Частина четверта. Розділ 52

Частина четверта

Україно, ти моя молитва, Ти моя розпука вікова… Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права. Хай палають хмари бурякові, Хай сичать образи — все одно Я проллюся крапелькою крові На твоє священне знамено.

Василь Симоненко

Розділ 52

Льоня нервував. Він ніяк не міг второпати, навіщо Гена видав матері їхню таємницю.

— Ти розумієш, що ти наражаєш її на небезпеку? — вкотре повторив юнак. — Якщо нас спіймають, то лише нас звинуватять, а тепер…

— Я не зміг збрехати, — виправдовувався Геннадій і вкотре вже повторив: — Мати переглядала новини на місцевих сайтах, і, звичайно, повз її увагу не пройшло відео, де ми з тобою. Вона відразу нас упізнала.

— Там ретельно затушовані обличчя, — не вгамовувався Льоня.

— А голоси? Невже рідна мати не відрізнить голос сина від інших? Можна здогадатися і з постави, і з рухів людини. Ми знялися на фоні Чистого озера і сказали, що працюємо ночами, а вдень ведемо звичайне життя. І це добре, бо там не наші, нові райони, але свій куток гаража з балончиками фарби не можна було не впізнати.

— Хлопці, не сперечайтеся, — озвалася Уля, яка до цього не втручалася в розмову, — у всьому винна я. Напевно, була погана задумка зняти про вас відео й надіслати редактору на сайт.

— До чого тут ти? — Льоня нарешті перестав маятником рухатися по кімнаті і присів на стілець. — Мешканці міста повинні знати, що патріоти є, і вони не диванні, а справжні. Очевидний доказ — щоденні свіжі написи на будівлях, а зображення українських прапорів взагалі підтримують дух населення. Врешті-решт, не можемо ми дозволити все місто розмалювати надписами «ЛНР», «Росія» і тому подібними. Люди мають знати, що Сєвєродонецьк — це Україна. І твоя, Уля, ідея викласти відео не така вже й погана. Маю надію, що після цього у нас з’являться послідовники, — усміхнувся Льоня.

— Ух! Нарешті ти заспокоївся, — Геннадій із полегшенням видихнув.

— Заспокоївся? — обличчя Льоні знову осяяла усмішка, на цей раз загадкова. — Братику, не можна нам розмалювати якусь частину міста двома кольорами і на тому спинитися. Потрібно розгортати нашу діяльність.

— Навпаки, — сказала Уляна. Вона сиділа на дивані, охопивши коліна руками, — вам потрібно на деякий час залягти на дно. Вчора продавець фарби на ринку шепнув мені на вухо, що ополченці вже цікавилися, чи хтось купує постійно синю та жовту фарбу.

— Ми ж два кольори одразу не купували, — зауважив Геннадій.

— Не такий він і дурний, щоб не здогадатися, — сказала Уля. — Напевно, нас зараз троє у місті, хто за час окупації придбав балончики з цими кольорами. Ходимо по кілька разів на тиждень і по черзі купуємо то синю, то жовту фарбу. Конспіратори! — усміхнулася вона.

— Гадаєш, продавець нас може здати? — запитав Льоня.

— Звідки мені знати? — стенула плечима дівчина. — Його попередили, попросили сповістити, якщо знову з’являться покупці балончиків. Потрібно враховувати, що кожен дорожить своїм життям, то навіщо чоловікові зайвий клопіт? І вам також треба зробити перерву, бо вже розворушили осине гніздо.

— Я також думав на кілька днів залягти на дно, — промовив Льоня, — і ось що придумав. З фарбою робимо перерву, і це не обговорюється. Потрібно замовити наліпки з написом «Слава Україні!». По-перше, їх швидше наклеювати, ніж малювати на стінах прапори фарбою. По-друге, не будемо спокушати долю і купувати балончики.

Ніхто одразу не підхопив ідею Льоні, кожен обдумував його пропозицію.

— Ідея непогана, — сказав згодом Геннадій, — але знову виникає проблема. Де замовити наліпки, коли майже все зачинено? Чи є надійна людина? Хтось може прийняти замовлення, ми прийдемо забирати наліпки, а нас вже чекатимуть або козачки, або ополченці.

