Розділ 23

Розділ 23

Людмила зателефонувала Насті й радісно повідомила, що два номери газети, у яких були дописи Віри Сєвєродонецької, викликали жвавий інтерес у сумчан.

— Ти навіть не уявляєш, як ти мені допомогла! — весело защебетала подруга. — Газети розкуповують на «ура!», мій шеф аж стрибає від радощів, а читачі чекають новий матеріал. Уявляєш, ми достеменно не знаємо, що відбувається на сході країни, а тут із перших вуст! Настю, зараз погляди всієї України прикуті до Донбасу, бо незрозуміло, що у вас відбувається. Чи справді все населення прагне взяти участь у референдумі? Чи лише одиниці? І чому виник потяг до федералізації? Чим це пояснити? — вона засипала питаннями.

— Прошу тебе, зупинися! — Настя не встигала сприймати одразу стільки питань. — З того мішка запитань я зрозуміла, що тебе цікавить, чи насправді багато людей бажають відділитися від України і чому. Так?

— Не лише мене цікавить, а всіх нас!

— Людо, ти вже давно не приїжджала додому, тож можеш навідати матір і все побачити на власні очі, — зауважила Настя.

— Не можу і не приїду найближчим часом, — відповіла Людмила.

— Але чому?!

— На те є багато причин. По-перше, в такий час мені ніхто не дасть відпустку навіть на тиждень, — охоче пояснила Люда. — По-друге, я зможу побачити події лише поверхово, а ти працюєш у великому колективі, живеш у місті, їздиш у громадському транспорті, чуєш розмови сусідів, тому лише ти можеш зазирнути у корінь проблеми.

— Я?! Чи я експерт? Чи політолог?

— Саме тому й важлива твоя думка як пересічного громадянина, а не фахівця! — із натхненням сказала подруга. — Я вже зробила анонс, тому ти не можеш мене підвести. Повідомила, що впродовж якогось часу ми намагатимемося дізнатися від тебе, чому на Донбасі неспокійно. А думку політиків люди можуть самі почути по телебаченню.

— А ти не думала, що у мене не вийде?

— Вийде! Я знаю, — запевнила Люда.

— І все-таки, чому ти не приїздиш до матері? — Настя поставила питання руба.

— Ти ж знаєш мою маму, у неї складний характер, — пригніченим голосом відповіла Людмила, — вона не сприймає мої погляди, а я — її.

— Але ж все одно вона твоя мати.

— Вона мені такого наговорила! — Люда тяжко зітхнула. — Дорікнула, що мене вже обробили бандерівці, що я продалася правосєкам, зрадила і свою матір, і своїх односельців, сказала, що їй соромно за таку доньку. Ось так.

— То вона зопалу, — мовила Настя, — охолоне й буде шкодувати за свої необережні докори.

— А ти б поїхала на моєму місці після того, як тобі рідна мати кинула «Краще б я тебе у лоні задавила, ніж вилупила зрадницю!»?

— О Господи! Чи Петрівна з глузду з’їхала? Хочеш, я з нею поговорю? — обережно спитала Настя.

— Ні! Ні в якому разі! — одразу заперечила Людмила. — Вона сказала, що не хоче більше мене бачити, тож поки що я в село не поїду. А далі… буде видно.

— Так, час розставить усе по місцях, — сказала їй Настя, — але я впевнена, що все буде добре і ви помиритеся.

— Взагалі-то я з нею не сварилася. Мене так заціпило від почутого, що я навіть не змогла огризнутися. Досить про це. Краще скажи, коли мені допис надішлеш?

— Скоро, — відповіла Настя, бо вже подумки погодилася написати свої роздуми.

— Тобі надіслати газетки?

— Не треба. Складай докупи, колись заберу, — відповіла Настя, — не хочу, щоб мої домашні знали про них. У нас і так напруження в родині, от-от лусне, обірветься, і тоді буде щось на кшталт того, що ти розповіла про свою матір.

Подруги тепло розпрощалися, й Настя взялася до роботи. Добре, що була вдома сама і їй ніхто не заважав. Почала писати замітку для газети без вагань — вона як звичайна мешканка міста має своє бачення подій, навіть якщо воно помилкове.

