Annotation 2 страница

Отож і її ченці, і ченці в шафранових мантіях бажали її появи і прагнули сподобитися її милості. Казано-бо, що її благословення забезпечує майбутнє перевтілення у браміна. Один тільки Гандіджі про це не дбав, бо вже прийняв шлях остаточної смерті. А що Ратрі не з’являлась, то жрець повів розмову далі: - Я - Баларма, - мовив він. - Чи можу і я дізнатися про твоє ім’я, чоловіче добрий, і, може, про твою мету? - Я - Арам, - відповів жебрак, - той, хто дав обітницю десять років жити в бідності та сім років мовчати. На щастя, сім років уже проминуло, тепер мені вільно висловити подяку своїм благодійникам і відповісти на їхні запитання. Я прямую в гори в пошуках печери, де зможу поринати в роздуми і молитву. Я, можливо, скористаюся з вашої люб’язної гостинності й залишуся тут на кілька днів, а тоді помандрую далі. - Воістину то честь для нас, - проказав Баларма, - коли святий споборник побажає ощасливити наш монастир своєю присутністю. Ласкаво просимо. Якби тобі на твоєму шляху могло стати щось у пригоді, а ми могли б його тобі дати - будь ласкавий, скажи нам. Арам утупився в нього своїм незмигним зеленим оком і проказав: - Чернець, той, що перший мене побачив, мав на собі облачення не вашого ордену. - Кажучи це, він торкнувся темної мантії. - Я певен, моє бідолашне око угледіло якийсь інший колір. - Так, - відказав Баларма, - то послідовники Будди знайшли в нас притулок, вони спочивають від своїх мандрів. - Це й справді цікаво, - мовив Арам, - бо я хотів би побалакати з ними й, можливо, більше дізнатися про їхній Шлях. - Ти матимеш добру нагоду для цього, коли зупинишся в нас на деякий час. - Тоді я так і зроблю. А чи довго вони тут пробудуть? - Не знаю. Арам кивнув. - Коли я зможу побалакати з ними? - Вони зійдуться сюди увечері, в пору, коли всі ченці збираються разом і розмовляють про що завгодно - всі, крім тих, хто дав обітницю мовчання. - Тоді я чекатиму цієї пори за молитвою, - мовив Арам. - Дякую тобі. Вони вклонились один одному, і Арам пішов до своєї келії. Увечері Арам навідався до ченців, коли ті зібралися для спілкування. О цій порі обидва ордени сходилися докупи і вели між собою бесіди. Сам не бував на них, не приходив і Тек, а Яма взагалі ніколи не з’являвся. Арам примостився за довгим столом у трапезній навпроти кількох буддійських ченців. Якийсь час він розмовляв з ними про догмати і практику, про касту й віру, про погоду й буденні справи. - Дивуюся, - зауважив він по деякім часі, - що члени вашого ордену зайшли так несподівано й так далеко на південь і на захід. - Ми - мандрівний орден, - сказав у відповідь чернець, до якого він звернувся. - Ми йдемо, куди вітер віє. Простуємо за покликом наших сердець. - У край, де іржаві ґрунти і не вщухають грози? А може, десь тут поблизу трапляється якесь одкровення, що могло б розвинути мій дух, якби відкрилося й мені? - Весь світ - одкровення, - сказав у відповідь чернець. - Все змінюється і все лишається. День приходить на зміну ночі... кожен день різний по-своєму, але день - то є день. Майже все на світі - омана, однак форми цієї омани наслідують зразки, які є частиною божественної дійсності. - Так, так, - перехопив його мову Арам, - на шляхах омани і дійсності я добре знаюся, а спитати хотів про те, чи не з’явився поблизу новий Учитель або чи не вернувся хто із старих, а може, був який божественний прояв, про існування якого було б корисно знати моїй душі, що прагне пізнання. Кажучи це, жебрак скинув зі столу біля себе червоного жука завбільшки з ніготь великого пальця й заніс ногу в сандалії, ніби наміряючись роздушити його. - Благаю тебе, брате, не чини йому зла, - втрутився чернець. - Так їх тут повнісінько всюди, і Владарі Карми запевняють, що людина не може відродитися в подобі комахи, тому роздушити жука - то дія, що не обтяжить нічиєї карми1. - І все-таки, - заперечив чернець, - оскільки саме життя єдине, будь-яке життя є життя, у цьому монастирі всі сповідують вчення агімси2 й не дають собі волі нищити бодай який його прояв. - А