Annotation 3 страница

Йду коридором, бездумно розглядаю стенди на пофарбованих стiнах. Останнi школярi зникають в аудиторiях. Щойно розпочався урок. У вестибюлi возить шваброю технiчка: «Розходилися тут, ганчiрок на вас не напасешся». За численними дверима чути життя. Наближаюсь до одних — голосне вчительське питання, уривки дитячої вiдповiдi, вiдходжу — все стихає. Йду повз iншi — лекцiя. За третiми — ледь вловне шарудiння, напевне, контрольна або самостiйна: «Романе — в свiй зошит! » — не помилилася, контрольна. Раптом — смiх, вибуховий, голосiв у тридцять! Що ж то за урок такий? Крiзь прочиненi дверi бачу чоловiка, рокiв тридцяти п'яти, вiн жваво жестикулює, розмахуючи руками i ногами. Так-так, саме ногами, бо сидить на височезнiй учительськiй кафедрi i щось розповiдає. Прислухаюся — та це ж хiмiя, а на кафедрi — Iгор Олексiйович, хiмiк. Вслухаюсь уважнiше i захлинаюся вiд праведного обурення: вчитель дiлиться з дiтьми рецептом «димовухи», бiльше того — власним дитячим досвiдом пiдкладання сумiшi пiд учительськi столи! Гiдроперит, анальгiн i ще щось треба перетовкти, а тодi зачекати на реакцiю. Iгор Олексiйович, викочуючи очi та передражнюючи голоси, в деталях описує не лише хiмiчну, а й вчительську реакцiю: «З-пiд столу починає валити їдкий смердючий дим, а наша русiчка хапається обома руками за класний журнал, притискає його до грудей i починає волати: " Сабота-а-аж! Проїскi двоїшнiков! Журнал не отдам! Только через мой труп! " » Клас знову гигоче, я не стримуюсь i пирскаю разом iз дiтьми. — Iгоре Олексiйовичу, а коли вже ми почнемо вчити хiмiчнi реакцiї, коли будемо змiшувати реактиви? — тремтячий вiд смiху голос якогось учня. — Зараз i почнемо! Вiдкриваємо зошити, записуємо тему… А хто це в нас? Ти ба, психолог. Заходьте, не соромтесь. Мене викрито. Почервонiла через своє ганебне пiдглядання, вибачаюсь, зачиняю дверi й бiжу до кабiнету — сховатися. Услiд: «Зачекайте, йдiть до нас, це ж так цiкаво! » i дитячий регiт. Сховалася. Сиджу розмiрковую, що робити далi: «Залишити все як є чи доповiсти директорцi? Хiба це допустимо, розповiдати дiтям подiбнi iсторiї та й узагалi так уроки вести? Даю голову на вiдсiч, що вже завтра половина вчителiв школи спробує на собi тiєї «димовухи»! А може, iз самим Iгорем Олексiйовичем поговорити? Але як? Схопилася, побiгла, наче злодiйка. Що вiн взагалi про мене думає? » Дзвоник на перерву. Трохи згодом — ввiчливий стук i сiпання дверної ручки: — Вiкторiє Валерiївно, вiдчинiть. Це Iгор Олексiйович, хiмiк. «Ага, вже вiдчинила! » Дзвоник на урок. «Ну, — думаю, — пiшов, може, подивитись? » Обережно вiдчиняю дверi… на тобi! — Вiкторiє Валерiївно, а я вас чекаю. Взагалi-то я стукав, але ви напевно не почули. Можна? — це запитання пролунало post factum, коли Iгор Олексiйович вже сидiв на стiльцi i пригощався цукеркою. — Чайку? — Звичайно, — що ж: нахабство за боягузтво, честь по честi. — У нас сьогоднi був веселий урок, даремно ви вiдмовилися вiд запрошення, — iронiя дратувала, виводила з себе. — Ви вважаєте це нормальним?! — Що саме? — Розповiдати дiтям такi iсторiї… Завтра, якщо не сьогоднi, вся школа в «димовухах» буде! — Ну що ви, у нас угода: експерименти лише на уроках. Якщо хтось порушить правило — всi лабораторнi скасовуються. Лише теорiя, опитування, контрольнi. — I що, дiє? — намагаюсь зiронiзувати. — Поки що так. — В тому то й справа, «поки що»! — Вже десять рокiв. — Що? — не зрозумiла. — Вже десять рокiв, «поки що», сподiватимусь, i надалi так буде. Не нервуйте ви так. Психолог — професiя шкiдлива, я розумiю. Але ж життя прекрасне i сповнене несподiванок. Приходьте до