Розділ XI. Загибель Нарґотронда

Розділ XI

Загибель Нарґотронда

П'ять літ минуло, відколи Турін прийшов у Нарґотронд, і тогоріч навесні прибули до міста двоє ельфів, котрі назвалися Ґелмір і Армінас із народу Фінарфіна, і сказали, ніби мають справу до Володаря Нарґотронда. На той час Турін керував усіми збройними силами нолдорів і правував сам‑один тим, що стосувалося воєнних питань; він узагалі став суворим і гордим, чинячи все відповідно до власних бажань або так, як уважав за потрібне. Тому‑то прибулих відвели до Туріна, проте Ґелмір сказав:

– Говорити ми будемо лише з Ородретом, сином Фінарфіна.

І коли надійшов Ородрет, Ґелмір мовив йому:

– Володарю, ми походимо з народу Анґрода і довго блукали від часів Нірнаета; останні ж роки провели серед послідовників Кірдана побіля Гирла Сіріону.

Тож одного дня він прикликав нас і наказав вирушити до тебе, позаяк сам Улмо, Володар Вод, об'явився йому і застеріг про велику небезпеку, що наближається до Нарґотронда.

Проте Ородрет не повірив їм і відказав:

– Навіщо ж ви прийшли сюди з Півночі? Певно, мали ще й інші доручення?

На це Армінас мовив:

– Так, володарю. Від часів Нірнаета я прагнув розшукати таємне королівство Турґона, проте не знайшов. І за тими пошуками, боюсь, аж надто забарився з прибуттям сюди. Адже Кірдан випровадив нас кораблем уздовж узбережжя – задля швидкості й утаємниченості – й висадив у Дренґісті. Але дехто з‑поміж морського народу в минулі роки бував на півдні, доправляючи Турґонові послання, і те, як обережно вони говорили про минуле, підказало мені, що Турґон, можливо, й досі мешкає на Півночі, а не на Півдні, як гадає більшість. Але ми не дошукалися про те ні знаку, ні вістей.

– Навіщо ви шукаєте Турґона? – запитав Ородрет.

– Бо сказано, що його королівство найдовше чинитиме опір Морґотові, – відповів Армінас.

Ці слова здалися Ородретові зловісними, тож він розсердився.

– Тоді не баріться в Нарґотронді, – мовив він, – бо тут ви не дізнаєтеся новин про Турґона. А що Нарґотронд у небезпеці – мені відомо і без вас.

– Не гнівайся, володарю, – сказав Ґелмір, – через правдиві відповіді на твої запитання. Адже наш звивистий шлях сюди приніс і користь: ми були там, куди не доходили твої найзавзятіші розвідники, перетнули Дор‑ломін і всі землі попід покровом Еред‑Ветріну і дослідили Сіріонів Прохід, вистежуючи ходи Ворога. У тих краях згромадилася безліч орків та інших лихих створінь, а довкруж Сауронового Острова збирається військо.

– Мені про це відомо, – промовив Турін. – Новини ваші давно застаріли. Послання Кірдана було би доречним, якби прибуло раніше.

– Принаймні, володарю, вислухай саме послання, – звернувся Ґелмір до Ородрета. – Почуй же слова Володаря Вод! Ось що він казав Кірданові: «Зло з Півночі осквернило витоки Сіріону, влада моя покидає струмені пливких вод. Але гряде страшніша біда. Тому накажи Володареві Нарґотронда замкнути двері фортеці й не виступати поза її межі. Нехай скине каміння погорди в гомінку ріку, щоби повзуче зло не відшукало брами».

Слова ці здались Ородретові похмурими, й він, як завжди, повернувся до Туріна, мовби питаючи поради. Але Турін не йняв віри посланцям і мовив зневажливо:

– Що може знати Кірдан про наші війни – війни тих, хто живе під боком у Ворога? Він моряк, отож нехай і дбає про кораблі! Якщо ж справді Володар Вод хотів дати нам пораду, то нехай би висловлювався чіткіше. Інакше той, хто загартований війною, як і раніше, вважатиме, що в нашому становищі найдоцільніше – зібрати міць і хоробро вийти назустріч недругам, допоки вони не підібралися занадто близько.

Тоді Ґелмір уклонився Ородретові й сказав:

– Я говорив, як наказано, володарю, – й відвернувся.

