Розділ 65

Розділ 65

Наступного ранку Валерій зайшов у кімнату матері і побачив її мертвою — серце жінки перестало битися вночі. Вона ніби відчувала свою кончину, тому й поспішала повернутися на рідну землю. Її смерть була неочікуваною і передчасною, тому родина спочатку розгубилася і перебувала в шоці, поки Геннадій не сказав:

— Я покличу Семенівну, вона знає, що в таких випадках потрібно робити.

Подруга жінки розплакалася і заголосила:

— Як же я буду без тебе, моя мила подружка?

Так егоїстично влаштована людина, що навіть смерть близької чи рідної людини змушує думати передусім про себе, про те, що їй буде погано та тяжко. Поплакавши над тілом подруги, Семенівна взялася за діло, і під її керівництвом почалися приготування до поховання.

Геннадій сповістив про втрату лише Льоню, проте на похорон прийшли всі друзі крім Антона. Прибігла розгублена й налякана Іванна, прийшла Оксанка в чорній хустці, Вадим був одним із перших, прийшла Аліса з родиною, а ось сусідів було мало — тільки ті, хто лишився в місті.

Горе об’єднало всіх, люди на якийсь час забули про сварки та різні погляди. Дивно, але біда змусила їх уникати чвар, а радість чомусь не завжди з’єднує людей. Можливо, тому, що люди не навчилися сприймати чуже щастя як своє і воно викликає заздрість? Чи знову на поверхню спливає егоїзм: чому радість прийшла до когось, а не до мене?..

Після поховання бабці всі мовчки розійшлися. Пішла й Оксанка, кинувши сповнений надії погляд на Геника, але хлопець вдав, що не помітив. Іванна про щось пошепотілася з батьком і теж пішла. Наступного дня Валерій сам склав у сумку харчі, взяв кілька пляшок горілки, яка залишилася.

— Я поживу на дачі, — пояснив він дружині.

— Під обстрілами? Безпечніше залишатися в місті.

— Можна подумати, тобі не байдуже, що зі мною буде, — буркнув чоловік.

— Навіщо ти так?

Настя підійшла до Валерія ззаду, обняла його.

— Тобі не можна зараз залишатися наодинці з бідою, — сказала вона. — Будь удома, з нами, і ми, твоя родина, розділимо твій біль поміж усіма — тобі стане легше.

— Родина? Її вже немає.

— Вона була і є, — промовила Настя впевнено. — І мати буде з нами, поки ми будемо її пам’ятати. Ти й так останнім часом почав часто заглядати в чарку, не треба. Ми повинні бути всі разом, так легше долати негаразди, та й Іванну потрібно повернути в сім’ю.

— Донька вже відрізаний шматок.

— Ми разом її повернемо. У нас буде все, як раніше: міцна родина, де панують злагода і порозуміння.

— Минуле вже не повернути. Насте, зніми рожеві окуляри, і ти побачиш, що ми стали чужими, кожен з нас дивиться у свій бік і не бачить того, хто поруч. У нас нема родини! І матері вже нема, тож ніколи не буде, як раніше.

— А я? — тихо спитала Настя, притиснувшись усім тілом до спини чоловіка. — Ти забув, що в тебе є дружина?

— У мене ще не висохли мізки! — кинув зле і прибрав її руки від себе. — І не тобі вчити мене, як жити. Ти така гарна мати, що донька з дому втекла і не хоче повертатися.

Його слова різонули серце, як гострий серп стиглу соковиту траву, і біль образи пронизав Настю наскрізь, проник у душу, здушив горло.

— Роби що хочеш, — сказала тихо навздогін чоловікові.

Настя пішла у свою кімнату, щільно зачинила за собою двері. Хотілося стати невидимою або кудись зникнути, втекти від усього світу, від проблем, розчарувань, вибухів, не думати про чоловіка, який відвернувся від неї, не шукати в собі провину за виховання доньки. Вона довго ворочалася в ліжку, намагаючись заснути і зануритися в диво, повернутися в той час, коли вся їхня родина збиралася ввечері на тісній кухні, де усім вистачало місця і було чути жарти. Чому все змінилося і вони стали інші? Голова вже не могла сортувати інформацію чи робити аналіз та висновки, загальмувалася свідомість. Навіть коли по кутках причаїлася передвечірня темрява, її безформні думки ще були сплетені в липкий клубок, який скільки не розплутуй — нічого не вийде.

