Annotation 7 страница

По смерті Брахми настали для Небес часи занепаду й розбрату. Декотрих богів довелося навіть вислати з Небесного Міста. В ту пору мало не кожен боявся, що на нього впаде підозра в причетності до Акселераціонізму, і, як на те, мало не кожен у ті часи підпадав - більше чи менше - під таку підозру. Хоча Сама Великодушного не було поміж живих, проте подейкували, дух його не вмер і живе собі, глумливо посміюючись. І от у дні чвар та інтриг, що призвели до Великої Битви, пройшла чутка, що живий, можливо, не лише його дух...

Коли сонце страждання сідає,
зіходить супокій,
Владика тихих зірок,
супокій творення,
де бовваніє, снуючи, мандала.
Нерозумний гадає нишком,
що думки його - лише думки...
Сараха (98-99)

Був ранній поранок. Біля ставка з пурпуровими лотосами, в Саду Радощів, коло підніжжя статуї голубої богині, що грає на віні, знайдено Брахму. Дівчина, яка перша побачила його, подумала, ніби він просто спочиває, бо очі в нього були розплющені. Але за мить вона завважила, що він не дихає, а спотворене лице його не міняє свого виразу. Затремтівши, почала вона чекати кінця світу. Коли бог помирає, то, природно, чого ще можна чекати, гадала вона. Та час спливав, і вона вирішила, що завдяки внутрішній злагодженості речей і подій світобудова здатна протриматися зайву часину чи дві, а коли так, подумалось їй, то чому б не сповістити про грізний прихід нової Юги тих, хто ліпше зуміє дати раду всьому. І вона розповіла про все Першій Наложниці Великого Брахми, та на власні очі переконалася в смерті свого Владики, негайно звернулася до статуї голубої богині, яка відразу заграла на віні, а тоді послала звістку Вішну й Шіві, аби вони прийшли до Павільйону, не зволікаючи. Вони прийшли, прихопивши з собою й Ганешу. Оглянувши небіжчика, вони дійшли спільного висновку й ув’язнили обох жінок у їхніх оселях до винесення їм вироку. По тому почали вони раду радити між собою. - Нам терміново потрібен новий творець, - сказав Вішну. - Надається слово для пропозицій. - Я пропоную Ганешу, - мовив Шіва. - Беру самовідвід, - промовив Ганеша. - Чому? - Не люблю бути на видноті, волію діяти нишком. - Тоді розгляньмо інші альтернативи - і то швидше. - А чи не мудріше було б, - спитав Вішну, - з’ясувати передусім причини того, що сталося? - Ні, - заперечив Ганеша. - Перше маємо обрати наступника. Навіть розтин тіла можна відкласти. Небо й на хвильку не повинне лишатися без Брахми. - Може, оберемо когось з Локапалів? - Може. - Яму? - Ні. Він надто серйозний, надто сумлінний - спеціаліст, одне слово, технар, а не адміністратор. До того ж мені здається, що він емоційно неврівноважений. - Тоді Куберу? - Надто меткий та пронозливий. Кубери я побоююсь. - Індру? - Надто свавільний упертюх. - А якщо Агні? - Може, й так. А може, й ні. - Ну тоді Крішну? - Надто легковажний та нерозважливий. - А кого пропонуєш ти? - Яка в нас на сьогодні найважливіша проблема? - Гадаю, на сьогодні ми не маємо жодної важливої проблеми, - зауважив Вішну. - В такому разі буде мудро, коли ми знайдемо хоч одну саме зараз, - сказав Ганеша. - По-моєму, наша найбільша проблема - Акселераціонізм. Сам, з’явившись тут, добряче скаламутив воду. - Так, - підтакнув Шіва. - Акселераціонізм? Для чого штурхати здохлого пса? - Еге, зовсім він не здох - принаймні там унизу, серед людей. Нам слід оголосити йому війну, це допоможе відвернути увагу від проблем наступництва всередині Тримурті й поновить бодай поверхову одностайність тут, у Небесному Місті. А може, натомість, ти волів би зайнятися іншою проблемою і розгорнути кампанію супроти Нірріті та його зомбі? - Тільки не це. - Не зараз. - Гм... так, тоді Акселераціонізм на сьогодні - наша найважливіша проблема. - Ну гаразд. Акселераціонізм - наша найважливіша проблема. - І хто ненавидить його найдужче за всіх? - Ти сам? - Дурниці. Крім мене. - То скажи хто, Ганешо. - Калі. - Сумніваюсь. - А я - ні. Звірі-двійнята, Буддизм та Акселераціонізм, тягнуть одну колісницю. Будда зневажав Калі. А вона ж - жінка. Вона й поведе кампанію. - В такому разі їй доведеться відмовитись від своєї жіночої статі. - Що ти про такі дрібниці торочиш! - Гаразд - Калі. - А як же Яма? - А що Яма? Полиште його на мене. - З задоволенням. - Я теж. - От і чудово. Тоді обнишпоріть весь світ - у Громовій Колісниці та верхи на Гаруді. Розшукайте Яму й Калі, хай вертаються на Небо. Я чекатиму вашого повернення, а тим часом обміркую, до чого може призвести смерть Брахми. - Хай буде так. - Згода. - То щасти вам. - Зачекай, шановний Вамо, я хотів би поговорити з тобою! - Слухаю, Кабадо. Що тобі завгодно? - Важко мені знайти відповідні слова для того, що я хочу тобі сказати... достойний купче. Це стосується тих твоїх справ, що явно не лишили байдужими твоїх найближчих сусідів. - Он як? Говори далі. - Це стосовно атмосфери... - Атмосфери? - Вітрів і, теє то як його... подмухів... - Вітрів? Подмухів? - І того, що вони розносять. - Розносять? Що ж вони розносять? - Запахи, достойний Вамо. - Запахи? Які запахи? - Запахи... ну, як воно... тобто... фекаліїв. - Чого?.. А! Ну так. Еге ж. Цілком може бути. Я й забув про це, бо сам уже добряче принюхався. - Чи вільно мені спитати, яка тому причина? - Вони йдуть від продуктів дефекації, Кабадо. - З цим усе ясно. Мене радше цікавить, чому вони тут, оці запахи, а не як і звідки взялися. - Тому, що в комірці у мене стоять відра, повні вищеназваної... речовини. - Он воно що! - Атож. Я зберігаю там усе добриво своєї родини - ось уже вісім днів. - А для чого, достойний Вамо? - Чи ти чув про таку дивовижу - чудовий винахід, - в яку од тої речовини спорожняються: спершу в воду, далі смикаєш за підойму, і все твоє добро несеться геть з гучним ревом далеко попід землею? - Чував якісь побрехеньки... - О, це все правда, чистісінька правда. Така дивовижа й справді існує. Винайшов її зовсім недавно один чоловік, імення якого я тобі не назву; складається вона з величезних труб і сидіння без дна, чи, може, ліпше сказати - без верху. Це найдивовижніше відкриття нашої доби, і я його матиму - не встигне пощербатіти й кілька місяців! - Ти? Матимеш ту штуковину? - Аякже. Її буде встановлено у кімнатчині, що її я прибудував до хати з задвір’я. Того дня я навіть дам урочистий обід і запрошу всіх сусідів нею скористатися. - Воістину диво-дивне - і так великодушно з твого боку... - Я від щирого серця. - А як же... запахи?.. - Вони од відер, де я триматиму все те добро - аж поки встановлю чудодійну новинку. - Але навіщо? - Я волію, щоб у моїх кармічних записах було зазначено, нібито я почав користуватися не4о вісім днів тому, а не кількома місяцями пізніш. Це засвідчить про те, як швидко я прогресую в житті. - А! Тепер я збагнув усю мудрість твоїх вчинків, Вамо. Не хочу, аби склалося в тебе враження, наче ми стоїмо на заваді в людини, яка прагне вдосконалення. Вибач, коли я ненароком навіяв тобі таку думку. - Вибачаю. - Твої сусіди щиро тебе люблять - з запахами та іншою всячиною. Коли виб’єшся нагору, не забувай про нас. - Будь певен. - Такий прогрес, мабуть, дорого коштує. - Ще й як дорого. - Достойний Вамо, нам приємно буде дихати в цій атмосфері - з усіма її пікантними передвістями див. - Я живу лише друге життя, але вже відчув на собі знак долі. - Те саме відчуваю і я. Воістину повіяли вітри нової Доби, і несуть вони людству немало дивовижних речей. Хай боронять тебе боги. - Так само й тебе. Та не забувай про благословення Просвітленого, якому мій брат у других Васу надав притулок у своєму пурпуровому гаю. - Хіба ж я можу? Магасаматман теж був богом. Кажуть - Вішну. - Брехня. Він був Буддою. - Попроси тоді і його благословення. - Гаразд. Доброго тобі дня, Кабадо. - І тобі, достойнику. Яма й Калі вернулись на Небо зі своєї подорожі. Вони прилетіли в Небесне Місто на спині Птаха Гаруди і разом з Вішну, не гаючи часу, одразу пройшли до Павільйону Брахми. В Саду Радощів зустріли їх Шіва й Ганеша. - Послухайте, Смерте й Руйнаціє, - звернувся до них Ганеша, - Брахма мертвий, і ніхто, крім нас п’ятьох, досі про це не знає. - Як же це сталося? - спитав Яма. - Начебто його отруєно. - А хіба розтину не робили? - Ні. - Тоді я цим займуся. - Гаразд. Але тепер куди важливіше інше. - Що саме? - Обрати наступника. - Так. Небеса не можна полишати без Брахми. - Отож то й воно... Скажи-но, Калі, як ти дивишся на те, щоб стати Брахмою - з його золотою кульбакою та срібними острогами? - Не знаю... - Тоді подумай над цим - і не зволікаючи. Твою кандидатуру вважаємо найкращою. - А Владика Агні? - Його рейтинг куди нижчий. Він, схоже, не такий запеклий антиакселе- раціоніст, як пані Калі. - Я помітила. - І я... - Правда, він таки непоганий бог, але не з великих. - Це так. А хто міг підняти руку на Брахму? - Навіть не уявляю. А ти? - Поки що ні. - Але ж ти знайдеш його, Владико Ямо? - Аякже, прийнявши свою Подобу. - Вам, певно, треба порадитися вдвох? - Треба. - Тоді зараз ми лишимо вас наодинці. А за годинку всі разом пообідаємо в цьому ж Павільйоні Насолод. - Гаразд. - Добре. - До зустрічі... - Бувайте. - До зустрічі. - Пані! - Слухаю. - Зміна тіла автоматично веде до розлучення, якщо шлюбний контракт не подовжується на новий термін. - Так. - Відмовся від цього. - Мій Пане... - Ти вагаєшся? - Все це так несподівано, Ямо... - Ти тягнеш з відповіддю, аби встигнути обміркувати їхню пропозицію? - Я повинна. - Калі, ти завдаєш мені мук. - Я не хотіла. - Я вимагаю, щоб ти відмовилася від цієї пропозиції. - Я повноправна богиня, а не тільки твоя дружина, Владико Ямо. - Що ти хочеш цим сказати? - Я сама вирішую, що мені робити. - Якщо ти даси їм згоду, Калі, то між нами усе скінчиться. - Схоже на те... - Чому, заклинаю іменами Ріші, скажи, вони так затялися проти Акселераціонізму? Адже то всього лише буря над мурашником. - Мабуть, у них є потреба боротися проти чого-небудь. - А навіщо тобі треба очолювати цю боротьбу? - Не знаю. - А може, люба моя, в тебе є особливі причини бути антиакселераціоністкою? - Не знаю. - Як на бога, то я вельми юний, але багато начувся про те, що герой, з яким ти звитяжно пройшла по світу в його світанкову пору, - Калкін, - був не хто інший, як Сам. Якщо ти мала причину ненавидіти свого давнього благовірника, а ним насправді був Сам, то я розумію, чому вони вербують тебе проти руху, ним започаткованого. Це правда? - Може, й правда. - Тоді, якщо ти мене любиш, - а ти мені і жона, і коханка, - нехай хтось інший буде Брахмою. - Ямо... - За годину вони спитають, яке твоє рішення. - І я їм скажу. - Яке ж? - Мені шкода, Ямо... Не дожидаючи обіду, Яма пішов геть із Саду Радощів. Хоча такий вчинок і здавався зловмисним порушенням етикету, Яма міг дозволити собі таке, бо мав славу найнедисциплінованішого серед богів і добре усвідомлював, чому його терплять. Отож покинув він Сад і подався туди, де кінчається Небо. Весь той день і наступну ніч він провів коло Світокраю, і ніхто йому там не дозоляв. Потроху збавляв він час в усіх п’ятьох покоях Павільйону Німоти. Нікому не звіряв він своїх думок, то й ми дамо йому спокій. На ранок він повернувся до Небесного Міста. Там і дізнався про смерть Шіви. Ще одну дірку пропалив у Небесному склепінні тризуб Бога-Руйнівника, та йому самому хтось розтрощив голову тупим предметом, якого досі знайти не вдалося. Яма пішов до свого друга Кубери. - Ганеша, Вішну та новий Брахма вже звернулись до Агні, пропонуючи йому посісти місце Нищівника, - сказав Кубера. - Гадаю, він згодиться. - Для Агні то просто чудово, - зауважив Яма. - А хто боговбивця? - Я багато думав про це, - відповів Кубера, - і дійшов висновку, що у випадку з Брахмою то мав бути хтось йому дуже близький, адже Брахма взяв з його рук і випив трутизну; а у випадку з Шівою - хтось досить знайомий, щоб напасти на нього зненацька. Далі цього мої здогади не сягають. - То це вчинив хтось один? - Готовий закластися. - А що, коли це початок заколоту Акселераціоністів? - У це важко повірити. Ті, що співчувають Акселераціонізму, зовсім не згуртовані і не мають своєї організації. Адже Акселераціонізм зовсім недавно повернувся на Небеса. Мабуть, це наслідок якоїсь інтриги. Найвірогідніше - діяв хтось один, без підтримки прибічників. - А які ще можуть бути причини? - Помста. Або хтось із молодших божеств прокладає собі шлях нагору. Чому взагалі хтось когось убиває? - Ти не маєш підозри ні на кого зокрема? - Легше знайти підозри, ніж їх відкинути. А розслідування доручили тобі? - Я вже в цьому не впевнений. Гадаю, що так. Але я докопаюся, хто це вчинив, хай би хто він був, і порішу його. - Чому? - Мені кортить щось таке вчинити, когось... - Убити? - Так. - Шкода, мій друже. - І мені. Але, зрештою, такий у мене привілей - і мій намір. - Я волів би, щоб надалі в таких справах ти мені не звірявся. Це надто конфіденційна тема. - Я нікому нічого не скажу, коли й ти мовчатимеш. - Даю слово, що не прохоплюся. - А знаєш, я ще проконтролюю кармічне висліджування - аби не потрапити під психозонд. - Тим-то я й висловив своє застереження, а також про Шіву тобі розповів. Хай буде, як ми домовились. - На все добре, мій друже. - На все добре, Ямо. Яма вийшов з Павільйону Локапалів, а невдовзі туди навідалась богиня Ратрі. - Здоров був, Куберо! - Здорова була, Ратрі! - Чого ти сидиш тут на самоті? - Бо допіру нікому було розрадити мою самотину. А ти чому завітала сюди - і одна? - Бо мені зараз нема з ким побалакати. - Ти шукаєш порадника чи співрозмовника? - І того, й того. - Сідай. - Дякую. Мене бере страх. - Може, хочеш їсти? - Ні. - Пригощайся тоді фруктами, випий чашечку соми. - Гаразд. - Чого ж ти боїшся і як мені допомогти тобі? - Я бачила, як звідси виходив Владика Яма... - А... - Коли я зазирнула йому в обличчя, то раптом збагнула, що він і справді Бог Смерті і що є на світі сила, якої можуть боятися навіть боги. - Яма сильний, і він мій друг. Могутня Смерть, і нікому вона не друг. Однак ці двоє співіснують - і це дивно. Агні теж сильний, і він ще й Вогонь. Агні мені друг. Крішна міг би бути сильним, якби побажав. Але він ніколи цього не хоче. Він зношує свої тіла з неймовірною швидкістю. Попиває сому, кохається в музиці і ласий до жінок. Він ненавидить минуле й майбутнє. Він теж мій друг. Я останній з Локапалів, і я не сильний. Будь-яке тіло, в яке я вселяюсь, невдовзі запливає жирком. Трьом моїм друзям я радше батько, ніж брат. Через них і я полюбив чарку, музику, вогонь і кохання, бо з цього складається життя, а тому я спроможний любити своїх друзів як людей або як богів. Але той, інший Яма, страхає мене не менше, ніж тебе, Ратрі. Коли він набуває свого Образу, то стає порожнечею, і тоді я, нікчемний товстун, здригаюся: В ті хвилини він нікому не друг. Отож хай тебе не бентежить страх перед моїм другом. Адже ти знаєш: коли богові тяжко, Аспект його поспішає йому на підмогу, о Богине Ночі, от як, приміром, зараз заполонив цю альтанку присмерк, хоча день ще довго добігатиме свого» кінця. Знай же, що стрівся тобі стривожений Яма. - Він повернувся з подорожі так несподівано. - Атож. - Можна тебе спитати, чому? - Боюся, що це надто конфіденційна тема. - Це стосується Брахми? - Чому ти питаєш? - Мені здається, що Брахма мертвий. Боюся, Ямі доручили знайти вбивцю. Боюся, що він знайде мене, навіть якщо я накличу на Небеса ніч і вона триватиме ціле століття. Він знайде мене, і я не зможу глянути в лице порожнечі. - А що ти знаєш про можливе вбивство? - Гадаю, що я була останньою, хто бачив Брахму живого, або першою, хто знайшов його мертвого - залежно від того, що означали його корчі. - Як це було? - Вчора я прийшла до нього в Павільйон рано-вранці, аби вступитися за богиню Парваті, впрохати його змінити гнів на милість і дозволити їй вернутись. Мені порадили пошукати його в Саду Радощів, і я пішла туди... - Порадили? Хто? - Одна з його жінок. Я не знаю її імені. - Кажи далі. Що сталося потім? - Я знайшла його коло підніжжя голубої статуї, що грає на віні. Він бився в корчах. Не дихав. Та невдовзі перестав корчитися й затих. Я не змогла намацати в нього пульс, серце не билося. Тоді я прикликала до себе хмаринку пітьми, загорнулася в неї і покинула Сад. - Чому ти не покликала на допомогу? Може, було ще не пізно... - Тому, звісно, що жадала його смерті. А ненавиділа його за те, що він зробив з Самом, за те, що відтрутив Парваті й Варуну, за те, що він вчинив з Теком Архіваріусом, за те... - Постривай, так нам і дня не вистачить. Ти одразу пішла з Саду чи вернулась назад у Павільйон Насолод? - Я пройшла через Павільйон і знову побачила ту саму дівчину. Я зробилася видимою для неї, сказала, що не змогла знайти Брахму і вернусь перегодом... Адже він таки мертвий, хіба ні? Що маю тепер робити? - Покуштуй ще фруктів та випий соми. Так, він мертвий. - Яма прийде по мене? - Звичайно. Він візьметься за кожного, кого бачили неподалік. То була, безсумнівно, швидкодіюча трута, і ти застала його саме в хвилину смерті. Тому природно, що Яма вийде на тебе і піддасть психозондуванню, так само як усіх інших. З’ясується, що ти. не вбивала. Отож я пропоную тобі просто чекати, поки тебе викличуть. І більш нікому нічого не розповідай. - А що я маю сказати Ямі? - Якщо він візьметься за тебе раніше, ніж я з ним побачуся, розкажи йому все, не приховуючи того факту, що звірилася й мені, - бо ж гадається, що я не знаю нічого про цю подію. Смерть будь-кого з Тримурті завше тримається в таємниці якомога довше, навіть ціною життя інших. - Але ж Вершителі Карми прочитають про все з твоєї пам’яті, коли ти постанеш перед їхнім судом для оновлення. - Аби тільки вони не прочитали цього сьогодні з твоєї пам’яті. Число тих, хто знає про смерть Брахми, намагатимуться обмежити до мінімуму. Оскільки офіційне розслідування, мабуть, провадитиме Яма, до того ж він сам і сконструював психозонд, гадаю, навряд чи хто з представників Жовтого Колеса матиме доступ до роботи машин. І все-таки слід переговорити з Ямою і переконатися, що так воно й буде, або підказати йому, щоб про це подбав - і то негайно. - Перше ніж ти підеш... - Так? - Ти сказав, що робиться все, аби