Армінас же запитав у Туріна:

– Чи ти справді з Дому Гадора, як про те – я чув – говорять?

– Тут мене звуть Аґарваеном, Чорним Мечем Нарґотронда, – відказав Турін. – Бачу, ти часто продаєш чужі секрети, друже Армінасе. Добре, що таємниця Турґона тобі не відкрилася, бо інакше її небавом почули би в Анґбанді. Ім'я мужа – його власність, і якщо син Гуріна довідається, що ти викрив його сховок, то. нехай твій язик згорить у полум'ї Морґота!

Чорний гнів Туріна перелякав Армінаса; Ґелмір же сказав розгніваному:

– Ми не зрадимо сина Гуріна, Аґарваене. Хіба ж це не рада втаємничених, де можна висловлюватися відверто? Та й Армінас, гадаю, питав про твоє походження тільки тому, що всім, хто мешкає побіля Моря, відомо, як палко Улмо любить Дім Гадора, а декотрі стверджують, ніби Гурін і Гуор, його брат, одного разу побували в Таємному Королівстві.

– Якщо так і було, то Гурін про це не розповів би нікому, ні високому, ні незначущому, ні, тим паче, власному малолітньому синові, – відповів Турін. – Тому я не вірю, що Армінас питав про моє походження, щоби дізнатися щось про Турґона. Я підозрюю цих посланців у лиходійстві.

– Угамуй підозри! – сердито промовив Армінас. – Ґелмір помиляється щодо мене. Я запитав, бо сумнівався в тому, чому, здається, тут вірять; адже ти, хай яке там твоє ім'я, не вельми подібний на нащадків Гадора.

– Що ж ти знаєш про цей рід? – запитав Турін.

– Я бачив Гуріна, – відказав Армінас, – і його попередників. А на теренах спустошеного Дор‑ломіну зустрівся з Туором, сином Гуора, Гурінового брата; от він подібний на його предків, а ти – ні.

– Можливо, – мовив Турін, – хоча про Туора я не чув ані слова до цієї миті. Моя темноволоса, а не золотава голова – це ще не привід для сорому. Я‑бо не перший із синів, хто вдався в матір; через Морвен Елезвен я походжу з Дому Беора, з роду Берена Порожньорукого.

– Я не про різницю між чорним і золотавим, – сказав Армінас. – А про те, що решта представників Дому Гадора поводиться зовсім інакше, і Туор серед них. Вони ввічливі, слухають добрих порад і з трепетом ставляться до Володарів Заходу. А от ти, здається, покладаєшся тільки на власну мудрість або власний меч; і говориш зарозуміло. Кажу тобі, Аґарваене Мормеґіле, якщо і далі чинитимеш так, тебе спіткає не та доля, на яку покладають надії Доми Гадора і Беора.

– Доля моя завжди була «не та», – відповів Турін. – І якщо мені, вочевидь, доведеться терпіти ненависть Морґота, яку накликала звитяга мого батька, то невже я маю терпіти ще й уїдливість і зловісні віщування воєнного зрадника, котрий родичається з королями? Забирайтеся геть до безпечних узбереж Моря!

І Ґелмір та Армінас відбули з Нарґотронда і повернулися на Південь; незважаючи на Турінові глузи, вони би радо стали до бою разом із їхнім народом, однак мусили йти, позаяк Кірдан, за наказом Улмо, звелів їм принести вісті про Нарґотронд і про те, як виконали вони доручення. Ородрета ж слова посланців неабияк стривожили; та дух Туріна ставав дедалі несамовитішим, і він аж ніяк не збирався прислухатися до їхніх порад, а тим паче дозволити зруйнувати величний міст. Бо принаймні останні слова Улмо було витлумачено правильно.

Невдовзі по відбутті посланців загинув Гандір, Володар Бретілу; орки нападали на його землю, прагнучи захопити Переправи через Тейґлін для подальшого просування вперед. Гандір дав їм бій, але люди Бретілу зазнали поразки й відступили назад у ліси. Орки не переслідували їх, бо на той час досягли мети, а продовжили збирати війська побіля Сіріонового Проходу.

