Розділ 63

Розділ 63

Містяни за останній місяць звикли прокидатися по «будильнику» вибухів з усіх боків о четвертій ранку. Дехто призвичаївся до них, як до торохтіння тролейбусів та гулу машин, і вже не прокидався з першим гучним «бабах!». Повернулися ті мешканці будинку, які раніше намагалися втекти від вибухів у села, бо там стало ще більш небезпечно. Тепер вони разом з усіма виходили на балкони, прислухаючись до гучних звуків. У ті дні, коли не спрацьовував «будильник» у звичний час, мешканці будинку могли поспати трохи довше, до пів на шосту. Саме в цей час щодня важка машина — сміттєвоз — із гуркотом вантажила на себе металевий сміттєвий бак навпроти будинку, і її «бах!» спрацьовувало як розрив снаряду поруч. З відчинених вікон не раз чула Настя «А щоб тобі!..» від тих, хто перелякано скочив з ліжка. Не змовляючись, люди вже давно не вибивали надворі килими, щоб не наразитися на гнів сусідів, які жили в постійній напрузі. Безневинний звук вибивання килима міг спричинити спринтерський забіг до бомбосховища. На подив Насті, навіть ті нечисленні господині, що лишилися у будинку, не брязкали звично каструлями на кухнях, ставили їх обережно, щоб, бува, не впали і не налякали сусідів. Та й розмовляти почали всі стишеним голосом і стримано, бо ніхто не знав, хто живе поруч: патріот чи зрадник, укроп чи сепар. Іноді хтось розповідав, що його близькі воюють з ополченцями, інші розказували про своїх рідних та знайомих, які на боці української армії, і суперечки вже не було — всі змирилися з таким становищем.

У години небезпеки мешканці висипали на балкони, обмінювалися почутими новинами і визначали, хто стріляє — «свої» чи «чужі», а після цього сусіди просили уточнення, кого має на увазі людина під цими словами. Поділ на «своїх» і «чужих» зникав одразу, як з’являвся страх бути вбитим у своєму помешканні. Сусіди починали піклуватися одне про одного і радитися, де можна схватися у власній квартирі від осколків. Одноголосно доходили висновків: найбезпечніше у ванній кімнаті, коридорі, там, де є капітальна стіна. Частенько сусіди радилися, куди тікати, коли стане небезпечно в місті, але так і не доходили спільного знаменника, бо обстріли були з трьох сторін. За мовчазною згодою, ніхто не говорив про смерть, хоча її холодний подих відчував щомиті кожен мешканець. Ніхто не сварився, не підвищував голос, прибирали на площадках та сходах, готували їсти — поки не прийшла смерть, життя над нею брало гору. Попри надію на життя, за неписаним законом, який продиктувала для людей війна, мовчки, одним поглядом, прощалися з рідними, коли навіть виходили ненадовго з дому. Усі розуміли — той погляд близької людини може бути останнім у житті, і намагалися його назавжди вкарбувати в пам’ять…

Настя відкрила гаманець і зрозуміла, що потрібно десь знову брати гроші. Нараховану зарплатню вона досі не могла отримати, тож залишалося або зменшити скриньку ще на сто доларів, або зняти тисячу гривень з кредитної картки Геннадія. Пройшли чутки, що з банкомату саме того банку, де був овердрафт сина, ще можна зняти кошти. Порадившись, вони вирішили спробувати. Дочекавшись, поки звуки вибухів стали більш віддаленими, Настя з сином пішла в банк. Відділення знаходилося поруч із лігвом звіра, де у десятиповерхівці на вулиці Вілесова розмістилися нові непрохані господарі. Проходячи повз будинок, Настя почала його з цікавістю роздивлятися. Нагорі, на оглядовому майданчику, вона помітила бойовиків зі зброєю та довгі дула, направлені в різні боки.

— А що там? — спитала Настя сина, показавши пальцем вгору.

