Розділ 21

Розділ 21

Настя налила води в останню лунку з розсадою помідорів, пішла в садок за хатою, сіла на лавку під вишнею. Тільки тут вона могла відпочити душею, милуючись весняними барвами. Під деревами зацвів синьоокий барвінок, простелився килимком, радіє теплу. Пустун-вітер бавився білою піною вишні, а теплий і вогкий дух порушеної пухкої землі приємно лоскотав жінці обличчя. Настя вдихнула весняне повітря на повні груди. Нестерпно солодко пахли дерева, облиті цвітом. Легкий подих вітру — і на соковиті листочки барвінку вже спадають легкими хмаринками пелюстки.

У будинку віяло тишею та сумом. По кутках дрімала темрява, і все у кімнаті Насті вперше здалося сірим і незатишним. Вона сіла на диван, огледілася. Усі речі на своїх місцях, усе так, як було при мамі. Біля порога її капці, подаровані Настею на день народження, ніби мама щойно взула калоші й вийшла на город або посидіти з сусідкою на вулиці біля паркану. На краєчку дивана — мамина квітчаста хустка. Настя взяла її, вдихнула запах — хустинка ще берегла мамин аромат. І так стало сумно без матері! Жінка відчула себе по-дитячому беззахисною та покинутою. Разом із мамою з її життя зникло щось світле, життєстверджуюче, тепле. Тривожне почуття неминучості шаленою хвилею накотило зненацька, готове роздушити в ній останню краплинку надії.

— Матусю, — Настя вткнулася обличчям у хустинку, і біль, який давно накопичувався в душі, перейшов усі межі й полився невтішними сльозами. — Моя мамочко, де ти? Мені погано без тебе, — скиглила побитим собакою. — Чому ти не сказала мені, що поїдеш? Я б тебе від себе не відпустила.

Настя довго плакала. Здавалося, з її життя зникло найсвітліше, залишивши сіре, невідоме, невизначене й жахливе. Її душив біль втрати єдиної людини, якій вона могла в хвилину щастя або найбільшого душевного неспокою розкрити всю себе й знайти підтримку, почути відгук своїх почуттів.

— Матусю, моя хороша, — впівголоса говорила жінка крізь сльози, — якби ти знала, як мені тяжко! Іванна нарешті помирилася з Геником, але ж я бачу, що у них напружені стосунки. Якби ти, матусю, була поруч, було б усе інакше. Свекруха мене почала недолюблювати, можливо, навіть і зневажати, а я… Я не можу спокійно слухати, як вона радіє перемогам сепаратистів. Мамо, ти навіть не уявляєш, що у нас коїться. Світ перевернувся догори дриґом. Йде антитерористична операція, гинуть молоді хлопці, а навколо мене стільки бидла, яке радіє з їхніх смертей, обзиваючи справжніх героїв укропами, нациками, фашистами. У мене вже серце тліє від болю. Мамо, ти мене розумієш? Я знаю, що так, бо ти сама мати, у тебе чуйне, вразливе й добре серце. Якби ти була тут, ти плакала б за кожним загиблим юнаком, як за своїм сином. Мамо, так тяжко без тебе!

Настя дала собі волю виговоритися. Вона розповідала про всі події так, ніби мати могла її чути. Розказала про міста, які взяли під свій контроль самопроголошені командири, про жителів Донбасу, яких «ніхто не чує», про масове зараження сепаратизмом та про проголошення ДНР, а потім і ЛНР, про заклики до референдуму.

— Мамо, якби ти була тут, то не впізнала би багатьох своїх знайомих, — продовжила жінка. — У них ніби чорт вселився. Хіба можна ненавидіти рідну землю? Свою країну? Ти мене навчила любити свою землю, і тепер серце крається за її долю. Чому? Мамо, чому люди стали такі злі? Навіщо вбивають одне одного? Ой, мамо, якби ти була поруч, мені було б набагато легше. Можливо, ти б змогла мені розтлумачити, що я зробила не так у вихованні своїх дітей? Де схибила? Чому Іванна радіє, коли передають про вбитих наших солдатів? Відкрито вона про це не говорить, але ж я не сліпа, бачу, як вона аж підстрибує від радощів. Геник зовсім не такий. Він чутливий, вразливий, такий, як ми з тобою, мамо. Я ж однаково виховувала дітей, а вони тепер ніби вороги. Скажи мені, мамо, як жити далі? — тужила жінка, не помічаючи, що тихий вечір уже зазирнув у вікно і розклав тіні по кімнаті.

