Розділ 54

Розділ 54

Уляна таки вмовила колегу по роботі виготовити невелику кількість наліпок. Хлопець довго вагався, тож дівчина навіть пустила сльозу:

— Мене покине мій хлопець, якщо я йому не допоможу, — на ходу вигадала Уля. — Якщо ти мене не виручиш, то прощавай кохання, здрастуй, самотність.

Хлопець розчулився і погодився, лише висунув свої вимоги: більше не просити і оплата більша втричі, бо він ризикує і доведеться виконувати роботу вночі, щоб ніхто не бачив. Вибору не було, і Уляна погодилася. Поки хлопець виконував замовлення, Уля, Льоня та Гена здійснили свій план. Одного ранку містяни прокинулися і побачили на вежі прапор України. Це було так незвично і неочікувано, що новина миттю рознеслася вулицями та Інтернетом. Було чимало охочих сфотографувати стяг. Неподалік від вежі — центральний ринок, тож помилуватися двоколором змогли багато мешканців міста. Постійно було чути: «Сміливо!» і «Ризиковано!»

Винуватці ажіотажу в цей час міцно спали по домівках після безсонної ночі. Вони не бачили, як о дев’ятій ранку до вежі примчали на легковику з натягнутим на капоті прапором ЛНР розлючені бойовики і дали наказ не фотографувати «фашистську ганчірку». Але щойно ті від’їхали, знову знайшлися охочі зберегти на пам’ять історичну подію. По обіді знову примчала автівка з ополченцями, і молодик видерся на висоту зі спритністю мавпи, щоб зняти прапор.

Наліпки з написами «Слава Україні!» на фоні синього і жовтого кольору вирішили поки що не розклеювати, бо на сайті сепаратистів з’явилося повідомлення про заслану диверсійну групу укропів, через що обіцяли посилити охорону міста. Було невідомо, чи вони справді повірили в диверсантів, чи написали як пересторогу. Уля принесла наліпки до себе додому, до неї прийшли Льоня і Геннадій і прийняли рішення, що дівчині небезпечно тримати їх у себе, тож Геннадій переніс їх у свою квартиру.

— З тиждень посидимо тихо, — сказав Гена, — поки що не зустрічатимемося, нехай все вщухне, і тоді знову візьмемося за роботу.

Мати поцікавилася в Геннадія, чи прапор не його з Льончиком робота, і йому довелося збрехати. Навіщо їй зайве хвилювання? А ось із Іваном Гена хотів зустрітися. Після того зізнання Івана вони жодного разу не спілкувалися. Кілька разів Геннадій поривався зателефонувати колишньому другу і вже брав у руки телефон, знаходив його в списку, але одразу рука важчала, і він так і не спромігся натиснути кнопку виклику.

Якось мати сказала, що іноді бачить Івана, коли той зранку поспішає на «роботу», частіше — Якова. До Івана Геннадій звик більше, бо товаришував із ним з самого пуп’янка, тому й досі не вірилося, що друг став ворогом. Звичайно, розмови про недовіру владі Іван вів і раніше, але хто не теліпав язиком? Куди не поткнись — самі «політологи», «економісти» і навіть «військові командири», але стане до зброї далеко не кожен.

Попри все, поклавши руку на серце, Геннадій сумував за кожним членом Лугандії. Антон після свого від’їзду, точніше втечі з міста, спочатку телефонував часто, згодом його дзвінки стали рідшими.

Дениса Геннадій бачив часто, переважно на ринку. З його розповідей, сусіди по контейнеру все ще погрожували розмалювати контейнер у кольори українського прапора, на що чоловік обіцяв їхні робочі місця відмітити триколором — на тому вся його патріотичність закінчувалася.

Никон, Нік, душа компанії, автор пісень, які всі так любили, непомітно випав із життя Геннадія, коли почав працювати на терористів. Іноді, коли Геннадієві зводило болем серце при згадці про Ніка, він прослуховував його пісні, які й досі були записані на мобільному телефоні.

Куда идёт моя дорога и тот ли выбран путь?

И как избавиться от мыслей, что не дают уснуть?

Не описываю кратко — видать плохая карта[14]…

Ніку, лірику, чи розумієш, що твій шлях веде в нікуди? Сумно і боляче. Так не вистачає Ніка та його пісень! Потрібно йому зателефонувати, але про що говорити, коли опинилися по різні боки барикад?

Щоб зустрітися з Іваном, Геннадій вийшов рано на вулицю і став чекати за рогом будинку. Йому пощастило — хвилин за двадцять здалеку помітив Івана. Хлопець ішов не від свого будинку, з ним був юнак, якого Геннадій знав лише візуально. Хлопці підійшли ближче.

