Annotation 2 страница

Авторство проекту пiд назвою «Уроки сексуальної грамотностi» цiлком i повнiстю належить Капiтолiнi Михайлiвнi, завучу з виховання, невтомнiй жницi дидактичної ниви. Якось вона побувала на конференцiї, присвяченiй проблемам статевого виховання пiдлiткiв, i вирiшила запровадити усе почуте в стiнах школи. Виконавцем без права оскарження було призначено мене, шкiльного психолога. Якби Капiтолiна Михайлiвна запитала мене про доцiльнiсть такого заходу або хоча б натякнула на iдею його впровадження, я б, можливо, i вiдкараскалась. Однак, знаючи мою «вередливу натуру», вона пiшла iншим шляхом. I коли я, нiчого не пiдозрюючи, з'явилася на чергову нараду, то була просто поставлена перед фактом грандiозного задуму. Все органiзували так хитромудро, що я й на хвилину не сумнiвалася у тому, що iдея пропагується мiськвно та повнiстю пiдтримується нашою директоркою. Нi те, нi iнше не могло бути заперечене, тому я вiдповiла «Так точно» i взялася до справи. Значно пiзнiше, за хитрим поглядом та нестерпним кураторством Капiтолiни Михайлiвни, я зметикнула звiдки дме вiтер. Експериментальним призначили найнеблагонадiйнiший, з точки зору головної виховательки, 9-В. Кожного тижня я мусила збирати дiтей пiсля урокiв i, цитую: «…використовуючи психологiчний вплив, попереджати раннє статеве життя та розповсюдження венеричних захворювань». На моє зауваження про вiдсутнiсть медичної освiти Капiтолiна Михайлiвна притягла швидку допомогу у виглядi шкiльної медсестри, котра й стала моєю спiвучасницею. Спiвучасть передбачала здебiльшого забезпечення спецiальною лiтературою та наочним приладдям на кшталт презервативiв. Сексуальна безграмотнiсть лiквiдовувалась у звичайнiй шкiльнiй аудиторiї, на дверях якої Капiтолiна Михайлiвна завбачливо причепила табличку з назвою проекту та розкладом роботи. Прикол полягав у тому, що примiщення (одне з небагатьох вiльних у другу змiну) належало 1-Б класу, i ми були вимушенi проводити сексуальний лiкбез в оточеннi розрiзної абетки, розлiнiяної дошки, мудрої сови та iнших казкових героїв. Що вже казати про отетерiлих батькiв першокласникiв, якi ознайомились iз вивiскою на дверях класу, де вчаться їхнi дiти. Отже, перша зустрiч. Заходжу в клас i бачу: купка дев'ятикласникiв-акселератiв, пiдпираючи колiнами дитячi парти, гигоче із вочевидь непристойного жарту. На дошцi намальована якась каракуля з очима та пiдписом «Вася голубан». — Привiт, — кажу. — Вася сам портрет зiтре чи залишимо для нащадкiв? — А що я? — обурюється Вася Нiколаєнко (єдиний вiдмiнник у класi), — хто малював, хай той i витирає. — Я тобi таке потiм знаєш де намалюю… — огризається Федько Гумiнський (вiдомий хулiган та улюбленець дiвчат), але йде до дошки i картинно розтирає свою творчiсть. — Так, — продовжую бесiду, — встаємо з-за парт, беремо стiльчики i сiдаємо в коло. У нас сьогоднi тренiнг! — А практика буде? — нахабнiє Федько, — я безграмотний, менi практика потрiбна, сексуальна! — Звичайно, — парирую, — спостерiгатимемо за рибками. Врештi-решт розсiлися. Пропоную взяти листки паперу i написати свої очiкування вiд роботи, запитання, якi цiкавлять. Попереджаю, що за кожну непристойнiсть буду штрафувати: доведеться купувати усiм булочки, розставляти стiльцi, надягати