Annotation 1 страница

Нарештi я справжнiй психолог! Маю власний кабiнет. Пишаюся собою. Я лише студентка п'ятого курсу, а вже працюю! У школi! Роботу шукала важко i довго. Вирiшила вiдмовитись вiд батькiвської допомоги. Втомилася чути: «Ти нам усiм зобов'язана. Якби не ми, де б ти була? » Вперлася i сказала: «Менi ваших блатiв не треба, знайду роботу самостiйно! » Знайшла. Пооббивала пороги десяткiв зо два шкiл i садочкiв. Нарештi приглянулася директорцi однiєї школи. Незважаючи на важезнi часи, мiзерну зарплату, голодних i невротичних вчителiв, школа — одна з кращих у мiстi. Всю цю кращiсть Iнга Iванiвна, директорка, у минулому — активiстка комсомольського руху, тягне на власнiй харизмi. Одного її погляду, одного руху достатньо, щоб вчителi, немов вишколенi вояки, хутко бралися до справи. Як i всi iншi, я стала до бою. Все лiто безкоштовно вiдпрацювала на благо держави й школи. Винагорода — омрiяна посада шкiльного психолога. На той час я вже була абсолютно i безповоротно переконана в тому, що ця школа є найкращою, а працювати у нiй — щастя i велика честь. Кажучи правду, досвiд, отриманий за цей рiк, часто ставав у нагодi. Школа — найточнiша модель суспiльства. У вчительському колективi є все: боротьба за владу, iєрархiя стосункiв, дружба, ненависть, кар'єризм та усi iншi можливi прояви людської вдачі. Така собi квiнтесенцiя життя в одному флаконi. Одним iз перших завдань, яким ощасливила (в прямому сенсi) мене Iнга Iванiвна, було вивчення причин дезадаптацiї п'ятикласникiв у середнiй школi та її, звiсно, ефективне подолання — iншого в Нашiй школi бути не могло. Учнi 5-Б класу прийшли до нас пiсля завершення прогiмназiї при дитячому садочку. В садку панували спокiй i тиша. Дiти мали денний сон, збалансоване харчування й улюблену вчительку. В школi їхнє життя не просто змiнилося — перекинулося з нiг на голову. Купа вчителiв. У кожного свiй стиль спiлкування, спосiб ведення урокiв, свої вимоги i, звичайно, свої фаворити. Бiднi дiти вiдчувають себе, як на Марсi: новий свiт просто зводить з розуму. Результат — падiння успiшностi, розлад дисциплiни, проблеми зi здоров'ям, у тому числi психiчним. Зростає шкiльна тривожнiсть, починається епiдемiя психогенних застуд, гiперактивнiсть трощить усе на своєму шляху. Я з усiєю завзятiстю, очманiла вiд ентузiазму (це ж моє перше справжнє завдання) беруся до справи. Сьогоднi розумiю, наскiльки утопiчними були мої тодiшнi спроби пояснити вчителям, загартованим у бою з дiтьми, учнiвськi проблеми. Я, наївний шкiльний психолог, замайорiла червоним простирадлом перед очима досвiдчених вчителiв зi стажем педагогiчної роботи. Один iз висновкiв, що зостанеться зi мною назавжди: «Нiщо так не шкодить вчителевi, як досвiд педагогiчної дiяльностi». Присягаюсь, я робила все правильно. Провела дослiдження причин шкiльної дезадаптацiї. Створила опитувальник для вчителiв i спецiальну методику для учнiв. Все було анонiмно i конфiденцiйно. Розробила систему заходiв для роботи з учнями й низку рекомендацiй для вчителiв. Перша ж спроба озвучити результати дослiдження й згаданi рекомендацiї на педрадi стала моїм першим фiаско. Конфiденцiйнiсть не допомогла. Кожен упiзнав чи себе, чи колегу, а хто не впiзнав — фантазiї вистачило! Мене звинуватили в заангажованостi, малому досвiдi, великiй нахабностi, фальсифiкацiї результатiв та багато в чому iншому. Найкраще висловилася вчителька, перед професiйною деформацiєю якої я схиляю голову: «Не було у школi психолога — не було у нiй проблем! » Урятувала вiд гнiву народного Iнга Iванiвна. Сказала щось на кшталт: «Всiм залишатися на своїх мiсцях, публiчної