Тогоріч восени, дочекавшись слушного моменту, Морґот вислав супроти народу Нароґу величезне військо, яке довго вишколював; і Ґлаурунґ, Батько Драконів, пролетів над Анфауґлітом, а звідтіля напав на північні долини Сіріону і спричинив там неймовірне лихо. У затінку Еред‑Ветріну, ведучи за собою багаточисельну армію орків, він осквернив Ейтель‑Іврін і вступив у володіння Нарґотронда, спаливши дощенту Талат‑Дірнен, Заповідну Рівнину, поміж Нароґом і Тейґліном.

І от лицарство Нарґотронда виступило вперед; величним і жахливим здавався того дня Турін, і серця воїнів підносилися, коли він їхав по праву руку від

Ородрета. Але військо Морґота виявилося стократ чисельнішим, аніж про те доповідали розвідники, й ніхто, крім Туріна, якого захищала гномівська маска, не міг вистояти при наближенні Ґлаурунґа.

Тож ельфи відступили і зазнали поразки на луках Тумгаладу; там сконали і гордість, і лицарство Нарґотронда. Король Ородрет поліг на передовій лінії битви, а Ґвіндора, сина Ґуіліна, було смертельно поранено. Але Турін прийшов йому на допомогу, і вороги розбіглися перед сином Гуріна, і він виніс Ґвіндора з безладного юрмища, і, заховавшись у лісі, поклав його на траву.

Тоді Ґвіндор промовив до Туріна:

– Як я до тебе, так і ти до мене! Та я був безталанний, а ти – пихатий. Тіло моє скалічене, і його вже не зцілити, тож мені доведеться покинути Середзем'я. І хоча я люблю тебе, сину Гуріна, проте жалкую про той день, коли вирвав тебе в орків. Якби не твої звитяжність і гордість, я донині зберіг би любов і життя, та й Нарґотронд протримався би ще бодай трохи. Тепер, якщо любиш, облиш мене! Мчи до Нарґотронда і рятуй Фіндуілас. Ось що я скажу наостанок: вона єдина стоїть між тобою та судьбою. Якщо ти підведеш її, сповнення фатуму не забариться. Прощавай!

І Турін поспішив у Нарґотронд, збираючи на шляху рештки війська; і листя опадало з дерев од поривів сильного вітру, коли вони йшли, й осінь поволі переходила в жорстоку зиму. Та, рятуючи Ґвіндора, Турін загаявся, тож Ґлаурунґ і орківське військо першими дісталися до Нарґотронда і нагрянули зненацька, ще коли охоронці, котрі зосталися для оборони твердині, ні сном ані духом не відали про події при Тумгаладі. Того дня величний і твердокам'яний міст через Нароґ, збудований за наказом Туріна, послужив злу – адже в поспіху зруйнувати міст не вдалось, і ворог без зусиль перебрався через глибоку ріку, і Ґлаурунґ видихнув огненний шал на Двері Фелаґунда, і вони піддались, і впустили його досередини.

Тож, доки наспів Турін, Нарґотронд було майже дощенту сплюндровано. Орки повбивали або прогнали всіх, хто міг тримати зброю в руках, і саме нишпорили в залах і в покоях, грабуючи та знищуючи все на своєму шляху; жінок же та дів, котрі не загинули від меча чи у вогні, вони з'юрмили на терасі перед дверима, щоби відвести їх у неволю до Анґбанда. Руїну та горе застав Турін, і ніхто не міг його стримати – і не стримував, коли він, збиваючи з ніг кожного, хто опинявся на його шляху, переходив через міст і прорубував шлях до бранців.

Тепер він бився одинцем, бо нечисленні його послідовники розбіглися по криївках. Але за мить у розверзтому отворі Дверей Фелаґунда з'явився Ґлаурунґ Нещадний, і ліг він поміж мостом і Туріном. Потому раптом злий дух, що сидів у ньому, заговорив, кажучи:

– Вітаю тебе, сину Гуріна! Радий нашій зустрічі несказанно!

Тоді Турін випростався і, сягнисто ступаючи, став супроти нього, й очі його палали, а Ґуртанґ сяяв, мовби полум'я. Та Ґлаурунґ витримав його удар і, широко розплющивши зміїні очі, придивлявся до Туріна.

Безстрашно глянув у ті вирла Турін, занісши меча, й у ту хвилину на нього подіяли жахливі драконові чари, і він мовби закам'янів. Тривалий час вони стояли отак, нерухомі та мовчазні, перед розверзтими Дверима Фелаґунда. Тоді Ґлаурунґ заговорив удруге, висміюючи Туріна.