— Не треба вказувати пальцем і так відверто їх розглядати, — стишеним голосом зауважив Геннадій.

— Щоб не зурочити ополченців? — голосно спитала Настя.

— Мамо, не провокуй їх, — тихо попросив син. — Бачиш, майже з кожного вікна на вулицю направлена зброя?

— Не будуть же вони стріляти в беззбройну жінку? — сказала Настя вже тихіше. — А чому ти шепочеш?

— Бо ми не знаємо, хто поруч, — мовив він і озирнувся.

Настя й собі подивилася назад. За ними йшла молода, струнка, як берізка, гарна дівчина з розпущеним довгим чорнявим волоссям. Вони пройшли повз центральний вхід до будівлі, де були охоронці на ґанку, захисні споруди з наповнених піском мішків, кілька легковиків захисного кольору та напис фарбою «Новоросія» на стіні. Настя почула, як підбори дівчини простукали в бік входу, обернулася і завмерла від побаченого. З дверей вийшла дебела, з великими грудьми жінка у військовій плямистій формі, привіталася з дівчиною, яка підійшла до порога і демонстративно витерла ноги об український прапор.

— Тварюка! — просичала Настя.

— Мамо, тихо, — попросив Геннадій, узяв матір під руку і майже потяг за собою. — Я попереджав, що треба бути обережнішою, — сказав він. — Ти могла запідозрити в такій милій дівчині сепаратистку? Звичайно, що ні, і я не міг, то краще притримати язика за зубами.

— І що вона собі думає? — стишеним голосом промовила жінка. — Що буде робити, коли сюди ввійдуть наші війська? Їй би моделлю стати, а вона губить свою красу серед бойовиків.

— То її клопіт, — заперечив Геннадій. — Почекаєш мене тут чи підемо разом?

— Посиджу в тіні на лавці, віддихаюся й поп’ю водички.

Настя присіла на лавку спиною до лігва бойовиків, зробила пару ковтків «Миргородської», запалила цигарку. Була неймовірна липнева спека, але Насті здавалося, що їй у спину від десятиповерхівки дихає холодом зброя, направлена у її бік. Вона розуміла, що такий подих неможливо відчути фізично, але готова була заприсягнутися, що на неї десь там позаду з вікна дивиться бойовик, і саме він направив на неї дуло автомата, з якого вбив не одну людину. Тому й холод, бо там смерть, а вона завжди зимна. Незабаром повернувся син, йому пощастило: банкомат видав тисячу гривень. Вони зайшли в супермаркет АТБ, і там поталанило вдруге — завезли продукти. Настя одразу взяла два п’ятикілограмові пакети борошна, набрала крупів, макаронів і три літри олії.

— Чому такі перебої з постачанням? — поцікавилася Настя у знайомої продавчині на касі.

— Якби ви бачили, що ми отримуємо! — зітхнула дівчина. — Ополченці так перевіряють, що частина товару стає непридатною до продажу. Розривають усі упаковки, потім скидають усе на одну купу, а ми розгрібаємо і вибираємо те, що має товарний вигляд, — пояснила вона. — Водії теж не хочуть ризикувати своїм життям і їхати під кулі.

— Зрозуміло.

Раді такому «багатству», Настя і Геннадій повернулися додому і заповнили пакетами всі порожні місця в столі та шафі.

— На рік уперед накупили? — з іронією сказав Валерій, подивившись, як Настя зачинила останні дверцята вщент забитої шафи.

— Так спокійніше, — усміхнулася Настя.

Уже за годину вона отримала ще одну радісну звістку — повернувся додому син Ніни Володя. Настя трохи поговорила з племінником по телефону і мало не ляпнула, що приїде негайно в село, щоб його побачити, та вчасно зметикувала, що хлопцю потрібно побути зараз із матір’ю наодинці.

— Я приїду до вас завтра або післязавтра, — сказала Настя.