число тих, хто знає, звести до мінімуму, навіть якщо комусь доведеться накласти головою. Чи не означає це, що мене?... - Ні. Ти житимеш, бо я захищу тебе. - Але чому? - Бо ми друзі. Яма керував машиною, що зондує мозок. Він прозондував уже тридцять сім душ; всі вони могли навідати Брахму з його Саду протягом того дня, що передував його вбивству. Одинадцятеро з них були богами, серед них Ратрі, Сарасваті, Ваю, Мара, Лакшмі, Муруган, Агні та Крішна. З усіх тридцяти сімох богів і людей жоден не виявився винним. Кубера Кмітливий стояв поряд Ями й роздивлявся плівки психопроб. - Що ж тепер, Ямо? - Не знаю. - Може, вбивця був невидимкою? - Може. - Але ти так не думаєш? - Не думаю. - А якщо кожного в Місті піддати зондуванню? - Кожного дня багато прибульців навідує Місто, приїздять і від’їздять через численні входи і виходи. - А ти не подумав, що до цього міг бути причетний хтось із ракшасів? Вони знову сновигають по світу, як ти добре знаєш, - і вони нас ненавидять. - Ракшаси не отруюють своїх жертв. Та я й не думаю, що хтось із них міг би прокрастися до Саду: адже там установлені кадильниці, які їх відлякують. - То що ж тепер? - Вернуся до себе в лабораторію та поміркую гарненько. - Можна мені провести тебе до Безмежних Палат Смерті? - Коли маєш таку охоту. Кубера пішов з Ямою, і поки Яма розмірковував, гладкий Бог вивчав каталог психопроб, заведений Богом Смерті ще в пору його перших експериментів із зондувальними машинами. Звичайно, ті перфострічки були негодящі, браковані, всього-на-всього якісь уривки; тільки Вершителі Карми мали збережені до сьогодні життєписи усіх мешканців Небесного Міста. Кубера, звичайно, знав про це. Нове відкриття друкарського верстата сталося в Місті Жадань, що стоїть над річкою Ведрою. Саме там провадились і надзвичайно сміливі досліди з ватерклозетами. А ще з’явилося двоє чудових художників, які розписували Храми, а один старий скляр виготовив пару біфокальних окулярів і почав робити іншу. Словом, з’явилися явні ознаки того, що в одному з міст-держав почалося відродження. Брахма вирішив: настала пора виступити проти Акселераціонізму. На Небесах сформувалася провоєнна партія. У Храмах поблизьких міст, що сусідили з Містом Жадань, віруючих закликали готуватися до священної війни. Шіва Нищівник носив лише символічний тризуб, бо по-справжньому покладався тільки на вогненний жезл, що його завжди носив при боці. Брахма з золотою кульбакою та срібними острогами не розлучався з мечем, колесом і луком. Новий Рудра успадкував лук та сагайдак свого попередника. А Владика Мара носив мерехтливий плащ, який без упину мінився кольорами, і ніхто не міг розібрати, чим він озброєний та яка в нього колісниця. Тому, хто намагався придивитись до нього пильніше, невдовзі голова йшла обертом і все пливло перед очима, речі довкола Владики Оман змінювали свої форми, лише коні його лишалися такими самими, з рота в них постійно скрапувала кров і, впавши додолу, парувала. Згодом з півсотні напівбогів було обрано богів-новачків, і вони надсаджувалися, намагаючись опанувати свої Атрибути, аби підсилити свій Образ та вислужитися в війні. Крішна відмовився воювати й подався у Канібуррху грати на своїй сопілці. Кубера знайшов його за Містом - він лежав на трав’янистому схилі пагорку й дивився в зоряне небо. - Доброго вечора. Він озирнувся на нього й кивнув. - Як тобі ведеться, добрий Куберо? - Непогано, Владико Калкіне. А тобі? - Теж добре. Чи не знайдеться в тебе, такого імпозантного, сигаретки? - Ніколи з ними не розлучаюся. - Дякую. - Вогнику? - Так. - Чи то не ворон кружляв над Буддою - перед тим як пані Калі випустила йому тельбухи? - Побалакаймо краще про щось приємніше. - Ти вбив слабкого Брахму, а на заміну йому прийшов сильний. - Справді? - Ти вбив сильного Шіву, однак замінив його не слабший. - Життя йде, все змінюється. - Чого ти прагнеш? Помститися? - Помста - то часточка самоомани. Хіба може людина вбити те, що не живе і не вмирає насправді, а існує лише як відображення Абсолюта? - Одначе ти непогано впорався із цим, хай навіть не сталося змін, як ти натякаєш, а лише перегрупування сил. - Дякую. - Чому ти за це взявся?.. І я волів би почути від тебе не трактат, а якусь нехитру відповідь. - Хотів покласти край усій Небесній Ієрархії. Хоча тепер мені починає здаватися, що все скінчиться тим, чим завше кінчаються добрі наміри. - Скажи, чому ти це зробив. - Якщо розкажеш, як ти мене викрив... - Охоче. Ну то чому? - Я дійшов висновку, що людству житиметься краще без богів. Коли я винищу їх усіх, людям знову буде вільно відкривати консервні бляшанки ножем - мати і консерви, і ножі-відкривачки, і таке інше - і не боятися при цьому гніву Небес. Ці бідолахи вже ледве дихають, так ми їх до землі притоптали. Я хотів їм дати шанс бути вільними і будувати собі життя, яке самі хочуть. - Але ж вони й так живуть, і живуть, і живуть. - Часом так, а часом і ні. Так само, як і боги. - Ти був чи не останнім Акселераціоністом на світі, Саме. Та ще й, хто б міг подумати, найсмертоноснішим. - Як ти мене викрив? - Мені раптом подумалось: аби не те, що Сам - неживий, він був би підозрюваним номер один. - А я гадав, ніби смерть - цілком надійне алібі. - От я і спитав себе, чи не міг Сам якимось чином уникнути смерті. Тільки змінивши тіло - ні до чого іншого додуматись я не міг. Хто, спитав я тоді себе, взяв нове тіло в день Самової смерті? Один лише бог Муруган. Логіка, правда, була благенька, бо зробив він це після, а не до смерті Сама. І я до пори до часу відсунув цей факт убік. Ти - Муруган - був серед тридцяти сімох підозрюваних, і після зондування з’ясувалося, що ти не винен. Здавалося б, я став на хибний шлях; аж ось мені спав на думку вельми простий спосіб перевірити свій здогад. Яма вміє зробити так, що ніяке зондування його не візьме, то, може, хтось інший теж на таке спроможний? Тут я згадав, що Атрибут Калкіна міг контролювати блискавки та інші електромагнітні явища. Флюїдами мозку він міг би так вплинути на роботу машини, що вона цього навіть не помітила б. Отож для перевірки мого здогаду треба було дивитися не що читала машина, а як вона це зробила. Подібно до того, як не буває однакових відбитків долоні й пальців у різних людей, не буває й однакового малюнка структури мозку. Можна переселятись з одного тіла в інше скільки завгодно, та кожен забирає з собою незмінною отаку мозкову матрицю, й вона накладається на мозок нового тіла. Незалежно від змісту думок, породжуваних свідомістю, модель мислення, характерна для тої чи тої особистості, лишається постійною і унікальною. Я порівняв записи твоїх проб з записами Муруганових, знайденими в лабораторії Ями. Вони різні. Я не знаю, як тобі вдалося змінити тіло, проте я дізнався, хто ти є насправді. - Дуже мудро, Куберо. Хто ще дійшов таких дивовижних висновків? - Поки що ніхто. Та невдовзі, боюся, Яма здогадається. Для нього немає нерозв’язних проблем. - Чому ти ризикуєш життям, з’являючись до мене з цим? - Як правило, ніхто не доживає до твого - або мого - віку, не маючи певного запасу розважливості. Я знав, що ти принаймні вислухаєш мене, перше ніж завдати удару. Крім того, я знаю, що, коли вже прийшов до тебе з добром, то нічого поганого мене не спіткає. - З чим же ти прийшов? - Мені так подобаються твої вчинки, що я готовий допомогти твоїй втечі з Небес. - Дякую, не треба. - Адже ти хотів би перемогти в цій боротьбі, хіба ні? - Так, і я доб’юся цього власним шляхом. - Як? - Я вернуся зараз до Міста і знищу стількох богів, скількох зможу, поки вони мене не зупинять. Якщо загине більшість сильних, то слабкі не зможуть уберегти свою твердиню від занепаду. - А якщо ти сам зазнаєш поразки? Що буде тоді зі світом та з ідеями, за які борешся? Чи зможеш ти піднятися ще раз, аби захистити їх? - Не знаю. - Як тобі вдалося вернутись назад? - Колись у мене вселився був демон. Я, здається, припав йому до вподоби і, коли ми наразилися на небезпеку, він сказав, що «підсилав полум’я моєї сутності», аби я міг існувати незалежно від свого тіла. Я забув про це і не згадував аж до тої миті, коли побачив під собою своє розтерзане тіло на вулиці Небесного Міста. Я знав, що нове можна собі роздобути лише в одному місці - у Павільйоні Вершителів Карми. Я туди, а там Муруган - вимагав, щоб його обслужили. Як ти сам щойно завважив, моя сила криється в управлінні електромагнітними явищами. Як з’ясувалося там на місці, вона діє і без підтримки мозку: я вмить перемкнув електричні кола і ввійшов у нове тіло, а Муруган пішов під три чорти. - Те, що я все це чую, означає, либонь, що й мене ти збираєшся послати за ним услід. - Мені не хотілося б, добрий Куберо, бо я люблю тебе. Якщо ти даси мені слово - забути все, про що дізнався, і почекаєш, поки до цього докопається хто-небудь інший, я відпущу тебе живого. - Ризиковано. - Я знаю, що ти ніколи не ламав свого слова, а тобі ж стільки літ, скільки Небесним схилам. - Кого першого з богів ти уб’єш? - Яму, звичайно, бо він уже наступає мені на п’яти. - Тоді, Саме, тобі доведеться убити й мене, адже він мій брат-Локапала і добрий друг. - Я певен, що нам обом буде шкода, якщо мені не лишиться іншої ради, як убити тебе. - То, може, від близького знайомства з ракшасами і тобі передався їхній азарт та пристрасть битися об заклад? - Наприклад? - Якщо виграєш ти, я даю слово мовчати. Якщо виграю я - ти летиш зі мною геть звідси на спині у Гаруди. - А яке змагання ти пропонуєш? - Ірландський іван-покиван. - З тобою, тлустий Куберо?.. Ти пропонуєш це мені, в моєму чудовому новому тілі? - Так. - Тоді перший удар - твій. На темному схилі, на далекій околиці Небес Сам і Кубера стали віч-на-віч один проти одного. Кубера відвів назад правий кулак і послав замашний удар прямо Самові у щелепу. Сам упав, хвильку полежав, поволі звівся на ноги. Розминаючи щелепу, він зайняв позицію на тому самому місці. - Ти дужчий, аніж здаєшся, - сказав він і вдарив. Кубера розтягся долі, зі свистом хапаючи ротом повітря. Він силкувався встати, застогнав, переждав хвильку і все-таки звівся на ноги. - Не думав я, що ти встанеш, - сказав Сам. Кубера обернувся до нього, темна волога цівка стікала йому по підборіддю. Коли він зайняв свою позицію, Сам здригнувся. Кубера чекав, усе ще важко хекаючи. Біжи за попелясту запону сутінок. Рятуйся! Ховайся за скелю! Ярий гнів випустить з тебе бебехи, перемеле тобі хребет, не лишить од тебе нічого, крім мокрого місця... - Бий! - сказав Сам. Кубера посміхнувся і вдарив його. Він лежав і тремтів, і голос ночі, в якому змішалося дзижчання комах, шелестіння вітру й зітхання трав, долинув до нього: Тремти, як останній забутий на гілці листок під осіннім вітром. У грудях твоїх - крижана брила. У мозку не лишилося більше слів, одні лише кольори страху панічно мерехтять там... Сам затряс головою і звівся навколішки. Впади знову, звинься в клубок і ридай. Бо ж так зароджується людина і так само конає. Всесвіт - то чорна куля, що покотом котиться. Вона чавить усе на своєму шляху. Вона котиться на тебе. Рятуйся! Ти ще можеш виграти хвильку, може, навіть годину, поки вона наздожене тебе і розчавить... Він затулив руками обличчя, опустив їх, глянув на Куберу й підвівся. - Ти витворив покій, званий Страхом, у Павільйоні Німоти, - проказав він. - Тепер я згадав про твою силу, старий боже. Але її не досить. Невидимий кінь скаче пасовищами твоєї свідомості. Ти впізнаєш його по слідах підків, що ятряться ранами в твоєму мозку... Сам став на своє місце, стис кулак. Небо розколюється в тебе над головою, ось-ось зазяє прірва під твоїми ногами. А що то за схожа на тінь проява постає за твоєю спиною? Кулак у Сама здригнувся, проте він метнув його уперед, завдаючи удару. Кубера поточився назад, голова його хитнулася вбік, але він утримався на ногах. Сам стояв на місці, і його пойняв дріж, коли Кубера замахнувся правицею? для завершального удару. - Старий боже, ти махлюєш, - сказав він. Кубера всміхнувся заюшеними кров’ю устами, і його кулак вихопився вперед, немов чорна куля. Яма вів бесіду з Ратрі, коли нічну тишу розітнув крик розбудженого Гаруди. - Досі такого ніколи не бувало, - пробурмотів Яма. Небо поволі почало розкриватися. - Може, це виїжджає Великий Вішну... - Він ніколи не робив цього поночі. Коли я допіру з ним розмовляв, він про це і словом не прохопився. - Виходить, хтось інший з богів наважився осідлати його Птаха. - Ні! Мерщій до загороди, пані! Мені може знадобитися твоя допомога. І він потяг її за собою до сталевого гнізда Гаруди. Гаруду вже було розбуджено й відв’язано, тільки каптура ще не знято йому з голови. Кубера приніс сюди ще непритомного Сама і прив’язав його до кульбаки. Тоді спустився додолу і швидко завершив останні приготування. Відкотив горішню частину клітки набік, прихопив з собою довгий металевий підкрильний гак - острогу - і рушив назад до мотузяної драбини. Пташиний дух нестерпно бив у ніс. Гаруда неспокійно тупцював на місці й стовбурчив пір’я, кожна пір’їна удвічі більша за людський зріст. Помалу-малу видирався нагору Кубера. Коли він прив’язувався вже до сидіння, Яма й Ратрі підбігли до клітки. - Куберо! Ти що, збожеволів? - закричав Яма. - Адже ти завжди боявся висоти! - Нагальна справа, Ямо, - відповів той, - а щоб спорядити Громову Колісницю, треба згаяти цілий день. - Яка така справа, Куберо? І чого б тобі не взяти гондолу? - Гаруда летить швидше. А про справу я розкажу тобі, коли повернуся. - Може, я міг би допомогти? - Ні. Дякую. - А що, пан Муруган може? - В даному випадку - так. - Ви ж ніколи не мирили між собою. - Воно й зараз так. Але мені потрібна його допомога. - Гей, Муругане!.. Чому він не відповідає? - Він спить, Ямо. - У тебе кров на обличчі, брате. - Та я оце втрапив був у невеличку халепу. - Та й Муруганові, схоже, було непереливки. - Нас обох спіткав той самий нещасливий випадок. - Щось тут не так, Куберо. Зачекай, я зараз зайду до клітки. - Не заходь, Ямо! - Локапалам не годиться наказувати один одному. Ми всі рівні. - Не заходь, Ямо! Я знімаю каптур з голови Гаруди! - Не знімай! Очі в Ями раптом спалахнули, і він аж ніби підріс, мало не вискочивши зі свого червоного вбрання. Кубера нахилився вперед і, дотягшись гаком, скинув каптур з високої голови Птаха. Гаруда закинув голову назад і знову скрикнув. - Ратрі, - попросив Яма, - напусти мороку на очі Гаруди, аби він не міг бачити! І Яма рушив до входу в клітку. Морок, наче грозова хмара, оповив пташину голову. - Ратрі! - гукнув Кубера. - Зніми цей морок та оповий ним Яму - інакше все пропало! Лише на мить завагалася Ратрі, а тоді зробила так, як він сказав. - Мерщій до мене, - крикнув він. - Сідай верхи на Гаруду, полетимо разом. Ти нам дуже потрібна! Вона увійшла до клітки і розчинилася в мороці, бо він затопив уже все довкола; Яма намагався навпомацки знайти дорогу в цьому чорнильному ставку. Драбину смикало і гойдало, поки Ратрі вибиралася на Гаруду. Птах зненацька заволав і підскочив, бо Яма, прокладаючи собі шлях, вимахував кинджалом на всі боки. Ніч огорнула їх, і за хвилю Небо лишилось далеко внизу. Коли вони набрали висоти, Небесне склепіння несподівано почало зачинятись. Гаруда скрикнув знову і помчав до воріт. Вони встигли проскочити, і Кубера підострожив Птаха. - Куди ми летимо? - спитала Ратрі. - У Місто Жадань, що понад річкою Ведра, - відповів той. - А це Сам. Він живий. - Що сталося? - Він - той, кого розшукує Яма. - Чи не заявиться він у Місто Жадань - шукати його? - Безсумнівно, пані, безсумнівно. Але поки він знайде його, ми встигнемо підготуватися. У дні, що передували Великій Битві, у Місто Жадань стікалися захисники. Звістку-попередження принесли городянам Кубера, Сам і Ратрі. У Місті Жадань уже знали про мобілізацію в сусідніх містах, проте досі не відали, що їм загрожує нашестя Небесних карателів. Сам навчав військо, що мало битися проти богів, а Кубера - тих, хто мав протистояти правовірним сполченцям. Чорні обладунки було викувано для Богині Ночі, про яку казано: «Борони нас від вовка й вовчиці, борони нас від злодія, о Ноче... » А на третій день перед шатром Сама на рівнині за містом виникла вогняна вежа. - Це Владика Пекельного Колодязя з’явився, аби виконати свою обіцянку, о Сіддхартхо! - забринів голос у Самовій голові. - Тарака! Як ти знайшов... і впізнав мене? - Я дивлюся на полум’я, що є твоєю справдешньою сутністю, а не на плоть, що її приховує. Тобі ж це відомо. - Я гадав, ти загинув. - Так мало не сталося. Ті двоє таки випивають очима життя! Навіть життя таких, як я. - Я ж тебе попереджав. Ти привів за собою свої легіони? - Так, привіа - От і добре. Невдовзі на це місто підуть війною боги. - Знаю. Багато разів літав я на крижану гору, де стоїть Небесне Місто, а мої вивідачі й зараз там. Тим-то мені відомо, що готуються вони напасти на вас, ще й підбурюють людей взяти участь у битві. Хоч вони й не вважають за потрібну людську допомогу, проте вбачають користь у тому, що люди прилучаться до зруйнування Міста Жадань. - Атож, їхній задум неважко зрозуміти, - промовив Сам, пильно вдивляючись у могутній вихор жовтого полум’я. - Які ще в тебе новини? - Чекай пришестя Червоного. - Я чекав його. - Він знайде тут свою погибель. Я маю побороти його. - Він скористається антидемонським репелентом. - У такому разі, я знайду, як знешкодити репелент або ж уб’ю Червоного з безпечної відстані. Він буде тут, коли споночіє. - А як він дістанеться сюди? - На летючій машині - не такій великій, як Громова Колісниця, що її ми тоді намагались украсти, - але дуже прудкій. Я не зміг би напасти на неї, коли вона летить. - Він буде один? - Так, якщо не брати до уваги машин. - Машин? - Сила-силенна всіляких механізмів. Його летюча машина напхана якимсь дивовижним обладнанням. - Це може обернутися для нас великими неприємностями. Вогняна вежа зробилася жовтогарячою. - Але й інші ось-ось будуть тут. - Ти ж казав - він летить один. - То правда. - Тоді поясни, що ти хотів сказати. - Інші прийдуть не з Неба. - Звідки ж тоді? - Відтоді, як тебе забрали на Небо, я чимало мандрував, я обнишпорив увесь світ - усі