Annotation 5 страница

Дитячi страхи — цiла країна, дивовижна й химерна. У нiй живе безлiч небачених iстот. Вiдьми, чаклуни, бабаї, домовики, привиди, вовкулаки, iнша чисть i нечисть iз книжних сторiнок, телевiзiйних екранiв, бабусиних казок. Вони сплiтаються з уявою, обростають фантазiями, прокрадаються у найглибшi, найпотаємнiшi схованки дитячої пiдсвiдомостi, а коли приходить час — виринають жахами! Дiти, так само як i дорослi, бояться самотностi, смертi, болю, тварин, пожеж, вiтру, грози, темряви… Бiльшiсть страхiв, як не дивно, провокують саме дорослi. Ми боїмося i заражаємо власними фобiями тих, кого б мали оберiгати. Пiзнiй вечiр, минув снiданок, вечiрня казка, слiд готуватися до сну, але мама нервується — тато затримується з роботи, його телефон не вiдповiдає. Мама сама не своя: дратується, пiдвищує голос, забула про цiлунок на нiч, телефонує усiм знайомим, плаче. — Мамо, що сталося? — Не знаю, iди спати, — сльози по щоках. — Мамо, де тато? — Нумо в лiжко! — Я боюся! — i знову сльози, але вже дитячi, сльози страху. Це маля ще не раз плакатиме: на «продльонцi», коли його забиратимуть пiзнiше за iнших; вдома, коли залишиться саме; по дорозi зi школи, коли йтиме порожньою вулицею. Буває, що й свiдомо лякаємо дiтей, таке собi «жахання на користь». «Будеш вередувати — вiддам тебе тому злому дядьковi! » (i мама тицяє у величезного вусаня, якому й на гадку не спаде, що з цього моменту вiн став найбiльшим мороком для малого) або «Не тицяй пальчиком у перехожих — вiдкушу» (бабуся напiвжартома цокає щойно вставленими щелепами, навiть не уявляючи, що саме цей звук переслiдуватиме її онуку в темрявi дитячої спальнi). Дитячi страхи неможливо рацiоналiзувати, жодне «не може бути» або «цього не iснує«не дiють. У країнi дитячого жаху може трапитися будь-що, все живе за власними законами. Недостатнiсть знань про свiт, нерозумiння його законiв, нестача критичностi мислення робить дитячi страхiття реальнiшими за реальнiсть. Бiльшiсть страхiв уособленi: дiти не просто бояться замкнених примiщень, самотностi, води, темряви, вони бояться того, що за цим ховається, того, що живе в щiлинах зачинених дверей, темних куточках кiмнати, того, що збiгає з водою або приходить, коли ти лишаєшся сам. Такi уособлення можуть нагадувати страшних казкових героїв, прочитаних або побачених проти ночi, сварливу сусiдку, дворового собаку, павучка з-за дивана… — А хто живе он в тому будиночку за садом? — питає бiляве дiвча, простягаючи руку в сторону стрiхи, що виглядає з-за яблунь. — Та… баба Яга одна, — кидає бабуся, недобре зиркаючи на сусiдчину хату, — вчора знову посварилися через бадилля на межi. — Справжня?! — в дитячих очах подив. — Найсправжнiсiнька, зла i противна! — I дiтей маленьких їсть? — Не знаю чи дiтей їсть, а сусiдiв всiх перегризла! — Як перегризла? — Отак i перегризла, тiльки впади їй в око, вiдразу гризтиме! — Бабусю, я її боюся! Безмежна дитяча фантазiя здатна створити страховисько з кого i чого завгодно. Абсолютно незагрозливi, з нашої, дорослої точки зору, речi можуть перетворитися у найжахливiшi страхи. Жовтавий метелик стає краплею вогню, що вiдiрвалася вiд сонця i летить на тебе з єдиним бажанням — обпекти; дворове кошеня переростає у мiнi-монстра, єдина мета якого — видряпати тобi очi; батькiвський портфель приховує в собi щось велике, зубасте, що тiльки й чекає як ти простягнеш руку, аби вiдкусити бодай пальчик. Малi школярики бояться багато чого, але одним iз найбiльших (i найсоромнiших — «бо вже дорослi») страхiв є страх темряви та того, що в нiй ховається. За пiвроку роботи шкiльним психологом я познайомилася з найрiзноманiтнiшими дитячими темрявофобiями. Якщо на мить та ще й проти ночi припустити, що усi тi бабаї, зубастики, баби Яги, темрявчики, кракозябри, лихосвiти iснують насправдi, — стає моторошно. Мимоволi щiльнiше загортаєшся у ковдру, пiдтикуєш