куртки або ще щось таке. Без непристойностей не обiйшлося, тож Федько разом iз Сашком Власенком вiдбувають покарання, — перевертають задертi черговими стiльцi у природне положення. Втiм, навiть ця звичайна «процедура» не обходиться без вульгарних натякiв про «догори ногами» i «камасутру». Перше заняття — звичайне знайомство. Прошу по черзi розповiсти про себе, свої захоплення та улюбленi справи. Пiдлiтки мовчать або вiджартовуються, говорять щось вiдчiпне. Тодi пропоную уявити себе справжнiм дворянином i намалювати власний герб, зобразити на ньому власнi мрiї, тварину або рослину-тотем, написати девiз. Пiсля пiвгодинного сопiння, перешiптування, пiдглядання та смiшкiв всi по черзi демонструють напрацьоване. Лiля Фещенко (дiвчинка, батько якої вiдбуває виправний строк, агресивна, але вразлива) зголошується першою. Її герб — зламана троянда, яка з корiнчика пускає новий листок, девiз «Нас не зламати». Лiля без жодних коментарiв пустила папiрець по колу, дочекалася, доки повернувся, склала i сказала: «В мене все». Iншi дiти також не говiркi. В кого на малюнку деревце, в кого пташенята у гнiздi, в кого гора i птах над нею. У Васi Нiколаєнка герб найзрозумiлiший: лавровий вiнок та гусяче перо. Гордо повiдомляє, що стане письменником або вченим. Вiдразу отримує нове прiзвисько «гусь учений». Федько Гумiнський показує своє творiння останнiм. Дивно, але соромиться. Нарештi повертає листок обличчям до однокласникiв i демонструє робота. Пояснює, що це трансформер, може бути ким i коли захоче, нiчого не боїться, завжди досягає мети. Це i є його девiзом. «Теж менi, трансформер! А якщо його трансформатором по пицi? » — глузує Сашко Власенко i миттєво отримує штурхана, вiд якого опиняється на пiдлозi. Знову регiт, розворушилися. — А коли ж про секс? — не зрозумiла, хто вигукнув. — Буде i про секс. Вiзьмiть новi аркуші. Це анонiмне опитування, i вiд вашої правдивостi залежатиме наша подальша робота. Поставте позначку власної статi та плюсик, якщо мали досвiд статевих стосункiв, i мiнус — якщо такого досвiду не було. Збираю листочки, ховаю у папку. Дякую за роботу i кажу, що на сьогоднi усе: «Чекатиму через тиждень». Повставали з мiсць, поставили на мiсце стiльчики, виходять з класу. Вже за дверима чую: «А ти що поставила, плюсик? — Вiдчепись придурку». Кiлькiсть плюсикiв вразила. Семеро з дванадцяти дiвчаток та двоє з п'ятнадцяти хлопчикiв. Тенденцiя закономiрна, але семеро?! Їм же ж максимум по чотирнадцять. Безграмотнiсть? Вони ще й мене повчити можуть. Далi, читаючи очiкування та питання, починаю розумiти, з якими дiтьми стикнулася. Ну чого варте: «Якщо ми цiлуємось взасос, я можу завагiтнiти? » або «Правда, якщо уявляєш хлопця на унiтазi i тобi не противно, це справжнє кохання? » або «Навчiть ходити так, щоб нiхто не зрозумiв, що я ще незаймана». Як пiзнiше з'ясувалося, хлопцi проводили своєрiдну дiагностику: за ходою, покачуванням стегон, вiдстанню мiж ногами та iншими, лише їм вiдомими параметрами, констатували статевий досвiд або його вiдсутнiсть. Якщо дiагноз — «незаймана», бiдну дiвчину зацьковували. Наприклад, на титульнiй сторiнцi кожного зошита противним флуоресцентним фломастером виводили слово: «целка». Кожне наступне заняття ми присвячували окремiй темi. Вiд