Крихта льоду 3 страница

— Дракони не є ворогами людства, — втрутився Ґеральт.

Чародійка глянула на нього й посміхнулася. Одними губами.

— Щодо цього, — сказала, — залиш можливість оцінювати нам, людям. Ти, відьмак, не призначений для оцінювання. Ти — для роботи.

— Як запрограмований безвільний голем?

— Ти сказав, — холодно відповіла Йеннефер. — І сказав влучно.

— Йеннефер, — сказав Доррегарай. — Як для жінки із твоєю освітою і твого віку ти говориш дивні бздури. Чого це саме дракони стали в тебе головними ворогами людства? Чому не інші, стократ гірші створіння, ті, які мають на совісті стократ більше жертв, аніж дракони? Чому не гіррікі, вилохвости, мантикори, амфісбени чи грифони? Чому не вовки?

— Я скажу тобі чому. Перевага людини над іншими видами та расами, її боротьба за належне місце у природі, за життєвий простір, стають значимі тільки тоді, коли остаточно зникає кочівництво, мандри з місця на місце у пошуках їжі, відповідно до природного календаря. Інакше не досягнути потрібного темпу приросту, бо людська дитина досить довгий час не є самостійною. Тільки перебуваючи в безпеці за мурами міста чи фортеці, жінка може народжувати у потрібному темпі, чи то — щороку. Плідність, Дорреґараю, це розвиток, це умова виживання і домінування. І тут доходимо до драконів. Тільки дракон, на відміну від інших потвор, може загрожувати містам чи фортецям. Якби драконів не знищили, люди б заради безпеки розпорошувалися, а не гуртувалися, бо драконів вогонь у густо забудованому поселенні — це кошмар, це сотні жертв, це страхітлива погибель. Тому, Дорреґараю, дракони мусять бути знищені до останнього.

Доррегарай подивився на неї з дивною посмішкою на вустах.

— Знаєш, Йеннефер, не хотів би я дожити до тієї миті, коли реалізується твоя ідея про панування людини, коли подібні до тебе займуть належне їм місце у природі. На щастя, до того ніколи не дійде. Людство раніше взаємознищиться, витруїться, виздихає від тифу та чуми, бо саме бруд і воші, а не дракони загрожують вашим чудовим містам, у яких жінка народжує щороку, але тільки одне немовля з десяти живе довше, ніж десяток днів. Так, Йеннефер, плідність, плідність і ще раз плідність. Займайся, дорогенька, народженням дітей, це більш природне для тебе зайняття. Це займе твій час, який ти поки що безплідно витрачаєш на придумування дурощів. Прощавай.

Підігнавши коня, чародій помчав у бік голови колони. Ґеральт, глянувши на бліде й люто викривлене обличчя Йеннефер, наперед співчував йому. Знав, про що йшлося. Йеннефер, як і більшість чародійок, була стерильною. Але, як небагато хто з чародійок, страждала через цей факт і, якщо хто згадував про нього, впадала в справжній шал. Доррегарай про те напевне знав. Утім, схоже, не знав, наскільки вона мстива.

— Наробить він собі проблем, — просичала вона. — Ой, наробить. Бережися, Ґеральте. Не думай, що коли щось трапиться, а ти не будеш розсудливим, я стану тебе боронити.

— Не бійся, — посміхнувся він. — Ми, чи то відьмаки та безвольні големи, завжди діємо розсудливо. Бо, бач, однозначно й чітко визначені межі можливого, в яких ми рухаємося.

— Ну-ну, гляньте. — Йеннефер, досі бліда, подивилася на нього. — Образився, наче панянка, у якої помітили брак цноти. Ти відьмак, цього ти не зміниш. Твоє покликання…

— Та досить про оте покликання, Йен, бо мене нудити починає.

— Не називай мене так, я тобі казала. А твоя нудота мене мало обходить. Як і всі інші реакції з обмеженого відьмацького набору реакцій.

— Й усе ж ти побачиш деякі з них, якщо не перестанеш пригощати мене оповідками про високу мету та бій за благо людства. І про драконів, страшних ворогів людського племені. Причину я знаю краще.

— Так? — примружилася чародійка. — І що ж такого ти знаєш, відьмаче?

