Розділ XV. Ніенор у Бретілі

Розділ XV

Ніенор у Бретілі

А щодо Ніенор, то вона, чуючи позад себе вигуки переслідувачів, продовжувала мчати лісом; вбрання її подерлось, і, скидаючи під час бігу одежину по одежині, дівчина зосталася зовсім голою; і цілісінький той день безперервно мчала, не наважуючись зупинитися чи перевести подих, мовби звір, якого цькують, аж доки в нього розірветься серце. Та надвечір шал нараз відступив од неї. З хвилину дівчина постояла, наче приголомшена, а потім, зімлівши від непереборної втоми, впала, не чуючи під собою ніг, у густі зарості папороті. І там, поміж старого орляку та гінких весняних пагонів, лежала й спала, не дбаючи ні про що.

Уранці ж прокинулась і зраділа світлу – либонь так, як радіють життю, щойно народившись; усе, що вона бачила, здавалося їй новим, дивним і безіменним. Адже позаду стелилася тільки порожня темрява, крізь яку не пробивалося жодного спогаду про те, що вона колись знала, жодного відлуння жодного слова. Пригадувалася тільки тінь страху, тож дівчина була обережна і проводила час у пошуках криївок: видряпувалася на дерева чи прошмигувала в зарості – прудко, як білка або лисиця, – коли якийсь звук чи тінь лякали її; і звідтіля, перш ніж продовжити путь, довго визирала крізь листя полохливими очима.

Отож, ідучи тим самим шляхом, яким раніше бігла, вона дісталася до ріки Тейґлін і втамувала спрагу; проте їжі знайти не вдавалося, та вона і не знала, як це робити, тому зголодніла й змерзла. А тому що дерева на протилежному боці ріки здавалися густішими і темнішими (то було і справді так, бо тут починався густий Бретілський Ліс), ніж на її, Ніенор, урешті, перебрела через воду, дісталася до зеленого кургану і там опустилася на землю, бо від знесилення їй ввижалося, ніби темрява, що стелилася позаду, знову поглинає її, а сонце – темніє.

Та насправді то надходила з Півдня чорна гроза, налита блискавицями і зливою; дівчина ж притискалася до землі, нажахана громом, темний дощ періщив її голе тіло, а вона спостерігала за всім безмовно, мовби загнана в пастку дика тваринка.

І от волею випадку сталося так, що декілька бретілських лісовиків саме в той час верталися після наскоку на орків і, квапливо подолавши Переправи через Тейґлін, прямували повз те місце до найближчого прихистку; і раптом спалахнула сліпуча блискавиця, і Гауз‑ен‑Еллет наче залило білим полум'ям. Тоді Турамбар, який очолював людей, відсахнувся, прикрив очі й затремтів; йому‑бо здалося, наче він побачив привид убитої діви – він лежав на могилі Фіндуілас.

Але один із його загону підбіг до кургану та покликав його:

– Сюди, володарю! Тут лежить молода жінка, і вона жива!

Турамбар надійшов і підняв її; вода стікала з мокрого волосся, проте дівчина мала заплющені очі, тремтіла і не пручалася. Тоді, дивуючись, чому вона лежить отак, гола‑голісінька, Турамбар прикрив її плащем і поніс до лісової хатини мисливців. Там вони розпалили вогнище, загорнули дівчину в покривала, і вона розплющила очі, й поглянула на них, і, коли її погляд упав на Турамбара, дівоче обличчя засяяло, вона простягла до нього руки, відчувши, що знайшла те, чого дошукувалась у темряві, й утішилась. Однак Турамбар узяв її за руку, посміхнувся і мовив:

– Ну, панно, може, назвеш нам твоє ім'я, повідаєш, якого ти роду і що за лихо спіткало тебе?

Тоді вона похитала головою і, не сказавши бодай слова, заплакала. Тож, доки дівчина жадібно їла запропонований харч, лісовики не турбували її. А наївшись, вона зітхнула і знову поклала руку на руку Турамбара; і він промовив:

– З нами ти у безпеці. Перепочинь цю ніч отут, а вранці ми проведемо тебе до осель у високих лісах. Але нам хотілося би знати твоє ім'я і якого ти роду, щоби можна було його відшукати чи передати комусь звісточку про тебе. Скажи‑бо нам!