— Привіт! — сказав Іван, але руку не подав. — Знайомтесь, це — Ромка.

— Ми, здається, трохи знайомі, — відповів Геннадій і також не подав руку Роману. — Ромко, можна Івана на п’ять хвилин розмови тет-а-тет?

— Я піду, доженеш, — сказав на те хлопець і пішов.

— Тобі пасує форма, — зауважив Геннадій.

— Новеньку видали, — Іван натягнуто посміхнувся. Було помітно, що почувається він незручно і нервує.

— А ось стрічка не дуже, — Геннадій вказав на георгіївську стрічку. — Міг би іншу носити.

— Давай не будемо.

— Гаразд. Як тобі служиться?

— Нормально.

— Ти так засмаг!

— Доводиться подовгу стояти на посту, — пояснив Іван. — Сонце яке у нас — сам знаєш, одного дня достатньо, щоб засмагнути, як на морі.

— Іване, скажи мені відверто, — Геннадій подивився хлопцеві прямо в очі, той не відвів погляд, витримав його, — ти продався за гроші?

— Які там гроші? — Іван криво посміхнувся. — Двісті гривень за денну зміну та чотириста за нічну.

— І все?

— Кажуть, що за участь у боях платитимуть по тисячі і за голову патріота даватимуть тисячу двісті, — пояснив Іван. — Ти сам знаєш, що гроші мені потрібні, але я взяв у руки зброю не заради них, а за ідею. Зараз ти вважаєш, що я помилився, але згадаймо Біблію. Пам’ятаєш, як Господь сказав, що врятує Содом, якщо там знайдеться десять праведників?

— Можеш не продовжувати, — зупинив його Геннадій, — мене не переконаєш.

— Як знаєш, — стенув плечима Іван.

— Багатьох людей уже вбив?

— Я не кілер, — промовив він невдоволено, — нікого я не вбивав.

— Яшку бачиш?

— Якщо хочеш його зустріти, то прийди на це місце о восьмій вечора, він буде повертатися додому. Бувай! — сказав сухо і швидко пішов.

Геннадій зробив так, як порадив Іван, і ввечері зустрівся з Яковом. На відміну від Івана, у Якова за плечима був автомат.

— Ти зі зброєю ходиш? — запитав Геннадій привітавшись. — У Івана її не було.

— А ти думаєш, наші командири довіряють зброю всім підряд? — Яшка по-діловому поправив ремінь автомата. — Нехай Іван спочатку заслужить довіру.

— У кого несеш службу? — спитав Геннадій.

— Павло Дрьомов наш командир, справжній донський козак, при папасі, при повному параді! — із неприхованим захопленням пояснив хлопець.

— Якове, скажи мені відверто: чому?

— Кажеш, відверто? — Яків запалив цигарку. — А я не буду лукавити, скажу тобі чесно. Ким я був для вас завжди?

— Ким? Другом.

— Другом? — Яшка скривив рота в іронічній посмішці. — Я не сліпий, тому добре бачив, що я для вас ніхто, тьху, — він сплюнув, — порожнє місце. Ви всі при роботі, при грошиках, а я при кому? При п’яницях батьках, які пропивають останнє з дому. У вас машини, дорогі телефони, а що було в мене? Телефон, який я купив у такого самого, як мій батько, та одні джинси, куплені в секонді. З роботою завжди в мене були проблеми. Для вас я був ніхто, невдаха, якому завжди не щастить, хлопчик на побігеньках.

— Не мели дурниць!

— Але я був терплячим, і мій час настав! — очі хлопця горіли вогнем, щоки зарожевілися. — Хто тепер ти? Ніхто. Ти навіть на подарованому мікрику боїшся з міста виїхати. Чи не так? А кого ти боїшся? Мене і таких, як я! А чому? Бо тепер наш час настав, і зброя в мене, а не в тебе! Одне твоє необережне слово — і хто ти? Покійник, бо в мене автомат, а ти проти мене нікчемна кузька. Лише зараз я став почувати себе людиною! І знаєш чому? Бо сила на моєму боці.

— Але не правда.

— Навіщо мені вона? Я почуваюся господарем становища, і цього досить. У тебе який зараз телефон? А в мене новий, дорогий, вчора тільки купив. Тобі машину дали на який час? А в мене незабаром буде власна — наш командир пообіцяв кожному по автівці. Я винайняв житло, це поки що, тимчасово, за кілька місяців матиму власне. Не віриш?

— Невже так багато платять? Іван казав, що мізер.

— Платять! — зухвало розсміявся Яків. — Тільки дурні живуть на зарплатню. Нам дають копійки, а ось кадирівцям відвалюють добряче. Уяви, по триста «зелених» на добу! А чим я за них гірший? Досвіду менше? Так це діло наживне, а спека однаково смалить нас цілими днями.