— Хоча б те, — Ґеральт не звернув уваги на різке тремтіння медальйону на шиї, — що якби дракони не мали скарбниць, то потрібні б були всім, наче собаці п'ята нога, — і точно не чародіям. Цікаво, що при кожному полюванні на дракона завжди крутиться якийсь чародій, міцно пов’язаний із Гільдією Ювелірів. Як ти, наприклад. І згодом, хоча ринок має завалити дорогоцінним камінням, якось його не завалює і їхня ціна не знижується. Тож не розповідай мені нічого про покликання і про битву за виживання раси. Я занадто добре й занадто довго тебе знаю.

— Занадто довго, — повторила вона, зловісно кривлячи губи. — На жаль. Але не думай, що занадто добре, сучий ти сину. Зараза, якою ж я була дурепою… Ах, та йди ти до дідька! Бачити тебе не можу!

Вона крикнула, пришпорила вороного й погнала вперед. Відьмак стримав кобилу, пропустив фургон Гномів, що ревіли, лаялися та свистіли на кістяних дудках. Між ними, розвалившись на мішках із вівсом, лежав Любисток, побренькуючи на лютні.

— Гей! — гукав Ярпен Зігрій, сидячи на козлах і тицяючи у бік Йеннефер. — Щось там наче чорніє на шляху! Цікаво, що саме? Виглядає, наче кобила!

— Точно! — прокричав у відповідь Любисток, зсуваючи сливовий капелюшок на потилицю. — Це кобила! Верхи на меринові! Небачене!

Ярпенові хлопці затрясли бородами у хоровому реготі. Йеннефер удавала, що не чує.

Ґеральт стримав коня, пропустив кінних лучників Нєдаміра. За ними, на деякій відстані, повільно їхав Борх, й одразу ж за ним — зерріканки, ар’єргардом колони. Ґеральт зачекав, коли вони під’їдуть, пустив кобилу поряд із конем Борха. Їхали мовчки.

— Відьмаче, — раптом відізвався Три Галки. — Хочу поставити тобі одне запитання.

— Постав.

— Чому ти не повернеш назад?

Відьмак хвильку мовчки приглядався до нього.

— Ти насправді хочеш знати?

— Хочу, — сказав Три Галки, повертаючи до нього обличчя.

— Я їду за ними, бо я — безвільний голем. Бо я — віхоть клоччя, гнаний вітром уздовж тракту. Куди, скажи, я мав би поїхати? І навіщо? Тут, принаймні, зібралися ті, із ким мені є про що розмовляти. Ті, хто не припиняє розмов, коли я до них підходжу. Ті, хто, навіть не люблячи мене, говорять про це у вічі, не кидаючи камінням з-за тину. Я їду із ними через ту саму причину, чому я поїхав із тобою до корчми плотогонів. Бо мені — все одно. Я не маю місця, куди мав би прямувати. Не маю мети, яку я повинен знайти наприкінці дороги.

Три Галки кашлянув.

— Мета є наприкінці будь-якої дороги. Кожен її має. Навіть ти, хоча тобі здається, що ти настільки інший.

— А тепер я поставлю запитання.

— Став.

— Чи ти маєш мету наприкінці дороги?

— Маю.

— Щасливець.

— Це не питання щастя, Ґеральте. Це справа того, у що ти віриш, чому себе присвячуєш. Хто має знати про це краще за… за відьмака.

— Сьогодні я постійно чую про покликання, — зітхнув Ґеральт. — Покликанням Нєдаміра є захопити Маллеору. Покликанням Ейка із Денесле — боронити людей від драконів. Доррегарай відчуває себе покликаним до чогось цілком протилежного. Йеннефер, у силу певних змін, яким піддали її організм, не може виконати своє покликання, і те її страшенно злить. Холера, тільки Рубайли й Гноми не відчувають жодного покликання, хочуть просто хапнути здобичі. Може, це тому мене так до них тягне?

— Не до них тебе тягне, Ґеральте із Рівії. Я не сліпий і не глухий. Не при звуці їх імен ти потягнувся тоді за капшуком. Але здається мені…

— Дарма тобі воно здається, — сказав відьмак без гніву.

— Вибачаюся.

— Дарма вибачаєшся.

Вони стримали коней, саме вчасно, щоби не наштовхнутися на колону лучників з Кайнґорну, яка раптом зупинилася.

— Що трапилося? — Ґеральт устав у стременах. — Чого ми затрималися?

— Не знаю. — Борх відвернувся.

