Частина третя. Розділ 31

Частина третя

Не пощастило нашому народу. Дав Бог сусідів, ласих до нашесть. Забрали все — і землю, і свободу, Тепер забрати можуть вже і честь.

Ліна Костенко

Розділ 31

Одинадцятого травня, у день, коли повинен був відбутися референдум, Настя прокинулася рано. Вікно не було завішене фіранкою, тож яскраве, веселе вранішнє сонечко жартома направило в нього теплі промінчики, вони зупинилися на прикритих повіках Насті. Вона розплющила очі й одразу замружилася від яскравого світла. Ще трохи поніжившись у ліжку, жінка накинула халатик і вийшла на балкон. Приємна прохолода ранку допомогла їй швидко відійти від сну. Настя запалила цигарку, оперлася на поручні балкона. Місто, залите сонячним світлом, раділо приходу нового дня. Якщо подивитися з балкона ліворуч, вздовж рівного як струна Гвардійського проспекту, то прямісінько в кінці його — схід. Там народжується новий день, а праворуч, там, де починається проспект, сонце сідає за горизонт. «А я — середина Всесвіту, бо якраз посередині», — подумки пожартувала Настя.

Здавалося, що місто, як і раніше, мирне, спокійне і незворушне, проте десь у ньому, як черв’яки в стиглому налитому яблуку, причаїлися озброєні непрохані гості. Життєстверджуючий яскравий день надавав Насті оптимізму, і вона була майже впевнена, що ніякого референдуму не буде, бо містяни не такі вже й дурні, щоб іти на нього, закликаючи ворога на свою землю. Та й керівництво міста ніхто офіційно не відсторонив, тож зроблять усе, щоб дільниці не відкрилися.

З гарним настроєм Настя поспішила приготувати сніданок. Незабаром повернеться чоловік із нічної зміни, прокинеться Іванна, яка вчора повернулася додому посеред ночі, причалапає на кухню свекруха і, можливо, заскочить Геник. Котлети були заздалегідь приготовані, тож Настя почала чистити картоплю на пюре. Вона поставила каструлю з очищеною картоплею на плиту, зробила собі каву й знову вийшла на балкон.

Місто вже розминало після нічного сну м’язи, пустивши своїми рівними чистими вулицями транспорт. Прогримів повз будинок у бік комбінату перший вусань — старенький тролейбус. Зазвичай у ньому в цей час пасажирів, як оселедців у бочці, а зараз — лише один кондуктор. Тролейбус, нічого не розуміючи, сонно побіг далі, шукаючи пасажирів на зупинках та голосно гримаючи металевими «ногами» в кожній вибоїні на дорозі. Найближча з них — навпроти рогу будинку. Ось водій намагається оминути вибоїну, яка здалеку схожа на рану на тілі рівної дороги, але марно. Гоп — і загримів усією масою свого металевого тіла. Цьогоріч чомусь забули підлатати дороги. І не дивно. У міста, як і у природи, є свої прикмети. Коли масово лагодять дороги — незабаром вибори. Ще одна аналогічна: не ремонтуються дороги — до виборів ще далеко. На минулих було так, що в кварталі роздовбали дорогу, поробили такі рівненькі ямки, навіть краї намастили смолою на велику радість навколишніх мешканців, проте радість була передчасною. Люди не врахували, що швидкість наближення виборів була більшою, ніж швидкість ремонту дороги, тому ями мали шанс зяяти чорнотою до наступних виборів. Але природа більш поблажлива до людей, ніж можновладці: за рік вибоїни затяглися брудом дороги та піском, а небесна вода допомогла все те спресувати так, що й у найближчі вибори кандидатам у депутати не доведеться їх латати. «Було б весело, якби не так сумно», — подумала Настя і зітхнула.