– Хоч куди ти рушав, сину Гуріна, лихо невідступно йшло за тобою, – сказав він. – Невдячний годованцю, розбійнику, вбивце друга, викрадачу кохання, загарбнику Нарґотронда, зухвалий полководцю, зраднику роду. Твої мати і сестра живуть у Дор‑ломіні рабським життям, бідують і злидарюють. Ти зодягнутий, неначе вельможа, а вони ходять у лахмітті. Вони тужать за тобою – тобі ж до того байдуже. Ото втішиться твій батько, дізнавшись, якого має сина; а він таки дізнається.

І Турін, під владою Ґлаурунґових чарів, почув ці слова і побачив себе у кривому дзеркалі злоби, і зненавидів те, що побачив.

А доки очі Ґлаурунґа тримали його знерухомленим у духовних муках, дракон подав знак – і орки погнали геть з'юрмлених бранців, і вони пройшли зовсім близько від Туріна, і перетнули міст. І була поміж ними й Фіндуілас, яка простягала руки до Туріна і кликала його на ім'я. Та допіру тоді, як її крики та голосіння бранців стихли на шляху до Півночі, Ґлаурунґ відпустив Туріна, в чиїх вухах усе ще лунав почутий голос, якого відтоді годі було позбутися.

Відтак Ґлаурунґ нараз відвів погляд і взявся чекати. Турін поволі заворушився, ніби прокидаючись од страхітливого сну, а отямившись, він із гучним кличем кинувся на дракона. Проте Ґлаурунґ засміявся, кажучи:

– Якщо хочеш загинути, я радо порішу тебе. Та мало користі з того буде для Морвен і Ніенор. Ти не зважив на волання ельфійки. Невже відкинеш і голос крові?

Однак Турін, схопившись за меча, вдарив дракона межи очі, тож Ґлаурунґ, квапливо звившись кільцем, вивищився над ним і проказав:

– Ні! Ти принаймні відважний. Відважніший за всіх, кого я стрічав. Давно полягли ті, хто стверджував, ніби ми не шануємо звитяги супротивників. Знай же! Я дарую тобі свободу. Розшукай родину, коли зумієш. Забирайся! Бо якщо знехтуєш моїм даром, то ельфи чи люди, котрі, можливо, виживуть і складатимуть легенди про ці часи, згадуватимуть тебе зі зневагою.

І Турін, іще не звільнившись остаточно від драконового дурману, повірив словам Ґлаурунґа, як повірив би словам недруга, котрому знайоме почуття жалю, і повернувся, і квапливо перейшов через міст. А Ґлаурунґ люто просичав йому в спину:

– Тепер поспіши в Дор‑ломін, сину Гуріна! Інакше орки знову випередять тебе. Якщо загаєшся, рятуючи Фіндуілас, то ніколи не побачиш Морвен та Ніенор; і вони проклянуть тебе.

Турін рушив північною дорогою, і Ґлаурунґ засміявся ще раз, адже виконав доручення Повелителя. По тому вирішив себе потішити і могутнім вогняним ударом випалив усе довкола. Тоді зібрав заклопотаних грабунком орків і прогнав їх геть, не дозволивши взяти здобичі – навіть найменшої цінної дрібнички. Потім зруйнував міст і скинув його в піняву Нарогу; і, убезпечившись, зібрав усі запаси та багатства Фелаґунда, згромадив їх на купу в найглибшій залі й улігся зверху, щоби трохи перепочити.

А Турін швидкою ходою торував шлях до Півночі, крізь безлюдні тепер землі поміж Нароґом і Тейґліном, і Люта Зима йшла назустріч йому; бо тогоріч сніг випав іще під кінець осені, а весна була запізніла та холодна. Постійно йому здавалося, ніби він чує крики Фіндуілас, чує, як вона гукає його на ім'я між лісів і пагорбів, і мука його була нестерпна. Та брехня Ґлаурунґа роз'ятрила Турінові серце, і перед очима йому невідступно стояло видиво, як орки палять оселю Гуріна та катують Морвен і Ніенор, отож він простував своїм шляхом, нікуди не звертаючи.

⇐ Предыдущая 9 10 11 12 131415 16 17 18 Следующая ⇒