страти не буде. Є проблема — будемо вирiшувати. Психолог — до мене в кабiнет». Я — принижена, зарюмсана i червононоса в кабiнетi директорки. П'ю каву, захлинаючись сльозами й образою. Єдине бажання — дочекатися сутiнкiв, вистрибнути у вiкно i забути про те, що звуся психологом. Вiд жалю до себе картина стає ще безнадiйнiшою. — Припини, ти психолог чи… — Iнга Iванiвна не знаходить слiв, хоча як iнакше можна привести психiчно нестiйкого психолога до тями? — Психолог… була… — знову мокра ганьба iз очей. — Ну то тримай себе в руках. Вчителi, вони… сама розумiєш. Зарплати вчасно немає, а тут ще й зусиль наднормово докладати треба. Та й ще про себе дiзнатися купу цiкавого на двадцятому роцi роботи… Будемо шукати iншi шляхи. Працюй з дiтьми. Колектив беру на себе, iзолюємо кiлька дiячiв, iншi зрозумiють, самi зацiкавляться. Наступного дня на роботу пробираюся за годину наперед, чим лякаю вахтершу. Нишком — до себе в кабiнет; сиджу, дуюсь. Раптом Iрина Сергiївна заходить, вчителька початкових класiв, ще без того страшного стажу — щойно свiй перший клас випустила. — Привiт, — каже. — Прийшла пiдтримати. Я з тобою згодна. Вiддаю дiтей у старшу школу, страшно стає. Кому дiстануться, як до них ставитимуться, хто любитиме? Я ж з ними зрослася, нiби вiд серця вiдриваю. Пiзнiше заглядають ще двоє — також з незiпсованих. Радяться, що робити, як iз дiтьми працювати, допомогу пропонують. Полегшало. Р. S. Поступово все залагодилося. Я працювала з дiтьми i спiвпрацювала з тими вчителями, хто цього прагнув. Психологiя, вона така: «Не буває насильної допомоги». Дiти з часом адаптувалися, все стало на свої мiсця. В них з'явилися улюбленi вчителi i такi, в яких «немає проблем». Думаю, це не так вже й погано. В життi бажано отримати рiзний досвiд, а школа — найточнiша модель суспiльства.

Кабiнет — атрибут справжнього психолога. Я, на пiдтвердження своєї справжностi, власний кабiнет маю. Вiн для мене усе: й робоче мiсце, й надiйний прихисток. Тут я зустрiчаюся зi своїми маленькими клiєнтами i їхнiми батьками, приймаю вчителiв, відзначаю свята, готую безкiнечнi звiти, а ще — ховаюся вiд усiляких професiйних — i не лише — негараздiв. Мiй кабiнет далекий вiд iдеалу, затвердженого мiнiстерством освiти, але кращого для мене не iснує. Важливість речi визначається зусиллями, витраченими на її здобуття. Ця iстина доведена власним досвiдом. Мiй перший кабiнет, наче перше кохання. Як у коханнi, кожен наступний видається гiршим вiд попереднього. Завжди пам'ятатиму, як вперше побачила свiй кабiнет — захаращену комiрчину з полущеною штукатуркою та облiзлою фарбою, довгу, немов змiїний стравохiд, з верху до низу забиту бiологiчними плакатами iз зображеннями комах, черв'якiв та ще бозна чого. Хвилину тому, щаслива вiд передчуття зустрiчi, я стрiмголов летiла до дверей, де на мене чекали директорка та завгосп. I от стою на порозi, занiмiла й приголомшена: «Що я робитиму з цiєю купою мотлоху? Як сама все розгрiбатиму? » — Ось, приймай у користування. Подобається? — оптимiстично запитала Iнга Iванiвна. Вiдповiдь, певно, проступила на моєму обличчi, бо директорка додала: «От i добре. Порядкуй тут. До першого вересня час ще є«. «Аякже, є, - думаю, — три днi. Якраз встигну пробратися до вiкна i привiтати дiтей помахом ганчiрки». Самiй цiкаво, скiльки б я стовбичила у дверях, якби не пiдiйшла «технiчка» тьотя Зiна: — Доню, — торкнула моє плече, ляснула вiдром об пiдлогу та кинула купу паперових мiшкiв, — тут є все, що треба. Я почну, а ти йди у двадцяту, там старшаки на практицi, вiзьми хто моцнiший, нехай допоможуть. Вiдразу не второпавши про що йдеться, я