Розділ 53

Розділ 53

Нова жахачка про фільтраційні табори спричинила нову, ще більшу хвилю біженців — людей, які поспішали покинути місто тимчасово або назавжди. Щодня Настя прокидалася від обстрілів, які, ніби за графіком, починалися о четвертій годині ранку. Одразу ж вона виходила на балкон і вслухалася в кожен звук від вибуху.

— Дай Боже, щоб це наші йшли в наступ, — молилася вона щоранку перед іконами.

Усе за пару годин стихало, і було загадкою, хто і де веде обстріли. Сусідів меншало з кожним днем. Хто куди подівся — невідомо, але Настя знала, що багато людей поїхали у найближчі села до родичів чи близьких у надії, що села не будуть так обстріляні, як міста. Коли починало бахати, мешканці, які залишилися у будинку, дружно виходили на балкони й обмінювалися припущеннями, де йде бій. Якщо хтось дізнавався новини від знайомих із навколишніх сіл, одразу сповіщав їх. Місцева влада мовчала, то доводилося вірити на слово мешканцям будинку. Не змовляючись, сусіди зазвичай не говорили про свої симпатії до тієї чи іншої сторони, бо всіх об’єднав страх бути вбитими під час бойових дій. Ніхто не знав, що краще: виїхати в село, тікати в Росію чи в інші райони країни, залишитися в місті чи бути готовим до евакуації. Невідомість — пастка, ніколи не знаєш, коли в неї потрапиш. Хоч як бережися — відчуваєш усім єством, що вона десь поруч. Ступаєш обережно, але все одно в одну мить можеш опинитися в ній — і чорна прірва поглине тебе одразу, полетиш у неї стрімголов.

Невідомість породжувала страх, але й об’єднувала. Навіть сусіди, які раніше все життя ворогували за ввімкнену голосно музику чи не вчасно прибраний під’їзд, забули про сварки й охоче ділилися способами вижити. Зі своїх балконів вони цікавилися один в одного, чи зібрана про всяк випадок сумка з необхідними речами та документами. Вже давно у кожного біля виходу були приготовані дві валізи. В одній, невеликій, люди тримали всі документи, ліки та воду — це на випадок бомбардування чи обстрілів, коли потрібно ховатися в бомбосховища та підвали. Люди намагалися не говорити про те, що трикутник зі «зрощених» між собою міст Рубіжне — Сєвєродонецьк — Лисичанськ — суцільна хімічна промисловість, де одне влучення в цистерну небезпечних речовин може легко знищити всі три міста, в кожному з яких приблизно 120—130 тисяч жителів. Усі сподівалися, що снаряд омине страшні місця й екологічної катастрофи чи хімічного знищення населення не буде, тому, про всяк випадок, тримали напоготові ще одну, велику валізу. До неї поскладали білизну, теплий одяг, плед або ковдру, запаси їжі та води на три дні, як радили в Інтернеті. Валізи чи не щодня перебиралися, за порадою сусідів щось додавалося, інше поверталося на своє звичне місце. Днів зо три точилися розмови, чи потрібно брати ліхтарик та сокиру і чи можна обійтися без ковдри. Ліхтарик та сокира постійно міняли своє місце, ковдра замінювалася на теплу куртку, то збільшувалася, то зменшувалася кількість пляшок із запасами води, але валізи від того не ставали легшими. Ще тяжче було на душі у містян, які залишалися у своїх помешканнях. Раніше людей лякала смерть, бо достеменно ніхто не знає, що за її порогом, — зараз людей лякала невідомість, а влада мовчала.

Щоранку Настя спостерігала з балкона, як великі комфортабельні автобуси підходять до площі Перемоги. Там на них чекали люди з дітьми та великими валізами. Вони виїжджали переважно в Крим, щоб перечекати лиху годину. Діти раділи подорожі, не звертаючи уваги на далекі вибухи, бо вже звикли до них. Частина виїжджала назавжди, сподіваючись залишитися на півострові, бо переселенцям обіцяли майже райське життя. Зазвичай це були молоді люди, які не мали свого житла і мріяли почати нове життя десь там, де буде краще. Дехто тікав від банківських переслідувань за борги, бо «сказав Путін, кредити сплачувати не потрібно». До цього щодня виїжджало один-два автобуси з біженцями, але після новин про фільтраційні табори на Донбасі кожного ранку п’ять-шість автобусів наповнювалися людьми вщент.

