З
офірування цього виникає їжа.
Чоловік, о Гаутамо, це вогонь, його відкритий рот - це паливо, дихання -
дим, мова - полум’я, око - вуглини, вухо - іскри. На цей вогонь підносять
боги їжу. З офірування цього виникає дітородна сила.
Жінка, о Гаутамо, це вогонь, тіло її - його паливо, коси - дим, лоно -
полум’я, насолоди - жарини та іскри. На цей вогонь підносять боги
дітородну силу. З офірування цього народжується людина. Вона живе
стільки, скільки їй судилося жити.
Коли людина вмирає, несуть її і оддають вогню. Вогонь робиться її
вогнем, паливо - її паливом, дим - її димом, полум’я - її полум’ям, попіл - її
попелом, іскри - її іскрами. На цей вогонь підносять боги людину. З
офірування цього постає людина у променистій величі.
Брігадараньяка Упанішада (VI, 2, 9-1)

У високому голубому палаці зі стрункими шпилями та оздобленою філігранню брамою, де свіже повітря насичене гострим запахом морської солі й пронизане криками узбережних істот, від чого дужче хочеться жити і втішатися радощами життя, Владика Нірріті Чорний допитував приведеного до нього чоловіка. - Як тебе звуть, мореплавцю? - спитав він. - Ольвагга, пане, - відповів капітан. - Чому ти винищив усю мою команду, а мене лишив живого? - Бо хочу допитати тебе, капітане Ольвагго. - Про що? - Багато про що. Адже старий морський вовк може пізнати багато у своїх мандрах. Чи надійно я контролюю південні морські шляхи? - Надійніше, ніж я гадав, інакше мене б тут не було. - А інші - не наважуються ризикувати, так? - Так. Нірріті підійшов до вікна і, повернувшись до бранця спиною, задивився на море. А перегодом знову заговорив: - Доводилось мені чути, неначе неабияких успіхів досягла наука у північних краях від часу, гм, битви за Місто Жадань. - Я теж про це чував. І знаю, що так воно і є. Бачив на власні очі парову машину. Друкарські верстати ввійшли в ужиток. Мертві ящери оживають під дією гальванічного струму. Крицю виплавляють якіснішу. Знову винайшли мікроскоп та телескоп. Нірріті обернувся до нього, і якийсь час вони вивчали один одного. Нірріті був чоловічок невисокого зросту, усмішкуватий, з ухильним поглядом, темним волоссям, забраним під срібний обідок, кирпатим носом та очима під колір свого палацу. Вдягався він в усе чорне, а шкірі його бракувало засмаги. - Чому ж боги Небесного Міста не змогли цьому запобігти? - Гадаю, вони просто ослабли, мабуть, це ти хотів почути, пане? Після моторошної січі на Ведрі вони ніби побоюються придушувати технічний прогрес силою. А ще кажуть, ніби в самому Місті не вщухають чвари - між напівбогами та вцілілими старшими. А тут іще проблема нової релігії. Люди нині не так бояться Небес, як давніше. Вони вже більш готові захистити себе, дати відсіч; отож тепер, коли вони краще споряджені, боги не поспішають наражатися на сутички з ними. - Виходить, Сам переміг. Не одразу, а через роки, але він таки їх побив. - Атож, Ренфрю. Гадаю, це так. Нірріті кинув швидкий погляд на стражників, що стояли пообіч Ольвагги. - Ідіть собі, - наказав він, а по тому як вони вийшли, додав: - Ти знаєш мене? - Еге ж, капеланчику. Я ж той самий Ян Ольвегг, капітан «Зорі Індії». - Ольвегг... Просто неймовірно. - Неймовірно, але факт. Це нині старе тіло я одержав того дня, коли Сам узяв гору над Владарями Карми в Махартсі. Я був там. - Один з Перших і - оце маєш! - Християнин! - Час від часу - лише у випадках, коли мені замало індуських лайок. Нірріті поклав руку йому на плече. - Тоді, либонь, твоя справжня сутність потерпає від болю, споглядаючи їхнє блюзнірство! - Не дуже вони мене полюбляють, а я - їх. - Ще б пак. Але ж Сам... він робив те саме - примножував число єресей, ще глибше закопуючи істинне Слово... - То його зброя, Ренфрю, - промовив Ольвегг. - Всього-на-всього зброя. Певен, йому кортіло не більше, ніж тобі чи мені, ходити в личині бога. - Може, й так. Але краще б йому було обрати якусь іншу зброю. Що з того, що за ним перемога, душі їхні однаково загублені. Ольвегг стенув плечима. - Я, на відміну від тебе, не богослов... - Але ти поможеш мені? Століттями я збирався на силі, нарощував свою могутність. Маю людей, маю техніку. Ти кажеш, наші вороги ослабли. Мій нелюд - сплоджений не від чоловіка та жінки - не відає страху. В мене є небесні гондоли - скільки завгодно. Я можу дістатися аж на Полюс, до їхнього Міста. Можу поруйнувати їхні Храми по всьому світові. Гадаю, настав слушний час очистити світ од цієї погані. Знову має запанувати істинна віра! Годі чекати! Зволікати не можна... - Я не богослов, я вже казав. Але й мені кортить побачити, як упаде Небесне Місто, - сказав Ольвегг. - Я допоможу тобі чим тільки зможу. - Тоді для початку ми захопимо кілька їхніх міст та сплюндруємо їхні Храми, аби подивитися, які будуть їхні дії у відповідь. Ольвегг кивнув. - Ти будеш моїм радником. Надаватимеш мені моральну підтримку, - сказав Нірріті й похилив голову. - Молися разом зі мною! - звелів він. Довго стояв старий перед Палацом Ками в Кайпурі, роздивляючись на його мармурові колони. Врешті одній дівчині стало жаль його, й вона винесла йому хліба та молока. Він з’їв хліб. - Випий і молоко, дідуню. Воно поживне й підкріпить твою плоть. - До біса! - чортихнувся у відповідь старий. - До біса молоко! І мою клятущу плоть! Та й дух мій з ними заодно! Дівчина сахнулась назад від нього. - То це так ти приймаєш милосердя! - Я не проти твого милосердя, дівонько, а проти твого смаку до таких напоїв. Хіба ти не могла наточити мені на кухні з кілька краплин бодай поганенького винця?.. Того, котре погребують замовити навіть сіромахи, а кухар не присмачить ним навіть м’ясні обрізки? Душа просить вичавок з виноградного грона, а не з корови! - Може, тобі ще й меню подати? Геть звідси, поки я не покликала челядинця! Він зазирнув їй в очі. - Не ображайся, панянко, благаю тебе, Жебракування, бач, дається мені через силу. Вона глянула в його чорні як смола очі у руйнівному плетиві зморщок, що поорали задубіле од засмаги обличчя. В бороді його прозирали чорні пасма. - Гаразд... ходи за мною, проведу тебе на кухню і пошукаю, може, там щось і знайдеться для тебе. Хоча мені самій невтямки, навіщо я це роблю. Він приклацнув пальцями, щойно вона відвернулась, а усмішка на устах розквітла, коли він рушив за нею слідом, задивляючись на її ходу. - Бо я так захотів, - зірвалося йому з уст. Не по собі було ватагові ракшасів Тараці. Підчепившися до хмар, що пропливали в полудневому небі, розважав він над шляхами сили. Колись він був наймогутніший. У дні, що передували приборканню, не було нікого, хто міг би стати йому на заваді. Та ось з’явився Приборкувач, Сіддхартха. Він чував про нього давніше, знав його як Калкіна, а коли спізнав його велику силу, то збагнув: рано чи пізно, а судилося їм зійтися, аби зміг він випробувати силу того Атрибута, що його, казали, виробив Калкін. І коли нарешті перетнулися їхні шляхи - того великого, давноминулого дня, коли від їхнього нестямного яру палали вершини гір, - здолав його тоді Приборкувач. І коли стрілися вони вдруге, через багато століть, так чи так, а знову взяв гору він над ракшасом, і була та поразка ще гіркіша за першу. Але тільки йому одному і вдалося таке, а нині його вже немає на світі. Не лишилось нікого, хто міг би подолати Владику Пекельного Колодязя. Та ба, з’явилися боги, аби кинути виклик його силі. У дні світанкової тої пори були вони немічні та недолугі, вправлялися, намагаючись опанувати власні здатності, здобуті шляхом численних мутацій, вдаючись до гіпнозу, наркотиків, медитації, нейрохірургії, - силкуючись викувати з них Атрибути, - однак виросли за віки їхні сили. Четверо їх, всього четверо напали на Пекельний Колодязь - і всі його легіони не спромоглися дати їм відсіч. Сильний був той, кого звали Шівою, та Приборкувач перегодом убив його. Так і мало статися, бо ж визнавав Тарака Приборкувача собі за рівню. Жінку він до уваги не брав, адже була вона всього-на-всього жінкою і вдавалася по допомогу до Ями. Не те бог Агні, душа якого палала сліпучим, нестерпним полум’ям, - його Тарака майже боявся. Знову згадав Владика ракшасів той день, коли у Паламайдсу заявився до його палацу Агні, сам-один, і кинув йому виклик. Не до снаги тоді було ракшасові зупинити приходька, хоч як старався, і довелось йому бачити на власні очі, як поглинула сила вогню його палац. І пізніш, у Пекельному Колодязі, ніщо не змогло спинити вогнистого бога. І дав Тарака собі обіцянку, що настане пора, і випробує він його силу, як випробував колись силу Сіддхартхи, - і тоді переможе він або підкориться. Але не випало йому такої нагоди. Бог Вогню сам поліг од десниці Червоного - четвертого з нападників на Пекельний Колодязь, - який, не знати як, а повернув його полум’я на нього самого в день запеклої січі