Але вона знову промовчала і заплакала.

– Не тривожся! – мовив Турамбар. – Може, твоя історія надто сумна, щоби розповідати її зараз. Однак я дам тобі наймення – Нініель, Дівою Сліз назву я тебе.

Щойно він вимовив те ім'я, дівчина звела погляд, похитала головою, та сказала:

– Нініель.

То було перше слово, яке вона вимовила, вирвавшись із темряви, і то було ім'я, яким лісовики називали її відтоді й довіку.

Уранці вони понесли Нініель до Ефель‑Брандіра; дорога стрімко піднімалась угору – аж до того місця, де перетиналася з потоком Келеброс, що спадав донизу. Там збудували дерев'яний міст, попід яким водний потік зривався з краю обточеного каменя та, перестрибуючи через численні піняві пороги, котився до заглиблення у скелі далеко внизу, і довколишнє повітря бриніло від бризок, мов од дощу. Біля верхів'я водоспаду розрісся широкою зеленою смугою дерен, усюди росли берези, проте з мосту відкривався просторий краєвид – ущелини при Тейґліні за якихось дві милі на захід. Повітря тут завжди було прохолодне, тож улітку мандрівники любили перепочити на цьому місці й ковтнути холодної води. Називався цей водоспад Дімрост – Дощові Східці, – та відтоді здобув інше наймення – Нен‑Ґіріт, Трепетна Вода; бо Турамбар і його люди зупинилися поблизу нього, та щойно Нініель опинилась у цьому місці, як почала мерзнути і тремтіти, а вони не могли ні зігріти, ні заспокоїти її. Тому квапливо рушили в путь; однак, поки добулися до Ефель‑Брандіра, Нініель уже марила від пропасниці.

Довго прохворіла вона, і Брандір доклав усе вміння, щоби зцілити її, а дружини лісовиків наглядали за нею щодня та щоночі. Проте, лише коли Турамбар був десь поруч, дівчина лежала спокійно чи спала без стогонів; і ось що помітили всі доглядальники: хоч як довго вона мучилася від пропасниці та неспокою, жодного разу не прошепотіла бодай слова мовою людей чи ельфів. А коли до неї поволі почало вертатися здоров'я, вона пробудилась і знову почала їсти, бретілські жінки, наче дитину, навчали її говорити, слово за словом. Училася вона швидко і дуже раділа, як радіють, відшукавши загублені колись скарби, дорогі й не дуже. І коли нарешті Нініель вивчила досить, аби розмовляти з друзями, то запитувала їх:

– Як називається ця річ? Бо я загубила її наймення в темряві.

А коли вона знову змогла ходити, то подалася шукати дім Брандіра, бо палко прагнула вивчити назви всіх живих істот, а він був дуже обізнаний у цьому; разом вони гуляли садами та галявинами.

Тоді Брандір уподобав її, і, коли Нініель поздоровішала, він, через кульгавість, спирався на її руку, а вона називала його братом. Однак серце дівчини належало Турамбарові, й тільки при його наближенні вона посміхалась і тільки на його дотепи відповідала сміхом.

Одного вечора в пору золотої осені вони сиділи разом, і сонце осявало схил пагорба й оселі Ефель‑Брандіра, і було дуже тихо. Тоді Нініель мовила:

– Усіх істот я дізналася наймення, окрім тебе. Як тебе кличуть?

– Турамбар, – відповів він.

Тоді вона замовкла, мовби дослухаючись до якогось відлуння, а потім мовила:

– Чи це щось означає, чи, може, то просто ім'я, що належить одному тобі?

– Це означає, – сказав він, – «Владар Темної Тіні». Бо й у мене, Нініель, була темрява, в якій загубилося чимало любого серцю; але тепер, гадаю, я переміг її.

– І ти також утікав од неї, біжучи, аж доки дістався до цих прекрасних лісів? – запитала вона. – Коли ти врятувався, Турамбаре?