поповзла коридором. Не знаю, яке враження справив загальмований психолог на старшокласникiв, але вони хутко зiбралися й ми рушили до моїх вистражданих апартаментiв. Пiд керiвництвом тьотi Зiни кабiнет на диво швидко позбувся залишкiв бiологiчної наочностi та став подiбним на величезну осиротiлу шафу — стару, порепану й без одягу, зате з великим вiкном. Це втiшало… трохи. Ранком наступного дня, коли я без пiдборiв й у старих джинсах прийшла на роботу, то побачила, що справи просувалися напрочуд скоро. Тьотя Зiна, моя чарiвна фея в синьому халатi, керувала чотирма десятикласниками: у довоєнних респiраторах вони фарбували стiни у нiжний колiр дитячої несподiванки. Стеля вже бiлiла свiжою штукатуркою, навкруги стояв мiцний запах оновлення. Натягнувши респiратор, я приєдналася до будзагону. Менi довiрили фарбувати вiкно. Опiвднi, сповнена гордiстю за створене, я частувала своїх рятiвникiв кавовим напоєм i булочками. Ми примостилися в коридорi на пiдвiконнi. Воду по черзi грiли старим кип'ятильником, що тягнувся з розетки щойно вiдремонтованого кабiнету. Втомленi, замащенi фарбою хлопцi, брава тьотя Зiна i я, порятована цiєю дивною компанiєю. Олег, Роман, Вiктор й Олексiй стали моїми найкращими друзями у школi. Вони ще не раз прогулюватимуть уроки та скаржитимуться на прикрощi шкiльного життя у власноруч вiдремонтованому кабiнетi. Розморена кавою та ще тим, що звалося «моєю вдячнiстю», тьотя Зiна зiзналася: вона отримала розпорядження лише показати менi що до чого, але, побачивши «це нещастя» (себто мене), вирiшила взяти справу у власнi руки. Довiку пам'ятатиму її майже безкорисливий вчинок. Стою на порозi того, що вже завтра зватиметься кабiнетом психолога, i ковтаю сльози. Видовище рве душу. Довга вузька кiмната; прямо по центру пiд вiкном кинуто стiл, за яким вiджило не одне поколiння вчителiв; бiля столу два стiльцi того ж вiку. За мною, гордий роботою, стоїть завгосп, взявши руки у боки: — Харашо! Ще поличку приб'ємо й готово! Годиною пiзнiше, вислухавши мої страждання, винесла свiй вирок Iнга Iванiвна: — А ти хотiла, дорогенька, на все готове? Докладай зусиль, попрацюй з батьками! Ти ж психолог. «Ти ж психолог! » — скiльки разiв я ще почую цi слова вiд директорки, вчителiв, учнiв, власних батькiв та чоловiка. Такий собi хронiчний дiагноз. «Ти ж психолог! » — а отже повинна бути стриманою, розумiти та прощати iнших, робити неможливе… I знову прийшов на допомогу мiй будiвельний загiн. Хлопцi десь знайшли папiр «пiд дерево», ним ми обклеїли стiл, полички й вузеньку шафу, випрошену у завгоспа поза нормою. Дружня вчителька Iрина Сергiївна принесла старi класнi штори, якi моя мама перешила пiд кабiнетське вiкно та чохли для стiльцiв. Вона ж повiдомила батькам свого класу про те, що в школi завiвся нужденний психолог. Пожалiли, вiдчинили гаражi й горища, притягли журнальний столик й крiсло, — пiсля реанiмацiї вони стали окрасою й гордiстю кабiнету. Суворий завгосп, дивлячись на нашi старання, розщедрився на килим, який виявився не лише симпатичним, а й новим. Ось вiн, Мiй Кабiнет! Справжнiй! Любий! Я сиджу за столом i роздуваюся вiд гордостi. Щойно прилiпила на дверях табличку з розкладом консультацiй, яку сама намалювала — плакатним пером. Вiдчуваю: я — справжнiй психолог! Р. S. Вiдтодi не було в мене власного кабiнету. Лише вдома, та й той навпiл з чоловiком. А власного, вистражданого, — нi. Прийшовши в унiверситет, я отримала шухлядку в столi й мiсце на шафi. Ми, викладачi, ходили по магазинах й випрошували великi коробки з-пiд печива i цукерок для того, щоб зберігати у них студентськi звiти, курсовi та практичнi.