за Місто Жадань на ріці Ведрі. І означало те, що він, Червоний, і є Владикою над Владиками. Хіба навіть сам Приборкувач не застерігав його од Ями-Дхарми, Бога Смерті? Атож, серед усіх нині живих на білому світі той, що випиває життя очима, - наймогутніший. Він, Тарака, якось мало не загинув од його сили, то було в Громовій Колісниці. Ще раз зітнулись вони у короткім двобої, та довелось відступитися, бо чекала їх битва велика, і були вони у ній спільниками. Подейкували, ніби Яма помер невдовзі, у Небесному Місті. Та говорили пізніш, наче нишпорить він досі по світу, і що не може він, бувши Владикою Смерті, померти без власної на те волі. І повірив у це беззастережно Тарака, свідомий того, що означає для нього ця віра. А те вона означала, що повернеться він на далекий південний острів, де стоїть голубий палац і де відповіді його дожидає Бог Зла, Нірріті Чорний. І пристане він на його пропозицію. Починаючи від Махартхи і далі од моря на північ, поєднають ракшаси свою міць з силами темного Владника, поруйнують з ним разом, один по одному, Храми шістьох найбільших міст південного заходу, затоплять вулиці їхні кров’ю городян, змішаною з кров’ю бездушних ординців Чорного - і не втримаються боги, кинуться їх захищати і стрінуть отак свою погубу. Коли ж боги не стануть до бою, тим покажуть вони свою безнадійну кволість. Візьмуть тоді ракшаси приступом Небо, а Нірріті зітре Небесне Місто з лиця світу; впаде Шпиль Заввишки В Милю, розколеться Небесне склепіння, уздріють тоді великі білі кицьки Канібуррхи довкола себе руїни і замете полярна хурделиця павільйони богів та напівбогів. І все, як направду, задля єдиної мети - коли не вважати, що розвіє це трохи нудьгу і наблизить останні дні богів та людей у світі ракшасів. Хай би де загриміла велика битва і вершились великі діяння, - вершились вогнем і мечем, - туди, знав Тарака, неодмінно, хоч з краю світу, прилине він, Червоний, бо там його царство і вабить його туди його Образ. І відав Тарака, що шукатиме, дожидатиме, робитиме що завгодно, дарма як довго це протриває, аж поки настане нарешті день, коли знову зазирне він у чорне полум’я, що нуртує в глибині очей Смерті... Брахма втупився в карту, по тому знов озирнувся назад на кришталевий екран, довкола якого обвинувся, тримаючи власний хвіст у зубах, бронзовий Наг. - Що, жерцю, - горить? - Горить, Брахмо... палають усі склади! - Накажи людям загасити пожежу. - Вони вже гасять, о Могутній. - Чого ж тоді ти мене турбуєш? - Тут панує страх, о Великий. - Страх? Чого ви боїтеся? - Чорного, чиє ім’я не можу я вимовити у твоїй присутності, - сили якого неухильно зростають на півдні і вже контролюють морські шляхи, ставлячи нам перепони в торгівлі. - Чом ти маєш боятися називати ім’я Нірріті в моїй присутності? Я знаю про Чорного. Гадаєш, це він палій? - Так, о Великий... або радше якийсь його найманець і негідник. Ходить багато чуток про те, ніби Чорний хоче відрізати нас від решти світу, загарбати наші багатства, знищити наші припаси, підірвати наш дух, бо він збирається... - Вас, жерців, захопити, звичайно. - Мовлено Тобою, о Всемогутній. - Може, твої побоювання не даремні, жерцю. Та скажи мені, хіба ви не вірите, що боги вступляться за вас, у разі Владика Зла зважиться напасти? - Ми ніколи не мали й не маємо і крихти сумніву, о Наймогутніший. Просто хочемо нагадати тобі, що таке може статися, та освіжити наші постійні благання про прощення та про божественне заступництво. - Твої благання почуто, жерцю. Не бійтеся. Брахма вимкнув зв’язок. - Він таки нападе. - Звичайно. - Мене цікавить, який-то він сильний. Хіба ніхто не знає, як воно насправді, Ганешо, га? - Ти питаєш мене, мій Владико? Твого скромного політичного радника? - А більше я нікого тут не бачу, скромний богоробе. Чи не знаєш, у кого може знайтися така інформація? - Ні, Владико, не знаю. Всі сахаються того нечистого, наче самої смерті. Та що казати - такий він і є. Адже тобі відомо: жоден з трьох посланих мною на південь напівбогів так і не повернувся. - Але й вони були сильні, хіба ні? Як їх там звали? І давно це було? - Останнього ми посилали рік тому. То був новий Агні. - Так; правда, був він казна-який - усе ще користався гранатами та вибухівкою... одначе сильний. - Хіба що морально. Коли богів стає усе менше, доводиться вибирати з напівбогів. - Колись у минулу пору я просто взяв би Громову Колісницю... - У минулу пору не було Громової Колісниці. Яма... - Цить! Адже тепер ми маємо свою Громову Колісницю. Гадаю, скоро вже над палацом Нірріті виросте велетенський димовий гриб. - Брахмо, мені здається, що Нірріті може перепинити Громову Колісницю. - Звідки ти взяв? - Судячи з деяких, одержаних з перших уст повідомлень, він, здається, використовує проти наших бойових кораблів, що їх ми посилаємо проти його розбишак, самонавідні ракети. - Чому ти раніш мені про це не сказав? - Це зовсім свіжі повідомлення. І перша нагода, коли припало до слова про них згадати. - Отже, ти вважаєш, нам не варто на нього нападати? - Не варто. Зачекаймо. Дай йому зробити перший хід, тоді ми зможемо оцінити його силу. - І таким чином змушені будемо пожертвувати Махартхою? - Ну то й що? Ти хіба ніколи не бачив падіння міста?.. Яке йому буде пуття від тимчасового володіння Махартхою? Якщо ж ми не відвоюємо її в нього - хай тоді цей же гриб кивне своєю величезною білястою шапкою там, над самою Махартхою. - Маєш рацію. Справа варта заходу, ми прицінимося до його сил і трохи їх підточимо. - Саме так. Що накажеш? - Хай будуть напоготові всі сили Небесного Міста. Відкликати Владику Індру зі східного континенту - негайно! - Буде зроблено. - І послати сигнал тривоги іншим п’яти містам на узбережжі - Лананді, Кайпуру, Кілбару. . - Пошлю негайно. - Тоді гайда! - Мене вже нема. Час наче океан, простір наче його води, а в осередді - Сам - спокійний, рішучий. - Боже Смерті, - озвався він, - які маємо сили? Яма потягся і позіхнув, потім підвівся з пурпурового ложа, на якому дрімав, майже невидимий на його тлі. Він перейшов по кімнаті і подивився Самові в очі. - Не беручи до уваги Образ, ось мій Атрибут. Сам зустрів його погляд і витримав його. - Це що, відповідь на моє запитання? - Частково, - відповів Яма, - та це радше випробування твоєї власної сили. Схоже, вона до тебе вертається. Ти витримував мій смертоносний погляд довше, ніж це міг бодай який смертний. - Я знаю, що моя могутність вертається. Я відчуваю це. І не вона одна, багато що вертається зараз до мене. Усі ці тижні і дні, проведені тут, у палаці Ратрі, я розмірковував про свої минулі життя. І знаєш, Боже Смерті, сьогодні я бачу, що не були вони суцільною невдачею. Дарма що Небо раз у раз мене перемагало, дорого їм обійшлася кожна перемога. - Так, цілком може бути, що ти - знаряддя в руках долі. Зараз вони справді куди слабші, ніж у ту пору, коли ти кинув виклик їхній могутності у Махартсі. Та й з другого боку вони ослабли, бо люди відтоді стали сильніші. Боги знищили Місто Жадань, одначе не змогли знищити Акселераціонізм. Потім намагалися поховати Буддизм у надрах власного вчення, але й тут виявилися неспроможні. Не знаю, чи підмогла насправді Акселераціонізму твоя релігія, ота вигадана тобою баєчка, але тоді богам навіть на думку не спадало в цьому засумніватися. Ти напустив їм на очі такого туману, що вони не помітили, якої шкоди самі собі заподіяли, «визнавши» її за вчення, бо ж після того усі їхні замахи проти неї викликали антитеократичні настрої. Аби ти не був такий метикований, можна було б подумати, що ти осяяний. - Дякую. Хочеш, я тебе благословлю? - Ні, може, я тебе? - Можливо, Смерте, але якомога пізніше. Однак ти не відповів на моє запитання. Скажи, будь ласкавий, які ж сили ми маємо? - Гаразд. Ось-ось прибуде Кубера. - Кубера? А де він? - Довгі роки він переховувався і сіяв по світу наукові знання. - Усі ці довгі роки? Ветхе, мабуть, тепер стало в нього тіло! Як же він витривав? - Ти не забув Нараду? - Мого давнього лікаря з Капіла? - Його ж. Коли ти розпустив своїх списоносців після сутички у Махартсі, він, скориставшися з допомоги твоїх підданців, оселився у глухомані, прихопивши з собою все обладнання, що його ви забрали з Приймальні Карми. Я натрапив на нього багато років тому. Після розгрому Міста Жадань я, втікши з Небес за допомогою Засобу Чорного Колеса, вивів Куберу з його підземної схованки з-під руїн міста. Згодом він сам уже приєднався до Наради, який тримає нині підпільну крамничку тіл у горах. Вони працюють у парі. Ми відкрили такі крамнички і в кількох інших місцях. - І Кубера буде з нами? Чудово! - А Сіддхартха і досі Князь Капіла. І військо його князівства, безсумнівно, відгукнеться на його заклик. Ми вже послали воякам його заклик. - Жменька їх, либонь, набереться. Та