Annotation 4 страница

— Я збожеволiю! Я їх повбиваю, якщо ви щось не зробите! Або я їх, або вони мене… — сльози з-пiд долонь, тiсно притулених до очей, судорожнi схлипування. — Що сталося? Присядьте, — спершу намагаюся зрозумiти: хто це, що за дiвчина увiрвалася до мого кабiнету, про що вона взагалi говорить? — Я не знаю, що робити. Я не народжена бути вчителем. Як їх взагалi можна любити, це ж не дiти, це… варвари! Згодом моя вiдвiдувачка опускає долонi i я з подивом розумiю, що це наша нова вчителька англiйської, Алiна Олегiвна, працює другий чи третiй тиждень. Я з нею не спiлкувалася жодного разу, бачила лише на традицiйнiй п'ятихвилинцi позаминулого понедiлка, коли директорка знайомила колектив iз новою колегою. Алiна Олегiвна почувала себе нiяково, але намагалася справити позитивне враження, розказувала про свої досягнення, говорила, що завжди планувала працювати з дiтьми, що виросла у педагогiчнiй сiм'ї. — Алiна Олегiвна? Щось сталося? — Сталося! Вони мене ненавидять! Чому? — Ви про учнiв? — Так, про 7-А. — Про 7-А? — Так, так, так!!! Це не дiти, варвари! Крiм того, що вони абсолютно некерованi, недисциплiнованi, просто дикi якiсь, ненормальнi, вони повисмикували всi квiти з вазонiв i повпихували назад у землю вiдiрванi патички! Я їх другий тиждень поливаю, не можу зрозумiти в чому справа, а потiм дивлюся — квiти мертвi. Розумiєте, що вони зробили?! Розумiєте? — Це ж, мабуть, хтось один таке зробив, не весь же клас? — Весь, весь! Вони спiльники! Я пiдходжу до фiалки, пiдгортаю всохлий листочок, а вiн падає менi на руки, всi листочки падають. Знаєте, як вiдреагував клас? Реготом! Хiба це нормальнi дiти?! Вони не просто смiялися, вони качалися партами, совали ногами, штурхали одне одного попiд боки! — А ви? — А я? А я у вас! Добре, що не у психiатра. Вибiгла з аудиторiї, до директора, побачила ваш кабiнет… — Добре, що побачили. Скажiть, а iншi класи, iншi дiти? — А що iншi, iншi теж слава богу… Я розумiю — пiдлiтки… Я все розумiю, але зробити таке! Ми ще довго розмовляли про школу, про стосунки з дiтьми… Алiна Олегiвна була переконана, що запорука викладацького успiху — це дисциплiна. Вона вимагала вiд дiтей уваги, виконання усiх її вимог, щиро виставляла двiйки. Здавалося, усе йшло нормально, але з приходом зими дiтей нiби пiдмiнили. Учні нiби з рейок зiрвалися. На уроки запiзнюються, постiйно вiдпрошуються в туалет, не можуть зосередитися, погано виконують завдання, а на носi — директорська контрольна. 7-А — найбiльша проблема. Клас маленький, а тому на пiдгрупи не дiлиться. На заняття ходять усi разом — дев'ятнадцятеро осiб, дванадцять з яких — хлопцi. Чого тiльки не вичворювали. Вчительський стiлець крейдою замальовували, жуйками залiплювали, крейду в водi замочували, навiть пластилiном дошку вимащували. Остання крапля — зiрванi й посадженi без корiння назад у горщики квiти. Ми з Алiною Олегiвною вирiшили цю проблему на загал не виносити, спробувати розiбратися самотужки. Щоправда, коли повернулися у клас, там вже не було жодної душi. Наступного уроку я прийшла до 7-А на кiлька хвилин ранiше i сiла за останню парту. Ранок розпочався традицiйно. Дiти заходили, влiтали, вповзали, ввалювалися; падали за, на, пiд парти; вiталися, обнiмалися, штовхалися. На мене увагу майже не звертали. Продзвенiв дзвоник. Зайшла Алiна Олегiвна. Привiталася: «Hi, how are you? » Клас хором одповiв: «Fine. How are you? » Розпочався урок. Дiти чесно старалися вiдповiдати на питання, вести дiалоги, писати пiд диктовку. Здавалося, все гаразд, урок як урок. Але раз у раз хтось зривався на регiт, на дурний вигук чи якусь нерегламентовану витівку. Вiдчувалося, як зростає загальна напруга, навiть агресiя. Врештi-решт Сашко Громич голосно впав зi стiльця