проте, - заперечив Арам, - згідно Патанджалі, визначальним є радше намір, а не сам вчинок. Отже, якщо я убив не так з лихого наміру, як знічев’я, то я ніби й не вбивав. Признаюсь, я мав лихий намір, отже, якщо я і не вбив, то однаково на мене лягає тягар вини за той намір. Отож я міг би тепер наступити на жука і не став би від того гірший - згідно настанови агімси. Але оскільки я ваш гість, то, звісно, поважаю ваші звичаї і не вчиню такого. - Кажучи це, він відсунув ногу від комахи, яка уклякла непорушно, рудуваті вусики націлені вгору, мов антени. - А він і справді вчений, - озвався один з ченців ордену Ратрі. Арам посміхнувся. - Дякую тобі, але це не так. Я лише смиренний шукач істини, якому колись випала щаслива нагода підслухати бесіди мудрих. О, якби ж таку нагоду було мені даровано й тепер! Якби поблизу з’явився якийсь учитель або 1 Карма - закон природи, за яким будь-який вчинок людини - гріховний чи праведний - має свої відповідно негативні чи позитивні наслідки, що дедалі дужче позначаються на подальшій долі того, хто цей вчинок здійснює. 2 Агімса - відмова від насильства. мудрець, я не завагався б пройти по пекучих жаринах, аби, вмостившися коло ніг його, слухати його мову й наслідувати його приклад. Якби ж то... Він замовк, бо погляди всіх присутніх зненацька обернулися до дверей у нього за спиною. Не повернувши голови, він враз потягся і придушив жука, що принишк у нього під рукою. Хітинова спинка жука луснула і з неї виткнулися назовні два тонюсінькі дротики та грань маленького кристалу. І тільки тоді Арам обернувся. Погляд його зеленого ока перескочив через ченців, що сиділи вряд між ним і дверима, і втупився в Яму: на тому були шаровари, чоботи, сорочка, підперезана паском, плащ, рукавички - усе червоне, а голова обмотана тюрбаном кольору крові. - «Якби ж то»? - повторив Яма запитально. - Ти сказав «якби ж то»? Тобто в разі який мудрець чи аватара божества затримався тут поблизу, то ти хотів би з ним познайомитись? Ти про це вів мову, незнайомцю? Жебрак підвівся з-за столу і вклонився. - Я - Арам, шукач і мандрівник, попутник кожному, хто прагне просвітлення. Яма не відповів на уклін. - Навіщо ти називаєш своє ім’я задом наперед, Владико Оман? Адже всі твої слова і вчинки волають про те, хто ти є насправді! Жебрак здвигнув плечима: - Не розумію тебе. - Але посмішка знов набігла йому на уста й він додав: - Я той, хто шукає Шлях та Істину. - Важко повірити цьому, бо ж я був свідком твоїх підступних зрад - принаймні впродовж тисячі років. - Але так довго живуть лише боги, це про них ти говориш. - На біду, так. Ти припустився непоправної помилки, Маро1. - Якої ж? - Ти гадав, що тобі дозволять вислизнути звідси живим. - Визнаю, я передбачав, що так воно й буде. - Але не передбачив безлічі нещасливих випадків, які можуть спіткати самотнього мандрівника у цім дикім краї. - Я здавна подорожую один. А нещасливі випадки завжди спостигали не мене, а когось іншого. - Ти, мабуть, певен, що в разі твоє тіло тут загине, атман твій переміститься в інше тіло, приховане десь у надійному місці. Либонь, хтось розшифрував мої записи, і тепер такі штуки можливі. Жебрак насупився, мов грозова хмара. - Ти навіть не уявляєш, які сили тяжіють донині над цим монастирем, вони не допустять жодного подібного переміщення. Вийшовши насеред зали, він заволав: - Ямо, ти дурень, коли протиставляєш свою нікчемну, піду палу у вигнанні силу могутності фантазій Примарника. - Може й так, вельможний Маро, - відповів Яма, - але я надто довго чекав такої нагоди, аби відкладати її на пізніш. Згадай мою обіцянку у Місті Жадань! Якщо хочеш, аби ланцюжок твого існування не урвався, то спробуй прослизнути в ці єдині тут двері, на порозі яких я стою. І ніщо за межами цієї зали не врятує тебе тепер. Тоді Мара підняв руки - і повсюди спалахнули вогні. Все палало. Полум’я вихоплювалось з кам’яних стін, зі столів і мантій ченців. Дим здіймався валом і клубочився по всій залі. Яма опинився у вирі вогненної стихії, але не зрушив з місця. - Це найліпше, на що ти