«Скажу одразу: так, у нашому місті дуже бояться бЕндерівців, яких ніхто ніколи не бачив. Якщо спитати, хто такий Бандера, більшість не зможуть дати відповідь, бо навіть вимовляють його прізвище неправильно, — написала Настя. Їй було важко сформулювати думку так, щоб було зрозуміло читачеві. Вона довго не могла визначитися, як це зробити. Врешті-решт, вирішила написати так, як думається. Якщо Людмила знайде помилки або «плаваючі» думки, то виправить. Настя пообіцяла написати так, як вона думає, то й зробить так, тому продовжила: — А ще дужче частина людей нажахана Правим сектором, хоча теж не в курсі, що то таке. У нашому місті існує табу на українську мову (бо запишуть у бандерівців) та навіть на гімн і прапор України (за це можуть побити). У місті плюють на сорочки-вишиванки на базарі та можуть надавати стусанів або й кинути в оселю коктейль Молотова за проукраїнські погляди. Нещодавно моя подруга розповіла про випадок на Центральному ринку. Юнак привітався з іншим словами «Слава Україні!». Не можу стверджувати, що це він зробив з патріотичних міркувань, але хлопцеві довелося дорого поплатитися за необережні слова. На нього одразу посипалися прокльони, кілометрові матюки, підприємці жбурляли в нього тим, за що тільки-но просили чималеньку суму, — своїм крамом, не шкодуючи нічого. В нещасного летіли консервні банки, ковбаса, труси та чоботи. Чоловіки, які торгують на «залізці»[5], почувши галас, прибігли, покинувши свої контейнери, й почали гамселити юнака. Лише один мій знайомий чоловік, татарин за національністю, кинувся рятувати бідолаху. Він вирвав скривавленого та побитого хлопця з лап озвірілого натовпу і заштовхнув у таксі. Можливо, така поведінка моїх земляків здасться мешканцям інших регіонів дикістю, бо живемо у цивілізованій країні, але цей факт справді був. Якщо комусь заманеться підійти до тих людей і спитати про причину ненависті до українського вітання — не раджу, бо дістанеться й вам на горіхи.

Прикро визнавати, але більша частина мешканців Донбасу страждає на тяжку форму інтелектуальної потворності, фактично це нащадки Шарикова. Тут звикли до кріпацтва, новітні князьки роками давали роботу — і кріпаки їм доземно вклонялись! Зникли великі заводи, зросли статки олігархів, які кидали подачку з барського столу, — і кріпаки дякували їм за крихти! Майдан розірвав кайдани рабства, уся країна радіє, а тут лячно: де мої кайдани? А з Києва кричать: «Донбас, підніми голову!» Майдан і Донбас — різні поняття. У Києві на Майдані зібралися однодумці з усієї країни, а в нашому місті у той час перевіряли правоохоронці лише за те, що людина сфотографувалася на Майдані і мала необачність викласти фото в соцмережі. То змушена була доводити службам, що не брала участі у протистояннях. Або ти приїхав автівкою з Києва від доньки, що там навчається, у тебе одразу ж машину заганяють на штрафмайданчик до з’ясування причин перебування в Києві. Уявіть, як тут живеться проукраїнським громадянам, якщо вони не можуть навіть поїхати у столицю своєї країни!