однаково приємно знати... атож. - А ще Пан Крішна. - Крішна? Що йому тут у нашому таборі робити? Де він? - Він був тут. Я надибав на нього одразу ж у перший день прибуття. Він саме заходив з однією дівкою. Жаль брав дивитися. - Чому жаль? - Він старий. Жалюгідний немічний старий шкарбун, а й досі п’яниця та бабій. Проте Образ усе ще служить йому, коли-не-коли вертаючи то божественний чар натхнення, то часточку його неймовірної життєздатності. Його вигнали з Небес після Міста Жадань - лише за те, що він не побажав битися проти мене й Кубери, як-от Агні. Понад півстоліття тиняється він по світу, пиячить, гайтує за жінками, грає на своїй сопілці та - старіє. Ми з Куберою кілька разів намагалися його розшукати, та де там, він ніде не сидить довго на одному місці, волочиться по світах. Така вже поведенція в них, у відставних божеств плодючості. - А яка нам з нього користь? - Того ж дня, коли ми здибались, я послав його до Наради по нове тіло. Вони прибудуть разом із Куберою. Він теж поновлює швидко свої сили після переродження - як завше. - Але ж нам яка з нього користь? - Не забувай, що саме він порішив чорного демона Бану, підступитися до якого боявся навіть Індра. Коли він тверезий, важко знайти на світі затятішого бійця. Яма, Кубера, Крішна і - якщо побажаєш - Калкін! Ми зробимось новими Локапалами, Охоронцями Світу і будемо одностайні. - Згоден. - Тоді так воно й буде. Хай висилають вони проти нас зграї богів-практикантів! Я сконструював нову зброю. Шкода, що доводиться створювати стільки її різновидів, здебільше екзотичних. Я розпорошую свій геній, доводжу кожну одиницю до рівня мистецького витвору - замість того, щоб налагодити масове виробництво кількох певних наступальних засобів. Але до цього мене змушує багатоманітність паранормального. Завжди знайдеться хтось, чий Атрибут зможе протидіяти тій чи тій конкретній зброї. Ну та хай вони наразяться на мою Пекельну Гармату - і від них навіть мокрого місця не лишиться, хай зітнуться клинками з Електромечем, хай наштовхнуться на Щит- Водограй, що струменить цианідом та диметилсульфаксидом - і збагнуть, що стали стіною проти них Локапали. - Тепер я розумію, Смерте, чому будь-хто з богів - навіть Брахма - може щезнути, і знайдеться йому заміна; знайдеться будь-кому, але не тобі. - Дякую. Чи маєш ти якийсь план? - Поки що ні. Мені знадобиться більше інформації про те, які сили є в Небесному Місті. Чи демонстрували Небеса свою могутність протягом останніх років? - Ні. - Якби ж знайти який-небудь засіб, не виказуючи себе... Може, ракшаси... - Ні, Саме, я їм не довіряю. - Я теж. Але іноді з ними можна мати справу. - Як ти - у Пекельному Колодязі та Паламайдсу? - Влучна відповідь. Мабуть, ти маєш рацію. Я ще поміркую над цим. Мене також цікавить Нірріті. Як там ведеться Чорному? - В останні роки він запанував над морем. Ходять чутки, ніби зростають його легіони і що він будує воєнні машини. Я вже колись висловлював тобі мої побоювання щодо нього. Тримаймося од Нірріті якомога далі. В нього з нами лише одне спільне - бажання потоптати Небеса. Він не Акселераціоніст і не Теократ; якщо йому пощастить захопити владу, почнеться така Темна Доба, куди там тій, з якої ми оце починаємо виборсуватись. Для нас, можливо, найліпше було б спровокувати війну між Нірріті та Богами Небесного Міста, а самим зачаїтися, аби потім напасти на переможця. - Цілком слушно, Ямо. Але як це зробити? - Це може статися й без нашого втручання - і незабаром. Махартха принишкла від страху, щулиться, зизом позираючи в бік моря. Ти ж стратег, Саме, а я всього лише тактик. Ми відкликали тебе саме для того, щоб ти сказав нам, що маємо діяти. Прошу, обміркуй усе гарненько, адже ти тепер знову став самим собою. - Ти весь час підкреслюєш ці останні слова. - Аякже, проповіднику. Адже тебе ще не випробувано в битві, відколи ти повернувся з блаженства Нірвани... Скажи, ти міг би змусити Буддистів воювати? - Можливо, та для цього мені довелося б нап’ясти личину, яка тепер видається мені огидною. - Ну. . може, й не доведеться. Та не забувай про таку можливість, коли нам стане непереливки. Або, для певності, тренуйся щоночі перед дзеркалом, читай лекції з естетики - на зразок тієї, що її ти читав у монастирі Ратрі. - Не хотів би. - Знаю, але треба. - Ліпше я потренуюся з шаблею. Добудь мені її - і я дам тобі два-три уроки. - Ого! Чудово! Якщо уроки будуть добрі, вважай, що ти здобув собі новонаверненого. - Ну то ходімо у двір - і я тебе просвітлю. Коли у своєму голубому палаці здійняв руки Нірріті, з ревом шугнули з палуб його бойових кораблів ракети і дугою прокреслили небо над Махартхою. Коли припасував він на грудях чорні свої лати, впали ракети на місто, і запалало усе довкола. Коли взув чоботи, увійшов його флот у гавань. Коли запнув він свого чорного плаща, застібнувши на грудях, і насунув на лоба шолом з воронованої криці, почали його сержанти попід палубами свій негучний барабанний перегук. Коли застібнув він свій пояс із піхвами, заворушились у трюмах зомбі. Коли натяг він сталево-шкіряні рукавиці, підплив до порту його флот, гнаний вітрами, що їх здійняли ракшаси. Коли покликав він знаком юного свого стюарда, Ольваггу, за собою у двір, піднялися на палуби кораблів безсловесні вояки й уп’ялись поглядом у палаючу гавань. Коли загурчали мотори темної небесної гондоли і двері її розчахнулися перед ними, перший з його кораблів кинув якір. Коли зайшли вони у гондолу, перший загін його війська вступив до Махартхи. Коли прибули вони до Махартхи, місто полягло. В саду, у зеленому вітті високо вгорі щебетали пташки. Рибини, схожі на старовинні монети, лежали на дні прозорого голубого ставка. Червоногарячі квіти з великими пелюстками буяли довкола, а побіля її нефритової лави де-не-де ясніли і жовті. Спираючись лівою рукою на куту спинку лави, споглядала вона, як, ковзаючи по кам’яних плитах чобітьми, наближається він до неї. - Добродію, це приватний сад, - озвалась вона. Він зупинився перед лавою і глянув на неї згори вниз - мускулястий, засмаглий, темноокий і чорнобородий. Обличчя його було незворушне, аж ось він усміхнувся. З синьої шкіри був його одяг. - Гості сюди не заходять, - додала вона, - для них є сади з протилежного боку будівлі. Пройди он під ту арку. . - А в моєму саду ти завжди була бажаною гостею, Ратрі, - промовив він. - У твоєму?.. - В саду у Кубери. - Владика Кубера! Ти ж не... - Ні, не гладкий, не тлустий. Я знаю. Нічого дивного: нове тіло й важка праця. Нелегко майструвати Ямину зброю, перевозити її... - Коли ти прибув? - Оце щойно. Прихопив з собою Крішну та вантаж з вибухівкою, гранатами й осколочними мінами... - Боже ж мій! Скільки часу спливло... - Так, чимало. Але я однаково маю вибачитися перед тобою. Тому і прийшов. Усі ці довгі роки мене гризло сумління. Вибач, Ратрі, за ту давню ніч, коли я втягнув тебе у халепу. Мені потрібен був твій Атрибут, і я вплутав тебе у ці чвари. Мені самому не до вподоби так використовувати інших. - Я все одно не затрималася б на Небі, Куберо. Тому не переживай і не картай себе. Правда, тіло хотілося б мати привабливіше, ніж тепер у мене. Та це не головне. - Я дам тобі нове тіло, Пані. - Не зараз, Куберо. Сідай же, прошу тебе - ось сюди. Ти голодний? Спраглий? - Атож, ще й який. - Ось фрукти, сома. Чи тобі краще чаю? - Ні, дякую, краще соми. - Яма каже, що Сам прочумався вже від своєї святості. - Це добре, він нам дедалі потрібніший. То як, він уже розробив для нас план дій? - Яма мені не говорив. Але можливо, що Сам не говорив Ямі. На поблизькому дереві заколихалося гілля і додолу, на всі чотири лапи, скочив Тек. Пробігши по плитах, він зупинився біля лави. - Ваше базікання розбудило мене, - пробуркотів він. - Що це за один, Ратрі? - Владика Кубера, Теку. - Якщо це правда, то як же він змінився! - вигукнув Тек. - Те саме можна сказати й про тебе, Теку Архіваріусе. Чому ти досі мавпуєш? Яма може повернути тобі людське тіло. - Мавпою я корисніший, - відповів Тек. - З мене чудовий шукач та вивідувач, куди спритніший за собаку і дужчий за людину. А хто відрізнить одну мавпу від іншої? Отож я лишуся в цьому тілі, доки буде потреба у таких моїх особливих здібностях. - Слушно. А про подальші дії Нірріті чув щось нове? - Його кораблі підступають усе ближче до великих портів, - мовив Тек. - І їх, схоже, дедалі більшає. А поза цим - нічого нового. Боги, мабуть, його побоюються, якщо не нападають на нього. - Атож, - промовив Кубера, - бо тепер він величина невідома. Я схильний думати, що він - помилка Ганенгі. Адже саме Ганеша дав йому можливість безперешкодно ушитися з Небес та ще й прихопити з собою усе те обладнання. Ганеша хотів мати напохваті якого-небудь ворога богів, коли в цьому раптом виникне нагальна потреба. Він