 Боляче було дiзнатися про те, що мiй кабiнет не став прихистком усiх психологiв нашої школи, — вiдiйшов у користування педагогам-органiзаторам. Вже кiлька рокiв шкiльнi психологи (а їх уже аж двоє) дiлять примiщення iз соцiальним педагогом, — дiтей консультують за шафою, там же й чай п'ють iз бутербродами.
 Кабiнет — атрибут справжнього психолога. Де ж iнакше створювати психологiчний клiмат, мiркувати над дитячими проблемами, вiдпоювати чаєм знервованих вчителiв? Кабiнет психолога — це фортеця, де вiн сам може сховатися, а може сховати й когось iншого, уберегти вiд педагогiчно цiлеспрямованого виховного впливу!

Коридорними консультацiями я охрестила вчительськi спроби спiймати мене десь у шкiльних лабiринтах й витрясти, випросити, вичавити пораду: «Що робити? Як бути? Чи правильно вчинити саме так? » Молода й недосвiдчена, я щиро намагалася вислухати, допомогти, порадити. Де лишень не вiдбувалися цi спасеннi розмови: дорогою до школи, у вестибюлi, бiля класiв, в їдальнi, навiть у шкiльному туалетi. Усi пропозицiї зустрiтись у моєму кабiнетi, розiбратися в ситуацiї виважено i спокiйно, натикалися на купу вiдмовок. Змучена, вичавлена, я частенько опускала руки пiд цим шаленим тиском i вимовляла заборонене «не можу вiдповiсти одразу» або «треба подумати». Цi фрази — визнання власної некомпетентностi. Школою вiдразу повзли чутки про те, що «ця психолог нiчого не знає». Кожного разу пiсля такої коридорної консультацiї я вiдчувала себе зґвалтованою — нiби мною скористалися без дозволу. Згодом я зрозумiла просту рiч: якщо людину дiйсно щось турбує, якщо вона справдi прагне вирiшити проблему, то не робитиме цього похапцем, по кутках, мов якийсь злочинець. А як iнакше витлумачити цi допити з тортурами у шкiльних коридорах? Це або спроба перекинути свою провину на iншого… — Вiкторiє Валерiївно, зупинiться, менi необхiдно поговорити з вами, — ловить мене в коридорi iсторик Iрина Петрiвна. — Маю розповiсти про Грищенка Петра. Я не раз зверталася до адмiнiстрацiї, радила показати його психiатровi або ще комусь. Хлопець ненормальний, це я з усiєю вiдповiдальнiстю заявляю. — Що ж в ньому ненормального? — Вiн не вмiє тримати себе в руках, у нього роззосереджена увага i, думаю… нi, я впевнена — розумова вiдсталiсть. — Навряд чи ми з вами можемо ставити такий дiагноз. Я запрошу Петю i спробую з ним попрацювати. — Не треба з ним працювати, йому нiщо вже не допоможе. А до вас я його сама приведу. Обстежте i дайте вiдповiдну довiдку, хай iде до психiатра i взагалi з нашої школи. Не мiсце йому тут. — Скажiть, а ви намагалися з ним займатись окремо? I до речi, якi в нього успiхи з iнших предметiв? — Жодних. З ним неможливо займатись. Якi батьки — такi дiти. Не вийдуть з нього люди. Повiрте моєму досвiдовi. Петро виявився звичайним «важким пiдлiтком», ще й з непростою ситуацiєю в родинi. Про серйознi порушення розвитку не йшлося, лишень педагогiчна занедбанiсть. Але усi мої спроби пояснити щось Iринi Петрiвнi завершувалися там, де й почалася наша розмова, — в коридорi: «Не захотiли мене послухати, от самi з ним i панькайтесь. Ви ж психолог, не я! » …або спосiб переконати себе самого в педагогiчностi непедагогiчного рiшення («iншого виходу не було»)… — Вiкторiє Валерiївно, хочу порадитися з вами, — Iрина Iванiвна, математичка. — Слухаю вас. — Я була вимушена розповiсти батькам Петренко Юлiї про її шури-мури з тим Костею з 11-Б. Вони уроки прогулюють прямо на майданчику пiд вiкнами. Сидять обнiмаються, цiлуються. — I як вiдреагували батьки? — Ну як? Вони люди суворi, вважають, що «биття визначає свiдомiсть», от i… Юля зi мною не вiтається, на