Annotation 1 страница

Відомий американський письменник-фантаст Роджер ЖЕЛЯЗНИ народився 1937 року. Почав писати з одинадцяти років. Навчаючись у коледжі, одержав свою першу літературну премію. Роман «Троянда для Екклезіаста» (1963) приносить йому літературну славу. Якийсь час Роджер Желязни працює в системі соціального забезпечення, а з 1969 року стає професійним письменником і водночас викладає в університеті. Він автор багатьох новел і кількох десятків романів. Серед них «Безсмертний» (1966), «Бог Світла» (1967, премія Х’юго), «Острів Мертвих» (1967, премія Аполло), «Дев’ять принців Амбера» (1970, серія романів), «Знак Однорога» (1975), «Під владою Хаосу» (1978) та ін. Роджер Желязни - чудовий стиліст, проза його вишукана, поетична, іноді на грані експериментальної і водночас сповнена іронії та гумору. Особливий інтерес до теми богів та безсмертя привів Желязного, за висловом одного з критиків, на Парнас наукової фантастики. Дія роману «Бог Світла» відбувається в далекому майбутньому, після загибелі людської цивілізації. Купка перших поселенців на планеті-колонії захопила контроль над досягненнями науки й техніки. Ці люди знайшли шлях до безсмертя, забезпечили собі необмежену владу на планеті й запанували над іншими людьми як боги індуського пантеону - Калі, богиня згуби і смерті; Крішна, бог пристрасті й хтивості, та ін. Однак бунтівний небожитель, Бог Світла (Будда) - повстав проти тоталітарного небесного ладу. Про все це читач дізнається, занурившись у магічний світ індуської культури й міфології, що розкривається засобами наукової фантастики і, переплітаючись з нею, надає сучасного філософського звучання творові та неповторного колориту його художній фактурі. ІIIIIIIVVVIVII

1 ФАНТАСТИЧНИЙ РОМАН З англійської переклала Лариса МАЄВСЬКА Автор релізу- Warrog, патріот з Криму. Реліз присвячено усім патріотам кримчанам: Вимушеним переселенцям Воякам АТО Залишенцям, які зостались вірними собі і Батьківщині. 1 Перекладено за виданням: Roger Ż elazni, Lord of Light. An Avon Book, New York, 1969. © Лариса Маєвська, 1994, переклад українською мовою. І

Казано, як минуло п’ятдесят три роки по його звільненні, він повернувся з Золотої Хмари, аби знову кинути виклик Небесам, повстати супроти Ладу Життя та богів, що той лад встановили. Його прихильники молилися за його повернення, дарма що ті молитви були гріховні, бо не слід тривожити молитвою того, хто пішов у Нірвану2, хай би які були обставини, за яких він пішов. Але ті, що носили шафранові облачення, молилися, аби Він, Меч, Манджусрі, знову повернувся до них. І Боддхісатва, кажуть, почув...

Чиї бажання були розвіяні,
Хто відчахнувся від свого кореня,
Чиє пасовище - то порожнеча,
Неозначена й вільна, -
Путь того непізнавана,
Як у птахів небесних.
Дхаммапада (93)

Послідовники називали його Магасаматманом і запевняли, що він - бог. Але він волів відкинути від свого імені «Мага» й «атман» і зватися просто: Сам. Він ніколи не казав, що він бог, проте ніколи й не заперечував цього. Усе складалося так, що хоч визнавай, хоч заперечуй, ніщо до добра не доведе. Обачніше було мовчати. Отож він витав у тумані таємничості. Це діялося в сезон дощів... Стояла глибока пора гнилої вільгості... їхні молитви злинули до неба в дощові дні. Проте ніхто не перебирав пальцями молитовних шнурів, не обертав молитовних коліс: молитви злинули від величезної молитовної машини в монастирі Ратрі, Богині Ночі. Високочастотні молитви сягали вгору, крізь атмосферу й далі, націлені на Золоту Хмару, що її називають Мостом Богів. Та хмара оповиває весь світ, сяє бронзовою веселкою серед ночі, а ополудні червоне сонце в тому місці робиться жовтогарячим. Правда, були ченці, які сумнівались у правовірності такої молитовної техніки, але правда й те, що цю машину сконструював сам Яма-Дхарма, нині вигнанець Небесного Міста; подейкують, ніби в давнину, багато століть тому він збудував потужну Громову Колісницю для бога Шіви: та машина літала по небу, розсипаючи за собою вогненні іскри. Дарма що Яма впав у немилість, його слава як неперевершеного винахідника не потьмарилась; та якби боги міста провідали про його молитовну машину, вони зжили б його зо світу навічною смертю, в цьому годі було сумніватися. Проте ніхто й не сумнівався, що вони спровадили б його з цього світу на віки вічні і без такої провини, аби лишень він потрапив їм до рук. В який спосіб Яма поквитається з Владарями Карми - то його власний клопіт, але всі були певні: коли настане слушна година, він знайде, як це зробити. Він лише наполовину молодший за саме Небесне Місто, і знайдеться не більше десятка богів, за чиєї пам’яті було засновано цю їхню оселю. Всі визнавали, що він мудріший навіть за Бога Куберу, коли йдеться про те, як приборкати Всесвітній Вогонь. І то було не наймогутніше з його Чародійств. Він славився іншим, але більшість людей про те мовчала. Високий у міру, кремезний, але не важкий, Яма рухався неквапливо і зграбно, вдягався в усе червоне й був неговіркий. Він пильнував за молитовною машиною, а тим часом гігантський лотос, що його він прилаштував на монастирському даху, невтомно обертався у своєму гнізді. Дрібний дощик падав на монастир, на рухливий лотос і на джунглі, що підступали до підніжжя гір. Протягом шести днів Яма послав до Золотої Хмари чимало кіловат-годин молитов, але обрана ним місцина вберегла його від підслуховування Згори. Він стиха прикликав божеств родючості, найуславленіших серед нині сущих, заклинаючи їх найвідомішими їхніми Атрибутами. Перекоти грому розляглись у відповідь на його благання, і мавпочка, що допомагала йому, захихотіла. - Чи молитви шли, чи прокльони, а користь із них однакова, ясновельможний Ямо, - пояснила вона. - Себто ніякої. - І тобі знадобилось аж сімнадцять перевтілень, аби осягнути цю істину? - мовив Яма. - Тоді ясно, чому ти й досі животієш у мавпячій подобі. - Зовсім не тому, - заперечила мавпочка на ім’я Тек. - Хоча моє вигнання було не таким мальовничим видовищем, як твоє, але всі мої злигодні - лише через злостивість отієї... - Годі! - гримнув Яма й повернувся до мавпочки спиною. Тек збагнув, що, мабуть, торкнувся болючого місця в душі у Ями. Намагаючись знайти іншу тему для розмови, він метнувся до вікна, вистрибнув на широке підвіконня й задивився в небо. - На заході розрив у хмарній запоні, - сповістив він. ______________________________________________________________________________________________
2 Нірвана - існування поза межами матеріального світу (сансари) з його безперервною низкою смертей, відроджень, перевтілень і страждань; це стан свободи, супокою і блаженства. Вважається, що досягти цього стану людина може частково і за життя, а цілковито - лише по смерті. Ті, що пішли у нірвану (тобто стали буддами), теоретично не можуть вернутися до колишнього матеріального існування, але в міфології буддизму нерідко трапляються сюжети, в яких «нірванічні істоти» (напр., еманації будд - боддхісатви) допомагають людям та іншим істотам вирватися з кайданів матеріального буття, тобто круговерті сансари. ( Тут і далі прим, перекладача).