його висоти й низини, шукаючи спільників серед тих, хто також ненавидить Богів Небесного Міста. До речі, у тому твоєму попередньому втіленні, я таки намагався порятувати тебе від кицьок Канібуррхи. - Я знаю. - А боги й справді дужі - дужчі, ніж будь-коли раніш. - Ну то скажи, хто йде нам на підмогу. - Повелитель Нірріті Чорний, він ненавидить всіх і все на світі, та найдужче ненавидить Богів з Небесного Міста. Тим-то і шле битися на рівнині побіля Ведри свій нелюд - тисячу зомбі. Він обіцяв, що після бою нам, ракшасам, вільно буде вибрати собі які завгодно вцілілі тіла вирощених ним безмозких мертвяків. - Не до вподоби мені допомога Чорного, та іншої ради немає. Коли ж вони прибудуть? - Уночі. А Далісса з’явиться тут ще раніше. Я вже чую її наближення. - Далісса? Хто це?.. - Остання з Матерів Нестерпного Жару. Тільки вона одна знайшла порятунок в глибинних водах, коли Дурга й звитяжний Калкін брали приступом морський купол. Їй подушили всі яйця, й вона не може більше нічого відкласти, але в тілі її все ще криється спопеляюча сила морського жару. - І ти гадаєш, що після всього вона допомагатиме мені? - Вона не допомагатиме нікому. Вона остання, хто вцілів з її роду. Вона битиметься на рівних - сама за себе. - То знай, що та, яку звали колись Дургою, носить нині тіло Брахми, вожака наших ворогів. - Он що, тепер ви обоє - чоловіки. Далісса могла б стати на бік Калі, якби та лишилася жінкою. Але вона вже вибрала, до якого табору пристати. Ти - її вибір. - Це допоможе трохи зрівноважити шанси. - Цього разу ракшаси приженуть слонів, ящерів та величезних кицьок і нацькують їх на наших ворогів. - Це добре. - І прикличуть вогняних елементалів. - Чудово. - Далісса вже неподалік. Вона чекатиме на дні річки і вирине, коли знадобиться. - Перекажи їй від мене вітання, - мовив Сам повертаючись, щоб зайти до свого шатра. - Перекажу. І він опустив за собою відкидну запону. Коли Бог Смерті спустився на рівнину, що розкинулась по берегах Ведри, напав на нього в подобі величезної кицьки з Канібуррхи вожак ракшасів Тарака. І одразу відскочив, наче горох від стіни. Бо пирскався Яма антидемонським репелентом, і не міг через те Тарака до нього наблизитись. Ракшас крутнувся і з кицьки перекинувся на вихор сріблястих порошинок. - Боже Смерті! - вибухнули слова в голові у Ями. - Чи пам’ятаєш ти Пекельний Колодязь? І в одну хвилю вир усмоктав у себе уламки скель, каміння та рінь і жбурнув усе це здаля на Яму, який завинувся в свого плаща, затулив його полою очі і стояв, не ворухнувшися. За хвилю чи другу люта буря вляглася. Яма не ворушився. Все довкола було встелене уламками, та поблизу нього - ані камінчика. Яма опустив полу свого плаща і вп’явся поглядом у живу круговерть. - Якими чарами, - долинули слова, - ти спромігся втриматись на ногах? Яма не зводив з Тараки погляду. - Яким дивом ти ще крутишся? - спитав він у відповідь. - Я - наймогутніший серед ракшасів. Я вже витримував твій смертоносний погляд. - А я - наймогутніший серед богів. Я вистояв проти всієї вашої орди у Пекельному Колодязі. - Ти - лакуза Тримурті. - Помиляєшся. Я прилетів сюди, аби тут, на цьому місці битися проти богів в ім’я Акселераціонізму. Незмірна моя ненависть, і приніс я з собою зброю, аби підняти її проти Тримурті. - В такому разі, гадаю, доведеться мені відкласти герць із тобою. Матиму приємність битися з тобою пізніше. - Слушно, як на мене. - І ти, звісно, бажаєш, аби привели тебе до нашого вождя? - Я й сам знайду дорогу. - Тоді - до наступної зустрічі, Владико Ямо... - Бувай, ракшасе. І Тарака, палаючою стрілою шугнувши в небо, щез з очей. Кажуть одні, що розгадав Яма свою загадку в той час, як стояв у величезній клітці серед мороку і пташиного посліду. Інші кажуть, що перегодом повторив він шлях Кубериних міркувань і перевірив їх за допомогою записів, які зберігалися у Безмежних Палатах Смерті. Хай там як, а, зайшовши до шатра, поставленого на рівнинному березі річки Ведри, він привітався до господаря його, чоловіка на ім’я Сам. Узявшись за руків’я свого клинка, зустрівся той з ним віч-на-віч. - Смерте, ти забігаєш попереду битви, - сказав він. - Дещо змінилося, - відповів Яма. - Що саме змінилося? - Моя позиція. Я прибув сюди, аби виступити проти волі Небес. - Яким чином? - Крицею. Вогнем. Кров’ю. - Яка ж причина такої переміни? - На Небесах завелася мода на розлучення. На зради. І на збиткування. Пані перебрала через край, і тепер я знаю причину, Князю Калкіне. Я не приймаю вашого Акселераціонізму, але й не відкидаю його. Для мене важить лише одне: він єдина на світі сила, здатна чинити опір Небесам. Зважаючи на це, я приєднаюсь до тебе, якщо ти приймеш мій меч. - Я приймаю твій меч, ясновельможний Ямо. - І я підніму його на будь-кого з небесної зграї - окрім лише самого Брахми, з яким не шукатиму зустрічі. - Гаразд. - Тоді дозволь мені стати твоїм колісничим. - Я не проти, однак у мене немає бойової колісниці. - Одну, вельми незвичайну, я прихопив з собою. Дуже довго працював я над нею, та вона й досі не завершена. Але вистачить і цього. Маю зібрати її сьогодні ж уночі, бо завтра на світанні заклекотить битва. - Я так і передчував. Крім того, ракшаси попередили мене, що наближається військо. - Так, пролітаючи, я бачив його згори. Головний напрям удару - з північного сходу, з боку рівнини. Пізніше втрутяться й боги. Але окремі загони, безсумнівно, нападатимуть з усіх напрямків, і з-над річки також. - Річку ми контролюємо. Жар Далісси чекає на дні. Коли настане слушна година, вона зможе здійняти могутні хвилі, нагріти їх до кипіння і вихлюпнути окропом на береги. - Я гадав, що з Жаром покінчено назавжди! - Лишилась вона одна, остання. - Як я зрозумів, на нашому боці битимуться і ракшаси? - Атож, і не тільки... - А хто ще? - Я прийняв підмогу - ціле військо безмозких зомбі - од Владики Нірріті. Очі в Ями звузились, він засопів. - Це недобре, Сіддхартхо. Рано чи пізно, але його однаково доведеться знищити, і не варто було користуватися послугами такого, як він. - Знаю, Ямо, але становище в мене критичне. Вони стягнуть сюди свої сили сьогодні вночі... - Якщо ми переможемо, Сіддхартхо, розіб’ємо Небесне Місто, підірвемо стару релігію, вивільнимо людину для індустріального прогресу, то і тоді у нас ще лишаться вороги. Доведеться боротися, аби скинути самого Нірріті, який усі ці століття вижидав, поки боги зійдуть з арени. Бо інакше все знову буде так само, а то й гірше - боги принаймні зберігали якусь часточку такту в своїх неправедних діях. - Гадаю, він приєднався б до нас у будь-якому разі - незалежно від того, просили б ми його про це чи ні. - Так, але покликавши його чи прийнявши його пропозицію, ти тепер дечим йому зобов’язаний. - Як настане час про це думати, тоді й побачимо. - Атож, це політика. Але мені таке не до вподоби. Сам налив темного й солодкого місцевого вина. - Гадаю, Кубера буде радий тебе побачити, - сказав він, підносячи Ямі келих. - А що він поробляє? - спитав Яма, беручи вино, й одразу вихилив його одним духом. - Навчає військо і читає курс лекцій тутешнім ученим про двигуни внутрішнього згоряння, - відповів Сам. - Навіть якщо ми програємо, дехто з них може вціліти і продовжити справу десь-інде. - Якщо вони й справді колись це використають, то їм годилося б знати не лише про те, як працюють двигуни внутрішнього згоряння... - Він аж захрип, бо говорить цілими днями, а писці записують за ним геть усі лекції - з геології, гірничної справи, металургії, нафтохімії... - Якби в нас було більше часу, я б йому допоміг. А так, хай навіть вони засвоять десяту частину - і того може вистачити. Не завтра чи позавтра, але... Сам допив своє вино і знову наповнив келихи. - За день прийдешній, колісничий! - За кров, Приборкувачу, за кров і за погубу! - І наша кров може пролитися, Боже Смерті. Та коли ми потягнемо за собою чимало ворогів... - Я не можу вмерти, Сіддхартхо, інакше, як з власного вибору. - Як може таке диво статися, ясновельможний Ямо? - Дозволь Смерті не розголошувати своїх маленьких таємниць, Приборкувачу. А то раптом передумаю і не схочу піддавати випробуванню в цій битві свою можливість вибору. - Як тобі завгодно, ясновельможний. - За твоє здоров’я і довге життя! - За твої. Світанок у день битви зарожевів, немов ущипнуте дівоче стегно. З річки потягся легкий туман. На сході золотом висявав Міст Богів, а західний його кінець мерхнув, занурюючись у відступаючий морок, і, немов палаюча лінія екватора, поділяв він навпіл небесний простір. На рівнині коло Ведри чекали своєї пори вояки Міста Жадань. П’ять тисяч душ, озброєні мечами й луками, піками та пращами, дожидали битви. Тисяча зомбі стояла в перших шерегах під проводом живих сержантів Чорного, які керували всіма їхніми рухами за допомогою барабанного бою; ранковий бриз ворушив чорні шовкові бинди, що, наче димові змійки, звивалися над їхніми шоломами. Позаду розмістилось п’ятсот списоносців. У повітрі срібними вихорами зависли ракшаси. Звідкись з-поза ранкової мли подеколи долинав рик дикого звіра, мешканця джунглів. Вогняні елементалі жевріли на вітті дерев, на гостряках списів, на прапорцях та вимпелах. На небі ані хмарини. Трави ще яскріли діамантами нічної роси. Розм’якла від вологої прохолоди земля ще не зашерхла і ладна була зберегти сліди ніг, що ступали по ньому. Попід небесами суцвіття сірих, зелених та жовтих кольорів било в очі; скипала водовертями Ведра поміж своїх берегів, збираючи листя з дерев, що обступили її почесною вартою. Кажуть, нібито кожен день - то є коротке повторення історії всього світу: поволі проступає він з мороку й холоду ночі в досвітню імлу, зігрітий першим теплом; у розповні ранку мружить очі оспала свідомість, і думи розтікаються повінню суперечних, розвихрених почуттів; до полудня все прагне віднайти зграйність і лад, аби по тому неквапно й журливо плинути схилком у скорботний занепад смеркання, крізь містичні марева потемків - до ентропійного завершення, яким знову і знову є ніч. Народився новий день. У далекому кінці поля бовваніла темна смуга. Звук сурми розітнув повітря, і смуга ця рушила вперед. Сам стояв у бойовій колісниці на чолі свого війська, блищали його вороновані лати, в довгому сірому списі чаїлася смерть. І почув він слова, мовлені голосом Смерті, вбраної у шкарлати, і був то голос його колісничого: - Перша їхня хвиля - ящерна кавалерія. Примружившись, Сам вдивлявся в далеку смугу. - Он вони, - промовив колісничий. - От і чудово. Він змахнув списом, і, ніби пінява хвиля припливу, ринули вперед білі вогні ракшасів. За ними заворушилися й зомбі. Коли білопінна хвиля зітнулася з темною смугою, розляглись над рівниною багатоголосий ґвалт, сичання та брязкіт зброї. Зупинилася темна смуга, хмари куряви здійнялися над нею. По тому риком озвались пробуджені джунглі, то на ворожий фланг нацьковано зібраних по лісах хижаків. Під неквапний, розмірений ритм барабанів марширували зомбі, а попереду линули вогняні елементалі, і там, де вони проходили, трави блякли і жухли. Сам кивнув Смерті, і їхня колісниця плавно рушила уперед, плинучи на своїй повітряній подушці. За спиною в нього стрепенулися вояки Міста Жадань. Владика Кубера тим часом спав, наковтавшись снодійного, у таємній криївці під містом. Ясновельможна Ратрі на чорній кобилиці трималась за шерегами списоносців. - Їхній напад відбито, - сказала Смерть. - Еге ж. - Всю їхню кавалерію наче вітром розмело, і звірі досі там справляють свою криваву учту. Вершники ще не перегрупували своїх лав. Ракшаси зливою упали їм на голови з небес. А зараз їх затопить вогняний потік. - Атож. - Ми винищимо їх. Ось вони бачать, як безмозкі створіння Нірріті насуваються на них, крокуючи в ногу, всі як один, і без тіні страху, під рівномірний, страхітливо-навальний барабанний бій, - і нічого немає в їхніх очах, нічогісінько. А понад головами зомбі вони бачать нас, ніби закутаних у грозову хмару, і завважують, що Смерть править твоєю колісницею. І частіше б’ються у них серця, і тужавіють від холоду їхні тіла. Бачиш, як никають поміж них дикі звірі? - Так. - Хай не сурмлять перемогу в наших лавах, Сіддхартхо. Це ж не битва, а бойня. - Так. Зомбі вбивали всіх, хто попадався їм на дорозі, коли ж падали вони самі, то не чути було ні звуку, ні слова, бо їм однаково, а слова для нелюду нічого не означають. Вони промчали по всьому полю, і свіжі підкріплення вояків ставали на герць проти них. Та кавалерію було розбито, а піхотинці не могли витримати навали списоносців і ракшасів, зомбі й піхоти Міста Жадань. Гостробока, мов лезо, бойова колісниця, керована Смертю, врізалась у вороже військо й котилася, наче вогонь по стерні. Снаряди та кинуті в неї дротики завертали з півшляху під прямим кутом і неслися геть, не завдавши шкоди ні колісниці, ні тим, хто в ній був. Темні вогники танцювали в очах у Смерті, коли керманич хапався за двійчасте кільце, яким спрямовував хід своєї машини. Знов і знов нещадно він врізувався згори в лави ворогів, і Самів спис жалив, наче жало змії, коли мчали вони крізь ворожі бойові строї. Звідкись пролунав сигнал до відступу. Але мало вже хто міг на нього відгукнутись. - Утри сльози, Сіддхартхо, - промовила Смерть, - і накажи війську перешикуватися. Настав час посилити натиск. Мечоносець Манджусрі має дати наказ до наступу. - Так, Смерте, я знаю. - Ми владні над ратним полем, але не владні над тим, що готує нам день. Боги зорять за нами, зважуючи наші сили. Сам підняв списа, даючи знак, - і знов забурунило його військо. Та раптом неждана тиша заполонила все. Зненацька вляглися вітри, стихли гомони. Синіло небо в довколишній непорушності. Сіро-зеленим обрусом стелилося витоптане поле. Вдалині, наче примарна запона, висіла курява. Сам озирнув ряди свого війська і змахнув списом. Цю ж мить ударив грім. - На поле виходять боги, - сказала Смерть, подивившись угору. Над ними промайнула Громова Колісниця- Та злива руйнації не ринула їм на голови. - Чому ми досі живі? - спитав Сам. - Гадаю, вони хочуть завдати нам якомога ганебнішої поразки. А ще, мабуть, побоюються повернути Громову Колісницю супроти її творця - і недарма побоюються. - Ну, раз так... - сказав Сам і дав своєму війську знак наступати. Колісниця винесла його уперед. За ним рушили вояки Міста Жадань. Вони порубали тих, хто відстав. Вони прорвалися крізь вартові пости, що силкувалися їх затримати. Під градом стріл перебили вони лучників. І зітнулись з ядром священного війська фанатиків, що дали обітницю стерти з лиця світу Місто Жадань. Та ось просурмили Небесні сурми. Розімкнулися лави вояків-людей. Наперед виїхало півсотні напівбогів. Сам здійняв свого списа. - Сіддхартхо, - промовила Смерть, - ніколи не був ще звитяжець Калкін переможений в битві. - Знаю. - Зі мною Талісман Приборкувача. На вогнищі біля Світокраю згоріла підробка. Я підмінив його, аби вивчити в вільну хвилину. Проте вільна хвилина так і не випала. Зачекай хвильку, я накину його на тебе. Сам здійняв руки, і Смерть застібнула йому на попереку пояс із мушель. Воякам Міста Жадань він подав знак зупинитися. Смерть мчала його одного назустріч напівбогам. Над головами декотрих із них мінилися німби зародкових Образів. Інші несли дивовижну зброю, аби сфокусувати на ній дивовижні свої Атрибути. Вогняні язики лизнули колісницю. Вітри налетіли на неї. Креснув оглушливий грім. Сам змахнув списом - і перші троє з його супротивників схитнулися й попадали зі спин своїх ящерів. Смерть спрямувала на них свою колісницю. Гострими, як бритви, боками, косила свій ужинок машина Смерті; і мчала вона втричі прудкіш за коня і вдвічі - за ящера. Сам линув уперед, оповитий туманом - кривавою млою. Назустріч йому шугали важкі снаряди - і щезали, даленіючи, по обидва боки від колісниці. У вухах лящав надзвуковий виск, але щось цей виск приглушувало. Незворушний лицем, здійняв Сам свого списа високо над головою. І враз спалах нежданої люті перебіг йому по обличчю, а з гостряка списа зринули блискавки. На обвуглені головешки перетворилися ящери та верхівці. У ніздрі Самові вдарив дух горілої плоті. Він зареготав, і Смерть розвернула колісницю для нового наїзду. - Чи дивитесь ви на мене? - загукав Сам у Небо. - Тож дивіться - і начувайтеся! Бо схибили ви! - Не роби цього! - озвалася Смерть. - Надто рано! Ніколи не глумися над богом, поки він іще не загинув! І ще раз промчала колісниця крізь шереги напівбогів, і ніхто не зміг її торкнутися. Просурмив ріг - і священний полк рушив на підмогу своїм проводирям. Назустріч їм рушили вояки Міста Жадань. Сам стояв у колісниці, а довкола важко гупали снаряди - жоден з них не вціляв. Смерть раз по раз врізалася колісницею в ряди ворогів, то ніби розколюючи їх клином, то наче прохромлюючи рапірою. Орудуючи на всі боки, Сам співав, і спис його був подібний до зміїного жала, подеколи з нього з сичанням зринали сліпучі іскри. А Талісман світився на поясі в Сама блідим вогнем. - Ми їх подужаємо! - звернувся він до колісничого. - Зараз на полі тільки напівбоги та люди, - мовила у відповідь Смерть. - Вони досі випробовують наші сили. Дуже мало зосталося тих, хто пам’ятає могутність Калкіна у всій її повноті. - У всій її повноті? - перепитав Сам. - Жодного разу не виявляв Калкін своєї могутності у всій її повноті, о Смерте. Ніколи впродовж усіх століть цього світу. Хай же виступлять нині вони проти мене, і заплаче небо над їхніми тілами, і зачервоняться води річки Ведри од їхньої крові... Ви чуєте мене? Ви чуєте мене, боги? Виходьте ж супроти мене! Я викликаю вас, сюди, на це поле! Оберніть проти мене всю вашу силу, виходьте ж! - Ні! - втрутилась Смерть. - Ще зарано! Над ними знову з’явилася Громова Колісниця. Сам підняв списа - і довкола пролітаючої машини вибухнуло піротехнічне пекло. - Тобі не слід виказувати себе, хай вони поки що не здогадуються, до чого ти вдатний! Рано ще! Крізь клекіт бою та спів у власному мозку до нього долинули слова Тараки: - Вони підіймаються річкою вгору, о Приборкувачу! А інший загін підступив до брами міста! - Погукай Даліссу, хай підіймається та жаром своїм перетворить в окріп води