Розділ 59

Розділ 59

«Бермудський трикутник» — так іноді, ще до війни, називали мешканці простір, утворений із трьох «зрощених» між собою міст Рубіжного, Сєвєродонецька та Лисичанська. Українські війська підійшли впритул до Рубіжного, оточили «Бермудський трикутник» Донбасу з трьох боків, утворивши продовгувату частину окупованої території, яку мешканці одразу ж охрестили «пальцем» за схожість на мапі з відстобурченим великим пальцем руки. «Палець» залишався з’єднаним з окупованою терористами територією за Лисичанськом в бік траси Бахмутка, що з’єднувала місто з Луганськом. Щодня бої точилися під Рубіжним з одного боку і під Лисичанськом з боку Сіверська.

Тільки починалися обстріли, мешканці будинку виходили на балкони, щоб на слух визначити, з чого стріляють і звідки — з боку Варварівки чи Лисичанська. Постійно точилися розмови про те, коли вже «відріжуть палець» і звідки буде вестися наступ українською армією. Майже всі були впевнені, що в першу чергу війська підуть на Лисичанськ, враховуючи географічне та стратегічне розташування міста. Місто розляглося вздовж річки Сіверський Донець на дуже високому пагорбі розміром приблизно десять кілометрів завдовжки і два-три завширшки. Лисичанськ, на відміну від молодого Сєвєродонецька, — старе місто, в якому поруч із приватними будинками височіють багатоповерхівки. Більшість нових житлових будинків на п’ять та дев’ять поверхів розміщені в центрі міста та на околиці в його південній частині. Цей район розмістився на окремому пагорбі завдовжки до трьох кілометрів, з густою забудовою, і мав назву РТІ[16], решта Лисичанська — приватний сектор. Висота пагорбів мала велике стратегічне значення: з Лисичанська Сєвєродонецьк і Рубіжне видно як на долоні, до того ж на лисичанських пагорбах здіймалися конуси териконів. Тому, за припущеннями, війська мали би передусім піти на звільнення Лисичанська, щоб відсікти «палець» і взяти терористів у кільце. Лисичанськ контролював Олексій Мозговий зі своїми бійцями загону «Примара». Подейкували, що його бойовики наймобільніші і найкраще озброєні з усіх бандформувань. Місто з усіх боків оточене добре укріпленими блокпостами. Кілька сотень козаків і кадирівців, які прибули на підмогу Мозговому, розмістилися в санаторіях, розташованих вздовж річки, а база техніки з полігоном для навчань розташувалася на території заводу «Пролетарій».

Настя завжди любила дивитися на Лисичанськ зі свого балкону. Праворуч тягнувся зелений пагорб, де внизу, серед дерев, губилися приватні будинки, вище — білі багатоповерхівки, а на самому вершечку пагорба зіп’ялися найвищі споруди. Терикони, здалеку дуже схожі на єгипетські піраміди, впираються верхівками у саме небо. З балкона не було видно розмежування двох пагорбів, тому район РТІ зливався з іншим районом Лисичанська в один суцільний масив.

Навесні Лисичанськ вкривався ледь рожевою піною від цвіту абрикос. Ці невибагливі плодові деревця росли всюди у посадках, але стільки, як на пагорбах, їх ніде не було. Випадали неврожайні на абрикоси роки, а Лисичанськ чомусь ці дерева так полюбили, що плодоносили тут щороку, і містяни продавали їх не на кілограми, а на відра. Але Настю зараз не тішив урожай абрикос і не милували око пейзажі праворуч — вона думала про те, що українським військам буде дуже важко взяти висоту, яка наїжачилася дулами потужної артилерії.

