Розділ 49

Розділ 49

Насамперед Настя навідала тітку Дусю. Важко було впізнати в жінці колишню сусідку, в якої все горіло в руках, а очі завжди світилися радістю. Тітка Дуся швидко згасала, перетворюючись із жвавої, наповненої радістю життя жінки на сіру тінь із запалими сумними очима й опущеними плечима. Здавалося, що на жінку звалився тягар, який несила витримати, ще трохи — і вона зламається, зігнеться до землі під ваготою, як квітка на надломленому пагоні.

— Доброго дня, — привіталася Настя.

Жінка сиділа на лавці у дворі. Вона глипнула на Настю, щось на кшталт легкої посмішки майнуло на її обличчі і враз зникло.

— Рада тебе бачити, — промовила хрипко у відповідь.

— Як ви тепер самі? Справляєтесь по господарству? — спитала Настя, не знаючи, як розрадити вбиту горем жінку.

— Не зовсім, — стенула худенькими плечима. — Віриш, як не стало Івана, все з рук почало валитися. І кури дохнуть бозна-чого, і на огірках нема зав’язі — самі пустоцвіти, і помідори ніби завмерли і не ростуть. Усе не так, як було раніше.

— Але життя продовжується. Потрібно жити попри все, бо у вас є син. Йому зараз нелегко, але він повинен знати, що йому є заради кого воювати і буде до кого повернутися додому після перемоги.

— Знаю. Лише ця думка тішить, заради сина живу, дихаю, працюю. Настуньо, дитинко, якби ти знала, як важко жити без кохання! — жінка тяжко, на повні груди, зітхнула. — Скажеш: стара дурепа, яке кохання у її віці, але кохання не має віку, воно завжди юне. Ми жили одне одним, кохали так, ніби щойно одружилися, розуміли одне одного без слів. Іван не міг виразити словами все, що почуває до мене, бо був німий, але його погляд, очі, руки — все говорило за нього. Ніколи не вір красивим словам чоловіків, вір почуттям.

— Якби ж то можна було дізнатися, що в чоловіка на душі! Як розпізнати, де кохання, а де звичка жити поруч?

— Дуже легко, — сказала сусідка. — Якщо жінка відчуває себе щасливою щомиті, щодня, значить, вона кохана.

— А якщо ні?

— Тоді їй потрібно тікати від такого чоловіка якнайдалі, щоб зустріти справжнє кохання. Головне — встигнути зробити це вчасно, бо можна спізнитися. Життя, як виявляється, таке коротке!

— Ви добра й мудра жінка, — сказала Настя і обняла її за плечі.

— Не всі так вважають, — заперечила тітка Дуся, — я навіть не знала, що живу серед таких дурнів.

— Людей з ватою в голові всюди вдосталь.

— Багатьох з них я вважала порядними й розумними людьми, — поскаржилась жінка. — Навіть не знаю, що з ними трапилося. Звідки взялося стільки ненависті та злості?

— Може, війна зробила їх злими?

— Не знаю, що і хто, але мене сьогодні ледь не забили до смерті.

— Вас?! За що?!

— Я вивісила на своєму будинку український прапор. Не іншої держави, а свій, рідний, у своїй країні і на своїй землі. Скажи мені, чи я вчинила якийсь злочин? — тітка подивилася Насті в очі.

— Звичайно, ні. Ви живете на неокупованій, на вільній землі. Правда, з одного боку блокпости так званих «захисників», з іншого — української армії, але ж поки тут наша земля, і ви маєте повне право вивісити синьо-жовтий прапор.

— Я теж так думала, — задумливо і сумно промовила жінка.

— Це у нас, у Сєвєродонецьку, ходять чутки, що ополченці за доносами «добреньких» сусідів ходять з обшуками по квартирах патріотів і, якщо знаходять прапор України, за законами воєнного часу, заарештовують і навіть розстрілюють. Але ж ми живемо на окупованій території, а ви — на вільній. Щасливі!