Ведри. А ти зі своїми ракшасами мерщій до брами Міста Жадань, винищи нападників! - Слухаюсь, Приборкувачу! - мовив Тарака і щез. Промінь сліпучого світла вихопився з Громової Колісниці і проштрикнув лави захисників. - Настала пора, - мовила Смерть і майнула своїм плащем. В останній шерезі ясновельможна Ратрі, верхи на своїй вороній кобилиці, звелася на стременах і відкинула чорний серпанок, що оповивав її лати. І заволали од страху обидва війська, бо затулило сонце своє лице, і пітьма розлилася по ратному полю. Стебло світла, що вихопилось було з Громової Колісниці, зів’яло, і палючого сяйва немов не було. Лише слабке світіння, що не знати звідки точилося, зійшло на них, коли вискочив на поле Владика Мара - у своїй примарній колісниці, яка мінилась усіма барвами, запряжена кіньми, що вивергали з себе ріки паруючої крові. Йому назустріч метнувся Сам, та дорогу йому загородив загін вояків, і перше ніж він прорубався крізь них, Мара кинувся геть полем, убиваючи всіх на своєму шляху. Насупився Сам і підняв свого списа, проте ціль його розпливалася, міняла обриси, і разючі блискавки падали то позад неї, то пообіч. Вдалині, у водах річки почало займатися притлумлене світло. Воно пульсувало теплом, і щось схоже на мацаки на мить скинулося над водою. З боку міста долинав клекіт бою. У повітрі було повно демонів. Земля, здавалося, ходила ходором під ногами у вояків. Знову Сам здійняв свого списа, і зазубрена лінія світла шугнула з нього у піднебесся, а звідти у відповідь на поле ринуло з десяток блискавиць. Дикі звірі рикали, гарчали, вили, спустошуючи лави і того, і того війська, не розбираючи, де є хто. Зомбі не припиняли різанини, спонукувані чорними сержантами, гнані безугавним барабанним боєм; вогняні елементалі припадали до грудей загиблих, наче живилися ще не вистиглою плоттю. - Ми розбили напівбогів, - промовив Сам. - Тепер на черзі Владика Мара. Вони перетнули поле, шукаючи його там, звідки долинали зойки і стогони, і серед тих, хто ось-ось ляже трупом або вже поліг. Угледівши мінливі барви колісниці Сновидця, вони кинулися навздогін. Врешті він розвернув свою колісницю і зустрів їх у тунелі пітьми, куди ледь проникав гамір далекого бою. Смерть теж натягла повіддя, і вони палаючими очима пожирали один одного крізь нічну пітьму. - Може, ти все-таки зупинишся і станеш до бою? - крикнув Сам. - Чи нам доведеться гнати тебе, як собаку, і порішити на ходу? - Не нагадуй мені про своїх родичів, пса та суку, о Приборкувачу! - озвався той у відповідь. - Адже це ти, хіба ні, Калкіне? Це твій пояс. І твій спосіб воювати: викликані тобою блискавки б’ють у ворогів і в друзів без розбору. Отже, ти все-таки якось вижив, га? - Так, це я, - сказав Сам, зважуючи в руці списа. - І бог падла править твоєю тарадайкою? Смерть підняла свою ліву руку, долонею вперед. - Обіцяю тобі, Маро, смерть, - мовила вона. - Як не від руки Калкіна, то від моєї власної. Коли не сьогодні, то пізніш. Але відтепер вона вже чигає між нами. Ліворуч пульсація в річці почастішала. Смерть нахилилась уперед, і її колісниця помчала на Мару. Коні Сновидця заіржали, дмухнули полум’ям з ніздрів і кинулися вперед. Стріли Рудри знайшли їх у темряві, але й вони збочили на півшляху, зблиснули, не зачепивши ні Смерті, ні її колісниці, і вибухнули пообіч, на мить піджививши примарне світіння. Здаля долинав важкий тупіт і пронизливий крик слонів, гнаних ракшасами по рівнині. Пролунав оглушливий рев. Мара виріс на гіганта, горою зробилась його колісниця. Вічність стелилася під копита його коней. Блискавиця зірвалася з Самового списа, наче бризки з водограю. Довкола нього закружляла заметіль, і космічний холод міжзоряної безодні пробрав його до кісток. У найостаннішу мить завернув Мара вбік свою колісницю й зіскочив з неї. Вони вдарились прямо в її борт, знизу щось заскреготіло, й вони помалу-малу осіли долі. На той час ревисько заглушило все довкруг, а пульсуюче світло з річки розлилося над нею рівномірною загравою. Ведра вийшла з берегів, і хвиля паруючого окропу вихлюпнулась на берег і покотилася полем. Залунали нові зойки, не стихав брязкіт зброї. Притлумлено, десь у темряві все ще бубоніли барабани Нірріті, а згори долинув дивний звук, ніби на них падала Громова Колісниця. - Куди він подівся? - крикнув Сам. - Заховався, - відповіла Смерть. - Але він не може ховатися вічно. - Прокляття! Що це - перемога чи поразка? - Чудове запитання. Гай-гай, я не знаю на нього відповіді. Хвилі пінилися довкола завмерлої на полі колісниці. - Ти можеш знову її підняти? - Тільки не в темряві, коли все заливає вода. - Що ж тоді нам робити? - Зробити перекур і набратись терпцю. Він відкинувся назад і запалив вогник. Трохи перегодом з’явився один із ракшасів і завис у повітрі над ними. - Приборкувачу! Нові загони нападників на місто оббризкані тим що-нас-відганяє! - доповів демон. Сам підняв списа, і з його гостряка зірвалася блискавка. Яскравий спалах на мить освітив поле. Усюди лежали вбиті. Подекуди вони громадилися невеликими купками. Декого з супротивників, що сплелись у двобої, не розняла навіть смерть. То там, то там поміж людей валялися трупи тварин. Кілька величезних кицьок і досі скрадалися в пошуках поживи. Вогняні елементалі сахались води, що поховала тіла загиблих під намулом і тванню та промочила до рубця тих, хто ще тримався на ногах. Побиті колісниці й полеглі ящери та коні здіймалися над рівниною могильними горбками. І на тлі цієї картини ходили, мов заведені, зомбі, і далі підкоряючись наказам, убиваючи все живе, що ворушилось попереду, і порожніми були їхні очі. Оддалік, іноді похлинаючись, досі бухкав один з барабанів. Од міста долинали звуки запеклого бою. - Знайди пані в чорному, - звелів Сам ракшасові, - та скажи, хай прибере морок. - Слухаюсь, - відказав демон і помчав назад до міста. Знову засяяло сонце, і Сам затулив очі рукою від його проміння. Ще страхітливішою видалась різанина під голубим небом та Золотим Мостом. Поперек поля на горбку стояла Громова Колісниця. Зомбі винищили останніх вцілілих людей, які попали їм на очі. По тому озирнулися, вишукуючи ще живої здобичі, та в цю хвилю змовкнув барабанний бій, і вони попадали додолу. Сам зі Смертю стояли у своїй колісниці, озираючись довкола в пошуках бодай яких ознак життя. - Ніщо не ворухнеться, - сказав Сам. - Де ж боги? - Може, у Громовій Колісниці. Знову з’явився ракшас. - Захисники не спроможні утримати місто, - доповів він. - Боги приєднались до тих, хто штурмує місто? - Там Рудра, його стріли завдали чималої шкоди. Там же Владика Мара, і Брахма, гадаю, - та ще багато інших. Так таке сум’яття та веремія, а я квапився. - А де пані Ратрі? - Вони ввійшла у Місто Жадань і чекає там у своєму Храмі. - А де решта богів? - Не знаю. - Я вирушаю до міста, - мовив Сам, - на підмогу його захисникам. - Ну а я піду по Громову Колісницю, - мовила Смерть, - спробую використати її проти ворогів - коли раптом її ще можна якось використати. А як ні, то лишається ще Гаруда. - Добре, - промовив Сам і здійнявся в повітря. Смерть скочила з колісниці. - Хай щастить тобі! - І тобі. Й вони покинули, кожен по-своєму, місце кривавої січі. Він підіймався на невисокий горбок, і його сап’янці безгучно ступали по траві. Закинувши за праве плече свій пурпуровий плащ, він пильно обдивився Громову Колісницю. - В неї вдарила блискавка. - Так, - потвердив він. І глянув на того, хто говорив, - той стояв коло хвостової частини колісниці. Лати його виблискували, наче бронзові, хоча не з бронзи роблені. Були вони немовби сточені з безлічі змійок. На його воронованому шоломі стирчали бичачі роги, а в лівій руці тримав він блискотливий тризуб. - Чудова кар’єра, брате Агні, ти вибився нагору. - Я вже не Агні, тепер я Шіва, Нищівник. - Ти носиш на своєму новому тілі його лати і озброєний його тризубом. Проте нікому не до снаги так швидко опанувати тризуб Шіви. Ось чому на правиці в тебе біла рукавичка, ось чому окуляри на лобі. Шіва підняв руку й опустив окуляри на очі. - Атож, так воно й є. Кинь тризуб, Агні. Віддай мені свою рукавичку, жезл, пояс та окуляри. Той похитав головою. - Я поважаю твою могутність, Боже Смерті, твою проворність і силу, твою майстерність і сприт. Але нині ти надто віддалився від їхніх джерел, вони більше тобі не поможуть. Тобі до мене зась, а я спалю тебе живцем - перше ніж ти до мене наблизишся. Ти, Смерте, умреш. І він потягся до свого жезла, якого носив при боці. - Ти хочеш обернути дар Смерті проти неї самої? І в руці його майнула криваво-червона шабля. - Прощавай, Дхармо. Настав кінець твоїм дням. Він підняв жезл. - В ім’я дружби, що колись існувала між нами, - проказав той, що в червоному вбранні, - я не позбавлю тебе життя, якщо ти здасишся мені. Жезл схитнувся. - Ти спопелив Рудру, захищаючи ім’я моєї дружини. - Я захищав честь Локапалів, одним із котрих був я сам. Однак тепер я - Ншцівник, Бог Руйнації, одне ціле з Тримурті! Він націлився вогняним жезлом, і Смерть змахнула поперед себе пурпуровим плащем. І такий сліпучий вихопився на волю спалах, що за дві милі од місця двобою захисники Міста Жадань уклякли на хвильку на міських мурах і дивом великим подивувалися. Загарбники вступили до Міста Жадань. Тепер тут буяли пожежі, лунали пронизливі зойки, удари металу об дерево і скрегіт металу об метал. Ракшаси скидали на ворогів, до яких не могли підступитися близько, цілі будівлі. Небагато було тих, що вступили до міста, небагато лишилося й захисників. Більша частина того й того війська полягла на рівнині. Сам стояв на вершечку найвищої вежі Храму і дивився вниз, як лягає руїнами місто. - Я не зміг порятувати тебе, Місто Жадань, - проказав він. - Я намагався, але не зумів. Далеко внизу, на вулиці, Рудра натяг тятиву свого лука. Помітивши це, Сам здійняв списа. І вдарили в Рудру блискавки, вибухнули, не долетівши, стріли. Коли дим розвіявся, там, де стояв Рудра, з’явився невеликий кратер посеред лунки випаленого ґрунту. Вдалині, на одному з дахів вигулькнув Владика Ваю, він насилав вітри роздмухувати пожариська. Знову здійняв був Сам свого списа, проте вже з десяток Ваю стояло на десятку дахів. - Маро! - загукав Сам. - Де ти, Сновидцю? Ходи-но сюди, коли наважишся! Одразу зусебіч долинув до нього регіт. - Коли буду готовий, Калкіне, - озвався до нього голос з-за димової завіси, - я таки насмілюся, будь певен. Але вибирати вже буду я... Тобі хіба не йде обертом голова? Що буде, коли ти раптом звалишся вниз? Прилетить і підхопить тебе ракшас? Чи порятують тебе твої демони? І враз ударили блискавки в усі будівлі довкола Храму водночас, та заглушив несамовитий регіт Мари гримотливі звуки руйнації. І стихнув, даленіючи, під тріскіт нових кострищ. Присів Сам та й задивився, як палає місто. Затих гамір сутичок. І тільки полум’я стугоніло довкруг. Гострий біль проштрикнув йому мозок - і відступив. Тоді знов ухопив його й більш не відпускав. Далі заполонив усе його тіло, й він закричав. Унизу, на вулиці стояли Брахма, Ваю, Мара та четверо напівбогів. Він силкувався підняти списа, та рука йому так тремтіла, що він не втримав його й випустив; спис прогуркотів по камінню і щез. Скіпетр з колеса й черепа націлив на нього свої очниці. - Спускайся, Саме! - крикнув, легенько ворушачи ним, Брахма, й від того біль пекучою хвилею прокотився по всьому тілу. - Крім тебе та Ратрі погинули всі. Ти останній! Здавайся! Він насилу звівся на ноги й поклав руки на свій пояс, що світився й світився. Похитуючись, він пробурмотів крізь зціплені уста: - Гаразд! Я спущуся... бомбою впаду поміж вас! Та враз небо потемніло, заясніло, знов потемніло. Могутній крик заглушив клекотіння спустошливого полум’я. - Це Гаруда! - вигукнув Мара. - Що тут потрібно Вішну - саме тепер? - Гаруду ж украли! Хіба ти забув? Величезний птах заходив у піке на охоплене пожежею місто, наче велетенський фенікс линув до свого палаючого гнізда. Сам насилу повернув голову вгору й побачив, як раптом на очі Гаруді опустився каптур. Птах залопотів крильми й важко почав опускатися туди, де перед Храмом стояли боги. - Червоний! - скрикнув Мара. - їздець! Він у червоному! Брахма обернувся й обома руками спрямував свій верескливий скіпетр на голову Птаха, що пікою падав додолу. Мара змахнув рукою, і крила Гаруди немов спалахнули вогнем. Ваю здійняв догори обидві руки, і ураганний вітер накинувся на їздового Птаха Вішну, що дзьобом своїм трощить колісниці. Знову скрикнув Гаруда, розпроставши крила, аби сповільнити своє падіння. Тоді засновигали довкола нього ракшаси, штриканням та штурханами спонукаючи опускатися вниз. Він падав поволі, поволі, та зупинитися все ж не міг. Боги кинулися врозтіч. Гаруда гупнув додолу, і задвигтіла земля під ногами. З пір’я на його спині вигулькнув Яма з мечем у руці, він ступив три кроки і впав на бруківку. З руїн вискочив Мара і двічі вдарив його по потилиці ребром долоні. Після першого ж удару Сам кинувся вниз, але не встиг опуститися вчасно. Знову заверещав скіпетр, і все закружляло довкола нього. Щосили намагався він зупинити падіння, але спромігся лише його сповільнити. Ось до долу зосталося сорок футів... тридцять... двадцять... Низом клубочилась густа кривава імла, потім вона зробилася чорною... - Нарешті Калкіна переможено в битві, - стиха проказав хтось. Брахма, Мара та двоє напівбогів, Бора й Тікан, ото й усі, більше нікому було взяти Сама та Яму під варту й вивести з конаючого Міста Жадань, що на річці Ведра. Попереду них чвалала Ратрі з мотузяним зашморгом на шиї. Сама з Ямою вони посадовили у Громову Колісницю, ще дужче розшарпану, ніж до падіння: правий борт її зяяв величезною діркою, а від хвостової частини майже нічого не лишилося. Вони скували бранців кайданами, знявши з них перед тим Талісман Приборкувача та малиновий плащ Смерті. Потім дали знати на Небо, і невдовзі по них прилетіла небесна гондола, аби відвезти назад до Небесного Міста. - Ми перемогли, - мовив Брахма. - Міста Жадань більше немає. - Як на мене, дорого нам коштувала перемога, - сказав Мара. - Але ж ми перемогли! - А Чорний знову заворушився. - Йому кортіло тільки випробувати нашу силу. - І якої ж він думки буде про неї? Знаючи, що ми втратили все військо? І навіть кількох богів! - Ми билися зі Смертю, ракшасами, Калкіном, Ніччю та Матір’ю Нестерпного Жару. Після такої перемоги Нірріті не насмілиться знову підняти на нас руку. - Могутній єси, Брахмо, - промовив Мара і відвернувся. Вершителів Карми викликано, аби судити полонених. Пані Ратрі було вигнано з Міста й роковано їй пробувати у світі простою смертною і завше відроджуватись у немолодих роздобрілих тілах, які не могли прийняти на себе всієї могутності її Образу та Атрибутів. Так милосердно вчинили з нею, бо визнали, що стала вона змовницею випадково, збита з пуття Куберою, якому довірилась. Коли ж послали по Владику Яму, аби постав він перед судом, то знайшли у темниці лише його мертве тіло. Виявили, що в його тюрбані була схована маленька металева скринька. Й вона вибухнула. Після розтину тіла Вершителі Карми зійшлись на нараду. - Чому він не випив отрути, коли хотів померти? - спитав Брахма. - Куди легше сховати пігулку, ніж вибухівку. - Можна було б припустити, - сказав один з Вершителів Карми, - що десь у світі він запасся ще одним тілом, у яке мав намір перенестися за допомогою системи передач, запрограмованої на самознищення по завершенні роботи. - Таке можливо? - Ні, звичайно ні. Такий пристрій громіздкий і складний. Правда, Яма похвалявся, що може все. Якось він намагався мене переконати, що таке обладнання сконструювати можна. Проте контакт між обома тілами має бути безпосередній і здійснюватися за допомогою численних дротів і кабелів. А такий малесенький пристрій не може розвинути потрібної потужності. - Хто змайстрував вам психозонд? - спитав Брахма. - Владика Яма. - А Шіві Громову Колісницю? А Агні вогняний жезл? Нещадний лук для Рудри? А Тризуб? А Блискучого Списа? - Яма. - Хочу вам повідомити: десь під ту пору, коли, мабуть, працювала ця маленька скринька, сам собою ввімкнувся головний генератор у Безмежних Палатах Смерті. Він пропрацював трохи менше п’яти хвилин і сам же й вимкнувся. - Система передач? Брахма стенув плечима. - Настав час покарати Сама. Що й було зроблено. А оскільки одного разу він уже помирав і це не дало бажаного наслідку, цього разу вирішено було, що виносити йому смертний вирок немає сенсу. Тому-то його й було перенесено. Але не в інше тіло. Звели радіовежу. Сама напхали наркотичним зіллям, обліпили дротами переносного пристрою - все як годиться, тільки не було другого тіла. Натомість дроти було припасовано до конвертора вежі. І випромінено було його атман через відкрите склепіння прямо у величезну магнітну хмару, що огортає всю планету і називається Мостом Богів. А затим даровано йому було унікальну відзнаку: друге поховання на Небесах. Що ж до Ями, то це було його перше поховання, і, споглядаючи, як здіймається вгору дим од багать, гадав Брахма, де ж він зараз насправді. - Будда пішов у нірвану, - проголосив Брахма. - Молітеся по Храмах! Співайте по вулицях! У славі пішов він! Перебудував він стару релігію, і кращі ми тепер, ніж були бодай коли! А той, хто не згодний, хай згадує про Місто Жадань! Так воно й було. Однак вони так і не знайшли Владику Куберу. Демони гуляли на волі. Нарощував сили Нірріті. То в тому то в тому куточку світу знаходився хтось, хто пам’ятав біфокальні окуляри або вбиральні з вируючими водопадами, нафтохімію або двигуни внутрішнього згоряння - і той день, коли відвернуло сонце лице своє від правосуддя Небес. А Вішну, чували, казав, що нарешті й на Небо прийшло запустіння. VII

Ще одне ім’я, яким його називали, було Майтрея1, що означає Бог Світла. Вернувшися з Золотої Хмари, помандрував він до Палацу Ками в Кайпурі, аби обміркувати там плани, зібратись на силі та підготуватися до Дня Юги. Повідав якось один мудрець, ніби нікому не дано перестріти цей День, а лише згодом дізнаєшся, що воно сталося. Бо ж свіне цей день так само, як свіне усякий день, і плине так само, підсумовуючи історію світу.