З протилежного боку від Сєвєродонецька лисичанські пагорби мали менш круті схили. Страшно навіть подумати, що станеться з усіма мешканцями «трикутника», якщо хоча б один снаряд влучить у цистерну з аміаком на «Азоті». А може так статися, бо завод простягнувся між двома містами на кілька кілометрів. Нещодавно українські канали сповістили, що з «Азоту» вивезли всі цистерни із небезпечною хімічною речовиною. Але знайома, яка там працювала, розповіла, що аміак ніхто нікуди не вивозив, він як був, так і є у цистернах.

Небезпек навколо вистачає, бо куди не кинь оком — хімічні заводи. Взяти хоча б нафтопереробний, де у нафтопроводі вже закачана нафта і велика кількість ємностей з небезпечними речовинами, які теж несуть загрозу при пожежі. У Рубіжному ще більш небезпечним є завод «Зоря», де виробляється вибухова речовина тротил. Один невірний постріл — і спустошаться три міста, а у мешканців нема навіть протигазів, люди не проінструктовані і зовсім не мають уявлення, що робити у таких випадках. А вибухи щодня й щоночі частішали і ставали все гучнішими.

— Тьотьо! — Настя почула внизу дитячий голос.

Їй двома руками привітно махали близнюки Саша і Паша. З півроку тому їхні батьки придбали квартиру в третьому під’їзді, тож хлопчаки часто гуляли у дворі і Настя навесні з ними познайомилася.

— Вітаю, Кульбабки! — крикнула їм Настя і також помахала.

Шестирічні хлопчики були копіями одне одного: веселі, жваві, синьоокі, з дрібним ластовинням на носі і з білявими кучерями. Вітри роздмухували м’яке дитяче волосся і їхні голівки ставали схожі на пухнасті кульбабки після цвітіння, тому Настя близнюків назвала Кульбабками. Крім того, вона ніяк не могла второпати, хто з них Саша, а хто Паша, і, щоб не образити дітей, зазвичай називала їх Кульбабками, а їм сподобалось. Від дітей Настя по «великому секрету» дізналася, що батько пішов добровольцем на війну. Іноді Настя зустрічала матір хлопчаків і віталася з нею. Кульбабки розповіли, що приїжджала до них бабуся і подарувала кожному велосипед, тож тепер діти часто каталися по вулиці. Зараз вони були без велосипедів, але з маленьким песиком, якого нещодавно підібрали на вулиці, як вони сказали: «У нас добра мама, вона дозволила Чіпа залишити вдома».

— Куди йдете? — спитала Настя дітей.

— Гуляти! Поведемо Чіпа на площу, — пояснив один із хлопчаків.

— Він ще там не був, — пояснив інший.

— Далеко не заходьте, бо мама буде сваритися!

— Знаємо! — в один голос відповіли близнюки і, щебечучи про щось своє дитяче, пішли у бік площі Перемоги.

Настя провела поглядом дітей і повернулася в помешкання. Вона дістала каструлю з холодильника — там залишилося трохи відварених макаронів, більше нічого не було. Взяла сумку й пішла в магазин, добре, що супермаркет АТБ зовсім поруч, у сусідньому будинку, на першому поверсі готелю «Центральний».

У магазині й до цього було негусто на полицях, але зараз порожнеча Настю здивувала. Складалося враження, що вона опинилася у лихих дев’яностих, коли на полицях вітер гуляв. Горілки вдосталь, проте деякі вітрини взагалі не було чим заставити, то продавці в один ряд розклали пачки з печивом одного виду, на іншій — вафлі, з усіх морозильних камер залишилася працювати лише одна, в яку склали рештки всього. Кава також зникла, але ще був невеликий вибір дорого чаю в пачках. Ані ковбаси, ані м’яса, лише продукти з великим терміном придатності. «Невесело», — подумала Настя і свій вибір зупинила на пачці рису, пляшці олії та банці консерви.

Жінка зварила пісний суп із «сардинами з додаванням олії», покликала обідати своїх чоловіків.

— Потрібно негайно з’їздити в «Сільпо» і закупити про запас продуктів, — сказала вона і розповіла про порожні полиці АТБ. — Мені потрібна буде ваша допомога.