Настя ввімкнула телевізор. Зазвичай вона новини дізнавалася з Інтернету, бо з українських телеканалів лишилися тільки два. Весь ефірний час займали канали або сепаратистські, або російські. З окупованого Луганська вдень і вночі повторювали одні і ті ж новини на каналі «Луганськ-24», як у музичній шкатулці, місцевий сипав брехнею «Голосом Новоросії», а від Life News у Насті починала боліти голова. Лише іноді жінка переглядала новини, щоб порівняти їх висвітлення з різних боків. З екрана прозвучали позивні «Прес-центру Штабу Армії Новоросії», і диктор сказав:

— В ефірі «Голос Новоросії»! З нами на прямому включенні місто Сєвєродонецьк і представник прес-служби штабу, воістину золотий голос Новоросії, наша чарівна Іванка.

Відбулося підключення «Anna News» — і Настя відчула, як захитався навколо світ і вона полетіла в чорну прірву. Аж кров запеклася в жилах, коли вона побачила на екрані свою доньку, яку назвали «золотим голосом Новоросії». Душевний біль — гострий, запаморочливий, нелюдський — не давав жінці змоги вникнути в новини, які передавала Іванна. Дівчина, немов хизуючись жагою до життя, емоційно щось розповідала, але до свідомості Насті доходили лише окремі слова: наша армія, ополченці, фашисти укропи, обстріли. З екрана на неї, не зводячи очей, дивилася її донька, зовсім інша, впевнена в собі, розкута, зухвала і навіть жорстока. Навіть не вірилося, що то її люба дівчинка з повними губами, гарним волоссям, яка була завжди готова відгукнутися на чужий біль і віддати останнє. Зараз її голос звучав не голосно, але владно, холодно, впевнено і врівноважено, як людини, котра бачить життя таким, яким воно є.

Настя ладна була померти, провалитися в чорну прірву, що розверзлася перед нею, аби не бачити доньку, котра сипала словами, від яких холонуло серце.

— Не може бути, — прошепотіла Настя, все ще сподіваючись на диво.

Дива не сталося. Наступні новини ще більше вразили жінку. Показали блокпост за містом, де стояв Жіночий батальйон гарнізону міста Сєвєродонецька. Серед жінок різного віку у військовій формі з георгіївськими стрічками та автоматами наймолодшою була Іванна. Серед інших Настя впізнала подружку доньки Жанну. Кореспондент за кадром ставив жінкам питання і найчастіше, охочіше за всіх, на них давала відповіді Іванна.

— Чому ви, жінки, взялися за зброю? — запитав голос за кадром.

— Це земля наших дідів, — сміливо, розкуто сказала дівчина. — Вони відстояли нашу незалежність, а тепер ми мусимо її віддати бандерівцям? Не ми прийшли до них, а вони пруть на нашу землю, то чому ми повинні її віддавати? Що чекати? Того, що коїться в Слов’янську? Ви уявляєте, що буде з нами, коли увійдуть сюди укропи?

— Але ж є сильна половина, чоловіки, — зауважив кореспондент, — вони передусім повинні стояти на блокпостах, а не ви.

— Тому ми тут, — відповіла Іванна, — що багато «диванних вояків», які сидять удома перед телевізорами і чекають, що все вирішиться само собою. Такого не буде. Воювати потрібно не в Інтернеті, а з автоматом у руках. Подивіться, що коїть українська армія: ґвалтує дівчат, влаштовує публічні страти, на полях стоять розтяжки — все для того, щоб знищити Донбас і російськомовне населення. Ми задля того воюємо, щоб не опинитися у рабстві, яке нам люб’язно запропонував «доброзичливий» Євросоюз.

— Що вас особисто привело на блокпост? — питання адресувалося Іванні. — Ви така молода, вам би до хлопців на побачення бігати, а ви стоїте тут зі зброєю.

— Побачення будуть, але потім, коли ми відвоюємо свою незалежність у Новоросії, — відповіла дівчина. — Мене привело добре знання історії, своїх коренів і те, що багато чоловіків відсиджуються вдома. Звичайно, легше було поїхати на Майдан і великим табуном волати про справедливість і волю, а зараз взяти автомат у руки забракло сили волі.

— Як вам вдається поєднувати роботу в прес-центрі штабу і на блокпосту?

— Тут ми чергуємо добу, потім маємо дві доби на відпочинок, — розповіла Іванна, — тож я маю вільний час, який використовую не на лежання на дивані, а для роботи представником прес-служби штабу Новоросії.

— Не виникало бажання виїхати з міста? Зараз населення масово покидає домівки.

— Біженцем бути легко, — Іванна зверхньо посміхнулася. — Моя батьківщина — Новоросія, і мушу її захищати від фашизму.

— А як ставляться до вашої місії батьки?

