Хелпикс

Главная

Контакты

Случайная статья





Розділ 60



       Розділ 60

   

Побачені порожні полиці в супермаркеті «Сільпо» Настю здивували. Вона не очікувала великого, як раніше, асортименту продуктових товарів, але щоб зникло все необхідне — це було несподіванкою. Покупці нишпорили поміж прилавками, складаючи у кошики залишки товарів. Ще були в асортименті дорогі продукти, які пересічним громадянам і раніше були не по кишені, а в час невиплат зарплат і неможливості забрати з банків заощадження від них віддалилися ще більше. Годі було й думати, щоб наповнити пакети, яких Настя прихопила багато, ваговими крупами, макаронними виробами та борошном — комірки були порожні.

— Здається, ми спізнилися, — сказав Геннадій, ходячи з батьком за матір’ю.

— Можна подивитися фасовку, — запропонував Валерій, — буде трохи дорожче, але що поробиш?

Настя підійшла до полиць, де були розкладені крупи, але там залишилися лише рис і гречка за неймовірними цінами. Напівпорожні полиці також розглядала згорблена бабця в картатій хустині і підсліпувато намагалася прочитати цінники. Настя поміж дорогих пакетиків рису помітила один дешевий, що якимось чином примостився серед дорогих. Вона схопила його з-під носа старої і поклала у свій кошик. Зробивши невеселу екскурсію, родина купила кілька баночок консервів, пачку сухих дріжджів, банку кави. З супермаркету вийшли незадоволеними.

— Мамо, я до Оксанки, — сказав на тролейбусній зупинці Геннадій.

— А я поїду до Вадима, — сказав чоловік, — сама донесеш сумки.

— Нести нема чого, — відповіла Настя.

У напівпорожньому тролейбусі вона сіла біля вікна, поставила на коліна легкий пакет з харчами. Настя лаяла себе, що раніше не запаслася продуктами, бо бачила сама, як щодня асортимент бідніє, і все сподівалася на краще. Усі давно звикли йти до магазину лише тоді, коли холодильник та шафки зовсім спорожніють, і бачити пусті полиці у наш час було дико. Придбали дріжджі — це вже добре, залишається купити борошна, щоб пекти вдома хліб, якщо буде потрібно. Хлібобулочні вироби ще були по магазинах, хоча й у невеликому асортименті, а що далі буде — невідомо. Вдома майже не залишилося крупів, добре, що хоч пачку рису дешевого придбала.

З голови не йшла старенька скоцюрблена жіночка, яка намагалася щось купити дешевеньке, можливо, за останні свої копійки, а вона вихопила в неї з-під носа пачку рису і тепер радіє. Настю кинуло в жар. Було бридко і соромно перед собою за такий вчинок. Вона ненавиділа себе і ладна була повернутися, щоб знайти бабцю і віддати ту кляту пачку безкоштовно. Звідки такий егоїзм? Недарма у народі кажуть, що своя сорочка ближче до тіла. І як піднялася рука? Що з нами трапилося? Тільки побачила порожні полиці — і забула про милосердя? Спрацював інстинкт самозбереження? Так не голодна ж! Незадоволення собою, навіть відраза, неймовірний сором пекли ізсередини так, ніби її привселюдно облили помиями. Тепер до кінця своїх днів буде стояти перед очима бідна жіночка у картатій хустині, яка не змогла знайти нічого з продуктів собі по кишені.

— Зачекайте! Я виходжу! — крикнула Настя ледь не проґавивши свою зупинку.

— Заснула, чи що? — невдоволено пробубніла кондуктор.

На протилежному боці дороги, на площі Перемоги, Настя здалеку помітила Кульбабок, які каталися на велосипедах, а за ними бігало цуценя. Не поспішаючи, поринувши у свої невеселі думки, Настя пішла додому. У небі почувся гуркіт. Два літаки кружляли над містом, потім зникли з очей і знову прогуділи над головами. Насті стало тривожно. Вона дійшла до рогу будинку, коли помітила Семенівну. Жінка, перевалюючись з боку на бік, підтюпцем бігла додому.

— Чого стоїш, роззявивши рота? — важко дихаючи, сказала жінка Насті. — Тікай швидше, бомбити нас будуть!

Настя не встигла відповісти, як один літак на зниженій висоті гучно заревів над головою й одразу з усіх боків запрацювали ПЗРК[17], затріщали автоматні черги. Почулося гучне тріскотіння, і з літака вилетіли захисні червоні спалахи, розсипалися по небу. Почувся віддалений звук сирени з боку Лисичанська, і раптом усі звуки міста розірвало кілька потужних вибухів. Напевно, літак випустив ракети десь на Пролетарії, де була тренувальна та ремонтна база терористів.

— Давай, рідненький, давай! — сказала Настя, і знову пролунав потужний вибух і нескінченна тріскотня з усіх блокпостів навколо.

Настя ніколи й не думала, що так зрадіє обстрілам. Вибухи руйнівні, після них — розвалини та смерті, але кожен вибух — ще один крок до перемоги. З вулиць швидко зникли люди, і хтось уже біг з будинків у бік бомбосховища. Настя стояла, вслухаючись у голосні звуки, коли помітила близнюків, які з усіх сил крутили педалі велосипедів, а за ними біг Чіп. Перелякані діти перетинали дорогу, тікаючи від шаленого голосу війни.

— Ну давай, швидше! Сашо, не відставай! — гукав один із них свого брата.

Саша їхав позаду, постійно озираючись на цуценя, яке не встигало бігти за хлопчиками, і, мало не плачучи, благав:

— Чіп, рідненький, швидше, прошу тебе, не відставай!