кожен її кутик, ховаєш руки й ноги, залишаючи лише малесеньку дiрочку для носа, — а раптом повернеться твiй власний дитячий ляк i вкусить, або ще гiрше — потягне у свої темнi володiння. I хай кине в мене камiнь той, хто нiколи не будував ковдрово-подушкових фортець! Поступово маленьких борцiв iз темрявою назбиралось на цiлiсiньку терапевтичну групу i я вирiшила: «А чому б i нi? » Збиралися ми двiчi на тиждень у сусiдньому дитячому садочку. Там була велика iгрова кiмната та вимикач з регулятором iнтенсивностi свiтла — саме те, що треба. Четверо хлопчикiв та п'ять дiвчаток боялися темряви кожен по-своєму. Вадим i Маринка знали, що в нiй живе Бабай, «який забирає тих, хто не спить», а тому по кiлька годин не могли заснути. Сашковi темрява здавалася живою i густою «як вода», вiн i досi час вiд часу пiсяв у постiль. Богдан боявся «того, що в темрявi» без жодних пояснень. Iринка, Оленка й Тетянка свiй шлях у страхи почали з того, що пiд час грози, вiтру чи раптового вимкнення свiтла батьки не знайшли часу заспокоїти, посидiти на дитячому лiжечку, тримаючи за руку, або прихистити пiд власною ковдрою. Наслiдок — панiчнi стани у перелiчених ситуацiях. Олю налякала власна бабуся, вирiшивши якось на нiч розказати онуцi казочку про величезних кровожерливих циклопiв, якi й стали переслiдувати дiвчинку у темрявi. Iванко був упевнений, що його будинок мають пограбувати, а родину вбити — обов'язково вночi i обов'язково люди в масках. На моє недолуге «Чому ж у масках? » вiдповiддю було: «Ви що, кiлерiв по тєлiку нiколи не бачили?! » Метод, який я обрала для терапевтичної роботи, зветься страшнiше за будь-яке нiчне жахiття — систематична десенсибiлiзацiя. Дiя — проста, як дверi. Якщо тривалий час поєднувати те, що лякає, iз тим, що подобається, — страх зникне. Психологи жартують: якщо людинi, яка боїться висоти, запропонувати вирощувати на балконi улюбленi квiти, — вона їх швидко зненавидить. Парадокс полягає в тому, що недбале поєднання стимулiв може дати реакцiю, обернену очiкуванiй. I квiткар-любитель замiсть того, щоб позбавитися гiсофобiї, почне боятися зелених пагонiв та рожевих пелюсток. Позитивний стимул повинен перевищувати страх, а тому я мала пiдiбрати для своїх маленьких клiєнтiв щось таке, що вони люблять понад усе i не розлюблять за жодних обставин. Що це? Правильно — iгри та солодощi! Бiльша частина наших занять — гра. Ми бавимося, читаємо, придумуємо казковi сюжети, обiгруємо їх. Про страхи не згадуємо, найперше завдання — здружити малих, втягти у захопливий свiт спiльних iгор. Iнсценiзацiя дозволяє кожному втiлити власну мрiю, стати принцесою, яку усi люблять i захищають, або героєм, що смiливо долає усяку погань. Її, любу, менi й доводиться грати. У дитсадiвських засiках повно усiлякого краму: роги, шкури, чорнi плащi, капелюхи, iнше лахмiття, словом, «усе, що треба», навiть справжнiсiнька ступа з мiтлою вiднайшлися. До мого висмiювання, знущання та знищення дiти ставляться вiдповiдально. Такої забитої та нещасної нечистi як я — ще пошукати. Крок за кроком ми наближалися до нашої основної цiлi — долання страхiв. Нашi казки сповнилися героями, якi б за iнших обставин нiколи не зустрiлись. Єдине i непорушне правило — лейтмотив перемоги: герої, що уособлюють усе найкраще для моїх маленьких клiєнтiв, перемагають ворогiв, а з ними i свої страхи. А вiдтак нiчого не заважає грекоепiчному Геркулесовi врятувати росiянку-Василису вiд кіношного Бальтазара. Зупинимося на досягненнях кожного. Вадим та Маринка кiлька разiв долали ненависного Бабая. Спочатку вони звели його хитрiстю, як Гензель i Гретель. Дiтлахи заманили Бабая цукерками в комiрчину i закрили на гачок. Хвилин з п'ятнадцять я благала малих упертюхiв вiдчинити дверi, доводячи, що сидiла в комiрчинi, чатуючи на ворога. Потiм Богдан у ролi Геркулеса, а Марина, наче справжня Ксена, принцеса-воїн, перетворили