— Хочеш скупити весь супермаркет? — посміхнувся Валерій.

— Може, будемо сидіти голодними?

— Сьогодні нема продуктів, а завтра завезуть.

— Ти вважаєш, що є охочі везти продукти харчування в окуповане місто?

— До цього часу возили, — сказав Валерій, сьорбаючи суп.

— Вантажівки з продуктами вже не раз грабували бойовики, — нагадала Настя, — а зараз навколо точаться бої, то тут, то там перекривають дороги… Небагато охочих знайдеться водіїв, щоб ризикнуть бути або пограбованими, або вбитими. Потрібно негайно зробити запаси бодай на якийсь час.

— Згоден з мамою, — втрутився у розмову Геннадій. — Завтра ми всі разом поїдемо в «Сільпо».

Доїсти не встигли, коли пролунало кілька вибухів.

— Схоже, що снаряди розірвалися десь зовсім поруч, — сказав Геннадій.

Настя вийшла на балкон, прислухалася. Схоже, що бахало десь недалеко, у самому місті. Стихло несподівано, як і почалося. І знову всі схопили мобільні телефони і почали обдзвонювати знайомих, щоб дізнатися, де стріляли, але вдалося тільки почути, що справді звідкілясь стріляли по місту в районі МЖК «Мрія». Там був будинок, де мешкав Вадим. Настя одразу ж набрала його номер, але телефон був вимкнений.

— Щось сталося з Вадимом, — сказала Настя чоловікам. — Ми повинні поїхати до нього.

— Якщо там негаразди, то міг би подзвонити, а не відключати телефон, — роздратовано кинув Валерій і відмовився їхати до друга.

Настя вся тремтіла від хвилювання, серцем відчула, що трапилась біда, тому викликала таксі, і за п’ять хвилин авто вже мчало її з сином у напрямку МЖК.

— Що трапилося? Хто стріляв? — спитала Настя таксиста, бо до них першими доходять всі новини.

— Не знаєте? Укропи давно не стріляли, накопичили снарядів, тож вирішили їх позбутися, — охоче пояснив балакучий таксист. — Напевно, з Варварівки хотіли влучити з мінометів по щедрищанському блокпосту, але не навчені, невмілі, то попали по місту.

— Куди саме? — тремтячим голосом спитала Настя.

— На територію інтернату, — сказав чоловік, — добре, що діти зараз в Одесі в таборі. Кажуть, що вікна повилітали аж бігом!

— І все?

— Ще влучили в приміщення шкірвендиспансеру, але ніхто там не постраждав, а ось кілька гаражів, машин біля будинків побило, — продовжував розповідати таксист. — А ще на вулиці Леніна попали в будинок «Мрії».

— У який? — впалим голосом спитала жінка.

— Достеменно не знаю, але наші хлопці сказали, що снаряд влетів прямісінько у квартиру на третьому поверсі, знесло ріг будинку, але жертв нема. Ви уявляєте, що творять укри?!

Настя вже нічого не чула і не хотіла слухати базікання таксиста. Він сказав, що снаряд розірвався у квартирі на третьому поверсі, а Вадим живе на першому, тож є надія, що він не постраждав. А якщо під час обстрілу був не вдома, а поблизу будинку?..

— Мамо, приїхали, — голос сина повернув Настю до реальності.

Поблизу будинку, де мешкав Вадим, було людно. Навколо на землі повно розбитого скла, шматки балкону та цеглини розкидані довкіл. У будинку відвалений кут, багато вікон зяяли дірами, але найбільша діра завбільшки з цілу квартиру була на третьому поверсі над помешканням Вадима.

Настя швидко пішла до будинку. Вхідні металеві двері зірвало з петель, і вони валялися неподалік. Настя смикнула ручку — двері до Вадимової квартири були незамкнені. Чоловік сидів посеред кімнати на стільці і дивився на вулицю крізь вікно без шибок.