– Так, – одказав він, – я втікав багато літ. А врятувався тоді ж, коли і ти. Темно було мені, допоки ти не прийшла, Нініель, відтоді ж – постійно світло. І здається, ніби те, що я довго і марно шукав, нарешті знайшлось.

І коли він у сутінках повертався до своєї оселі, то сказав сам до себе: «Гауз‑ен‑Еллет! Вона прийшла із зеленого кургану. Це, напевно, знак, але як мені його витлумачити?»

І от золотий рік добіг кінця і перейшов у лагідну зиму, разом із якою настав іще один світлий рік. У Бретілі панував мир, лісовики поводилися тихо і не виходили за межі їхньої твердині, тож і не знали, що коїлось у довколишніх землях. Адже орки, котрі в той час переходили на південь – до похмурого володіння Ґлаурунґа – чи шпигували за кордонами Доріату, остерігалися бувати поблизу Переправ через Тейґлін і відступили в західному напрямку далеко за річку.

На ту пору Нініель повністю зцілилася, зміцніла і стала красунею, тож Турамбар уже не стримувався і запропонував їй одружитися. Нініель зраділа, та коли про це почув Брандір, то серце його озлобилось і він сказав їй:

– Не поспішай! Не думай про мене погано, та я раджу тобі зачекати.

– Усе, що ти робиш, – із найкращих міркувань, – відповіла Нініель. – Однак чому ти радиш мені таке, мудрий брате?

– Мудрий брате? – перепитав він. – Радше кульгавий брате, нелюбий і недоладний. Я навряд чи розумію, чому. Та на цьому чоловіку лежить тінь, отож, я боюся.

– Тінь була, – мовила Нініель, – так Турамбар сказав мені. Проте він урятувався від неї одночасно зі мною. Хіба ж він не гідний кохання? Хоч і веде нині мирний спосіб життя, але чи не був колись найславетнішим капітаном, од котрого, щойно його забачивши, втікали всі наші вороги?

– Хто розповів тобі про це? – запитав Брандір.

– Дорлас, – відказала Нініель. – Чи він говорив неправду?

– Авжеж правду, – мовив Брандір, але почувався невдоволеним, бо Дорлас стояв на чолі тих, котрі бажали війни з орками, тому Брандір продовжував шукати причин, аби стримати Нініель, і додав:

– Правду, та не всю. Турамбар був Капітаном Нарґотронда, а до того прийшов із Півночі, бо він, кажуть, – син Гуріна з Дор‑ломіну, родом із войовничого Дому Гадора. І побачивши, що при згадці цього ймення її обличчям пробігла тінь, Брандір витлумачив це неправильно і продовжив говорити:

– Ще б пак, Нініель, невже ти справді гадаєш, ніби такий довго протримається без війни, яка, можливо, топитиметься далеко від рідного краю? А коли так, то як довго витримаєш ти? Будь уважна, бо я передчуваю, що тільки‑но Турамбар виступить на битву, Тінь візьме гору над ним.

– Я витримаю, – відповіла вона, – однаково – пошлюблена чи ні. Та дружина, мабуть, найліпше погамує його і триматиме тінь віддалік.

А проте слова Брандіра її стривожили, і вона попрохала Турамбара трохи зачекати. Він здивувався і став понурим; а коли довідався від Нініель, що то Брандір нарадив їй почекати, був невдоволеним.

З приходом наступної весни він сказав Нініель:

– Час біжить. Ми вже досить чекали, і довше я не ждатиму. Роби так, як наказує тобі серце, найдорожча Нініель, але знай, що я маю такий вибір: або піти на війну в нетрі, або одружитися з тобою і ніколи вже не воювати – хіба тільки захищаючи тебе, коли якесь лихо загрожуватиме нашому дому.

Тоді вона по‑справжньому зраділа і дала обітницю, а в середині літа вони одружилися; лісовики влаштували пишний бенкет і подарували молодятам прегарний будинок, зведений на Амон‑Обелі. Там пара жила у щасті; проте Брандір непокоївся і тінь дедалі глибше в'їдалася йому в серце.

⇐ Предыдущая 13 14 15 16 171819 20 21 22 Следующая ⇒