Розділ 25

Розділ 25

Давно вже не телефонував Насті Костя з Нягані. Свекруха мала трьох дітей — синів Костю і Валерія та доньку Ларису. З Ларисою у Насті склалися добрі відносини ще відтоді, коли вони всі разом мешкали в одній квартирі. Костя закінчив льотне училище, потім інститут і наразі мешкав у Тюменській області. Раніше він телефонував Насті часто, потім одружився, пішли діти, тож дзвінки рідшали. Настя не ображалася, розуміючи, що вільний від польотів час Костя проводить у родинному колі. Не забуває поздоровити на свята, і то добре. А тут і не свято, а подзвонив. Розпитала про роботу, про діточок, поцікавилася справами.

— Вам зараз тяжко, — сказав Костя, — розумію, заборона мови і все таке. Але не переймайтеся, наш президент не дасть вас знищити, він вам допоможе, врятує.

— Не розумію, Костику, — розгубилася Настя, — від кого ваш президент хоче нас рятувати? Нас ніхто не ображає.

І тут його понесло! Те саме, що завжди: від укропів, «київської хунти», «фашистів» та Правого сектора. Марно Настя намагалася довести, що ніякого Правого сектора, як і бандерівців, тут немає, а фашистів — тим паче. Костю ніби підмінили. Захлинаючись від радощів, він розповідав про «теплу зустріч визволителів» в Артемівську, Красному Лимані, Дружківці, Краматорську та Горлівці, ніби Настя не була в курсі подій. Костя радів з того, що прапори ДНР замінили українські стяги в багатьох містах Донеччини, й вітав із проголошенням Луганської Народної Республіки[6] так, ніби щойно народився у нього самого первісток. Настя намагалася зупинити потік брудної радості, але зрозуміла марність зусиль і дала змогу виплеснути її.

— Ось проведете референдум, станете незалежними, буде федерація, тоді заживете! — закінчив він пафосно.

— Костю, — ледь стримуючи себе, сказала Настя, — по-перше, нема з чим нас вітати. Ніякої ДНР і ЛНР не може бути. Є Україна, вона єдина і неподільна. Якщо ваш президент нахабно відшматував її частину, то це ще нічого не значить. І ніякого референдуму не буде!

— Як не буде? Одинадцятого травня, чітко визначена дата!

— Керівництво країни не дасть провести цей псевдореферендум, як було у Криму та Севастополі, — чітко карбуючи кожне слово, мовила йому на те Настя. — І наші люди не підуть голосувати, якщо навіть будуть відкриті дільниці, не поведуться на заклики сепаратистів.

— Які сепаратисти?! — обурився Костя. — Виходить, що у Києві на Майдані були патріоти, а на Донбасі на людей навісили ярлик сепаратистів?! Донбас повинен відокремитися, щоб жити заможно. Лише федералізація приведе до процвітання краю! Невже вам не набридло жити у злиднях, коли донбасівці годують усю країну дармоїдів?!

— Що ти плетеш?! — не витримала Настя. — Подивися статистику, дізнайся, скільки дотаційних коштів отримує Донбас, який усіх годує, і скільки Західна Україна. А ще скажи мені, що таке федералізація?

Костя довго щось мимрив, намагаючись показати свою обізнаність.

— Зрозуміло, — сказала Настя, — раджу відкрити Інтернет і почитати визначення федералізації, перш ніж за неї так розпинатися.

— Ви там вважаєте мене неосвіченим? — ображено запитав Костя. — Виходить, що й моя мати, сестра — усі ми дурні, а одна ти розумна?

— Якщо хотів мене образити — у тебе не вийшло. Хотів поздоровити з проголошенням Лугандонії — також облом. Я тільки не зрозуміла, чому ти так ненавидиш свою Батьківщину? Ти ж народився в Україні…

— Я вже давно росіянин, — перебив він її, — і пишаюся цим, бо живу у великій державі…

— Де не можна розкрити рота? Де нема свободи слова? Пишайся, якщо тобі так приємно жити у державі-агресорі. Шкода тільки, що забув, звідки твоє коріння, — дорікнула чоловікові, розуміючи, що це може бути їхня остання розмова.