навіть уявити собі не міг, що невіглас у техніці зуміє так нею скористатися і наростити такі сили, якими тепер орудує. - Слушно кажеш, - погодилася Ратрі. - Навіть я чувала, що саме такими міркуваннями Ганеша нерідко керується. Що ж він нині робитиме? - Здасть Нірріті перше місто, на яке той нападе, аби придивитися до його наступальних можливостей та зважити, які в нього сили, - якщо, звичайно, йому пощастить утримати Брахму від втручання. А по тому - ударить по Нірріті. Махартху буде здано, і нам слід триматися поблизу. Цікаво буде навіть просто спостерігати. - Але ти гадаєш, що ми будемо не тільки спостерігати? - спитав Тек. - Звичайно. Сам розуміє нашу відповідальність: спочатку треба все добре зважити. Бо діяти нам доведеться негайно у відповідь на їхні дії, а цього, Теку, довго чекати не доведеться. - Зрештою, - сказав Тек, - мені завжди хотілося битись на боці Приборкувача. - Найближчими тижнями, я певен, багато бажань здійсниться, а багато зазнає краху. - Ще соми? Фруктів? - Дякую, Ратрі. - А тобі, Теку? - Мабуть, банан. У лісовому затінку, на вершині високого пагорба сидів Брахма, немов химера на ринві готичного храму, і невідривно дивився вниз, на Махартху. - Вони плюндрують Храм. - Так, - відповів Ганеша. - Почуття Чорного не міняються з плином років. - І дивитися шкода, і страх бере. Вони озброєні гвинтівками й пістолетами. - Атож, військо в нього сильне. Вернімося в гондолу. - Зажди трохи. - Боюся, Владико... чи не занадто вони сильні - тепер уже. - Що ти пропонуєш? - Вони не зможуть плисти річкою вгору. Якщо надумаються напасти на Лананду, то доведеться їм рушити суходолом. - Звичайно. Якщо раптом йому не вистачить кораблів летючих. - Коли ж вони захочуть напасти на Кайпур, то їм доведеться зайти вглиб ще далі. - Ну! - А захочуть напасти на Кілбар, то ще далі! - На що ти натякаєш? До чого ведеш? - Що далі вони зайдуть, то більше проблем доведеться їм розв’язувати і тим вразливіші вони будуть для партизанських наскоків на всьому їхньому шляху... - Ти що, пропонуєш мені обмежитися лише партизанськими наскоками? Дати його війську пройти маршем по всій країні, займати один по одному всі міста? Вони окопаються, поки надійде підкріплення, аби втримати загарбане, і тільки після цього посунуть далі. Лише дурень вчинив би інакше. Якщо ми чекатимемо... - Поглянь униз. - Що? Що це? - Вони готуються рушити далі. - Неймовірно! - Брахмо, ти забуваєш, що Нірріті - фанатик, навіжений. Йому не потрібна Махартха - так само, як не потрібні Лананда або Кайпур. Він хоче знищити наші Храми й нас самих. А ще йому потрібні в наших містах не так самі люди, як їхні душі. Він пройде по всьому краю, нищачи на своєму шляху всі символи нашої релігії, аж поки ми зважимося дати йому відсіч. Якщо ж ми цього не зробимо, то він, мабуть, пришле сюди місіонерів. - Тож ми повинні щось робити! - Спершу дати йому ослабнути від його ж походів. А коли він добряче виснажить свої сили - вдарити! Віддай йому Лананду. І Кайпур, коли знадобиться. Навіть Кілбар і Гамсу. Коли підупаде на силі, зітри його на порох. Ми обійдемося і без цих міст. Скільки їх ми самі поруйнували! Усіх, мабуть, і не згадаєш! - Тридцять шість, - промовив Брахма. - Вернімося на Небеса, і там я все обміркую. Як я послухаюся твоєї ради, а він, чого доброго, відступить раніш, ніж устигне ослабнути, ми багато втратимо. - Я ладен битися об заклад, що він не відступить. - Жереб не тобі кидати, Ганешо, а мені. Поглянь, з ними оті клятущі ракшаси! Мерщій назад, поки вони нас не вгледіли. - Атож, гайда швидше! І вони погнали своїх ящерів назад до лісу. Крішна відклав свою сопілку, коли до нього прийшов посланець. - Ну? - спитав він. - Махартха впала... Крішна підхопився на ноги. - А Нірріті збирається походом на Лананду. - Що роблять боги для захисту? - Нічого не роблять. Нічогісінько. - Ходімо зі мною. Локапали саме збираються на нараду. На столі полишив Крішна свою сопілку. Тієї ночі стояв Сам на найвищому балконі палацу Ратрі. Дощові струмені, наче крижані цвяхи, проштрикували вітер і падали згори на нього. На лівій його руці залізне кільце світилося смарагдовим сяйвом. Падали, падали й падали з неба блискавки - і лишалися. Він підняв руку, і вдарив грім, розлігся передсмертним ревом усіх драконів, що жили, можливо, десь і колись на світі... Ніч відступила, коли постали перед Палацом Ками вогняні елементалі. Підняв Сам обидві руки, і всі як один знялися вони в повітря і загойдалися високо в нічному небі. Махнув він рукою, і промчали вони над Кайпуром з одного кінця міста на другий. І закружляли танком. По тому розлетілися в усі боки й заходилися танцювати серед грози. Він опустив руки. Вони вернулися і знову постали перед ним. Він не ворушився. Він чекав. Сто разів ударило серце, і з нічної темряви прилинув і озвався до нього голос: - Хто ти такий, що оддаєш накази рабам ракшасів? - Поклич до мене Тараку, - мовив Сам у відповідь. - Я не підкоряюся наказам смертних. - Тоді поглянь на полум’я справдешньої моєї сутності, коли не хоч, аби я прикував тебе он до того флагштока - на віки вічні. - Приборкувач! Ти живий? - Поклич до мене Тараку, - повторив він. - Слухаюсь, Сіддхартхо. Буде виконано. Сам плеснув у долоні, і елементалі шугнули в небо, і знову темною зробилася над ним ніч. Набувши людської подоби, Владика Пекельного Колодязя зайшов до кімнати, де на самоті сидів Сам. - Останнього разу я бачив тебе у день Великої Битви, - сказав він. - Пізніш почув, що вони знайшли засіб, як тебе знищити. - Як бачиш, не знайшли. - Як ти вернувся у світ? - Владика Яма - Червоний - повернув мене назад. - Велика й справді його сила. - Принаймні її вистачило на це. А як нині ведеться ракшасам? - Добре. Ми продовжуємо твою боротьбу. - Справді? Яким чином? - Ми допомагаємо твоєму колишньому спільникові - Чорному, Владиці Нірріті - в його війні супроти богів. - Я так і думав. Тому й вирішив з тобою зустрітися. - Ти хочеш приєднатися до нього? - Я все це ретельно обміркував і, незважаючи на незгоду моїх товаришів, таки бажаю з ним об’єднатися, - але за умови, що він укладе з нами угоду. Я хочу, щоб ти відніс йому моє послання. - А що в ньому, Сіддхартхо? - В ньому така пропозиція: ми, Локапали - себто Яма, Крішна, Кубера і я - приєднаємося до нього в боротьбі проти богів, підемо в наступ з усіма нашими силами, машинами та помічниками, якщо відмовиться він від наміру переслідувати віруючих за Буддизм та Індуїзм - коли вже вони існують на світі, - і не намагатиметься навернути їх до свого вірування; а ще, коли ми переможемо, він не буде придушувати Акселераціонізм, як те робили боги. Та позирни на полум’я його сутності, коли даватиме він відповідь, і повідом мені, чи правду він сказав. - Гадаєш, він згодиться на це, Саме? - Так. Він знає, що тільки-но боги зійдуть з арени й перестануть силою насаджувати Індуїзм, як вони це роблять, він, Нірріті, дістане багато новонавернених. Як приклад, він міг бачити, чого я досяг у Буддизмі - і то незважаючи на опозицію богів. Свій шлях, своє вчення він вважає єдино правильним, доленосним, і вірить, що саме йому судилося взяти гору над усіма іншими. Тому-то я гадаю, що він погодиться на чесне суперництво. Передай йому моє послання та принеси його відповідь. Гаразд? Тарака завагався. Його обличчя та ліва рука розтанули в повітрі. - Саме... - Що? - Який же шлях - істинний? - А... он що! І ти питаєш мене? Звідки я знаю? - Смертні звуть тебе Буддою. - Це тому лише, що вони обтяжені мовою та невіглаством. - Ні. Я дивився на твоє полум’я і зву тебе Богом Світла. Ти приборкуєш їх, як приборкував нас, ти випускаєш їх на волю, як випустив нас. Це ти своєю владою дав їм віру. Ти - той, ким себе проголосив. - Я брехав. Сам ніколи в це не вірив і не вірю. Точнісінько так само я міг обрати інший шлях, наприклад, релігію Нірріті, якби не боявся розп’яття - болюча процедура. Я міг обрати те, що звуть Ісламом, аби не знав, як хитро змішується він з Індуїзмом. Мій вибір ґрунтується на розрахунку, а не підказаний натхненням, і я - ніщо. - Ти - Бог Світла. - Віднеси ж моє послання. На теми релігії ми зможемо посперечатися іншим разом. - То Локапали, кажеш, це Яма, Крішна, Кубера й ти сам? - Так. - Виходить, він і справді живий. Скажи мені, Саме, перед тим, як я вирушу. . можеш ти перемогти у двобої Владику Яму? - Не знаю. Хоча - навряд. Не думаю, щоб хто-небудь зміг. - А він може перемогти тебе? - Можливо - в чесному поєдинку. Завжди, коли ми зустрічалися з ним у минулому як вороги, мені або щастило, або вдавалося його обдурити. Я фехтував з ним недавно, і в цьому його ніхто не перевершить. Надто вже він вигадливий у всьому на шляхах нищення і руйнації. - Ясно, - мовив Тарака, і його права рука та добряча половина грудної клітки