— Кульбабки, додому біжіть! — крикнула їм Настя.

З розширеними від жаху оченятами діти промчали повз Настю, і вона також поспішила додому. Вдома жінка поставила консерви в холодильник, а в стіл пожбурила ненависну пачку рису — геть з очей, щоб не нагадувала про її підлість. Їй хотілося змити з себе бруд ганебного вчинку, але води у крані не було. Настя прихопила з собою пачку цигарок і пішла на балкон. Понад годину вона вслухалася в гул спустілого міста, чекаючи на нові вибухи, але все стихло. Ніде нікого, ніби ніколи й не було роз’ятреної вулиці і натовпу людей. Ні машин, ні тролейбусів, ні всюдисущих таксі. З’явилися перші перехожі — вийшли з магазинів покупці, за ними почали повертатися з підвалів та бомбосховищ люди, пішли у своїх справах мешканці будинків. З магазину навпроти вийшла прибиральниця і заповзято взялася шкребти віником асфальт біля ґанку. Війна погриміла, погепала, полякала — і знову місто поверталося до свого звичного життя. Вийшли гратися на вулицю діти, з дач поверталися на велосипедах чоловіки, звично загриміли старі тролейбуси.

Надвечір розлогі звуки грози розірвали насуплене небо. Сварилися хмари за те, що їх як природне явище порушили грізним ревом літаки, і вони зірвали свій гнів, випустивши на землю зливу. Великі важкі краплі спочатку впали на змучену чеканням землю, а потім зачастили, зашуміли, забарабанили. Небо сварилося і грюкотіло з усієї сили, гуркіт грому нагадував вибухи. Дощу було байдуже, які в людей плани. Він падав, бо так було треба, жодна людська сила не могла зупинити його, і він хвилею валився додолу.

Злива скінчилася так само раптово, як і почалася. Хмари, виливши всю свою лють дощем, щезли, поступившись місцем сонячним променям. Одразу посвіжіло, трохи спала спека, і знову почулося щебетання пташок. Здавалося, що мирне життя йде своїм звичаєм і нема ніякої війни, проте вона не забарилася нагадати про себе. Проспект ожив різноголоссям клаксонів, і Настя знову вийшла на балкон. У бік Лисичанська йшла колона техніки. Попереду — позашляховик з відкритим верхом, бойовиками та прапором ЛНР, за ним прослідували два БТРи з прапорами Чечні та Новоросії, на них — кілька чоловіків явно не слов’янської зовнішності. Колону замикав легковик з натягнутим на капоті прапором Росії. У відчинене вікно виглядала зовсім молода дівчина, напевно, чиясь бойова подруга.

«Чи усвідомлює вона, що на своїй долі власноруч поставила жирну крапку? — подумала Настя. — Чи здогадується дівчина, що незабаром закінчаться катання вулицями під чужими прапорами? Що буде робити: тікати з бойовиками чи ховатися десь по підвалах?»

Воду так і не дали, і Настя згадала про колишню колегу, яка працює зараз на водонасосній станції. Мобільний зв’язок, який зник перед появою літаків, з’явився, тож Настя зателефонувала своїй знайомій і спитала, чому нема води.

— Довго говорити не можу, — сказала жінка, — я зараз на роботі. Коли літаки скинули ракети, земля здригнулася як при землетрусі, зрушивши з місця величезні потужні насоси, — пояснила вона притишеним голосом, — тож я відімкнула воду, і зараз там працює аварійна бригада.

Залишалося лише чекати. Настя ввімкнула телевізор, щоб дізнатися подробиці обстрілів. Телебачення Лисичанська якраз транслювало новини, де показували обстріляний літаками завод. Звичайно, ні слова не сказали про табір терористів, лише те, що «українська армія цілеспрямовано знищує інфраструктуру Донбасу», а також показали відео з пошкодженими вагонами. В Інтернеті сайт сепаратистів майже продублював телебачення і додав, що одразу збільшилася кількість охочих записатися добровольцями в ополчення. Настя не втрималася і на Фейсбуці спитала, хто знає, що відбулося. З Лисичанська жінка підтвердила її здогади: літаки розбили базу терористів. Інша жінка, з якою Настя познайомилася в соцмережах, у приваті їй надіслала посилання на Zello, де можна було підслуховувати радіорозмови бойовиків і таким чином дізнаватися новини. На Фейсбук Насті посипалися повідомлення про останні новини від різних людей, і вона їм подякувала. А вже за кілька хвилин зателефонувала Іванна.

— Доню, я так рада тебе чути, а ще більше хочу бачити! — швидко заговорила Настя.

— Мамо, навіщо ти пишеш у Фейсбуці? — одразу запитала дівчина.

— Я нічого не пишу, лише поцікавилася останніми новинами, бо правду ніде дізнатися.

— Моя порада: нічого взагалі не пиши, — сказала Іванна, — а то постиш новини з фронту, а тепер ще й за писанину взялася. Ти знала, що твоє прізвище у списках ворогів ще з часу флешмобу?

— Знала.

— Списки досі не прибрали з сайту, тож ти була в зоні ризику, а тепер і поготів.

— Іванно, донечко, не хвилюйся за мене, все буде добре!

— Краще прибери написане, ті списки розстрільні. Розумієш це?

— То моя справа, — сказала Настя і запитала: — Коли я зможу тебе побачити?

— Не знаю. Багато справ. Бувай, мамо! — і в телефоні запікало.

  



  

© helpiks.su При использовании или копировании материалов прямая ссылка на сайт обязательна.