свiй страх на попiл i розвiяли вiтром. Схопленого в полон i переляканого Бабая (великi листки чорного паперу) дiти рвали на дрiбнi клаптики. Така ж доля чекала i на злого Циклопа, i на «Того, що в темрявi», витвори Олиної та Богданової уяви. Останнiй навiть вiдмовився вiд пiдтримки та допомоги, i ми усiєю групою лише спостерiгали через вiкно за тим, як Богдан гордо несе залишки страху та струшує їх у круглий кольоровий смiтник бiля виходу з дитсадка. Мiсцева нянечка звинуватила мене у «якихось чорних ритуалах» i пообiцяла наскаржитись у мiлiцiю. Обiйшлося. Сашко перевтiлювався у свого «мультяшного» улюбленця Наутiлуса. Жвавий хлопчик з бурхливою фантазiєю, вiн перетворював iгрову кiмнату на океан: зеленi штори ставали водоростями, розмальованi столи та стiльчики — кораловими рифами. Малi, розсiкаючи руками-плавцями повiтря, носилися кiмнатою, уявляючи себе зграєю риб. Мить вивiльнення з рибалчиних тенет ледве не скiнчилася погромом. Впольованi у сiтi, а точнiше — загорнуті у вiконну тюль, рибинки борсалися з такою силою, що я не знала кого рятувати — їх чи напружено риплячий карниз. Таке плавання було захопливим i веселим, однак передi мною стояла зовсiм iнша мета. Терапевтичну iдею вдалося втiлити за допомогою регулятора свiтла. Риби спочатку гралися на поверхнi, а потiм заглиблювалися далi i далi у морську безодню. Нарештi безстрашному Наутiлусу випала нагода врятувати друзiв iз темної печери, лiгвища злих спрутiв, допомогти їм дiстатися до безпечної теплої течiї, де видно сонячнi променi. Далося це Сашковi ой як не просто! Вiн останнiм вийшов iз темної кiмнати, пропускаючи iнших. Але побiлiлi рученята, що мiцно тримали широко прочиненi дверi, та крапельки поту на обличчi свiдчили про непросту перемогу над собою. Iванко зi своєю гангстероманiєю виявився найупертiшим. Хлопець був переконаний, що навколо повно грабiжникiв та найманих убивць, яким тiльки того й треба, що знайти його й «лiквiдувати», бо «багато знає«. Прийшлося грати в «Один удома». Штатним душогубам — менi й вiльнонайманому помiчниковi, Iвановому брату (саме вiн пiдсадив малого на бойовики) — було непереливки. Для початку нас оббризкали з водяних пiстолетiв, потiм довго ганяли коридорами i нарештi зв'язали спина до спини, ще й роти заклеїли скотчем. Дiти пищали вiд задоволення, а Iванко без упину хвалився своєю силою й кмiтливiстю. Iринцi, Оленцi й Тетянцi дорогою безстрашшя йшлося найважче. Охоче бавлячись з однолiтками, вони блискуче виконували ролi замкнених у вежi (вколотих веретеном, отруєних яблуком) принцес, виглядаючи при цьому зворушливо безпорадними. Але боятися не переставали. Жодна психотерапiя не здатна замiнити того, чого дiвчатка найбiльше потребували, — вiдчуття захищеностi й тепла. Найлякливiшою з усiх виявилася Таня. В iграх тиха i непримiтна, вона завжди намагалася знаходитись якнайближче до мене, у найтривожнiшi моменти мiцно притискаючись усiм своїм тремтячим тiльцем. — Боюся! — розридалася Тетянка, спостерiгаючи, як Богдан-Геркулес, розмахуючи мечем, врятував Iринку-Василису вiд мене-Бабая. — Таню, все нормально, все добре, — бiжу до дiвчинки, ледь встигнувши стягнути чорного плаща. — Богдан урятував Iринку! — Ну, а якщо вiн прийде по м-е-ене?! — Хто? — Ба-а-абай! — Не прийде! Богдан його знищив, ти ж бачила! — Оце так-так, не було у неї такого страху, догралися! — Богдана-а не буде, а вiн при-и-йде! — Ти мене тiльки поклич, я примчу та вб'ю Злого Бабая, — ще не вийшовши з ролi, гордо продекламував наш герой, обiймаючи зарюмсану Таню. — Правда? — Даю слово Геркулеса! З того часу Богдан взяв шефство над Танею i коли було лячно, дiвча вже трималося не за мою, а за його руку. Згодом Тетянка ще бiльше прив'язалася до Богдана, усюди за ним ходила хвостиком, дiлилася iграшками, бутербродами i навiть попросила вчительку перевести її в 1-Б, клас свого героя. Зворушлива