Так у місті завжди — нікому нема ні до чого діла. Люди бояться не оплатити вчасно комунальні послуги, але ніхто не піде скаржитися на відсутність тих послуг, за які сплатили, випотрошивши свої гаманці. У під’їзді будинку вже двадцять п’ять років не було жодного ремонту. Облуплена фарба на стінах, штукатурка у брудних коричневих розводах від численних проривів труб, погнуті перила, вибите скло непогано заміняють шматки фанери, вхідні двері не зачиняються — всі мешканці звикли до такого сучасного дизайну. Нікому навіть не спаде на думку піти й вимагати зробити ремонт, бо всі знають ще одну народну прикмету міста: «Якщо зробили ремонт у під’їзді, поставили металеві двері і є гаряча вода — там живе хтось із керівництва». Біля виходу з будинку після кожного дощу збирається вода, утворюючи великий басейн підтоплення, тому кожен житель кляне невідомо кого. «Коли вже засиплють цю яму?!» — обурення є, дії — жодної, хіба що якась добра людина принесе пару цеглин, щоб по них можна було дістатися до ґанку.

Балкони руйнуються, але років п’ятнадцять тому з домоуправління пройшлися по квартирах і взяли розписки про те, що мешканці повідомлені про аварійний стан своїх балконів. Дуже зручно, бо так знімається відповідальність за негативні наслідки. Іноді знаходяться поодинокі ініціативні мешканці, переважно зі старшого покоління, які йдуть по інстанціях, але повертаються з нульовим результатом і знову все стихає. Інші вже нікуди не підуть, знаючи, що марно. Ніякого опору спресованій роками системі, яка перетворила людей на німих рабів, на покірне стадо, яке має задовольнятися малим: трохи тепла, їжі, грошей.

«Совковий Донбас» звучить дещо образливо, але, якщо вдуматися, то визначення точне. Більшість мешканців застигли в минулому, десь в СРСР, де є комуністи, гасла і надія на дешеву ковбасу і низькі комунальні послуги. Комуністи вміло рік у рік підтримували віру в те, що ще можна повернути той час, коли все «коштувало копійки» і були встановлені фіксовані ціни. Ностальгуючи за минулим, заповнювали вулиці піснями з далекого Союзу, а сучасного європейського життя ніхто не бачив і навіть не намагався побачити, якщо не враховувати невелику частину прогресивних освічених людей. Дехто влився в безлику масу, яку так налякав Майдан, бо саме він руйнував їх звичний і спокійний устрій життя, коли не потрібно думати, аналізувати, підводити голову. Найлегше — плисти за течією, не докладаючи жодних зусиль, жити по накатаній колії, коли новий день — як клон минулого: робота, дім, вихідний та ще відпустка. І так з року в рік. І неважливо, що сплачені кошти за комунальні платежі йдуть комусь у кишеню, бо «всі крадуть», що дорожній збір знімається вчасно, а дороги взагалі зникають. Байдуже, що під’їзд у гіршому стані, ніж у найбідніших будинках чорношкірих.

За останні роки, коли до влади прийшла ПР, ще міцнішим став бандитський закон «Правий той, хто має більше прав», де основне правило — покірність перед сильнішим, або закон стада. Бути в стаді серед собі подібних набагато легше: не потрібно про щось думати, можна просто щипати травку там, куди привів пастух. Навіть якщо десь є пасовисько з густішою і соковитішою травою, піти туди самому боязко. Є пастух, чи пак, власник, який повинен указувати, де можна пастися. Справді, навіщо нам Європа, коли там самі геї? Там краще жити? У нас також непогано, от тільки б не годувати «західняків», бо що заробимо, то все туди йде. Вони — корінь зла, через них у нас низька зарплатня, Донбас усіх годує. Які дотації отримує Донбас і які західні області? Ми не економісти, тому не знаємо, але те, що всі живуть за наш рахунок, знаємо точно. Хто сказав? Пастух, тьху ти, комуністи кажуть, члени Партії регіонів. Так, ми їх вибрали, бо вони наші, всіх зростив Донбас, тому й проблеми простого народу знають. А «київській хунті» яке до нас діло? Їм на нас начхати. Он Майдан влаштували, адмінбудівлі зайняли, шини палили, стріляли — їм усе можна, а наші хлопці чому не мають на це права? Якщо у Києві западенці займають будівлі, то це називається революція, а якщо в Луганську зайняли приміщення СБУ, то одразу стали сепаратистами. Чому така несправедливість і нерівність? Буде в нас свій референдум, своя незалежність і своя нова влада, яка не допустить сюди правосєків. На референдумі лише з’ясується, скільки жителів Донбасу бажає жити федеративно у складі України чи приєднатися до Росії. Звичайно, що більшість захоче піти по кримському сценарію. У Росії зарплати он які! І пенсії у кілька разів вищі. І не потрібно розмовляти українською мовою. Чи хто коли змушував? Поки що ні, але прийшли до влади самі бандерівці, то тепер вимагатимуть учити українську. Навіщо вона мені?