— Спробую поговорити з одним хлопцем у нас на фірмі, — сказала Уля, — але обіцяти нічого не можу. Якщо не вийде, то я можу згодом по одному балончику фарби привозити з кожною поїздкою.

— Улю, твоє волонтерство — справа потрібна, але зараз йдуть обстріли, а ти їздиш небезпечною зоною, — зауважив Геннадій. — До того ж на бандитських блокпостах може виникнути підозра щодо твоїх частих поїздок та ще й не з порожніми руками.

— Я їжджу не щодня, — запротестувала Уля.

— Волонтери до наших солдатів можуть спокійно добиратися по звільненій території, — сказав Льоня. — Ще ніхто не цікавився, чому ти зачастила до «дідуся в село»?

Уля посміхнулася при згадці про легенду, яку сама вигадала: любий дідусь захворів і всю пенсію витрачає на ліки, тож доводиться йому купувати та возити цигарки, чай, каву, цукор.

— Сміються, — сказала Уляна, — питають, чи дідусь, бува, не колишній зек, що полюбляє чифір. А чому ви так за мене хвилюєтесь? Я працюю сама, тож нікого не підставляю, чоловіка і дітей у мене нема, кому я потрібна?

Уля сказала це жартома, але погляд у неї був серйозний. Вона спинила його на одному юнакові, потім перевела на іншого і затримала трохи довше.

— Нам потрібна, батькам також, — майже в один голос промовили хлопці.

— Я й бачу, — зітхнула вона. В очах дівчини промайнули сум та безнадія, але друзі того не помітили, вони були заклопотані роздумами про подальші дії. — Хлопчики, у мене є одна цікава ідея! — сказала Уля весело, і в очах заграли іскорки. — Але одразу попереджаю, що ідея моя, вона не продається, не передається в інші руки, а також у спадок.

— Поділишся з нами? — поцікавився Геннадій.

— Звичайно! Але чур моя ідея, тож ще раз попереджаю: я сама її виконаю, та мені потрібна ваша допомога. Згодні?

— Це небезпечно? — стурбовано спитав Льоня.

— Ризик є завжди, — тихо сказала Уля і вже голосніше додала: — Чи я менше ризикую, везучи допомогу нашим бійцям? До речі, останнім часом мене почав переслідувати якийсь виродок із ополченців. Може, бачили високого чоловіка в масці із зображенням змія?

— Його позивний Змій, — пояснив Геннадій, — я частенько бачу його на блокпостах. Здається, він там за командира у них. Він тобі погрожував?

— Та ні, — дівчина похитала головою, — іноді їду на скутері, а він на своєму за мною або поруч, їде і мовчить, а на блокпостах вирячить свої беньки крізь щілини в балаклаві й не зводить з мене.

— А може, він закохався? — засміявся Геннадій. — А чому й ні? Ти у нас дівчинка гарненька…

— Вам цікаво дізнатися про мій задум чи прийшли зубоскалити? — дівчина невдоволено перебила Геника, і він умить замовк. — Тоді до справи. Потрібно вивісити прапор України на видному місці. Уявляєте реакцію людей, коли вони вранці побачать наш стяг?! Я зупинила свій вибір на радіовежі — найвищій точці в місті.

— Добре, що не на Вілесова, один, — пробубнів Геннадій. — Ти самогубця, Улю?

— Ні. Я все продумала! Прапор сховаємо десь поблизу, наприклад, у скверику Гоголя, а вночі ви повартуєте, а я полізу на вежу.

— Повартувати можна, — задумливо сказав Льоня, — але що робити в разі небезпеки? У нас нема зброї.

— Я дам вам свій електрошокер, — запропонувала Уляна.

— Я проти, — сказав Геннадій.

— Якщо ви мені не допоможете, то я зроблю все сама.