будови статевих органiв, що стало одкровенням для бiльшостi моїх пiдопiчних, до венеричних захворювань та контрацепцiї. Я довго думала i вирiшила не дiлити групу на хлопчикiв i дiвчаток. Всi теми обговорювалися спiльно, навiть такi дражливi як менструацiя або ерекцiя. Смiшкiв та дурних жартiв, звичайно, уникнути не вдавалось, однак їх припиняла сама аудиторiя i жартiвникам пiсля того не було вельми весело. Я прагнула вiдiйти вiд медично-книжного штампу i намагалася поєднувати фiзiологiю з психологiєю. Гарячу дискусiю викликала, наприклад, проблема «Як вiдмовити хлопцевi». Ми довго шукали унiверсальну формулу вiдмови. Хлопцi смiялися, що аргументи погано дiють на гормони, але, на диво, найдiєвiшi вiдмови пропонували саме вони, як-от: «Ти вже готовий стати батьком? » Р. S. Не знаю, дякувати чи нарiкати на Капiтолiну Михайлiвну, але я не шкодую про жоден з «урокiв сексуальної грамотностi». Можна багато дискутувати про кориснiсть такого iнформування пiдлiткiв («Менше знаєш — краще спиш»), але важко уявити цiкавiшi для них теми. Навряд чи шкiльнi шибайголови сидiтимуть на перших рядах та в усi вуха слухатимуть iнший, «безумовно кориснiший» предмет.

Початок листопада. Моя адаптацiя до школи йде повiльно, але бiльш-менш успiшно. Вже iдентифiкую себе з посадою, зi мною вiтаються вчителi, пiзнають у коридорах дiти. Останнi бiгають до мене в кабiнет прогулювати набридлi уроки i жалiтися на вчителiв. Оце вона i є — довiра! На роботу люблю ходити — обов'язково йду пiшки. Ранiшнє сонечко пуляє промiнцями крiзь вiї. Прохолодно i сонячно. Думаю про те, хто сьогоднi прийде на консультацiю, що робитиму. Не встигаю увiйти на подвiр'я школи — здалека бачу й чую Ольгу Вiкторiвну. — Психолог! — кричить, — я зараз до вас зайду, приведу одного! Ви ж психолог — може, зробите щось із цим жахом! Що i з ким маю зробити — не второпала. Звiдки жах, теж не зрозумiла. Ольга Вiкторiвна щойно взяла перший клас. Дiти як дiти. Я намагалася з ними працювати, проводити уроки розвитку з цiлим класом — нiчого не вийшло. Розбiгаються в усi боки, як мурахи, пищать, задають купу питань, висять на рукавах, — аж голова паморочиться. Почала збирати невеличкi групки (по 5-10 вередунiв) — нормально, вже й лад можна навести. Ольга Вiкторiвна завжди вражала мене своїм органiзаторським вмiнням. Дiти слухаються її з першого слова, з першого погляду, i кiлькiсть учнiв не має значення. Спостерiгаючи за нею, я вiдчувала себе в казках Кiплiнга. Цiлий клас метушливих пташенят завмирав перед гiпнотичним поглядом грацiйної Нагайни. Слово — i в повiтрi висить тиша, рух — i дитячi погляди звертаються в потрiбному напрямку, ще рух — шарудять аркушi абетки — клас вчиться. Цiкаво, що сталося, що нажахало всесильну володарку класу? А стався звичайний бунт. У класi з'явився такий собi Рiкi-Тiкi-Тавi! Маленький герой-одинак, що вирiшив повстати проти численних правил i заборон класного життя. Iван Голенко потрапив у клас Ольги Вiкторiвни випадково. Запитаєте, як це? Поясню. Спочатку невелика преамбула. Ольга Вiкторiвна у школi та за її межами користується великого повагою i авторитетом. Щоб влаштувати власне дитя до неї у клас, батьки домовляються заздалегiдь i навiть погоджуються вiддати дитину до навчання на рiк ранiше або