уроках мовчить, слова не витягти. Але я не могла по-iншому. Вони ж батьки, мають про свою дитину все знати, виховувати. I колеги мене пiдтримали. — А чому ви не могли по-iншому? — Не плутайте мене вашими психологiчними питаннями. Не могла. Хiба Юля мала право так поводитись? Хiба батьки не повиннi виховувати власну дочку? Я вчинила правильно, а то вже їхнi сiмейнi проблеми, як із власною дитиною розбиратись. — Ви у цьому впевненi? Iрина Iванiвна впевнена не була, iнакше б не розпочала нi зi мною, нi з iншими колегами цю розмову. Проблема полягала в тому, що iншi включилися в гру «вчитель завжди правий» i не ставили «психологiчних запитань». …або порожня розмова без сенсу… — Вiкторiє Валерiївно! Зачекайте хвилинку. Хочу поговорити з вами, — гукає Ромульда Борисiвна, колишня завуч з виховної роботи, стаж на посадi — двадцять п'ять рокiв (подумати страшно). — Я дуже люблю психологiю. — Слухаю вас, — одповiдаю, а сама міркую: «Цiкаво, за що? » — Я багато читаю, Карнегi поважаю. «Це ж треба! » — думаю про себе, але посмiхаюсь увiчливо. — Запитати хочу. Менi собаки сняться, до чого це, як ви гадаєте? Ну що сказати? А я ж психолог, маю вiдповiсти щось розумне й психологiчне, iнакше — ляпас по авторитету. — Може, ви гуманiст, тварин любите? Побачили якихось голодних собачок з вечора, от i наснились? — видушую з себе, ледве стримуючи посмiшку. — Ви ж психолог, скажiть щось конкретнiше, проаналiзуйте. Може, до мене друзi приїдуть? — А ви їх запрошували? — Звичайно. — Тодi обов'язково приїдуть. Вибачте, але на мене чекають, — безбожно брешу та рушаю коридором, ледве стримуючи бiг i смiх. Не знаю, що подумала Ромульда Борисiвна про мою здатнiсть до психоаналiзу, проте цю iсторiю я часто розповiдаю студентам, намагаючись продемонструвати усю безглуздiсть того, як iнколи сприймають психологiв у школах: мiнiмум — як штатних екстрасенсiв. …або багато iншого, такого, що не має жодного стосунку до конструктивного прагнення розв'язати проблему. Р. S. Щоб не перетворити психологiчнi консультацiї на коридорнi теревенi, я сформулювала для себе золоте правило: «Тримайся! Ти не екстрасенс i не чарiвник». А любителям порад нашвидкуруч завжди вiдповiдаю: «Хочете вирiшити проблему? Приходьте на консультацiю. «Швиденько» буває самi знаєте що. Для усього iншого необхiдно витратити час i докласти зусиль. Чекаю на вас у себе в кабiнетi».

Проблема, яку повинен розв'язати для себе кожен без винятку шкiльний психолог — якi функцiї i обов'язки виконувати. Звiсно, уся наша дiяльнiсть регулюється вiдповiдними мiнiстерствами та вiдомствами. Є «провiднi напрями» справи, яких слід чiтко дотримуватися, та види робiт, якi повиннi сумлiнно виконувати. До таких належать психологiчнi дiагностика, корекцiя, профiлактика, консультування й просвiта. Однак, як i в будь-якому колективi, у кожнiй школi кожен працiвник, окрiм писаних та затверджених, має неписанi права й обов'язки. Саме тут пiдстерiгають юних психологiв найнебезпечнiшi небезпеки. Добре, якщо правило молодого спецiалiста дiє, - тодi тебе не навантажують, зайвими перевiрками не напружують, дають можливiсть роззирнутися, зметикувати, що до чого. Менi пощастило: нi мiський методист Руслана Богданiвна, нi шкiльна директорка Iнга Iванiвна жорстко регламентувати мою дiяльнiсть у перший рiк не збиралися. Методистцi й без нас, молодих та зелених фахiвцiв унiверситетського ґатунку, клопоту вистачало. Усi бувалi спецiалiсти здебiльшого отримали освiту за схемою «злiт-посадка»: дев'ять мiсяцiв переквалiфiкацiї — i росiйськi мовники стають українськими психологами. Цього часу, звiсно, цiлком достатньо, щоб