нас на уроки. Вам сподобається. Сумiш вiдвертого глузування iз доброзичливiстю викликала дивну реакцiю, я розсмiялася, розслабилася, вiдчула себе вiльнiшою, набралась нахабства i запитала: — А як же професiйнi стандарти, викладацька етика, навчальна програма врештi-решт? — Чесно? — Чесно. — Плювати я хотiв. Для мене головне — розумiння в очах, любов до предмета i вiдверте захоплення мною! Я живу заради цього. — Але… — А ви приходьте до нас на уроки. Р. S. Я прийшла. Один раз, потiм другий. Нiколи не розумiла i не любила хiмiю. До цього, а може до нього. Окрiм рецепту «димовухи», дiзналась, як добитися зеленого кольору вiд рудої фарби для волосся, запалити синє вогнище, синтезувати запах полуницi та риби, i ще багато такого, про що встигла забути. А ще я навчилася смiятися на уроках! Вiльно, голосно, вiдверто, без остраху заробити «незадовiльно» за поведiнку.

У дверi мого кабiнету постукали, тихо але вимогливо. — Заходьте, будь-ласка! — Доброго дня, Вiкторiє Валерiївно! — I вам доброго дня! На порозi стоїть дивна делегацiя. Купка хлопчикiв та дiвчаток рокiв восьми-дев'яти, серйознi, налаштованi на розмову. Приглядаюсь — мої знайомi з 4-Б. — Чим завдячую? — Вiкторiє Валерiївно, Iрина Сергiївна сказала, що ви справжнiй психолог, що працюєте в школi i займаєтеся з п'ятикласниками? — швидко проказала та ж дiвчинка, що вiталася вiд усiх. — Так, — кажу. — Справжнiй, працюю. — Ми теж так хочемо, — випалив рудий хлопчик i зашарiвся. — Не зрозумiла, як хочете? — Хочемо, щоб з нами працював психолог, щоб вiв уроки, — з викликом продовжував рудий. — Якi уроки? — А що ви робите з п'ятикласниками? Те й з нами робiть, — напирало хлоп'я. — Ну, — кажу, — вони ж вчилися в iншому мiсцi, от я їх i знайомлю зi школою, а також ми займаємося розвитком пам'ятi, уваги, уяву тренуємо. — Зi школою ми знайомi, — не вгамовувався хлопець, — а розвивати нас можна. — I треба, — пискнула дiвчинка з рiзнокольоровими резинками у косах. — Значить, будуть уроки розвитку, — пiдсумував рудий. — До того ж у нас багато питань, i з психологiї теж, — додав резонно. Дiти, не довго думаючи, сказали, що домовляться з Iриною Сергiївною, своїм класним керiвником, про те, коли можна такi уроки проводити. Перш нiж я встигла щось заперечити, вони запевнили мене, що обов'язково про все повiдомлять, i з вiдчуттям виконаного обов'язку залишили кабiнет. Чесно кажучи, я навiть злякалася. Чого чекати вiд четвертокласникiв, якi питання вони ставитимуть, чого хотiтимуть вiд мене? Але вiдмовитися не дозволяли нi професiйна гордiсть, нi посада. До свого першого уроку розвитку в 4-Б я готувалася з усiєю вiдповiдальнiстю. Подумала, що почну з пам'ятi, розкажу дiтям як вона влаштована, навчу способiв ефективного запам'ятовування. Чекала всього: купи питань, шуму, неслухняностi, навiть не припускаючи, що четвертокласники влаштують менi справжнiй екзамен. Почала нашу зустрiч Iрина Сергiївна. Відрекомендувала мене дiтям, попросила їх називати себе перед тим як ставити питання, мовляв, я так учнів краще запам'ятаю, а потiм сiла за останню парту: на своїх чад подивись i мене пiдтримати. Не встигла я завершити свою заздалегiдь продуману промову словами «чекаю на вашi запитання», як над головами здiйнявся лiс рук. Вперше звернула увагу на те, якi рiзнi дитячi рученята, кожна з них — характер, прагнення, думки свого господаря. Однi тягнуться рiвно, напружено, тримаючи лiкоть iншою рукою, iншi вистрибують з рукавiв, тремтять високо над головою, третi спокiйно спираються на парту, а хтось ледве не залазить на стiл, прагнучи дiстати чи то мене, чи то стелю. Кого викликати, чиє питання