Розділ VII. Про гнома на ймення Мîм

Розділ VII

Про гнома на ймення Мîм

Тепер сказання веде нас до Мîма‑дрібногнома. Про дрібногномів давно забули, позаяк Мîм був останнім із них. Але навіть у давнину про них знали мало. Віддавна ельфи Белеріанду називали їх нібін‑ноґрімами, хоч і не любили; та власне, і дрібногноми не любили нікого, крім себе. Ненавидячи та боячись орків, вони також ненавиділи й елдарів, а найбільше – вигнанців; адже нолдори, за твердженням дрібногномів, загарбали їхні землі та домівки. Нарґотронд першими заснували та почали копати саме дрібногноми – ще задовго до того, як Фінрод Фелаґунд прийшов із‑за Моря.

Походять вони, як стверджує дехто, від гномів, котрих вигнали з гномівських міст сходу в стародавні часи. Задовго перед поверненням Морґота вони подорожували в напрямку заходу. Малочисельні, не маючи повелителя, дрібногноми поволі припинили займатися ковальством і накопиченням зброї, бо стало важко добувати залізну руду. Зате вони потроху призвичаїлися до крадіжок, і дещо поменшали на зріст порівняно з їхніми східними родичами, і ходили, похиливши плечі, швидко та крадькома. Проте, як і всі гноми, вони було значно сильніші, ніж здавалися на вигляд, і чіплялися за життя навіть у найбільшій скруті. Але, зрештою, на ту пору вони вже виродились і вимерли в Середзем'ї – всі, крім Мîма та двох його синів, і був той Мîм старий навіть за мірками гномів, старий і забутий.

Після відходу Белеґа (а було це другого літа по втечі Туріна з Доріату) справи у розбійників ішли – гірше нікуди. Дощило не до ладу, й орки, чисельніші, ніж раніше, надходили з Півночі вздовж старої Південної Дороги через Тейґлін, спричиняючи заворушення в усіх лісах на західних кордонах Доріату. Не знали розбійники ні спокою, ні спочинку, і їхній загін значно частіше був переслідуваним, аніж переслідувачем.

Однієї ночі, коли вони лежали, причаївшись у глупій темряві, Турін обміркував власне життя і зрозумів, що його можна було би значно покращити. «Мусимо знайти якийсь потаємний сховок, – подумав, – і запастися харчами на холодну зиму». Та він не знав, куди податися. Наступного дня Турін повів людей на південь – далі, ніж вони будь‑коли відходили від Тейґліну та кордонів Доріату; і після триденної подорожі вони зупинилися на західному краю лісів Долини

Сіріону. Місцевість там, піднімаючись до вересових пусток, ставала сухішою та біднішою.

Невдовзі сталося так, що в сірому світлі дощового заходу Турін і його люди знайшли прихисток у хащах гостролисту, а поза ними простягся бездеревний простір, де було багато великих каменів, прихилених або нагромаджених один на одного. Довкола панувала тиша, й тільки дощ скрапував із листя.

Зненацька вартовий подав сигнал, і, позривавшись на ноги, вони угледіли три фігури в каптурах, зодягнуті в сіре, які крадькома рухалися поміж камінням. Кожна постать несла великий мішок, але, незважаючи на це, всі рухалися швидко. Турін крикнув, аби вони зупинились, і люди кинулися до них, як мисливські пси, але ті продовжували йти своєю дорогою, і, хоч Андроґ вистрілив, двоє розчинились у сутінках. Один відстав – чи то був найповільнішим, чи мав найважчу ношу, – тож невдовзі його спіймали, повалили на землю й утримували багато рук, а він, попри все, боровся та кусався, наче звір. Але надійшов Турін і дорікнув своїм людям:

– Що у вас тут? – запитав. – Навіщо так шаленіти? Воно старе і мале. Яка може бути від нього шкода?