народити здорову доношену дитину, а от справжнього фахiвця за такий термiн навряд чи пiдготуєш. Тому Руслана Богданiвна, замiсть того, аби опiкуватися молодим поповненням, була вимушена пiдтягувати хвости експрес-освiти. Iнга Iванiвна до свого колективу ставилася дбайливо. Професiоналiв на той час поменшало, кожен шукав спосiб вижити — вчительська зарплата, еквiвалентна п'ятнадцяти доларам, цього нiяк не дозволяла. Зi шкiльних аудиторiй цвiт нацiї потроху перемiщувався у базарнi палатки. Щоб хоч якось зупинити плиннiсть кадрiв, директорка у школi проводила полiтику «створення умов» для молодих фахiвцiв. Iншими словами, нас намагалися не смикати, принаймнi, через дрiбницi. Працюєш — от i добре. Не весь керiвний осередок шкiльної адмiнiстрацiї погоджувався з Iнгою Iванiвною. Були й такi, що вважали: молодь має скуштувати важкого хлiба, тож нiчого їй розслаблятися. Таке ставлення спонукало нас міркувати про несправедливiсть соцiального устрою. Було б набагато рацiональнiше йти на пенсiю рокiв у двадцять i добряче вiдпочити: тодi до сорока-п'ятидесяти ми б устигли наледарюватися i самi просилися б на роботу. Найбiльшим заповзяттям вирiзнялася завуч з виховної роботи. Кожен, хто потрапляв до її чiпких рук, вiдразу знайомився з усiма принадами громадського обов'язку: «Не розумiю, як можна вiдмовляти у допомозi рiдному колективу? — щиро дивувалася Капiтолiна Михайлiвна з наших пручань. — Ми ж їх (тобто невдячну молодь) прийняли, як дiтей рiдних, з чистою душею, а вони?! » Попервах я намагалася чесно нести тягар громадськостi: збирала кошти на рiзнi свята, купувала подарунки «вiд усього колективу», пiдмiняла (абсолютно безоплатно) вчительок продовженого дня, виписувала талони на безкоштовне харчування i навiть водила старшокласникiв на екскурсiю у тюрму. Усвiдомлення того, що на мене сiли й поганяють, прийшло, немов осяяння. Капiтолiна Михайлiвна, вкрадливо посмiхаючись, зайшла до мене в кабiнет. — Вiкуля, — терпiти не можу такого звертання, бо воно нагадує собаче прiзвисько. До того ж, хiба так можна звертатися до психолога? — Тiльки ти можеш менi допомогти. Як психолог. — Авжеж, — фiзично вiдчуваю, як напружуюсь. Не люблю цю її посмiшку, точно знаю: за нею — чергове громадське доручення «рiдного колективу». — У нас цього року велике недофiнансування, треба допомогти соцiальному педагоговi шукати спонсорiв для школи. Хто це може краще за тебе? Нiхто! Ти можеш знайти пiдхiд до будь-якої людини. — Тiльки не це! — вихопилося без жодного свiдомого контролю. — Не зрозумiла? — Капiтолiна Михайлiвна пiдняла брову. Це було настiльки красномовно, що я ледь не вдавилася власною вiдмовою. — Не можу, — почала я виправдовуватись, що вiдразу надало завучцi фори. — Ти ж будеш не одна, з тобою цим займатиметься Оксана, вона тебе навчить. — У мене багато своєї роботи, я не встигаю обробляти результати тестiв… — Моє лепетання вже мало що могло змiнити. I раптом я зрозумiла: якщо не зможу вiдмовити твердо i безапеляцiйно — так i залишатимусь психологом на побiгеньках. Опiкуватимусь рiзними дурницями замiсть виконувати свої безпосереднi обов'язки. — Капiтолiно Михайлiвно, — кажу смiливо, сама вiд себе не чекаючи такої впевненостi, — я не можу шукати спонсорiв, я маю власнi обов'язки i вiдповiдаю за їхнє вчасне i якiсне виконання. Ось мiй рiчний план, ось посадова iнструкцiя, ось розподiл годин, — викладаю на стiл перед ошелешеною завучкою рятiвнi папiрцi. — Я радо допоможу, якщо матиму час, — додаю тихо i обережно. — Ти добре подумала? — остання спроба натиснути на мене. — Добре, а тому вибачте, я маю працювати. Грюкiт дверей — чiткий