спроможний? - спитав він. - Твоє полум’я всюди, але нічого не горить. Мара плеснув у долоні, й полум’я щезло. Замість нього вгору метнулася кобра, майже в два людські зрости завдовжки; похитуючи головою з розгорнутим як віяло срібним каптуром, вона зависла гаком, ладна кинутися на присутніх. Яма не звернув на неї уваги, його похмурий погляд уп’явся тепер, мов жало чорної комахи, в єдине око Мари. Кобра розтанула в повітрі насеред кидка. Яма ступнув уперед. Мара відступив на крок. Так вони і завмерли; їхні серця відміряли три удари, заки Яма ступив ще два кроки вперед, а Мара відступив назад. Чола обох зросилися потом. Тепер жебрак ніби підріс, волосся його погустішало; він зробився кремезніший станом і ширший у плечах. Несподівана зграбність з’явилась у всіх його рухах. Він відступив ще на крок. - Так, Маро, перед тобою Бог Смерті, - процідив Яма крізь зціплені зуби. - Пропащий я чи ні, однак у моїх очах живе вічна смерть. І тобі доведеться зустріти їхній погляд. За спиною в тебе стіна, і тобі нікуди буде далі задкувати. Ти вже відчуваєш, як сили покидають твоє тіло, як починають холонути твої руки й ноги. Мара вищирив зуби у відповідь і заревів. Шия його зробилась гладезною, мов у бугая, м’язи на руках - завтовшки з чоловіче стегно, груди випнулися барилом, ноги стояли, як могутні дерева в лісі. - Холонути? - повторив він і розкинув руки. - Та цими руками я навіть велетневі хребет переламаю. А ти вже не бог, а просто викинуте падло, твого гніву забояться лише старі та немічні, а твій насуплений погляд здатен вибити дух хіба тільки з тварин безсловесних та людців нижчих каст. До мене ж тобі так далеко, як від безодні океанської до зірки в небі. Руки Ями в червоних рукавичках метнулися, мов дві кобри, до горла Мари. 1 Мара - в буддійській міфології - уособлення зла, всього того, що веде до смерті живі істоти. Головна функція Мари - чинити перепони боддхісатвам, які прагнуть просвітлення. - То скуштуй же тої сили, над якою ти так глумишся, вельможний Примарнику! Ти напнув на себе личину могутності, нехай же вона тобі й поможе! Візьми гору наді мною не словами, а ділом! Руки Ями міцно стисли йому горлянку, й обличчя в Мари, його щоки й чоло, розквітли вогнисто-червоними плямами. Око ось-ось вискочить з очниці, його зелений промінчик гарячково нишпорить довкола, шукаючи порятунку. Мара впав навколішки. - Годі, ясновельможний Ямо! - прохрипів він. - Чи ти хочеш заподіяти смерть самому собі? Мара весь час змінювався, обличчя його розпливалося, наче віддзеркалення в неспокійному потоці. Яма дивився згори й бачив своє власне обличчя, свої червоні руки, що вчепилися йому в зап’ястя. - Ти впадаєш у розпач, Маро, тепер, коли життя покидає тебе. Адже Яма не дитина, що побоїться розбити дзеркало, яким ти став. Зроби останню спробу чи помри як людина - однаково кінець у тебе один. Але Мара знову розплився й знову змінив свою подобу. Цього разу Яма завагався й послабив хватку на горлі в Мари: йому на руки впали жіночі бронзові коси, померхлий погляд благав. Шию жінки прикрашало намисто з черепів із слонової кістки, ледь блідіше за її шкіру. Сарі в неї - кольору крові, а руки торкаються його рук - майже пестливо... - Богине! - прошепотів Яма. - Ти ж не вб’єш Калі... Дургу?.. - спитала жінка, задихаючись. - І знову ти схибив, Маро, - прошепотів Яма. - Бо хіба ж ти не знаєш, що люди вбивають тих, кого любили? - Мовивши це, він стис руки, й захрускотіли, ламаючись, кості. - Будь проклятий десятиразово, - промовив Яма, міцно заплющивши очі. - Нового народження тобі не буде. Руки його розтислися. Високий, шляхетної статури чоловік лежав на підлозі коло ніг Бога Смерті, голова похилилась на праве плече. Око склепилося навіки. Яма перевернув тіло носаком чобота. - Розкладіть поховальне вогнище й спаліть його тіло, - велів він ченцям, не повертаючи до них голови. - Та не пропустіть жодної дрібниці в ритуалі: сьогодні вмер один з найвельможніших. Тоді він одвів погляд од справи рук своїх, крутнувся на закаблуках і вийшов з трапезної. Того вечора поміж