— Я був патріотом і ним залишуся! — різко відповів Костя. — Я б і зараз полетів в Україну і безкоштовно кидав би бомби на Карачун, аж поки стер би з лиця землі усю гору разом з укропами! — зі злом кинув наостанок.

— Добрячий з тебе патріот, «справжній», — почув у відповідь іронічне. — Краще вже прилетів би на Батьківщину і кинув кілька бомб на Воронянське кладовище[7]. Чому б і ні? Зрівняв би з землею могили своїх предків, свого дідуся, прабабусі, прадіда. І пишався б тим, що ти росіянин!

Настя відімкнула телефон, нездатна слухати далі Костину маячню. Чомусь так розхвилювалася, аж тремтіли пальці. Вона попила чаю з мелісою — не допомагає. Розмова з чоловіковим братом так її розізлила, що не було сил стримати збудження. Щоб заспокоїтися, потрібно щось робити. Настя дістала тарілки, зібравшись навести лад у шафі.

Події останніх місяців вибили зі звичної колії життя. Ранок починався з перегляду новин, телевізор не вимикався цілий день, і знову новини до пізньої ночі. І з кожною хвилиною — відчуття небезпеки, яке висить дамокловим мечем.

Ні на що не піднімалися руки, і здавалося, окрім неї, нікому нема діла до того, що квартира поступово обростає брудом. Кожен із членів родини щось прибирав на своїй малій території, але то було окозамилювання, коли прибрано посеред кімнати, а у шафах ніби торнадо пронеслося, залишивши на меблях та підвіконнях шар пилу. Настя дістала тарілки з масними плямами та чашки зі слідами чаювання, взялася чистити посуд. Щіточкою терла чашки нервово, ніби намагаючись зчистити разом з коричневим нальотом від чаю та кави весь бруд, який останнім часом з’явився не лише на посуді та меблях, а й у відносинах поміж ними.

Чому так сталося в родині, де нещодавно панували мир та злагода? Чому всі стали такі нервові та збуджені? Кажуть, що спільне горе людей єднає, то чому, коли стало неспокійно в країні, спокій покинув їхню родину? Іванна взагалі не хоче ні з ким спілкуватися після сварки з братом. Дівчина ніби є вдома, і в той самий час вона, як той кіт, що гуляє сам по собі. Ображається за те, що довелося переселитися до кімнати бабусі? Можна трохи потерпіти, син збирається влітку перейти жити на квартиру, яку знімають разом із Оксанкою. Геннадій мало буває вдома, але і тоді вони майже не розмовляють з батьком, хоча поміж ними не пробігала чорна кішка. У свекрухи на мітингах геть знесло дах, вона нікого не чує, окрім ораторів під чужими прапорами. Дивиться на всіх домашніх так, ніби навколо одні дурні, лише вона розумна.

З чоловіком Настя завжди знаходила спільну мову, хоча інтереси вони мали різні. Зараз із ним можна говорити лише про роботу, бо події в країні його «дратують, і все». Настя намагалася стримано з ним поговорити, щоб зрозуміти, як можна спокійно ставитися до того, що твориться в країні, у їхній рідній державі, де ллється кров молодих хлопців-захисників, однолітків їхнього сина, — все марно. Чоловік ніби відмежувався стіною від усього, що відбувається навколо, лише кілька разів сказав: «Я не хочу знати, як ділять між собою владу олігархи за сценарієм Америки, і мені байдуже, хто кого вбиває, мені потрібна робота й зарплата, а інше мене не обходить». Повна байдужість. Звідки вона в нього? Виходить, що не знала Настя свого чоловіка, помилково сприймаючи його звичайну бездушність і байдужість за спокійність та врівноваженість. Нещодавно їх на роботі поставили в різні зміни, тож Настя в душі пораділа, що вони будуть менше бачитися. Коли таке було? Ніколи. Зазвичай вони були завжди і всюди разом — на роботі, вдома, у відпустці, на дачі, в селі.

Іноді емоції та враження переповнюють настільки, що хочеться одразу з кимось поговорити, а виявляється — нема з ким. Так не можна жити далі. Щось потрібно робити. Але що? Поговорити з подругою? Можливо, Аліска щось порадить. Вона завжди знаходила слова втіхи та розради.

