Розділ 55

Розділ 55

Насті знову наснилася мати. Її сни майже завжди повторювалися: мама просила їй допомогти. Та тільки Настя до неї наближалася — вона зникала десь у темряві, і жінка прокидалася від жаху. Вже довгий час від матері не було жодної звістки, і після тривожного сну Настя прокинулася, коли за вікном ледь починало жевріти. Вона тихенько вислизнула з-під пледа і пішла заварити каву. Вона знала, що тепер уже не засне, бо всі думки крутилися біля матері. Скільки ще чекати? Жити в невідомості? На що сподіватися?

Настя була вражена спокоєм сестри. Здавалося, що Ніна не дуже сумує за матір’ю. Чи то удаваний спокій? Можливо, це сама Настя не може тримати свої почуття під контролем? Кажуть, що не потрібно думати про погане, то воно й не прийде, але як не думати про маму? Вже зрозуміло, що вона потрапила в халепу. Якби ж то вона подзвонила, то Настя одразу б сповістила її про повернення Ніни. Не факт, що мати одразу б повернулася додому, але в Насті жевріла примарна надія.

Потрібно було відволіктися від сумних думок, які обсіли її голову, і Настя згадала, що вже минуло кілька днів відтоді, як вона пообіцяла Людмилі написати щось для газети. Поки чоловік спить, можна попрацювати — він усе одно не прокинеться від клацання клавіш. Люда ставить знову ті питання, які цікавлять читачів, — вони хочуть зрозуміти Донбас. Довго не роздумуючи, Настя почала писати.

«Ідіотичну тезу про те, що Донбас усіх годує, на мою думку, вигадала не Партія регіонів, а комуністична, а регіонали використали готових люмпенів. Це було щось на кшталт експерименту з виховання людей у ненависті до всього українського, початок якого слід шукати ще за радянських часів. Часто можна чути, що Схід і Захід однакові, але це самообман. Пам’ятаєте таке: «Змішались усі нації Радянського Союзу — і вийшли чистокровні донбасівці»? Так, у нас одна українська земля, але живуть на ній різні люди. На Донбасі вважають, що вони годують усю Україну, а індустріалізацію плутають із якістю життя. Рівень життя тут не відрізняється на краще, вживання алкоголю вище, ніж у цілому по країні, а рівень освіти — нижчий. Починаючи з 1999 року за індексом розвитку Донбас посідав 26—27 місця.

Донбас заселяли двічі. Уперше після Жовтневої революції, під час індустріалізації. Вдруге після Великої Вітчизняної, коли знову запрацювали підприємства. І кожного разу пролетаріатом — головною рушійною силою радянської системи. Після винищення корінного населення голодом у тридцяті роки спустошені села заповнили завезеними жителями Росії. Лише в Донецьку область переселили із Іванівської 147 ешелонів людей, у Харківську — 188. Для постійного місця проживання переселяли цілими колгоспами та родинами, завозили російських учителів, лікарів, колгоспників. А в цей час на решті території України залишалися жити етнічні українці.

Після Другої світової була кампанія по заселенню території Донбасу звільненими в’язнями. Їх направляли для проходження реабілітації на хімічні заводи. Масово приїжджали найматися на роботу жителі Росії, бо регіон швидко економічно розвивався. Через близькість кордону підтримувалися сімейні та культурні зв’язки, і складалося стійке уявлення про союз із сусідньою країною. Й досі на Донбасі живе міф про звірства УПА, бандерівців та націоналістів.

Усі роки мешканцям Донбасу навіювали, що вони, робітники заводів та шахтарі, годують усю країну, і почалося це не зараз, а ще тоді, коли на Донбасі була розвинута індустрія. Мешканці краю завжди шукали лідера (бо гасло про їхню значимість подобалося), і такі вожді знаходилися. Комуністи породили клона — Партію регіонів, і вже разом вони обіцяли вічний союз з братньою Росією, яка для донбасівців означає те саме, що й повернення у СРСР.

Розігрівати народ продовжували, аж поки не з’явився новий лідер — Янукович, свій, із наших. Сидів за ґратами? Неважливо, хто із наших не сидів? Хто, як не він, нас зрозуміє? Він усе для Донбасу зробить! Майдан став шоком, але залишається Путін. Крим уже в шоколаді, тож і ми так хочемо. Російські ЗМІ добре знають, що на Майдані фашисти, які відберуть усе на Донбасі, а сюди завезуть ядерні ракети НАТО, перетворивши працьовитий Донбас на суцільну воєнну базу. Навіщо нам Європа, коли є Росія, де повно родичів, які живуть краще за нас. Сусідня країна поруч, вона, як сестра, і роботу дасть, і гідну зарплату, і пенсію.

Поступово на Донбасі накопичувалися негатив і злість, які виплеснулися назовні. І це був бунт Донбасу не тільки проросійський, а й прорадянський. Донбасівці досі вірять у те, що їм повернуть вклади і відродять низькі ціни.