пiзнiше, аби лишень до омрiяної вчительки. Чим вона їх так приваблює, для мене й досi секрет. Може, i справдi щось гiпнотичне. Так от, Iванчина мама принесла документи в останнi днi прийому, коли класи були вже сформованi i, за iронiєю долi, малий бешкетник втрапив до класу вчительки, про авторитет i найкращiсть якої вiн анiчогiсiнько не знав. Ольга Вiкторiвна з'явилася в моєму кабiнетi, ледве я встигла сховати у шафу куртку та зачесати волосся. — Ось, це вiн, це просто жах, це ж не дитина, це катастрофа! — кричала авторитетна вчителька, тягнучи за червоне вухо перелякану «катастрофу». Перш за все я спробувала вiдiрвати хлопчика вiн чiпкого захвату побiлiлих пальцiв. Пiсля кiлькох спроб — вдалося. Iванко дивився на нас як на схиблених i, гадаю, хлопець мав рацiю. Усвiдомивши весь абсурд ситуацiї, Ольга Вiкторiвна дозволила йому пiти в клас, де вiн мав «сiсти за парту, нi з ким не розмовляти i чекати, доки вона не прийде». Наперед сумнiваючись в тому, що цей «просто жах» виконає iнструкцiї, я мовчки провела хлопчика до класу — просто не знала, що сказати. Iванко заговорив першим. — Ти ж психолог? Ти приходила до нас, гралася. — Так, — кажу. — Забери мене з урокiв, пограймося, я тобi загадки позагадую. Так ми i домовились. Я подумала, що i Ольга Вiкторiвна буде вдячна, якщо я заберу хлопчика на деякий час. Повернувшись до кабiнету, я почула iсторiю стосункiв мiж «найкращим вчителем» i «катастрофою». Жодні спроби вплинути на Iванка не мали успіху. Вiн робив що i коли заманеться. Мiг витягти бутерброд посеред уроку, почати наспiвувати собi пiд нiс, встати i вийти в туалет або сказати: «Ви це вже розповiдали i менi не цiкаво». Великих зусиль коштувало Ользi Вiкторiвнi навчити його звертатися до неї на «Ви» та по iменi i по батьковi. Ще одна проблема — Iванчина мама, яка теж нiяк не могла зрозумiти нi вимог вчительки, нi її праведного гнiву. Вона обстоювала думку про те, що дитину не можна нi до чого примушувати, а тим паче терпiти голод або контролювати iншi нагальнi потреби. Конфлiкт, що загрожував крахом вчительського авторитету, досяг точки кипiння сьогоднi зранку. Справа в тому, що вчора пiсля урокiв Ольга Вiкторiвна написала на дошцi слова, які, на її думку, мали присоромити i Iванка, i його маму: «Шановнi батьки, звернiть увагу на поведiнку Iвана Голенка. Учень першого класу не може так поводитись. Це — ганьба». Вчителька розраховувала, що батьки, забираючи дiтей зi школи й ознайомившись iз написом, забезпечать «народний осуд». Але ситуацiя вийшла з-пiд контролю. Зайшовши вранцi у клас, Ольга Вiкторiвна побачила на дошцi iнший напис. Незугарним дитячим почерком без жодної помилки там були старанно прописанi (правильнiше сказати, виправленi в необхiдних мiсцях) такi слова: «Шановнi дiти, звернiть увагу на поведiнку Ольги Вiкторiвни. Вчителька не може так поводитись. Це — ганьба». Р. S. Я забрала Iванка з урокiв того дня i ми довго спiлкувалися, гралися i навiть пройшли кiлька тестiв. Згодом я розмовляла з його мамою. З'ясувалося, що Iванко — хлопчик розвинений iнтелектуально, його показники вищi за середнi, єдина проблема — розлади довiльної регуляцiї. Проблеми самоконтролю пов'язанi зi станом здоров'я — вегето-судинна дистонiя, частi застуди, розлади травлення.

