Розділ 27

Розділ 27

Після травневих свят Настя захворіла. Так щороку! Взимку рідко хворіє на застуду, а з настанням тепла обов’язково підхопить. Коли лікар відправив її на лікарняний, вперше за все життя зраділа. Для неї робота завжди була в радість, ніколи не відчувала її як тягар. Іноді свекруха казала, що таких трудоголиків у нинішньому поколінні вже нема. На роботу Настя ніколи не спізнювалася, навпаки, вранці приходила першою, раніше за керівництво. Коли доводилося працювати у другу або третю зміну, також з’являлася на робочому місці за годину. Спочатку Валерій був невдоволений, бо доводилося йти на роботу з дружиною заздалегідь, коли можна відпочити вдома зайву годинку, а потім змирився — все одно її не переробиш. До того, як прийняти зміну, вона встигала обійти всі корпуси, ознайомившись із роботою попередньої зміни. Іноді підлеглі кидали на всюдисущу Настю невдоволені погляди, але всі знали, що у її зміні завжди буде порядок.

Звичний устрій робочого життя дав тріщину на заводі в Рубіжному і був зламаний на нинішній роботі. Не вистачало сил слухати щодня розмови тупоголових колег про референдум, приєднання до сусідньої держави та споглядати радість від новин про вбитих «фашистів». Важко сприймати таке, а ще важчим був тягар мовчання. Іноді Настя, стомившись від розмов невігласів, які не знали історії своєї країни, задумувалася: можливо, вона щось не розуміє? Помиляється? Що робитиме, якщо насправді Донбас приєднають до Росії? Не хотілося впускати такі думки в голову, але справді, як складеться її доля? Що буде з її родиною, бо вона для себе вже вирішила, що не зможе жити на українській землі, але в чужій країні. Що тоді? Куди їхати? Покинути все чи лишитися з родиною? Втім, такі думки приходили тільки в годину сумнівів та тривоги, бо тверезий розум не сприймав життя в іншій країні.

Захворівши, Настя зраділа змозі відпочити від сепарів та їхніх розмов. Наковтавшись пігулок, вона залила в термос гарячого чаю з малиновим варенням, прихопила чашку й зачинилася у своїй кімнаті. Поніжилася під м’яким пледом у ліжку, але чомусь не змогла заснути. Сіла за комп’ютер, передивилася новини — втішного було мало. З цікавості відкрила сайт ВКонтакті, знайшла місцевий «Антимайдан». Одразу заклик: «Слава Новоросії! Слава Донбасу! Дорогі друзі! Основна мета нашого співтовариства — об’єктивно висвітлювати ситуацію, яка склалася в Україні. Спираючись на підтримку небайдужих громадян, ми зробимо все можливе, щоб не допустити у наш регіон хаос, який заразив багато міст України. Приєднуйтесь! Не впустимо фашистську чуму в наш дім!»

Настя здивувалася, що так швидко група набрала не один десяток тисяч чоловік. Утім, якщо подумати, то й не дивно. У неї вже давно склалося враження, що молодь використовує мережу Інтернет для скачування фільмів, хітів та сидіння ВКонтакті. У міському транспорті молодь втуплюється в екрани смартфонів, щоб почитати дописи в цій групі, в бібліотеці працівники також казали, що хлопці й дівчата приходять туди, щоб «полазити ВКонтакті», на роботі Настя спостерігала ту саму картину. Щоправда, дехто полюбляє «Однокласники», де багато картинок і смішного відео. Настя була зареєстрована в цій соцмережі, бо там у списку її друзів були однокласники та одногрупники — жінка вітала їх зі святами й іноді листувалася з ними.

Зайшла на сайт, погортала сторінки — самі проросійські погляди, ті ж заклики створювати Новоросію та йти на референдум. Настя швидко згорнула сторінку, знову з цікавості відкрила ВКонтакті. Там знайшла цілу групу із закликами розправлятися з «київською фашистською хунтою». Серед фотографій «ворогів» знайшла знайомі обличчя місцевих журналістів і кореспондентів, підприємців, які мали проукраїнські погляди, членів місцевого осередку партії «Батьківщина» і, звичайно, фотографії чи не найголовніших «ворогів» — молоді, яка належала до Правого сектора. Вразило те, що до цього «чорного» списку були занесені місцеві активісти, які виступали лише за єдину і неподільну Україну.

Настя почитала коментарі й обурилася не на жарт. Тут були відкриті заклики розправитися не лише з цими людьми, а й з їхніми дітьми. Вказувалося, де вони навчаються, в якій групі, коли у них перерва і де можна спіймати після занять. Біля багатьох прізвищ — домашня адреса й навіть мобільні телефони. Звідки такі дані? Напевно, від близьких та знайомих, бо дізнатися номер чужого мобільника не можна. Виходить, що діти навчаються поруч з тими, хто їх уже зрадив. Але найбільшим здивуванням стало те, що вона побачила на останній сторінці. Там була розміщена світлина, де Настя на флешмобі намагається розгорнути український прапор. Внизу — заклик впізнати «зрадників».