здиміли й попливли геть. - Гаразд, хай буде лагідна над тобою ніч, Сіддхартхо. Я вирушаю з твоїм посланням. - Дякую, хай і над тобою буде лагідна ніч. Тарака увесь здимів - і розчинився у громовиці. Високо над світом заходить смерч: це Тарака. Нехай гроза лютує довкола нього, йому байдуже до її навіженства. Кресав грім, дощ лив як з відра, в імлі потонув Міст Богів. Але все це його не бентежило. Бо ж він - Тарака, ватаг ракшасів. Владика Пекельного Колодязя... І він - наймогутніша істота на світі - окрім Приборкувача. Та ось Приборкувач повідав йому, що є Хтось Могутніший і над ним... і вони знову битимуться в одному таборі. Як погордливо він виступав у Силі своїй та своїй Червоності! Того дня... більш як півстоліття тому. Біля Ведри. Знищити Яму-Дхарму, перемогти Смерть - це довело б верховенство Тараки над усіма... А довести це верховенство важливіше, ніж побити богів, котрі й так пощезнуть колись зі світу, бо ж вони не ракшаси. Тим-то пропозицію Приборкувача до Нірріті - на яку, запевнив Сам, Чорний пристане, - повідано буде одній громовиці, а Тарака, дивлячись на її полум’я, побачить, що вона не бреше. Бо ж громовиця не бреше ніколи... і завше каже. Ні! Чорний сержант провів його до табору. Він був імпозантний у своїх латах з блискучими оздобами, і його не було взято в полон: просто він сам підійшов до сержанта і сказав, що має повідомлення для Нірріті. Тому і вирішив сержант не вбивати його одразу. Він відібрав у нього зброю і повів до штабу, що розташувався в лісі неподалік від Лананди; там він лишив його під вартою, а сам пішов доповісти вождю. Нірріті та Ольвегг сиділи в чорному шатрі. Перед ними лежала розгорнута карта Лананди. Одержавши дозвіл, сержант завів до шатра полоненого, Нірріті глянув на бранця й відпустив служаку. - Хто ти такий? - спитав Чорний. - Ганеша з Небесного Міста. Той самий, що поміг тобі в сутичці з богами і дав утекти з Небес. Нірріті, схоже, замислився. - Еге ж, пригадую мого давнього друзяку, - сказав він. - Чого ти прийшов до мене? - Бо настала слушна пора. Ти, нарешті, затіяв великий хрестовий похід. - Як бачиш. - Я хотів би обговорити це діло з тобою віч-на-віч. - То говори. - А цей приятель? ' - Говорити в присутності Яна Ольвегга - однаково що говорити мені одному. Кажи все, що маєш на думці. - Ольвегг, кажеш? - Так. - Ну гаразд. Я прийшов сказати тобі, що слабкі боги Небесного Міста. Надто слабкі, я відчуваю, аби тебе перемогти. - Я відчував, що так воно і є. - Але не такі вже слабкі, щоб не завдати тобі величезних втрат, коли почнуть діяти. А як зберуть усі свої сили та слушної миті зроблять вдалий хід, то невідомо ще, хто переважить. - Я вирушаю на бій, не забуваючи про це. - Краще перемогти з найменшими втратами. Ти ж знаєш, я симпатизую християнам. - То що в тебе на думці? - Я зголосився розгорнути тут щось на зразок партизанської боротьби проти тебе, а сам хотів тільки повідомити, що Лананда - твоя. Вони не будуть її захищати. Якщо ти просуватимешся й далі так само, - тобто не закріплюючись на завойованих позиціях, - і рушиш на Кайпур, Брахма здасть і його без бою. Та як дійдеш до Кілбара і сили твої підупадуть, ослаблені боями за три перші міста і водночас партизанськими рейдами упродовж твого шляху, тоді-то Брахма і кине на тебе все могуття Небес, і де знаття, що тебе не спіткає поразка під стінами Кілбара. Всі сили Небесного Міста напоготові. Вони дожидають, коли зухвальство приведе тебе під браму четвертого прибережного міста. - Ясно. Про це корисно знати. Отже, вони бояться того, що я їм несу? - Звичайно. А чи донесеш ти це до Кілбара? - Донесу. І здобуду там перемогу. Я пошлю по наймогутнішу свою зброю, перше ніж напасти на місто. Її я притримував для облоги самого Небесного Міста, але тепер оберну її силу супроти своїх ворогів, коли з’являться вони захищати приречений Кілбар. - Але й вони скористаються з могутньої зброї. - Отже, коли ми зітнемося, доля битви буде не в їхніх, але й не в моїх руках. - Одначе є можливість підштовхнути одну чашу вагів, Ренфрю. - Он як? Що ще в тебе на думці? - Чимало напівбогів невдоволені нинішньою ситуацією в Місті. Їм кортіло продовжити кампанію проти Акселераціонізму та послідовників Татхагатхи. Проте їх чекало розчарування, бо після Міста Жадань цього не сталося. А зі східного континенту відкликано Великого Індру, який воював там із відьмами. В Індри неважко буде викликати співчуття до напівбогів, а його бійці наскочать, розпалені жаром недавніх своїх баталій. Ганеша обсмикнув на собі плаща. - Кажи далі, - озвався до нього Нірріті. - Коли вони підійдуть до Кілбара, - промовив Ганеша, - цілком може статися, що вони не будуть його захищати. - Ясно. А що виграєш на всьому цьому ти, Ганешо? - Задоволення. - Тільки й того? - Сподіваюся, ти не забудеш про цей мій візит. - Гаразд. Я не забуду, і ти одержиш від мене винагороду - опісля... Вартовий! Відгорнувши запону, до шатра увійшов сержант, той, що привів був Ганешу. - Відведи цього чоловіка куди він побажає, та дивися, не вчини йому ніякої шкоди, - наказав Нірріті. - І ти йому довіришся? - спитав Ольвегг, коли ті вийшли. - Так, - відповів Нірріті, - але свої срібняки він одержить опісля. Локапали зібралися на нараду в Самовій кімнаті у Палаці Ками в Кайпурі. Присутніми були й Тек з Ратрі. - Тарака каже, що Нірріті не пристав на наші умови, - почав Сам. - От і добре, - озвався Яма. - Я вже побоювався, що він згодиться. - А вранці вони нападуть на Лананду. Тарака певен, що вони захоплять місто. Це буде важче, ніж було з Махартхою, але він навіть не сумнівається, що місто не вистоїть. Я теж не сумніваюся. - І я. - І я. - Після того він вирушить сюди, у Кайпур. А далі попрямує на Кілбар, Гамсу, Гаятрі. Йому відомо, що десь на цьому шляху на нього нападуть боги. - Звичайно. - Отож ми в самісінькій середині і маємо з чого вибирати. Ми не змогли домовитися з Нірріті, то, може, як ви гадаєте, ми могли б домовитися з Небесами? - Ні! - вигукнув, грюкнувши кулаком по столі, Яма. - На чиєму боці ти сам, Саме? - На боці Акселераціонізму, - пролунало у відповідь. - І якщо можна досягти чогось шляхом переговорів, без нікому не потрібного кровопролиття - тим краще. - Я радше мав би справу з Нірріті, ніж з Небесами! - Тоді проголосуймо - так само як голосували за переговори з Нірріті. - І тобі потрібна згода лише одного з нас, аби переважила твоя думка. - Саме на таких умовах я згодився приєднатися до Локапалів. Ви просили очолити вас, і я повинен мати повноваження рубати вузли. Отож нічия - на мою користь. Але перше дозвольте викласти вам мої докази, а тоді вже проголосуємо. - Гаразд, - говори. - Як я розумію, в останні роки Небеса куди терпиміше ставилися до ідеї Акселерації. Офіційно нічого не змінилося в їхній позиції, але й жодного заходу проти Прискорення не провадилось - мабуть, тому, що ми їм добре- таки всипали під Містом Жадань. Я маю рацію? - По суті так, - згодився Кубера. - Здається, вони збагнули, що надто дорого обійдеться реагувати так щоразу, коли підводить свою потворну голову Наука. В тій битві билися проти них люди - людські істоти проти Небес! А люди, на відміну від нас, мають родини, мають зв’язки, що робить їх слабшими, а ще вони скуті необхідністю мати чисті кармічні анкети - коли хочуть відродитися. І, незважаючи на все, вони билися. Тому Небо в подальші роки трохи пом’якшило свою позицію. Оскільки така ситуація реально існує, вони можуть, нічого не втрачаючи, це визнати. Ба навіть вони можуть використати її собі на користь, видавши свою стриманість за милостивий жест божественного милосердя. Гадаю, вони згодяться піти на поступки, на які Нірріті не пішов би... - Я хочу бачити, як Небеса впадуть, - сказав Яма. - Звичайно. Я теж. Але поміркуй гарненько. Після всього того, що ти дав людям за останні півстоліття, - чи довго зможуть Небеса тримати весь цей світ у феодальній залежності? Небеса впали того дня, біля Міста Жадань. Ще одна, може, дві генерації - і їхня влада над смертними вичерпається. У війні з Нірріті, навіть здобувши перемогу, вони зазнають нових втрат. Даруйте їм ще кілька років декадентської слави. З кожним роком вони стають усе слабші і слабші. Їхній розквіт уже минувся. Почався занепад. Яма запалив сигарету. - Ти хочеш, аби хтось убив за тебе Брахму? - спитав Сам. Яма помовчав, затягся сигаретою, пустив дим. - Може, - сказав він. - Може, й так. Не знаю. Не хочу про це думати. Хоча, напевне, так воно й є. - Ти хотів би дістати від мене гарантії, що Брахма загине? - Ні! Спробуй-но лишень, і я тебе вб’ю! - Тож-то й воно, ти сам не знаєш, чого хочеш: бачити Брахму живого чи мертвого. Заковика, мабуть, у тому, що ти любиш і ненавидиш водночас. Ти був старий, перш ніж став молодим, Ямо, вона ж була єдиною, кого ти