Спокуса, що повсякчас чатує на юних i не дуже психологiв, — продемонструвати усiм навколо результати власної дiяльностi. Виникає непереборне бажання довести свою важливість, показати, що твоя робота потрiбна, що вона приносить результат. Скажете, цiлком нормальнi прагнення? Згодна. Але на вiдмiну вiд вчительської, наша служба «и опасна, и трудна, и на первый взгляд как-будто не видна». Неможливо навчити людину не створювати проблем собi та iншим так само швидко, як розв'язувати задачi на двi дiї. Життєвi правила набагато складнiшi за граматичнi, а поведiнковi реакцiї вибуховiшi за хiмiчнi. В психологiї не може бути швидкого результату. Це аксiома. Проте серед психологiв, так само, як i серед учнiв, є такi, що можуть спростувати будь-яку аксiому. Не нарiкатиму на колег, якi прагнуть миттєвого результату, адже сама не встояла i… Розумiєте, в нашiй найкращiй школi i психолог повинен бути найкращим. Людину судять за результатами її працi. Три мiсяцi моєї роботи результатами не вражали. Вчителi буле не дуже задоволенi «зеленим психологом», що «пхає носа не у свої справи». Капiтолiна Михайлiвна кiлька разiв пiд час занять знаходила в моєму кабiнетi старшокласникiв. Iвана Голенка, як висловилася Ольга Вiкторiвна, «пiсля психологiчної обробки» мама перевела в прогiмназiю. Правда, дiти 5-Б стали набагато спокiйнiшими i вчаться краще, але на педрадi дiйшли висновку, що «вiдбулася природна адаптацiя», тож я, зрозумiло, тут нi до чого. Емоцiйне вигоряння пiдкралося непомiтно. Спочатку стала запiзнюватись на роботу i забувати про домовленостi з вчителями. Далi — гiрше. Застудилася, заховалась у хворобу. Знайшли. Зателефонувала директорка: — Припиняй хворiти. Нема коли. Роботи купа. До нас через два тижнi мають приїхати гостi, комiсiя з мiнiстерства. Їх треба вразити. Зрозумiла? — Зрозумiла. А чим? — Будемо тестувати школу на iнтелект! — Всю?! — А як ти думала? Звичайно всю! — доки я встигла переварити новину, в трубцi уривчасто загудiло. Йдучи в понедiлок до школи, я намагалася придумати спосiб, яким чином протестувати усю школу (дві тисячі дiтей) на iнтелект i навiщо це потрiбно? — Ти як маленька, — вiщувала Iнга Iванiвна. — Сама жалiєшся, що не бачиш результатiв своєї роботи. Ось i побачиш. Будемо знати iнтелект кожного, комiсiї покажемо графiки там рiзнi, дiаграми. Далi — тенденцiю вивчимо. Клас! — сама вiд себе радiла директорка, щиро не розумiючи моїх вагань. — Але що це нам дасть? Iнтелект — показник динамiчний. До того ж, для рiзних вiкових перiодiв розробленi рiзнi тести, їх результати майже неможливо порiвнювати мiж собою. I як можна продiагностувати за два тижнi стiльки дiтей? Продiагностувати можна, а обробити результати?! — Зупинись! Я вже всiх повiдомила! Будемо тестувати! — А? … — Думай сама! З начальством не сперечаються. Пiсля пiвгодинного обдумування способiв самогубства я спiймала себе на тому, що майже згризла олiвець. Цей шматочок скалiченого дерева привiв мене до тями i, за словами директорки, до «фантастичної думки», яка полягала в тому, щоб зробити не просто тестування, а комп'ютерне тестування. По-перше, так можна реально встигнути за два тижнi, по-друге, — створити таку iмiтацiю кипучої дiяльностi, що комiсiя буде не просто задоволена, — вражена. Спонсором цiєї акцiї став мiй науковий керiвник: дав менi комп'ютернi тести, показав, як ними користуватися та коригувати iнтерпретацiї з мiнiмальними затратами сил та енергiї. Я