Розділ 66

Розділ 66

Вранці, на великий подив Насті, Іванна сама їй зателефонувала.

— Привіт, мамо! — сказала дівчина веселим голосом.

— Я все знаю, — промовила Настя впалим голосом.

— Ось і добре! Не люблю недомовок.

— Як ти могла? — спитала вона, хоча добре розуміла, що питання зайве і ніякого пояснення вона не почує.

— Хтось повинен захищати свою землю, а не лише стояти на Майдані, — відповіла донька. — Ти мене засуджуєш, я знаю. Мене зрозумів батько, а ти…

— Ти зганьбила весь наш рід.

— Рід? Чий? Бидлоти? Одне ваше прізвище звучить як ганьба.

— Колись тобі буде соромно за такі вчинки і слова.

— Навпаки. Прийде час, і ти будеш мною пишатися.

— Ніколи! — сказала Настя впевнено.

— Мені можна прийти забрати свої речі?

— Чому ти запитуєш? Тут і твій дім.

— Мені потрібні гроші.

— Мало платять за зраду?

— Мені потрібно триста доларів, — нервово сказала Іванна. — Чому ви складали гроші Генику? Чим він кращий за мене?

— Я залишу гроші на столі, — спокійно сказала Настя, — а сама піду з дому. Приходь, забирай речі, — Настя помовчала, а тоді заговорила швидко й гаряче: — Іванно, дитинко, схаменися! Ще не пізно щось змінити! Кидай все і повертайся додому. Я зроблю все, щоб тебе врятувати! Я сховаю тебе так, щоб ніхто не знайшов. Можна поїхати в село і пожити в будинку тітки Дуні. Там тебе ніхто не знає, ти будеш у безпеці, а потім, коли все стихне…

— Пізно, мамо, — зупинив її палку мову холодний голос доньки. — Я свій вибір уже зробила. Коли тебе не буде вдома?

— За п’ять хвилин я піду, — тихо промовила жінка.

Настя пішла до Вадима. Хотілося пройтися і розвіяти сумні думки, які обсіли її з усіх боків. На вулицях безлюдно, лише поодинокі перехожі поспішають у справах та у дворах будинків граються діти, і їхній сміх звучить дико на фоні віддаленого гуку гармат.

Настя натиснула кнопку дзвінка, двері відразу відчинилися. Перед нею стояв сяючий Вадим з широкою усмішкою.

— Як добре, що ти прийшла! — сказав він радісно і збуджено. — Я сам збирався до вас. Проходь, сідай, бо від такої новини можна впасти!

Настя подумала, що гіршого, ніж сталося, не буде, тому вона готова вислухати його стоячи, проте слухняно присіла в крісло.

— Дивись! — промовив Вадим, показавши на екрані мобільника фотографію свого сина.

— Левко?

— Так! Мій син знайшовся! Розумієш? — обличчя його сяяло, променилося непідробним щастям. — Він живий! Мій Левко живий!

— О, Боже! — Настя забула про своє горе. — Як? Де? Ти можеш пояснити?

— Зараз, — сказав він, сідаючи поруч, — усе поясню. Емоції зашкалюють, голова йде обертом! Це твій Геник допоміг мені його знайти! Ти мала рацію, коли казала, що він знайдеться, — говорив Вадим збуджено і плутано.

— Я так рада за тебе, — усміхнулася Настя, — а тепер розкажи все по порядку.

— Геник просив Петра у Києві допомогти з розшуком Левка. Дав йому номер мого телефону і світлину Левка. Хлопець підключив волонтерів до пошуку, — важко дихаючи від збудження, але вже менш емоційно розповідав чоловік. — Вони давали оголошення всюди, і одного разу фотографію побачила Юля, саме та, з якою востаннє бачили мого сина у ніч на перше грудня. Щойно вона мені зателефонувала і вислала фотографію Левка для упізнання. Без сумніву, це мій син! Зараз він живе у Юлі, вона його доглядає.

— Що з ним?

— Тієї ночі, коли дві тисячі яйцеголових «беркутівців» почали кривавий розгін студентів, Юля була з Левком. Один із них накинувся на дівча з кийком, але син встиг впасти з нею на землю і своїм тілом захистив від ударів. Левку розтрощили голову, але Юля зі студентами змогла його витягти з натовпу і сховати за будинком. Дівчина поїхала з ним до лікарні, де Левка прооперували, але виявилося, що при ньому не було жодного документа.

— Де ж вони поділися? — спитала Настя.

— Думаю, що у когось із товаришів, де він жив. На біду, Юля не знала прізвища Левка, лише те, що він із Луганщини, — голос чоловіка став сумним. — Левкові пробили череп, і лікар дістав уламки кісток, але не всі. Коли син прийшов до тями, він… він не впізнав Юлю, — кожне слово стало для чоловіка важким. — Левко втратив пам’ять, зовсім нічого не пам’ятає.

— Де він зараз?

— Юля його не покинула, — пояснив Вадим, — і не тільки тому, що він врятував її життя, — дівчина зізналася, що вони кохають одне одного. Уявляєш, Насте, пам’ять Левка викреслила все з його минулого життя, залишивши тільки почуття кохання. Дивно, чи не так?

— Людська пам’ять взагалі дивна річ: зберігає те, що хочеш забути, — думаючи про щось своє, промовила Настя. — Вона може викреслити події, залишивши людині почуття. Кохання, якщо воно є, не можна ані викинути з пам’яті, ні вирвати з душі…

— За словами лікарів, Левкові потрібна ще одна складна операція, — продовжив розповідь Валерій, — але такі в нас не роблять. Потрібно везти його за кордон, і Юля вже знайшла клініку, де готові прооперувати сина.

— Напевно, дуже дорога операція?

— Так. У мене коштів не вистачить, але гадаю, що зібрати їх допоможуть волонтери та друзі Геника.

— Продай мікрик, який ти дав Геннадію, — запропонувала жінка, — все ж таки щось вторгуєш.

— Ті дві-три тисячі доларів, які можна виручити, не врятують ситуацію, тож нехай хлопець користується машиною.

— У мене є кілька сотень, я можу тобі їх віддати.

— Дякую, але не треба. Головне, що мій син живий, я знайшов його і незабаром зможу побачити!

— Я ж тобі казала, що життя одного разу повернеться до тебе обличчям, — сказала Настя. — Ти знайшов свою дитину, а я втратила.

— Що трапилося? — стривожився чоловік.

Настя розповіла про свою доньку.

— Сядь поруч, — попросила вона, — обніми мене міцно-міцно, бо я збожеволію.

Настя підібгала під себе ноги, обхопила коліна руками, намагаючись стати менш помітною для ударів життя. Валерій обійняв жінку двома руками, притис до себе. Настя була такою беззахисною у своєму горі, що чоловік не втримався, непомітно торкнувся губами її чола, вдихнув запах волосся. Стільки років минуло, а він все ще пам’ятає, як пахне її волосся. Йому хотілося ввібрати в себе частину болю жінки, втішити її, розрадити, але забракло слів.

— Якщо можеш, поплач, — сказав він, — стане легше.

— Не можу, — прошепотіла вона, — сльози десь скам’яніли в душі.

⇐ Предыдущая 59 60 61 62 636465 66 67 68 Следующая ⇒