Настя, затиснувши мобільник між плечем і вухом, подзвонила Алісі.

— Привіт, сонце! — та одразу озвалася в слухавці.

— Вітаю. А ти чому така весела? — поцікавилася Настя.

— Є надія на вирішення нашої проблеми з кредитом! — радісно сповістила подруга.

— О! Вітаю! Суд прийняв рішення на вашу користь?

— Ага! Від наших судів дочекаєшся! Тим більше, коли мова йде про банк Коломойського, де все наперед проплачено.

— Тоді що? Ти можеш пояснити?

— У Криму всі боржники «Приватбанку» звільнені від зобов’язань по кредитах — так сказав Путін.

— А ти яким боком до цього?

— Референдум! Незабаром проголосуємо — і ми теж будемо в Росії! І тоді я чхала на кредит! — не стримуючи радості, сповістила Аліса.

— Ти вважаєш, що ми потрібні Росії?! Аліско, не дратуй мене, повторення кримського сценарію не буде. Невже тобі не зрозуміло? Йде АТО, в якій гинуть наші солдати, відстоюючи свою землю, — вже з цього можна зробити висновок, що більше ні метра ворогові не віддадуть.

— Ось побачиш, проголосуємо на референдумі — і Путін нас забере до складу Росії.

— Якщо проголосуєте, то він одразу ж введе війська на нашу землю і буде війна. Нехай ти не лазиш по Інтернету, але ж телевізор дивишся, слухаєш, що там говорять?

— Брехня з усіх боків. Нікому не вірю.

— Тоді сама повинна розуміти, що не можна діяти за сценарієм, який розроблений керівником сусідньої держави. Невже незрозуміло, кому і навіщо потрібний цей псевдореферендум? — вже не стримуючи роздратування, сказала Настя. — Якщо навіть він відбудеться, то його ніхто не визнає. Аліско, ти ж розумна жінка!

— Нехай я дурна, як чіп, — невдоволено мовила подруга, — не читаю Інтернет, бо комп’ютер один на всю родину, нічого не розумію в політиці. Тоді поясни мені: на ринку всі теж дурні? Бо ми всі підемо голосувати, розуміючи, що краще вже жити в Росії з великими зарплатами і пенсіями, ніж ходити рабами під київською хунтою з голими задами!

— Здається, що ми говоримо і не чуємо одна одну, — не стримувала хвилювання Настя. — Я тобі про Хому, а ти мені про Ярему. Скажи, чи правда весь ринок піде голосувати?

— Не підуть лише одиниці, бо вони ще не розуміють переваги життя в Росії, — відсапавшись, уже спокійніше сказала Аліса і додала: — Або ті, у кого нема кредитів.

— Ти готова за звільнення від ярма кредиту продати свою Батьківщину?

— Прошу тебе, Насте, не починай мене закликати до патріотизму! Була б ти на моєму місці, то й рідного батька продала б. А я нікого не продаю, просто віддам свій голос за приєднання до багатої і сильної країни. Що в цьому поганого?

— Ти так нічого й не зрозуміла, — зітхнула Настя. — Алісо, прошу тебе, не ходи на референдум, бо прийде час, коли ти будеш шкодувати, але буде пізно.

— І не вмовляй. Я вже зробила свій вибір.

— Не можу повірити, що чую таке від тебе, — Настя помовчала і вирішила крити козирем: — Алісо, моя люба подружко, якщо ти підеш, то я перестану з тобою спілкуватися.

У відповідь Аліса голосно розсміялася. Настя терпляче вислухала регіт у слухавці.

— Куди ти дінешся від мене?! Ми були багато років разом і надалі будемо. Я ж тебе люблю!

— Я тебе також, — відповіла Настя, — але розлюблю, якщо попрешся на голосування.

— А чому це ти вказуєш усім, що їм робити? — голос свекрухи, що ввійшла непомітно, злякав Настю. Тарілка вислизнула з її рук, впала на підлогу й розбилася на друзки.

— Бувай! — кинула в слухавку і вимкнула телефон.

— Бач, моду взяла всім наказувати! — обурювалася свекруха. — То мені не можна ходити на мітинги комуністів, то Семенівна не така, а тепер вже й подрузі заборони понавиписувала!