важливiше? Рятує Iрина Сергiївна: — Пропоную ставити питання по черзi вiд кожного ряду, а почнемо з останнiх парт, — дивлячись, як я гальмую, додала: — Може, почнемо з першого ряду бiля вiкна? Хто у нас на останнiй партi? Не чекаючи iншого запрошення, в атаку ринулося хлоп'я, яке ледь не випало з-за парти вiд захвату, що це воно останнє в ряду бiля вiкна: — Скажiть, а чому психолог так називається, ви що з психами маєте працювати? … Кiнцiвка запитання потонула у веселому реготi. — Дiти… — знову вступила вчителька, — ми забули, що таке чемнiсть? Єгоре, по-перше, ти не вiдрекомендувався, а по-друге, — сформулюй своє питання так, щоб нiкого не ображати. Ми ж запросили психолога, аби вiн з нами працював. За твоєю логiкою, хто ми усi? — Лозовий Єгор, — виправився малий задирака. — Скажiть будь-ласка, що робить психолог взагалi, з ким працює, чи може читати думки, чи може сказати, ким я буду в майбутньому, а зробити так, щоб ми стали найрозумнiшими в школi, а… — хлопча зупинилося вдихнути повiтря. — Дякую за запитання, Єгоре, — швидко вставила я речення у паузу. — Психолог — не тому, що псих (дiти поприскали у долонi), а тому, що працює iз людською психiкою, з внутрiшнiм свiтом людини: думками, бажаннями, почуттями, пам'яттю, увагою, уявою. Я можу навчити вас краще розумiти себе та iнших, швидко запам'ятовувати вiршi й iноземнi слова, розв'язувати творчi нестандартнi задачi, швидко приймати правильнi рiшення, покращувати настрiй близьким людям i ще багато iншого. На кiлька хвилин в класi застигла тиша, мої юнi слухачi намагались осмислити почуте. Одна за одною почали пiднiматися руки: сильна хлопчача подряпана, маленька доглянута, з акуратними нiгтиками, ще одна, з пофарбованими маминим лаком, кокетлива… — Чия черга? — питаю. — Прошу. — Яковенко Євген. А Ви можете навчити правильно з дiвчатами… ну цеє… спiлкуватись? — Маєш на увазi навчити, як сподобатися дiвчинi? — I це також, — вичавив iз себе Євген, поступово набуваючи соковитого помiдорного кольору. — Звичайно. Я можу багато розказати i про дружбу, i про кохання. — А як зробити батькiв слухняними? — вигукнув мiй старий знайомий, рудий дипломат. — Перепрошую? — Андрiй Ворох. Батьками керувати можна? — Маєш на увазi пiдлещуватись, манiпулювати, випрошувати подарунки? Думаю, цiєю наукою ви володiєте краще за мене, а от як досягати компромiсiв, як бути дорослими, ми обов'язково поговоримо. I ще багато-багато питань, простих i складних, про кохання i про навчання, вчителiв i друзiв, навiть про Бога… Коли ж ми нарештi перейшли до власне заняття i я повiдомила, що сьогоднi та протягом двох тижнiв ми будемо вчитись швидко й мiцно запам'ятовувати вiршi, — мене зловили на словi i… проекзаменували. — Спочатку ми навчимося запам'ятовувати невеликого вiрша, на 4–5 стовпчикiв, пiсля чотири-п'ятиразового прочитання. — А ви вмiєте? — з викликом i навiть нахабством закинув рудий Ворох. — Аякже! — прохопилось. — Звичайно, — i тут я зрозумiла, що не впевнена у своєму «звичайно». — Доведiть! Звiдки ми знаємо, чому ви нас можете навчити, покажiть! — не вгамовувався Андрiй i вже тягнув до мене якусь книжку, тицяючи пальчиком у першу ж вiдкриту сторiночку. — Наприклад, цей — п'ять стовпчикiв за п'ять прочитань. Мудрий китайський вислiв про те, що вчитель має вмiти гарно вчити i йому зовсiм не обов'язково вмiти те, чому вiн вчить, — у четвертому класi української школи явно не спрацьовував. Нiчого не залишалося, як мобiлiзувати залишки iнтелекту, напружити пам'ять i почати читати той осоружний вiрш (досi пам'ятаю першi й останнi рядки):
 Рiчкою пливе кораблик,
 За штурвалом капiтан.