— Ось у чому справа! — Настя ляснула себе долонею по лобі.

Лише провівши логічний ланцюжок і невидимий діалог з основною «совковою» масою, вона зробила висновок, що референдум — таке собі самовираження, висловлення протесту проти нової влади і на захист старої. Тобто вам там можна робити перевороти-зміни, а нам — ні? Ми теж покажемо, що «Донбас ніхто не поставить на коліна», хоча насправді він давно на них стоїть. Потрібно негайно зробити допис для газети, де вказати основну причину бажання провести референдум — показати непокору нинішній владі і несприйняття її та Майдану.

— Насте, — озвалася позаду свекруха, — картопелька ще не зварилася?

— Ой-ой! — схаменулася жінка й ледь не розбила чашку, яку поставила на поручні.

— Не біжи, — всміхнулася свекруха, — я вже пюре зробила й поснідати встигла.

— Як я могла забути?

— З ким не бува! — свекруха була в доброму гуморі.

— А вам чому не спиться? Ще рано, — сказала Настя, повертаючись у приміщення.

— Як чому? Свято сьогодні, — поважно промовила жінка. — На референдум потрібно йти, виконати свій, як то кажуть, громадянський обов’язок.

— Якраз для цього краще не йти туди.

— Ні, я — свідомий громадянин, завжди ходжу на всі вибори й зараз піду. Потрібно поставити хрестик за нове життя.

— Колись пожалкуєте за той хрестик, — зауважила Настя.

— Звідки тобі знати? Може, навпаки, і діти, й онуки, й правнуки будуть пишатися мною, бо я для їхнього кращого життя поставила у бюлетені хрестика! — пафосно промовила стара.

— Або проклянуть, — тихо, щоб не почула свекруха, сказала Настя й сіла снідати.

За півгодини перед нею стояла свекруха, вбрана так, ніби зібралася стара діва на останні у своєму житті танці. Світло-блакитна блуза з рюшами на грудях, чорна спідниця прямого крою ледь прикривала коліна, туфельки на низеньких тонких підборах і недоречні білі шкарпетки, які жінка натягла до середини литок. Він неї несло дешевими парфумами, брови підведені чорним олівцем, а заштриховане пудрою обличчя прикрашали розмальовані, як у російської матрьошки, щоки і яскраво-червоні губи. Настя не втрималася і пирснула.

— Щось не так? — стара побігла до дзеркала.

— Ви пудрилися перед дзеркалом чи в пітьмі? — розсміялася Настя.

— А що? Погано? Мені не личить?

— Візьміть серветку, зніміть хоча б половину свого макіяжу, а то по дорозі відпаде як погана штукатурка, — сміялася Настя.

Свекруха з перекошеним від образи обличчям подибала у свою кімнату.

— Я так старалася, так старалася, — почулося за дверима.

Настя все ще не вірила, що референдум відбудеться. Прагнула сама подивитися, чи будуть відчинені хоча б найближчі школи, де зазвичай були дільниці на виборах. До того ж вона за час хвороби засиділася вдома, тому вранішня прогулянка їй не завадить. Не дуже хотілося самотньо гуляти містом, але Валерій після нічної зміни відмовиться, Іванна скаже щось на кшталт: «Кожне покоління повинно спілкуватися із собі подібними, щоб не було суперечок батьки-діти». Геник — у Оксанки, подруга — на референдумі у комісії. Доведеться зателефонувати Вадимові, йому також не завадить розвіятися. Вадим одразу погодився і вже за годину чекав її біля будинку.