— Щастя б’є через край, — сусідка сумно посміхнулася. — Я також думала, що живу серед нормальних людей, але виявилося, що розтривожила бджолиний рій. Тільки-но вивісила прапор, як одразу збіглася до мого двору вся вулиця.

— Подивитися?

— Якби ж то! — зітхнула жінка і після паузи продовжила: — Мої сусіди, які жили поруч стільки років, з якими ми разом зустрічали породіль з немовлятами й проводжали в останню путь померлих, озвіріли. Вони несамовито кричали і вимагали негайно зняти стяг.

— Але чому?!

— Злякалися того, що прийдуть сюди ополченці і всіх разом перестріляють, — пояснила жінка. — Ти б бачила, як мене штурляли кулаками в плечі, шарпали за одяг, волосся, намагалися вчепитися в шию і задушити, як погань. Я опиралася, пояснювала, що розстріляють мене, а не їх, — усе марно. Налетіли на прапор, як звірі на здобич, розірвали його на шматки, а потім ще й підпалили. Бачиш, що від нього залишилося? Купка попелу.

Тітка Дуся вказала на темну пляму посеред двору. Настя оторопіла. Що сталося з людьми? Що їх спонукало — страх чи ненависть до прапора? Невже страх за життя так затуманив розум, що вони ладні були лінчувати сусідку, таку до них привітну? Тітка Дуся завжди приходила першою, щоб простягти руку допомоги, а тепер сусіди ладні вчепитися зубами в ту саму руку і відгризти її, аби лише врятувати своє життя. А покійний дядько Іван, майстер на всі руки, на кожному подвір’ї щось зробив чи полагодив.

— Пригрозили спалити мене разом з хатою, якщо ще раз повішу, — промовила тихо жінка. — Чому вони такі стали? Який демон у них вселився? Я нікому жодного лихого слова за весь вік не сказала, — розмірковувала жінка. — Ніну вашу змалечку гляділа, коли Богдана кудись йшла, любила її, як свою доньку, плакала разом із її матір’ю, коли вона пропала безвісти. За що вона так зі мною? Ось, кофтинку розірвала на мені, — жінка показала пошматований рукав.

Згадка про сестру Ніну, якої давно тут нема, насторожила Настю. Вона схвильовано подивилася на сусідку: чи сповна вона розуму, чи марить. У зморшках повік сусідки загубилася сльоза, нервово зригнулися губи, але жінка опанувала себе і продовжила:

— Коли її побачила, зраділа як рідній.

— Кого побачили? — обережно спитала Настя і про всяк випадок озирнулася — чомусь стало моторошно.

— Твою сестру.

— Ніну?! Де ви її бачили?

— Вдома. Вона повернулася.

Останні слова сусідки ошелешили Настю. Вона не прощаючись побігла до батьківського подвір’я. У голові шалено шуміло, а серце розривало груди. Невже це правда? Якщо Ніна насправді повернулася додому, то й мама повинна бути тут. Кілька десятків метрів здалися їй найдовшою відстанню, яку вона колись долала, широко розчинила хвіртку, і перше, що впало в очі, була мамина хустка на голові жінки.

— Мамо! — скрикнула Настя тонким, не своїм голосом.

Жінка різко повернулася до неї. То була Ніна!

— Ніно… ти жива? — мимоволі вирвалося в Насті, і вона відчула, як земля захиталася під її ногами і перед очима попливли темні плями.

— Настя! — Ніна кинулася до сестри, попала в рідні обійми.

Так і стояли посеред двору сестри, притиснувши одна одну до себе і давши волю сльозам.

— Моя крихітка, ти повернулася, — прошепотіла Настя, розціловуючи змокріле обличчя сестри. — Мама як? Де вона?

— Не знаю.

— Ти не… Ти сама повернулася? — у Насті знову захитався світ навколо. — Без мами?

— Я все знаю, — сказала Ніна, витираючи долонею сльози сестри, — мені розповіла Валентина Петрівна.

— Ти не бачила маму? Не зустрічалася з нею? — все ще не втрачаючи надії, спитала Настя.

— Ні, моя люба сестричко, ні.

Радість одразу змінилася болем.