йому завдячую багато чим, але найбiльше — життєвою фiлософiєю: «Не створюй зайвих проблем, а тi, що є — вирiшуй у мiру надходження! » Школярi шикованими рядами йшли на тестування в єдиний комп'ютерний клас школи, вислуховували мої iнструкцiї i смiливо тисли на клавiшi, оголюючи свiй iнтелект перед проникливими програмами. Бiднi комп'ютери хiба не димiли вiд напруги, але за них i димiв, i кипiв наш вчитель iнформатики Роман Петрович. Його душа не могла витримати такого вандалiзму. Цiлий тиждень «цi ненормальнi дiти» мучили його «нещаснi машинки». Погодьтеся, вислови заслуженого вчителя цiкавi саме в порiвняннi. Соромно сказати, але я навiть задоволення відчула, збиваючи у рiвненькi стосики роздрукiвки тестування. Це ж стiльки роботи, стiльки результатiв! Приїхала комiсiя. Наша школа знову найкраща. I ось вона, жадана мить — на педрадi, перед усiм колективом, директорка висловлює менi подяку за «сумлiнну працю на благо рiдної школи»! Поступово гордiсть вiдпустила, на її мiсце прийшли докори сумлiння i усвiдомлення дурної роботи. Але от дилема: що краще — працювати на користь iнших i не отримувати за це нiякого визнання, чи працювати на результат i схвалення, не приносячи жодної користi? Р. S. Схожу за цинiзмом, але меншу за масштабами iсторiю переповiв менi колега. Його дружина прийшла на декретне мiсце психолога в один із провiдних дитячих садочкiв нашого мiста. Психологiчна фiшка садочка — робота над пiдвищенням демократичностi у спiлкуваннi вихователiв з дiтьми. П'ять рокiв поспiль психологи дiагностують цю саму демократичнiсть i звiтують про її невпинне зростання. Прикол у тому, що за цi п'ять рокiв демократичнiсть досягла i перевищила сто вiдсоткiв! Круто?

Цю iсторiю можна, з деякими обмовками, вiднести до здобуткiв мого тестологiчного минулого. Слiд зауважити, я мужньо витримала не лише авральний процес дiагностики iнтелектуального потенцiалу школи, а й процедуру повiдомлення результатiв. Одне з найважчих випробувань, що менi довелося пережити, — це вчительськi облоги пiд гаслом: «Я про своїх дiтей маю знати все»! Кожен вчитель школи вважав своїм обов'язком прийти й вимагати результати тих злощасних тестiв. Найдотепнiше обґрунтування вимоги — «Як же я їх вчитиму, не знаючи IQ? » Питається, а що ж ви робили увесь час до того? Спочатку я повiдомляла вчителям загальну iнформацiю про клас, обов'язково вказувала на високий iнтелектуальний розвиток дiтей, вiдзначала кращих, а також тих, хто продемонстрував високi показники розвитку окремих iнтелектуальних здiбностей: словесно-логiчний iнтелект, загальна поiнформованiсть, абстрактне мислення та iншi. Однак цiєї iнформацiї для бiльшостi виявилося замало, вони вимагали коефiцiєнтiв, графiкiв, особливо цiкавилися результатами учнiв, котрі вiдставали у навчаннi. Надавати такi данi психолог права не має. Нi професiйного, нi морального. Справа у тому, що не вся iнформацiя в руках вчителiв є безпечною для дiтей. Можливо, це звучить безглуздо, однак у недолугих руках кiлька цифр IQ стають дiагнозом, що може скалiчити життя дитини. Якщо вчителi, маючи частковi результати та знаючи лише про кращих дiтей, вже дiлять клас на «розумникiв» i «пропащих», — що буде далi? Дiтей з високими показниками IQ захвалять. Розмножаться такi собi «зiрки», вони з часом увiрують у свою унiкальнiсть, зупиняться в розвитку, спочиваючи на лаврах. Щодо iнших — їх просто зацькують: «що взяти з дурнiв…». Дiти, якi