дитяча дружба розчулювала, але й бентежила, насторожувала. Якщо сьогоднi дiвчинка вiдчуває себе у безпецi лише в присутностi «сильного чоловiчого плеча», що буде далi? Чи зможе вона самостiйно долати страхи та труднощi, чи завжди й усюди чекатиме на рятiвника? Якось Богдан не змiг прийти на заняття — поїхав до бабусi. Таня вiдмовилась брати участь у наших iграх, сидiла в кутку, стиснувши губи й вперто намотувала на пальчик жмут волосся. За сюжетом ми розгубилися в темному лiсi: розбiглися у рiзнi кiнцi кiмнати й вимкнули свiтло. Завдання — зiбратися разом, знайти одне одного лише за допомогою лiхтарикiв, перемовлятися не можна. Нарештi пiсля дитячих пискiв, зойкiв, смiшкiв i мого шикання ми зiбралися до купи, перерахувалися i зрозумiли, що не вистачає Тетянки. Її лiхтарик не свiтився, на iм'я дiвчинка теж не озивалася. Я вже потягнулася до вимикача, аж раптом озвався Iванко: «А давайте одночасно включимо лiхтарi i будемо свiтити разом, нiби великим прожектором, так Таню i знайдемо! » I дiйсно, ми знайшли її. Дiвчинка сидiла в своєму кутку, пiдiбгавши ноги й тихо схлипуючи. Дивно, як ми ранiше не почули цього звуку. Iванко кинувся, було, до неї. — Стiй, — кажу, — Тетянко, iди до нас, на свiтло. — Заберiть мене. — Нi, йди сама, ти зможеш, давай, ми чекаємо на тебе. — Я боюсь, я не зможу! — А ти спробуй, ми тобi посвiтимо! — Таню, давай! — хтось iз-за спини. — Таню, а ти розженись — i швидко до нас! — ще один радник. — Та-ня! Та-ня!! Та-ня!! — спочатку один голос, два, далi — хором. Дивлюся, Таня встає, спочатку стиха, потiм, набираючи ходу, бiжить до нас. Усi в захватi: смiються, обнiмаються, стрибають — купа мала. — Гуртом i батька легше бити! — раптом заявляє Iван, — це мене… теє… тато навчив. На останню зустрiч ми зiбралися в моєму кабiнетi, сидiли на килимi, дiлилися враженнями. Кожна розповiдь — це було обов'язковою умовою — завершувалася словами «я здолав свiй страх». А ще ми його з'їли. Саме так. Iринчина мама спекла величезний торт «Наполеон»: чорнiший за темряву, i такий смачний — пальчики оближеш. З'їли до останньої крихти. «Так йому й треба! » — пiдсумував Богдан. Р. S. «Гуртом i батька легше бити! » — це прислiв'я, вигукнуте малим Iванком в розпалi почуттiв, стало для мене основним правилом групової психотерапiї.

Ця трагiчна по сутi, але позажанрова за змiстом iсторiя, особисто для мене розпочалася з чергової п'ятихвилинки. Кожного понедiлка, рiвно о сьомiй сорок п'ять, увесь педагогiчний колектив нашої школи, позiхаючи, займав свої мiсця в залi для нарад. Iдея круглого столу, виплекана Надiєю Григорiвною, втiлювалась у громiздкому рiзьбленому овалi. Наше зiбрання навряд чи вiдчувало дух єдностi часiв Артура. По-перше, в один ряд вчительське лицарство нiяк не вмiщалося, тому обранi створювали перше коло, а iншi сидiли попiд стiнами нечiтким прямокутником. По-друге, ми майже не бачили одне одного крiзь папоротi, юки, фiкуси та iншу дивну зелень, вмуровану у тiснi горщики, що буяла в дiрцi по центру нашого «круглого столу». Цього разу, втiм як завше, нас розбудив, тобто поєднав, гучний голос нашої директорки-королеви: — Колеги! Друзi! Я звертаюся не до всiх. Серед нас є такi, кого не можна назвати вчителем, i кому не мiсце у школi, серед дiтей. Я не жартую, — ярилася директорка. Принишклi колеги, намагаючись второпати в чому справа, переглядалися крiзь зеленi кущi, гадаючи, хто ж викликав царську немилiсть. — Те, що сталося, менi болить не лише як директоровi. Я — мати! А якби таке горе, не дай Боже, iз вашою дитиною сталося?! — Iнга Iванiвна тицьнула у бiк винуватця. — Невже б ви хотiли, аби про це знала уся школа?! Як врештi-решт з'ясувалося, сталося дiйсно жахливе. Зґвалтували дев'ятикласницю, Оксану Мазур. Молодики-дармоїди, що товклися бiля школи майже кожного вечора, вирiшили спробувати гострих вражень. Як наслiдок — групове