будь- коли кохав. Адже так? - Так. - Тоді не маю для тебе ради, ні ліків од напасті, ти сам маєш розмежувати свої почуття та нинішні наші клопоти. - Гаразд, Сіддхартхо. Я за те, щоб зупинити Нірріті тут, у Кайпурі, якщо Небеса нас підтримають. - Чи має хто заперечення щодо цього? Запала мовчанка. - Тоді гайда до Храму, захопимо засоби зв’язку. Яма загасив сигарету. - Але розмовляти з Брахмою я не буду, - мовив він. - Переговори вестиму я, - сказав Сам. Ілі, п’ята нота гами, спурхнула з арфи й забриніла в Саду Пурпурового Лотоса. Коли Брахма ввімкнув зв’язок у своєму Павільйоні, на екрані з’явився якийсь чоловік у зелено-голубому тюрбані Урахти. - А де жрець? - спитав Брахма. - Надворі, зв’язаний. Можу притягти його сюди, коли маєш охоту послухати молитов... - Хто ти такий, що носиш тюрбан Перших і заходиш до Храму озброєний? - У мене таке дивовижне відчуття, ніби все це колись уже зі мною відбувалося, - промовив чоловік. - Відповідай на мої запитання! - Хочеш, щоб Нірріті було зупинено, Пані? Чи ти згодна віддати йому всі ці міста вздовж узбережжя? - Ти випробовуєш терпіння Небес, смертний! Ти не вийдеш з Храму живий. - Твої смертельні погрози нічого не важать для головного з Локапалів, Калі. - Локапалів більше немає, та й не було серед них головного. - Ти бачиш його на власні очі, Дурго. - Яма? Це ти? - Ні, але він тут, зі мною, - так само як Крішна й Кубера. - Агні загинув. Нові Агні гинуть один за одним, відтоді як... - Від часів Міста Жадань. Я знаю, Чанді. Я не був у складі первісної команди. Рілд не вбив мене. Примарна кицька, що так і лишиться безіменною, он як постаралася, але й того виявилось замало. Нині я знову перейшов Міст Богів і вернувся. Локапали обрали мене за проводиря. Ми збираємось захищати Кайпур і розбити Нірріті, якщо Небо нам допоможе. - Саме... ти... не може цього бути! - Тоді клич мене як завгодно: Калкін або Сідцхартха, Татхагатха або Магасаматман, Приборкувач, Будда чи Майтрея. Однаково це буду я, Сам. Я прийшов віддати тобі шану та укласти угоду. - Кажи, яку! - Люди змогли співіснувати з Небесами, але Нірріті - то зовсім інше. Яма з Куберою завезли до міста зброю. Ми можемо укріпити його та забезпечити надійний захист. Якщо Небеса поєднають свої сили з нашими, Нірріті знайде тут, біля Кайпура, свій кінець. І ми зробимо все для цього, якщо Небеса санкціонують Акселерацію та релігійну терпимість і покладуть край сваволі Владарів Карми. - Ого замахнувся, Саме... - Перші дві умови стосуються того, що вже й так існує, вони лише гарантують їм право вільно існувати й далі. А третє все одно станеться, байдуже до вподоби тобі це чи ні, отож даю тобі нагоду зіграти роль благодійника. - Я подумаю... - Даю тобі хвилину. Я зачекаю. Якщо ти все-таки скажеш «Ні», ми полишимо місто й дамо Ренфрю його захопити, сплюндрувати Храм. Після того, як він захопить ще кілька міст, тобі однаково не минути з ним сутички. Нас, одначе, вже не буде поряд. Ми зачекаємо, чим усе це скінчиться. Якщо після того, як вам намнуть боки, ти ще й лишатимешся при ділі, не ти вже вирішуватимеш, бути чи не бути тим умовам, про які я говорив. Втратиш ти владу чи ні, ми все одно зможемо подужати Чорного й зупинити рештки його зомбі. В будь-якому разі ми досягнемо своєї мети. Але шлях, що його я тобі пропоную, куди вигідніший для тебе. - Гаразд! Я негайно збираю свої сили. Ми разом кинемося в цю останню битву, Калкіне. Нірріті згине під Кайпуром! Хай хто-небудь лишиться тут, аби ми могли тримати постійний зв’язок. - Я розташую тут свою штаб-квартиру. - А тепер розв’яжи жерця та приведи його сюди. Він сподобиться одержати кілька божественних повелінь, а незабаром уздріє і богоявлення. - Добре, Брахмо. - Зажди, Саме! Після битви, як лишимося живі, я хотіла б побалакати з тобою - про взаємне поклоніння. - Ти хочеш стати буддистом? - Ні, знову жінкою... - На все свій час і своє місце, а зараз у нас ні того ні того. - Як настане час і знайдеться місце - я там буду. - Зараз пришлю тобі твого жерця. Не вимикай зв’язку. Тепер, після падіння Лананди, Нірріті правив службу серед її руїн, молився, благаючи перемоги над рештою міст. Його сержанти перейшли на повільний одноманітний барабанний ритм, і зомбі всі як один попадали навколішки. Нірріті молився, аж доки піт заросив йому обличчя, ніби вкрив лискучою скляною маскою, і почав затікати за лати - броньовані протези, що дарували йому силу багатьох. По тому звернув він обличчя своє до неба, глянув на Міст Богів і проказав: - Амінь. А далі повернувсь і подався у бік Кайпура, все його військо рушило за ним. Коли підійшов Нірріті до Кайпура, там його піджидали боги. Військо з Кілбара дожидало його пліч-о-пліч з захисниками Кайпура. Дожидали його напівбоги, герої, вельможники. І дожидали браміни високого рангу, дожидало безліч послідовників Магасаматмана. Останні прибули на герць в ім’я Божественної Естетики. Скинув поглядом Нірріті через заміноване поле, що ним пролягав шлях до міста, і побачив чотирьох вершників, що дожидали коло міської брами, чотирьох Локапалів, за спинами яких майоріли знамена Небес. - Опустив він забрало й обернувся до Ольвегга. - Твоя правда. Цікаво, чи там Ганеша? - Незабаром дізнаємось. І Нірріті навально рушив уперед. Того дня лишилося ратне поле за Богом Світла. Безсловесний нелюд Нірріті так і не вступив до Кайпура. Ганеша поліг од меча Ольвегга, коли намірявся завдати підступного удару в спину Брахмі, який зітнувся у двобої з Нірріті на схилі пагорку. Впав підкошений тоді й Ольвегг, затиснувши руками рану на животі, й почав поволі відповзати до валуна. Брахма та Чорний уклякли, стоячи один проти одного, коли голова Ганеші прокотилася повз них схилом униз до глибокого яру. - А цей казав мені, що битва станеться під Кілбаром, - промовив Нірріті. - Цей хотів, щоб вона сталася під Кілбаром, - сказав Брахма, - і схиляв до цього мене. Ясно тепер, чому. І вони зійшлись у двобої, і бився обладунок Нірріті за нього з силою багатьох. Яма приострожив свого коня, кинувшись угору схилом, коли це зненацька на нього налетів вихор з куряви та піску. Він затулив очі полою плаща, і довкола нього залунав регіт. - Де ж тепер твій смертоносний погляд, га, Ямо-Дхармо? - Ракшас! - рикнув Яма. - Атож. Це я, Тарака! І раптом на Яму ринули потоки води, кінь його послизнувся і впав на спину. Ту ж мить Яма скочив на ноги, стискаючи у руці клинок, а вогняний смерч вималювався перед ним у людиноподібну форму. - Боже Смерті, я відмив тебе від тої гидоти, що-відштовхує-геть. Тепер ти ляжеш прахом від моєї руки! Яма кинувся вперед, здійнявши вгору клинок. Він рубонув свого сизого супротивника від плеча до стегна, однак не виступило ні краплі крові, так наче його клинок не зачепив ракшаса. - Ти не можеш убити мене, як убив би людину, о Смерте! А глянь, що можу вчинити з тобою я! І Тарака скочив на нього, міцно притиснув йому руки до тіла і пригнув до землі. Водограєм сипонули догори іскри. Оддалік Брахма наступив коліном на хребет Нірріті і щосили відтягував йому голову назад, намагаючись подолати силу чорного обладунку. Тоді-то й зіскочив Цар Індра зі спини свого ящера й заніс над Брахмою свій меч, Громоваджру1. І почув, як хряснула шия в Нірріті. - Тебе рятує тільки твій плащ! - крикнув, зчепившися з Ямою, Тарака, і в цю мить ненароком глянув в очі Смерті... Видно було, як згасають сили Тараки, і Яма відкинув його геть, тільки-но зміг. Схопившись на ноги, прожогом кинувся він до Брахми, не забарившися навіть на те, щоб підібрати свого клинка. Вгорі, на пагорку Брахма раз у раз відбивав удари Громоваджри, і кров била струменем з обрубка його лівої руки, гарячими цівками стікала з ран на голові і на грудях. Нірріті залізною хваткою вчепився йому в щиколотку. Заволав Яма, вихоплюючи на ходу свій кинджал. Індра відскочив назад, туди, де його не міг дістати клинок Брахми, і озирнувся на нього. - Кинджал проти Громоваджри, он як, Червоний? - спитав він. - Ось тобі! - вигукнув Яма і завдав удару правицею, перекинувши кинджал у ліву руку для разючішого удару. Лезо проштрикнуло Індрі передпліччя. Індра випустив Громоваджру і вдарив Яму в щелепу. Яма впав, але, падаючи, підсік ноги Індрі й потяг його за собою. І тоді Образ Бога Смерті заволодів ним остаточно, і під поглядом його пожух і зів’янув Громовержець. Коли Тарака навалився на спину Ями, Індра був уже мертвий. Яма намагався вивільнитись, але ніби гора впала йому на плечі і прихилила додолу. Брахма, лежачи поряд Нірріті, відірвав шмат від своєї збруї, просякнутої антидемонським засобом, і правою рукою жбурнув його, намагаючись докинути якомога ближче до Ями. Відсахнувся Тарака, а Яма, обернувшись, встромив у нього свій погляд. Тої ж миті підскочив у повітря Меч- Громовиця Індри і блискавкою шугонув Ямі в груди. Ухопив Бог Смерті обома руками лезо Громоваджри, коли гостряк його був уже за кілька дюймів од його серця. Та ніщо не могло спинити Меча-Громовицю, і потекла кров з порізаних ним долоней Ями. Обернув Брахма на Владику Пекельного Колодязя смертоносний свій погляд, що черпав тепер життєву силу і з нього самого. Гостряк торкнувся Ями. Повертаючись боком, відскочив Яма, і меч різонув йому тіло від ключиці до плеча. Двома гострими списами зробились тоді його очі, і, втративши людську подобу, ракшас перетворився на дим. Голова Брахми впала йому на груди. 