не впоралися з тестовими завданнями через рiзнi причини (хворiли, не мали настрою, злякалися i не зрозумiли iнструкцiї тощо), отримують тавро «вiчних трiєчникiв». Описане в жодному випадку не є плодом моєї хворої фантазiї. Це — класика життя, i не лише шкiльного. Феномен, коли людину оцiнюють на основi попередньо отриманої iнформацiї, правдивої або хибної, називають ефектом ореолу. Цей ефект тим сильнiший, чим авторитетнiше джерело iнформацiї. Саме тому слово лiкаря, вчителя i, звичайно, психолога має велику вагу. Людина може померти, увiрувавши в хибний медичний дiагноз, а що станеться з дитиною, тестове IQ якої не дотягує до норми? В одному з класичних експериментiв вчителям школи повiдомили результати психологiчного тестування школярiв: одних назвали iнтелектуально розвиненими, а iнших — нi. Iнформацiя не вiдповiдала дiйсностi, серед тих i iнших були дiти з рiзним рiвнем iнтелекту. В результатi дiти, яких характеризували як високо iнтелектуальних, отримували кращi оцiнки, їхнi успiхи пояснювали природними здiбностями, а невдачi — випадковим збiгом обставин. Дiти ж, яким приписували невисокий IQ, навпаки, вважалися неперспективними у навчаннi, а їхнi успiхи — звичайною випадковiстю. Окрема проблема — нерозумiння вчителями специфiки рiзних психологiчних показникiв. Погодьтеся, важко пояснити не фахiвцевi принцип роботи магнiтно-ядерного резонатора. Так само важко пояснити людинi, котра не має спецiальної освiти, сутнiсть того або iншого психологiчного термiна. Нiколи не забуду, як ще студенткою третього курсу, захоплена дiагностичною лихоманкою, тестувала власного брата, визначаючи риси його характеру. В результатi виявилося, що вiн — лабiльний циклоїд, людина з нестiйкими емоцiями, схильна до циклiчних змiн настрою. Брат не те щоб образився, але й досi пригадує менi, що я обiзвала його «дебiльним циклопiдом». Згодна, вчителi — люди освiченi i не реагують так, як мiй п'ятнадцятирiчний брат, однак у спiлкуваннi з ними також трапляються казуси. — Вiкторiє Валерiївно, — звертається до мене Роман Петрович, завiдувач кабiнетом iнформатики, де власне i вiдбувалося тестування школярiв. — Я тут глянув на вашi тести i от, хочу запитати. — Слухаю вас, — вiдповiдаю, а сама не можу зрозумiти, чому Роман Петрович червонiє i починає затинатись. — Якщо оцiнка, ну наприклад, за словниковий запас 58, а за логiчне мислення 39, що це означає? Старий дурень, так? — Про що це ви? — i тут до мене доходить, що Роман Петрович пройшов тест, а як перевести сирi шкальнi бали у показники iнтелекту не знає, а тому вирiшив, що у нього низький IQ i що вiн старий… Менi довго довелося заспокоювати поважного вчителя i пояснювати йому, в чому справа. Коли Роман Петрович зрозумiв що до чого, i пiдрахував, що його iнтелект такий як треба — щастю не було меж. А якби не запитав, посоромився, що тодi? Вiдчуття неповноцiнностi? А як почуваються дiти, чиї результати «не так» проiнтерпретованi вчителями? Аби уникнути розмаїття психiчних травм, менi навiть довелось пiдготувати рiзнi варiанти вiдмови вiд повiдомлення детальних результатiв тестiв — такий собi алгоритм словесної боротьби з вчительською допитливiстю. Спробую його реконструювати. На категоричнi вимоги подивитися данi по кожнiй дитинi я вiдповiдала, що, на жаль, такої iнформацiї надати не можу, оскiльки вона конфiденцiйна. За цими словами завжди йшло праведне обурення: як я можу навiть припустити, що вчитель