Яма наблизився, простежив за напрямком Текового погляду, насупився і кивнув. - Еге ж. Лишайся на своєму місці і підказуй мені, - звелів він, прямуючи до пульта керування машиною. Лотос нагорі перестав обертатися, а тоді повернув пелюстки до ясної проталини в небі. - Чудово, - мовив Яма. - До нас ідуть сигнали. Його рука рухалась по окремій контрольній панелі, то натискаючи на всілякі перемикачі, то регулюючи дві шкали водночас. А в підземеллі під ними, у печерних келіях монастиря, почувши сигнал, заходилися готуватись до прийому гостя. - Хмари знову змикаються! - вигукнув Тек. - Тепер нам байдуже, - відповів Яма. - Ми вже вивудили нашу рибину. Вона йде з Нірвани прямісінько в лотос. Знов розляглись перекоти грому, з небес линув дощ і застукотів по лотосу, наче град. Голубі блискавки зміїлися й сичали над вершинами гір. Яма натиснув на останній перемикач. - Як гадаєте, він не проти буде знов опинитись у тілесній оболонці? - спитав Тек. - Ану гайда банани чистити чотирма лапами! Тек вирішив сприйняти це як дозвіл бути вільним і гайнув з кімнати, полишивши Яму зачиняти машину. Він проскакав коридором, а тоді вниз широкими сходами. Діставшись до сходового майданчика, він зупинився, почувши голоси й човгання сандалій: хтось ішов сюди з бічної зали. Тек не вагаючись видерся на стіну, чіпляючись за різьблення з зображеннями пантер і слонів. Піднявшись на сволок, він пірнув у глибоку тінь і, причаївшись, став чекати. Через прохід під аркою зайшли два ченці в темних мантіях. - Чому для них вона не розчистила небо? - спитав один. Другий, старший і кремезніший, стенув плечима: - Я не мудрець, аби знати відповіді на такі запитання. Ясно одне: вона в полоні тривоги, інакше ніколи не надала б їм цього святилища, а Ямі не дозволила б тут порядкувати. Але хто здатний поставити межі володінням Ночі? - Або забаганкам жінки, - докинув перший. - Я чув, навіть жерці були захоплені зненацька її появою. - Таке може бути. Однак хай там що, а це схоже на гарну призвістку. - Либонь, так воно й є. Вони вийшли попід другою аркою, і Тек наслухав, як даленіє їхня хода, аж поки запала тиша. Проте він усе не покидав своєї схованки. «Вона», та, про яку щойно мовилося, могла бути тільки самою богинею Ратрі, якій поклонявся орден, що надав святилище послідовникам Сама Великодушного, Просвітленого. Нині Ратрі теж опинилася серед вигнанців Небесного Міста й носила смертну плоть. Вона мала всі підстави гніватися з приводу того, що її спіткало; і Тек збагнув, на який ризик вона зважилася, пригрівши їх у святилищі, не кажучи вже про те, що монастиря вона не покинула, хоча на час дії їхньої угоди усамітнилась. У тому, на що зважилась богиня, крилася небезпека: Ратрі могла втратити будь-яку можливість віднайти своє колишнє становище, якби хто шепнув про неї кому слід. У пам’яті Тека зринув її образ: ось вона, чорнокоса красуня із срібними очима, мчить у своїй місячній колісниці з ебенового дерева й хрому, запряженій чорними й білими жеребцями, яких поганяє її охорона, теж у чорних і білих шатах; вона летить Небесною Алеєю, змагаючись у славі з самою Сарасваті1. Серце Текове закалатало в його волохатих грудях. Він має побачити її знову. Одної ночі, колись давно, у щасливішу пору і в кращій плоті, він танцював з нею - на галереї під зорями. Це тривало всього кілька швидкоплинних митей. Але він не забув; тяжко- важко бути мавпою, коли плекаєш такі спогади. Він спустився зі сволока. З північно-східного рогу монастиря здіймалася вгору вежа, висока-превисока. В тій вежі була кімната. А в кімнаті, казали, незмінно усамітнювалась богиня. Оселю її щодня прибирали, міняли простирадла, курили свіжий фіміам, обітні дари складали попід порогом. Двері повсякчас стояли замкнені. В кімнаті, звісно, були й вікна. Чи до снаги людині прокрастися в одне з тих вікон? Хай це питання так і лишиться гіпотетичним для людей. Наш же Тек довів, що мавпі таке до снаги. Вибравшись на монастирський дах, він подерся далі на вежу по слизькому камінню, хапаючись то за виступ, то за щербину. А небо гарчало над ним по-собачому і без угаву хлюпало дощем. Нарешті Тек прилип до стіни якраз під зовнішнім виступом підвіконня. Він почув з кімнати пташиний спів, побачив краєчок мокрого шарфа, що висів над підвіконням. А тоді ухопився за виступ і підтягся, зазираючи до оселі. 1 Сарасваті - богиня мудрості та красномовства. Вона сиділа спиною до нього на малому ослінчику в далекому кутку кімнати, вдягнена в темно-синє сарі. Він вистрибнув на підвіконня і кашлянув. Вона швидко обернулась. Обличчя їй затуляла вуаль, і рис не можна було розпізнати. Вона глянула на нього крізь серпанок, тоді підвелась і рушила назустріч. Тек вжахнувся. Богиня, колись така гнучка станом, роздобріла; тоді йшла - мов тростинка погойдувалась, а тепер ступала перевальцем; шкіра надто потемніла; ніс і підборіддя випнулись, це було помітно навіть крізь серпанок вуалі. Тек похилив голову. - «І ти полинула вслід за нами, коли ми вертали додому, як пташки до свого кубельця на дереві... » - заспівав він. Вона стояла непорушно, як її статуя в головній залі. - «Борони нас від вовка й вовчиці, борони нас від злодія, о Ноче, й будь милостива до нас у дорозі». Вона повільно простягла руку над його головою. - Благословляю тебе, маленька істото, - мовила вона по тому. - На лихо, це все, що я можу дати. Не пропоную тобі захисту, не дарую вроди, бо не можу та й сама не розкошую цими дарами. Як тебе звуть? - Тек. Вона торкнулась рукою свого чола: - Колись я знала одного Тека, - провадила богиня, - у давні дні, в далекім краї... - Я той самий Тек, пані. Вона присіла до нього на підвіконня. Збігла мить, друга, і він помітив, що вона плаче, ховаючись за вуаллю. - Не плач, богине. Тек коло тебе. Пам’ятаєш Тека з Архівів? Тека, Блискучого Списа? Він і нині готовий виконувати всі твої повеління. - Тек... - промовила вона. - О Теку! І ти вигнанець? Я не знала! Нічого про це не чувала... - О пані, ще один оберт колеса... і хто зна? Усе ще може обернутися навіть на краще, ніж колись було. Плечі її затремтіли. Тек простяг був до неї руку, а тоді відсмикнув назад. Вона обернулась і взяла його руку в свою. Довго-довго мовчала, а тоді озвалася: - Як віддамось на поталу долі, то втраченого не віднайдемо і справ своїх не залагодимо, Теку Блискучий Списе. Ми самі повинні прокласти собі дорогу. - Що ти маєш на гадці? - спитав він. - Покладаєш надії на Сама? Богиня кивнула: - Тільки на нього. Він наша надія у протистоянні Небу, любий Теку. Як пощастить його докликатися, ми матимемо шанс зажити знову. - І тому ти вхопилася за цей шанс, ти, що й сама сидиш у пащі в тигра? - А то ж чому! Коли нема живої надії, треба її вигадати. Трапляється, і фальшива монета проходить. - Фальшива? То ти не віриш, що він був Буддою? Вона захихотіла уривчастим смішком: - Сам - неперевершений пройдисвіт на пам’яті богів і людей. Але ж і супротивника, грізнішого за нього, ніколи у Тримурті1 не бувало. Та не дивися на мене так спантеличено, Архіваріусе! Адже ти знаєш: суть свого вчення, його напрямки й досягнення - геть усе він украв з доісторичних заборонених джерел. Воно було йому потрібне тільки як зброя. Наймогутнішою його силою була його криводушність. Якби ж то він до нас вернувся... - Ясновельможна пані, святий він чи пройдисвіт, але він таки вернувся. - Не жартуй зі мною, Теку. - Богине і ясновельможна пані, я щойно від ясновельможного Ями, він зараз вимикає молитовну машину, як завжди невдоволений своїм успіхом. - Ризиковано було протистояти таким могутнім силам... Бог Агні колись сказав, що нічого подібного зробити не можна, це недосяжно. Тек підвівся. - Богине Ратрі, - звернувся він до неї, - хто з богів, людей чи напівбогів тямить у цьому краще, ніж Яма? - В мене немає відповіді на таке запитання, Теку, бо її не може й бути. Але чому ти такий певний, що в його невід упіймалася наша рибина? - Тому що він - Яма. - Тоді ось тобі моя рука. Супроводь мене знов, як колись, Теку. Ходімо подивимось на сплячого Боддхісатву. Тек повів її до дверей кімнати, а далі сходами в нижні покої. Світло - не від смолоскипів, а від генераторів Ями - заполонило печеру. Ложе, поставлене на платформу, затуляли з трьох боків екрани. Більшість механізмів теж було замасковано екранами й запонами. Ченці в шафранових мантіях, що обслуговували всю цю техніку, мовчки сновигали по великій залі. Яма, майстер- винахідник, стояв біля ложа. Коли Ратрі й Тек наблизилися, кілька ченців, добре вишколені й завжди незворушні, не витримавши, ахнули. Тек швидко обернувся до жінки, що стояла поруч нього, й аж відступив на крок назад, так йому забило дух. Де й ділася низенька зажурена матрона, з якою він щойно розмовляв. Тек знову бачив перед собою безсмертну Ніч, про яку написано: «Богиня заполонила собою широкий простір, від глибин до висот. Її блиск розганяє пітьму». Він зупинив на ній погляд лише на мить - і заплющив очі, засліплений. Вона ще не втратила своєї колишньої Подоби. Свого Образу. - Богине... - почав Тек. 1 Тримурті - божественна Трійця з триєдиною функцією: Брахма - творець світу, Вішну - його охоронець, Шіва - руйнувач. - Ходімо до того, хто спить, - мовила вона. - Він заворушився. Вони підійшли до ложа. Такою ця сцена й закарбувалась відтоді - у священних храмах на фресках та в настінному різьбленні, а також у численних палацах в розписі на стелях - сцена пробудження того, кого знали під різними іменами: Магасаматман, Калкін, Манджусрі, Сіддхартха, Татхагатха, Приборкувач демонів, Майтрея, Просвітлений, Будда і Сам. Ліворуч од нього стояла Богиня Ночі, праворуч - Смерть; у ногах ложа скоцюрбився Тек, мавпа, - одвічний символ співіснування тваринного й божественного. Пробуджений мав звичайнісіньку тілесну оболонку - смаглявий, середнього зросту й віку; риси обличчя правильні, нічим не примітні. Коли він розплющив очі, присутні побачили, що вони в нього темні. - Вітаю тебе, Боже Світла! - звернулась до нього Ратрі. Очі закліпали. Погляд не міг зосередитись. У кімнаті всі завмерли. - Вітаю тебе, Магасаматмане-Буддо! - мовив Яма. Очі втупились у далину, не бачачи. - Вітаю, Саме, - озвався Тек. Чоло легенько збрижилось, погляд ковзнув убік, упав на Тека, перебіг по всіх присутніх. - Де я?.. - прошепотів гість. - У моєму монастирі, - відповіла Ратрі. Він незворушно дивився на її сліпучу вроду. А тоді так міцно заплющив очі, аж у їхніх кутиках залягли зморшки. Болісний усміх скривив йому дугою уста, зуби стислися - мов стріли тенькнули. - Ти справді той, кого ми викликали? - спитав Яма. Він не відповів. - Ти той, хто бився всмерть з Небесним військом на берегах Ведри? Уста розпружились. - Ти той, хто кохав Богиню Смерті? Очі зблиснули. Невиразна посмішка майнула на устах. - Це він, - мовив до присутніх Яма. А тоді до гостя: - Хто ти, чоловіче? - Я? Я - ніхто, - відповів той. - Мабуть, я листок, закручений виром. Пір’їна, підхоплена вітром. - Гірше нікуди, - зауважив Яма, - бо на світі вистачає і листя, і пір’я, а я так довго працював не затим, щоб їх стало більше. Я кликав сюди чоловіка, спроможного вести далі війну, яка загасла через його відсутність, - чоловіка могутнього, який міг би кинути свою могутність проти могутньої волі богів. Я гадав, ти і є той чоловік. - Я... - погляд його знову ковзнув убік, - Сам. Я - Сам. Колись давно-давно... Я таки бився, хіба ні? Було багато битв... - Ти був Великодушний Сам, Будда. Пригадуєш? - Може, й був... - У його очах поволі замерехтів вогонь. - Так, - мовив він невдовзі. - То був я - найсмиренніший у гордоті, найгордовитіший у смиренні. Я боровся. Я вказував Шлях якийсь час. А тоді знову боровся і знову вів за собою, не гребуючи ні політикою, ні магією, ні отрутою... Я бився смертним боєм, таким жаским, аж навіть сонце відвернуло своє обличчя від тої різанини: я бився з людьми й богами, звірами й демонами, з духами землі й повітря, вогню й води, з ящерами й кіньми, з мечами й колісницями... - І зазнав поразки, - доказав Яма. - Так, я зазнав поразки, то правда. Але ж ми їм всипали, ще й як! Ти, Боже Смерті, правив моєю колісницею. Тепер я все пригадую. Нас захопили в полон, і Владарі Карми чинили над нами суд. Ти врятувався від них, скориставшись з Енергії Смерті та Засобу Чорного Колеса. Я ж - не зміг. - Саме так воно й було. Владарі Карми докопалися до твого минулого й винесли тобі вирок. - Яма позирнув на ченців, які тепер сиділи долі, посхилявши голови, і