Чому люди не вірять українським ЗМІ? Програємо ми інформаційну війну. Якщо навіть кожного дня з екранів телевізорів говорити, яка Україна чудова, на Донбасі не повірять. Якби було все так просто, то мешканці краю могли б понишпорити просторами Інтернету і дізнатися істину. Наприклад, можна було б звернути увагу на видання «Тиждень», де наведені цікаві факти. У 2012 році Луганська та Донецькі області перерахували до бюджету понад 21 млрд грн. Водночас із бюджету отримано субвенцій у місцеві бюджети цих областей 16,2 млрд гривень (Луганська — 5,2), трансферти обласним управлінням пенсійного фонду — 13,8 (Луганська — 4,2), на фінансування вугільної промисловості — 14 млрд гривень. Підсумок: загалом отримали 34 млрд гривень проти перерахованих 21 млрд. І думати багато не треба: показники все за себе розповіли. Але ж з екранів телевізора інформація сприймається легше, тож навіщо себе напружувати зайвий раз? Найлегше проковтнути страву, яку тобі подають, ніж її готувати.

Після анексії Криму розгорівся апетит, одразу захотілося пенсій, збільшених учетверо, і зарплат учителям на наші гривні 8 тисяч, лікарям — 12—18 тисяч. Легко проковтнули наживку російських ЗМІ і, шаленіючи від перспектив, побігли на референдум, не задумуючись, що другого Криму бути не може.

Слід визнати, що на Донбасі є немало патріотично налаштованих і тверезо мислячих людей, проте є багато невігласів, а де вони, там з’являється страх. ЗМІ сусідньої країни вміло це використали, запустивши жахачки про НАТО, США, Правий сектор, бандерівців, фільтраційні табори. Звучить дико, але багато людей справді дуже бояться ПС та бандерівців, яких ніколи в очі не бачили. Взагалі, чого людина боїться? Невідомості, того, чого ніколи не бачила, боїться смерті, бо не знає, що за нею. Ось тому такий страшний Правий сектор і міфічні бандерівці, які прагнуть заселитися у їхні житла.

Зараз Донбас для всієї України — як болюча незагойна рана, а саме населення хворе. Хвору ногу можна відтяти, а можна спробувати підлікувати. Зараз, коли прийшла реальна загроза у вигляді блокпостів з озброєними людьми, коли чути вибухи, починається ломка, як після довгого приймання наркотиків, — ніхто не хоче війни.

Трохи скажу про своє місто. На Майдані були мешканці Сєвєродонецька, в Луганську був свій Євромайдан і велика частина населення має проукраїнські погляди. Є прекрасна молодь, яка ночами клеїть наліпки «Слава Україні!» і піднімає прапор України над окупованим містом. Я пишаюся ними і вірю, що настане час, коли буде соромно тим, хто, вирячивши очі, волав «Расія!». Ми єдині в одному: ніхто не хоче війни і не має бажання відправляти своїх синів на фронт. Зараз уже половина мешканців міста чекає на звільнення від озброєних бандитів, але частина стоїть на блокпостах із загарбниками: одні за гроші, інші — за переконаннями. Є ті, хто лише зараз відчув, як любить свою Україну і свою землю.

Які ж ліки потрібні, щоб підлікувати Донбас? Після звільнення потрібна повна зміна місцевої влади, більшості правоохоронців, суддів та прокурорів, заборона компартії. Нова влада повинна організувати поїздки місцевого населення до країн Європи, де люди мають на власні очі побачити, що можна за таку ж саму роботу отримувати гідну зарплату. Безкоштовні екскурсії необхідні не лише молоді, а й усім Проням Прокопівнам. Потрібно налагодити тісний взаємозв’язок із західними регіонами, щоб мої земляки побачили, що бандерівці — це вже не так і погано, і зовсім не страшно.

Подивіться на Луганську область. Майже половина, вся її північна частина, не пустила на свої землі сепаратистів, і жодного разу прапор України не був знятий, а це вже добре. Зараз близько третини мешканців передумали жити в Новоросії, тож не все у нас погано! Разом спробуємо вилікувати хворих, а невиліковним можемо скластися на квиток в один кінець до Росії. Вірю в перемогу, на то я і є Віра Сєвєродонецька».

Настя не помітила, як написала такий великий текст. Внизу приписала для Людмили: «Якщо багато, то розділи на два тексти або скороти», і зробила це вчасно. Прокинувся Валерій, розплющив очі.

— Що ти строчиш із самого рання? — спитав хрипким після сну голосом.

— Листи однокласникам, — відповіла Настя і з полегшенням зітхнула: таки встигла відправити лист подрузі і знищити файл зі своїми роздумами.

⇐ Предыдущая 48 49 50 51 525354 55 56 57 Следующая ⇒