 Що його у далi вабить?
 Шторм попереду, буран!
 
 …
 Рiчкою несе кораблик,
 Вiтер люту хвилю гонить.
 Шмат кори трима у лапках
 Довгоногий сiрий коник!

Тридцять п'ять пар очей i вух пильно слiдкували за кожним моїм словом. Гул стояв, як у бджолиному вулику, — дiти повторювали за мною слова, тихо, але напружено. З кожним повторенням вiрша маленькi пальчики загиналися, а коли вони збилися у кулачки, Ворох скомандував: «Стоп»! Подивився примружено та запитав: «Ну-у? » Я прокашлялася, набрала повiтря й на одному подиховi розказала вiрш, повнiстю, без жодної помилки, жодної заминки. Чого це менi вартувало? Не те, щоб першої сивини, але внутрiшня напруга була такою сильною, що, здавалося, нерви бринять вiд кожного слова, кожного вдиху i видиху. Вiдчувалося фiзично, як росте мiй авторитет. Мене заповажали, менi повiрили. — Думаємо, можна починати, — винiс свiй вердикт мiй рудий екзаменатор. — Вчiть нас! Р. S. Нiколи в життi не складала страшнiшого екзамену. Нiколи в життi не отримувала вищої оцiнки.

«Вiльним» шкiльнi та дошкiльнi психологи прозвали четвер. У зв'язку з тим, що раз на тиждень, саме в цей день ми звiльнялися вiд своїх безпосереднiх обов'язкiв i мали займатись самовдосконаленням та пiдвищенням квалiфiкацiї. У мiнiстерських вимогах до планування дiяльностi психолога прописано чорним по бiлому: вiсiм годин на тиждень саме для цього й призначенi. Для кожної людини поняття самовдосконалення має свiй змiст, а тому й вдосконалюється кожен по-своєму. Бiльшiсть з нас цей час витрачає на бiганину базарами-магазинами та iнший господарчий клопiт. Аби хоч якось зупинити таке свавiлля особистiсного росту, мiським центром практичної психологiї було запроваджено так званi методичнi днi — четверги, коли усiх нас збирають до купи й намагаються влаштувати якiсь семiнари, тренiнги, круглi столи або iншi форми обмiну досвiдом та пiдвищення квалiфiкацiї. Iдея сама по собi непогана й має право на життя. От тiльки проблема з її реалiзацiєю. Теза «Хотiли якнайкраще, а вийшло як завжди» спрацювала автоматично. Особисто для мене з двадцятки цих методичних зiбрань корисними стали максимум п'ять, та й то, якщо користю вважати спiлкування з колегами про життя та засвоєння сказаного за принципом: «Це те, чого не можна робити». Формалiзм процедури вражав на кожному кроцi. Наприклад, який зиск освiтнiм психологам від семiнару на тему «Телефонне консультування», якщо у переважнiй бiльшостi шкiл та садочкiв iснує один-єдиний номер, причому — у кабiнетi директора. Або, яку користь передбачає абстрактна лекцiя шизоїда-фiлософа про «Синергетичнi аспекти право- й лiвопiвкульної регуляцiї дiяльностi школярiв у контекстi гуманiзацiї освiти»? Найстрашнiшi — заходи з обмiну досвiдом. Коли б цей досвiд можна було обмiняти на реальнi знання та вмiння, було б набагато краще. А так досвiдченi психологи, тобто невдало переквалiфiкованi за кiлька мiсяцiв вчителi росiйської мови, вчили нас iнтерпретувати результати тестiв, виступати на батькiвських зборах, провадити «уроки розвитку» та iнше. Не буду напосiдатися на всiх i вся, звичайно, були й позитивнi приклади, хоч у бiльшостi випадкiв все виглядало таким чином. Корненко Лiлiя Йосипiвна, шкiльний психолог, за сумiсництвом педагог-органiзатор, в минулому — росiйський мовник, вчить молодих та зелених спецiалiстiв як виступати перед батьками. — Необхiдно, аби вчитель заздалегiдь повiдомив батькiв про те, що на збори прийде психолог i говоритиме про результати тестування. Якщо вони будуть