i почав вигинатися на пiдлозi, iмiтуючи епiлептичний припадок. Шматок мила у ротi мальовничо довершував картину. Алiна Олегiвна зiрвалася. З криком «Ось бачите! А ви говорите розiбратися самим! За ними ж тюрма плаче! » вона вибiгла з класу. Бешкетники залишились задоволеними. Вибирати мiж виховною нотацiєю чи з'ясовуванням стосункiв я не стала — вийшла слiдом. Наздогнавши вчительку далеко за рогом, ледь вмовила завернути до мене, ще раз все обговорити перед походом до директора. Ми заварили мiцного чаю, сiли одна навпроти одної i раптом… У мене аж в очах зайчики застрибали. Алiна Олегiвна сидiла, поклавши ногу на ногу й гойдаючи яскравим-яскравим, червоним-червоним дутим чоботом. В головi сяйнула думка: — Алiно Олегiвно, а як довго ви в цих чобiтках ходите? — До чого тут чобiтки? На вулицi зима! А ви в чому ходите? — I я в чобiтках… Не впевнена до кiнця у чому справа, я набралася нахабства i попросила вчительку змiнити взуття. Пiсля черги звинувачень у нетактовностi («чого це вона має купувати новi черевики задля моїх забаганок») вдалося пояснити, що червоний, ще й такий яскравий колiр, провокує агресивнiсть, стимулює переключення нервових процесiв, «заводить» дiтей. До того ж, вчителька постiйно ходить класом, а отже, дiти, прикутi очима до чобiт, нi на чому iншому вже й зосередитись не можуть. Р. S. Наступного разу Алiна Олегiвна зайшла до кабiнету з коробкою цукерок i у змiнному взуттi — чорних класичних туфлях.

Менi пощастило працювати з Iванною Костянтинiвною. Логопед вiд Бога — звучить дивно, але саме про неї. Людина, закохана у свою професiю, вона стала для мене взiрцем того, як слiд працювати з дiтьми. З будь-якими дiтьми. З ким працює шкiльний логопед? З тими, хто не вмiє до ладу вимовляти слова, плутає звуки та букви на письмi. З тими, кого на професiйному сленгу називають ЗПР-ами (дiтьми iз затримкою психiчного розвитку). Звiдки такi беруться? Здебiльшого із сiмей, у яких на дiтей не зважають, не помiчають, не пiклуються. I ще багато iнших «не». Дитина не може навчитися правильно говорити найчастiше у випадках, коли не чує вiдповiдної вимови вiд батькiв, не має моделi для наслiдування. Дiти копiюють батькiв у всьому: поведiнцi, iнтонацiях i, звичайно, у звукотвореннi. Моя подруга, наприклад, була вимушена звернутися до логопеда iз своєю донечкою тому, що Аня у свої шiсть рокiв, так само як її мама у свої двадцять шiсть, мала елегантний французький прононс: не вимовляла звук «р». Пiсля систематичного виконання вправ усе владналося, Аня втратила свою «французьку аристократичнiсть». На жаль, не з усiма дiтьми так просто. У бiльшостi з них вади мовлення, читання, письма — лише симптоми складних проблем психiчного розвитку. Занедбанi дiти недбалих батькiв мають порушення у розвитку пам'ятi, мислення, уваги, не здатні засвоїти програмний матерiал. Iванна Костянтинiвна дiагностує проблему, намагається виправити, а коли нiчого не може вдiяти — веде «на комiсiю», яка вирiшує долю маленьких ЗПР-iв: i далi мучитися у звичайнiй школi чи йти до спецiальної, у класи так званої посиленої уваги. У Iванни Костянтинiвни чудовий кабiнет-клас, невеличкий, але свiтлий i охайний. Низенькi столи, навколо — дитячi стiльчики. На кожному купа необхiдного матерiалу: iграшки, спецiальнi книжки та зошити. Все здобуто власними зусиллями, бiльшiсть наочностi зроблено своїми руками. Iванна Костянтинiвна показує менi свої багатства, пишається й вiдверто хвалиться своїм найкращим у мiстi логопедичним кабiнетом. А чому нi? Це ж її власноруч виплекане дiтище, її гордiсть, її справа. Уявiть собi, в цей логопедичний рай вiдразу пiсля останнього дзвоника влiтає юрба гомiнких чортенят. Маленькi нечепури зi скуйовдженим волоссям, брудними руками й такими