хмарами шугали блискавиці, й сипали дощем, наче ядрами, Небеса. Вчотирьох сиділи вони у кімнаті нагорі вежі, що здіймалася з північно-східного рогу монастиря. Яма ходив по кімнаті й зупинявся біля вікна щоразу, коли проминав його. Решта всі сиділи, дивились на нього й слухали. - Вони підозрюють, - казав він їм, - але не знають. Боги не зруйнують святилища іншого бога чи богині, аби не виявити перед людьми свого розбрату - принаймні аж поки впевняться, що справа варта заходу. А вони не впевнені, тому й перевіряють. Це означає: ми ще маємо час. Вони закивали, і Яма повів мову далі: - Брамін, що відцурався від світу в пошуках своєї душі, простував цим шляхом, його спіткав нещасливий випадок, і він помер тут навічною смертю. Тіло його спалено, а прах розвіяно над річкою, що несе свої води в океан. Отак це було... На ту пору в монастирі гостювали мандрівні ченці Просвітленого. Невдовзі після того випадку вони звідси пішли. І хто зна, куди вони помандрували? Тек випростався як тільки зміг. - Ясновельможний Ямо, - проказав він, - вигадка ця потримається тиждень, місяць - може, навіть довше, - та одразу розсиплеться вщент, тільки-но Владарі Карми візьмуться судити котрогось із нас, тут, у цьому монастирі присутніх, бо ж нікому не поминути Приймалень Карми. За цих обставин, гадаю, хтось таки може бути - зовсім невдовзі - покараний, і все через цей випадок. Що тоді? Яма спокійно й ретельно скрутив цигарку. - Все треба підлаштувати так, щоб моя вигадка перетворилася на правду. - Хіба це можливо? Адже коли суддя стане вивчати розум якоїсь людини, то машина Карми відтворить усі події, пережиті цією людиною від самого малку протягом її останнього життєвого циклу; адже події ті закарбовані в мозку, й суддя читає з нього, як з пергаментного сувою. - Все це так, - відповів Яма. - Але хіба тобі не доводилось чувати, Теку з Архівів, про палімпсест - пергаментний сувій, що його було використано, потім очищено й використано знов? - Аякже, чував, але мозок - то не пергамент. - Невже? - посміхнувся Яма. - Так то ж ти порівняв його з пергаментом, а не я. І що таке, по суті кажучи, правда? Вона така, якою ти її подаси. - Яма запалив цигарку й провадив: - Наші ченці побачили страшну й дива гідну картину: я постав перед ними в своїй справдешній Подобі і дав волю чародійству свого Атрибута. Мара зробив те саме - і це тут, у цьому монастирі, де ми відродили настанови агімси. Вони знають. Вони знають, що богам можна чинити таке, уникаючи тягаря Карми, але струс був сильний і враження глибоке. На довершення, вони будуть свідками ритуального спалення тіла. І саме в цей час та казочка, яку я вам оце розповів, має закарбуватися в їхніх умах як істина. - Яким чином? - спитала Ратрі. - Цієї самої ночі, негайно, поки бачене вогнем палає в їхній свідомості й бурунить їхні думки, треба натомість викувати й приладнати нову істину... Саме, ти вже довгенько відпочиваєш, отож візьмися тепер до цієї справи. Скажи їм казання. Волай до їхніх найшляхетніших почуттів, до тих найвищих якостей духу, які роблять людину воском у божих руках. А тоді ми з Ратрі об’єднаємо наші зусилля, і для них народиться нова правда. Сам глянув на нього, опустив очі й відповів ухильно: - Не знаю, чи зумію. Давно вже я до такого не брався... - Будда завжди є Будда, Саме. Обтруси пил з якоїсь із своїх давніх притч. Маєш хвилин п’ятнадцять. Сам простяг руку: - Дай мені тютюну й паперу. - Він узяв простягнуту торбинку з тютюном і скрутив собі цигарку. - Вогнику. . Дякую. - Він глибоко затягся димом і закашлявся. - Я втомився брехати їм, - мовив він нарешті. - А це і є, як на моє розуміння, справжнісінька брехня. - Брехня? - повторив за ним Яма. - А хто тебе просить брехати? Процитуй їм «Нагірну Проповідь», коли тобі завгодно. Чи що-небудь з «Пополь-Ву»1 або «Іліади»... Мені байдуже, що ти їм наплетеш - просто розворуши їх трошки і заспокой. Оце й усе, чого я прошу. - А тоді що? - Тоді? Тоді я візьмуся їх рятувати... а заразом і нас. Сам задумливо кивнув: - Ну, коли так... Але я трохи не в формі