Настя довго дивилася на фотографію. Як могло трапитися, що вона на своїй землі, у своєму місті, яке так любила, перетворилася на ворога? Що трапилося з людьми? Чому вони стали такими жорстокими, що ладні вбити дітей патріотів? Яке відношення мають діти до поглядів батьків? В одному з дописів вказувалося, де донька-школярка «ворога» вигулює ввечері свого песика. Хтось навіть вислідив і сфотографував дитину. Далі ще гірше. Якийсь «Кот» розгорнув активну компанію з дискредитації місцевих проукраїнських сайтів і ошаліло розвивав сепаратистські ідеї. У коментарях — суцільні погрози. Здавалося, що розвивається не ідея боротьби з фашизмом, а то й є сам фашизм, жорстокий, цинічний. Куди дивляться місцева влада, міліція, СБУ? Можливо, вони не в курсі справ? Настя взяла мобільник, щоб повідомити органи, але одразу відклала його. Номер її телефону висвітиться на екрані, а кого захищає міліція, вона вже відчула одного разу на своїй шкурі. Не факт, що під світлиною в соцмережі наступного дня не з’явиться номер її мобільника.

Настя не була зареєстрована ВКонтакті, але якось раніше Іванна зареєструвалася і дала матері свій пароль, щоб та мала доступ. Тож виходить, що донька все це читає? Потрібно з нею негайно поговорити на цю тему!

Настя почитала новини на місцевих сайтах і вимкнула комп’ютер. Її лихоманило, тому загорнулася в плед і лягла у ліжко. Здавалося, що не спала, але їй встигла привидітися мати, чомусь така нещасна, сумна, бліда, ніби мрець. Настя біжить до неї, щосили кричить: «Мамо! Матусю!» — а з місця зрушити не може, ніби до ніг прив’язані пудові гирі. Настя відчуває, що мати чекає на її допомогу, вона рветься до неї і падає.

— Мамо! — Настя кричить щосили, падаючи в темну прірву, і вже не вона намагається допомогти матері, а сама чекає від неї порятунку.

— Мамо, — чує вона поруч.

Чи то її голос, чи Іванни.

— Що з тобою? — біля неї стоїть розгублена донька.

— Господи! — зітхає Настя, зрозумівши, що то був лише сон. — Уві сні таке приверзлося.

— Ти кричала так, що я на кухні почула.

— Нашу бабусю бачила уві сні, — підводячись, пояснила доньці. — Посидь біля мене.

Іванна сіла поруч, пригорнулася до матері. Настя обняла доньку, поцілувала у маківку. Здалося, що нема жодних хвилювань та життєвих негараздів, є донечка, яка ніби й виросла, а залишилася такою ж дитиною, милою та беззахисною.

— Знаєш, моя люба, — сказала Настя, — я весь час думаю про маму. Останнім часом чомусь згадую те, коли її образила словом чи щось не зробила, не допомогла їй. З’явилося відчуття провини… Колись не зателефонувала вчасно, хоча знаю, як вона завжди хвилюється за мене. Можна було б їй купити гарний подарунок, а я дарувала лише необхідне. Виню себе в тому, що мало її обіймала, рідко казала теплі слова. Тепер навіть не знаю, чи зможу колись надолужити згаяне? І чому ми, люди, починаємо жалкувати лише тоді, коли стає пізно? Найстрашніше те, що каяття приходить запізно, коли вже не можна нічого змінити. Зазвичай люди розуміють помилки свого життя або біля порожнечі чорної могили, яка готова назавжди відібрати рідну людину, або на порозі своєї вічності. А нам для того, щоб огорнути своїх рідних любов’ю, піклуватися про них, дається ціле життя. Ми вбиваємо час на непотріб, на якісь дрібниці, і все для того, щоб колись про це жалкувати?

— На те ми й люди, щоб робити дурниці, а потім їх виправляти, — тихо промовила Іванна. — Мамо, чому ти говориш про бабусю так, ніби… наче з нею вже сталося щось жахливе? Вона ж тобі телефонувала?

— Так, але ми всі розуміємо, що з нею щось трапилося. Розуміємо і нічого не робимо. Так не можна далі.

— Що ми можемо вдіяти? Поїхати в Росію, як тітка Ніна, як бабуся? Навіть заяву в міліції не приймуть, бо вона жива, не зникла безвісти. Просити її знайти? Посміються з нас і на тому все, скажуть, що бабуся самостійна людина і має право бути там, де вважає за потрібне. Не телефонує? Так то її право, може, не хоче з нами спілкуватися. У тебе погане передчуття? Це до лікаря, а не в міліцію, чи пак, в поліцію.

Іванна пригорнулася до руки матері, і Настя чула її тепле дихання, як у дитинстві, коли дівчинка любила засинати, обхопивши рученятами мамину руку.

— Воно-то так, доню, але моє серце вже стліло від хвилювань, — зітхнула Настя.