— Мамо, ви не з тієї ноги встали? — сказала спокійно Настя й заходилася збирати уламки тарілки.

— Ще й розгепала мою улюблену тарілку! — не вгамовувалася свекруха. — Тепер таких уже не купиш! Глибока, зручна…

— Я зараз піду й куплю таку саму, — чітко карбуючи слова, промовила жінка.

— Де ти її візьмеш?! Кажу ж тобі, що таких уже не роблять, — невдоволено бубоніла стара.

— Добре, я замість однієї куплю вам дві.

Настя поставила в раковину недомитий посуд, витерла руки фартухом.

— Прийде Іванна, нехай доприбирає у шафці, — сказала Настя, поспіхом вдягаючись.

На вулиці було сонячно і по-весняному свіжо. Настя на повні груди вдихнула щедро насичене весною повітря. Їй потрібно було заспокоїтися. Можливо, вона сама роздратована й це передається оточуючим?

Останні робочі зміни були важкі. Керівництво безперервно нагадувало, щоб не вели розмови про політику і не забували, що виробничий процес найголовніший. Доводилося постійно стримувати себе. Куди не підійди — всюди розмови про події в країні. Так, то особисте право кожного мати свою думку. З цим іще можна змиритися і вдавати, що не дослухаєшся до розмов. Але звідки стільки жорстокості, особливо у молоді, коли вони відкрито радіють, що «укрів розбили» чи «наші рєбята молодці — збили гвинтокрил з нациками»? Так і хочеться сказати: на місці загиблих міг бути ти сам, твій батько, син, родич, тоді б ти також радів? І як взагалі можна радіти з чиєїсь смерті? Звідки у них така ненависть до всього українського? Чи то такий протест через невдоволення владою? Так зробіть щось, змініть її на краще, а не радійте із гибелі солдатів! Не можна нічого сказати — одразу звільнять з роботи. Доводиться відходити подалі, щоб не чути такі розмови. Мовчати, коли хочеться кричати до хрипоти, до втрати голосу. Нічого не робити, коли хочеться підійти і вмазати з усієї сили в чиюсь пику. Від цього вже й робота не в радість, вона стала випробуванням на міцність її нервової системи. Настя відчувала: ще трохи — й одного разу не зможе опанувати себе і зірветься. Напруга зростала з кожним прожитим днем, і вона сама вже стала, як оголений нерв: тільки зачепи — одразу болісна реакція. Чи надовго їй іще вистачить сил терпіти біль?

Настя йшла вулицею, поринувши у роздуми, і не помітила, що давно пройшла повз магазин, де продається посуд. Нічого страшного, зате провітрилася. Вона повернула назад і вже доходила до крамниці, коли почула недалеко заклики прийти на референдум. Горлала зелена автівка комуністів. Неподалік від Насті зупинилася старенька бабуся, згорблена, вона опиралася на палицю. Стара, побачивши червоний прапор комуністів на машині, низько, по самий пояс вклонилася, приклавши вільну руку до грудей, а потім наклала хрест услід «запорожцю».

— О, Господи! — зітхнула Настя й пішла далі.

Вона вже майже дійшла до крамниці з посудом, коли на стовпі помітила оголошення із закликом прийти на референдум.

— Не дочекаєтесь, — кинула Настя й одним вправним рухом зірвала лист жовтого паперу.

Він знявся легко, напевно, його щойно приліпили, бо ще й білий клей ПВА не встиг засохнути. Настя, забувши про кляті миски, швидко пішла до наступного стовпа. Зірвала оголошення, зіжмакала з люттю, жбурнула на землю ще й розтоптала ногою, як гада. Ще один стовп, ще один заклик. Настя почала відривати, коли поруч зупинився перехожий.

— А що це ти твориш? — невдоволено й голосно запитав чоловік.

Настя мовчки зняла папір. Навіщо зчиняти сварку? Раптом як з-під землі виросли перед нею два міцні молодики.

— Ти що, сука, робиш? — просичав один з них їй в обличчя.

Перекошене від гніву лице не на жарт налякало жінку. Вона навіть не змогла одразу й слова мовити у своє виправдання, коли до неї почали підходити перехожі. Невдоволення натовпу було схоже на неочікуваний вибух. З усіх боків водночас на перелякану та розгублену жінку з аркушем у руках посипалося:

— Ах ти, стерво! Ти диви, що коїть!