— Ми з мамою будемо днями в Сєвєродонецьку і зайдемо до вас, щоб побачити всіх разом, — пообіцяв Володя. «Чи знає він, що з Іванною не так легко зустрітися?» — подумала Настя і заходилася готувати вечерю.

Чоловік із сином полягали спати, а Насті було не до сну. Добре, що вже вдома і Ніна, і Володя, але ж нема мами. Одна річ, якби вона була десь у від’їзді, але зовсім інше, коли про її долю нічого не відомо — захочеш допомогти і не зможеш. Іванна десь поруч — і водночас така далека і таємнича. Що коїться з донькою? У голову лізли різні думки, і жодної певної. Валерій поводиться дивно. Він або справді відгородився від проблем куленепробивною стіною, або щось знає про доньку і приховує. Тепер, як ніколи раніше, Настя розуміла розпач і відчай Вадима. Коли зникла сестра, то було все: і хвилювання, і сльози, і безсонні ночі, але ж Ніна доросла і здорова жінка, а мама… Вадим так з лиця спав, що боляче на нього дивитися. Зрозумілий його біль — син єдине, що мав він у житті, надія, його майбутнє, яке зникло разом із загубленим сином. Іноді Настя навіть дивувалася, що у Вадима ще залишився стержень, який тримає його і не дає впасти у відчай, і ця опора має назву «надія», поки вона жива — чоловік тримається, живе і працює. А його очі, в яких застигла сльоза… Вони й зараз перед нею. А ще ніжний дотик його губ, який змусив Настю почервоніти, здригнутися і… відчути себе потрібною і бажаною.

Настя підвела голову, щоб не скотилася зрадлива сльоза. Над нею великим турботливим собакою розпласталося небо, обіцяючи спокійну ніч. Лисичанськ мирно підморгував вогниками, витягнувшись на пагорбах. На вулицях ні душі, хоч голяка бігай. Завжди по вечорах, особливо в теплу погоду, Настя потерпала від галасу на вулицях. Гуляла молодь: часто-густо напідпитку, голосно розмовляли, сварилися, горланили пісні, іноді зчиняли бійки, моталися на великій швидкості машини. Настя так і не змогла звикнути до галасливого нічного міста і засинала аж під ранок, коли все вщухало. У будні бувало майже спокійно, а з приходом «п’яної п’ятниці» до вечора неділі ніч на вулицях мало відрізнялася від дня. Зараз Настя ладна була змиритися і терпіти гомін за вікном, аби лише повернулися минулі часи. Краще було тоді, коли галасувала вулиця, ніж зараз бачити її вимушений напружений спокій.

Раптом місто злякано здригнулося від гучного вибуху. Один, другий, третій… Гуркіт із прискоренням наростав, заповнюючи порожнечу вулиць. Здавалося, що разом із землею здригнулося небо і ще від одного вибуху росою осиплються зорі, а розгублене небо назавжди залишиться зіяти чорною дірою, здатною поглинути все земне життя. Разом із ним чорний монстр проковтне і все місто, і розтягнутий на пагорбах Лисичанськ, і саму Настю, з її думками, сумнівами та страхами.

Гуркіт стих о другій ночі. За невидимою командою згасли ліхтарі на стовпах, і місто розчинилося в темряві. Вікна будинків злякано і підсліпувато вдивлялися в тиху вулицю, а за вікнами люди ще довго вслухалися у дзвінку незвичну тишу, яку іноді порушували шумом автівки з підсвіченими шашечками на дашках. Місто поступово занурювалося в чутливий сон, готове розплющити очі й підвестися від найменшого гуркоту.

Не вмикаючи світло, Настя повернулася у квартиру, тихенько лягла у ліжко. Хотілося спати, але сон не йшов. Вона думала, що, можливо, тоді, коли так зловісно гуркотіло, хтось із наших захисників стогнав від ран, з нього юшила гаряча кров, а земля всотувала її, забираючи в себе біль…

⇐ Предыдущая 56 57 58 59 606162 63 64 65 Следующая ⇒