Вея, з дивно завмерлим обличчям, швидко проказала кілька слів.

— Скочу уперед, — сказав відьмак. — Перевірю.

— Зостанься.

— Навіщо?

Три Галки мить мовчав, вдивляючись у землю.

— Навіщо? — повторив Ґеральт.

— Їдь, — сказав Борх. — Може, так буде краще.

— Що має бути краще?

— Їдь.

Міст, що поєднував два краї прірви, виглядав солідно, збудований із товстих соснових колод, зіпертий на чотирикутну колону, об яку із шумом, довгими вусами піни розбивалася течія.

— Гей, Пильщику! — крикнув Богольт, керуючи возом. — Чого ти зупинився?

— А я знаю, що воно за міст?

— Чому ми сюди їдемо? — запитав Ґилленстерн, під’їжджаючи ближче. — Не подобається мені пертися з возами на ту кладку. Гей, шевче! Чому туди ведеш, а не шляхом? Адже шлях далі йде, на захід?

Героїчний отруйник із Холопілля наблизився, знімаючи баранячу шапку. Виглядав кумедно, обряджений у натягнений на сірячину старомодний напівпанцир, виклепаний, напевне, ще за панування короля Самбука.

— Тудою дорога коротша, милостивий пане, — сказав не до канцлера, а просто до Нєдаміра, обличчя якого й далі виражало майже болісну нудьгу.

— Як це? — запитав нахмурений Ґилленстерн.

Нєдамір навіть не глянув на шевця.

— Ото, — сказав Козоїд, вказуючи на три щербаті вершини, що здіймалися над місциною, — то Х’ява, Пустуля і Скакунів Зуб. Шлях веде до руїн старої фортеції, йде навколо Х’яви з півночі, за вигинами річки. А через міст шлях можна скоротити. Ущелиною пройдемо на полонину між горами. А як тамочки драконячих слідів не знайдемо, підемо на схід далі, у яри заглянемо. А ще далі на схід є рівнесенькі долини, пряма дорога звідти на Кайнгорн, до ваших, пане, земель.

— А де ж це, Козоїде, ти такого знання про ці гори набрався? — запитав Богольт. — При колодках?

— Ні, пане. Овець я тут змолоду пас.

— А міст той витримає? — Богольт устав на козли, заглянув униз, на спінену ріку. — Прірва десь сажнів із сорок.

— Витримає, пане.

— Звідки взагалі такий-от міст у цій дичині?

— Той міст, — сказав Козоїд, — тролі у давні часи побудували[13], хто туди їздив, мав платити їм чималий гріш. Але ж мало хто туди їздив, тож тролі із торбами й пішли. А міст залишився.

— Повторюю, — гнівно сказав Ґилленстерн, — вози у мене із реманентом і фуражем, на бездоріжжях можемо загрузнути. Чи не краще шляхом їхати?

— Можна й шляхом, — ворухнув плечима швець. — Але воно дорога довша. А король мовили, що йму до дракона швидко тре, що виглядає він його, наче шуліка тичку.

— Теличку, — поправив його канцлер.

— Хай і теличку, — погодився Козоїд. — А мостом все ’дно буде ближче.

— Ну то вперед, Козоїде, — вирішив Богольт. — Сунь попереду, ти й твоє військо. У нас такий звичай, уперед найхоробріших слати.

— Не більше, аніж один віз за раз, — застеріг Ґилленстерн.

— Добре. — Богольт шмагнув коней, віз застукотів по колодах мосту. — За нами, Пильщику! Дивися, чи колеса рівно йдуть!

Ґеральт стримав коня, дорогу йому загородили лучники Нєдаміра у своїх пурпурово-золотих каптанах, з’юрмившись на кам’яному причілку.

Кобила відьмака форкнула.

Земля затряслася. Гори затремтіли, зубатий край скельної стінки раптом розплився на тлі неба, а сама стіна заговорила раптом глухим, відчутним дуднінням.

— Увага! — гукнув Богольт, уже з другого боку мосту. — Увага там!

Перше каміння, поки дрібне, зашурхотіло та застукало по обриву, що спазматично тремтів. На очах у Ґеральта частина дороги, розсадившись чорною щілиною, що страшезно швидко зростала, полетіла із приголомшливим гуркотом у прірву.

— На коней!!! — заверещав Ґилленстерн. — Милостивий пане! На інший бік!