стишив голос. - Присудити тобі вмерти навічно, безповоротно означало б зробити з тебе мученика. Дозволити ж тобі гуляти по світу в будь-якій подобі означало б лишити двері відчиненими для твого повернення. А тепер згадай: якщо ти обікрав Гаутаму, - який жив за інших часів і в іншому місці, - привласнивши його вчення, то вони, навпаки, обікрали його життєпис, втаївши розповідь про те, що він скінчив свої дні як смертний серед людей. Отож судді засудили тебе до Нірвани. Тільки атман 1 твій перемістили не в інше тіло, а в величезну магнітну хмару, що огортає цю планету. То було понад півстоліття тому. Тепер офіційно ти аватара² Вішну, чиє вчення не раз криво тлумачили деякі з його найбільш ревних послідовників. А як особистість ти існував відтоді лише у вигляді саморегульованих електромагнітних хвиль, що їх мені й пощастило захопити. Сам заплющив очі. - І ти посмів усе-таки вернути мене назад? - Атож. - Я весь час усвідомлював стан свого існування. - Я так і знав. Сам розплющив очі, вони заблищали. - І ти наважився викликати мене аж звідти? - Так. Сам похилив голову. 1 Атман - душа. 2 Аватара (букв.: «Той, що зіходить») - наділена повною або частковою владою інкарнація (втілення) Бога, що спускається з духовного царства до людей, аби виконати певну місію. - Недарма тебе називають Богом Смерті, Ямо-Дхармо. Ти вихопив у мене кінцевий досвід. Ти розбив на темному камені своєї волі те, що перебуває поза межами людського сприйняття і смертної слави. Чому ти не лишив мене там, де я був, в океані буття? - Тому, що світ потребує тебе й твого смирення, твоєї побожності, твого великого вчення і твоїх макіавеллівських підступів. - Ямо, - відповів Сам, - я старий-престарий, мені стільки літ, скільки й людині на цім світі. Я був одним із Перших, ти ж знаєш. Одним з найперших, хто прибув сюди - будувати оселю й жити. Решта всі на цю. пору вже повмирали або поробилися богами - dei ex machini1... Талан усміхався й мені, але я випустив його з рук. І то бувало не раз. Я ніколи не жадав стати богом, Ямо. Справді не жадав. То тільки пізніше, коли я побачив, що вони виробляють, я почав накопичувати в собі силу - скільки міг. Та було вже запізно. Вони поробилися надто могутніми. І тепер я лише бажаю спати віковічним сном, знову спізнати Великий Супокій, вічне блаженство, слухати, як співають зорі над берегами неозорого океану. Ратрі нахилилася й зазирнула йому в очі. - Ти нам потрібен, Саме, - промовила вона. - Знаю, знаю. Це одвічна історія, як у тій стародавній приказці: хто везе, того й поганяють. Але, кажучи це, він усміхався, й вона поцілувала його в чоло. Тек підскочив у повітря і приземлився на ложе. - Людство радіє, - мовив Будда. Яма подав йому мантію, а Ратрі - пантофлі. Аби прочуматись від супокою буття, що його не в змозі осягнути смертний, потрібен час. Отож Сам спав. Він бачив сни і вві сні когось гукав або просто скрикував. Їсти йому не хотілося; однак Яма підібрав йому тіло міцне і навдивовижу здорове, цілком здатне витримати психосоматичні зміни при переході в нього зі стану божественного. Сам міг просиджувати годинами, непорушно дивлячись на камінець, зернину або листочок. І тоді його годі було вивести з задуми. Яма вбачав у цьому небезпеку і радився з Ратрі й Теком. - Недобре, що зараз Сам отак відгороджується від світу, - сказав він. - Я намагався І ним побалакати, але це однаково, що до вітровію волати. Самові нема вороття до його попереднього стану. Але він робить спроби і марнує зусилля. - Може, ти не так тлумачиш його спроби? - висловив здогад Тек. - Що ти хочеш цим сказати? - Бачиш, як він споглядає зернину, яку поклав перед собою? Придивись, які зморшки в кутиках його очей. - Ну то й що? - Він мружить очі. Хіба зір йому погіршав? - Ні. - Тоді чому він мружить очі? - Від зусиль дослідити зернину. - Дослідити? Це не той Шлях, що його він проповідував. А проте він таки досліджує. Але дивиться на предмет, не заглиблюючись у медитацію, не шукаючи в об’єкті того, що веде до вивільнення суб’єкта. Далебі. - Що ж він тоді робить? - Протилежне цьому. - Тобто? - Він вивчає зернину, обмірковуючи її шляхи та форми існування, і таким чином силкується прив’язати себе до життя. У тому, що в ній закладено, Сам шукає приводу для свого подальшого існування2. Він знов і знов намагається загорнутися в серпанок Майї3 - ілюзії світу. - Гадаю, слова твої слушні, Теку, - озвалася Ратрі. - Як ми можемо підсобити йому в його намаганні? - Не знаю напевне, пані. Яма кивнув головою, його темне волосся зблиснуло в променях сонця, що просоталися крізь вузьку щілину в критій галереї. - Ти вказав мені пальцем на те, чого я недобачав, - визнав він. - Сам вернувся ще не повною мірою, дарма що має людське тіло, ходить, як люди, на двох ногах і розмовляє так само, як ми. Проте його думки все ще для нас недосяжні. - Що ж нам робити? - знов озвалася Ратрі. - Поводи його на довгі прогулянки по околицях, - порадив Яма. - Погодуй ласощами, розворуши йому душу поезією та співами. Роздобудь хмільного питва - тут, у монастирі, такого немає. Вдягни його в шовкові барвисті шати. Приведи двох-трьох повій. Вкинь його знову у вир життя. Тільки так можна розірвати пута його божественного існування. Який же я недоріка, що не здогадався про це раніш... - Недоріка, та не безнадійний, Боже Смерті, - докинув Тек. Темний пломінь метнувсь в очах у Ями, але він посміхнувся: 1 Богами з машини ( лат. ). 