стiйкими шлейфами ароматiв, що куди там французьким парфумам, летять до столiв, перекидаючи все на своєму шляху. — Стоп! — перекриває дорогу логопед. — Що ми робимо перед заняттями? — Миємо руки, розчiсуємо волосся i заспокоюємося! — хором верещать чортенята. В тому самому темпi вилiтають з класу й зникають за рогом, бiля найближчого туалету. Вдруге до кабiнету заходять поважно, спокiйно, але вже не втримуються бiля самих столiв, штовхаються, прагнучи зайняти краще мiсце. Краще — це ближче до своєї любої «вчительки». Iваннi Костянтинiвнi не подобається, коли її кличуть логопедом та ще й дефектологом, краще вчителькою. «Я працюю з дiтьми. Навчаю їх розмовляти, думати. Кожне з них — маленьке диво, вони усi для мене чудеснi, i вже аж нiяк не дефективнi». Iванна Костянтинiвна знайомить мене зi своїми «чудами». Данилко — не вимовляє пiвалфавiту. Це дизлалiя — порушення артикуляцiї. Щоб його зрозумiти, варто добряче напружитись. Вади мовлення хлопчик компенсує експресивно. Емоцiї ллються з нього водоспадом. — Данило, привiтайся з психологом, розкажи, що робив сьогоднi на уроках. — Пиивiт! — радiсно озивається хлопчик. — Ми пишали i шишали. Мене фалила шителька. Вона поштавила менi у шошит шонешко ша фмаакою. Ше добе, — пояснює менi першачок. На радощах за власнi успiхи вiн аж пiдстрибує на стiльчику. Зi схожими проблемами у логопедичнiй групi цього року ще троє першокласникiв: двоє Сергiїв i Вовчик. Усi жвавi, метушливi непосиди. Вони розмовляють трохи краще за Данила й прогрес у них помiтнiший. — А це Сашко, — продовжує Iванна Костянтинiвна. — Сашко, а як у тебе справи сьогоднi? — Саша сьогоднi втомився, — дивно чути вiд шестирiчного хлопчика мовлення у третiй особi. Здається, це мало минути ще роки в три. — Саша багато вiдповiдає. Болить голова. Iванна Костянтинiвна стурбовано торкає хлопчика за лоб, хитає головою. Просить мене побути з дiтьми й веде Сашка до медпункту. Сашин дiагноз — аграматизм. Вiн нiяк не може навчитися правильно будувати речення, говорить уривчасто, нiби телеграму вибиває. Його мовлення iнфантильне, характерне для дiтей набагато молодших. До того ж хлопчик не завжди розумiє звернену до нього мову, зокрема питання. Я намагаюся якось розважити дiтей, запитую в кожного iм'я i прошу розказати кiлька слiв про себе. Оленка, Ромчик, Iгор i Вадим справляють враження контактних i активних дiток. Жваво розповiдають про себе, свої родини, вчителiв, про те, чим займаються у школi. На запитання, для чого ходять до Iванни Костянтинiвни, вiдповiдають з ентузiазмом, навперебiй: «вчимося краще писати, читати, рахувати»; «щоб бути розумними»; «бо нам тут подобається». Як я дiзналася згодом, цi дiти мають розлади шкiльних навичок. Оленка — дисграфiк, тобто не завжди розумiє мовлення дорослих, плутає букви на письмi, переставляє склади. Хлопчики — дизлалiки, не можуть правильно читати: вимовляють слова повiльно, постiйно затинаються, пропускають та переставляють букви й склади, не можуть вiдтворити сутi прочитаного. Вертається Iванна Костянтинiвна. Говорить, що Саша захворiв i його повели додому. Дiти вiдверто засмучуються, а Данилко витягає зi штанцiв замусоленого льодяника й каже, що занесе його Сашковi. Знайомлюсь iз дiтьми ближче. Ходжу на заняття, тестую iнтелектуальний розвиток, пiд керiвництвом Iванни Костянтинiвни вчусь проводити корекцiю. Нiколи б не подумала, що працювати зi «складними» дiтьми — справжнє задоволення. Кожен успiх сприймається як власний, кожен правильно вимовлений звук, прочитане чи написане слово — це i моя перемога. Мої новi улюбленцi, майже усi, демонструють вiкову норму у розвитку мислення та пам'ятi. Проблема полягає, як правило, у дефiцитi уваги з боку дорослих та розладах емоцiйно-вольової регуляцiї. Дiти