зґвалтування. Класну керiвничку повiдомила мама дiвчинки. Прийшла зранку блiда й чорна, сказала все, що думає про школу, про те, як тут дивляться за дiтьми. Потiм увiрвалась до директора, вимагала справедливостi, покари ґвалтiвникам i вчителям, котрi не догледiли дитину. Реакцiя зрозумiла, адже доньку пiдiбрали за самiсiнькою школою — п'яну, розiрвану, не при собi, ще й з дурною посмiшкою на обкусаних вустах. Ображена вчителька виказала все, що думає з цього приводу усiм, кого знайшла: колегам, технiчкам, вахтерам i, що найжахливiше, Оксаниним однокласникам. Звiстка скоро розлетiлася по усiх кутках. Важко сказати, що було правдою у цiй версiї, але школа дiзналася про те, що Оксана — малолiтня хвойда, котра сама усе спровокувала. Винними були й батьки, якi не навчили порядностi. Ошелешена подiєю i тим, що сталося за нею, я довго сновигала кабiнетом, думаючи про те, як Оксана повернеться до школи, до класу, як її сприйматимуть? Чутки зупинити неможливо, а навряд чи знайдеться щось гiрше вiд липкого шепотiння услiд. Вирiшила запросити дiвчинку до себе. Поговорити, пiдтримати. Спочатку начиталася, перевернула бiблiотеку, порадилася зi своїми викладачами. Потiм пiшла у клас, вирiшила поговорити з дiтьми. Мене зустрiли пiдозрiло, дивились з-пiд лоба, а у вiдповiдь на проповiдi про милосердя i пiдтримку кидали єхиднi смiшки. Я пiшла далi: розповiла про те, що вiдчувають жертви ґвалтiвникiв, зачитала журнальнi вирiзки, показала вiдео. В якийсь момент менi здалося, що розумiння досягнуто, дiти здатнi прийняти те, що сталося, пiдтримати свою однокласницю. Тодi я не звернула уваги на фразу, кинуту якимось хлопцем: «Ви краще їй про все це розкажiть! » Нарештi я зустрiлась iз Оксаною. Ледве не силою затягла її у кабiнет. «Не треба менi нiякого психолога, я не хвора i не псих», — i все тут. Втупивши очi у вiкно, дiвчинка вперто вiдмовлялася розмовляти про що б то не було. — Оксано, я не збираюсь тебе силувати своєю допомогою. Не хочеш говорити — не треба. Лишень пам'ятай: ти завжди можеш прийти до мене i все, що розкажеш, залишиться у цьому кабiнетi. — Аякже… — нарештi хоч якась реакцiя, якась зачiпка. — Не вiриш? Я правду кажу. Нiхто нi про що не дiзнається. Не хочеш говорити, можеш листа менi написати. Легше стане. — Як ви не розумiєте? У мене все нормально! Нiчого такого не сталося. Це мама крик пiдняла й усiм розпатякала, а тут ще й ця фiзичка дурна свого рота вiдкрила. Оксана кричала так голосно, що менi довелося причинити вiкно. Вона помiтила й продовжила вже спокiйнiше. — Я його люблю. Розумiєте? Ми зустрiчаємось. — Кого, ґвалтiвника? — вирвалось у мене. — Нiчого ви не розумiєте. Зараз кохання без сексу не буває. Вiн дорослий. Краще зi мною, нiж з iншими. Ми вже давно це робимо. Батькам я не казала, бо вони вiд життя вiдстали. От мама i пiдняла шум, ще й заяву ментам накатала. Я ж його можу втратити, розумiєте? Вiн мене кине, якщо заяву не забрати. — Оксано, але ж це не лише з ним. Iншi хлопцi теж, — кажу обережно, остерiгаюсь, що зiрветься з розмови. — Ну випили трохи, пацани нiчого такого не хотiли. Вони вибачалися, ви не подумайте. Все нормально. — А вiн як дозволив… ну iншим… iз тобою? — Вiн не дозволяв, вiн за цигарками пiшов. — А вони? — Ну що вони? Я ж симпатична, а тут ще й лiфон впав, не встигла одягнутися… — А як ти опинилась одна за школою? — Та це мама почала кликати, вона завжди як дурна мене шукає… ну, пiсля одинадцятої. Я забула котра година. От пацани й розбiглись, щоб з нею не зв'язуватись. Все нормально. Розумiєте? Нормально все! I вiдчепiться вiд мене з вашою допомогою. Хочете допомогти, скажiть мамi, щоб заяву забрала. Р. S. У судi Оксана доводила, що на все погодилася сама i нiхто її не силував. «Це ж кохання», — торохтiла вона, як заведена. Гвалтiвники неповнолiтньої дiвчинки отримали лише умовнi термiни. Цим Оксанине кохання i завершилось.