Хлопці знали, що дівчина не блефує: якщо щось задумала, то доведе справу до кінця. Їм залишалося лише погодитися. Ввечері нести прапор було небезпечно, бо патруль міг перевірити і побачити стяг, тож потрібно його було сховати заздалегідь десь неподалік. Але як дістатися до вежі вночі, коли ополченці разом із міліцією патрулюють вулиці? Можна дістати або п’ятнадцять діб арешту, або загриміти на риття окопів. Друзі домовилися, що звечора вилізуть пожежною драбиною на будівлю гуртожитку неподалік, із собою прихоплять прапор і будуть чекати до глибокої ночі. Тканину для прапора вирішили купити в магазинах ритуальних послуг, тільки в різних: в одному Льоня придбає синій атлас, в іншому — Гена жовтий. Коли всі справи вирішили, друзі почали перегляд місцевих новин.

— Читали, що міліція повідомляє? — Уля відірвала погляд від екрана ноутбука. — «У місто Лисичанськ прибуло близько двох сотень озброєних людей із однієї із держав Середньої Азії», — зачитала дівчина. — «Люди слов’янської зовнішності кажуть, що прибули із Краснодарського краю, інші на вигляд азіатської зовнішності. За попередніми даними, вони з Казахстану».

— Це вже застаріла інформація, — зауважив Льоня. — Є щось новеньке?

— Доносів не читали від часів Сталіна? — Уля посміхнулася. — Тоді будь ласка! «Учора їздив з Луганська у Мілове, а потім через Старобільськ на Луганськ. На Міллеровському розі стоїть блокпост Нацгвардії, бачив три-чотири танки, прикопані, мінні поля по периметру, стоять машини… Далі стоять на Городищі, теж окопані, БТРи, мінні поля, чоловік п’ятдесят. І третій пост стояв біля в’їзду в Мілове, погано укріплений, стоїть «бобік», укріплення з мішків незначні, зліва в посадці побачив два намети, загалом чоловік п’ятнадцять, дуже нахабні, ведуть себе зухвало, ледь себе стримував, сумки відкривали, куди їдете й навіщо, до кого конкретно і т. д. Потім я через Біловодськ поїхав на Старобільськ, так ось у них там база за кілометр від Євстуга стоїть, біля дороги помітив три танки, гармати і багато вантажівок з бочками пального…» От нахаба! Він детально описує, скільки на кожному блокпосту техніки та воєнних.

— Своїми б руками задушив зрадника, якби знав, хто він! — сказав Льоня і так міцно стис кулаки, що кісточки на руках побіліли.

— Колись стане відомо його ім’я і донощик постане перед судом, — впевнено сказав Геннадій, — настане час розплати, я знаю… Є ще щось цікаве, окрім того, що скидаються касетні бомби, продукти із Західної України отруєні, а на українських блокпостах стоять негри і бандери-фашисти з нашивками «СС Галичина»?

— Ще була заява Мозгового, який пригрозив мешканцям, якщо вони не будуть давати ополченцям гроші та харчі, то він здасть наші міста Нацгвардії, — сказала Уля, не відриваючись від ноутбука. — Новина про створення Лисичанської Народної Республіки нікого не цікавить?

— Республіка проіснувала один день, тож ця новина застаріла, — зауважив Геннадій. — Добре, що не проголосили Сєвєродонецьке королівство, Рубіжанське воєводство і Білокуракинську імперію.

— А чому й ні? — розсміявся Льоня. — «Китайська стіна»[13] у нас уже є, то можна якусь іще республіку проголосити в самому Сєвєродонецькому королівстві.

Жарт хлопця відволік від серйозних роздумів, і друзі розсміялися.

— А потім перший, десятий та сімнадцятий під’їзди Незалежного будинку «Китайської стіни» проголосили про свою незалежність і вийшли із складу королівства, вирішивши створити автономну країну, а другий і третій під’їзди прийняли рішення приєднатися до Рубіжанського воєводства, — додала, заливаючись дзвінким сміхом, Уля.

— Але Білокуракинська імперія була проти! — реготав Льоня.

— Сміх сміхом, — сказав Гена, — але хотілося б дізнатися правдиві новини. Облишимо сепарський сайт і подивимося, що пишуть наші. За чутками, були бої біля Краснянки за Рубіжним.

— Так, гримало страшне як, — підтримав Льоня. — Мабуть, ліс горів чи заправка, чорний дим стовпом стояв цілий день. Є щось про це?