для таких штук. Звичайно, я знайду двійко істин, підпущу благочестя... Але мені знадобиться двадцять хвилин. - Згода, хай двадцять. А тоді лаштуймось у дорогу. Завтра вирушаємо в Кайпур. - Так рано? - спитав Тек. Яма похитав головою. - Так пізно, - відповів він. Ченці сиділи на підлозі в трапезній. Столи були позсовувані до стін. Комахи кудись пощезали. Надворі лив і лив дощ. Великодушний Сам, Просвітлений, увійшов і сів перед ченцями. Зайшла Ратрі в одіянні буддійської черниці і під вуаллю. Яма і Ратрі пройшли в кінець зали і теж присіли на підлогу. Десь примостився, аби послухати казання, і Тек. Сам кілька хвилин просидів із заплющеними очима, а тоді мовив лагідно: - У мене багато імен, та жодне з них нічого не важить. Він трохи розплющив очі, але навіть не ворухнув головою. Ні на кого зокрема він не дивився. - Імена не важливі, - провадив він. - Говорити - це називати імена, але не в цьому важливість. Буває, зненацька трапляється щось таке, чого ніколи раніш не траплялося. Бачачи це, людина вдивляється у дійсність. Вона не вміє розповісти іншим, що ж вона бачила. Проте інші бажають знати й питаються в неї: «А на що воно було схоже, оте, що ти бачив? » Тоді людина намагається пояснити своїм одноплемінцям. Приміром, вона бачила перший у світі вогонь. От вона й каже: «Воно червоне, як мак, але в ньому витанцьовують й інші кольори. Воно безформне, як вода, що розтікається всюди. Воно пекуче, як літнє сонце, тільки ще пекучіше. Воно живе якийсь час на уламку дерева, а тоді дерево щезає, ніби хто його з’їв, і лишається щось чорне й сипуче, мов пісок. А коли дерево щезне, то щезає й воно». Отож ті, що слухають, повинні думати, ніби оте щось схоже на мак, на воду, на сонце, на те, що вони їдять, і на те, що вивергають із себе. Їм здається, ніби вогонь схожий на все те, що називав чоловік, який його бачив. Але самі вони вогню не бачили й не можуть знати, який він насправді. Вони можуть тільки знати про нього. Але ось вогонь знов і знов приходить у світ. Усе більше і більше людей його бачить. Минає час, і вогонь стає таким же звичним, як трава, хмари або повітря, яким вони дихають. Вони бачать, що він схожий на мак, але не мак, схожий на воду, але не вода, схожий на сонце, але не сонце, схожий на те, що їдять, і на те, що викидають, але він не те, він різниться від усього того, окремо взятого, або він усе те водночас. Отож вони дивляться на це нове щось і вигадують нове слово, аби його назвати. І називають його «вогонь». Коли ж вони здибають людину, яка ще вогню не бачила, й заговорять з нею про вогонь, то вона не втямить, що вони мають на увазі. Тоді вони, в свою чергу, почнуть їй пояснювати, на що схожий вогонь, знаючи з власного досвіду, що кажуть їй не всю істину, а тільки частину слів, хай би навіть назвали вони всі слова, що існують на світі. Та людина має сама побачити вогонь, вдихнути його запах, погріти коло нього руки, зазирнути в його серцевину - або так і лишитись навіки в невіданні. Отож слово «вогонь» нічого не означає, слова «земля», «повітря» й «вода» теж нічого не важать. І слово «Я» не має значення. Жодне слово не є важливе. Проте людина забуває дійсність і пам’ятає слова. Що більше слів вона пам’ятає, то розумнішою вважають її товариші. Вона дивиться на великі зміни, що відбуваються у світі, але не бачить їх такими, як бачила людина, яка споглядала світ уперше. Назви речей злітають з її уст, і вона всміхається, смакуючи їх; вона гадає, що пізнаєє речі з їхніх назв. Але й досі трапляється щось таке, чого донині не бувало. І сприймається й досі як чудо. Пишний обпалений цвіт опадає, лине потоком на край світу, вивергаючи попіл буття - і нема жодної з цих речей, що їх я назвав, а є все заразом, є сама дійсність, себто Безіменність. Отож я від вас вимагаю: забудьте свої імена, забудьте мої слова ту ж мить, як я вимовлю їх. Додивляйтеся радше до Безіменності в собі, яка підводиться, чуючи моє звертання до неї. Вона дослухається не до слів моїх, а до дійсності в мені, часточкою якої вона є. Це атман, він чує мене, а