1 Ваджра - громова довбня, палиця - зброя Індри. В буддійській міфології символ тривкості та незнищенності, зображується як своєрідний скіпетр, є атрибутом багатьох будд. Символізує також чоловіче начало. Тільки і встиг іще заволати Тарака, побачивши, як скаче до нього на білому коні Сіддхартха, а повітря довкола потріскує і пахне озоном: - Ні, Приборкувачу! Погамуй свою силу! Смерть моя належить Ямі... - О нерозумний демоне! - промовив Сам. - Не треба було... Але Тараки вже не стало. Яма, впавши навколішки коло Брахми, затягував джгут довкола того, що лишилося від його лівої руки. - Калі! - кликав він. - Не вмирай! Озовися до мене, Калі! Брахма застогнав, очі йому на мить розплющилися і одразу склепилися знову. - Запізно, - пробурмотів Нірріті. Він повернув голову і подивився на Яму. - Або ні, саме вчасно. Адже ти Азраїл, так? Янгол Смерті... Яма дав йому ляпаса, і смута крові з його долоні лягла відбитком на обличчя Чорного. - «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне, - проказав Нірріті. - Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться. Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю». Яма знову ляснув його. - «Блаженні голодні і спраглі правди, бо вони наситяться. Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть. Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать... » - «І блаженні миротворці, - доказав за нього Яма, - бо вони синами Божими назвуться». Хіба є тут місце для тебе, Чорний? Чий син ти, що сподіяв усе це? Нірріті посміхнувся і мовив у відповідь: - «Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне». - Ти безумець, - сказав Яма, - а тому я тебе не вбиватиму. Здихай сам, коли прийде твоя година, бо чекати її вже недовго. І, підхопивши Брахму на руки, він поніс його до міста. - «Блаженні ви, коли будуть ганьбити вас, - провадив Нірріті, - та переслідувати, і зводити на вас усякі наклепи та лихословити вас через Мене... » - Води? - спитав Сам, відкорковуючи флягу й підводячи голову Нірріті. Нірріті глянув на нього, облизав губи і кволо кивнув. Сам влив йому до рота трохи води. - Хто ти? - спитав умирущий. - Сам. - Ти? Ти знову відродився? - Не собі я цим завдячую, - відповів Сам. - Це сталося без жодних моїх зусиль. Сльози набігли на очі Чорному. - То виходить, перемога дістанеться тобі, - ледь спромігся він промовити. - Не збагну, як Він міг допустити таке... - Це лише один із світів, Ренфрю. Хто відає, що відбувається на інших? І це аж ніяк не та боротьба, що в ній я прагнув перемоги, ти ж знаєш. Мені шкода тебе і шкода, що так склалося. Я згодний з усім, що ти сказав Ямі, згодні з цим і всі послідовники того, кого вони називали Буддою. Вже й не пригадую, чи був ним я сам, чи це був хтось інший. Але нині я одійшов од нього. Я знову стану людиною, а люди хай збережуть того Будду, що мають у серці. Байдуже, яке було джерело,, послання таки було чисте, повір мені. Тільки тому воно і зійшло, пустило коріння та розрослося. Ренфрю ще ковтнув води. - «Так усяке добре дерево приносить і плоди добрі», - промовив він. - Волею, вищою за мою волю, визначено, аби вмер я на руках у Будди, визначено світові сьому такий Шлях... Даруй мені своє благословення, Гаутамо, бо я помираю... Сам схилився над ним. - Вітер несеться на південь і знову вертає на північ. Весь світ - невпинний коловорот, і вітер кружляє слідами його круговерті. Всі ріки течуть у море, але море не переповнюється. До витоків своїх вертаються річкові води, аби знову текти. Те, що було, - це те, що буде; що вже звершилося - звершиться знову. Нема спогадів про минуле і не буде спогадів про те, що буде з тими, хто прийде своєю чергою опісля... І він укрив Чорного своїм білим плащем, бо той уже був неживий. Яна Ольвегга принесли до міста на ношах. Сам негайно послав переказати Кубері та Нараді, щоб чекали його в Приймальні Карми, бо ясно було, що в цьому своєму тілі Ольвегг довго не протриває. Коли вони заходили до Приймальні, Кубера перечепився об тіло мертвого чоловіка, що лежало на проході. - Хто це? - спитав він. - Хтось із Владарів. Ще троє мертвих служників Жовтого Колеса лежало в коридорі, який вів до операційних, де здійснювалося перевтілення. Всі троє були озброєні. І ще одного знайшли вже поблизу машин. Разючий удар кинджала влучив у самісінький центр жовтого кола, від чого тіло чоловіка стало схоже на пробиту мішень. На розтулених губах завмер, не встигнувши вихопитись, передсмертний зойк. - Чи не городяни таке вчинили? - висловив гадку Нарада. - З кожним роком Владарів ненавиділи все дужче. Мабуть вони скористалися тим, що в розпалі битви... - Ні, - заперечив Кубера, відгорнувши заплямоване кров’ю укривало, під яким на операційному столі лежало тіло. Глянувши на нього, він накрив його знову. - Ні, це не городяни. - Хто ж тоді? Він знову поглянув на стіл. - Це тіло Брахми, - проказав він значливо. - О! - Напевно вони не хотіли дозволити Ямі скористатися машинами для операції перевтілення. - Де ж Яма тепер? - Не уявляю. Але зараз нам краще поквапитись, якщо ми хочемо врятувати Ольвегга. - Атож. До роботи мерщій! Високий юнак прийшов до Палацу Ками й спитав Пана Куберу. На плечі в нього сліпучо виблискував спис, коли він нетерпляче походжав покоєм. Зайшов Кубера, кинув погляд на спис, на юнака і промовив одне коротке слово. - Атож, перед тобою Тек, - озвався списоносець. - Новий спис, новий Тек. Немає більше потреби бути мавпою, отож я знову став людиною. Незабаром вирушаю, тому і прийшов попрощатися - з тобою і з Ратрі... - Куди ти попрямуєш, Теку? - Хочу побачити решту світу, Куберо, поки ти ще не встиг замеханізувати всієї його магії. - Цей день однаково не за горами, Теку. Дай же тебе вмовити - побудь іще з нами... - Ні, Куберо. Я вдячний тобі, проте капітан Ольвегг не може дочекатися, коли ми відчалимо. Він і я вирушаємо разом. - Куди ж лежить ваша путь-дорога? - На схід, на захід... хтозна? На всі чотири вітри... Скажи-но, Куберо, кому нині належить Громова Колісниця? - Найперше вона, звісно, належала Шіві. Та Шіви вже нема. Якийсь час нею користався Брахма... - Але й Брахми більше немає. Вперше обходиться без нього Небо - править Вішну, Охоронець. Отож... - Збудував її Яма. Якщо вона комусь і належить, то напевне йому. . - А йому вона не потрібна, - підсумував Тек. - Тому, я гадаю, ми з Ольвеггом можемо позичити її для нашої мандрівки. - Звідки ти знаєш, що вона йому не потрібна? Ніхто ж не бачив Яму ось уже три дні після битви... - Вітаю тебе, Ратрі, - не дав йому доказати Тек, побачивши, як до покою зайшла Богиня Ночі. - «Борони нас від вовка й вовчиці, борони нас від злодія, о Ноче, й будь милостива до нас у дорозі». Він уклонився, й вона торкнулася рукою його чола. І він зазирнув їй в обличчя, і на одну осяйну мить богиня заполонила собою широкий простір, від глибин до висот. Її блиск розігнав пітьму... - Мені час іти, - сказав він. - Вдячний, вдячний тобі - за благословення. Він рвучко повернувся і вийшов. - Зачекай! - крикнув навздогін Кубера. - Ти говорив про Яму. Де він? - Шукай його в заїзді Триголової Вогнеквочки, - кинув через плече Тек, - якщо тобі він потрібен - він там. А може, краще зачекати, поки він сам тебе шукатиме? І Тек пішов собі. Підійшовши до Палацу Ками, Сам побачив, як звідти збігає сходами Тек. - Доброго ранку, Теку! - гукнув він до юнака, але той не відповів, аж поки мало не наштовхнувся на нього. Затуливши рукою очі, немов від сонячного світла, Тек вигукнув: - Пане! Доброго ранку. - Куди це ти так поспішаєш? Не терпиться випробувати своє нове тіло і нехтуєш сніданком? Тек засміявся: - О, Князю Сіддхартхо, в мене побачення з пригодами. - Чув про це. Учора ввечері балакав з Ольвеггом... Хай щастить тобі в мандрах! - Мені хотілося сказати тобі: я знав, що ти переможеш. Знав, що тобі все вдасться. - Не все, Теку, а лише частково, і то небагато. Це була не велика битва. Впоралися б і без мене. - Я мав на увазі, - пояснив Тек, - усе загалом. Ти брав участь у всьому, що до цього призвело. Ти не міг там не бути. - Гадаю, що так... атож, я і справді так вважаю... Завжди щось вабило мене до того дерева, в яке ось-ось ударить блискавка. - То доля, Пане. - Боюся, то радше