— Так, — кивнула дівчина, і її чубчик стрибнув на лоба. — «За інформацією зі Старої Краснянки, в районі блокпосту українських військових, що там розташований, йде бій… Сепаратисти атакували його з усіх боків, зокрема, з боку житлового сектору селища. У районі селища помітно, що горить ліс. З боку Кремінного в бік блокпосту прослідувала техніка української армії».

— Як закінчився бій? — запитав Гена.

— Знайшла! — вигукнула Уля. — Є цитата свідка, який побажав залишитися невідомим: «Цікавий візит бойовиків з боку Сєвєродонецька в Рубіжне близько чотирнадцятої години на вантажівці «Урал». За нею йшла «нива» з відкритим верхом і ще три легковики з бойовиками в чорному, з мінометами, кулеметами і автоматами, загалом тридцять-сорок осіб. На вулиці Трудовій вони розділилися для захоплення в півкільце блокпосту Нацгвардії біля Старої Краснянки. Почався обстріл з мінометів, кулеметів та автоматів. Зав’язався бій — у відповідь міномети і гармати. Осколки долітали до населених пунктів, загорівся ліс у кількох місцях. Підійшло підкріплення до Нацгвардії, зокрема з десяток БТРів. У підсумку гри у війнушку самооборона ЛНР вимушена була відступити в Сєвєродонецьк і забрати із собою на захоплених у мешканців Рубіжного авто шість трупів та кількох тяжкопоранених. У Нацгвардії є один контужений боєць», — зачитала дівчина. — Далі пишуть, що частина бойовиків залишилася в Рубіжному і зайняла один із будинків на Трудовій вулиці, а також частину проммайданчика заводу «Барвник». У них є міномет, і вони постійно провокують наших військових. Один зі снарядів влучив у процедурний кабінет інфекційного відділення міської лікарні, ніхто не постраждав. Якщо вам цікаво, то ще трохи почитаю.

— Добре, — кивнув Геннадій.

— «За словами жителів Рубіжного, провокує перестрілки «летючий загін» рубіжанських сепаратистів. Вони збираються для своїх «рейдів» біля відділку міліції та офісу афганців, а потім на мікроавтобусах виїжджають на околицю Рубіжного і відкривають вогонь у бік краснянського блокпосту українських військових. На озброєнні сепаратистів є автоматична зброя, враховуючи тридцять вісім автоматів, які були відібрані у солдатів-строковиків, які здалися «мирним громадянам» під час бою біля Томашівського мосту двадцять другого травня», — прочитала Уляна. — Також пишуть про щонічні бої на блокпосту, який на виїзді із Кремінної у бік Красного Лиману. Місцеві сепаратисти добре знають місцевість, непомітно підходять, ведуть обстріли і швидко відходять. Враховуючи заселеність місцевості, військові не можуть замінувати підходи. Ось так, хлопчики!

— На сайті місцевої ради нічого не змінилося? — спитав Гена.

— Усе, як і раніше, — повела плечима Уля, — здається, ніби наша влада не знає, що йдуть бої, — лише звіт про господарські роботи, латання доріг, вивіз сміття тощо. Не розумію нашу місцеву владу. Припустимо, під дулами автоматів не розбалакаєшся, але викласти правдиву інформацію про бої навколо міста можна. Чому ми повинні по крихтах збирати новини? Чому маємо читати ахінею, яку несуть на своєму сайті «Братья славяне», і ні слова не чуємо від влади? Чому? Хтось може пояснити? — дівчина обвела поглядом присутніх.

— Настане час, і ми поставимо перед владою це питання, — сказав Льоня. — Тоді й дізнаємося, чому мовчали наші посадовці. Напевно, ними править страх за своє життя.

— Ти це бачив? — звернулася Уля до Геннадія і відхилилася вбік, щоб йому було видно екран.

В очах Геника не було здивування. Він відвів погляд, втупив його у підлогу.

— Бачив, — сказав він впалим глухим голосом і додав: — Головне, щоб не побачила мати.

— Хлопчики, — умисно веселим голосом сказала дівчина, — хочете підсолодити життя? Тоді за мною на кухню, будемо пити чай і каву!

⇐ Предыдущая 45 46 47 48 495051 52 53 54 Следующая ⇒