Коли я розповiдаю студентам про свої поневiряння шкiльним психологом, вони завжди запитують: чому я покинула цю роботу? Причин багато, ключова — неможливiсть допомогти дiтям реально. Справа в тому, що без спiвпрацi з батьками або хоча б без їхнього невтручання, усi зусилля шкiльного психолога зводяться нанiвець. Прагнеш пiдняти дитячу самооцiнку, нарештi досягаєш результату — твiй маленький «клiєнт» починає вiрити у власнi сили, у те, що може досягти успiху. I тут батьки за першу ж невдачу: «Хiба можна бути таким дурнем? Я тебе що, головою вдарила коли народжувала? Турок! Дурний, аж свiтишся»… Боїться дитина темряви. Мало що за нею ввижається: Бабай або iнше страховисько. Тут i дорослому страшно iнколи ногу з-пiд ковдри висунути — раптом щось вкусить? Причини страхiв рiзнi, i це важливо, хоча й не так принципово. Головне — толерантне ставлення. Аж нiяк не можна дiтей соромити або залякувати. Консультую батькiв, раджу: «Залишайте маленький свiтильник бiля лiжечка, не зачиняйте дверi в кiмнату, не влаштовуйте багатих вечерь перед сном, читайте добрi казки…» У вiдповiдь чую: «Я теж боявся темряви i якби зi мною панькались, що б з мене вийшло? » Питання резонне. I що ж вийшло? Черствий, садистичний батько, не здатний пригорнути дитину, заспокоїти, розвiяти страхи. Найяскравiший випадок — iсторiя маленького Вадика, першачка. До мене звернулася його вчителька. Пiдшукуючи слова, пояснила: «У Вадика… як би це сказати… умовний рефлекс на крик. Гарне дитя, старанне, але нiчого не робить доти, доки голосу не пiдвищиш. Сидить у вiкно дивиться, папiрцi якiсь розмальовує. Просиш — жодної реакцiї. Раз не витримала, ногою тупнула, розкричалася — почав працювати. Зараз самiй страшно. Що з дитиною? » Ледве заспокоїла. Попросила привести Вадика. Заходить. Дивиться кудись крiзь мене величезними, без жодного натяку на якiсь емоцiї очима, — порожнiми, аж моторошно. Запрошую сiсти за стiл. Пропоную листочок паперу. — Вадику, — кажу, — давай намалюємо твою сiм'ю. З ким ти живеш? — …М-м-м… ну, з котом. — А ще з ким? — Бабуся iнодi приїжджає. — А мама, тато? — …Ну так, i вони. — Може ще хтось? Намалюй кого хочеш. Я тобi не заважатиму. Вiдхожу убiк, спостерiгаю. Раптом випускаю з рук олiвець, випадково. Вiд реакцiї Вадима в мене ледве серце не стало. Вiн пiдстрибнув, перекинув стiлець, впав, розгубив олiвцi, забився в куток бiля вiкна i закрив долонями очi. — Вибач. Це я винна. Впустила олiвець, — намагаюся пiдiйти, обiйняти, заспокоїти. — Не я? — Нi, звичайно. Це я впустила олiвець i вiн голосно впав. — А я впустив iншi… — Ну то й що? Давай разом збирати. Зберемо, будемо малювати. Гаразд? — Будемо малювати, — луною повторює хлопчик. Пiд час нашої першої зустрiчi намалювати сiм'ю Вадим так i не змiг. Його руки тремтiли. Як вiн не намагався втримати олiвець, той висковзав i падав. Це приводило хлопчика у дивний стан. Вiн завмирав на кiлька секунд, мружився, нiби в очiкуваннi удару, i лише розумiючи, що його не сварять, пiднiмав олiвець. Малюнок сiм'ї, який Вадим принiс iз дому, мене вразив. У правому нижньому кутку паперу вiн намалював свою родину: себе, батька, братика i кота. Насправдi то були маленькi цяточки; про те, хто саме намальований, я дiзналася, розпитавши хлопчика. Мами на малюнку видно не було. Як пояснив Вадим: «Вона всюди, i нiколи не знаєш, звiдки прийде». Я працювала з Вадимом близько мiсяця. Ми зустрiчалися майже кожного дня пiсля занять. Йому подобалося приходити до мене i займатися своїми справами. Хлопчик малював, грався, iнодi брав iз собою зошити i робив уроки. Страшенно не любив вiдповiдати на питання, але мiг сам, нi з того нi з сього, почати розповiдати про себе. Я не заважала, лише спостерiгала. Поступово з'ясувалося, що мама працює на базарi, торгує ковбасою. Як зауважив Вадим, дуже його любить, а тому виховує. Виховує просто. Б'є ковбасою, а також шлангом вiд пилососа. Обурена i збентежена, я вирiшила викликати батькiв. Прийшли. Втомленi, змерзлi (зима). Не перебиваючи, вислухали все, що я їм сказала. I про те, що їхня дитина дуже здiбна, i про те, що потребує уваги, і що краще не кричати на хлопчика, а робити зауваження — вiн зрозумiє (може, не вiдразу, але згодом — обов'язково). Сказала, що Вадимовi варто придiляти бiльше часу, гратися з ним, ходити на спiльнi прогулянки. I ще багато чого iншого. Я