2 За ведичною міфологією, жива істота, коли вичерпується її добра карма, спускається на землю у вигляді дощу, далі стає зерниною, що, з’їдена чоловіком, перетворюється на сім’я, яке запліднює жінку; і таким чином послідовно відроджується людська форма життя, аби знову вернутися на матеріальний шлях і нескінченно повторювати той самий цикл. 3 Майя, ілюзія - енергія Всевишнього, яка змушує живу істоту забути про свою духовну природу і про божественне; це також магічна сила, здатність божества до метаморфози, зміни свого вигляду шляхом перевтілення в інший вид. - Це мені невеличка віддяка за ті слова, що їх я, не подумавши, зронив у твої волохаті вуха, - визнав він. - Пробач мені, мавпо, ти справжня людина, та ще й розумна і прониклива. Тек уклонився, Ратрі пирхнула сміхом. - Скажи нам, мудрий Теку, - бо, певно, ми надто довго були богами й тепер нам бракує правильного погляду на все, - як маємо діяти далі, щоб Сам вилюднів і якнайкраще прислужився досягненню нашої мети? Тек уклонився Ямі, а тоді - Ратрі. - Саме так, як запропонував Яма, - відповів він. - Сьогодні ти, пані, ведеш його на прогулянку до підніжжя пагорбів. Завтра пан Яма йде з ним до узлісся. Позавтра я гуляю з ним серед дерев, трав і виноградників. А там видно буде. Побачимо. - Хай буде так, - мовив Яма. Так і було. Проминуло кілька тижнів, і Сам уже чекав цих прогулянок - спочатку з радісним передчуттям, потім майже з захватом і, нарешті, з пекучим нетерпінням. Він став зникати без супроводу все надовше й надовше: спочатку на кілька годин уранці, а далі й увечері. Потім кудись завіювався на цілісінький день, а бувало, що й на день і на ніч. Наприкінці третього тижня, рано-вранці, зібравшись на критій галереї, Яма й Ратрі тримали раду. - Не до вподоби мені таке, - мовив Яма. - Негоже нам, звісно, нав’язувати йому свою компанію тепер, коли він цього не бажає. Але тут криється й небезпека, а надто для того, хто народився наново, як він. Нам слід би знати, як Сам збавляє свій час. - Та хай би що він робив, це допомагає йому приходити до тями, - заперечила Ратрі, змахнувши пухкою рукою, і поклала до рота цукерку. - Він усе менше витає у хмарах. Більше балакає, навіть жартує. Попиває винце, яке ми йому приносимо. До нього вертається апетит. - Однак, якщо він наскочить на агента Тримурті, його може спіткати смерть без вороття. Ратрі неквапливо жувала. - Навряд чи тепер вони шастають по цих краях, - мовила богиня. - А звірі дивитимуться на нього як на дитину й не чіпатимуть. Людям здаватиметься, що то святий відлюдник. Демони1 ж віддавна боялись його й тепер будуть ставитися шанобливо. Та Яма похитав головою: - Все не так просто, пані. Хоча більшість своїх машин я демонтував і заховав за сотні ліг звідси, але такий могутній потік енергії, що його я спрямовував на Золоту Хмару, не міг лишитися непоміченим. Рано чи пізно сюди завітають. Я використовував екрани й рефлектори, одначе така була навальна сила тієї енергії, що вона не могла не порскати в усі сторони світу, як ото Всесвітній Вогонь, танцюючи, кидає відблиски на весь обшир зоряного неба. Невдовзі нам доведеться покинути цю місцину. Я волів би дочекатися, поки вихоплений мною Електричний Заряд остаточно віднайде людську подобу і прийде до пам’яті, але... - Хіба немає в природі стихійних сил, подібних за своєю енергетичною дією до того, що зробив ти? - Є, і вони виявляли себе поблизу цієї місцевості; ось чому я обладнав нашу базу тут, під крильцем у сил природи. Проте мене точить сумнів. Мої вивідувачі по селах не помітили ніякої незвичайної метушні. Але в день Самового повернення, коли він примчав верхи на гребені громовиці, по тутешніх околицях і по небу шугала, роздивляючись, Громова Колісниця. Далеченько звідсіль, але мені не віриться, що тут нема якогось зв’язку. - Але ж вона відтоді не з’являлася. - Просто ми цього не знаємо. Та я побоююсь... - Тоді рушаймо звідси негайно, я безоглядно довіряю твоєму передчуттю. Ти маєш куди більше снаги, ніж будь- хто з нас, Вигнанців. От мені, скажімо, коштує величезної напруги повернути собі колишній чарівний образ бодай на кілька хвилин... - Сила, що є в мені, - сказав Яма, доливаючи їй чаю, - збереглася незайманою, бо джерело її - зовсім не те, що у вас. І Яма всміхнувся, блиснувши разком великих рівних зубів. Посмішка захопила краєчок рубця на його лівій щоці й потяглася вгору, до кутика ока. Він підморгнув богині, наче поставив крапку після сказаних слів, і провадив: - Моя могутність переважно походить від знань, навіть Владарі Карми не змогли вирвати їх у мене. Могутність же більшості богів залежить від особливої фізіології, яку вони частково втрачають, коли переселюються в нове тіло. Минає час, і мозок, що так чи інак зберігає пам’ять, змінює будь-яке тіло - до певної міри, - він породжує новий гомеостаз, а це обумовлює поступове повернення могутності. Моя, однак, повернулася швидко й тепер уся при мені. Адже навіть якби це було не так, у мене лишаються мої знання, і я користаюся ними, як зброєю, - а це і є могутність. Ратрі сьорбнула чаю і сказала: - Байдуже, які джерела в твоєї могутності, та коли чуття твоє підказує, що нам треба звідси рушати, ми повинні вирушити. Як скоро? Яма розв’язав капшучок з тютюном і, поки говорив, заходився крутити цигарку. Ратрі спостерегла, що його смагляві гнучкі пальці завжди рухаються так зграйно, ніби перебирають струни музичного інструмента. - Про мене, то нам не варто баритися тут довше, як на тиждень або днів десять. За цей час треба відлучити Сама від цієї місцини. Ратрі кивнула. 1 Демони - нижчі божества, злі духи, вони змагаються з богами і ворогують з людьми. За лихі вчинки або через прокляття на демона може перетворитися людина, якщо вона нехтує приписи Священного (ведичного) Письма; єдина мета її життя - гонитва за матеріальними насолодами; і що більше вона підпадає під їхню владу, то виразніше виявляється її демонічна природа й невіра в Бога. - І куди подамося? - Кудись у маленьке південне князівство, де ми зможемо вільно собі ходити і де нас ніхто не знайде. Яма закурив і затягся димом. - Я маю кращу ідею, - озвалася Ратрі. - Знай же, що під личиною смертної я - власниця Палацу Ками1 в Кайпурі. - Блудинцю, святоблива паніє? Вона насупилась. - Так його незрідка взиває голота, а тобі зась, і кинь глузувати, величаючи мене «святобливою панією», як у тому прадавньому анекдоті! Палац Ками - то місце спочинку, насолоди, святості, та ще й приносить мені найбільше зиску. То, я певна, була б найліпша криївка для нашого підопічного, поки він підрихтує свої сили, а ми - свої плани. Яма ляснув себе по стегну. - Го-го-го! Ну хто здумає шукати Будду серед блудниць? От і добре. Чудово! Мерщій же в Кайпур, люба богине, - у Кайпурі в Палац Кохання! Ратрі скочила на ноги й тупнула сандалією по кам’яній підлозі. - Я не бажаю, щоб ти говорив так глузливо про мій заклад! Яма опустив очі й насилу зігнав з обличчя усмішку, а тоді теж підвівся і відважив їй уклін. - Даруй мені, люба Ратрі, але це було таке несподіване відкриття... Він затнувся й відвів погляд убік. А коли знову поглянув на неї, то був сама розважливість та добропристойність і провадив: - Першу мить мене просто приголомшила явна, здавалося б, несумісність. Але тепер я визнаю твою мудрість. Це ж ідеальне прикриття, воно приносить тобі не тільки багатство, а й щось куди важливіше: то джерело довірчої інформації від купців, воїнів і жерців. А вони - невід’ємна частина суспільства. І все це дає тобі певне становище й право голосу в громадському житті. Бути богом, богинею - одна з найстародавніших професій у світі, то кому ж, як не нам, богам-паріям, шукати захистку в тіні іншої, теж освяченої віками, традиції! Честь і хвала тобі за мудрість і передбачливість. Ні, я не скажу й слова лихого про підприємство нашої благодійниці й спільниці. Навпаки, я жду не діждуся, коли ми вирушимо туди. Ратрі всміхнулась і знову сіла. - Я приймаю твоє єлейне вибачення, о сину змії. Що не кажи, а довго гніватися на тебе несила. Будь ласкавий, налий-но мені ще трохи чаю. Вони сиділи собі любенько - Ратрі попивала чай, Яма посмоктував цигарку. Вдалині грозові хмари затулили півкраєвиду. Згори на наших співбесідників ще світило сонце, проте вогкий холодний вітер задував і до них у криту галерею. - Ти бачив кільце, оте залізне, що його носить Сам? - спитала Ратрі, жуючи другу цукерку. - Бачив. - Тобі не відомо, звідки воно в нього? - Ні! - І я не знаю. Проте, здається мені, нам треба вивідати, що то й до чого. - Атож. - З якого боку нам підступитися? - Я дав завдання Текові. Йому куди легше, ніж нам, блукати лісовими хащами. Оце зараз він ходить за ним назирці. Ратрі кивнула: - От і добре. - Я чував, - озвався Яма, - що боги й досі коли-не-коли навідуються до найуславленіших палаців Ками, розкиданих по всіх усюдах; зазвичай вони з’являються під чужою личиною, але часом - у всій своїй могутності. Це правда? - Правда. Ось торік бог Індра² завітав у Кайпур. А років три тому заявився був Крішна3-самозванець. З усієї компанії Небожителів Крішна-Невтомний завдає найдужчого жару палацовій обслузі. Цілісінький місяць він влаштовував оргії, внаслідок чого мало не всі меблі були потрощені й знадобилися послуги багатьох цілителів. Він майже спустошив винний льох та комору. А потім якось уночі грав на своїй сопілці. Взагалі, хто почує гру старого Крішни, ладен пробачити йому все що завгодно. Але тієї ночі ми чули не його магічну гру, бо істинний Крішна - один-єдиний: темний і волохатий, червоні очі мов жарини горять. А цей самозванець абияк дудів у свою дуду й витанцьовував на столах, здіймаючи страшенний шарварок. - Гадаю, він заплатив за цей бешкет не тільки своїми піснями? Ратрі зареготала: - Таке скажеш, Ямо! Навіщо ці риторичні запитання? Він випустив кільце диму. 1 Кама - в давньоіндійській міфології бог кохання. Нехтувати його дарами вважалося тяжким гріхом. 2 Індра - цар усіх райських планет і бог дощу. 3 Крішна (букв.: «чорний», «темний», «темно-синій») - в індійській міфології - аватара Вішну. Колір його тіла порівнюється з кольором дощової хмари, рятівної від смертоносної спеки. Образ його багатозначний і поєднує в собі як добре, так і лихе. Популярна тема деяких легенд - любов пастушок до юного Крішни. Зачувши його сопілку, вони кидають своїх чоловіків та домашні справи, біжать до нього і танцюють з ним у екстазі понад берегом Ямуни. - Сур’я, сонце, вже майже в облозі, - мовила Ратрі, зазираючи в небесну височінь, - а Індра вбиває дракона 1. Ось- ось ринуть дощі. Сіра запона накрила згори монастир. Дужче повіяв вітер, на стінах затанцювали краплі. Бісерна завіса дощу затулила відкриту частину галереї, куди вони дивилися. Яма підлив собі чаю, а Ратрі з’їла ще одну цукерку. Тек пробирався крізь лісову гущавину. Він перестрибував з дерева на дерево, з гілки на гілку, придивляючись до слідів унизу. Хутро його було мокре, бо за кожним порухом листя струшувало на нього маленькі зливи. Хмари клубочились у Тека за спиною, але на сходовому небокраї ще сяяло світанкове сонце, і ліс вигравав іскристими барвами в його пурпурово-золотавому світлі. У переплетених гілках і ліанах, у листі і травах, що стіною здіймались обабіч сліду, щебетали пташки. В їхню музику впліталось гудіння комах, а подеколи рикання або гавкіт. Вітер ворушив листя. Слід унизу круто звернув до галявини. Тек зіскочив на землю. Перебігши галявину, він знову поскакав по деревах. Тепер, як він завважив, слід біг уздовж гір, іноді трохи до них підступаючи. Десь далеко торохнув грім, а тоді знову повіяв вітер, ще холодніший. Тек розгойдався і стрибнув уперед, крізь мокре павутиння, налякавши птахів, які з оглушливим гамором здійнялися вихорами барвистого оперення. Людський слід і далі вів до гір, а часом неквапливо завертав назад. Раз у раз він стикався з іншими, глибоко вгрузлими в землю жовтими слідами, що розходились, перетиналися, бігли геть. Тоді Тек спускався вниз і досліджував те місце й заглибини на ньому. Ось Сам завернув сюди, зупинився напитися коло цього ставочка - тут, де жовтогарячі гриби витнулися вищі людського зросту й такі розлогі, що під ними кілька чоловік могло сховатися від дощу; далі Сам збочив он на ту стежку; а тут він зупинився зашнурувати сандалію, там - прихилився до дерева, де певно жила дріада... Тек вистежував свою дичину - як він нишком подумав, - тримаючись на віддалі з півгодини, аби дати Самові повну волю іти туди, куди він намірявся, і робити, що душа забажає. Сяйво гарячих зірниць зависло над горами, куди Тек спрямував тепер свій погляд. Знову вдарив грім. Слід біг далі вгору, до підніжжя пагорбів, де ліс рідшав, і Тек поскакав на всіх своїх чотирьох поміж високих трав. Сам видирався неухильно вгору, і скелясті пролисини ставали все помітніші. Однак він пройшов цією дорогою, і Тек тримався його сліду. Міст Богів, що мінився у високості усіма барвами квіткового пилку, зник, тільки-но хмари затягли схід густою пеленою. Зблиснула блискавка, і розкоти грому цього разу не забарилися. Тут, на белебні, вітер подужчав, трави стелились під ним, і холод враз пригнув Тека до землі. На нього впали перші краплі дощу, і він метнувся під захисток одного з кам’яних виступів, що