випадково пробуджене громадянське сумління та щасливий дар помилятися. - А тепер що робитимеш, Князю? - Не знаю, Теку. Досі не вирішив. - Може, приєднаєшся до нас з Ольвеггом? Помандруєш по світу з нами? Пошукаєш пригод? - Дякую, ні. Я втомився. Може, попрошуся на твою колишню роботу і стану Самом Архіваріусом. Тек знову засміявся: - Не вірю. Ми ще побачимось, Князю. А поки що - до зустрічі. - До зустрічі... Когось ти... - Що? - Нічого. Просто на хвильку ти нагадав мені когось, кого я знав колись. Та дарма. Хай щастить! Він поплескав його по плечу і пішов далі. Тек заквапився своєю дорогою. Господар заїзду сказав Кубері, що в нього справді живе постоялець, який, за всіма ознаками, саме та людина, яку він шукає. Цей постоялець оселився на другому поверсі у кімнаті, що виходить на подвір’я, і навряд чи бажає, щоб його турбували відвідувачі. Кубера піднявся на другий поверх. На його стук у двері ніхто не озвався, і він спробував їх відчинити. Двері були замкнені зсередини на засув, і Кубера заходився у них грюкати. Нарешті почувся голос Ями: - Хто там? - Кубера. - Іди собі. - Ні. Відчини, я не піду звідси, поки ти не відчиниш. - Ну гаразд, зачекай хвилинку. Невдовзі клацнув засув, і двері прочинилися всередину на кілька дюймів. - Спиртним од тебе не тхне, то, мабуть, ти підчепив дівку, - зробив висновок Кубера. - Ні, - відповів Яма, дивлячись на нього. - Чого тобі треба? - З’ясувати, що в тебе негаразд. Допомогти, якщо зможу. - Не зможеш, Куберо. - Звідки ти знаєш? Я, так само як і ти, непоганий умілець. В іншому, звичайно. Яма подумав, тоді відчинив двері ширше і відступив убік. - Заходь, - сказав він. На підлозі перед купою всіляких іграшок сиділа юна дівчина. Ще майже дитина, вона притискала до себе брунатне з білим цуценя і дивилася на Куберу широко розплющеними зляканими очима, та ось він посміхнувся і заспокійливо махнув рукою. - Кубера, - сказав Яма. - Ку-бра, - сказала дівчина. - Це моя дочка, - повідомив Яма. - Її звуть Мурга. - Ніколи не знав, що в тебе є дочка. - Вона відстає в розвитку. Мозкова травма... - Вроджена чи внаслідок перевтілення? - спитав Кубера. - Внаслідок перевтілення. - Зрозумів. - Вона моя дочка, - повторив Яма. - Мурга. - Так, - сказав Кубера. Яма став поряд неї навколішки і підняв з підлоги кубик. - Кубик, - сказав він. - Кубик, - повторила дівчина. Він узяв ложку. - Ложка, - сказав він. - Ложка, - повторила дівчина. Він підняв м’яч і показав його їй. - М’яч, - сказав він. - М’яч, - повторила вона. Він знову взяв кубик і показав його їй. - М’яч, - сказала вона. Яма впустив кубик. - Допоможи мені, Куберо, - сказав він. - Допоможу, Ямо. Якщо є якась рада, ми знайдемо її. Він примостився коло них і підняв руки вгору. Ложка одразу ожила, одухотворена ложкавістю, м’яч сповнився м’ячності, кубик - кубиковості, і дівчина засміялася. Навіть цуценя, здавалось, уважно вивчало іграшки. - Локапали непереможні, - сказав Кубера, а дівчинка підняла кубик і довго-довго роздивлялася на нього, перше ніж назвала. Як відомо, після битви під Кайпуром Владика Варуна вернувся до Небесного Міста. Майже відтоді почала занепадати система Небесної ієрархії. Вершителів та Владарів Карми замінили Доглядачі Перевтілення, а функції їхні відокремлено від Храмів. По-новому винайдено велосипед. Зведено сім Буддійських святинь. У палаці Нірріті розташовано художню галерею та Павільйон Ками. І далі щороку святкували Фестиваль в Алунділі, і танцівники його були неперевершені. Пурпуровий гай зберігся у всій своїй красі, його доглядали віруючі. Кубера лишився з Ратрі в Кайпурі. Тек з Ольвеггом вирушили в Громовій Колісниці мандрувати по світі в пошуках невідомої долі. На Небесах правив Вішну. Ті, хто молився сімом Ріші, складали їм подяку за велосипед та за своєчасну аватару Будди, за Майтрею, що означає Князь Світла; називали його так чи за те, що вмів він вергати блискавиці, чи за те, що намагався цього не робити. Інші й далі називали його Магасаматманом і запевняли, що він бог. Проте він, як і давніше, волів відкинути від свого імені «Мага» й «атман» і зватися просто: Сам. Він ніколи не казав, що він бог, проте, звичайно, ніколи й не заперечував цього. За тих обставин ні визнання, ні заперечення нічого не важили. Окрім того, серед людей він не лишався так довго, щоб дати поживу хитромудрим теологічним домислам. А про ті дні, коли він покинув світ, розповідають кілька суперечних історій. Одне повторюється незмінно у всіх цих легендах: якось у присмерку, коли їхав він на коні понад берегом річки, злетів до нього невідь-звідки великий червоний птах, і був його хвіст утричі довший за тіло. І ще до світанку покинув він Кайпур, і більш його ніхто ніколи не бачив. І ось запевняють одні, що поява червоного птаха та його від’їзд - то всього лиш збіг обставин, і зовсім не пов’язані вони між собою. Кажуть, пішов він у пошуках ще не звіданого уповні супокою, дарованого шафрановим одіянням, бо вже виконав усе, заради чого вертався у світ, і встиг притомитися від бучної слави своїх перемог. Може, птах нагадав йому просто про швидкоплинну минущість пишноти і смертної слави. А може, й ні, коли вже на ту пору вирішив він покинути світ. Інші кажуть, ніби не вдягав він більш шафранової мантії, а птах був посланцем Сил Вищих Над Життя, що прикликав його назад у Нірвану - знову спізнати Великий Супокій, вічне блаженство, слухати, як співають зорі над берегами неозорого океану. Вони кажуть, що перейшов він через Міст Богів. Кажуть, він не вернеться. Інші твердять, що змінив він свою подобу і досі пробуває межи людей, береже й напучує їх у дні розбрату, боронить простолюд од гноблення можновладцями. Дехто ж запевняє, що справді птах був посланцем, але не з потойбічного світу, а з цього ж, і що ніс він звістку не йому, а держальнику Громоваджри, Царю Індрі, тому, хто зазирнув в очі Смерті. Ніхто ніколи доти не бачив отих червоних птахів, хоча, як нині відомо, водяться подібні до них на східному континенті, там, де провадив Індра війни з відьмами. Якщо ж була в пломінкій голівці птаха іскорка розуму, він міг донести з далекого-предалекого краю прохання про допомогу. Згадаймо, що Пані Парваті, яка була колись Самові за жінку чи матір, сестру чи дочку, а може - всіма ними одразу, утекла туди з Небес, коли уздріли їх примарні кицьки Канібуррхи, - аби жити серед тамтешніх чаклунок, з якими вона родичалася. Коли ж приніс птах таку звістку, то - не сумніваються оповідачі цієї історії - негайно вирушив він на східний континент, аби вберегти її та захистити от бодай-якої напасті. Отакі-то чотири версії легенди про Сама та Червоного Птаха, Що Провістив Його Відбуття, - як оповідають її, кожне на свій лад, моралісти, містики, суспільні реформатори та романтики. Будь-кому вільно, наважуся я додати, обрати будь-яку з цих чотирьох версій до любої собі вподоби. Тільки при цьому варто не забувати про той достеменний факт, що на західному континенті подібних птахів не знайдено, тоді як багато їх, певно, водиться на східному континенті. Приблизно через півроку покинув Кайпур і Яма-Дхарма. Нічого певного не відомо про ту пору, коли Бог Смерті полишив цей світ, і більшість смертних вважає це цілком достатньою інформацією. Дочку свою Мургу він оддав під опіку Ратрі й Кубері, і коли вона виросла, то стала жінкою разючої вроди. Можливо, вирушив він на схід і, може, навіть переплив через море. Бо живе десь у чужих краях легенда про те, як Один у Червоному виступив проти поєднаної могуті Сімох Князів Комлата у краю відьом. Але достеменно про те знаємо ми не більше, ніж про справдешній кінець Бога Світла. Та озирнися довкола... Смерть і Світло - завше і всюди; вони то накочуються хвилею, то відступають, змагаючись; вони присутні в межах і поза межами Примарного Сну Безіменності, що є світом; вони випалюють у Сансарі слова, творячи, либонь, щось дивовижно прекрасне. А поки що ті, хто носять шафранові одіяння, і далі медитують над Шляхом Світла; і ходить щодня дівчина на ім’я Мурга до Храму, аби покласти в присмерку його святилища ту єдину офіру, що її він приймає, - квіти. ______________________________________________________________________________________________ Маєвська Лариса Никандрівна - філолог-зарубіжник. Закінчила факультет романо-германської філології та аспірантуру при кафедрі історії зарубіжних літератур Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Працювала видавничим редактором. Нині працює в галузі художнього перекладу та літературознавства. Автор статей з історії іспанської літератури XIX ст. Перекладає з англійської та іспанської мов. У її перекладі вийшли новели Едгара По, Курта Воннегута, Артура Кларка, Рея Бредбері, Хуана Рульфо, Орасіо Кіроги.

⇐ Предыдущая 10 11 12 13 14 15 16 171819 Следующая ⇒