говорила, а вони слухали мовчки, без жодних видимих реакцiй на обличчях, без жодних запитань. Я змовкла. Пауза висiла у повітрі хвилини зо три. Потiм пiдвiвся батько, кремезний: бiльше про нього нiчого не пам'ятаю: хiба лише сильний запах дешевих цигарок. Сперся на мiй стiл, нахилився i сказав, наче плюнув: «Матимеш власних дiтей, тодi й вказуватимеш, що робити. Зрозумiла? Психолог». I це все. Мати намагалася розкрити рота, але вiн випхав її за дверi i потягнув коридором. Це я розумiла по тому, як стихала її лайка на мою адресу i «усiєї цiєї чортової школи». Вадика я бiльше не бачила. Вчителька телефонувала додому, батьки сказали — захворiв. Пiзнiше вони забрали його документи i, наскiльки менi вiдомо, вiдвезли до бабусi у село, де вiн i продовжив навчання. Сподiваюся, там йому буде краще. Почуття провини перед цим маленьким хлопчиком досi дає про себе знати. Але й зараз я не знаю, як треба було вчинити. Зовсiм не розмовляти з батьками? Говорити по-iншому? Зробити ще щось? Нiколи я так гостро не вiдчувала власну безпораднiсть, як у перiод роботи у школi. Усвiдомлення того, що вiд твоїх зусиль мало що залежить, що усi твої старання нiчого не вартi, — доводило до вiдчаю. Саме тому пропозицiя обiйняти посаду викладача кафедри психологiї здалася менi спасiнням вiд лихої долi. Що це — слабкодухість, боягузтво, спроба зберегти психiчну стабiльнiсть (а я й справдi була на межi нервового зриву)? Не знаю, важко сказати. Знаю одне — нiхто i нiщо не може зашкодити дитинi бiльше, нiж її власнi батьки. Р. S. Усi батьки прагнуть бачити дитину успiшною та щасливою? Може й так. Але що для них успiшнiсть? Розум? Дитина втрачає дитинство, сидить з ранку до ночi над пiдручниками, ненавидить i пiдручники, i батькiв, заздрить друзям. Безстрашнiсть? Дитина спить у темнiй кiмнатi, залишається сама вдома, прислухаючись до стукоту власного серця. Щедрiсть? Вчимо вiддавати iграшки i дiлитися останнiм яблуком, отримуємо — тиху заздрiсть, вiдчуття незахищеностi, відчуття того, що все можуть вiдiбрати. Вiдповiдальнiсть? У результатi — шкiльна тривожнiсть, занижена самооцiнка, невпевненiсть у власних силах!

Я ще студентка, й окрiм турбот шкiльного психолога маю клопiт iз навчанням. П'ятий курс з усiма його вимогами, парами та сесiями дратує з кiлькох причин. По-перше, метушня мiж унiверситетом та школою виснажує, по-друге — заважає працювати, по-третє — переконує в непрактичностi вузiвської освiти. Iншими словами — за рiк куштування шкiльного хлiба я навчилася вдесятеро бiльше, нiж за чотири попереднi роки гризiння гранiту науки. Одна з небагатьох радостей, яку менi таки довелося пiзнати за роки навчання, — наукова робота. Менi пощастило: я зустрiла цiкаву людину, яка мала безлiч цiкавих iдей, — мого наукового керiвника. Одна з його iдей перетворилася на курсову, а згодом i на дипломну роботу. Ми вивчали етнiчнi стереотипи, нас цiкавило, як українцi ставляться до представникiв iнших нацiональностей, що думають про них. Заражена науковим ентузiазмом, я недозовано «ковтала» книжки (i розумнi, i тi, яких бiльшiсть), гарячково перебирала методики, мене лихоманило вiд власної зухвалостi — я можу проаналiзувати не що-будь — етнiчну свiдомiсть! Нарештi — поле! Я вивчатиму стереотипи старшокласникiв у своїй власнiй школi! Сповнена гордостi вiд того, що я не просто шкiльний психолог, а ще й справжнiй дослiдник, iду в 11-А. «Привiт! » — кажу, i далi щось на кшталт: «Ми з вами можемо прислужитися українськiй науцi, провести дослiдження i дiзнатися багато цiкавого про себе та iнших! Для цього будемо порiвнювати представникiв рiзних нацiональностей, шукати спiльне i вiдмiнне у рисах їхнього характеру, у поведiнцi, ставленнi до себе, iнших, життя…» У вiдповiдь — незрозумiле мугикання, вигуки «Ну-ну! », «А це замiсть алгебри? », «А що нам за це буде? », нарештi — «Добре…», «Давайте свої папiрцi», «Показуйте, що там треба робити». Пiсля довгих пояснень i уточнень — схиленi голови, гризiння ручок, рипiння стiльцiв, заглядання через лiкоть сусiда, — усi ознаки iнтелектуальних мук. Працюють. Завдання непросте — треба порiвняти мiж собою представникiв рiзних етносiв, здебiльшого тих, з якими контактуємо (українцi, росiяни, бiлоруси, поляки, цигани, євреї, чеченцi), або тих, про яких багато чуємо (американцi, японцi, нiмцi). Порiвнювати об'єкти