Зморена, виснажена жінка поклала мамину хустку під голову, натягла на себе плед. Повний місяць завис у темному небі, зазирнув у вікно, де недвижимо лежала згорьована гарна жінка, по-дитячому згорнувшись калачиком…

Вранці весняне сонце впустило свої промені у вікно хати і веселий сонячний зайчик застрибав по кімнаті, віддзеркалившись від люстерка на столі. Настя прокинулася, глянула на годинник. «Господині твоєї нема, а ти все цокаєш», — подумки звернулася до нього. Вона обережно відсунула вбік Барсика, який не оминув нагоди підлізти до сонної жінки й розвалитися поруч. Кіт потягнувся, смачно позіхнув, задоволено замуркотів. Настя нагодувала кота й поспішила повернутися додому. Потрібно було знайти вільну хвилинку, щоб допомогти свекрусі на дачі, бо вже бурчить, що повна хата людей, а допомагати нікому. З тієї дачі зиску мало — земля піщана, скільки не лий води — все мало, але свекруха звикла в ній довбатися, щось та й зберуть по осені. Може, відправити на вихідні Іванну? Нехай би розвіялася, а то сидить вдома перед комп’ютером, де нема реального життя. Іноді виходить кудись з подружками, і то ненадовго. Інші матері мріють про таких доньок-домосідок, а Настя хвилювалася. У матері викликала тривогу така замкнутість молодої дівчини, яка не мала хлопця і, здавалося, не хоче його мати. Спробувала поговорити, відповідь майже завжди одна: «Усі вони козли, без них спокійніше». Можна здогадатися, що дівчину образив обранець, але Іванна вперто не хотіла ділитися своєю проблемою з матір’ю. Тож після кількох невдалих спроб викликати доньку на відвертість Настя вирішила почекати, поки переболить.

Валентина Петрівна вже була на городі, тож Настя не прощаючись пішла на маршрутку. На блокпосту перед містом автобус зупинили ополченці. У салон зайшов кремезний чоловік неслов’янської зовнішності — чорна густа борода, темні очі, смаглявий.

— Дакумент, пжалусьта, готовим, — наказав пасажирам і перекинув автомат через плече.

Усі пасажири притихли, мов миші, опустили очі, щоб не піймати на собі нахабний зухвалий погляд. Настя відчула приниження, ніби вона не у своїй країні, не на своїй землі. Було відчуття раба, якого поневолили, і тепер він не має права навіть поглянути на свого господаря, щоб не накликати на себе гнів. Люди мовчки, не роблячи різких рухів, повільно діставали паспорти, у відкритому вигляді подавали на перевірку. Чоловік зі зброєю повернув Насті паспорт, зупинився біля жінки, яка сиділа в одному ряду з нею, напевно, разом із донькою, білявою дівчинкою-підлітком, — саме вона стала об’єктом пильного погляду бородатого.

— Толко шестнадцать лєт? — здивовано сказав він. — А такой взрослый красивий дєвушка! Аткрой сюмочку, — наказав.

Боковим зором Настя бачила, як бідне дівча зі страху зіщулилося, притислося до матері.

— О! Тампакс! — раптом зареготів чоловік.

Ніхто не підвів погляд, а перелякана дівчина вмить почервоніла.

— Не бойся, дєвочка, — сказав чоловік, повертаючи їй сумочку, — у меня тоже єсть такой дочка, — він погладив її волосся, від чого дівчина здригнулася, а мати обняла її за плечі, намагаючись захистити. — Яблачко можна? — почувся його голос десь позаду, й без відповіді почулося хрумкотіння. «Щоб ти подавився!» — подумки побажала йому Настя.