знати, — обов'язково прийдуть. На збори запiзнюватись не можна. А от виступати краще в кiнцi, бо буде багато питань. Спочатку треба розповiсти, що i для чого ви вивчали. Наприклад: визначали iнтелектуальнi здiбностi з метою з'ясувати, яких дiтей вiдбирати до спецiалiзованого класу з математичним ухилом, а яких нi. Результати треба повiдомляти iз зазначенням прiзвищ, щоб батьки розумiли, хто вчитиметься з їхнiми дiтьми. Також важливо сказати i про проблеми низького iнтелекту. З цим нiчого не поробиш, а тому краще не перенавантажувати дiтей, — вiщувала психологиня. — Чи варто iз прiзвищами? — Навiщо вiдсиджувати усi збори? — Хiба iнтелектуальнi показники не динамiчнi? — Чи можна без дозволу батькiв проводити дiагностику? Цi питання звучать пошепки, за спинами, i зрiдка — уголос. Ми, пригнiченi авторитетом юнi психологи, вчорашнi випускники, пiсля таких проповiдей забуваємо все, чому нас вчили п'ять рокiв у вузах. Нам знову й знову товкмачать зручну iстину про те, що «теорiя теорiєю, а практика — це зовсiм iнше! » Чому?! Хiба можна вiдкинути гiркий досвiд педологiї — дитячої психологiї 30-х рокiв, коли дiтей просто затестували; коли за результатами цих самих тестiв на iнтелект купа учнiв були безпiдставно визнанi «розумово недостатнiми» й потрапили в спецiалiзованi школи? Навiщо вiдкидати норми професiйної етики, прийнятi в усьому свiтi? Зокрема, вимоги про те, що для будь-якого тестування дiтей необхiдно брати дозвiл у батькiв, що усi результати мають бути конфiденцiйними й бiльш того — психолог, повiдомляючи данi, має враховувати наслiдки своїх дiй. Р. S. Ось така вона — практична психологiя, творена стараннями практичних психологiв. Чудово, що в школах з'явилися психологи, але чому це вiдбулося до того, як вузи почали випускати спецiалiстiв з бiльш-менш задовiльною квалiфiкацiєю? Зi студентських лав недосвiдчена юнь потрапляє у мiцнi руки загартованих практикiв i довiрливо засвоює «новi стандарти» професiї.
 Вже майже шiсть рокiв я не працюю у школi i час вiд часу тiшу себе надiєю, що ситуацiя змiнилася на краще. Усi сподiвання гинуть, коли студенти повертаються з практики, — хто здивований, хто збентежений, а хто й новонавернений, впевнений у своїй «практичностi» шкiльний психолог.

У життi кожного шкiльного психолога чотири рази на рiк трапляється таке собi випробування мужностi — психолого-педагогiчний семiнар. Що воно таке? Найвiдповiдальнiший захiд, спрямований на психологiчне просвiтництво вчителiв. Увесь педагогiчний колектив збирають в одному мiсцi (вибачте за каламбур) i змушують напружувати натруджений мозок в осягненнi мудрощiв психологiчної науки. Згаданий захiд вбиває двома речами — формальнiстю та непотрiбнiстю. Уявiть самi: втомленi, вже давно всьому навченi вчителi вимушенi кiлька годин слухати книжнi iстини з вуст психолога, який в своєму життi «не прочитав жодного уроку», «не намагався чомусь навчити цих…», «не страждав заради…» i ще багато iнших «не». Зрозумiло, такий захiд нiяк не сприяє своїй основнiй метi — пiдвищенню авторитету психологiчної науки та самих психологiв. Вчителi — розумнi, себто sapiens, намагаються цей час використати з користю: вони перевiряють зошити, переписують одне в одного рецепти, окремi нахаби навiть плетуть шкарпетки або светри (не особливо маскуючись вiд джерела психологiчної мудростi). Нiщо так сильно не лякало мене, юного психолога, як необхiднiсть проводити цей злощасний семiнар. Мучило питання: «Як подати матерiал так, щоб вiн був цiкавий, корисний, ненав'язливий i