Нєдамір, із головою, утиснутою у гриву коня, погнав на міст, за ним скочили Ґилленстерн і кілька лучників. За ними зі стуком увалився на тріскотливі колоди королівський фургон, на якому билася на вітрі хоругва із грифоном.

— Це лавина! З дороги! — завив іззаду Ярпен Зігрін, нахльостуючи бичем кінські зади, випередивши другий віз Нєдаміра й розкидаючи лучників. — 3 дороги, відьмаче! З дороги!

Поряд із фургоном Гномів пронісся Ейк із Денесле, сидячи в сідлі рівно й незворушно. Якби не смертельно-бліде обличчя і стиснуті у переляканій гримасі уста, можна було б подумати, що мандрівний лицар не звертає уваги на каміння та валуни, що сипалися на шлях. Іззаду, від групи лучників, хтось дико кричав, іржали коні.

Ґеральт шарпнув віжки, зіп’яв коня, одразу перед ним земля завирувала від валунів, що котилися згори. Віз Гномів із туркотом прокотився по камінню, одразу перед мостом підскочив, осів із тріском набік, на зламану вісь. Колесо відскочило від балюстради й полетіло униз, у бурхливу течію.

Кобила відьмака, посічена гострими уламками скель, встала дибки. Ґеральт хотів зіскочити, але зачепився пряжкою за стремено й упав набік, на дорогу. Кобила заржала й погнала уперед, просто на міст, що танцював над прірвою. По мосту бігли Гноми, кричучи та лаючись.

— Швидше, Ґеральте! — крикнув, озирнувшись, Любисток, який біг слідом за ними.

— Застрибуй, відьмаче! — покликав Доррегарай, розхитуючись у сідлі й із останніх сил стримуючи шаліючого коня.

Позаду, за ними, весь шлях тонув у хмарі пилюки, піднятій валунами, що, падаючи, розбивали вози Нєдаміра. Відьмак учепився пальцями у ремені в’юків за сідлом чародія. Почув крик.

Йеннефер звалилася разом із конем і відкотилася убік, подалі від копит, що били наосліп, припала до землі, закриваючи голову руками. Відьмак відпустив сідло й побіг до неї, пірнувши у зливу каміння, перескакуючи щілини, що розкривалися під ногами. Шарпнув за плече Йеннефер, та встала на коліна. Очі мала широко розплющені, із розтятої брови текла цівка крові, сягаючи вже кінчика вуха.

— Уставай, Йен!

— Ґеральте! Бережися!

Величезний плаский скельний блок, із гуркотом і скреготом тручись об стіну обриву, зсувався, летів просто на них. Ґеральт упав, накриваючи собою чародійку. Тої ж миті блок вибухнув і розірвався на міріади уламків, що упали на них, жалячи, наче оси.

— Швидше! — крикнув Доррегарай. Розмахуючи паличкою на танцюючому коні, він розпилював нове й нове каміння, що зсувалося по стінці. — На міст, відьмаче!

Йеннефер махнула рукою, вигинаючи пальці, крикнула незрозуміло. Каміння, стикаючись із голубуватою півсферою, що раптом виросла над їх головами, зникало, наче краплі води на розжареній блясі.

— На міст, Ґеральте! — крикнула чародійка. — Поряд зі мною!

Вони побігли, наздоганяючи Доррегарая і кількох спішених лучників. Міст гойдався, тріщав, колоди вигиналися на всі боки, кидаючи їх від балюстради до балюстради.

— Швидше!

Міст раптом осів із пронизливим тріском, половина, яку вони вже пробігли, обірвалася і з гуркотом полетіла в прірву, разом із нею — ґномський фургон, розбившись об кам'яні зуби серед ошалілого іржання коней. Частина, на якій вони перебували, витримала, але Ґеральт зрозумів раптом, що вони біжать уже угору і нахил стає все стрімкішим. Йеннефер вилаялася.

— Падай, Йен! Тримайся!

Рештки мосту заскреготіли, хрупнули й опустилися, наче кріпосні сходні. Вони впали, вчепилися пальцями у щілини між колодами. Йеннефер не втрималася. Писнула по-дівчачому й поїхала вниз. Ґеральт, учепившись однією рукою, витягнув кинджал і всадив вістря між колодами, обома руками схопився за руків’я. Суглоби його ліктів затріщали, коли Йеннефер шарпнула, повиснувши на поясі й піхвах меча, перекинутого через спину. Міст хрупнув знову й нахилився ще сильніше, майже вертикально.