гiперактивнi, не вмiють контролювати та стримувати себе, їм важко зосереджуватися на якихось дiях, виконувати монотонну дiяльнiсть. Їхнi нервовi процеси неврiвноваженi, збудження переважає над гальмуванням. Радує те, що усi вони, на диво швидко, прогресують. Оленка, наприклад, навiдрiз вiдмовлялася ходити до школи, гостро реагувала на глузування однокласникiв, кричала й билася. Минуло ледь бiльше мiсяця i дiвчинка стала спокiйнiшою, почала краще писати. Обидва Сергiї та Вовчик вже майже не гаркавлять й не шепелявлять, слова вимовляють до ладу. Хлопцi з таким задоволенням i стараннiстю виконують вправи, що навiть класнi керiвники, смiючись, скаржаться на те, як вони «грасують» при вiдповiдях, смакуючи кожне «р-р-р». Найбiльша проблема iз Сашком. Вiн говорить вже набагато краще нiж ранiше, до того ж вражає нас своїм оптимiзмом. Однак до завершення корекцiї ще довго. Сашкова вчителька наполягає на комiсiї, скаржиться адмiнiстрацiї школи на нашу бездiяльнiсть. Iванна Костянтинiвна надiї не втрачає, вперто займається з хлопчиком, майже кожного дня забирає його з групи продовженого дня. Чесно кажучи, наполегливiсть логопеда мене вражає. Я не знаю, чи варто сподiватися на диво, але допомагаю чим можу, сама заражена впертiстю. Основна мета роботи — мотивувати Сашка говорити, говорити правильно. Ми граємося i обов'язково виражаємо своє ставлення до гри словесно. Читаємо цiкавi казки, переповiдаємо їх, iнсценiзуємо. Сашковi завжди перепадають ролi з багатьма реплiками й вiн старається вiдтворювати їх точно за сценарiєм. Хлопчик кожного заняття отримує оцiнки вiд Iванни Костянтинiвни, ставиться до них серйозн. Думаю, для нього вони важливiшi за звичайнi шкiльнi. Спроба запросити маму завершилася нiчим. Пославшись на зайнятiсть «пiд зав'язку», вона вiдмовилася не лише ходити на заняття, а й займатись iз Сашком удома. Р. S. Дивлячись на стосунки цiєї дивної пари — материнську любов досвiдченого логопеда й безмежну довiру маленького хлопчиська, — я подумала, що наука може багато, але людське тепло — набагато бiльше. Сподiваюся тільки на краще.

Друга чверть добiгла кiнця. Дiти вiдгуляли однi зимовi канiкули, вiдхворiли два карантини i повернулися до працi. Логопедична група поменшала, двоє хлопчикiв — Сергiй i Вовчик — з успiхом завершили програму. Дизлалiки, вони швидко прогресували i вже не мають проблем iз вимовою. Iванну Костянтинiвну, логопеда, а також своїх товаришiв не забувають, ходять у гостi, показують як правильно говорити, вiдверто пишаються собою. Iншi дiти продовжують навчання. Тричi на тиждень вiдвiдують логопедичний клас. Вчителi вiдмiчають успiхи. Дехто дякує Iваннi Костянтинiвнi, ходить на консультацiї; дехто записує учнiвськi успiхи на свiй рахунок i не вважає за потрiбне навiдати логопеда. Вона не засмучується, звикла i до подяки, i до невдячностi. Якщо треба — сама iде до вчителiв, розповiдає про необхiднi методики роботи, адже дiти — найважливiше! Я радiю з того, що й сама беру участь у цьому захопливому «дiйствi» — розвитку дитячих здiбностей. Ще i ще раз переконуюсь: здібності розвиваються в дiяльностi. Малi змiнюються на очах: вони читають, декламують, розв'язують задачки, грають в iгри, просто спiлкуються одне з одним, з нами, i — ростуть. Наш спiльний улюбленець Сашко. В нього аграматизм — складне нейропсихологiчне порушення, яке проявляється в помилках побудови i розумiння мовлення. Це правда, що найсильнiше любиш тих, з ким найбiльше клопоту. Iванна Костянтинiвна намагається працювати з хлопчиком якомога частiше. Вiн знає, вмiє i може набагато бiльше, нiж у першi шкiльнi днi, однак все ще переставляє слова у реченнях, губить прийменники, плутає сполучники. Сашкова класна керiвниця, Наталiя Iгорiвна, особа