— З тобою все гаразд? — схвильовано спитала Настя.

Чоловік ніби прокинувся від сну, подивився на Настю, на Геннадія і кволо посміхнувся.

— Краще не буває.

— Ти не поранений?

— Мене не було вдома, коли це сталося. Вибач, що вимкнув телефон, — звернувся він до Насті. — Мені потрібен був час, щоб прийти до тями. Вибач.

— Добре, що все обійшлося.

— Дядьку Вадиме, я почну прибирати? — сказав Геннадій і, не чекаючи відповіді, почав віником згрібати розбите скло.

— Можеш розповісти, що сталося? — звернулася Настя до Вадима.

— Ходімо на кухню, ти мені завариш чай, а я розповім.

На кухні також повилітали шибки, всюди були уламки скла та відвалена штукатурка. Настя рушником змела скло зі столу та стільців, поставила чайник на плиту.

— Мелють, що Нацгвардія обстріляла місто, — почала Настя розмову.

— Одразу після обстрілів примчались козачки, визбирали всі осколки і швидко звідси поїхали, — сказав Вадим. — Це про щось тобі говорить?

— Намагаються щось приховати?

— Слушна думка. Наші війська стоять поблизу Варварівки, а звідти сюди кілометрів чотирнадцять, і поблизу Старої Краснянки — це сімнадцять кілометрів. З міномета не міг снаряд сюди долетіти, — пояснив чоловік. — Я це знаю, бо був на службі, до того ж не треба великий розум мати, щоб подивитися на пошкодження будинків і визначити, з якого боку стріляли. Без краплі вагання скажу тобі, що стріляли з боку блокпосту бойовиків.

— Я теж не повірила, що наша армія стріляла у своїх людей. На третьому поверсі ніхто не постраждав?

— Ні, мешканці квартири поїхали до батьків у Кремінну, — сказав Вадим. — Уяви, вони щойно зробили капітальний ремонт своєї трикімнатної квартири, купили нові меблі.

— Так, — протяжно мовила Настя, — повернуться люди додому, а на них чекає великий «сюприз».

Настя налила чай, поставила перед чоловіком, сама стала позаду нього і задивилася у вікно на пошкоджений легковик поруч з будинком.

— Пий, поки гарячий, — сказала вона і поцікавилася: — Дуже розбита квартира на третьому поверсі?

— Стіни ніби хто навмисне глибоко поштрикав кожні п’ять сантиметрів.

— Не пощастило людям.

— Це не їм, а мені не пощастило, — задумливо і тихо промовив чоловік.

— Чому? Вікна можна замінити, це не страшно.

— Страшно те, що не був у тій сусідській квартирі під час обстрілу. І цього разу мені не пощастило.

Настя зробила невеликий крок вперед, підійшла впритул до Вадима, поклала руки йому на плечі. Вона була від чоловіка так близько, що відчувала запах його тіла та парфумів і в неї одразу зашуміло, задзвеніло в голові, по тілу розлилася тепла хвиля.

— Що таке наше життя? — сказала вона схвильованим стишеним голосом. — Сплетіння подій, коли погані змінюються хорошими. Сьогодні здається, що життя втратило сенс і нема чого і задля кого жити, а завтра саме життя повернеться до тебе усмішкою сина.

Вона чула, як від хвилювання здригнулося тіло Вадима, ніби по ньому пройшов струм, як у чашці дрібно задзвеніла ложечка. Він поставив чашку на стіл, повернув голову і легенько торкнувся гарячими губами її пальців. Від того дотику Настю обдало жаром і в очах загубилася сльозинка.

— Дякую, — прошепотів він, і Настя проковтнула клубок, що застряг у горлі і заважав дихати.

⇐ Предыдущая 52 53 54 55 565758 59 60 61 Следующая ⇒