не мої слова. Решта все недійсне. Називати словами - означає втрачати. Сутність усього - це Безіменність. Безіменність незбагненна, вона могутніша навіть за Брахму. Все суще минається, одначе лишається сутність. Отож ви сидите, оповиті сном. 1 «Пополь-Ву» - національна книга індіанців кіче (стародавнє плем’я доколумбової доби, від якого ведуть своє походження туземці Гватемали). Книга написана мовою цього племені й має часто символічний, затемнений зміст. Сутність снить сном форми. Форми тлінні, а сутність вічна, вона снує нові сни. Людина дає найменування цим снам, гадаючи, що полонила сутність, бо не відає, що волає до недійсності. Оце каміння, ці стіни, тіла людей, що сидять коло вас, - це ті самі маки, вода, сонце. Вони є сни Безіменності. Вони є вогонь, коли завгодно. Буває, з’явиться сновидець, який усвідомлює, що він снить. Він може до певної міри керувати матерією сну, підпорядковуючи її своїй волі, - або може прокинутися, досягти більшого самопізнання. Якщо він обирає стезю самопізнання, то слава його буде велика, і сяятиме він зіркою у віках. Якщо ж він піде шляхом Тантри 1, об’єднавши Сансару2 й Нірвану, житиме й далі у світі, осягаючи його, то стане могутнім поміж повелителів снів. Його могутність може бути спрямована і на добро, і на зло, це як подивитись, - хоча й ці визначення також безглузді - поза межами поняття «Сансара». Однак жити в Сансарі означає підпадати під вплив могутніх винахідників снів. Коли сила їхня спрямована на добро, це золота доба, а коли на зло - це час пітьми. Сон-мрія може обернутися на жаску маячню. Писано-бо, що жити означає страждати. Так воно й є, кажуть мудрі, бо людина має звільнитися від свого кармічного тягаря, аби сягнути Просвітлення. Тому-то, кажуть мудрі, яка користь людині змагатись у мареннях зі своєю долею, яка і є тією стезею, з якої людина не повинна збочувати, коли хоче досягти звільнення? У світлі віковічних цінностей, кажуть мудрі, страждання - то ніщо; в умовах Сансари, кажуть мудрі, страждання веде до добра. Отож чи виправдано, щоб людина боролася проти тих, чия влада спрямована на зло? Сам витримав паузу, тоді підняв голову вище й провадив: - Цієї ночі поміж вами пройшов Бог Омани - Мара, могутній винахідник снів, чия влада спрямована творити зло. Він зіткнувся з іншим, з тим, хто вміє впливати на матерію сну інакше. Він стрівся з Дхармою3, що спроможний вигнати Повелителя снів зі свого сну. Вони билися смертним боєм, і от вельможного Мари не стало. Чому ж вони билися - Бог Смерті з Богом- Оманником? Ви скажете: шляхи богів непізнавані. Але це не відповідь. І відповідь, і виправдання однакові що для людей, що для богів. Добро і зло - яка різниця? - кажуть мудрі, адже і те, і те належить Сансарі. Отож послухайтеся мудрих, які навчали наш народ споконвіку, відколи людина пам’ятає себе на світі. Погодьтеся з ними, але поміркуйте також над річчю, про яку мудрі не говорили. Ця річ називається «краса». Для вас то ще одне слово, але зазирніть під його оболонку й розгляньтесь над Шляхом Безіменності. А що є Шлях Безіменності? Це Шлях Сну. Тоді чому Безіменність снить? Цього не знає жоден, хто пробуває в Сансарі. Тому спитайте краще, чим Безіменність снить? Безіменність, часточкою якої всі ми є, дає образи снам і снить формами цих образів. А що є найвищим здобутком будь-якої форми? Краса. Отже Безіменність - це митець. А тому головне - не проблема добра і зла, а проблема естетики. Боротися проти могутніх винахідників снів, які владою своєю чинять зло або насаджують потворність, - то не є боротися за те, чого навчали нас мудрі - бути байдужою порошинкою в плині Сансари чи Нірвани. То радше означає боротися за симетричну картину сну: сну у вимірах ритму й часу, гармонії і контрасту, - які зроблять його часточкою самої краси. Про це мудрі нічого нам не сказали. Ця істина така проста, що вони явно її не добачили. Тому ситуація велить мені звернути вашу увагу на її естетичність. Боротися проти владарів марень - хай би то були люди чи боги, - які снують потворні сни, то і є воля