— Йен, — простогнав відьмак. — Зроби щось… Холера, кинь закляття!

— Як? — почув він гнівне, приглушене бурмотіння. — Я ж вишу!

— Звільни одну руку!

— Я не можу…

— Гей! — гукнув Любисток. — Ви тримаєтесь? Гей!

Ґеральт не бачив потреби підтверджувати.

— Дайте мотузку! — дерся Любисток. — Швидко, зараза! Поряд із трубадуром з’явилися Рубайли, Гноми й Ґилленстерн. Ґеральт почув слова Богольта:

— Почекай, музико. Вона зараз звалиться. Тоді витягнемо відьмака.

Йеннефер засичала, наче змія, звиваючись на спині в Ґеральта. Пояс болісно впився йому в груди.

— Йен? Можеш намацати опору? Ногами? Можеш щось зробити ногами?

— Так, — простогнала вона. — Помахати.

Ґеральт глянув униз, на річку, що кипіла серед гострого каміння, об яке билися, вируючи, кілька колод мосту, кінь і труп у яскравих барвах Кайнгорна. За камінням, у смарагдовому, чистому вирі, побачив веретеноподібні тіла великої форелі, що ліниво рухалася у течії.

— Ти тримаєшся, Йен?

— Ще… так…

— Підтягнися. Ти маєш спертися…

— Не… можу…

— Дайте мотузку! — верещав Любисток. — Ви що, здуріли? Вони удвох упадуть!

— Може, й добре, — запитав невидимий Ґилленстерн.

Міст затріщав і зсунувся ще більше. У Ґеральта почали німіти пальці, затиснуті на руків’ї кинджалу.

— Йен…

— Заткнися… і припини крутитися…

— Йен?

— Не називай мене так…

— Ти витримаєш?

— Ні, — сказала вона холодно. Уже не билася, висіла на його спині мертвим, безвладним тягарем.

— Йен?

— Заткнися.

— Йен. Пробач мене.

— Ні. Ніколи.

Щось повзло вниз, колодами. Швидко. Наче змія. Мотузка, холодно відсвічуючи, вигинаючись і звиваючись, неначе жива, намацала рухливим кінчиком карк Ґеральта, просунулася під пахвами, сплелася у вільний вузол. Чародійка на ньому застогнала, втягнувши повітря. Він був упевнений, що вона заплаче. Помилявся.

— Увага! — крикнув згори Любисток. — Ми вас витягаємо! Ніщуко! Кеннете! Угору їх! Тягніть!

Ривок, болісне, задушливе стискання напруженої мотузки. Йеннефер важко зітхнула. Поїхали вони угору, швидко, тручись черевами об шорсткі колоди.

Нагорі Йеннефер підвелася першою.

VII

— Зі всього табору, — сказав Ґилленстерн, — ми врятували один фургон королю, не враховуючи воза Рубайл. Від загону залишилося семеро лучників. По той бік прірви дороги вже немає, є тільки осип та гладенька стіна, скільки око бачить. Невідомо, чи вцілів хтось із тих, що залишилися, коли міст завалився.

Нєдамір не відповів. Ейк з Денесле, випрямлений, устав перед королем, втупивши в нього блискучі, гарячкові очі.

— Переслідує нас гнів богів, — сказав він, підіймаючи руки. — Згрішили ми, королю Нєдаміре. Це був святий похід, похід проти зла. Бо дракон — це зло, як і кожен дракон — зло втілене. Я не минаю байдуже жодного зла, я чавлю його стопою… Нищу. Так, як наказують боги й Свята Книга.

— Що він верзе? — зморщився Богольт.

— Не знаю, — сказав Ґеральт, поправляючи упряж кобили. — Не зрозумів ані слова.

— Тихо там, — сказав Любисток. — Я намагаюся запам’ятати, може, вдасться використати, якщо доберу рими.

— Мовить Свята Книга[14], — не на жарт розійшовся Ейк, — що вийде з безодні змій, дракон огидний, із сіма головами й десятьма рогами! А на хребті його сяде жінка у пурпурі й кармазині, й кубок золотий буде у долоні її, а на чолі її виписаний буде знак усілякої й остаточної розпусти!

— Знаю її! — утішився Любисток. — Це ж Цілія, дружина війта Зоммергальдера!