— Ходімо до хати, — запропонувала Ніна. — Чому ми стоїмо серед двору, як дві копиці?

Вир почуттів, які охопили Настю, вмить її знесилив, і вона на ватяних ногах, похитуючись, поплелася за сестрою.

— Попий водички, — Ніна подала Насті склянку, — бо ти бліда, як крейда.

Настя слухняно зробила кілька ковтків прохолодної води.

— Чому ти одразу не зателефонувала мені? — спитала Настя, коли світ перестав хитатися і все навколо набуло знайомих обрисів.

— Ще й години не минуло, як я повернулася, — сказала Ніна. — Я не знаю напам’ять жодного номера телефону, тож збігала до Петрівни, переписала номери, встигла зателефонувати сину, і все.

Настя згадала розповідь тітки Дусі, але промовчала: навіщо одразу псувати радість зустрічі? Стільки років і надії, і її втрати, і думки про смерть сестри — все було, чого гріха таїти. Тепер вона тут, зовсім поруч, її можна бачити, обійняти, притиснути до себе, розцілувати і розпитати про все-все!

— Сядь поруч, — попросила сестру.

Вони сиділи на маминому диванчику, міцно притиснувшись одна до одної. Як було приємно Насті відчувати тепло тіла сестри, яку вона втратила, а потім зустріла. Яке щастя, коли повертаються надії!

— Де ти була стільки часу? — спитала Настя, погладжуючи волосся сестри.

— Одразу й не розкажеш, — зітхнула Ніна.

— Розкажи мені коротко, а подробиці потім, у нас багато часу попереду, — попросила Настя.

— Коротко розповісти за всі роки? Добре, — Ніна поклала сестрі голову на плече. — Спочатку, як ти вже знаєш, все у мене було добре. Потім отримала розрахунок за два місяці, накупила всім вам подарунків дві величезні валізи, приїхала на вокзал, пішла за квитками, повернулася, а валіз нема.

— Грець з ними, з тими валізами! — Настя міцніше притисла сестру до себе.

— Звичайно, мені було дуже шкода втрачених речей, — розповідала сестра, — але біда була в тому, що там були мої документи і всі гроші.

— Ти залишила у валізах паспорт і гроші? Як можна?!

— З собою прихопила сумочку, в якій були гроші на квиток і на дрібні покупки, а основні кошти були там. Гадаєш, я покинула валізи десь далеко? Вони були майже поруч зі мною, але в черзі було багато людей. Перед покупкою квитків я ще раз поглянула — валізи були на місці, а коли з квитками повернулася…

— Зверталася до міліції? На вокзалах повинні бути камери спостереження, тож можна побачити грабіжника, — схвильовано сказала Настя.

— Якби ти знала, що я пережила в перші хвилини! Дурна, я тоді ще не знала, що то був лише початок моїх бід, — розповідала Ніна. — Звичайно, я звернулася до чергового міліціонера, написала заяву — все як годиться. Але хто ми там? Заробітчани, гастарбайтери, дешева робоча сила, і все. Ні паспорта, ні посвідчення особи, ні реєстрації — не лишилося жодного папірця. Кому я там потрібна?

— У тебе на руках були квитки. Чому ти не повернулася додому?

— На митниці без паспорта мене б затримали і в кращому випадку повернули назад, — пояснила Ніна. — Першою моєю помилкою стало те, що я одразу не зателефонувала вам.

— Чому ти не подзвонила?

— Соромно було зізнатися, що я така ґава. А ще не хотіла зайвий раз хвилювати маму, я їй і так клопоту завдала в житті не мало. Думала, що все владнаю і тоді подзвоню.

— Ми так хвилювалися! Краще б ти подзвонила, нам було б легше, або хоча б збрехала, що у тебе все добре.

— Я це зрозуміла, але пізніше, коли вже не в змозі була виправити свою помилку.

— Що було потім? — обережно спитала Настя.