Налякані люди тікали від війни. Кілька днів поспіль Настя з чоловіком допомагала знайомим донести речі до автобусів, які слідували в іншому напрямку — в Росію. Люди збиралися за автовокзалом, бо офіційно рейси до сусідньої країни були скасовані, але залишалися приватні на Москву та Ростов. Бажаючих виїхати до сусідньої держави було набагато більше, ніж у Крим. Сила-силенна людей ховалася в затінку молодих дерев та бетонного паркану, який тягнувся від автовокзалу, приховуючи за собою гаражі. Біля кожного біженця — великі валізи, а кому пощастило дізнатися новину про те, що один пасажир може взяти із собою не більше двох сумок, спакували речі у великі мішки. Вже не прикопається водій, бо два вантажі — і годі!

Люди зморені не так спекою, як пережитими роздумами. В очах — розгубленість, страх, розпач. Вони дивляться на світ очима покинутої напризволяще собаки, коли нема і краплини надії, лише сум, безнадія і біль. Вони виїжджали в невідомість, більшість із них — назавжди. Люди покидали місто, де прожили не один рік, знаючи, що бачать його востаннє. Тут вони залишали своє дитинство, юність, перше кохання, своїх близьких та рідних, просто добрих знайомих, колег по роботі, щоб усе почати з чистого аркуша і зі спогадів про минуле життя потрапити в теплі обійми сусідньої країни. Вагання, роздуми, спогади, розчарування, надія на краще майбутнє — все сплутувалось у свідомості, залишаючи впевненість, що буде врятоване їхнє життя. Вони розмовляли поміж собою тихо, упівголоса, ніби при покійнику. Деякі жінки не стримували себе — і сльози, ці слова душі, котилися по їхніх щоках великими горошинами.

У дечому Настя їх розуміла. Позбавлене будь-якої інформації від України, місто було переповнене чутками про фільтраційні табори. Жахливі новини лунали з екранів телевізорів. Особливо старалося Life News — там жахачки для донбасівців лунали щохвилини. Молодь, більше орієнтовану на новини з Інтернету, шокували «достовірні» повідомлення на сепаратистських сайтах. «Що хочуть влаштувати українські військові на сході?» — стояло питання, й одразу ж відповідь з «достовірних джерел»: «Через гучномовці оголошують, що цивільне населення повинно покинути територію за добу-три, після цього всіх на території ЛНР визнають помічниками ворога… Людей доведеться випускати крізь фільтраційні табори. Це можна зробити швидко і технічно за допомогою великої кількості криміналістичних лабораторій і заздалегідь відокремивши жінок і дітей від чоловіків. Плюс наявність синців і слідів від зброї і ременів полегшить затримання сепаратистів. У наступній фазі місто буде атаковано з усіх видів зброї, потім усе спочатку. Кінцевою фазою операції є точкова зачистка міста із залученням прибиральної техніки».

Для достовірності «Братья славяне» вкинули ще й таку інформацію: «В. о. міністра оборони України Михайло Коваль зробив заяву про те, що до жителів Південного Сходу будуть застосовані «спеціальні фільтраційні заходи», внаслідок яких людей будуть розселяти в різні регіони. Таку заяву він зробив на засіданні Кабінету Міністрів України у середу, 11 червня. Міністр підкреслив, що серед людей (зокрема, серед жінок) будуть виявляти тих, хто має зв’язки із сепаратистами і скоїв злочини на території України. Жителів Донбасу, прогнавши через фільтраційні табори, відправлять на розселення по різних регіонах. Це тих, кому пощастить. Кому ні — знайдуться інші табори. Ті, хто ще не в ополченні, ви хочете, щоб вас розселили, куди їм заманеться?..» І багато хто повірив цій маячні про розселення і фільтраційні табори. Люди не стали чекати, поки їх із таборів кудись розселять — вони самі обрали місце проживання, де нема таборів, проте є теплі обійми країни-сусідки. Вони прийняли рішення: краще жити на чужині, аби не за ґратами таборів, принаймні вони будуть разом зі своєю родиною.