— Вгамуйтеся, пане поете, — сказав Ґилленстерн. — А ви, лицарю з Денесле, говоріть ясніше, якщо ваша ласка.

— Супроти зла, королю, — заволав Ейк, — треба виступати з чистим серцем і з піднесеною головою! А кого ми тут бачимо? Ґномів, які є язичниками, родяться у темряві й темним силам уклоняються! Чаклунів-блюзнірів, які узурпують божеські права, сили та привілеї! Відьмака, який є мерзотним підкидьком[15], проклятим, неприродним створінням. Дивуєтеся, що впала на вас кара? Королю Нєдаміре! Досягли ми меж можливого! Не випробовуйте божу милість. Закликаю вас, королю, аби очистили ви від мерзоти ряди наші, до того як…

— Про мене — ані слова, — жалібно втрутився Любисток. — Ані слівця про поетів. А я так старався.

Ґеральт посміхнувся до Ярпена Зігріна, котрий повільними рухами гладив вістря сокири, заткнутої за пояс. Гном, радий, вишкірив зуби. Йеннефер демонстративно відвернулася, удаючи, що роздерта аж до стегна спідниця цікавить її більше, аніж слова Ейка.

— Щось вас заносить, пане Ейку, — різко відгукнувся Доррегарай. — Хай і, безсумнівно, зі шляхетних причин. Я вважаю, аж ніяк не маємо потреби знати, що ви думаєте про чародіїв, ґномів чи відьмаків. І хоча, здається, усі ми вже звикли до таких промов, це не ґречно і не по-лицарські, пане Ейку. І вже зовсім неприйнятно після того, коли саме ви й ніхто інший підбігли та подали магічну, ельфійську мотузку відьмакові й чародійці, яким загрожувала загибель. Із того, що ви кажете, випливає, що ви мали би молитися, аби вони впали.

— Трясця, — шепнув Ґеральт Любистку. — Так то він кинув мотузку? Ейк? Не Доррегарай?

— Ні, — буркнув бард. — Це Ейк, саме він.

Ґеральт недовірливо похитав головою. Йеннефер вилаялася собі під ніс, випросталася.

— Лицарю Ейку, — сказала із посмішкою, яку будь-хто, окрім Ґеральта, міг сприйняти за милу і зичливу. — Як це? Я — мерзота, а ви рятуєте мені життя?

— Ви дама, пані Йеннефер, — лицар уклонився трохи. — А ваше вродливе і щире обличчя дозволяє вірити, що колись-то ви зречетеся проклятого чорнокнижництва.

Богольт пирхнув.

— Дякую вам, лицарю, — сухо відказала Йеннефер. — І відьмак Ґеральт вам дякує. Подякуй йому, Ґеральте.

— Швидше мене диявол візьме, — відьмак зітхнув обеззброююче щиро. — За що? Я — мерзотний виродок, а моє невродливе обличчя не дає жодної надії на виправлення. Рицар Ейк витягнув мене з прірви, сам того не бажаючи, тому лише, що я намертво тримав вродливу даму. Якби я висів там сам, Ейк і пальцем би не ворухнув. Я ж не помиляюся, рицарю?

— Помиляєтеся, пане Ґеральте, — спокійно сказав мандрівний рицар. — Нікому, хто в біді, я не відмовляю у допомозі. Навіть комусь такому, як відьмак.

— Подякуй, Ґеральте. І вибачся, — різко сказала чародійка. — Інакше ти підтвердиш, що, принаймні, стосовно тебе Ейк цілком правий. Не вмієш ти жити поряд із людьми. Бо ти — інакший. Твоя участь у цьому поході — помилка. Пригнала тебе сюди безглузда мета. Тож доречніше буде поїхати собі. Вважаю, що ти й сам це зрозумів. А якщо ні — то зрозумій нарешті.

— Про яку мету говорить пані? — втрутився Ґилленстерн.

Чародійка глянула на нього, але не відповіла. Любисток і Ярпен Зігрін значуще посміхнулися один до одного, але так, аби чародійка не помітила.

Відьмак глянув у вічі Йеннефер. Ті були холодні.