— Єзжай! — дав команду водієві бородатий і вийшов з салону.

Автобус рушив. До автостанції пасажири їхали мовчки, тільки тихо схлипувала дівчина, давлячись слізьми. Коли всі вийшли з салону, Настя не втрималася, підійшла до дівчинки. Та вже не плакала, лише шмигала носом.

— Не переймайся ти так, — сказала, щоб заспокоїти білявку, — вони тут ненадовго. Потерпи трішки, незабаром наші війська підійдуть і поженуть цих дядьків зі зброєю на їхню історичну батьківщину.

— Хто підійде?! — аж підскочила на місці мати дівчини. — Бендери прийдуть? Не дочекаєтесь! — кричала вона, бризкаючи слиною. — То наші захисники! Як ви смієте?!

— Захисники? — у Насті округлилися очі. — Від кого нас потрібно захищати? Вас хтось ображав? Чи так, як тільки-но, принижував?

— Вони захищають нашу землю, землю моїх дідів!

— Від кого?

— Щоб не приїхали сюди правосєки та западенці, які сидять без роботи, а ми всіх їх годуємо! Перестанемо їх годувати, тоді заживемо, як люди! А ви мені тут розказуєте!

— Хто вона така? — запитав чоловік, напевно, знайомий жінки. — Що їй від вас потрібно?

— Може, заїжджа бендерівка, — відповіла жінка, — хоча й розмовляє по-нашому.

— Йди своєю дорогою, — сказав чоловік Насті, — поки я тобі пику не набив.

— За що? — Настя стенула плечима й навіть посміхнулася. — Вам сподобалось, як дівчинку принизили? Чи вам подобається, коли копирсаються у ваших сумках чужинці?

— Які вони чужинці? Вони наші захисники! Люди приїхали добровільно, щоб нам допомагати, бо розуміють, що тут живуть працьовиті люди, а отримують копійки, — розпинався дядько.

— То найманці, які прийшли вбивати наших людей на нашій землі, — сказала Настя спокійно, — і не за «спасибі», а за гроші.

— Провокаторша! — закричала жінка. — Люди, вона заслана! — кричала несамовито, тикаючи в бік Насті пальцем.

Почали підходити люди, і у Насті був лише один вихід — рятуватися якнайшвидше, тому вона швидко зробила ривок убік, щоб заскочити в таксі. Водій одразу від’їхав від місця пригоди.

— Що там у вас трапилося? — запитав він.

Ще не оговтавшись від гіркого досвіду, Настя відповіла:

— Пусте! Місце в автобусі не поділили.

— Бува, — посміхнувся таксист.

Вдома Настя одразу ж пішла до ванної кімнати. Вона пустила гарячу воду і довго стояла під душем. Теплі струмочки води стікали по тілу, змиваючи бруд ненависті земляків, їх озлобленості та невігластва, заспокоювали розбурхані емоції. Їй довго не хотілося виходити з-під душу, ніби з водою у зливну трубу можуть витекти неприємні спогади про бороданя в автобусі. Вода зробила своє діло — Насті стало легше на душі. Вона розтерла тіло м’яким рушником, накинула теплий халат і лише тоді пішла на звук працюючого телевізора до кімнати сина.

— Привіт, синку! — сказала Генику, який сидів на дивані й лузав насіння.

— Вітаю! — усміхнувся син. — Що сталося?

— Усе добре.

— Чому тоді побігла одразу у ванну? Чи не пронос шкоди наробив?

Настя коротко розповіла про свою пригоду, поцікавилася, де свекруха.

— Наша бабуся вже всі копита позбивала, бігаючи на мітинги, — пояснив Геннадій. — У неї тепер графік є, щоб нічого не проґавити: дев’ятнадцятого, двадцять першого — вже відмітилася, готується йти двадцять шостого квітня, тож побігла до Семенівни домовлятися. Комуністи та Партія регіонів вже не придумають, як зібрати людей, то знаєш, що вигадали? — він притишив звук телевізора й подивився на матір. — Вони приурочили своє збіговисько до річниці трагедії на Чорнобильській АЕС. Хочуть зібрати побільше народу, щоб озвучити якісь свої рішення Луганської обласної ради. Самі щось вирішують, причому за всіх мешканців області.