Безіменності. Боротьба ця також несе страждання, а тому кармічний тягар людина внаслідок цього полегшає, точнісінько як це сталося б, якби їй довелося терпіти потворність; але саме таке страждання веде до набагато вищої мети в світлі одвічних цінностей, про які так люблять балакати мудреці. І ось тепер я кажу вам: естетика того, що сталося на ваших очах цього вечора, була естетикою вищого ґатунку. Однак ви можете мене спитати: звідки, мовляв, мені знати, що є прекрасне, а що - потворне, і як треба діяти, керуючись цим знаттям? І я скажу: на це питання ви маєте відповісти самі. А для цього треба спочатку забути все, що я казав, бо я не сказав нічого. Пробувайте ж тепер у Безіменності. Він підняв правицю й схилив голову. Яма встав. Підвелася Ратрі. Тек вискочив на стіл. Вони вийшли разом усі четверо, знаючи, що механізми Карми цього разу проти них безсилі. Вони простували в п’янкому сяєві ранку попід Мостом Богів. Високі папороті, ще мокрі від нічного дощу, іскрилися обабіч стежки. Верхівки дерев і піки далеких гір бовваніли за клубами туману. День був безхмарний. Легенький вранішній вітерець іще був напоєний свіжістю холодної ночі. Їхній шлях лежав через джунглі, довкола все цокотіло, дзижчало і щебетало. Монастир, з якого вони пішли, вже ледь виднів над верхівками дерев; високо над ним в’юнилась смуга диму, розписуючи небеса. Служителі Ратрі несли її ноші посеред рухливого гурту ченців, слуг та невеличкого загону озброєних охоронців. Сам з Ямою крокували попереду, Тек мовчки вистрибував позаду вгорі, непомітний серед листя й гілля дерев. - Поховальне вогнище досі горить, - озвався Яма. - Атож. - То спалюють тіло мандрівника, який зупинився там відпочити й помер від розриву серця. - Свята правда. - Як на імпровізацію, твоя проповідь була просто чарівна. - Дякую. 1 Тантра - букв.: таємний текст, магія ( санскр. ) - священні тексти індуїзму, що відображають вірування про жіноче начало світу, яке є енергетичним джерелом буття. 2 Сансара - повторюваний цикл народження й смерті і страждань у матеріальному світі (протилежне нірвані, що є станом блаженства і свободи від матеріального існування). 3 Дхарма ( санскр. ) - одне з центральних понять давньоіндійської філософії, що означає закон, принцип, мораль; у релігійних системах - Бог, Абсолют. - Ти справді віриш у те, що проповідував? Сам засміявся: - Я на диво легковірний, коли йдеться про мої власні слова. Вірю всьому, що скажу, хоча знаю: це брехня. Яма пирхнув. - Жезл Тримурті все ще гуляє по синах людей. Нірріті1 ворушиться в своєму темному лігві, загрожуючи морським шляхам на півдні. Може, ти збираєшся згаяти ще одне життя на втіхи метафізики - аби знайти нове виправдання для протидії своїм ворогам? Твоя вчорашня проповідь показала, що ти знов повернувся радше до проблеми «чому», ніж до проблеми «як». - Ні, - мовив Сам, - я просто хотів випробувати на слухачах ще одну лінію доводів. Важко підбурити до повстання тих, для кого все - благо. В головах їхніх немає закамарку для зла, хоча страждання їхні від нього - нескінченні. Раб під тортурами, який знає, що народиться знову, - можливо, гладким купцем, - якщо страждатиме залюбки, дивиться на свою муку інакше, ніж той, у кого тільки одне життя. Він перестраждає усе, знаючи: хай яку велику муку терпить він тепер, його майбутні радощі будуть іще більші. В разі наш страдник не схоче вірити ні в добро, ні в зло, можна змусити красу й потворність послужити йому незгірш. Треба змінити лише назви, тільки й того. - Отже, тоді це нова офіційна лінія партії? - спитав Яма. - Аякже, - відповів Сам. Яма сягнув рукою в непомітний розріз свого вбрання, вихопив кинджал і підніс його привітально вгору: - Хай живе краса! - вигукнув він. - Хай згине потворність! Хвиля мертвої тиші прокотилася джунглями. Заніміли всі звуки життя. Яма підняв одну руку, а другою вклав кинджал назад у потайні піхви. - Стійте! - звелів він і глянув угору, мружачись від сонця й повернувши голову вправо. - Геть зі стежки! В кущі! Всі заметушилися. Постаті в шафранових