слiд по три, причому необхiдно вказати рису, яка об'єднує двох із них, наприклад, українцiв i росiян, але вирiзняє третiх, припустимо, бiлорусiв. Через кiлька хвилин вiдносної тишi клас помiтно розворушується, то тут, то там виникають збурення. — Лєн, як назвати тих, у кого на все своя думка? Ну, неслухняних, впертих, як осли? — смикає подругу дiвча з першої парти, не в змозi саме пiдшукати необхiдне слово. — Вiдчепись, я сама нiчого не можу придумати. Як же цих циган обiзвати? Як не скажеш — якась лайка виходить, — буркотить однопартниця. — Дiвчата, — кажу, — пишiть так, як пишеться. Це ж вашi думки, вони важливi, тим паче, що опитування анонiмне. — Знаємо, плавали! — нахабно розтягнувся на стiльцi дебелий хлопчина з прищами з-пiд ранньої рослинностi. — Завучка теж анонiмно опитувала, що про вчителiв думаємо. Я досi вiд Термiнаторшi вигрiбаю (його бас раптом змiнився тягучим фальцетом, схожим на голос математички): «А от ще одна двiйочка вiд психованої i пiдiрваної. I помiтьте, Романе, по заслузi двiйочка, по заслузi…» Тьху! — Ну знаєш! — я аж захлинулася вiд праведного обурення. — Та як можна таке про вчителiв го… — вчасно обiрвавшись, — думати. Все, напевно, й справдi було анонiмно, може Тер… Алiса Вiталiївна вiд тебе самого десь почула. Я даю слово — все анонiмно, я навiть на прiзвища не всiх знаю. Роботи самi зберете, перемiшаєте i вiддасте менi. Даю слово! Трохи помовчали. Кiлька разiв перепитали, чи й справдi нiхто не дiзнається про авторство та чи можна писати все, що на думку спадає? Пiсля чергових запевнень знову схилилися над бланками. Я навiть помiж рядами ходити припинила, щоб не подумали, що шпигую, почерки запам'ятовую. Стала бiля дверей, чекаю. Раптом: — Та ну його! Шо за фiгня? Вам треба, ви й пишiть! — ручка вдаряється об парту, вiдлiтає кудись за спину розлюченого дiвчиська. — Що сталося? — Ну нє знаю я, как iх сравнiть! — дратується розфарбована школярка, суплячи пiрсинговану брову. — Нє-зна-ю! — Слiв не вистачає?! — знущання саме ковзнуло з рота. — Прєд-став-тє-сє-бє! Такая я дура! Довольні?! Дiвчина хапає сумку й вилiтає з класу, ледь не збивши мене з нiг. За нею, кинувши аркушi на стiл, ще двоє. Вже з коридору чутно «Оля, підожди! » та лункий стукiт пiдборiв. У кожному з дiвчачих бланкiв лише кiлька рядків, усi на кшталт «українцi та росiяни — хорошi (варiанти: нормальнi, симпатичнi); євреї — поганi». Такi собi Елочки-людожерки наших днiв. — Ну Олька дала! — знову подав бас неголений борець за конфiденцiйнiсть. — Фiфа! А я тут забабахал уже на півсторінки. Прикиньте, німцi — пуктуальнi! Дурнуватий регiт розкотився всiм класом. Пiдбадьорений такою реакцiєю, новий герой вирiшив приправити розповiдь подробицями про роботу шлункового тракту нiмцiв. Вiдданi фанати вiдразу ж пiдказали класному гумористовi новi теми. Клас заходився реготом вiд заїжджених дотепiв про «узкоглазих» та «чорножо…х». Iржання набирало сили, а я, шаленiючи вiд власного безсилля, не маючи жодної змоги хоч якось уговтати цей бедлам, ходила рядами й намагалася зiбрати бланки разом iз залишками своєї дослiдницької гордостi. Аналiз того, що, як менi здавалося, звалось етнiчною свiдомiстю українських старшокласникiв, виявив багато цiкавого й гiркого. Словниковий запас вразив. Виявилося, що для опису десяти рiзних нацiональностей достатньо кiлькох слiв; вiдповiдi «людожерок» не стали прикрим непорозумiнням. Нестачу епiтетiв учнi компенсували звичайною лайкою: «дебiли», «козли», «виродки», «мутанти», «свиноводи» — не найстрашнiше з усього написаного. Було ще дещо. Мiй науковий керiвник назвав це «комплексом нацiональної меншовартостi». Школярi, оцiнюючи себе, тобто нас, українцiв, писали про «слабкiсть», «ненормальнiсть», «довiрливiсть», «дурiсть». I це в порiвняннi з «силою», «нахабнiстю», «впевненiстю» американцiв та нiмцiв. Змiст прислiв'я «Менше знаєш — краще спиш! » я витлумачила, можливо, дуже по-своєму, але прокидатися посеред ночi від згадки про косооких i чорнож…х — повiрте, вiдчуття не з найкращих! Р. S. Згодом, працюючи з iншими, благополучнiшими, наприклад, лiцейними класами, я отримувала й iншi результати. Один iз типiв етнiчної свiдомостi, який менi таки вдалося видiлити, звався «стереотипний з переважанням лайливих i сленгових слiв та виразiв». А зустрiчався вiн у майже дев'яти вiдсоткiв юнакiв та юнок.