— Вибачаюся і дякую, лицарю із Денесле, — схилив він голову. — Всім, хто тут присутній, — дякую. За спішний порятунок, наданий нам без роздумів. Чув я, коли висів, що один перед одним рвалися ви на допомогу. У всіх, хто присутній тут, прошу я вибачення. І шляхетну Йеннефер, якій я дякую, не просячи нічого. Прощавайте. Мерзота з власної волі залишить компанію. Бо з мерзоти — досить. Бувай, Любистку.

— Гей, Ґеральте! — крикнув Богольт. — Не дуйся, наче дівчинка, не роби з голки виделки. Дідько забирай…

— Лю-у-у-уди-и-и!

З боку гирла ущелини бігли Козоїд і кілька холопільських міліціонерів, висланих на розвідку.

— Що там? Чого він так репетує? — підняв голову Ніщука.

— Люди… Ваші… милості… — дихав швець.

— Віддишись, чоловіче, — сказав Ґилленстерн, засовуючи великі пальці за золотий пояс.

— Дракон! Там дракон!

— Де?

— За ущелиною… На полонині… Пане, він…

— На коней! — скомандував Ґилленстерн.

— Ніщуко! — крикнув Богольт. — На воза! Пильщику, на коня — і за мною!

— Ноги, хлопці! — гукнув Ярпен Зігрін. — Ноги, най йому зараза!

— Гей, почекайте! — Любисток закинув лютню на плече. — Ґеральте, візьми мене на коня!

— Стрибай!

Ущелина закінчувалася громадою світлих скель, які стояли що далі, то рідше, створюючи нерівномірне коло. Місцевість за ними плавно спускалася на трав’яну нерівну полонину, з усіх боків замкнену вапняними стінами, в яких зяяли тисячі отворів. Три вузькі каньйони, річища пересохлих струмків, відкривалися на полонину.

Богольт, який першим дочвалав до бар’єра з каменів, зупинив раптом коня і зіп’явся на стременах.

— О, зараза, — сказав. — 0, ясна зараза. Того… того не може бути!

— Чого? — запитав Доррегарай, під’їжджаючи.

Поруч із ним Йеннефер, зіскакуючи з возу Рубайл, сперлася грудьми на скельний блок, визирнула, відступила, протерла очі.

— Що? Що там? — крикнув Любисток, вихиляючись із-за спини Ґеральта. — Що там, Богольте?

— Той дракон… він золотий.

Не далі ніж за сто кроків від кам’яного гирла ущелини, з якої вони вийшли, дорогою до каньйону, що вів на північ, на невисокому плескатому пагорбі сиділо створіння. Сиділо, вигинаючи правильною дугою довгу струнку шию, схиливши вузьку голову на опуклі груди, обплівши хвостом передні, випрямлені лапи.

Було у тому створінні, у позі, в якій воно сиділо, щось повне невимушеної грації, щось котяче, щось, що заперечувало його помітне гадяче походження. Беззаперечно гадяче. Бо створіння було вкрите лускою, із виразним малюнком, і сліпуче виблискувало сяйвом ясного жовтого золота. Бо створіння, яке сиділо на пагорбі, було золотим — золотим від встромлених у землю пазурів аж до кінчика довгого хвоста, що ворушився легенько серед будяків, якими поріс горбок. Дивлячись на них великими золотими очима, створіння розгорнуло широкі нетопирячі крила і так застигло, немов наказуючи їм дивуватися.

— Золотий дракон, — прошепотів Доррегарай. — Це неможливо… Жива легенда!

— Немає, псямать, золотих драконів, — заявив Ніщука[16] і сплюнув. — Я знаю, що кажу.

— То що воно отам, на пагорбі? — доречно запитав Любисток.

— То якийсь обман.

— Ілюзія.

— Це не ілюзія, — сказала Йеннефер.

— Це золотий дракон, — сказав Ґилленстерн. — Найсправжнісінький золотий дракон.

— Золоті дракони є лише у легендах!

— Припиніть, — втрутився раптом Богольт. — Навіщо гарячкувати? Будь-який дурень побачить, що то — золотий дракон. А яка, прошу мосьпанство, різниця: золотий, синій, бронзовий чи у клітинку? Він невеличкий, прикінчимо його на раз-два. Пильщик, Ніщуко, розвантажуйте віз, витягайте амуніцію. Теж мені, діло: золотий, не золотий…

— Різниця, Богольте, є, — сказав Пильщик. — І важлива. Це не той дракон, якого ми вистежуємо. Не той, отруєний під Холопіллям, який сидить у ямі, на золоті та камінчиках. А цей тут сидить тільки на сраці. Так на холеру він нам?