мантіях мов вітром змело зі стежки. Ноші Ратрі застрягли поміж дерев, і вона стояла тепер поряд Ями. - Що сталося? - спитала вона. - Слухай! Оте щось котилося з неба на вибуховій хвилі звуку. Воно зблиснуло над бескидами, майнуло навкоси над монастирем, геть постиравши дим з піднебесся. Громові згуки засурмили про його наближення; коли воно прорізало свій шлях крізь вітер і світло, повітря дрижало. Це був хрест у вигляді літери «тау» з величезною петлею і вогненним хвостом позаду. - Нищівник вилетів на полювання, - мовив Яма. - Громова Колісниця! - закричав хтось із найманих воїнів, роблячи рукою знак. - Шіва мчить! Нищівник... 2 - проказав чернець, витріщивши очі від страху. - Відав би я тоді, який вдатний з мене майстер, то вже напевне відміряв би їй віку. Іноді я гірко каюся через свою геніальність, - нарікнув Яма. Хрест пронісся попід Мостом Богів, гойднувся над джунглями й помчав на південь. Його ревіння поволі стихало, даленіючи. Запала тиша. Несміливо цвірінькнула пташка. Їй відповіла друга. Тоді знов ожив гомін життя, і мандрівники вернулися на свою стежку. - Він вернеться, - сказав Яма. Так воно й сталося. Ще двічі того дня вони мусили тікати зі стежки, коли Громова Колісниця проносилась над їхніми головами. Останнього разу вона покружляла над монастирем, мабуть, спостерігаючи за поховальним ритуалом, який там відбувався. А тоді шугнула над горами й щезла. Тої ночі вони стали табором під зірками. І наступної ночували просто неба. На третій день вони вийшли до річки Діва неподалік маленького портового містечка Куна. Там уже була змога знайти судно, і того ж вечора вони попливли баркою на південь, туди, де Діва зливалася з могутньою Ведрою, а тоді далі, й нарешті до пристані Кайпура, куди тримали путь. Пливучи річкою, Сам дослухався до її плюскоту. Він стояв на темній палубі, спершись руками на поруччя, й дивився на воду, де яскраве небо піднімалось і падало, а зірки горнулись одна до одної. І тоді ніч озвалася до нього голосом Ратрі звідкись зблизька: - Ти проходив цим шляхом і раніше, Татхагатхо. - Багато разів, - відповів він. - Діва прекрасна, коли отак хлюпочеться й брижиться під зорями. - Воістину прекрасна. - От ми й прямуємо у Кайпур, до Палацу Ками. Що ти робитимеш, коли ми туди дістанемось? - Якийсь час я помедитую, богине. - Над чим же ти будеш медитувати? - Над своїми минулими життями та над помилками, яких я припустився у кожному з них. Треба переглянути власну тактику й тактику своїх ворогів. - Яма вважає, що Золота Хмара тебе змінила. - Може, й змінила. 1 Нірріті - в індійській міфології - персоніфікована руйнація, смерть. 2 Шіва - напівбог, керує матеріальною гуною невігластва, знищує матеріальний космос. Гуни (числом три: доброчесності, пристрасті, невігластва). Йдеться про різновиди впливу ілюзорної матеріальної енергії на живі істоти; гуни, зокрема, визначають спосіб життя, мислення і діяльності душі. Завдяки їхній взаємодії відбувається творення, підтримання і знищення Всесвіту. - Він вважає, що вона зробила тебе м’якшим, слабкішим. Ти завжди прикидався містиком, але тепер, на думку Ями, ти й справді став ним - собі і нам на згубу. Сам похитав головою і роззирнувся довкола, проте не побачив Ратрі. Чи то вона була тут невидимкою, чи то пішла геть. Він проказав тихо і безвиразно: - Я зірву ці зорі з небес і жбурну їх в обличчя богам, якщо доведеться. Я блюзнитиму в Храмах по всіх усюдах. Я ловитиму життя неводом, як рибалка ловить рибу. Я піднімуся знов у Небесне Місто, хай навіть кожна сходинка буде вогнем або гострим мечем, а шлях стерегтимуть тигри. Настане день, коли боги глянуть з Небес і побачать мене на сходах, а зі мною дар, якого вони бояться понад усе. Той день стане початком нової Юги1. Але спершу мені треба помедитувати трохи, - закінчив він, знов відвернувся до річки й задивився на воду. Зірка, палаючи, креслила за собою вогняний слід на небосхилі. Судно йшло вперед. Ніч зітхнула над Самом. Сам дивився вперед, весь у полоні спогадів. II

⇐ Предыдущая 7 8 9 10 111213 14 15 16 Следующая ⇒