— Потім, сестричко, я зробила другу помилку — повірила менту. Той міліціонер на вокзалі здався мені таким чуйним та добрим, що я повірила йому. Він запевнив мене, що у нього є друг і колега, який допоможе зробити новий паспорт. «Добрий» дядя міліціонер сказав, що новий паспорт для нього не є проблемою, а поки будуть готуватися документи, я замість оплати повинна зробити ремонт у його будинку. Я одразу погодилася, бо іншого вибору не було, тим більше мені виділили кімнату для безкоштовного проживання. Уявляєш, як я пахала там з ранку до ночі?

— Можу лише уявляти. Ти завжди була працьовитою, як бджілка, — усміхнулася Настя.

— Він обіцяв зробити паспорт за місяць, але я не встигала привести до ладу дві великі кімнати у визначений строк. Мент сказав, що документи вже готові, але я повинна виконати свою роботу. Вже тоді у мене закрався сумнів, бо моє прохання не віддавати паспорт мені, а лише показати, він виконати відмовився. Мені нічого не залишалося, як плекати надію і працювати. А одного разу, коли господаря не було вдома, навідався його друг, чеченець за національністю.

Ніна замовкла, і Настя її не підганяла, вона розуміла, що сестрі знову доводиться переживати те, про що хотілося б забути, як про жахливий сон.

— Він здався мені таким добрим та чуйним, — сказала Ніна, а Настя подумала, що от вона знову, та сама сліпа довіра до незнайомця. — Розговорилися, я йому довірилася і все як на духу розповіла. Він мені тоді сказав, що ментам не можна довіряти, він знає його давно, спілкується з ним, тому є свідком того, що мент будинок збудував за рахунок безкоштовної рабсили.

— Тобто?

— Знаходив таких, як я, щось обіцяв, а потім кидав або на гроші, або змушував щось відпрацьовувати. Тоді чеченець запропонував свою допомогу, — сказала Ніна.

— І ти знову повірила?

— Так. Як сліпе ягня, покинула все і поїхала з ним.

— Він чеченець чи кадирівець?

— Ти також у курсі, що є різниця? — посміхнулася Ніна.

— О! Ми вже багато чого нового дізналися, — відповіла Настя, — але про нас потім, про себе розкажи.

— Звичайно, кадирівець. Привіз у якусь квартиру, нагодував, попили ми кави і я відключилася. Отямилася вже в напівпідвальному приміщенні серед таких самих, як я, невдах, — Ніна гірко посміхнулася. — Одразу зрозуміла, що мене обдурили втретє, і моя довіра коштувала вже не кількох місяців дармової праці, а трьох років ув’язнення.

— Ти попала до в’язниці? За що?

— Ні, я попала в рабство двадцять першого століття під Москвою.

— Рабство? У наш час? Мені здавалося, що воно є хіба на екранах телевізорів.

— Я стала тридцятою рабинею кадирівця і зрозуміла, що він змовився з ментом, бо саме на завершальному етапі робіт він виманив мене звідти, щоб я працювала на нього, — розповідала Ніна. — Спочатку був шок. Не хотілося ні їсти, ні пити, ні жити, але людина така собі тварюка, яка має здатність пристосовуватися заради виживання будь-де і за будь-яких обставин. Мені пощастило, бо дівчата були добрі, вони допомогли мені адаптуватися до нових умов і навчитися жити нормальним життям.

— Ти кажеш нормальним життям? Як можна звикнути до неволі?

— Моя сестричко, — Ніна притислася до Насті, — як виявилося, можна, і навіть швидше, ніж думала.

— Господи Боже! Як ти все винесла? — вирвалося в Насті із зітханням. — То було… Як би правильно сказати… сексуальне рабство?

— Я маю модельну зовнішність? — Ніна посміхнулася і подивилася на сестру. — Ні, сестричко, ми працювали за станками, точили різні цяцьки з металу, як ми здогадувалися, то були заготовки для виготовлення зброї. Нас навчили не ставити зайвих питань, а нам не цікаво було, що то і для чого воно.

Настя згадала про кадирівців, які роз’їжджали містом, і її пересмикнуло так, ніби в руках тримала щось гидке та слизьке.