— Нічого у них не вийде, — сказала Настя. — Ще є новини?

— Є. Нещодавно розмовляв телефоном зі своїм знайомим по інституту з Рубіжного. Там активісти організували мітинг за єдину Україну, на який отримали дозвіл, міліція пообіцяла свій захист. Як ти вже здогадалася, охоронців порядку було мало. Активісти одразу помітили проросійськи налаштований натовп, тож запитали міліціонерів, як їм бути в разі нападу. І що сказала наша доблесна міліція?

— Що все буде добре, — відповіла Настя.

— В акції брали учать лікарі, студенти, вчителі, багато людей прийшло з дітьми, — розповідав Геннадій.

— Як у нас на флешмобі, — нагадала Настя.

— У активістів були лише прапори України, плакати й музика, а віддалік почали формуватися групи молодиків з палицями у руках, — продовжив син. — Підтримати захід за єдину Україну прийшов разом із дружиною та тестем музикант-бандурист із місцевих.

— Я й не знала, що у нас тут ще є бандуристи, — зауважила Настя.

— Та він не просто учасник багатьох концертів, а ще й переможець понад сорока фестивалів, автор близько трьохсот музичних творів, записав п’ять альбомів, грає на багатьох музичних інструментах, — захоплено розповідав Геннадій. — Одне слово, людина мистецтва, тому дуже мирна. Так ось, мітинг тривав десь хвилин сорок, а потім той натовп, який волав «Расія!», кинувся бити палицями мітингувальників. Били усіх підряд, без винятку. Люди тікали, куди хто міг, а бандуриста схопили, прив’язали до дерева, довго шукали в його візитниці візитку Яроша.

— Ну, звичайно, — іронічно промовила Настя, — що ж може бути страшніше, ніж візитка Правого сектора?

— Потому чоловіка відправили до міліції. Висувають підозру за статтею 263 ч.2 Кримінального кодексу за носіння зброї без дозволу. Кажуть, що знайшли у нього ніж, хоча дружина запевняє, що підкинули. Навіщо мирному музиканту носити з собою ніж? Тим паче, на такий захід. Уже ввечері телефонували дружині бандуриста знайомі й радили, щоб виїжджали з міста негайно або не виходили з дому, бо у них є дитина.

— Врешті-решт, можна було зателефонувати на гарячу лінію СБУ, — сказала Настя, — якщо у місті таке творять менти.

— Ти читаєш мої думки, — Геннадій посміхнувся, не радісно, сумно. — Вона так і зробила.

— Вжили якихось заходів?

— Так. Говорили з нею як психологи, заспокоювали, що все буде добре, але нічим не можуть їй допомогти.

— Ось тобі і гаряча лінія! — зітхнула жінка. — Нема надії ні на кого. А ти чому вдома? Нема замовлень від клієнтів?

— На найближчі дні нема, — відповів син, — тож я подумав, що можна поїхати до бабці Дуні, може, щось їй там треба зробити чи полагодити.

Настю здивувала така заява. То було не хотів навідувати буркотливу та сварливу бабусю, а то сам викликався. Геннадій дивився у вікно, тож Настя не могла бачити його обличчя.

— Звісно, треба з’їздити, вона таки наша родичка, до того ж самотня, — сказала мати. — То, може, і я з тобою поїду?

— Ні! — він одразу різко заперечив. — Не треба.

— Тобі не можна виконувати важку роботу, — нагадала вона.

— Я візьму когось із хлопців, — вже спокійно мовив Гена, — з них більше користі, ніж із нас із тобою.

Настя тільки зауважила, що потрібно передати щось на гостинець. Геннадій погодився.

⇐ Предыдущая 14 15 16 17 181920 21 22 23 Следующая ⇒