головне, — сприймався? » Як завжди в таких випадках, рiшення прийшло звiдки й не чекала. Якось iду сумна й невесела, заглиблена у важкi думки, аж раптом — хитрi очi, розкiшна борода — мiй улюблений унiверситетський професор. Ось воно, думаю, спасiння… Взяла й брякнула: — Романе Романовичу, що робити? Боюся психолого-педагогiчного семiнару! — Вiкочко, доцю, що трапилось? — турбується професор, заглядаючи в моє, сповнене горем обличчя. Я розповiдаю. I про те, як лячно, i про те, як не знаю що робити, i про сумнiви. Довiку буду вдячна за просту i щиру пораду: «А давай я тобi допоможу». Я й досi не розумiю, як людина, у якої тисячi справ (лекцiї, семiнари, конференцiї, наради, аспiранти, дисертацiї), отак просто, без жодних вагань, безкорисливо сказала: «А давай я тобi допоможу, проведу цей клятий семiнар». Я тодi навiть не вiдрефлектувала, що менi, молодiй i зеленiй, сьогоднiшнiй студентцi, за так просто простягає руку людина, до якої менi не дострибнути навiть тоді, якщо добре розiгнатися! Для моїх вчителiв i вчительок вiв семiнар професор психологiї Островський. Круто. Називаючи дiвчатками цих мегер зi стажем, вiн розповiдав їм про теорiю Ерiка Берна, про те, що в кожному з нас живуть рiзнi люди, рiзнi его-стани (стани нашого Я). Буває час, коли ми, Дорослi, — правильнi й рацiональнi, а буває — Дiти, то слухнянi, а то вiльнi, бунтiвнi; iнодi ми є Батьками — часом турботливими, а часом суворими. Кожен приклад на диво яскравий. Слухаєш i розумiєш — вiк нiчого не означає. Уявляєш, як граються одне з одним закоханi тридцятирiчнi Дiти; як п'ятирiчна онука стає справжнiм Батьком для своєї слухняної Дитини-бабусi, турботливо вкриваючи її теплою ковдрою; як вередлива Дитина-вчитель гримає дверима на цiлком виправдане Доросле учнiвське: «Я маю право на особисте життя». Аудиторiя принишкла, вчительки вiдклали недоперевiренi конспекти, заховали недов'язанi шкарпетки — слухають. Кожен примiрює почуте до себе та до iнших. Хтось посмiхається, хтось червонiє, хтось починає вiдверто нервувати: — Вчителi — не дiти! Не треба пересмикувати! Не працюють тут вашi психологiчнi теорiї! — Доцю, чого ж ви так вередуєте? — смiється професор, а за ним й усi ми. «Доця» червонiє, проте замовкає. Семiнар продовжується. Починаються питання. Як зрозумiти свiй стан, як зрозумiти учня, як уникнути конфлiктiв? Професор копає щораз глибше, розповiдає про те, що нашi слова можуть бути цiлком дорослими, логiчними, а от iнтонацiя, емоцiї — неконтрольованими дитячими або нотацiйними, батькiвськими. Говорить про те, що в кожному учневi живе рацiональний Дорослий, а учителi провокують конфлiкти тому, що іноді не сприймають дорослiсть своїх пiдопiчних. Вчить, що непотрiбно вбивати в собi Дитину, — нехай живе, радiє життю, вередує, ображається, бо на те вона i Дитина, вiльна й непередбачувана. Семiнар добiгає кiнця, Роман Романович дякує за увагу i говорить, що виступив на запрошення моє та дирекцiї, що далi з вчителями працюватиму я, шкiльний психолог. Пiдводжуся, хвилююсь, дякую професоровi. Пропоную вчителям спiвпрацю: «Давайте зробимо нашi семiнари цiкавими, не формальною вiдбувайлiвкою, а корисним обмiном досвiдом. Нехай кожен опише ситуацiї напруженої взаємодiї з учнями, в якi потрапляв сам або чув вiд когось. Спробуємо проаналiзувати, програти на наступнiй зустрiчi, знайти конкретнi виходи i рiшення». Гудуть, погоджуються. Не минуло й пiвроку — пiдкрався черговий семiнар. Готуюся, аналiзую описанi вчителями випадки, планую, як будемо працювати. Вирiшила