i рвучкий. Я полегшено зiтхаю. Можливо, хтось iнший зволiв би залишити гарнi стосунки i далi тягти ярмо громадського обов'язку — я вчинила iнакше. Не жалкую. Напруга мiж мною i Капiтолiною Михайлiвною поступово спала, хоча з її боку було ще кiлька невдалих спроб манiпуляцiї. А як же iнакше — в цьому вона уся. Нарештi я заглибилась у виключно свої обов'язки, жодних «продльонок» або чогось iншого. Безпосередньо пiдпорядковуюсь лише методистцi мiського центру практичної психологiї, перед нею i звiтую. Навiть директорка прийняла i поважає моє право «надавати достатню i необхiдну iнформацiю, що забезпечує вiдчуття психологiчного комфорту учасникiв психологiчних процедур». Ще одна приємнiсть — мене пiдвищили. Не офiцiйно. Проте з певної пори запрошують на адмiнiстративнi наради, де я маю право голосу. Чому? Директорка кличе мене заступницею з соцiально-психологiчних питань. Також я сама розподiляю свiй час, маю вiсiм годин на тиждень для саморозвитку та пiдвищення квалiфiкацiї, - з цiєю метою їх i використовую. Двадцять годин працюю з дiтьми, батьками та вчителями, протягом iншого часу обробляю результати, пишу звiти та готую рiзнi заходи. Мене бiльше нiхто не примушує сидiти у школi з ранку до вечора i вигадувати собi роботу. Я — вiльна! Р. S. Одна моя знайома психолог намагалася вiдстояти власну незалежнiсть, виборювала право на гнучкий графiк роботи, на час для самовдосконалення та iнше. Однак пiд натиском розгнiваного директора на запитання: «То як працюватимемо, по закону чи по-людськи? » вона тихенько промекала: «По-людськи». Ось така вона, свобода вибору.

Ця iсторiя почалася з виклику, вибачте, iз запрошення Капiтолiни Михайлiвни, котра прислала по мене школярку зi своєї особистої гвардiї. Оля, пiдкочуючи очi та улесливо розтягуючи ротика у посмiшцi, пролепетала: «Шановний психолог (напевне, їй не повiдомили як мене кличуть по батьковi, адже для Капiтолiни Михайлiвни я назавжди лишилася Вiкулею), на вас чекають у кабiнетi завуча з виховної роботи через десять хвилин. Це дуже важливо. Я можу передати, що ви прийдете? » Дiвчинка нагадувала таку собi пiонерку-пiдлабузницю застiйних часiв — прилизана, охайна, до нудоти чемна вiдмiнниця пiд патронатом або завдяки патронату всесильної заступницi директора. Десять хвилин — це впритул часу, щоб зiбратися i дiйти до мiсця плутаними шкiльними коридорами. Погодьтеся, важко класифiкувати Олине повiдомлення iнакше, нiж термiновий виклик. Однак на моє «Ви викликали? », Капiтолiна Михайлiвна зворушливо змахнула руками i промовила: «Ну що ви, Вiкуля, хiба можна так — «викликали»? Я лише запросила вас у справi, ви ж iще не були в моєму кабiнетi. Сiдайте, роззирнiться. Може чаю, кави? » Дивлюсь на неї i вкотре ловлю себе на асоцiацiї з хитромудрим кардиналом Рiшельє з «Трьох мушкетерiв» у фiльмовiй iнтерпретацiї. Тi ж iнтонацiї, погляд, рухи i навiть фрази. Кабiнет завуча вражає. В ньому усе — вiд тематичних папочок пiд склом до плакатiв на стiнах — покликане виховувати, виховувати i ще раз — виховувати! Посерединi — довга Т-подiбна споруда зi столiв: три рядком — для нарад та оперативок, наймасивнiший стоїть поперек — це стiл Самої! В куточку — стiл для наближених, навколо нього — шкiльнi активiсти. Бачу серед них i Олю, що приходила за мною — працюють над черговим стендом. Творiннями їх рук завiшанi усi стiни. У школi також немало цих витворiв, але в просторих коридорах та вестибюлях вони не виглядають настiльки нав'язливими i обов'язковими для читання. В кабiнетi ж, куди не глянь — усюди детальнi iнструкцiї, що можна робити, а чого нi: «Спiлкуємося з радiстю», «Все про ВIЛ СНIД», «Наркоманiя та її наслiдки», «Цигарки крадуть життя», «Як не втратити друга», «Куди пiти вчитися пiсля школи» тощо. Дивлячись на таке розмаїття життєвказiв, вiдразу розумiєш, як правильно жити, але при цьому забуваєш для чого. Над стендами, бiля самої стелi — галерея портретiв видатних педагогiв, двох з яких я впiзнала. Макаренко i Сухомлинський осудливо дивилися на мої iронiчнi оглядини педагогiчного святилища. — …думаю, це вдала iдея. Їм сподобається! Будуть радi! Все обмацають, бiгатимуть камерами. Нехай подивляться, що їх чекає у майбутньому, може, й камеру собi виберуть до смаку, — долiтають до мене слова Капiтолiни Михайлiвни i я усвiдомлюю, що, заворожена виховним впливом кабiнету, прослухала добру частину тiєї справи, через яку мене власне i запросили. — Перепрошую, про яку iдею ви говорите? — Вiкуля, слiд бути уважнiшою. Ми щойно вирiшили, що ви поведете наших дев'ятикласникiв на екскурсiю до тюрми. — Я?! — Звичайно, це iдеальний виховний захiд! А який вiн має психологiчний ефект! Прихований вплив на пiдсвiдомiсть. Нашi дiти все побачать своїми очима i зроблять правильнi висновки! — А хто вибере камеру до смаку? — спантеличена, я не можу дiбрати про що йдеться, який психологiчний вплив, до чого тут взагалi я. — Та це я так, жартую. Хоча в 9-В є й такi, кому вже зараз варто камеру приглядiти. Он Лiля Фещенко, — це ж майбутня мамка публiчного будинку. Що вона виробляє! Сама гуляє й iнших пiдбурює. Вона з Олечкою в одному класi, справжнiй жах, — Капiтолiна Михайлiвна киває в сторону своєї протеже, яка ствердно закочує очi. — А Гумiнський Федько! Справжнiй уркаган, йому ця екскурсiя, як дорога в рiдний дiм, йому та Сашковi Власенко… — Зачекайте, — кажу. — Чому я повинна вести дiтей на цю екскурсiю? Навiщо їх взагалi вести до тюрми? — Вiкуля, — це звернення мене паралiзує, я втрачаю усi можливостi свiдомого опору, вiдчуваючи себе безпорадною дурепою, — будь уважнiша. Ти у наступну п'ятницю ведеш 9-В на екскурсiю у тюрму. Кому, крiм тебе, я можу це довiрити?! Це ж важливий виховний захiд, його мета — профiлактика злочинностi серед неповнолiтнiх. Ця сакраментальна фраза завершувалася такою жирною крапкою, що я не наважилася сперечатися далi. У тюрмi нас зустрiли радо. Я та сiмнадцять обраних дев'ятикласникiв несмiло тупцювали фарбованими коридорами. Мiсцевий екскурсовод у синiй формi показував нам примiщення усiх етапiв ув'язнення. Спочатку вiдстiйник — малесеньке примiщення пiвтора на пiвтора метри з вузенькою лавкою сантиметрiв на п'ятнадцять. Тут засудженi (iнколи по п'ять-сiм осiб одночасно) чекають на так звану прийомку. Далi їх оглядають, здiйснюють ревiзiю речей, миють та розподiляють по камерах. Ми йшли й дивувались: як ув'язненi знаходять свої камери? Коридор довжелезний, всi дверi однаковi, з маленькими квадратними вiконцями — як вирахувати свої? Огледiли камери, вийшли у двiр. Враження такi, немов опинилися у глибокому колодязi: сiре дно, з бокiв обшарпанi стiни. Жодного ув'язненого ми так i не побачили. Школярi поводили себе, всупереч усiм прогнозам Капiтолiни Михайлiвни, тихо, вiдчувалася нiяковiсть. Хлопцi намагалися жартувати, але якось не пiшло. Лiля Фещенко у першiй же кiмнатi розридалася. Дiвчата пояснили: в неї тут батько вiдбуває покарання. Вийшли пригнiченi. На вулицi накрапує дощ. Думала поговорити з дiтьми. Не вийшло. На недолуге питання «Ну як? » почула окремi смiшки та вiдчiпне «Нормально». Р. S. Досi не зрозумiла глибокої виховної мети тюремного походу. Залякати, засмутити, ввiгнати у депресiю, що ще? Якщо згадати Гете, то якими стануть цi дiти у результатi таких виховних старань?