1 Майтрея (букв.: пов’язаний з дружбою) - в будд. міф. боддхісатва і будда прийдешнього світового ладу. Вважається, що Майтрея живе своє передостаннє життя (перед тим, як спуститися на землю) в небі тушіта (4-й з 6-й нижчих світів, де мешкають боги), проповідує богам дхарму (закон, мораль) і чекає там часу, коли можна буде прийти в якості будди у світ людей. Майтрея має народитися, коли тривалість людського життя досягне 84 000 років і всім світом правитиме один справедливий буддійський правитель. На малюнках Майтрея - золотого кольору, сидить на троні «по-європейському», поряд зображені колесо дхарми, ступа і ваза. Подеколи називали його Майтрея, що означає Бог Світла... - Світ - це жертовний вогонь, сонце - його паливо, сонячні промені - дим,
днина - полум’я, сторони світу - жарини та іскри. На цей вогонь підносять
боги дар віри. З цього офірування народжується Цар Місяць.
Дощ, о Гаутамо, це вогонь, рік - його паливо, хмари - дим, блискавка -
полум’я, жар, іскри. На цей вогонь підносять боги Царя Місяця. З
офірування цього народжується дощ.
Світ, о Гаутамо, це вогонь, земля - його паливо, вогонь - дим, ніч -
полум’я, місяць - присок, зорі - іскри. На цей вогонь підносять боги дощ. З
офірування цього виникає їжа.
Чоловік, о Гаутамо, це вогонь, його відкритий рот - це паливо, дихання -
дим, мова - полум’я, око - вуглини, вухо - іскри. На цей вогонь підносять
боги їжу. З офірування цього виникає дітородна сила.
Жінка, о Гаутамо, це вогонь, тіло її - його паливо, коси - дим, лоно -
полум’я, насолоди - жарини та іскри. На цей вогонь підносять боги
дітородну силу. З офірування цього народжується людина. Вона живе
стільки, скільки їй судилося жити.
Коли людина вмирає, несуть її і оддають вогню. Вогонь робиться її
вогнем, паливо - її паливом, дим - її димом, полум’я - її полум’ям, попіл - її
попелом, іскри - її іскрами. На цей вогонь підносять боги людину. З
офірування цього постає людина у променистій величі.
Брігадараньяка Упанішада (VI, 2, 9-1)

У високому голубому палаці зі стрункими шпилями та оздобленою філігранню брамою, де свіже повітря насичене гострим запахом морської солі й пронизане криками узбережних істот, від чого дужче хочеться жити і втішатися радощами життя, Владика Нірріті Чорний допитував приведеного до нього чоловіка. - Як тебе звуть, мореплавцю? - спитав він. - Ольвагга, пане, - відповів капітан. - Чому ти винищив усю мою команду, а мене лишив живого? - Бо хочу допитати тебе, капітане Ольвагго. - Про що? - Багато про що. Адже старий морський вовк може пізнати багато у своїх мандрах. Чи надійно я контролюю південні морські шляхи? - Надійніше, ніж я гадав, інакше мене б тут не було. - А інші - не наважуються ризикувати, так? - Так. Нірріті підійшов до вікна і, повернувшись до бранця спиною, задивився на море. А перегодом знову заговорив: - Доводилось мені чути, неначе неабияких успіхів досягла наука у північних краях від часу, гм, битви за Місто Жадань. - Я теж про це чував. І знаю, що так воно і є. Бачив на власні очі парову машину. Друкарські верстати ввійшли в ужиток. Мертві ящери оживають під дією гальванічного струму. Крицю виплавляють якіснішу. Знову винайшли мікроскоп та телескоп. Нірріті обернувся до нього, і якийсь час вони вивчали один одного. Нірріті був чоловічок невисокого зросту, усмішкуватий, з ухильним поглядом, темним волоссям, забраним під срібний обідок, кирпатим носом та очима під колір свого палацу. Вдягався він в усе чорне, а шкірі його бракувало засмаги. - Чому ж боги Небесного Міста не змогли цьому запобігти? - Гадаю, вони просто ослабли, мабуть, це ти хотів почути, пане? Після моторошної січі на Ведрі вони ніби побоюються придушувати технічний прогрес силою. А ще кажуть, ніби в самому Місті не вщухають чвари - між напівбогами та вцілілими старшими. А тут іще проблема нової релігії. Люди нині не так бояться Небес, як давніше. Вони вже більш готові захистити себе, дати відсіч; отож тепер, коли вони краще споряджені, боги не поспішають наражатися на сутички з ними. - Виходить, Сам переміг. Не одразу, а через роки, але він таки їх побив. - Атож, Ренфрю. Гадаю, це так. Нірріті кинув швидкий погляд на стражників, що стояли пообіч Ольвагги. - Ідіть собі, - наказав він, а по тому як вони вийшли, додав: - Ти знаєш мене? - Еге ж, капеланчику. Я ж той самий Ян Ольвегг, капітан «Зорі Індії». - Ольвегг... Просто неймовірно. - Неймовірно, але факт. Це нині старе тіло я одержав того дня, коли Сам узяв гору над Владарями Карми в Махартсі. Я був там. - Один з Перших і - оце маєш! - Християнин! - Час від часу - лише у випадках, коли мені замало індуських лайок. Нірріті поклав руку йому на плече. - Тоді, либонь, твоя справжня сутність потерпає від болю, споглядаючи їхнє блюзнірство! - Не дуже вони мене полюбляють, а я - їх. - Ще б пак. Але ж Сам... він робив те саме - примножував число єресей, ще глибше закопуючи істинне Слово... - То його зброя, Ренфрю, - промовив Ольвегг. - Всього-на-всього зброя. Певен, йому кортіло не більше, ніж тобі чи мені, ходити в личині бога. - Може, й так. Але краще б йому було обрати якусь іншу зброю. Що з того, що за ним перемога, душі їхні однаково загублені. Ольвегг стенув плечима. - Я, на відміну від тебе, не богослов... - Але ти поможеш мені? Століттями я збирався на силі, нарощував свою могутність. Маю людей, маю техніку. Ти кажеш, наші вороги ослабли. Мій нелюд - сплоджений не від чоловіка та жінки - не відає страху. В мене є небесні гондоли - скільки завгодно. Я можу дістатися аж на Полюс, до їхнього Міста. Можу поруйнувати їхні Храми по всьому світові. Гадаю, настав слушний час очистити світ од цієї погані. Знову має запанувати істинна віра! Годі чекати! Зволікати не можна... - Я не богослов, я вже казав. Але й мені кортить побачити, як упаде Небесне Місто, - сказав Ольвегг. - Я допоможу тобі чим тільки зможу. - Тоді для початку ми захопимо кілька їхніх міст та сплюндруємо їхні Храми, аби подивитися, які будуть їхні дії у відповідь. Ольвегг кивнув. - Ти будеш моїм радником. Надаватимеш мені моральну підтримку, - сказав Нірріті й похилив голову. - Молися разом зі мною! - звелів він. Довго стояв старий перед Палацом Ками в Кайпурі, роздивляючись на його мармурові колони. Врешті одній дівчині стало жаль його, й вона винесла йому хліба та молока. Він з’їв хліб. - Випий і молоко, дідуню. Воно поживне й підкріпить твою плоть. - До біса! - чортихнувся у відповідь старий. - До біса молоко! І мою клятущу плоть! Та й дух мій з ними заодно! Дівчина сахнулась назад від нього. - То це так ти приймаєш милосердя! - Я не проти твого милосердя, дівонько, а проти твого смаку до таких напоїв. Хіба ти не могла наточити мені на кухні з кілька краплин бодай поганенького винця?.. Того, котре погребують замовити навіть сіромахи, а кухар не присмачить ним навіть м’ясні обрізки? Душа просить вичавок з виноградного грона, а не з корови! - Може, тобі ще й меню подати? Геть звідси, поки я не покликала челядинця! Він зазирнув їй в очі. - Не ображайся, панянко, благаю тебе, Жебракування, бач, дається мені через силу. Вона глянула в його чорні як смола очі у руйнівному плетиві зморщок, що поорали задубіле од засмаги обличчя. В бороді його прозирали чорні пасма. - Гаразд... ходи за мною, проведу тебе на кухню і пошукаю, може, там щось і знайдеться для тебе. Хоча мені самій невтямки, навіщо я це роблю. Він приклацнув пальцями, щойно вона відвернулась, а усмішка на устах розквітла, коли він рушив за нею слідом, задивляючись на її ходу. - Бо я так захотів, - зірвалося йому з уст. Не по собі було ватагові ракшасів Тараці. Підчепившися до хмар, що пропливали в полудневому небі, розважав він над шляхами сили. Колись він був наймогутніший. У дні, що передували приборканню, не було нікого, хто міг би стати йому на заваді. Та ось з’явився Приборкувач, Сіддхартха. Він чував про нього давніше, знав його як Калкіна, а коли спізнав його велику силу, то збагнув: рано чи пізно, а судилося їм зійтися, аби зміг він випробувати силу того Атрибута, що його, казали, виробив Калкін. І коли нарешті перетнулися їхні шляхи - того великого, давноминулого дня, коли від їхнього нестямного яру палали вершини гір, - здолав його тоді Приборкувач. І коли стрілися вони вдруге, через багато століть, так чи так, а знову взяв гору він над ракшасом, і була та поразка ще гіркіша за першу. Але тільки йому одному і вдалося таке, а нині його вже немає на світі. Не лишилось нікого, хто міг би подолати Владику Пекельного Колодязя. Та ба, з’явилися боги, аби кинути виклик його силі. У дні світанкової тої пори були вони немічні та недолугі, вправлялися, намагаючись опанувати власні здатності, здобуті шляхом численних мутацій, вдаючись до гіпнозу, наркотиків, медитації, нейрохірургії, - силкуючись викувати з них Атрибути, - однак виросли за віки їхні сили. Четверо їх, всього четверо напали на Пекельний Колодязь - і всі його легіони не спромоглися дати їм відсіч. Сильний був той, кого звали Шівою, та Приборкувач перегодом убив його. Так і мало статися, бо ж визнавав Тарака Приборкувача собі за рівню. Жінку він до уваги не брав, адже була вона всього-на-всього жінкою і вдавалася по допомогу до Ями. Не те бог Агні, душа якого палала сліпучим, нестерпним полум’ям, - його Тарака майже боявся. Знову згадав Владика ракшасів той день, коли у Паламайдсу заявився до його палацу Агні, сам-один, і кинув йому виклик. Не до снаги тоді було ракшасові зупинити приходька, хоч як старався, і довелось йому бачити на власні очі, як поглинула сила вогню його палац. І пізніш, у Пекельному Колодязі, ніщо не змогло спинити вогнистого бога. І дав Тарака собі обіцянку, що настане пора, і випробує він його силу, як випробував колись силу Сіддхартхи, - і тоді переможе він або підкориться. Але не випало йому такої нагоди. Бог Вогню сам поліг од десниці Червоного - четвертого з нападників на Пекельний Колодязь, - який, не знати як, а повернув його полум’я на нього самого в день запеклої січі за Місто Жадань на ріці Ведрі. І означало те, що він, Червоний, і є Владикою над Владиками. Хіба навіть сам Приборкувач не застерігав його од Ями-Дхарми, Бога Смерті? Атож, серед усіх нині живих на білому світі той, що випиває життя очима, - наймогутніший. Він, Тарака, якось мало не загинув од його сили, то було в Громовій Колісниці. Ще раз зітнулись вони у короткім двобої, та довелось відступитися, бо чекала їх битва велика, і були вони у ній спільниками. Подейкували, ніби Яма помер невдовзі, у Небесному Місті. Та говорили пізніш, наче нишпорить він досі по світу, і що не може він, бувши Владикою Смерті, померти без власної на те волі. І повірив у це беззастережно Тарака, свідомий того, що означає для нього ця віра. А те вона означала, що повернеться він на далекий південний острів, де стоїть голубий палац і де відповіді його дожидає Бог Зла, Нірріті Чорний. І пристане він на його пропозицію. Починаючи від Махартхи і далі од моря на північ, поєднають ракшаси свою міць з силами темного Владника, поруйнують з ним разом, один по одному, Храми шістьох найбільших міст південного заходу, затоплять вулиці їхні кров’ю городян, змішаною з кров’ю бездушних ординців Чорного - і не втримаються боги, кинуться їх захищати і стрінуть отак свою погубу. Коли ж боги не стануть до бою, тим покажуть вони свою безнадійну кволість. Візьмуть тоді ракшаси приступом Небо, а Нірріті зітре Небесне Місто з лиця світу; впаде Шпиль Заввишки В Милю, розколеться Небесне склепіння, уздріють тоді великі білі кицьки Канібуррхи довкола себе руїни і замете полярна хурделиця павільйони богів та напівбогів. І все, як направду, задля єдиної мети - коли не вважати, що розвіє це трохи нудьгу і наблизить останні дні богів та людей у світі ракшасів. Хай би де загриміла велика битва і вершились великі діяння, - вершились вогнем і мечем, - туди, знав Тарака, неодмінно, хоч з краю світу, прилине він, Червоний, бо там його царство і вабить його туди його Образ. І відав Тарака, що шукатиме, дожидатиме, робитиме що завгодно, дарма як довго це протриває, аж поки настане нарешті день, коли знову зазирне він у чорне полум’я, що нуртує в глибині очей Смерті... Брахма втупився в карту, по тому знов озирнувся назад на кришталевий екран, довкола якого обвинувся, тримаючи власний хвіст у зубах, бронзовий Наг. - Що, жерцю, - горить? - Горить, Брахмо... палають усі склади! - Накажи людям загасити пожежу. - Вони вже гасять, о Могутній. - Чого ж тоді ти мене турбуєш? - Тут панує страх, о Великий. - Страх? Чого ви боїтеся? - Чорного, чиє ім’я не можу я вимовити у твоїй присутності, - сили якого неухильно зростають на півдні і вже контролюють морські шляхи, ставлячи нам перепони в торгівлі. - Чом ти маєш боятися називати ім’я Нірріті в моїй присутності? Я знаю про Чорного. Гадаєш, це він палій? - Так, о Великий... або радше якийсь його найманець і негідник. Ходить багато чуток про те, ніби Чорний хоче відрізати нас від решти світу, загарбати наші багатства, знищити наші припаси, підірвати наш дух, бо він збирається... - Вас, жерців, захопити, звичайно. - Мовлено Тобою, о Всемогутній. - Може, твої побоювання не даремні, жерцю. Та скажи мені, хіба ви не вірите, що боги вступляться за вас, у разі Владика Зла зважиться напасти? - Ми ніколи не мали й не маємо і крихти сумніву, о Наймогутніший. Просто хочемо нагадати тобі, що таке може статися, та освіжити наші постійні благання про прощення та про божественне заступництво. - Твої благання почуто, жерцю. Не бійтеся. Брахма вимкнув зв’язок. - Він таки нападе. - Звичайно. - Мене цікавить, який-то він сильний. Хіба ніхто не знає, як воно насправді, Ганешо, га? - Ти питаєш мене, мій Владико? Твого скромного політичного радника? - А більше я нікого тут не бачу, скромний богоробе. Чи не знаєш, у кого може знайтися така інформація? - Ні, Владико, не знаю. Всі сахаються того нечистого, наче самої смерті. Та що казати - такий він і є. Адже тобі відомо: жоден з трьох посланих мною на південь напівбогів так і не повернувся. - Але й вони були сильні, хіба ні? Як їх там звали? І давно це було? - Останнього ми посилали рік тому. То був новий Агні. - Так; правда, був він казна-який - усе ще користався гранатами та вибухівкою... одначе сильний. - Хіба що морально. Коли богів стає усе менше, доводиться вибирати з напівбогів. - Колись у минулу пору я просто взяв би Громову Колісницю... - У минулу пору не було Громової Колісниці. Яма... - Цить! Адже тепер ми маємо свою Громову Колісницю. Гадаю, скоро вже над палацом Нірріті виросте велетенський димовий гриб. - Брахмо, мені здається, що Нірріті може перепинити Громову Колісницю. - Звідки ти взяв? - Судячи з деяких, одержаних з перших уст повідомлень, він, здається, використовує проти наших бойових кораблів, що їх ми посилаємо проти його розбишак, самонавідні ракети. - Чому ти раніш мені про це не сказав? - Це зовсім свіжі повідомлення. І перша нагода, коли припало до слова про них згадати. - Отже, ти вважаєш, нам не варто на нього нападати? - Не варто. Зачекаймо. Дай йому зробити перший хід, тоді ми зможемо оцінити його силу. - І таким чином змушені будемо пожертвувати Махартхою? - Ну то й що? Ти хіба ніколи не бачив падіння міста?.. Яке йому буде пуття від тимчасового володіння Махартхою? Якщо ж ми не відвоюємо її в нього - хай тоді цей же гриб кивне своєю величезною білястою шапкою там, над самою Махартхою. - Маєш рацію. Справа варта заходу, ми прицінимося до його сил і трохи їх підточимо. - Саме так. Що накажеш? - Хай будуть напоготові всі сили Небесного Міста. Відкликати Владику Індру зі східного континенту - негайно! - Буде зроблено. - І послати сигнал тривоги іншим п’яти містам на узбережжі - Лананді, Кайпуру, Кілбару. . - Пошлю негайно. - Тоді гайда! - Мене вже нема. Час наче океан, простір наче його води, а в осередді - Сам - спокійний, рішучий. - Боже Смерті, - озвався він, - які маємо сили? Яма потягся і позіхнув, потім підвівся з пурпурового ложа, на якому дрімав, майже невидимий на його тлі. Він перейшов по кімнаті і подивився Самові в очі. - Не беручи до уваги Образ, ось мій Атрибут. Сам зустрів його погляд і витримав його. - Це що, відповідь на моє запитання? - Частково, - відповів Яма, - та це радше випробування твоєї власної сили. Схоже, вона до тебе вертається. Ти витримував мій смертоносний погляд довше, ніж це міг бодай який смертний. - Я знаю, що моя могутність вертається. Я відчуваю це. І не вона одна, багато що вертається зараз до мене. Усі ці тижні і дні, проведені тут, у палаці Ратрі, я розмірковував про свої минулі життя. І знаєш, Боже Смерті, сьогодні я бачу, що не були вони суцільною невдачею. Дарма що Небо раз у раз мене перемагало, дорого їм обійшлася кожна перемога. - Так, цілком може бути, що ти - знаряддя в руках долі. Зараз вони справді куди слабші, ніж у ту пору, коли ти кинув виклик їхній могутності у Махартсі. Та й з другого боку вони ослабли, бо люди відтоді стали сильніші. Боги знищили Місто Жадань, одначе не змогли знищити Акселераціонізм. Потім намагалися поховати Буддизм у надрах власного вчення, але й тут виявилися неспроможні. Не знаю, чи підмогла насправді Акселераціонізму твоя релігія, ота вигадана тобою баєчка, але тоді богам навіть на думку не спадало в цьому засумніватися. Ти напустив їм на очі такого туману, що вони не помітили, якої шкоди самі собі заподіяли, «визнавши» її за вчення, бо ж після того усі їхні замахи проти неї викликали антитеократичні настрої. Аби ти не був такий метикований, можна було б подумати, що ти осяяний. - Дякую. Хочеш, я тебе благословлю? - Ні, може, я тебе? - Можливо, Смерте, але якомога пізніше. Однак ти не відповів на моє запитання. Скажи, будь ласкавий, які ж сили ми маємо? - Гаразд. Ось-ось прибуде Кубера. - Кубера? А де він? - Довгі роки він переховувався і сіяв по світу наукові знання. - Усі