зруйнувати стандартну процедуру, тобто посаджу всiх у коло, влаштувавши тренiнг, хай взаємодiють, працюють, вчаться. Ось воно. Почалося. Йду схвильована коридором, заспокоюю себе i вiд того хвилююся ще бiльше. Нiби все пiдготувала, столи вiдсунула попiд стiни, стiльцi розставила колом, плакати намалювала. Йду. Дверi, холодна ручка, вiдчиняю… — що це? Столи там, де й були. Всi сидять за партами, шкребуть в журналах та дитячих зошитах, в'язальницi у звичних позах. — А як же? Здрастуйте. В чому справа? Столи ж… — намагаюсь вичавити з себе щось зв'язне. Виходить погано. — Все нормально. Ми столи розставили як треба, тут, напевно, якесь свято у дiтей було, — пояснює трудовик. — Дякую за допомогу. А зараз вертаємо все на мiсце. У нас тренiнг. — Що у нас?! — Тренiнг! — У нас семiнар i мало часу, — резонно вiдповiдає iсторичка. — Ми готовi, слухаємо. — Сьогоднi ми працюємо в режимi тренiнгу i будемо не лише слухати, а й брати активну участь у роботi. — А може, швиденько завершимо семiнар i побiжимо? — вмовляють «iноземцi». — Тренiнг!!! — це вже не я, це — директорка. Подiяло. Розсiлися. Дивляться. Пропоную по черзi пригадати себе в его-станi Дорослого, Батька i Дитини. Починаю перша. Кажу, що почуваюся Дитиною в колi суворих незадоволених Батькiв, але зараз стану Батьком, який намагатиметься навчити своїх неслухняних Дiтей. Смiються, розслабились. Розповiдають про себе. Iрина Сергiївна пригадує, як засидiлась у класi до вечора, втомилась, а її учнi, що живуть неподалiк, прийшли й нагримали, як справжнi Батьки, що вона не iде додому, примусили з'їсти бутерброд й випроводили зi школи. Прикольно. Працюємо далi. Дiлю на пiдгрупи, пропоную продемонструвати якийсь конфлiкт iз учнями. Однi показують, iншi намагаються вгадати, хто конфлiкт запустив, хто в якому его-станi. Спочатку iде важко, далi — легше. Розiгрiлися. Самим стає смiшно i прикро вiд того, як всi загрузли у ролi критикуючих повчаючих батькiв. Програємо ситуацiю, в якiй причиною конфлiкту став неприбраний клас. Десятикласниця-вiдмiнниця Iрина, гордiсть класу, не вiдбула чергування. Більш того, вчителька застукала дiвчину за поцiлунком у шкiльному дворi. Наступного дня Iра перед усiм класом вислухала страшезну нотацiю про те, як називаються такi дiвчата, що їх чекає i де їх мiсце. Спроби пояснити ситуацiю нi до чого не призвели. Вчительський Батько просто не чув слiв Iриного Дорослого про те, що замок зламався i клас неможливо було вiдчинити; про те, що хлопець планував допомогти прибрати i про те, що вони вже давно зустрiчаються. «Це зараз так називається! Зламався замок! » — саркастично зривалася класний керiвник. Фiнал — гримання дверима, взаємнi образи, виклик батькiв. Цiкаво бачити, як Iрина Анатолiївна — героїня нашого конфлiкту — грає себе, а потiм свою ученицю, як спостерiгає за конфлiктом зi сторони. — То хто я? — питає. — Злий Батько? — А може, ображена Дитина, що ховається за Батьком? — зауважує Марина Петрiвна, колега-фiлологиня. — Може, тобi боляче, що твоя улюблениця не прибрала в класi, що вона росте, що цiлується, що скоро пiде? Я щось подiбне переживаю — випускаю своїх цього року. Виросли. Замовкли. Попрацювали ще трохи. Перебрали вiдведений час на пiвтори години. Втомилися. Збираються. Вiдiйшла у сторону. Ледь на ногах стою вiд напруги, чекаю, доки розiйдуться. Проходять повз, прощаються, дякують. Чи не вперше. Р. S. Бути дорослим важко: непросто тримати себе в рамках, вiдповiдати за слова. Визнати, що в тобi живе дитина, — ще важче.