— Не хоче, падлюка, щоб був вільним Донбас!

— Може, вона бендерівка?

— Чи з Правого сектора?

— Провокаторша! Тримайте її!

Майже водночас із прокляттями посипалися удари. Жінки шарпали її за поли куртки, за рукава, хтось вчепився у волосся, по спині чоловік ударив кулаком.

— Стійте! — крикнула Настя, опанувавши себе. — Ви що, прийняли мене за ворога? Ви ще не знаєте про зміну дати проведення референдуму?

Удари й прокльони вмить стихли. Настя зрозуміла, що має шанс уникнути лінчування своїми земляками.

— Щойно повідомили, що референдум переноситься, — продовжила вона, намагаючись триматися впевнено, хоча добре усвідомлювала, що її вигадка може й не спрацювати. — Ці оголошення роздали ще вчора, а сьогодні отримали інші вказівки, тож мене послали зі штабу негайно їх зняти.

Вона послалася на якийсь штаб, це слово було магічним.

— То ти працюєш за вказівкою штабу? — запитав молодчик, який щойно готовий був розірвати жінку на шматки. — Так би й сказала! А ми подумали, що ти наш ворог.

— Який ворог? — Настя подивилася на оточуючих. — А я вас прийняла за ворогів Донбасу.

— Помилочка вийшла, — чоловік почухав потилицю. — Ти, той…

— Проїхали, — Настя підняла відірваний ґудзик. — Краще допоможіть мені познімати оголошення, поки клей не засох. Ви йдіть по Гвардійському проспекту аж до Донецької вулиці, а я перевірю вулицю Гагаріна.

— Давайте, хлопці, швиденько пробіжимося по проспекту, — дав наказ один із молодиків.

Настя швидко чкурнула у квартал. Коли забігла за ріг свого будинку, озирнулася — погоні не було. Швидше до рятівного під’їзду! Вхідні металеві двері погнуті, не замикаються, мить відсапалася й побігла сходами нагору. На п’ятому поверсі, вже біля дверей своєї квартири, відчула справжній страх. Усередині все тремтіло, як незастиглий холодець у мисці, ноги підкошувалися, і всю її било мов у пропасниці. Все ще не вірячи у свій порятунок, вона кілька хвилин стояла, опершись на перила, й вслухалася у кожен звук. В колінах грали жилки, мов чутливі струни. Зробила крок до дверей і не втрималася на ногах — вони підкосилися й Настя впала, боляче вдарившись коліном. Брудна, з розкуйовдженим волоссям, з розбитим коліном, Настя зайшла в квартиру й одразу ж наткнулася на гострий погляд свекрухи.

— Купила? — запитала вона Настю в коридорі.

Вузький і темний коридор не дав жінці розгледіти стан невістки.

— Що? — спитала розгублено Настя.

— Миску купила, питаю?

— А, миску. Закінчилися переді мною, залишилися одні стусани, — сказала вона й увімкнула світло.

— Господи! Що з тобою? — стривожилася свекруха. — Тебе пограбували?

— Мамо, що з тобою? — з кухні вийшла донька.

— Кажу ж вам, що замість мисок були стусани, тож я попала під безкоштовну роздачу, — сказала Настя й пішла у свою кімнату.

Було боляче. Не так у тілі, як на душі. Хотілося відчути себе маленькою дівчинкою, коли можна було прихилитися до мами, втопитися у її теплих обіймах і сховатися від кривдників.

— Синку, ти вже в місті? — спитала вона по телефону, бо знала, що Геннадій вдень поїхав у Лисичанськ на замовлення.

— Незабаром буду. А що?

— Відвези мене в село, — попросила сина.

— Навіщо?

— Полити розсаду.

— Але ж завтра вранці тобі на роботу, — нагадав Гена й одразу ж виправився: — Завтра я тебе раненько заберу. Добре?

— Гаразд.

Хотілося побути наодинці. У маминій хаті можна почуватися в безпеці. Там затишок, але нема мами. Проте є її хустка…

⇐ Предыдущая 18 19 20 21 222324 25 26 27 Следующая ⇒