тягся вузьким ледь скісним до завіси дощу бар’єром. Тек скрадався попід ним, а вода вже хлюпала мов з відра, і все довкола втратило барви, тільки-но зник останній острівець небесної блакиті. Зненацька вгорі розлилося вируюче море світла і тричі хлюпнуло вогнепадами, які шаленим потоком ринули вниз, розбиваючись об чорний кам’яний зубець, що кривим іклом випинався проти вітру за чверть милі вище по схилу. Коли зір у Тека прояснів, він дещо побачив і збагнув. Здавалося, блискавиці, шугаючи вниз, лишали по собі вогненні хвости, які зависали й колихалися в сірому повітрі; вони мерехтіли незгасними пломенями, дарма що на землю падала, не вщухаючи, злива. Потім Тек почув регіт - а може, то у вухах йому залящало від недавнього грому? Ні, то був регіт - оглушливий, нелюдський. По деякім часі розлігся лютий рев. А тоді знову спалах і знову регіт. І знов вогненна вирва зануртувала довкола кам’яного ікла. Тек пролежав тихенько хвилин з п’ять. А тоді все почалося спочатку - дикий рев, за ним три сліпучі спалахи й гуркіт. Тепер там з’явилося сім вогняних стовпів. Може, ризикнути підкрастися ближче до цих прояв, обминувши кам’яний зубець з протилежного боку, і, підглядаючи згори, роздивитися, що там діється? Та хай навіть йому стане хисту й сміливості це зробити, що, коли тут, як підказує йому чуття, замішаний Сам, чим зможе зарадити він, Тек, якщо навіть Просвітлений, і той не може упоратися з халепою? Тек не знайшов відповіді, але незчувся, як рушив уперед, припадаючи низько до мокрої трави і збочивши круто ліворуч. Коли він був уже на півдорозі до мети, все почалося знову, і вгору метнулося десять вогненних веж, мінячись червоним, золотавим і жовтим полиском; вони то вихилялися в боки, то шугали в небо з того самого місця, так ніби глибоко повгрузали в землю й намагалися вихопитися з неї. Мокрий, хапаючи дрижаки, Тек зігнувсь у три погибелі, зважив свій запас мужності й визнав, що він мізерний. Але не відступився, а кинувся вперед і пробирався до того дивовижного місця, аж поки опинився напроти, а затим проминув його. Піднявшись вище, він опинився серед нагромадження валунів. Радий, що знайшов такий захисток і що його не видно знизу, просувався дюйм за дюймом, не спускаючи очей з кам’яного ікла. Тепер він побачив, що під тим іклом зяє западина. На дні западини була темна суха печера, а в ній дві постаті стояли навколішки. «Святі люди на молитві? » - подумав він. І тоді це й сталося. Страхітливий спалах, якого Тек ще зроду не бачив, пробіг по камінню знизу вгору - не відразу і не вмить, а, здавалося, з чверть хвилини звір з вогненним язиком лизав камінь, лизав і гарчав. Коли Тек розплющив очі, то нарахував уже двадцять вогненних веж. 1 Індра - найпопулярніший персонаж індійської міфології, він убиває демона Врітру і цим вивільняє води рік, що доти були скуті. Тому його називають також богом родючості. Один із святих молільників нахилився вперед, жестикулюючи. Другий зареготав. До Тека долинули слова: - Очі змії! Тепер моє! - Скільки числом? - спитав другий. І Тек упізнав голос Сама Великодушного. - Удвічі більш або нічого! - проревів другий, теж нахилився вперед, потім назад - з такими точнісінько жестами, як Сам. - Ні-на зі Срінагіна! - заспівав він, погойдуючись, і знову зажестикулював. - Священна сімка, - тихо сказав Сам. Другий ревнув. Тек заплющив очі й затулив вуха, чекаючи того, що мало статися. І він не помилився. Коли полум’я та гуготіння вщухли, Тек позирнув униз, на страхітливо-сліпучу картину. Він навіть не дав собі клопоту підрахувати, бо й так було ясно, що у повітрі висить тепер сорок вогняних стовпів, поширюючи нестерпне сяйво - їх стало удвічі більше. Ритуал тривав. Залізне кільце на лівій руці в Будди світилось своїм особливим блідо-зеленим світлом. Тек знову почув слова: - Удвічі більш або нічого! І відповідь Будди: - Священна сімка. Цього разу Тек подумав, що то гора під ним розкололась. Йому здалося, що залишкове відображення спалаху відбилося на сітківці його очей навіть крізь стулені повіки. Але він помилився. Коли розплющив очі, то побачив ціле військо сліпучих громових блискавиць. Їхній блиск впинався в мозок, і Тек прикрив очі, аби роздивитися, що там унизу. - Може, годі, Ралтарікі? - спитав Сам, і яскравий смарагдовий промінь заграв на його лівій руці. - Іще разок, Сіддхартхо. Удвічі або нічого. Дощ на хвильку вщух, і в немилосердному сяєві вогненних прояв на схилі гори Тек побачив, що в істоти на ім’я Ралтарікі - голова водяного буйвола і ще одна пара рук. Він затремтів, затулив очі й вуха, зціпив зуби й чекав. Невдовзі це сталося. Рев та полум’я сягали все вище й вище, аж Тек урешті зомлів. Коли він опам’ятався, між ним і кам’яним виступом була тільки сіра мла, сіявся тихий дрібний дощ. На дні западини лишилася одна постать, і не було в неї ні рогів, ні зайвої пари рук. Тек не ворушився. Він чекав. - Це, - сказав Яма, простягаючи Текові аерозоль, - засіб, що відлякує демонів. Раджу тобі добре ним попирскатися, коли знову пустишся в мандри так далеко від монастиря. Я гадав, що тут не водяться Ракшаси1, а то дав би його тобі раніш. Тек узяв розпилювач і поставив перед собою на стіл. Вони сиділи в покоях Ями за легкою трапезою. Яма відкинувся у кріслі, тримаючи Буддину склянку з вином у лівій руці та напівпорожню карафку у правій. - Виявляється, той, на ім’я Ралтарікі, і справді демон? - спитав Тек. - І так, і ні, - відповів Яма. - Якщо демоном ти називаєш лиху надприродну істоту, яка має могутню силу, свій життєвий цикл і здатність тимчасово набувати будь-якої подоби, - то відповідь буде «ні». Те, що я сказав - загальноприйняте визначення, але в одному воно невірне. - О! В чому ж? - Це не надприродна істота. - А в усьому іншому? - Відповідає цьому визначенню. - Тоді я не розумію, яка різниця - надприродна то істота чи ні, коли вона лиха, має могутню силу, свій життєвий цикл і здатність змінювати личину коли і як заманеться. - О, різниця велика. Така, як між незнаним і незбагненним, між наукою і фантазією - ось у чім суть. Чотири напрямки компасу - то є логіка, знання, мудрість і незнане, Дехто схиляє голову перед цим останнім. Інші рішуче прямують далі. Віддати перевагу одному з напрямків