— Тобі недобре? — запитала Ніна. — Зараз я зроблю каву. Я стала кавоманкою і не можу без неї. У нас там завжди було вдосталь кави…

Поки Ніна готувала напій і розповідала про «блага» підвального життя, Настя намагалася зрозуміти сестру. Ніна розказувала про свої митарства так спокійно, ніби була на заробітках і після тяжкої праці повернулася з повними кишенями грошей. Вона не була схвильованою при згадці життя у рабстві, ніби жила поруч з гарними подругами, які її підтримували у важку хвилину, і жодного нарікання на минуле, окрім зізнання у своїх помилках. Невже все так швидко відболіло? Чи так вміло може володіти своїми почуттями? Ніна завжди була емоційною та відкритою і не вміла приховувати ні біль, ні смуток, ні радість. Вона розповіла, що неприємно, але корисно для здоров’я було, коли охоронець заходив увечері до них, оглядав жінок, вказував на одну з них пальцем, казав: «Сєводня ти будєш моєй жєной!» — і забирав до себе на ніч. Принизливо, гидко, обурливо. Проте сестра розказувала про це з усмішкою, ніби й не було ніякої образи.

— Після перебування на роботі понад шість місяців, — сказала Ніна, зробивши маленький ковток кави, — нас вивозили раз на місяць у ліс. Уявляєш, які шашлики кадирівці вміють робити? Ні, ти навіть уявити собі не можеш! Завжди брали з собою молодого баранчика, там його різали, самі маринували і смажили шашлики.

І знову захоплення своїми рабовласниками, як телезірками.

— Чому ти не втекла звідти? — поцікавилася Настя. — Вас не тримали там у наручниках?

— Ні! Ти що?! — скинула вгору брови сестра. — Ми так класно там відпочивали! Дременути, кажеш? Можна було, але куди без документів? Паспорт — здавалося б, простий папірець, а без нього нікуди. Я знала, що рано чи пізно станеться випадок, який переверне все моє життя, і я повернуся додому.

Ніна розповіла, що така нагода випала їй після трьох років роботи, як вона називала своє рабство. Потрібно було зробити ремонт гостьового будиночка десь у Підмосков’ї одному багатому, як вона його назвала, Буратіно.

— Дядечко Буратіно, а точніше Андрійович, виявився великим любителем кросвордів, — розповідала Ніна, п’ючи вже другу чашку кави. — Ти ж знаєш, що я в розгадуванні кросвордів без перебільшення великий спец. Ми з ним швидко знайшли спільну мову, і Андрійович був здивований моїм інтелектуальним розвитком. Він вважав, що йому нема рівних у цій справі, а я йому ненав’язливо довела, що є. Слово за слово, і якось я йому розповіла про всі свої пригоди.

— І він тобі пообіцяв зробити новий паспорт, — продовжила Настя.

— Так і було.

— І ти ще раз повірила?

— Відверто кажучи, я вже не думала про те, — зізналася Ніна. — Мені не було чого втрачати, тож я відпустила думки і вирішила: стримає слово — добре, обдурить — плакати вже не буду. Знаєш, Настю, щось у ньому було таке, що притягує і не відпускає.

— Хочеш сказати, що ти закохалася? — посміхнулася Настя.

— Не знаю, але мене справді до нього тягнуло, хоча розуміла, що ми як два протилежні полюси. Хто я? Рабиня, у якої старий одяг і руки в мозолях. Хто він? Багатенький Буратіно, який може поманити пальцем будь-яку молоденьку красуню, і вона побіжить до нього підстрибом. Але сталося те, що сталося, — Ніна загадково посміхнулася і повела плечима.

— Ти спала з ним?

— Кілька разів було.

— Чому ти від нього нам не подзвонила?

— Я телефонувала кілька разів мамі, чула її голос і відключала телефон. Що я мала їй сказати? Що живу в підвалі три роки? Чи пережила б це вона?

— Що було далі?