холерична, нетерпляча, вимагає вiд нас «позитивного результату». Спроби пояснити те, що результат є i динамiка насправдi позитивна, наштовхуються на незмiнне: «Не робiть з мене дурну, я й сама все бачу». Реакцiї вчительки цiлком зрозумiлi — стрiмка й рухлива, вона любить саме таких дiтей: жвавих, зi швидким темпом нервової дiяльностi. Усi iншi для неї — «гальма» та «черепахи». Примiтно, що жоден флегматичний учень, який би стартовий рiвень вiн не мав, не досягає помiтних успiхiв у її класi. Те саме i з Сашком. Хлопчина, якому i без того важко розумiти мовлення iнших, просто губиться в стрiмкому потоцi вчительчиних слiв, не встигає за її думкою. Тиск з боку Наталiї Iгорiвни стає дедалi нестерпнiшим. Iванна Костянтинiвна з гiркотою у душi приймає рiшення вести Сашка «на комiсiю». Лiкарi-психiатри, невропатологи, педiатри, логопеди, дефектологи, вчителi, психологи i навiть юристи покликанi державою вирiшувати долю маленьких ЗПР-iв. Психолого-медико-педагогiчна комiсiя вирiшує: вчитися чи не вчитися дiтям iз затримкою психiчного розвитку в загальноосвiтнiй школi. Якщо нi — направлення в спецiалiзований iнтернат, де мають бути кращi умови, спецiалiзоване обладнання, спецiально навченi педагоги. Отже, комiсiя! Я, Iванна Костянтинiвна i Сашко (мама хлопчика навiдрiз вiдмовилась iти з «цим недоуком») чекаємо запрошення пiд дверима комiсiї. Сашковi ми вирiшили сказати, що комiсiя — це спецiальнi вчителi, якi перевiряють не дiтей, а психологiв i логопедiв. Комiсiя дивиться, чи гарно тi навчили дiток читати, писати, розв'язувати задачки. Саша спочатку не може збагнути чого екзаменують нас, а не Наталiю Iгорiвну, яка має «отримати багато двiйок». Але врештi-решт погоджується показати все, на що здатен, аби тiльки нам «поставили гарнi оцiнки». Хлопчик налаштований войовниче, його обличчя напружене, рученята стиснутi у вологi кулачки, а губи шепочуть нещодавно вивчений вiршик — готується! Наше напруження ще вiдчутнiше. Незважаючи на суворi iнструкцiї та стандартизованi дiагностичнi процедури, комiсiя — це лотерея. Причому, в усiх смислах. Дiти з однаковими порушеннями можуть отримати рiзнi дiагнози, з рiзними — однаковi. Можливiсть навчатися у загальноосвiтнiй школi не завжди iде на користь дитинi, якiй могло би бути краще у спецiнтернатi, i навпаки. Але найгiрше, що може бути, — це нетолерантнiсть членiв комiсiї, їхнє недбале ставлення до маленьких доль, якi вони вирiшують. Саме це з нами i сталося. — Сашко Дубченко, заходьте, — чуємо казенний голос комiсiйного секретаря. — Ну, з Богом, — видихає Iванна Костянтинiвна i ми йдемо у прочиненi дверi. Завелика i вiд того порожня кiмната, пiд вiкном зiставленi у довжелезний ряд столи, за ними люди: жiнка iз вибiленим волоссям i яскраво фарбованими губами поряд iз табличкою «педiатр»; ще одна лiкарка за табличкою «невропатолог» зiщулилась, вдивляється в Сашковi документи; двоє психологiв — дiвчата мого вiку, одну знаю, вчилася роком ранiше, вражень жодних; лiтня вчителька початкових класiв та змучена життям секретарка. Всi сидять близенько, нiби мiсць не вистачає, а далi — кiлька порожнiх столiв, позначених табличками «логопед», «дефектолог», «юрисконсульт», «тифлопедагог», «сурдопедагог», — сюр, комiсiя невидимок! Спиною, точнiше, задом до нас, спираючись на стiл i щось розповiдаючи жiнкам, стоїть чоловiк. Видно лише його лису голову зi склеєними вiд поту пасмами рудуватого волосся. — Жорж Романович, — кокетує педiаторка у вiдповiдь на непристойний жарт про те, що всi хвороби — вiд задоволення, i лише лупа — вiд Head amp; Shoulders, — що ви таке кажете, ви ж психiатр, хiба вам знайомi iншi хвороби? — Ха-ха, Олєнька, — противно хихоче i апелює до власного досвiду Жорж Романович, — повiрте менi, секс