— Крадеш у них гроші? — здивовано запитав Геннадій.

— Навіщо? — посміхнувся Яків якось таємниче. — Сам беру.

— Віддають?

— Убитим гроші не потрібні. Навіщо їм «зелені» на тому світі? — притишеним голосом сказав хлопець. — Тільки це між нами, — він приклав великий палець до потрісканих губ.

— Забираєш долари у вбитих? — також тихо спитав Геннадій.

— Навіщо чекати, поки уб’ють? — сказав Яків і зареготав. — Потрібно лише дочекатися дня виплати грошиків, заманити подалі в ліс — і все! Могилу рити неважко — всюди пісок, присипав трохи, щоб собаки не розтягли, а долари в кишені. Хто цих чорних шукатиме? Кому вони потрібні?

— Не вірю в те, що чую, — промовив розгублено Геннадій.

— Знаю, ти не чекав від мене такого.

— Блефуєш?

— Прийди до мене додому, я тобі покажу грошенята як речовий доказ. Вважали мене слабаком? Помилилися! Чи зміг би хтось із вас ось так взяти і вбити людину заради грошей? Впевнений, що не змогли б, бо слабаки! Ось бачиш, як ви всі помилялися щодо мене!

— Це ти точно сказав, — зітхнув Геннадій. — Никона зустрічаєш? — перевів неприємну розмову на інше.

— Іноді. Дурень, возить воду за копійчану платню. Краще би працював під батьковим крильцем, — сказав уже врівноважено Яків. — Утім, хтозна, може, теж у люди виб’ється? Я піду, мені час. Бувай! Надумаєш приєднатися до нас — номер телефону знаєш.

Нічого не відповів Геннадій. Він повернувся додому і до вечора раз-по-раз прокручував у пам’яті розмову з Яковом. Чи й справді він за багато років не розгледів у ньому монстра? Війна зняла з Якова маску чи зробила його таким?

Уже сутеніло за вікном, коли Геннадій трохи заспокоївся після зустрічі з Яковом і сам зателефонував Антону.

— Вибач, — сказав Антон, — я зараз не можу розмовляти.

Справді не мав такої можливості чи не захотів? Хтозна. Уже є недовіра до кожного. Подзвонив Никону.

— Вітаю, — стримано сказав Нік. — Як ти?

— Як усі, не краще і не гірше.

— Це добре.

— Ніку, чомусь останнім часом весь час згадую твої пісні, — сказав Геннадій. — Пам’ятаєш:

Завтра новый день, и все по кругу опять,

И рвать, и метать, не жить, а выживать,

Оглядываться чаще стоит. Кто может знать,

Сколько еще предательства ожидать?[15]

— Звичайно! Усе, що написав, не забувається, — сказав Никон.

— Ось і я думаю, скільки ще буде зрад? Іван, Яків, та й Антон також… Але ти? Можливо, час тобі, як у пісні, огледітися? Почати жити, а не виживати?

— Життя, Генику, занадто складна штука, — якось сумно мовив Никон, — іноді про людину думаєш інакше, ніж є насправді.

— Це ти точно підмітив, — погодився Геннадій. — Нас було семеро. Ми повністю довіряли одне одному і могли покластися на будь-кого, як на себе самого. Що з нами трапилося? Як могло таке статися? Між нами стіна недовіри, і від того болить душа.

— Не повіриш, але в мене також.

— Були клятви, існувала Лугандія — не лишилося нічого, все зруйновано. Мені не вистачає тебе і твоїх пісень, — зізнався Геннадій.

— Прийдуть зміни — будуть нові пісні, багато пісень, обіцяю!

— Зараз пишеш? Є щось новеньке? Чи ти тепер прославляєш Новоросію? — не втримався Геннадій.

Никон не відповів. У слухавці було чутно його важке схвильоване дихання та зітхання.

— Останнім часом я нічого не пишу, — нарешті сказав він подавлено. — «Вічна дорога» та «Осінь» — це були останні мої творіння, і Лугандія була останньою, хто їх чув. Дякую, що зателефонував. Бувай!

Розмова з Ніком не втішила, навпаки, роз’ятрила рану. Із пам’яті знову хлинули спогади з минулого, коли всі вони були разом і майбутнє, і саме життя здавалися такими світлими та безхмарними. Якби ж то пам’ять можна було залишити десь там, наприклад, серед гілля дерев, щоби восени вона впала на землю разом із листям і перетворилася на попіл. Але таке неможливо. Можна задобрити життя мріями про щасливе майбутнє, але світ навколо вже ніколи не буде колишнім…

⇐ Предыдущая 47 48 49 50 515253 54 55 56 Следующая ⇒