— Ти тільки себе гробиш, — сказала Іванна, — від цього нічого не зміниться. Потрібно чекати і вірити.

— Моя дівчинко, доросла донечка, — сказала розчулено Настя, — розкажи мені, як у тебе справи. Останнім часом ти кудись ходиш. Зізнавайся, знайшла подружку чи друга?

— Який друг, мамо! Звичайно, що ходжу в гості до подруги.

— Хто вона? Чому ти не познайомиш мене з нею?

— Вона соромиться до нас прийти.

— Чому?

— Вона старша від мене. Набагато. У неї є дитина, — пояснила Іванна.

— Скільки їй років?

— Тридцять. Вона розлучена, живе в гуртожитку.

— Де ти з нею познайомилася? — спитала Настя обережно, бо донька могла спалахнути в одну мить, якщо зачепити її за живе.

— У соцмережі, ВКонтакті.

Настя помовчала, обдумуючи, як спитати далі.

— Ми були з нею зареєстровані в одній групі, — пояснила донька, — знайшли багато спільного.

— Не в «Антимайдані»?

— Мамо, ти правильно сказала, що я вже доросла дівчинка, — Іванна підвелася, поправила скуйовджене волосся. З лагідної дівчинки вона вмить перетворилася на колючу, різку, якусь чужу. — Я маю повне право робити так, як вважаю за потрібне. І не важливо, чи я за Майдан, чи за Антимайдан. Свій вибір я робитиму сама!

— Доню, я чимось тебе образила?

— Я цього не сказала, — відповіла так холодно, що Насті стало зимно.

Іванна, не прощаючись, пішла. Виходить, що здогадки правильні. Як з нею ще поговорити, коли схована у панцир так, що нічим її звідти не вишкребеш? Можливо, попросити Гену поговорити з сестрою, щоб дізнатися більше?

Син прийшов додому по обіді. Свекруха його нагодувала — у неї був вихідний від мітингів, — потім Гена зайшов до матері.

— Як ти, мамо? — спитав з порога.

— Як завжди при застуді, — відповіла вона й розповіла про Іванну.

— Для мене це не новина, — сказав Геннадій і розказав усе, що знав про існування групи «Антимайдан», в якій була й сестра.

— Чому ти мені про це не розповів раніше? — запитала сина.

— Навіщо? Мало тобі переживань за бабуню?

— Все одно я повинна була знати, — наполягала Настя, роздумуючи, чи бачив син на сайті її фото.

— І подружку Іванни бачив, — додав Геннадій. — Скажу тобі одразу — ти була б не в захваті від такої дружби. Я їх зустрічав кілька разів біля гуртожитку на Маяковського. Таке враження, що ту жінку тягали по рейках-шпалах не один рік, а потім побиту, пом’яту та брудну кинули й води не дали помитися. Дитину шкода, таке гарне хлоп’ятко, але недоглянуте, брудне, бліде.

— Он воно як, — задумливо протягла жінка. — Ти не пробував поговорити з сестрою?

— Пробував. Одного разу навіть вирвав з її рук пляшку пива та цигарку й викинув геть. Сказав, що вдома ще й дупу надеру. І що отримав у відповідь? Матюки з двох чорних ротів. І де тільки вони такі слова знайшли?! Ні, мамо, з Іванною розмовляти неможливо! Нехай ще татко або бабця спробують.

— Якщо ми з тобою не змогли, то батькові й поготів не вдасться, — задумливо мовила Настя. — Бабця, кажеш? Не думаю, що у неї вийде. Виберу слушну мить й сама ще раз спробую поговорити. А ти все-таки спробуй з Іванною по-доброму, спокійно поговорити. Гаразд?

— Добре, — зітхнув Гена.

— Не бачив, який зараз прапор висить над міськвиконкомом? — поцікавилася Настя, згадавши розповідь свекрухи.

— У нас, мамо, як у «Весіллі в Малинівці», — посміхнувся Геннадій. — Вчора висіла якась ганчірка невідомого походження, потім її зняли, вивісили український прапор, потім змінили на прапор Новоросії, потому — знову наш. Зранку — «білі», ввечері — «червоні», вибирай, що більше до вподоби!

— Просто жах! Цікаво, хто міняє прапори?

— Не знаю, але чув, що це відбувається не без допомоги міліції. Я там не буваю, краще знає наша бабця, тож треба у неї спитати.

— Чому та міліція не стежить за порядком? — обурилася Настя. — Отримують зарплатню українську, а вішають чортзна-чиї прапори!

— А у нас є міліція? — син іронічно посміхнувся. — Потрібно звикати, що її у нас вже немає.

— Твій друг Антон працює у правоохоронних органах, — нагадала Настя. — Що він говорить?

— Те, що він — людина маленька, що накажуть — виконує. Мамо, ти ж розумієш, що не він замовляє музику, Антон лише її виконує.

— Зрозуміло, — зітхнула Настя, — що нічого не зрозуміло.

⇐ Предыдущая 20 21 22 23 242526 27 28 29 Следующая ⇒