це, блiн… — Вибачте, — кажу, — тут дитина на комiсiю, нас щойно викликали. Психiатр розвертається i демонструє своє неголене спiтнiле обличчя. Прищулює очi i дивиться на Сашка так, що бiдне дитя впивається нiгтиками в мою руку. Пiдходить, бере рукою iз пожовклими вiд нiкотину пальцями хлопчика за пiдборiддя i прямо в обличчя видихає: — По лицю видно — дебиляка! — повертається до комiсiї, картинно зiтхає i видає ще одне риторичне. — Гуманнiше — вбити! Моє ненависне «кого?! » застигає на пiввильотi. Iванна Костянтинiвна дивиться так, що аж дух перехоплює. Вона забирає Сашкову руку, пiдштовхує нас до виходу i з натиском каже: — Зачекайте, за дверима! Мабуть, грюкiт дверей, пiдсилений протягом, ще довго вiдлунював у головах комiсiї, адже я вклала в нього всю силу свого бажання ляснути ту потвору у бiлому халатi по пицi. Через кiлька хвилин нас знову запросили. Сашко, який так i не зрозумiв що сталося, старанно вiдповiдав на усi питання, розв'язував задачки i читав вiршики. Розгублений, вiн показав себе не з найкращого боку. Комiсiйний вирок, передбачуваний ще з першої реакцiї шанованого в мiстi психiатра, був одностайний. Ми мовчки дiйшли до маршрутки, доїхали до потрiбної зупинки i вiдвели Сашка до пiд'їзду. Той боязко посмiхнувся i сказав, що обов'язково зайде. Ступив кiлька крокiв, повернувся i розплакався: — Я поганий, так? Вам поставили двiйку? Р. S. Наш вихованець вже давно зник у темнiй прохолодi пiд'їзду, а ми все стояли i мовчки дивилися йому услiд. Нарештi Iванна Костянтинiвна промовила:
 — Молодець, що стрималась, iнакше було б гiрше. Пам'ятаєш: «Перш за все — iнтереси дитини». А декого i справдi гуманнiше — вбити!

У школу прийшла весна. Її першою ознакою стали розхристанi та розчервонiлi дитячi табуни, що, лишень дзвоник, — вилiтають з-за парт i мчать на двiр до першого сонечка. Вереск, смiх, тупотiння, а разом з ними зростає i травмонебезпечнiсть шкiльних коридорiв. Вiдчиняючи дверi логопедичного кабiнету, я, заражена весняним божевiллям, бачу картину, вiд якої враз падає рiвень гормонiв радостi. За маленьким дитячим столом, обiпершись напруженими лiктиками та ховаючи обличчя в долонях, плаче якесь школя. Iванна Костянтинiвна, знiяковiла й стривожена, сидить поряд, намагаючись обiйняти, сказати щось заспокiйливе. Кожен її доторк провокує нову хвилю тремтiння й слiз, хлопчик заходиться плачем, не чуючи жодного слова. Вiдчуваючи сором за щойно пережиту весняну ейфорiю, я прошу дозволу увiйти i тихо, майже навшпиньках, пiдходжу. Iванна Костянтинiвна питає очима: «Що робити? » i вiдразу стенає плечима, мовляв, заспокоєння не допомагають. Прошу жестом пiдвестись та вiдiйти вбiк, кладу перед хлопчиком мандарин, а сама йду у кiнець класу та сiдаю за стiл поряд iз логопедом. — Нехай побуде сам, — шепочу на вухо. — А що сталося? — Сама не знаю. Зайшов, чемно привiтався, сказав, що хоче поговорити i раптом став заїкатись, а потiм оце… Сидимо. Мовчимо. Боїмося потривожити тишу, яка ледь чутно переривається схлипуваннями. Кабiнетом повзе запах мандарину, хлоп'я старанно оббирає шкiрку вологими вiд слiз руками, шморгає носом, розтирає рукавом червонi очi. Раптом пiдводиться, йде до нас i простягає долоню, на якiй лежать двi напiврозчавленi дольки, — все, що залишилось. - Їж сам, ми не хочемо, — каже Iванна Костянтинiвна i швидко вiдмовляється вiд своїх слiв, попереджаючи нову хвилю слiз. — Дякую, дякую! — Як тебе звуть? — питаю. — Бббогдан, — схлипує хлопча, тягнучи перший звук. — Смачний мандарин? Хочеш ще? Хлопчик киває, посмiхається, на його щiчках вимальовуються двi кумеднi ямочки i вiн сам стає схожим на невеличкий помаранч. Богдан сiдає бiля нас, я витягаю з сумки ще один мандарин, ми його оббираємо i вже усi разом їмо. — Сма-а-ачно, — нарештi