Зараз багато хто намагається зрозуміти таку позицію жителів Донбасу, шукаючи причини їх бажання відділитися від України. Після анексії Криму почали в соцмережах з’являтися повідомлення, що Донбас Києву не потрібний. Якщо не потрібний, то підемо в Росію! І тут почалося з’ясовування, хто росіянин, хто українець. Дивно! Ми до цього часу ніколи не думали, якої національності навіть наші родичі! І як не пишатися тим, що ти росіянин, після слів отця Трохима Потоки на мітингу комуністів «Блажен тот, кто родился русским!»?! У мешканців міста вже нема довіри до правоохоронних органів, Києву ми не потрібні, залишається одне: сподіватися лише на себе. А в Криму зарплатня вища, пенсії кращі — у це свято вірять. Нехай буде Путін, він зробить життя кращим. Нам потрібний пастух, бо ми звикли ходити стадом. Підняти голову — боязко. Уткнути погляд у землю — спокійніше. Можна скільки завгодно засуджувати такі погляди і тих людей, але є велике АЛЕ. Де депутати Верховної Ради? У Києві, у залі засідань, а ще на екранах телевізорів повчають, як жити. Чому жодний депутат не показав носа в нашому місті? Я співчуваю Турчинову, Яценюку, Авакову — їм випало працювати в дуже складних умовах, коли потрібно їхати автівкою на пробитих колесах, але є ще багато у владі людей, які не гальмують, а допомагають рухатися вперед. І вони повинні бути тут! І не збирати на мітинги людей, а йти у школи до педагогів, у робітничі колективи, в офіси і т. д. Жодного з них тут не було! Місцеві можновладці теж засіли в кабінетах, відгородившись від народу охороною. Можна було хоча б їх викликати в столицю і провести з ними якусь роботу, щоб не допустити саботажу на місцях? А комуністи в цей час плідно продовжували працювати на місцях. Незрозумілого багато, питань — море. Що таке федералізація? Не знаємо. Що таке НАТО? Хтозна, але щось страшне. Яка різниця між нацизмом і націоналізмом? Бог його зна. Що таке фашизм? Комуністи пояснили чітко: київська хунта. Це вбивалося в голови людей не один день. Населення хворе, а хворих не відкидають, а лікують.

Наближається день референдуму, є загроза повторення кримського сценарію, більшість мешканців хворі, але готові йти голосувати. І тут негайно потрібні ліки, які мають надійти з Києва, поки не пізно, бо працьовиті комуністи розповсюдили вірус сепаратизму на численних мітингах. Вони та проросійська пропаганда зробили свою чорну справу, сформувавши образ ворога у вигляді Правого сектора та бандерівців. А перша помилка нової влади була в тому, що зачепила питання мови. Одразу ж це підхопила міцна у нашому місті партія комуністів, які вивели формулу: Свободівці + Правий сектор + бандерівці + заборона мови = вороги! Нікого не цікавило те, що партія Свобода і ПС — різні речі, але комуністи постаралися, щоб формула стала червоною ганчіркою для сходу. Слід віддати належне працьовитості комуністів — лише вони постійно збирали людей, проводили мітинги, загалом утверджували бруд, що лився потоком з російських каналів. Партія комуністів з легкої руки Партії регіонів формувала образ ворога, і основним ворогом швидко став Правий сектор. Знаю, що в нашому місті є багато людей, які мають гордість і цінують свободу. Є частина, яка лише зараз відчула, як любить свою Україну, свою землю. Які ліки потрібні поки що хворій частині? Потрібно, щоб Київ прислав нам ліки у вигляді негайної зміни місцевої влади, заборони комуністичної партії, зміни правоохоронців за бездіяльність, люстрації суддів і прокуратури. Потрібно, щоб мер ішов до людей, а не вони до нього.

Ви знаєте, як потрапити на прийом до мера або хоча б до його зама? Ви повинні написати заяву, чому саме до нього, потім перевірять вас і ваших родичів до сьомого коліна, з’ясують, чи не мали ви судимості і т.д, хіба що аналізи сечі не треба здавати, і то не факт, що вас приймуть, а скоріш за все, відішлють у ту ж службу, на яку ви хотіли поскаржитися. У виконкомі частина працівників мають проукраїнські погляди, але вони не можуть висловити свою думку — жодного слова в пресі чи на зустрічах із мешканцями міста.

Не можу сказати, що в місті повна анархія, але ми наближаємося до неї. Попри все, сподіваюся, що здоровий глузд візьме гору і на незаконний референдум мешканці міста не підуть, зрозумівши, що взяти у ньому участь — це вирити могилу собі і своїм дітям».

Закінчила Настя допис, як завжди, вказавши, що то є лише її особисте бачення подій.

⇐ Предыдущая 16 17 18 19 202122 23 24 25 Следующая ⇒