Свекруха також поїхала шукати кращого життя на чужині. Настя їй щодня телефонувала, цікавилася, як вона там. Попри холодне прощання, вона звикла до свекрухи за роки спільного проживання під одним дахом. Настя могла лише припустити, як їй тяжко на новому місці. Будь-яку рослину або дерево, щоб прижилися, пересаджують, коли вони ще молоденькі та невеликі. Так то рослини, а як людині прижитися в такому віці? Кілька перших днів свекруха розповідала, як їй добре в доньки і що не треба стояти біля плити на кухні. Потім її голос став уже не таким бадьорим і веселим, жінка переключила увагу на біженців та все ойкала, почувши страшну новину про фільтраційні табори.

— Скажи Валерію, щоб він негайно тікав звідти, — просила свекруха.

— Він не дитина, сам нехай вирішує, що йому робити, — зазвичай відповідала їй Настя.

За кілька днів свекруха вже телефонувала з плачем.

— Думала, що тут мені буде спокій, — давлячись слізьми, сказала вона, — та де там?! Пішли українські солдати перекривати кордон з Росією, а звідти почали стріляти, Нацгвардія — у відповідь. Тепер сидимо в погребі, як щури, горить свічка, а ми слухаємо, як бахкає.

Відсидівши пару діб у погребі, свекруха разом з донькою Лариси Надею та її двома дітками вирішили тікати в Росію. Добре, що у Наді була автівка, то швиденько зібралися, вистояли сім годин у черзі, щоб пройти митницю, і опинилися в омріяній Ростовській області, «неподалік Гуково, де спокійно», оселилися в наметовому таборі біженців, їм дали все необхідне і безкоштовно годують.

— Чому Лариса з чоловіком залишилися вдома? — поцікавилася Настя у свекрухи.

— Не можна залишати будинок, — відповіла жінка. — На вулиці є будівлі, з яких тимчасово виїхали мешканці, то замки відразу позламували місцеві пияки, повбиралися у чужий новий одяг, а тепер он телевізори та комп’ютери пропонують купити.

Зі свого балкона Настя спостерігала не тільки за тими, хто від’їжджав. Прокинувшись під «будильник» мінометних вибухів, вона одразу йшла з кімнати, щоб не слухати нарікання чоловіка на обстріли. Складалося враження, що то вона сама стріляє, не дає йому виспатися і ходити на роботу. П’ючи каву, Настя вивчила розклад терористів і знала, що о пів на шосту їх везуть на блокпости в бік Лисичанська, а місцеві сепаратисти йдуть на п’яту годину в бік вулиці Вілесова, де знаходиться їх штаб. Найчастіше Настя бачила, як поспішав «на роботу» хлопець-невдаха, що мешкав неподалік. Потім він почав ходити разом із другом. Юнаки жваво й голосно обговорювали спільні справи, і їхні розмови зазвичай були так густо пересипані матюками та зворотами «блін, ну гад», що неможливо було нічого зрозуміти.

Останнім часом із ними все частіше з’являвся Іван. Поки не бачила хлопця в камуфляжі, не вірилося, що він став по один бік із терористами. Іван міг припустити, що вона спостерігає за ними згори, тож не вступав у розмови із юнаками, поки проходив повз будинок. Було дивно і незвично бачити несміливого юнака, друга Геника, у камуфляжній формі, яку прикрашала прикріплена на груди георгіївська стрічка. Настя не могла уявити Івана зі зброєю в руках, але одного разу зустріла його на вулиці. Надвечір він повертався із блокпосту і на плечах ніс важкий наплічник. Іван пройшов повз Настю, вдавши, що не помітив її серед перехожих, і навіть не привітався. Вона повернулася, щоб подивитися вслід хлопцю, який виріс на її очах, і побачила, що із наплічника виглядає ручний гранатомет.

⇐ Предыдущая 46 47 48 49 505152 53 54 55 Следующая ⇒