промовляє хлопча i раптом заявляє: — Я не хочу заїкатись! Зрозумiвши у чому справа, ми переглянулись. Iванна Костянтинiвна сказала: — Гаразд, ми тобi допоможемо! Виконати цю обiцянку виявилося не так вже й просто. Заїкання — складне порушення мовлення, причин якого може бути безлiч. Це i спадковiсть, i органiчнi ураження мозку, i психологiчне травмування. Достеменно встановити витоки проблем хлопчика нам так i не вдалося. Його батьки, iнтелiгентнi врiвноваженi люди, iнженери за освiтою, не пам'ятали жодного подiбного випадку в своїх родинах. Електрографiчнi дослiдження, взятi з медичної картки, свiдчили про нормальний стан мозку та судин дитини. Стосовно психологiчного клiмату в родинi — все нiби гаразд. В сiм'ї, окрiм Богдана, є ще на чотири роки старша сестричка, Iринка. Вона також вчиться у нашiй школi, вiдмiнниця, улюблениця вчителiв, непогано ладнає з однокласниками. Дiвчинка пiклується про братика, вiдводить та забирає його зi школи, готує бутерброди, робить домашнi завдання. Стосунки мiж дiтьми звичайнi: то сваряться, то миряться. Богдан любить сестричку, сумує, коли влiтку їх розвозять по бабусях, готує величезнi пакети солодощiв та iграшок до їхньої зустрiчi. У школi хлопчиковi важко, але то є наслiдок, а не причина заїкання. Дiти приймають Богдана, граються з ним, але буває дражнять, дають образливi прiзвиська, перекривлюють манеру мовлення. Саме це й спонукало хлопчика прийти до кабiнету логопеда i розповiсти про своє горе. Заїкатися Богдан почав рокiв у чотири: спочатку рiдше, далi частiше. Батьки нiяк не могли зв'язати порушення мовлення iз якимись конкретними подiями у життi дитини. Бабуся стверджувала, що в неї, у селi, Богдан почувався краще, але батьки не особливо довiряли її словам, списували на велику любов до онука та вiру у цiлющi сили села. Сам Богдан розповiдати про себе не любив, для нього цiкавiшими заняттями були читання, малювання, декламування вiршикiв та навiть спiви. У логопедичнiй групi вiн вiдразу завоював симпатiї iнших дiтей. Перше, що впадало у вiчi, — хлопчик iз задоволенням допомагав своїм колегам розв'язувати задачки та головоломки, розучувати вiршики та пiснi, навiть вимовляти складнi для них звуки. Одного разу, трохи запiзнившись на заняття, я побачила картину, достойну екранiзацiї. Богдан сидiв за столом разом iз Данилком, дизлалiком, у якого проблеми з окремими звуками, i намагався навчити того вимовляти «р». Копiюючи Iванну Костянтинiвну, вiн брав люстерко i показував, як має дрижати язичок — «швидко-швидко, як бджолинi крильця». Хлопцi старанно рикали, тодi як iншi дiти, повiдкривавши роти, здивовано спостерiгали за цiєю процедурою. Так i не зрозумiвши в чому проблема, ми вирiшили пiти шляхом вправляння. Богдан спiвав, декламував вiршi, вчив скоромовки та виконував безлiч iнших логопедичних вправ. Ми з ним займались аутогенним тренуванням, вчилися розслаблятись та фантазувати, працювали над розвитком пам'ятi, уваги, iнтелекту. Врештi-решт, дочекалися перших плодiв такого iнтенсивного тренiнгу: Богдан перестав повторювати звуки та склади, позбувся судом на обличчi, став говорити вiльнiше та швидше. Хлопчиковi подобалося ходити на заняття, тому Iванна Костянтинiвна не наполягала на завершеннi програми, тим паче, Богдан добре впливав на iнших дiтей. Ми б мали пишатися своєю роботою, однак найжахливiше чекало попереду. Одного дня Iринка прийшла забирати Богдана з групи. Вiн не хотiв iти, дiти посварилися i дiвчинка голосно обiзвала брата «пiсюном», сказала, що вiн зiпсував усi матраци i простирадла, що вона не може спати з ним в однiй кiмнатi, бо там «смердить, як у туалетi». Всi почали смiятися, Богдан вибiг з групи i перестав ходити на заняття. Стривожена Iванна Костянтинiвна зателефонувала