використає данi не на благо дiтям, хто я така, щоб робити подібні припущення, i так далi. Зауважу, в жодному разi я не ставила пiд сумнiв вчительську чеснiсть, моральнiсть чи компетентнiсть. Але кожен вважав своїм обов'язком образитись на мене саме з цього приводу. Цiкаво, чому? Наступні вимоги зводились до трьох основних варiантiв, на кожен з яких у мене була заготовлена відповiдь. Для того, щоб вчителi залишили мене i кляте тестування у спокої, я вдавалася i до маленької брехнi, i до великих лестощiв. «Я маю знати про своїх дiтей все, це моє вчительське право! » — «Жодне тестування не замiнить вашого досвiду. Ви й так знаєте своїх дiтей краще за будь-кого. А цi результати лише орiєнтовнi i можуть змiнитися». «Це необхiдно для правильної органiзацiї навчання». — «Все, чому ви навчаєте дiтей, i без того сприяє розвитку їхнього iнтелекту. Ваша методика дає чудовi результати. Тестування саме це i пiдтвердило! » «Я хочу повiдомити результати батькам». — «Нехай батьки самi звертаються до мене i я надам усю необхiдну iнформацiю про їхню дитину». До речi, з батьками i справдi вийшло негарно! За усiма законами професiйної етики психолог має повiдомляти їх про те, що з дiтьми проводитиметься тестування, i навiть брати письмовий дозвiл — пiдписувати згоду на участь дитини у психологiчному дослiдженнi. В моїй ситуацiї це було неможливо: як спитати i отримати дозвiл (нагадаю, я мала продiагностувати iнтелект усiєї школи) у батькiв двох тисяч дiтей за тиждень, я не уявляла, а тому пiшла на посадове порушення, за яке в iншiй країнi вже б вiдбувала строк за ґратами. Найбiльше диво психологiчного дiагнозу, до створення якого я маю безпосереднє вiдношення, зараз вчиться в одному з престижних унiверситетiв країни, здобуває освiту антрополога. Вiктор Романов, учень 11-А, вважався горем i тягарем нашої школи. Хворий на епiлепсiю, Вiктор не мав друзiв, його уникали, вважали дивним i небезпечним. Хлопець i справдi агресивно реагував на дражнiння й знущання однолiткiв, мiг почати бiйку, перехвилюватися, i тим самим спровокувати черговий напад. Його остерiгалися дiвчата, зачiпали хлопцi, не розумiли, а тому й не любили вчителi, котрi ставили хлопцевi трiйки, аби перевести до наступного класу й швидше позбутися. Вiктор пiшов на конфронтацiю з усiм свiтом: на зло вчителям залишився в 10-му класi, не пiшов у коледж; на зло однокласникам закохався у найсимпатичнiшу дiвчину й упадав за нею; на зло менi люто брався до вирiшення тестових завдань — i вразив усiх! За даними тестування Вiктор отримав найвищi показники IQ серед учнiв старшої школи. Результати спантеличили усiх. Вчителi i, що цiкаво, сам хлопець, вiдмовлялися вiрити, вважали їх помилкою. Перетестування все пiдтвердило: IQ — 154. З такими показниками у 50-тi роки ХХ ст. до Оксфорду приймали без iспитiв. З тестами не посперечаєшся. Диво, але ставлення до Вiктора у школi змiнилося кардинально: дiвчата почали йому посмiхатися, кокетливо ховаючи очi; хлопцi, вiдчувши власну ущербнiсть, перестали його дражнити; вчителi визнали невизнаним генiєм. Вiктор змiнювався на очах. Виявилося, що вiн цiкавий i непересiчний хлопець, цiкавиться iсторiєю, археологiєю, антропологiєю. Однокласники з вiдкритими ротами слухали його розповiдi, вчителi пропонували вести уроки. Один iз найкращих випускникiв школи, її гордiсть, мiй успiх! Р. S. Психологiчний дiагноз має дивну силу. Питання в тому, хто i як нею скористається?