означає втратити з поля зору три інші. Я можу змиритися з незнаним, але ніколи не схилюся перед незбагненним. Чоловік, який обирає той останній напрямок, - або святий, або дурень. Не бачу пуття ні в тому, ні в тому. Тек здвигнув плечима й сьорбнув вина. - Ну а демони?.. - Збагнути їх можна. Я експериментував з ними багато років і був одним з тих Чотирьох, що спускалися в Пекельний Колодязь, - після того, як Тарака втік у Паламайдсу, рятуючись від бога Агні. Пригадуєш, адже ти той самий Тек з Архівів? - Я був ним. - Отже, ти читав про найперші контакти з Ракшасами? - Я читав звіти тих днів, коли їх було приборкано... - Тоді ти знаєш, що вони аборигени цієї планети й жили тут споконвіку, до появи Людини з загиблої Уратхи. - Так. - Вони створені радше з енергії, ніж із матерії. Як оповідається в їхніх власних легендах, колись вони мали тіла й жили у містах. Але пошуки власного безсмертя повели їх зовсім не тими шляхами, якими пішла Людина. Вони знайшли дорогу у вічність, навчившись існувати у вигляді стійких енергетичних полів. Вони покинули свої тіла, 1 Ракшаси - різновид демонів, що є переважно ворогами людей. аби жити вічно як силові вихори. Але вони не є чистий розум. Вони забрали з собою своє «я», всю свою природу; народжені з матерії, вони зберегли жагучу пристрасть до плоті. Хоч вони й можуть на деякий час надати собі тілесної подоби, але не можуть вернутись у тілесну оболонку самі. Впродовж століть вони без мети никали по всьому світові. Поява Людини порушила їхній супокій. Вони заповзялися мучити чужинців, примарюючись їм у кошмарах. Ось чому демонів довелось подолати, зв’язати й запроторити в безодню під Ратнагарі. Ми не могли подужати їх усіх, але й не могли попустити, щоб вони й далі робили спроби заволодіти інкарнаційними машинами та позахоплювати тіла людей. Отож їх заманули до пастки, переловили й посадовили у величезні магнітні пляшки. - Але Сам позвільняв багатьох із них, аби вони корилися його волі, - мовив Тек. - Атож. Він уклав з ними угоду про кошмари й дотримується її, тому дехто з Ракшасів і досі никає по світу. З- поміж усіх людей вони поважають, либонь, тільки Сіддхартху. А що дійсно пов’язує їх з людьми, то це одна спільна вада. - Яка ж?.. - Вони запеклі гравці... Ладні грати на що завгодно і платити гральні борги - то для них єдина справа честі. Так і має бути, бо інакше вони втратили б довіру інших гравців і пoзбулиcя б чи не єдиної своєї втіхи. Могутність їхня була величезна, тому навіть принци грали з ними, сподіваючись виграти їхні послуги. Так пропадали цілі князівства. - Якщо, як ти гадаєш, Сам грав з Ралтарікі в одну із стародавніх ігор, то які могли бути ставки? - спитав Тек. Яма допив вино й знову наповнив склянку. - Сам - дурень, - мовив він. - Але ні, він не дурень, він - гравець. Тут є все-таки різниця. Ракшаси орудують багатьма нижчими енергетичними істотами. А Сам за допомогою свого кільця нині верховодить гвардією з вогняних пломенів-елементалів, що їх він виграв у Ралтарікі. То смертельно небезпечні безмозкі створіння, в кожного - разюча сила грозової блискавки. Тек допив своє вино. - Але яку ставку міг зробити в цій грі Сам? Яма зітхнув: - Усю мою працю, всі наші зусилля протягом половини століття. - Ти хочеш сказати - він поставив на кін своє тіло? Яма кивнув. - Людське тіло - то найбільша принада, яку можна кинути демонові. - Навіщо Самові наражатися на таку небезпеку? Яма втупився в Тека невидющим поглядом. - Можливо, це єдиний для нього засіб зібрати докупи всю свою волю до життя, знову пов’язати себе зі своїм обов’язком - тільки так, ступивши на край прірви, кинувши на кін саме своє існування - разом з кидком гральних костей. Тек налив собі ще склянку вина й вихилив її. - Для мене це і є незбагненне, - мовив він. Яма заперечно похитав головою: - Ні, всього лише незнане, - поправив він. - Сам аж ніяк не святий, але й не дурень. «Хоча від дурня не далеко втік», - нишком вирішив Яма і тої ночі попирскав засобом від демонів довкола монастиря. Наступного ранку до монастиря підійшов невисокий чоловік, сів перед головним входом і поставив собі коло ніг карнавку для милостині. На ньому була нехитра поношена одежина з грубого брунатного полотна, що сягала йому до кісточок. Ліве око затуляла чорна пов’язка. Поріділе волосся було темне і дуже довге. Гострий ніс, мале підборіддя, довгі пласкі вуха робили його схожим на лиса. Цупка обвітрена шкіра, єдине зелене око, що, здавалось, ніколи не кліпало. Просидів він так хвилин з двадцять, поки один із Самових ченців помітив його і сказав про це ченцеві в темній мантії з ордену Ратрі. Той розшукав жерця й доповів йому. Жрець, бажаючи виставити перед богинею честивість її послідовників, звелів привести жебрака, нагодувати, вдягти в нове й надати йому келію, де той міг би жити, скільки забажає. Жебрак прийняв їжу з чемністю браміна1, але з’їв тільки хліба та фруктів. Він прийняв також темне облачення ордену Ратрі, відкинувши геть свою запилюжену хламиду. Тоді оглянув келію та свіжу спальну мату, постелену для нього. - Вельми тобі вдячний, достойний жерцю, - сказав він гарним лунким голосом, куди міцнішим, ніж його хирляве тіло. - Вельми вдячний і благаю твою богиню всміхнутися тобі за твою доброту і щедрість, даровані од її імені. Жрець і сам посміхнувся, не втрачаючи надії, що Ратрі промайне цю мить по залі й побачить його доброту і щедрість, даровані од її імені. Гай-гай, вона не з’явилася. Не багато хто з ордену богині бачив її наяву, навіть уночі, коли вона, в розповні своєї могутності, спускалася до них, бо лише ті, що носили шафранові мантії і чатували на пробудження Сама, могли впізнати її з обличчя. Вона полюбляла ходити по монастирі тоді, коли її послідовники бували на молитві або розходилися по своїх келіях на ніч. Вдень вона здебільшого спала, а коли й пройде повз них, то закутана в мантію. Про свої бажання і повеління вона сповіщала безпосередньо Гандіджі, голові ордену, який у цьому своєму циклі прожив уже дев’яносто три роки й був майже сліпий. 1 Брамін - за ведичною системою суспільного поділу відповідно до роду діяльності той, що належить до класу найрозумніших людей.

⇐ Предыдущая 6 7 8 9 101112 13 14 15 Следующая ⇒