ці довгі роки? Ветхе, мабуть, тепер стало в нього тіло! Як же він витривав? - Ти не забув Нараду? - Мого давнього лікаря з Капіла? - Його ж. Коли ти розпустив своїх списоносців після сутички у Махартсі, він, скориставшися з допомоги твоїх підданців, оселився у глухомані, прихопивши з собою все обладнання, що його ви забрали з Приймальні Карми. Я натрапив на нього багато років тому. Після розгрому Міста Жадань я, втікши з Небес за допомогою Засобу Чорного Колеса, вивів Куберу з його підземної схованки з-під руїн міста. Згодом він сам уже приєднався до Наради, який тримає нині підпільну крамничку тіл у горах. Вони працюють у парі. Ми відкрили такі крамнички і в кількох інших місцях. - І Кубера буде з нами? Чудово! - А Сіддхартха і досі Князь Капіла. І військо його князівства, безсумнівно, відгукнеться на його заклик. Ми вже послали воякам його заклик. - Жменька їх, либонь, набереться. Та однаково приємно знати... атож. - А ще Пан Крішна. - Крішна? Що йому тут у нашому таборі робити? Де він? - Він був тут. Я надибав на нього одразу ж у перший день прибуття. Він саме заходив з однією дівкою. Жаль брав дивитися. - Чому жаль? - Він старий. Жалюгідний немічний старий шкарбун, а й досі п’яниця та бабій. Проте Образ усе ще служить йому, коли-не-коли вертаючи то божественний чар натхнення, то часточку його неймовірної життєздатності. Його вигнали з Небес після Міста Жадань - лише за те, що він не побажав битися проти мене й Кубери, як-от Агні. Понад півстоліття тиняється він по світу, пиячить, гайтує за жінками, грає на своїй сопілці та - старіє. Ми з Куберою кілька разів намагалися його розшукати, та де там, він ніде не сидить довго на одному місці, волочиться по світах. Така вже поведенція в них, у відставних божеств плодючості. - А яка нам з нього користь? - Того ж дня, коли ми здибались, я послав його до Наради по нове тіло. Вони прибудуть разом із Куберою. Він теж поновлює швидко свої сили після переродження - як завше. - Але ж нам яка з нього користь? - Не забувай, що саме він порішив чорного демона Бану, підступитися до якого боявся навіть Індра. Коли він тверезий, важко знайти на світі затятішого бійця. Яма, Кубера, Крішна і - якщо побажаєш - Калкін! Ми зробимось новими Локапалами, Охоронцями Світу і будемо одностайні. - Згоден. - Тоді так воно й буде. Хай висилають вони проти нас зграї богів-практикантів! Я сконструював нову зброю. Шкода, що доводиться створювати стільки її різновидів, здебільше екзотичних. Я розпорошую свій геній, доводжу кожну одиницю до рівня мистецького витвору - замість того, щоб налагодити масове виробництво кількох певних наступальних засобів. Але до цього мене змушує багатоманітність паранормального. Завжди знайдеться хтось, чий Атрибут зможе протидіяти тій чи тій конкретній зброї. Ну та хай вони наразяться на мою Пекельну Гармату - і від них навіть мокрого місця не лишиться, хай зітнуться клинками з Електромечем, хай наштовхнуться на Щит- Водограй, що струменить цианідом та диметилсульфаксидом - і збагнуть, що стали стіною проти них Локапали. - Тепер я розумію, Смерте, чому будь-хто з богів - навіть Брахма - може щезнути, і знайдеться йому заміна; знайдеться будь-кому, але не тобі. - Дякую. Чи маєш ти якийсь план? - Поки що ні. Мені знадобиться більше інформації про те, які сили є в Небесному Місті. Чи демонстрували Небеса свою могутність протягом останніх років? - Ні. - Якби ж знайти який-небудь засіб, не виказуючи себе... Може, ракшаси... - Ні, Саме, я їм не довіряю. - Я теж. Але іноді з ними можна мати справу. - Як ти - у Пекельному Колодязі та Паламайдсу? - Влучна відповідь. Мабуть, ти маєш рацію. Я ще поміркую над цим. Мене також цікавить Нірріті. Як там ведеться Чорному? - В останні роки він запанував над морем. Ходять чутки, ніби зростають його легіони і що він будує воєнні машини. Я вже колись висловлював тобі мої побоювання щодо нього. Тримаймося од Нірріті якомога далі. В нього з нами лише одне спільне - бажання потоптати Небеса. Він не Акселераціоніст і не Теократ; якщо йому пощастить захопити владу, почнеться така Темна Доба, куди там тій, з якої ми оце починаємо виборсуватись. Для нас, можливо, найліпше було б спровокувати війну між Нірріті та Богами Небесного Міста, а самим зачаїтися, аби потім напасти на переможця. - Цілком слушно, Ямо. Але як це зробити? - Це може статися й без нашого втручання - і незабаром. Махартха принишкла від страху, щулиться, зизом позираючи в бік моря. Ти ж стратег, Саме, а я всього лише тактик. Ми відкликали тебе саме для того, щоб ти сказав нам, що маємо діяти. Прошу, обміркуй усе гарненько, адже ти тепер знову став самим собою. - Ти весь час підкреслюєш ці останні слова. - Аякже, проповіднику. Адже тебе ще не випробувано в битві, відколи ти повернувся з блаженства Нірвани... Скажи, ти міг би змусити Буддистів воювати? - Можливо, та для цього мені довелося б нап’ясти личину, яка тепер видається мені огидною. - Ну. . може, й не доведеться. Та не забувай про таку можливість, коли нам стане непереливки. Або, для певності, тренуйся щоночі перед дзеркалом, читай лекції з естетики - на зразок тієї, що її ти читав у монастирі Ратрі. - Не хотів би. - Знаю, але треба. - Ліпше я потренуюся з шаблею. Добудь мені її - і я дам тобі два-три уроки. - Ого! Чудово! Якщо уроки будуть добрі, вважай, що ти здобув собі новонаверненого. - Ну то ходімо у двір - і я тебе просвітлю. Коли у своєму голубому палаці здійняв руки Нірріті, з ревом шугнули з палуб його бойових кораблів ракети і дугою прокреслили небо над Махартхою. Коли припасував він на грудях чорні свої лати, впали ракети на місто, і запалало усе довкола. Коли взув чоботи, увійшов його флот у гавань. Коли запнув він свого чорного плаща, застібнувши на грудях, і насунув на лоба шолом з воронованої криці, почали його сержанти попід палубами свій негучний барабанний перегук. Коли застібнув він свій пояс із піхвами, заворушились у трюмах зомбі. Коли натяг він сталево-шкіряні рукавиці, підплив до порту його флот, гнаний вітрами, що їх здійняли ракшаси. Коли покликав він знаком юного свого стюарда, Ольваггу, за собою у двір, піднялися на палуби кораблів безсловесні вояки й уп’ялись поглядом у палаючу гавань. Коли загурчали мотори темної небесної гондоли і двері її розчахнулися перед ними, перший з його кораблів кинув якір. Коли зайшли вони у гондолу, перший загін його війська вступив до Махартхи. Коли прибули вони до Махартхи, місто полягло. В саду, у зеленому вітті високо вгорі щебетали пташки. Рибини, схожі на старовинні монети, лежали на дні прозорого голубого ставка. Червоногарячі квіти з великими пелюстками буяли довкола, а побіля її нефритової лави де-не-де ясніли і жовті. Спираючись лівою рукою на куту спинку лави, споглядала вона, як, ковзаючи по кам’яних плитах чобітьми, наближається він до неї. - Добродію, це приватний сад, - озвалась вона. Він зупинився перед лавою і глянув на неї згори вниз - мускулястий, засмаглий, темноокий і чорнобородий. Обличчя його було незворушне, аж ось він усміхнувся. З синьої шкіри був його одяг. - Гості сюди не заходять, - додала вона, - для них є сади з протилежного боку будівлі. Пройди он під ту арку. . - А в моєму саду ти завжди була бажаною гостею, Ратрі, - промовив він. - У твоєму?.. - В саду у Кубери. - Владика Кубера! Ти ж не... - Ні, не гладкий, не тлустий. Я знаю. Нічого дивного: нове тіло й важка праця. Нелегко майструвати Ямину зброю, перевозити її... - Коли ти прибув? - Оце щойно. Прихопив з собою Крішну та вантаж з вибухівкою, гранатами й осколочними мінами... - Боже ж мій! Скільки часу спливло... - Так, чимало. Але я однаково маю вибачитися перед тобою. Тому і прийшов. Усі ці довгі роки мене гризло сумління. Вибач, Ратрі, за ту давню ніч, коли я втягнув тебе у халепу. Мені потрібен був твій Атрибут, і я вплутав тебе у ці чвари. Мені самому не до вподоби так використовувати інших. - Я все одно не затрималася б на Небі, Куберо. Тому не переживай і не картай себе. Правда, тіло хотілося б мати привабливіше, ніж тепер у мене. Та це не головне. - Я дам тобі нове тіло, Пані. - Не зараз, Куберо. Сідай же, прошу тебе - ось сюди. Ти голодний? Спраглий? - Атож, ще й який. - Ось фрукти, сома. Чи тобі краще чаю? - Ні, дякую, краще соми. - Яма каже, що Сам прочумався вже від своєї святості. - Це добре, він нам дедалі потрібніший. То як, він уже розробив для нас план дій? - Яма мені не говорив. Але можливо, що Сам не говорив Ямі. На поблизькому дереві заколихалося гілля і додолу, на всі чотири лапи, скочив Тек. Пробігши по плитах, він зупинився біля лави. - Ваше базікання розбудило мене, - пробуркотів він. - Що це за один, Ратрі? - Владика Кубера, Теку. - Якщо це правда, то як же він змінився! - вигукнув Тек. - Те саме можна сказати й про тебе, Теку Архіваріусе. Чому ти досі мавпуєш? Яма може повернути тобі людське тіло. - Мавпою я корисніший, - відповів Тек. - З мене чудовий шукач та вивідувач, куди спритніший за собаку і дужчий за людину. А хто відрізнить одну мавпу від іншої? Отож я лишуся в цьому тілі, доки буде потреба у таких моїх особливих здібностях. - Слушно. А про подальші дії Нірріті чув щось нове? - Його кораблі підступають усе ближче до великих портів, - мовив Тек. - І їх, схоже, дедалі більшає. А поза цим - нічого нового. Боги, мабуть, його побоюються, якщо не нападають на нього. - Атож, - промовив Кубера, - бо тепер він величина невідома. Я схильний думати, що він - помилка Ганенгі. Адже саме Ганеша дав йому можливість безперешкодно ушитися з Небес та ще й прихопити з собою усе те обладнання. Ганеша хотів мати напохваті якого-небудь ворога богів, коли в цьому раптом виникне нагальна потреба. Він навіть уявити собі не міг, що невіглас у техніці зуміє так нею скористатися і наростити такі сили, якими тепер орудує. - Слушно кажеш, - погодилася Ратрі. - Навіть я чувала, що саме такими міркуваннями Ганеша нерідко керується. Що ж він нині робитиме? - Здасть Нірріті перше місто, на яке той нападе, аби придивитися до його наступальних можливостей та зважити, які в нього сили, - якщо, звичайно, йому пощастить утримати Брахму від втручання. А по тому - ударить по Нірріті. Махартху буде здано, і нам слід триматися поблизу. Цікаво буде навіть просто спостерігати. - Але ти гадаєш, що ми будемо не тільки спостерігати? - спитав Тек. - Звичайно. Сам розуміє нашу відповідальність: спочатку треба все добре зважити. Бо діяти нам доведеться негайно у відповідь на їхні дії, а цього, Теку, довго чекати не доведеться. - Зрештою, - сказав Тек, - мені завжди хотілося битись на боці Приборкувача. - Найближчими тижнями, я певен, багато бажань здійсниться, а багато зазнає краху. - Ще соми? Фруктів? - Дякую, Ратрі. - А тобі, Теку? - Мабуть, банан. У лісовому затінку, на вершині високого пагорба сидів Брахма, немов химера на ринві готичного храму, і невідривно дивився вниз, на Махартху. - Вони плюндрують Храм. - Так, - відповів Ганеша. - Почуття Чорного не міняються з плином років. - І дивитися шкода, і страх бере. Вони озброєні гвинтівками й пістолетами. - Атож, військо в нього сильне. Вернімося в гондолу. - Зажди трохи. - Боюся, Владико... чи не занадто вони сильні - тепер уже. - Що ти пропонуєш? - Вони не зможуть плисти річкою вгору. Якщо надумаються напасти на Лананду, то доведеться їм рушити суходолом. - Звичайно. Якщо раптом йому не вистачить кораблів летючих. - Коли ж вони захочуть напасти на Кайпур, то їм доведеться зайти вглиб ще далі. - Ну! - А захочуть напасти на Кілбар, то ще далі! - На що ти натякаєш? До чого ведеш? - Що далі вони зайдуть, то більше проблем доведеться їм розв’язувати і тим вразливіші вони будуть для партизанських наскоків на всьому їхньому шляху... - Ти що, пропонуєш мені обмежитися лише партизанськими наскоками? Дати його війську пройти маршем по всій країні, займати один по одному всі міста? Вони окопаються, поки надійде підкріплення, аби втримати загарбане, і тільки після цього посунуть далі. Лише дурень вчинив би інакше. Якщо ми чекатимемо... - Поглянь униз. - Що? Що це? - Вони готуються рушити далі. - Неймовірно! - Брахмо, ти забуваєш, що Нірріті - фанатик, навіжений. Йому не потрібна Махартха - так само, як не потрібні Лананда або Кайпур. Він хоче знищити наші Храми й нас самих. А ще йому потрібні в наших містах не так самі люди, як їхні душі. Він пройде по всьому краю, нищачи на своєму шляху всі символи нашої релігії, аж поки ми зважимося дати йому відсіч. Якщо ж ми цього не зробимо, то він, мабуть, пришле сюди місіонерів. - Тож ми повинні щось робити! - Спершу дати йому ослабнути від його ж походів. А коли він добряче виснажить свої сили - вдарити! Віддай йому Лананду. І Кайпур, коли знадобиться. Навіть Кілбар і Гамсу. Коли підупаде на силі, зітри його на порох. Ми обійдемося і без цих міст. Скільки їх ми самі поруйнували! Усіх, мабуть, і не згадаєш! - Тридцять шість, - промовив Брахма. - Вернімося на Небеса, і там я все обміркую. Як я послухаюся твоєї ради, а він, чого доброго, відступить раніш, ніж устигне ослабнути, ми багато втратимо. - Я ладен битися об заклад, що він не відступить. - Жереб не тобі кидати, Ганешо, а мені. Поглянь, з ними оті клятущі ракшаси! Мерщій назад, поки вони нас не вгледіли. - Атож, гайда швидше! І вони погнали своїх ящерів назад до лісу. Крішна відклав свою сопілку, коли до нього прийшов посланець. - Ну? - спитав він. - Махартха впала... Крішна підхопився на ноги. - А Нірріті збирається походом на Лананду. - Що роблять боги для захисту? - Нічого не роблять. Нічогісінько. - Ходімо зі мною. Локапали саме збираються на нараду. На столі полишив Крішна свою сопілку. Тієї ночі стояв Сам на найвищому балконі палацу Ратрі. Дощові струмені, наче крижані цвяхи, проштрикували вітер і падали згори на нього. На лівій його руці залізне кільце світилося смарагдовим сяйвом. Падали, падали й падали з неба блискавки - і лишалися. Він підняв руку, і вдарив грім, розлігся передсмертним ревом усіх драконів, що жили, можливо, десь і колись на світі... Ніч відступила, коли постали перед Палацом Ками вогняні елементалі. Підняв Сам обидві руки, і всі як один знялися вони в повітря і загойдалися високо в нічному небі. Махнув він рукою, і промчали вони над Кайпуром з одного кінця міста на другий. І закружляли танком. По тому розлетілися в усі боки й заходилися танцювати серед грози. Він опустив руки. Вони вернулися і знову постали перед ним. Він не ворушився. Він чекав. Сто разів ударило серце, і з нічної темряви прилинув і озвався до нього голос: - Хто ти такий, що оддаєш накази рабам ракшасів? - Поклич до мене Тараку, - мовив Сам у відповідь. - Я не підкоряюся наказам смертних. - Тоді поглянь на полум’я справдешньої моєї сутності, коли не хоч, аби я прикував тебе он до того флагштока - на віки вічні. - Приборкувач! Ти живий? - Поклич до мене Тараку, - повторив він. - Слухаюсь, Сіддхартхо. Буде виконано. Сам плеснув у долоні, і елементалі шугнули в небо, і знову темною зробилася над ним ніч. Набувши людської подоби, Владика Пекельного Колодязя зайшов до кімнати, де на самоті сидів Сам. - Останнього разу я бачив тебе у день Великої Битви, - сказав він. - Пізніш почув, що вони знайшли засіб, як тебе знищити. - Як бачиш, не знайшли. - Як ти вернувся у світ? - Владика Яма - Червоний - повернув мене назад. - Велика й справді його сила. - Принаймні її вистачило на це. А як нині ведеться ракшасам? - Добре. Ми продовжуємо твою боротьбу. - Справді? Яким чином? - Ми допомагаємо твоєму колишньому спільникові - Чорному, Владиці Нірріті - в його війні супроти богів. - Я так і думав. Тому й вирішив з тобою зустрітися. - Ти хочеш приєднатися до нього? - Я все це ретельно обміркував і, незважаючи на незгоду моїх товаришів, таки бажаю з ним об’єднатися, - але за умови, що він укладе з нами угоду. Я хочу, щоб ти відніс йому моє послання. - А що в ньому, Сіддхартхо? - В ньому така пропозиція: ми, Локапали - себто Яма, Крішна, Кубера і я - приєднаємося до нього в боротьбі проти богів, підемо в наступ з усіма нашими силами, машинами та помічниками, якщо відмовиться він від наміру переслідувати віруючих за Буддизм та Індуїзм - коли вже вони існують на світі, - і не намагатиметься навернути їх до свого вірування; а ще, коли ми переможемо, він не буде придушувати Акселераціонізм, як те робили боги. Та позирни на полум’я його сутності, коли даватиме він відповідь, і повідом мені, чи правду він сказав. - Гадаєш, він згодиться на це, Саме? - Так. Він знає, що тільки-но боги зійдуть з арени й перестануть силою насаджувати Індуїзм, як вони це роблять, він, Нірріті, дістане багато новонавернених. Як приклад, він міг бачити, чого я досяг у Буддизмі - і то незважаючи на опозицію богів. Свій шлях, своє вчення він вважає єдино правильним, доленосним, і вірить, що саме йому судилося взяти гору над усіма іншими. Тому-то я гадаю, що він погодиться на чесне суперництво. Передай йому моє послання та принеси його відповідь. Гаразд? Тарака завагався. Його обличчя та ліва рука розтанули в повітрі. - Саме... - Що? - Який же шлях - істинний? - А... он що! І ти питаєш мене? Звідки я знаю? - Смертні звуть тебе Буддою. - Це тому лише, що вони обтяжені мовою та невіглаством. - Ні. Я дивився на твоє полум’я і зву тебе Богом Світла. Ти приборкуєш їх, як приборкував нас, ти випускаєш їх на волю, як випустив нас. Це ти своєю владою дав їм віру. Ти - той, ким себе проголосив. - Я брехав. Сам ніколи в це не вірив і не вірю. Точнісінько так само я міг обрати інший шлях, наприклад, релігію Нірріті, якби не боявся розп’яття - болюча процедура. Я міг обрати те, що звуть Ісламом, аби не знав, як хитро змішується він з Індуїзмом. Мій вибір ґрунтується на розрахунку, а не підказаний натхненням, і я - ніщо. - Ти - Бог Світла. - Віднеси ж моє послання. На теми релігії ми зможемо посперечатися іншим разом. - То