— Може, все-таки зайдеш до нас поснідати? — ще раз спитала Настя, бо знала, що Вадим не хоче ні їсти, ні готувати.

Вадим очікувано відмовився, пославшись на те, що Валерій уже ліг відпочивати після роботи. Вони пішли до найближчої виборчої дільниці, але вона була зачинена. Жодного оголошення на дверях не було. Двірник завзято розмахував мітлою, прибираючи сміття з доріжок біля школи. Іноді підходили люди і про щось його запитували. Чоловік невдоволено бурмотів і відсилав їх геть.

— Нема, — раділа Настя, — ніякого псевдореферендуму нема! Сподіваюсь, що й інші дільниці не відчинилися, — раділа вона, як дитина.

— Подивимося далі, — сказав Вадим.

Вони повільно пішли проспектом. Місто вже повністю прокинулося, багатоголосо зашуміло, загуло. Люди поспішали у своїх справах, але серед них було неважко виділити тих, хто йшов на референдум. На подив Насті, було багато молоді. Подружжя разом із святково вбраними дітлахами весело поспішало в бік найближчої дільниці. Йшли також люди середнього віку та поважного. Настя з Вадимом зайшли у квартал, де у приміщенні школи була дільниця. У навстіж розчахнуті двері тягнувся потік людей, яким набридло спокійне життя і хотілося того, про що мали туманне уявлення. З дверей з протилежного боку виходили ті, хто вже зробив свій вибір.

— Ось тобі, бабо, й дівочий вечір, — зітхнула Настя. — Здається, місцева влада продовжує відсиджуватися. Не змогли чи не схотіли не допустити псевдореферендум? — вона радше розмірковувала, ніж запитувала.

— Ще погуляємо та подивимося? — запитав Вадим. Настя погодилася.

Вони йшли містом, всюди зустрічаючи охочих проголосувати. Іноді люди запитували інших, де відкриті дільниці для голосування, бо були відчинені не всі. Настя бачила, що Вадим уже зовсім не той. Зі жвавого, веселого та говіркого він швидко перетворився на сумного, мовчазного, задумливого. Здавалося, що втрата сина була для нього втратою того життєвого кістяка, який дає сили та тримає на цьому світі. У його гарних карих очах назавжди застигли смуток і нестерпний душевний біль, а погляд оживав лише тоді, коли наближався гурт юнаків. Чоловік вдивлявся до болю в очах, намагаючись побачити серед них свого сина, а коли розумів, що його нема, надію заступав смуток.

Насті хотілося сказати щось втішне, але знала, що словами тут не зарадити, не розсіяти біль втрати, і вона не знаходила слів. Вона була невдоволена своєю нерозторопністю, але дуже боялася зробити другові ще болючіше. Найліпше присісти на лавці десь у сквері, обняти Вадима, притиснути до грудей, щоб він відчув поруч близьку людину, яка його розуміє і співчуває, можливо, навіть дати змогу висловити все, що наболіло на душі, вилити емоції та біль слізьми. Проте вона не наважувалася цього зробити, боячись, що чоловік неправильно її зрозуміє. Можливо, він відчував це, тому між ними було легке напруження.

Вони обійшли ще кілька адрес, де раніше були виборчі дільниці. Більшість із них не відкрилися, але кілька на все місто все-таки запрацювали, тому складалося враження, що багато людей прийшли «поставити хрестики». Вадим запропонував зайти кудись випити кави, Настя погодилася. За кавою поговорили про щось неістотне, незначне й розійшлися по домівках. Вадим пішов, а Настя довго дивилася вслід знайомій постаті, на чиї плечі звалився непосильний тягар, зробивши поставу старою і сутулою.

⇐ Предыдущая 24 25 26 27 282930 31 32 33 Следующая ⇒