— Цей дракон — золотий, Кеннете, — ревнув Ярпен Зігрін. — Ти колись бачив такого? Не розумієш? За шкіру його візьмемо більше, аніж витягли б ми зі звичайної скарбниці.

— Причому — не псуючи ринку коштовного каміння, — додала Йеннефер, паскудно посміхаючись. — Ярпен правий. Умова досі діє. Є що ділити, ні?

— Гей, Богольте? — гукнув Ніщука від воза, із брязкотом риючись в амуніції. — Що ми вдягаємо на себе й коней? Чим та золота гадина може плювати, га? Вогнем? Кислотою? Парою?

— А зараза його зна, прошу мосьпанство, — зніяковів Богольт. — Гей, чародії! Чи в легендах про золотих драконах мовиться, як таких убити?

— Як його вбити? Та звичайнісінько! — крикнув раптом Козоїд. — Що там думати, дайте швиденько якогось звірятка. Напхаємо його чимось отруйним і підкинемо гаду, хай він щезне.

Доррегарай подивився на шевця скоса, Богольт сплюнув, Любисток відвернувся із гримасою огиди. Ярпен Зігрін посміхнувся масненько, взявшись під боки.

— Що ви так дивитеся? — запитав Козоїд. — До роботи треба умовитися, чим напхаємо стерво, щоби гад скоріше здох. Має це щось бути страшезно отруйним чи гнилим.

— Ага, — сказав Гном, усе ще посміхаючись. — Щось тут отруйне, паскудне й смердяче є. Знаєш, що воно, Козоїде? Виявляється, що це ти.

— Що?

— Гівно! Вали звідси, гречкосію, хай би очі мої тебе не бачили.

— Пане Доррегараю, — сказав Богольт, підходячи до чародія. — Доведіть свою користь. Пригадайте легенди та перекази. Що вам відомо про золотих драконів?

Чародій посміхнувся, бундючно випрямляючись.

— Що мені відомо про золотих драконів, питаєш? Мало, але достатньо.

— Тож слухаємо.

— А й слухайте, і слухайте уважно. Там, перед нами, сидить золотий дракон. Жива легенда, може, останнє і єдине у своєму роді створіння, що вціліло від вашого вбивчого шалу. Легенди не вбивають. Я, Доррегарай, не дозволю вам торкнутися цього дракона. Зрозуміло? Можете пакуватися, приторочувати в’юки та повертатися додому.

Ґеральт був переконаний, що вибухне колотнеча. Помилявся.

— Мосьпане чародію, — урвав тишу голос Ґилленстерна. — Зауважуйте, до кого ви мовите. Король Нєдамір може наказати вам пакувати в’юки та забиратися до диявола. Але не навпаки. Це зрозуміло?

— Ні, — сказав чародій. — Не зрозуміло. Бо я — майстер Доррегарай, і мені не наказуватиме хтось, чиє королівство займає землю, видну з висоти частоколу паршивої, брудної і смердючої фортеці. Чи знаєте ви, пане Ґилленстерне, що коли я прокажу закляття і виконаю рух рукою, то ви перетворитесь на коров’ячий коржик, а ваш неповнолітній король — на щось куди гірше? Це зрозуміло?

Ґилленстерн не встиг відповісти, бо Богольт, підступивши до Доррегарая, схопив його за плече й повернув до себе. Ніщука й Пильщик, мовчазні й похмурі, висунулися з-за спини Богольта.

— Слухай-но, пане магіку, — сказав тихо величезний Рубайло. — Перш ніж почнете ви виконувати ті ваші рухи руками, послухайте. Я міг би довго пояснювати, прошу мосьпанство, де я собі маю твої заборони, твої легенди й твою дурну балаканину. Але ж нехай замість відповіді вистачить і ось цього.

Богольт втягнув повітря, приклав пальця до ніздрі і зблизька висякався чародієві на носки чобіт.

Доррегарай зблід, але не ворухнувся. Бачив — як і всі — ланцюговий моргенштерн на ліктьової довжини держаку, який Ніщука тримав у низько опущеній руці. Знав — як і всі, — що час, потрібний на те, щоб накласти закляття, незрівнянно довший за час, потрібний Ніщуці, щоб розвалити йому голову на чверті.

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 7 8 9 10 Следующая ⇒