Локапали, кажеш, це Яма, Крішна, Кубера й ти сам? - Так. - Виходить, він і справді живий. Скажи мені, Саме, перед тим, як я вирушу. . можеш ти перемогти у двобої Владику Яму? - Не знаю. Хоча - навряд. Не думаю, щоб хто-небудь зміг. - А він може перемогти тебе? - Можливо - в чесному поєдинку. Завжди, коли ми зустрічалися з ним у минулому як вороги, мені або щастило, або вдавалося його обдурити. Я фехтував з ним недавно, і в цьому його ніхто не перевершить. Надто вже він вигадливий у всьому на шляхах нищення і руйнації. - Ясно, - мовив Тарака, і його права рука та добряча половина грудної клітки здиміли й попливли геть. - Гаразд, хай буде лагідна над тобою ніч, Сіддхартхо. Я вирушаю з твоїм посланням. - Дякую, хай і над тобою буде лагідна ніч. Тарака увесь здимів - і розчинився у громовиці. Високо над світом заходить смерч: це Тарака. Нехай гроза лютує довкола нього, йому байдуже до її навіженства. Кресав грім, дощ лив як з відра, в імлі потонув Міст Богів. Але все це його не бентежило. Бо ж він - Тарака, ватаг ракшасів. Владика Пекельного Колодязя... І він - наймогутніша істота на світі - окрім Приборкувача. Та ось Приборкувач повідав йому, що є Хтось Могутніший і над ним... і вони знову битимуться в одному таборі. Як погордливо він виступав у Силі своїй та своїй Червоності! Того дня... більш як півстоліття тому. Біля Ведри. Знищити Яму-Дхарму, перемогти Смерть - це довело б верховенство Тараки над усіма... А довести це верховенство важливіше, ніж побити богів, котрі й так пощезнуть колись зі світу, бо ж вони не ракшаси. Тим-то пропозицію Приборкувача до Нірріті - на яку, запевнив Сам, Чорний пристане, - повідано буде одній громовиці, а Тарака, дивлячись на її полум’я, побачить, що вона не бреше. Бо ж громовиця не бреше ніколи... і завше каже. Ні! Чорний сержант провів його до табору. Він був імпозантний у своїх латах з блискучими оздобами, і його не було взято в полон: просто він сам підійшов до сержанта і сказав, що має повідомлення для Нірріті. Тому і вирішив сержант не вбивати його одразу. Він відібрав у нього зброю і повів до штабу, що розташувався в лісі неподалік від Лананди; там він лишив його під вартою, а сам пішов доповісти вождю. Нірріті та Ольвегг сиділи в чорному шатрі. Перед ними лежала розгорнута карта Лананди. Одержавши дозвіл, сержант завів до шатра полоненого, Нірріті глянув на бранця й відпустив служаку. - Хто ти такий? - спитав Чорний. - Ганеша з Небесного Міста. Той самий, що поміг тобі в сутичці з богами і дав утекти з Небес. Нірріті, схоже, замислився. - Еге ж, пригадую мого давнього друзяку, - сказав він. - Чого ти прийшов до мене? - Бо настала слушна пора. Ти, нарешті, затіяв великий хрестовий похід. - Як бачиш. - Я хотів би обговорити це діло з тобою віч-на-віч. - То говори. - А цей приятель? ' - Говорити в присутності Яна Ольвегга - однаково що говорити мені одному. Кажи все, що маєш на думці. - Ольвегг, кажеш? - Так. - Ну гаразд. Я прийшов сказати тобі, що слабкі боги Небесного Міста. Надто слабкі, я відчуваю, аби тебе перемогти. - Я відчував, що так воно і є. - Але не такі вже слабкі, щоб не завдати тобі величезних втрат, коли почнуть діяти. А як зберуть усі свої сили та слушної миті зроблять вдалий хід, то невідомо ще, хто переважить. - Я вирушаю на бій, не забуваючи про це. - Краще перемогти з найменшими втратами. Ти ж знаєш, я симпатизую християнам. - То що в тебе на думці? - Я зголосився розгорнути тут щось на зразок партизанської боротьби проти тебе, а сам хотів тільки повідомити, що Лананда - твоя. Вони не будуть її захищати. Якщо ти просуватимешся й далі так само, - тобто не закріплюючись на завойованих позиціях, - і рушиш на Кайпур, Брахма здасть і його без бою. Та як дійдеш до Кілбара і сили твої підупадуть, ослаблені боями за три перші міста і водночас партизанськими рейдами упродовж твого шляху, тоді-то Брахма і кине на тебе все могуття Небес, і де знаття, що тебе не спіткає поразка під стінами Кілбара. Всі сили Небесного Міста напоготові. Вони дожидають, коли зухвальство приведе тебе під браму четвертого прибережного міста. - Ясно. Про це корисно знати. Отже, вони бояться того, що я їм несу? - Звичайно. А чи донесеш ти це до Кілбара? - Донесу. І здобуду там перемогу. Я пошлю по наймогутнішу свою зброю, перше ніж напасти на місто. Її я притримував для облоги самого Небесного Міста, але тепер оберну її силу супроти своїх ворогів, коли з’являться вони захищати приречений Кілбар. - Але й вони скористаються з могутньої зброї. - Отже, коли ми зітнемося, доля битви буде не в їхніх, але й не в моїх руках. - Одначе є можливість підштовхнути одну чашу вагів, Ренфрю. - Он як? Що ще в тебе на думці? - Чимало напівбогів невдоволені нинішньою ситуацією в Місті. Їм кортіло продовжити кампанію проти Акселераціонізму та послідовників Татхагатхи. Проте їх чекало розчарування, бо після Міста Жадань цього не сталося. А зі східного континенту відкликано Великого Індру, який воював там із відьмами. В Індри неважко буде викликати співчуття до напівбогів, а його бійці наскочать, розпалені жаром недавніх своїх баталій. Ганеша обсмикнув на собі плаща. - Кажи далі, - озвався до нього Нірріті. - Коли вони підійдуть до Кілбара, - промовив Ганеша, - цілком може статися, що вони не будуть його захищати. - Ясно. А що виграєш на всьому цьому ти, Ганешо? - Задоволення. - Тільки й того? - Сподіваюся, ти не забудеш про цей мій візит. - Гаразд. Я не забуду, і ти одержиш від мене винагороду - опісля... Вартовий! Відгорнувши запону, до шатра увійшов сержант, той, що привів був Ганешу. - Відведи цього чоловіка куди він побажає, та дивися, не вчини йому ніякої шкоди, - наказав Нірріті. - І ти йому довіришся? - спитав Ольвегг, коли ті вийшли. - Так, - відповів Нірріті, - але свої срібняки він одержить опісля. Локапали зібралися на нараду в Самовій кімнаті у Палаці Ками в Кайпурі. Присутніми були й Тек з Ратрі. - Тарака каже, що Нірріті не пристав на наші умови, - почав Сам. - От і добре, - озвався Яма. - Я вже побоювався, що він згодиться. - А вранці вони нападуть на Лананду. Тарака певен, що вони захоплять місто. Це буде важче, ніж було з Махартхою, але він навіть не сумнівається, що місто не вистоїть. Я теж не сумніваюся. - І я. - І я. - Після того він вирушить сюди, у Кайпур. А далі попрямує на Кілбар, Гамсу, Гаятрі. Йому відомо, що десь на цьому шляху на нього нападуть боги. - Звичайно. - Отож ми в самісінькій середині і маємо з чого вибирати. Ми не змогли домовитися з Нірріті, то, може, як ви гадаєте, ми могли б домовитися з Небесами? - Ні! - вигукнув, грюкнувши кулаком по столі, Яма. - На чиєму боці ти сам, Саме? - На боці Акселераціонізму, - пролунало у відповідь. - І якщо можна досягти чогось шляхом переговорів, без нікому не потрібного кровопролиття - тим краще. - Я радше мав би справу з Нірріті, ніж з Небесами! - Тоді проголосуймо - так само як голосували за переговори з Нірріті. - І тобі потрібна згода лише одного з нас, аби переважила твоя думка. - Саме на таких умовах я згодився приєднатися до Локапалів. Ви просили очолити вас, і я повинен мати повноваження рубати вузли. Отож нічия - на мою користь. Але перше дозвольте викласти вам мої докази, а тоді вже проголосуємо. - Гаразд, - говори. - Як я розумію, в останні роки Небеса куди терпиміше ставилися до ідеї Акселерації. Офіційно нічого не змінилося в їхній позиції, але й жодного заходу проти Прискорення не провадилось - мабуть, тому, що ми їм добре- таки всипали під Містом Жадань. Я маю рацію? - По суті так, - згодився Кубера. - Здається, вони збагнули, що надто дорого обійдеться реагувати так щоразу, коли підводить свою потворну голову Наука. В тій битві билися проти них люди - людські істоти проти Небес! А люди, на відміну від нас, мають родини, мають зв’язки, що робить їх слабшими, а ще вони скуті необхідністю мати чисті кармічні анкети - коли хочуть відродитися. І, незважаючи на все, вони билися. Тому Небо в подальші роки трохи пом’якшило свою позицію. Оскільки така ситуація реально існує, вони можуть, нічого не втрачаючи, це визнати. Ба навіть вони можуть використати її собі на користь, видавши свою стриманість за милостивий жест божественного милосердя. Гадаю, вони згодяться піти на поступки, на які Нірріті не пішов би... - Я хочу бачити, як Небеса впадуть, - сказав Яма. - Звичайно. Я теж. Але поміркуй гарненько. Після всього того, що ти дав людям за останні півстоліття, - чи довго зможуть Небеса тримати весь цей світ у феодальній залежності? Небеса впали того дня, біля Міста Жадань. Ще одна, може, дві генерації - і їхня влада над смертними вичерпається. У війні з Нірріті, навіть здобувши перемогу, вони зазнають нових втрат. Даруйте їм ще кілька років декадентської слави. З кожним роком вони стають усе слабші і слабші. Їхній розквіт уже минувся. Почався занепад. Яма запалив сигарету. - Ти хочеш, аби хтось убив за тебе Брахму? - спитав Сам. Яма помовчав, затягся сигаретою, пустив дим. - Може, - сказав він. - Може, й так. Не знаю. Не хочу про це думати. Хоча, напевне, так воно й є. - Ти хотів би дістати від мене гарантії, що Брахма загине? - Ні! Спробуй-но лишень, і я тебе вб’ю! - Тож-то й воно, ти сам не знаєш, чого хочеш: бачити Брахму живого чи мертвого. Заковика, мабуть, у тому, що ти любиш і ненавидиш водночас. Ти був старий, перш ніж став молодим, Ямо, вона ж була єдиною, кого ти будь- коли кохав. Адже так? - Так. - Тоді не маю для тебе ради, ні ліків од напасті, ти сам маєш розмежувати свої почуття та нинішні наші клопоти. - Гаразд, Сіддхартхо. Я за те, щоб зупинити Нірріті тут, у Кайпурі, якщо Небеса нас підтримають. - Чи має хто заперечення щодо цього? Запала мовчанка. - Тоді гайда до Храму, захопимо засоби зв’язку. Яма загасив сигарету. - Але розмовляти з Брахмою я не буду, - мовив він. - Переговори вестиму я, - сказав Сам. Ілі, п’ята нота гами, спурхнула з арфи й забриніла в Саду Пурпурового Лотоса. Коли Брахма ввімкнув зв’язок у своєму Павільйоні, на екрані з’явився якийсь чоловік у зелено-голубому тюрбані Урахти. - А де жрець? - спитав Брахма. - Надворі, зв’язаний. Можу притягти його сюди, коли маєш охоту послухати молитов... - Хто ти такий, що носиш тюрбан Перших і заходиш до Храму озброєний? - У мене таке дивовижне відчуття, ніби все це колись уже зі мною відбувалося, - промовив чоловік. - Відповідай на мої запитання! - Хочеш, щоб Нірріті було зупинено, Пані? Чи ти згодна віддати йому всі ці міста вздовж узбережжя? - Ти випробовуєш терпіння Небес, смертний! Ти не вийдеш з Храму живий. - Твої смертельні погрози нічого не важать для головного з Локапалів, Калі. - Локапалів більше немає, та й не було серед них головного. - Ти бачиш його на власні очі, Дурго. - Яма? Це ти? - Ні, але він тут, зі мною, - так само як Крішна й Кубера. - Агні загинув. Нові Агні гинуть один за одним, відтоді як... - Від часів Міста Жадань. Я знаю, Чанді. Я не був у складі первісної команди. Рілд не вбив мене. Примарна кицька, що так і лишиться безіменною, он як постаралася, але й того виявилось замало. Нині я знову перейшов Міст Богів і вернувся. Локапали обрали мене за проводиря. Ми збираємось захищати Кайпур і розбити Нірріті, якщо Небо нам допоможе. - Саме... ти... не може цього бути! - Тоді клич мене як завгодно: Калкін або Сідцхартха, Татхагатха або Магасаматман, Приборкувач, Будда чи Майтрея. Однаково це буду я, Сам. Я прийшов віддати тобі шану та укласти угоду. - Кажи, яку! - Люди змогли співіснувати з Небесами, але Нірріті - то зовсім інше. Яма з Куберою завезли до міста зброю. Ми можемо укріпити його та забезпечити надійний захист. Якщо Небеса поєднають свої сили з нашими, Нірріті знайде тут, біля Кайпура, свій кінець. І ми зробимо все для цього, якщо Небеса санкціонують Акселерацію та релігійну терпимість і покладуть край сваволі Владарів Карми. - Ого замахнувся, Саме... - Перші дві умови стосуються того, що вже й так існує, вони лише гарантують їм право вільно існувати й далі. А третє все одно станеться, байдуже до вподоби тобі це чи ні, отож даю тобі нагоду зіграти роль благодійника. - Я подумаю... - Даю тобі хвилину. Я зачекаю. Якщо ти все-таки скажеш «Ні», ми полишимо місто й дамо Ренфрю його захопити, сплюндрувати Храм. Після того, як він захопить ще кілька міст, тобі однаково не минути з ним сутички. Нас, одначе, вже не буде поряд. Ми зачекаємо, чим усе це скінчиться. Якщо після того, як вам намнуть боки, ти ще й лишатимешся при ділі, не ти вже вирішуватимеш, бути чи не бути тим умовам, про які я говорив. Втратиш ти владу чи ні, ми все одно зможемо подужати Чорного й зупинити рештки його зомбі. В будь-якому разі ми досягнемо своєї мети. Але шлях, що його я тобі пропоную, куди вигідніший для тебе. - Гаразд! Я негайно збираю свої сили. Ми разом кинемося в цю останню битву, Калкіне. Нірріті згине під Кайпуром! Хай хто-небудь лишиться тут, аби ми могли тримати постійний зв’язок. - Я розташую тут свою штаб-квартиру. - А тепер розв’яжи жерця та приведи його сюди. Він сподобиться одержати кілька божественних повелінь, а незабаром уздріє і богоявлення. - Добре, Брахмо. - Зажди, Саме! Після битви, як лишимося живі, я хотіла б побалакати з тобою - про взаємне поклоніння. - Ти хочеш стати буддистом? - Ні, знову жінкою... - На все свій час і своє місце, а зараз у нас ні того ні того. - Як настане час і знайдеться місце - я там буду. - Зараз пришлю тобі твого жерця. Не вимикай зв’язку. Тепер, після падіння Лананди, Нірріті правив службу серед її руїн, молився, благаючи перемоги над рештою міст. Його сержанти перейшли на повільний одноманітний барабанний ритм, і зомбі всі як один попадали навколішки. Нірріті молився, аж доки піт заросив йому обличчя, ніби вкрив лискучою скляною маскою, і почав затікати за лати - броньовані протези, що дарували йому силу багатьох. По тому звернув він обличчя своє до неба, глянув на Міст Богів і проказав: - Амінь. А далі повернувсь і подався у бік Кайпура, все його військо рушило за ним. Коли підійшов Нірріті до Кайпура, там його піджидали боги. Військо з Кілбара дожидало його пліч-о-пліч з захисниками Кайпура. Дожидали його напівбоги, герої, вельможники. І дожидали браміни високого рангу, дожидало безліч послідовників Магасаматмана. Останні прибули на герць в ім’я Божественної Естетики. Скинув поглядом Нірріті через заміноване поле, що ним пролягав шлях до міста, і побачив чотирьох вершників, що дожидали коло міської брами, чотирьох Локапалів, за спинами яких майоріли знамена Небес. - Опустив він забрало й обернувся до Ольвегга. - Твоя правда. Цікаво, чи там Ганеша? - Незабаром дізнаємось. І Нірріті навально рушив уперед. Того дня лишилося ратне поле за Богом Світла. Безсловесний нелюд Нірріті так і не вступив до Кайпура. Ганеша поліг од меча Ольвегга, коли намірявся завдати підступного удару в спину Брахмі, який зітнувся у двобої з Нірріті на схилі пагорку. Впав підкошений тоді й Ольвегг, затиснувши руками рану на животі, й почав поволі відповзати до валуна. Брахма та Чорний уклякли, стоячи один проти одного, коли голова Ганеші прокотилася повз них схилом униз до глибокого яру. - А цей казав мені, що битва станеться під Кілбаром, - промовив Нірріті. - Цей хотів, щоб вона сталася під Кілбаром, - сказав Брахма, - і схиляв до цього мене. Ясно тепер, чому. І вони зійшлись у двобої, і бився обладунок Нірріті за нього з силою багатьох. Яма приострожив свого коня, кинувшись угору схилом, коли це зненацька на нього налетів вихор з куряви та піску. Він затулив очі полою плаща, і довкола нього залунав регіт. - Де ж тепер твій смертоносний погляд, га, Ямо-Дхармо? - Ракшас! - рикнув Яма. - Атож. Це я, Тарака! І раптом на Яму ринули потоки води, кінь його послизнувся і впав на спину. Ту ж мить Яма скочив на ноги, стискаючи у руці клинок, а вогняний смерч вималювався перед ним у людиноподібну форму. - Боже Смерті, я відмив тебе від тої гидоти, що-відштовхує-геть. Тепер ти ляжеш прахом від моєї руки! Яма кинувся вперед, здійнявши вгору клинок. Він рубонув свого сизого супротивника від плеча до стегна, однак не виступило ні краплі крові, так наче його клинок не зачепив ракшаса. - Ти не можеш убити мене, як убив би людину, о Смерте! А глянь, що можу вчинити з тобою я! І Тарака скочив на нього, міцно притиснув йому руки до тіла і пригнув до землі. Водограєм сипонули догори іскри. Оддалік Брахма наступив коліном на хребет Нірріті і щосили відтягував йому голову назад, намагаючись подолати силу чорного обладунку. Тоді-то й зіскочив Цар Індра зі спини свого ящера й заніс над Брахмою свій меч, Громоваджру1. І почув, як хряснула шия в Нірріті. - Тебе рятує тільки твій плащ! - крикнув, зчепившися з Ямою, Тарака, і в цю мить ненароком глянув в очі Смерті... Видно було, як згасають сили Тараки, і Яма відкинув його геть, тільки-но зміг. Схопившись на ноги, прожогом кинувся він до Брахми, не забарившися навіть на те, щоб підібрати свого клинка. Вгорі, на пагорку Брахма раз у раз відбивав удари Громоваджри, і кров била струменем з обрубка його лівої руки, гарячими цівками стікала з ран на голові і на грудях. Нірріті залізною хваткою вчепився йому в щиколотку. Заволав Яма, вихоплюючи на ходу свій кинджал. Індра відскочив назад, туди, де його не міг дістати клинок Брахми, і озирнувся на нього. - Кинджал проти Громоваджри, он як, Червоний? - спитав він. - Ось тобі! - вигукнув Яма і завдав удару правицею, перекинувши кинджал у ліву руку для разючішого удару. Лезо проштрикнуло Індрі передпліччя. Індра випустив Громоваджру і вдарив Яму в щелепу. Яма впав, але, падаючи, підсік ноги Індрі й потяг його за собою. І тоді Образ Бога Смерті заволодів ним остаточно, і під поглядом його пожух і зів’янув Громовержець. Коли Тарака навалився на спину Ями, Індра був уже мертвий. Яма намагався вивільнитись, але ніби гора впала йому на плечі і прихилила додолу. Брахма, лежачи поряд Нірріті, відірвав шмат від своєї збруї, просякнутої антидемонським засобом, і правою рукою жбурнув його, намагаючись докинути якомога ближче до Ями. Відсахнувся Тарака, а Яма, обернувшись, встромив у нього свій погляд. Тої ж миті підскочив у повітря Меч- Громовиця Індри і блискавкою шугонув Ямі в груди. Ухопив Бог Смерті обома руками лезо Громоваджри, коли гостряк його був уже за кілька дюймів од його серця. Та ніщо не могло спинити Меча-Громовицю, і потекла кров з порізаних ним долоней Ями. Обернув Брахма на Владику Пекельного Колодязя смертоносний свій погляд, що черпав тепер життєву силу і з нього самого. Гостряк торкнувся Ями. Повертаючись боком, відскочив Яма, і меч різонув йому тіло від ключиці до плеча. Двома гострими списами зробились тоді його очі, і, втративши людську подобу, ракшас перетворився на дим. Голова Брахми впала йому на груди. 