Настя напружилася і стала як натягнута тятива.

— Гадаю, вони пишатимуться мною.

— Я так теж думаю, — сказав голос за кадром, — батьки повинні пишатися такою сміливою захисницею своєї землі. А ви, — він звернувся до Жанни, — чому знаходитесь тут, а не вдома?

— Попри те, що у мене вдома залишилася дитина, я стою на блокпосту, — відповіла впевнено Жанна. — І не тому, що я погана мати, навпаки, я справжня мати, бо прийшла сюди, щоб захистити свою дитину і всіх наших діточок. Ми не дозволимо бандерівцям зробити нас рабами і заселитися в наші помешкання.

— Ви вже брали участь у боях? Отримали бойове хрещення?

— Так, — підтвердила Жанна. — Ми ж на війні, а тому воюємо нарівні з чоловіками. Ми й стріляли, і рятували наших хлопців, і навіть зашивали їм рани.

— Тобто ви готові померти за свою батьківщину?

— Так! — впевнено відповіла за всіх Іванна. — Якщо доведеться віддати своє життя за Новоросію, ми його віддамо!

Невидима сила так втиснула Настю в диван, що вона не могла ворухнутися і завмерла, заціпеніла, застигла, як крига на річці. На душі було таке спустошення, ніби з неї вичавили життя, і навіть думки покинули її, щоб зовсім не розчавити. Настя відчула на собі чийсь погляд і повернула важку голову — у дверях, позаду, стояв син.

— Ти… знав? — спитала Настя і не впізнала свій голос — він був хрипким, чужим, стомленим.

— Так, — промовив Геннадій стиха. — Вибач.

— А батько?

З мовчанки і з того, як син схилив голову, зрозуміла: знав. Одразу відчула себе зрадженою і покинутою.

— Ви всі знали і мовчали, — чи то спитала, чи розмірковувала жінка, — одна я була не в курсі.

Геннадій сів поруч, обняв матір за плечі.

— Я знав, як тобі важко буде, тому намагався вберегти тебе, але ти сама дізналася. Я не раз розмовляв з Іванною, але її мізки вже настільки оброблені проросійською пропагандою, що неможливо щось довести. Уже нічого не зміниш, потрібно лише чекати, поки вона сама зрозуміє, як помилялася. Незабаром наші війська увійдуть у місто, і все зміниться.

— Що з нею буде? Вона — зрадниця.

— Прийде з повинною і попаде під амністію.

— Її розстріляють?! — очі Насті наповнилися жахом. Вона дивилася прямо в очі синові і трясла його за плечі: — Іванну розстріляють як зрадницю?! Її вб’ють?!

Геннадій прибрав її руки, міцно притис до себе.

— Ні, мамо, ні! — сказав він. — Буде суд, і їй дадуть умовний термін. Вона піде на навчання, і все буде добре.

— Обіцяєш? — спитала стомлено, бажаючи почути те, що хотілося.

— Так. Усе буде у нас добре. Заспокойся, я з тобою.

Настю трусило, як у пропасниці. Вона притислася до сина, намагаючись заспокоїтися і зігрітися — марно.

— Мені холодно, — сказала вона, цокочучи зубами. — Я приляжу, а ти вкрий мене ковдрами, — попросила Настя сина.

Трохи зігрівшись, Настя спитала:

— Ті два відео викладені в Інтернеті?

— Так, — відповів він, зрозумівши про що йде мова.

— Ти можеш їх мені скачати?

— Навіщо себе катувати?

— Я тебе попросила.

— Добре.

Геннадій виконав прохання матері, приніс їй теплого чаю. Настя зробила кілька ковтків і попросила сина залишити її саму.

— За мене не хвилюйся, — сказала вона, — я сильна жінка, просто мені потрібно побути на самоті.

Настя втратила відлік часу. Здавалося, що всі барви життя вицвіли, залишивши їй лише чорний колір. Скільки вона так пролежала, перебуваючи в прострації, невідомо. Вона підвелася з ліжка, коли ніч дбайливо ховала місто під свою ковдру. Настя взяла цигарки і похитуючись вийшла на балкон. Оніміле місто зустріло її цілковитою тишею. Кожен його мешканець принишк у своєму сховку, і Настя також тихо злилася з пітьмою, лише сумніви та сумні думки привидом кружляли навколо. За темними вікнами будинків кожен жив у своєму горі, а згори споглядали світні зорі. Настя благала зоряне небо забрати частину її розпачу — здавалося, що вона поховала не лише свекруху, а й рідну доньку…

⇐ Предыдущая 58 59 60 61 626364 65 66 67 Следующая ⇒