— Потім він одного разу приніс мені новенький паспорт. Уявляєш, там навіть був штемпель з пропискою і випискою! Андрійович купив мені квиток, дав трохи грошей і сам відвіз мене на вокзал. Цього разу я тримала сумочку з документом двома руками! — засміялася Ніна. — Ось і все, якщо коротко. Тепер ти мені розкажи про маму, хоча Валентина Петрівна мені вже все доклала.

Настя розповіла про те, як мама сама, не порадившись, поїхала її шукати у Москву.

— До речі, — Настя згадала про сни матері, — ви жили в Москві чи деінде?

— Не можу напевно сказати, але гадаю, що десь на околиці міста. У нас не було вікон, а коли вивозили на прогулянки до лісу, то перед цим ми повинні були випити снодійне. Ми пили пігулки, засинали, а прокидалися вже у лісі. Поверталися назад таким же чином.

— Ніно, ти ніде не бачила статую хлопчика в капелюсі?

— Звідки ти знаєш? — Ніна від здивування округлила великі свої очі і поставила чашку на стіл. — Я справді бачила таку скульптуру на будівлі навпроти нашого помешкання.

— Ти щойно сказала, що там не було вікон.

— Але там, під самою стелею, була шпарина, в яку задував вітер. Одного разу подруги попросили мене залізти нагору і заліпити її алебастром. Я зазирнула в щілину і побачила будівлю навпроти, а на ній — статую хлопчика в капелюсі і поруч годинник. Чому ти про нього запитала?

Настя розповіла сестрі про нав’язливі сни зі статуєю хлопчика та здогадки матері.

— Бідна наша мама! — зітхнула Ніна. — Але не будемо думати про погане, то воно й не прийде до нашої оселі. Ми з тобою живучі, бо вдалися в маму. Я повернулася жива і здорова, хіба що гола, як липка, тож і мама повернеться.

— Дай Боже, щоб твої слова та Йому у вуха, — сумно промовила Настя.

— Ти мені позичиш трохи грошей, поки я не знайду підробіток? Ти ж знаєш, що я все вмію: і пофарбувати, і пошпаклювати, і штукатуркою займалася, і плитку кладу, тож без роботи не залишуся.

— Звичайно! Про що мова?

— Спасибі вам, що не забували мого Володьку, допомагали йому.

— Пусте. Він також член нашої родини. Коли він звільняється?

— Скоро! Сказав, що за тиждень-два вже буде вдома. Я так винна перед сином! Але я зроблю все, щоб спокутувати свою провину перед ним.

— Усе буде добре! — сказала Настя веселим голосом і всміхнулася. — З чого почнемо? Підемо готувати тобі поїсти чи поливати город, поки сонце не високо піднялося?

— Насте, моя люба сестричко, — Ніна подивилася сестрі прямо в очі. — Ти не ображайся, але я хочу побути наодинці. Мені потрібно звикнутися з думкою, що я вже вдома, що у мене починається нове старе життя. І взагалі, мені потрібно день-два просто відпочити. Ти їдь додому, я саму займуся городом. Добре?

— А як же гроші? У тебе нічого немає?

— Майже нічого, — Ніна вивернула порожні кишені і засміялася.

Настя виклала з гаманця все, що було, залишила собі гроші лише на проїзд додому. Ніна подякувала і ще раз попросила не ображатися.

— За кілька днів я прийду в норму й одразу приїду до тебе, — пообіцяла сестра. — Якщо можна, то дай мені в борг грошей на шпалери. Повернеться мама, звільниться мій син, а тут якось не дуже свіжо.

— Домовилися.

Ніна провела її до хвіртки, і Настя пішла на автобусну зупинку. Вона швидко минула будинок тітки Дусі. Було дуже незручно перед сусідкою, але сьогодні вона аж ніяк не могла говорити з сестрою на неприємну для Ніни тему. Вона зовні майже не змінилася, хіба що трохи схудла та осунулася, але разючі зміни відбулися з нею всередині. Воно й не дивно — три роки полону, ні, роботи, як називає Ніна.

«Здається, мені також потрібно кілька днів для реабілітації», — подумала Настя, підійшовши до автобусної зупинки.

⇐ Предыдущая 42 43 44 45 464748 49 50 51 Следующая ⇒