батькам. Прийшла мама i, плачучи, розповiла, що дитину спiткала нова бiда — енурез. Що вже не робили — i забороняли проти ночi воду пити, i будили, i до лiкарiв водили — нiчого не допомагає: «Може до психiатра? » Вирiшили спочатку до психолога. Богдан зайшов присоромлений. У моєму кабiнетi вiн не був жодного разу i чомусь вирiшив, що я робитиму уколи, братиму аналiзи або ще щось таке. Наша перша вiч-на-вiч зустрiч пройшла напружено: Богдан мовчав, я намагалася запевнити його, що все в порядку i що ми з усiм упораємось. — Ага, ви вже обiцяли, що все буде добре, i от… — в дитячих очах було стiльки нещастя, що я ледь не розревiлася разом з ним. — Добре, — кажу, — давай не будемо нiчого одне одному обiцяти, просто спробуємо зустрiчатися i розповiдати про все-все, що нас турбує, гаразд? — Гаразд, — а в очах жодної довiри. У роботi з Богданом я вирiшила використати iгротерапiю. Оскiльки хлопчик був не з говiрких, а зрозумiти, що ж сталося, необхiдно, вирiшила — нехай проектує свої проблеми у грi, на персонажiв. У тому, що проблеми були, я вже не сумнiвалася. Два таких серйозних симптоми не могли виникнути з нiчого, от тiльки в чому причина? Взагалi-то дитячi психогенiї, соматичнi розлади, в основi яких лежать психотравмуючi фактори, не рiдкiсть. Застуди, гастрити, вади зору та iншi хвороби, як це не дивно, можуть мати психологiчнi причини. Гiперопiка або, навпаки, вiдсутнiсть батькiвської уваги; пiдвищена вимогливiсть або вседозволенiсть; фiзичнi покарання чи непродуманi заохочення — все це може спровокувати своєрiдну захисну реакцiю органiзму — хворобу! Невже в Богдана психогенiї? Щось не так в його родинi, оточеннi? Ми взяли цупкий картон, ножицi, клей, клаптики тканини, олiвцi та фарби. З цих нехитрих матерiалiв наробили ляльок. Богдан сам вирiшував, хто ким буде, кроїв одяг, вимальовував риси обличчя. Iз взуттєвих коробок збудував квартиру, облаштував усi кiмнати, навiть туалет iз ванною. Як виявилося, партнер у грi хлопчиковi не потрiбен. Лише на початку зустрiчей вiн озирався та ставив якiсь питання. Потiм про все забував, ляльки в його руках оживали, починали говорити на рiзнi голоси, ходити з кiмнати в кiмнату, збиратися на кухнi за вечерею, готуватися до сну. Отут i виявилося найцiкавiше. Лялька-мама вимикала свiтло, цiлувала ляльок-дiтей i йшла з кiмнати. Дiти спати не хотiли, вони прокрадалися в одне лiжечко, вмощувалися i починали розповiдати страшнi iсторiї. Про чорну кiмнату, червоне око, злу вiдьму та iншi жахи. Потiм, наляканi, засинали, боячись витягти бодай ногу з-пiд ковдри. — Богданчику, а ви з Iрою розповiдаєте одне одному жахливi iсторiї? — Iра розповiдає. — I тобi стає страшно? — Так, — киває головою, — дуже! — А чого ти боїшся найбiльше? — Того, що у темрявi! — i у Богдана починають тремтiти руки. Оце так-так! Невже причина? Дитина боїться темряви. А як же заїкання, енурез? Що це? Симптоми того страшного страху? Все стало на свої мiсця. Iринка, сама того не знаючи, лякала малого брата. Герої її страшних iсторiй переросли у «те що в темрявi» i «воно» не давало спокою Богдановi, змушувало його тремтiти уночi, заїкатися удень. Що ж зробили ми iз своїм психологопедичним тренiнгом? Змiнили один симптом на iнший. Позбавивши дитину вiд заїкання, спровокували енурез. Припустилися класичної помилки: боролися не з причиною, а з наслiдком! Р. S. Добре, що наша слiпа допомога прозрiла. Богдана включили до терапевтичної групи дiток, якi так само як i вiн, жахалися темряви. Батьки видiлили хлопчиковi для спальнi окрему кiмнату. Iру перевели у зал, який ранiше був виключно гостьовим. Бiля Богданового лiжка повiсили свiтильник, у коридорi також не вимикали свiтло усю нiч. I жодних страшних iсторiй. З часом все налагодилося.