1 Ваджра - громова довбня, палиця - зброя Індри. В буддійській міфології символ тривкості та незнищенності, зображується як своєрідний скіпетр, є атрибутом багатьох будд. Символізує також чоловіче начало. Тільки і встиг іще заволати Тарака, побачивши, як скаче до нього на білому коні Сіддхартха, а повітря довкола потріскує і пахне озоном: - Ні, Приборкувачу! Погамуй свою силу! Смерть моя належить Ямі... - О нерозумний демоне! - промовив Сам. - Не треба було... Але Тараки вже не стало. Яма, впавши навколішки коло Брахми, затягував джгут довкола того, що лишилося від його лівої руки. - Калі! - кликав він. - Не вмирай! Озовися до мене, Калі! Брахма застогнав, очі йому на мить розплющилися і одразу склепилися знову. - Запізно, - пробурмотів Нірріті. Він повернув голову і подивився на Яму. - Або ні, саме вчасно. Адже ти Азраїл, так? Янгол Смерті... Яма дав йому ляпаса, і смута крові з його долоні лягла відбитком на обличчя Чорного. - «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне, - проказав Нірріті. - Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться. Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю». Яма знову ляснув його. - «Блаженні голодні і спраглі правди, бо вони наситяться. Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть. Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать... » - «І блаженні миротворці, - доказав за нього Яма, - бо вони синами Божими назвуться». Хіба є тут місце для тебе, Чорний? Чий син ти, що сподіяв усе це? Нірріті посміхнувся і мовив у відповідь: - «Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне». - Ти безумець, - сказав Яма, - а тому я тебе не вбиватиму. Здихай сам, коли прийде твоя година, бо чекати її вже недовго. І, підхопивши Брахму на руки, він поніс його до міста. - «Блаженні ви, коли будуть ганьбити вас, - провадив Нірріті, - та переслідувати, і зводити на вас усякі наклепи та лихословити вас через Мене... » - Води? - спитав Сам, відкорковуючи флягу й підводячи голову Нірріті. Нірріті глянув на нього, облизав губи і кволо кивнув. Сам влив йому до рота трохи води. - Хто ти? - спитав умирущий. - Сам. - Ти? Ти знову відродився? - Не собі я цим завдячую, - відповів Сам. - Це сталося без жодних моїх зусиль. Сльози набігли на очі Чорному. - То виходить, перемога дістанеться тобі, - ледь спромігся він промовити. - Не збагну, як Він міг допустити таке... - Це лише один із світів, Ренфрю. Хто відає, що відбувається на інших? І це аж ніяк не та боротьба, що в ній я прагнув перемоги, ти ж знаєш. Мені шкода тебе і шкода, що так склалося. Я згодний з усім, що ти сказав Ямі, згодні з цим і всі послідовники того, кого вони називали Буддою. Вже й не пригадую, чи був ним я сам, чи це був хтось інший. Але нині я одійшов од нього. Я знову стану людиною, а люди хай збережуть того Будду, що мають у серці. Байдуже, яке було джерело,, послання таки було чисте, повір мені. Тільки тому воно і зійшло, пустило коріння та розрослося. Ренфрю ще ковтнув води. - «Так усяке добре дерево приносить і плоди добрі», - промовив він. - Волею, вищою за мою волю, визначено, аби вмер я на руках у Будди, визначено світові сьому такий Шлях... Даруй мені своє благословення, Гаутамо, бо я помираю... Сам схилився над ним. - Вітер несеться на південь і знову вертає на північ. Весь світ - невпинний коловорот, і вітер кружляє слідами його круговерті. Всі ріки течуть у море, але море не переповнюється. До витоків своїх вертаються річкові води, аби знову текти. Те, що було, - це те, що буде; що вже звершилося - звершиться знову. Нема спогадів про минуле і не буде спогадів про те, що буде з тими, хто прийде своєю чергою опісля... І він укрив Чорного своїм білим плащем, бо той уже був неживий. Яна Ольвегга принесли до міста на ношах. Сам негайно послав переказати Кубері та Нараді, щоб чекали його в Приймальні Карми, бо ясно було, що в цьому своєму тілі Ольвегг довго не протриває. Коли вони заходили до Приймальні, Кубера перечепився об тіло мертвого чоловіка, що лежало на проході. - Хто це? - спитав він. - Хтось із Владарів. Ще троє мертвих служників Жовтого Колеса лежало в коридорі, який вів до операційних, де здійснювалося перевтілення. Всі троє були озброєні. І ще одного знайшли вже поблизу машин. Разючий удар кинджала влучив у самісінький центр жовтого кола, від чого тіло чоловіка стало схоже на пробиту мішень. На розтулених губах завмер, не встигнувши вихопитись, передсмертний зойк. - Чи не городяни таке вчинили? - висловив гадку Нарада. - З кожним роком Владарів ненавиділи все дужче. Мабуть вони скористалися тим, що в розпалі битви... - Ні, - заперечив Кубера, відгорнувши заплямоване кров’ю укривало, під яким на операційному столі лежало тіло. Глянувши на нього, він накрив його знову. - Ні, це не городяни. - Хто ж тоді? Він знову поглянув на стіл. - Це тіло Брахми, - проказав він значливо. - О! - Напевно вони не хотіли дозволити Ямі скористатися машинами для операції перевтілення. - Де ж Яма тепер? - Не уявляю. Але зараз нам краще поквапитись, якщо ми хочемо врятувати Ольвегга. - Атож. До роботи мерщій! Високий юнак прийшов до Палацу Ками й спитав Пана Куберу. На плечі в нього сліпучо виблискував спис, коли він нетерпляче походжав покоєм. Зайшов Кубера, кинув погляд на спис, на юнака і промовив одне коротке слово. - Атож, перед тобою Тек, - озвався списоносець. - Новий спис, новий Тек. Немає більше потреби бути мавпою, отож я знову став людиною. Незабаром вирушаю, тому і прийшов попрощатися - з тобою і з Ратрі... - Куди ти попрямуєш, Теку? - Хочу побачити решту світу, Куберо, поки ти ще не встиг замеханізувати всієї його магії. - Цей день однаково не за горами, Теку. Дай же тебе вмовити - побудь іще з нами... - Ні, Куберо. Я вдячний тобі, проте капітан Ольвегг не може дочекатися, коли ми відчалимо. Він і я вирушаємо разом. - Куди ж лежить ваша путь-дорога? - На схід, на захід... хтозна? На всі чотири вітри... Скажи-но, Куберо, кому нині належить Громова Колісниця? - Найперше вона, звісно, належала Шіві. Та Шіви вже нема. Якийсь час нею користався Брахма... - Але й Брахми більше немає. Вперше обходиться без нього Небо - править Вішну, Охоронець. Отож... - Збудував її Яма. Якщо вона комусь і належить, то напевне йому. . - А йому вона не потрібна, - підсумував Тек. - Тому, я гадаю, ми з Ольвеггом можемо позичити її для нашої мандрівки. - Звідки ти знаєш, що вона йому не потрібна? Ніхто ж не бачив Яму ось уже три дні після битви... - Вітаю тебе, Ратрі, - не дав йому доказати Тек, побачивши, як до покою зайшла Богиня Ночі. - «Борони нас від вовка й вовчиці, борони нас від злодія, о Ноче, й будь милостива до нас у дорозі». Він уклонився, й вона торкнулася рукою його чола. І він зазирнув їй в обличчя, і на одну осяйну мить богиня заполонила собою широкий простір, від глибин до висот. Її блиск розігнав пітьму... - Мені час іти, - сказав він. - Вдячний, вдячний тобі - за благословення. Він рвучко повернувся і вийшов. - Зачекай! - крикнув навздогін Кубера. - Ти говорив про Яму. Де він? - Шукай його в заїзді Триголової Вогнеквочки, - кинув через плече Тек, - якщо тобі він потрібен - він там. А може, краще зачекати, поки він сам тебе шукатиме? І Тек пішов собі. Підійшовши до Палацу Ками, Сам побачив, як звідти збігає сходами Тек. - Доброго ранку, Теку! - гукнув він до юнака, але той не відповів, аж поки мало не наштовхнувся на нього. Затуливши рукою очі, немов від сонячного світла, Тек вигукнув: - Пане! Доброго ранку. - Куди це ти так поспішаєш? Не терпиться випробувати своє нове тіло і нехтуєш сніданком? Тек засміявся: - О, Князю Сіддхартхо, в мене побачення з пригодами. - Чув про це. Учора ввечері балакав з Ольвеггом... Хай щастить тобі в мандрах! - Мені хотілося сказати тобі: я знав, що ти переможеш. Знав, що тобі все вдасться. - Не все, Теку, а лише частково, і то небагато. Це була не велика битва. Впоралися б і без мене. - Я мав на увазі, - пояснив Тек, - усе загалом. Ти брав участь у всьому, що до цього призвело. Ти не міг там не бути. - Гадаю, що так... атож, я і справді так вважаю... Завжди щось вабило мене до того дерева, в яке ось-ось ударить блискавка. - То доля, Пане. - Боюся, то радше випадково пробуджене громадянське сумління та щасливий дар помилятися. - А тепер що робитимеш, Князю? - Не знаю, Теку. Досі не вирішив. - Може, приєднаєшся до нас з Ольвеггом? Помандруєш по світу з нами? Пошукаєш пригод? - Дякую, ні. Я втомився. Може, попрошуся на твою колишню роботу і стану Самом Архіваріусом. Тек знову засміявся: - Не вірю. Ми ще побачимось, Князю. А поки що - до зустрічі. - До зустрічі... Когось ти... - Що? - Нічого. Просто на хвильку ти нагадав мені когось, кого я знав колись. Та дарма. Хай щастить! Він поплескав його по плечу і пішов далі. Тек заквапився своєю дорогою. Господар заїзду сказав Кубері, що в нього справді живе постоялець, який, за всіма ознаками, саме та людина, яку він шукає. Цей постоялець оселився на другому поверсі у кімнаті, що виходить на подвір’я, і навряд чи бажає, щоб його турбували відвідувачі. Кубера піднявся на другий поверх. На його стук у двері ніхто не озвався, і він спробував їх відчинити. Двері були замкнені зсередини на засув, і Кубера заходився у них грюкати. Нарешті почувся голос Ями: - Хто там? - Кубера. - Іди собі. - Ні. Відчини, я не піду звідси, поки ти не відчиниш. - Ну гаразд, зачекай хвилинку. Невдовзі клацнув засув, і двері прочинилися всередину на кілька дюймів. - Спиртним од тебе не тхне, то, мабуть, ти підчепив дівку, - зробив висновок Кубера. - Ні, - відповів Яма, дивлячись на нього. - Чого тобі треба? - З’ясувати, що в тебе негаразд. Допомогти, якщо зможу. - Не зможеш, Куберо. - Звідки ти знаєш? Я, так само як і ти, непоганий умілець. В іншому, звичайно. Яма подумав, тоді відчинив двері ширше і відступив убік. - Заходь, - сказав він. На підлозі перед купою всіляких іграшок сиділа юна дівчина. Ще майже дитина, вона притискала до себе брунатне з білим цуценя і дивилася на Куберу широко розплющеними зляканими очима, та ось він посміхнувся і заспокійливо махнув рукою. - Кубера, - сказав Яма. - Ку-бра, - сказала дівчина. - Це моя дочка, - повідомив Яма. - Її звуть Мурга. - Ніколи не знав, що в тебе є дочка. - Вона відстає в розвитку. Мозкова травма... - Вроджена чи внаслідок перевтілення? - спитав Кубера. - Внаслідок перевтілення. - Зрозумів. - Вона моя дочка, - повторив Яма. - Мурга. - Так, - сказав Кубера. Яма став поряд неї навколішки і підняв з підлоги кубик. - Кубик, - сказав він. - Кубик, - повторила дівчина. Він узяв ложку. - Ложка, - сказав він. - Ложка, - повторила дівчина. Він підняв м’яч і показав його їй. - М’яч, - сказав він. - М’яч, - повторила вона. Він знову взяв кубик і показав його їй. - М’яч, - сказала вона. Яма впустив кубик. - Допоможи мені, Куберо, - сказав він. - Допоможу, Ямо. Якщо є якась рада, ми знайдемо її. Він примостився коло них і підняв руки вгору. Ложка одразу ожила, одухотворена ложкавістю, м’яч сповнився м’ячності, кубик - кубиковості, і дівчина засміялася. Навіть цуценя, здавалось, уважно вивчало іграшки. - Локапали непереможні, - сказав Кубера, а дівчинка підняла кубик і довго-довго роздивлялася на нього, перше ніж назвала. Як відомо, після битви під Кайпуром Владика Варуна вернувся до Небесного Міста. Майже відтоді почала занепадати система Небесної ієрархії. Вершителів та Владарів Карми замінили Доглядачі Перевтілення, а функції їхні відокремлено від Храмів. По-новому винайдено велосипед. Зведено сім Буддійських святинь. У палаці Нірріті розташовано художню галерею та Павільйон Ками. І далі щороку святкували Фестиваль в Алунділі, і танцівники його були неперевершені. Пурпуровий гай зберігся у всій своїй красі, його доглядали віруючі. Кубера лишився з Ратрі в Кайпурі. Тек з Ольвеггом вирушили в Громовій Колісниці мандрувати по світі в пошуках невідомої долі. На Небесах правив Вішну. Ті, хто молився сімом Ріші, складали їм подяку за велосипед та за своєчасну аватару Будди, за Майтрею, що означає Князь Світла; називали його так чи за те, що вмів він вергати блискавиці, чи за те, що намагався цього не робити. Інші й далі називали його Магасаматманом і запевняли, що він бог. Проте він, як і давніше, волів відкинути від свого імені «Мага» й «атман» і зватися просто: Сам. Він ніколи не казав, що він бог, проте, звичайно, ніколи й не заперечував цього. За тих обставин ні визнання, ні заперечення нічого не важили. Окрім того, серед людей він не лишався так довго, щоб дати поживу хитромудрим теологічним домислам. А про ті дні, коли він покинув світ, розповідають кілька суперечних історій. Одне повторюється незмінно у всіх цих легендах: якось у присмерку, коли їхав він на коні понад берегом річки, злетів до нього невідь-звідки великий червоний птах, і був його хвіст утричі довший за тіло. І ще до світанку покинув він Кайпур, і більш його ніхто ніколи не бачив. І ось запевняють одні, що поява червоного птаха та його від’їзд - то всього лиш збіг обставин, і зовсім не пов’язані вони між собою. Кажуть, пішов він у пошуках ще не звіданого уповні супокою, дарованого шафрановим одіянням, бо вже виконав усе, заради чого вертався у світ, і встиг притомитися від бучної слави своїх перемог. Може, птах нагадав йому просто про швидкоплинну минущість пишноти і смертної слави. А може, й ні, коли вже на ту пору вирішив він покинути світ. Інші кажуть, ніби не вдягав він більш шафранової мантії, а птах був посланцем Сил Вищих Над Життя, що прикликав його назад у Нірвану - знову спізнати Великий Супокій, вічне блаженство, слухати, як співають зорі над берегами неозорого океану. Вони кажуть, що перейшов він через Міст Богів. Кажуть, він не вернеться. Інші твердять, що змінив він свою подобу і досі пробуває межи людей, береже й напучує їх у дні розбрату, боронить простолюд од гноблення можновладцями. Дехто ж запевняє, що справді птах був посланцем, але не з потойбічного світу, а з цього ж, і що ніс він звістку не йому, а держальнику Громоваджри, Царю Індрі, тому, хто зазирнув в очі Смерті. Ніхто ніколи доти не бачив отих червоних птахів, хоча, як нині відомо, водяться подібні до них на східному континенті, там, де провадив Індра війни з відьмами. Якщо ж була в пломінкій голівці птаха іскорка розуму, він міг донести з далекого-предалекого краю прохання про допомогу. Згадаймо, що Пані Парваті, яка була колись Самові за жінку чи матір, сестру чи дочку, а може - всіма ними одразу, утекла туди з Небес, коли уздріли їх примарні кицьки Канібуррхи, - аби жити серед тамтешніх чаклунок, з якими вона родичалася. Коли ж приніс птах таку звістку, то - не сумніваються оповідачі цієї історії - негайно вирушив він на східний континент, аби вберегти її та захистити от бодай-якої напасті. Отакі-то чотири версії легенди про Сама та Червоного Птаха, Що Провістив Його Відбуття, - як оповідають її, кожне на свій лад, моралісти, містики, суспільні реформатори та романтики. Будь-кому вільно, наважуся я додати, обрати будь-яку з цих чотирьох версій до любої собі вподоби. Тільки при цьому варто не забувати про той достеменний факт, що на західному континенті подібних птахів не знайдено, тоді як багато їх, певно, водиться на східному континенті. Приблизно через півроку покинув Кайпур і Яма-Дхарма. Нічого певного не відомо про ту пору, коли Бог Смерті полишив цей світ, і більшість смертних вважає це цілком достатньою інформацією. Дочку свою Мургу він оддав під опіку Ратрі й Кубері, і коли вона виросла, то стала жінкою разючої вроди. Можливо, вирушив він на схід і, може, навіть переплив через море. Бо живе десь у чужих краях легенда про те, як Один у Червоному виступив проти поєднаної могуті Сімох Князів Комлата у краю відьом. Але достеменно про те знаємо ми не більше, ніж про справдешній кінець Бога Світла. Та озирнися довкола... Смерть і Світло - завше і всюди; вони то накочуються хвилею, то відступають, змагаючись; вони присутні в межах і поза межами Примарного Сну Безіменності, що є світом; вони випалюють у Сансарі слова, творячи, либонь, щось дивовижно прекрасне. А поки що ті, хто носять шафранові одіяння, і далі медитують над Шляхом Світла; і ходить щодня дівчина на ім’я Мурга до Храму, аби покласти в присмерку його святилища ту єдину офіру, що її він приймає, - квіти. ______________________________________________________________________________________________ Маєвська Лариса Никандрівна - філолог-зарубіжник. Закінчила факультет романо-германської філології та аспірантуру при кафедрі історії зарубіжних літератур Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Працювала видавничим редактором. Нині працює в галузі художнього перекладу та літературознавства. Автор статей з історії іспанської літератури XIX ст. Перекладає з англійської та іспанської мов. У її перекладі вийшли новели Едгара По, Курта Воннегута, Артура Кларка, Рея Бредбері, Хуана Рульфо, Орасіо Кіроги.

⇐ Предыдущая 10 11 12 13 14 15 161718 19 Следующая ⇒