– Воно кусається, – сказав Андроґ, потираючи закривавлену руку. – Це орк або створіння орківського роду. Убиймо його!

– Воно заслужило це бодай тим, що обдурило наші надії, – сказав інший, котрий забрав мішок. – Тут лише корінці та дрібне каміння.

– Ні, – сказав Турін, – у нього є борода. Гадаю, це лише собі гном. Нехай він підведеться і скаже.

Так і втрапив Мîм у сказання про дітей Гуріна. Бо став навколішки перед Туріном і благав залишити йому життя.

– Я старий, – промовив він, – і бідний. Лише собі гном, як ти сказав, а не орк. Називаюся Мîм. Не дозволь їм порішити мене, повелителю, безпричинно, за орківським звичаєм.

Тоді Турін у душі пожалів його, та сказав:

– Бідним ти виглядаєш, Мîме, хоча це дивно для гнома, та ми, безперечно, ще бідніші: бездомні й не маємо друзів серед людей. Коли я скажу, що ми, перебуваючи у великій скруті, помилуємо тебе не просто з жалю, що ти запропонуєш як викуп?

– Я не знаю, чого ти бажаєш, – обережно сказав Мîм.

– Наразі – небагато! – мовив Турін, печально озирнувшись навколо, і дощ заливав йому очі. – Безпечного місця для спання подалі від вологих лісів. Без сумніву, сам ти його маєш.

– Маю, – відказав Мîм, – але не можу віддати як викуп. Я надто старий, аби жити під відкритим небом.

– Тож не варто і далі старіти, – сказав Андроґ, виступаючи наперед із ножем у неушкодженій руці. – Я можу тебе позбавити від старості.

– Володарю! – скрикнув Мîм, дуже перелякавшись і вчепившись за Турінові коліна. – Якщо я втрачу життя – ти втратиш помешкання, бо не знайдеш його без Мîма. Я не можу його віддати, але можу поділитися ним із вами. Там тепер значно більше простору, ніж було колись, бо чимало наших уже відійшли у вічність.

І він заплакав.

– Тебе помилувано, Мîме, – промовив Турін.

– Принаймні, доки ми дістанемося твого лігва, – сказав Андроґ.

Але Турін накинувся на нього, кажучи:

– Якщо Мîм без обману приведе нас до своєї оселі й вона нам підійде, тоді його життя можна вважати викупленим; і його не порішить жодна людина, котра йде за мною. Присягаюся.

Тоді Мîм поцілував Турінові коліна і сказав:

– Мîм буде тобі другом, володарю. Спочатку він подумав, що ти ельф – через вимову та голос. Але те, що ти людина, – ще краще. Мîм не любить ельфів.

– Де ж твоя оселя? – запитав Андроґ. – Вона мусить бути дуже доброю, щоби захотілося ділити її з гномом. Бо Андроґ не любить гномів. Його народ приніс кілька хороших оповідок про цю расу зі Сходу.

– По собі він залишив й гірші оповідки, – сказав Мîм. – Гудитимеш мою оселю, коли побачиш її. Та в дорозі вам буде потрібне світло – вам, людям, котрі спотикаються. Я повернусь у добрий час і поведу вас.

Тоді він підвівся й підняв свій мішок.

– Ні‑ні! – сказав Андроґ. – Ти ж цього не дозволиш, отамане? Бо інакше ніколи не побачиш старого пройдисвіта.

– Темніє, – мовив Турін. – Хай залишить нам якусь заставу. Даси нам твій мішок і все, що в ньому, Мîме?

Але гном знов упав на коліна, дуже бідкаючись.

– Якщо Мîм надумає не повертатися, то старий мішок із корінцями його не поверне, – сказав він. – Я повернуся. Відпустіть мене!

Мîм– Не відпущу, – відказав Турін. – Якщо не хочеш розлучатися з мішком, то мусиш залишитися разом із ним. Можливо, ніч, проведена під мокрим листям, змусить і тебе пожаліти нас.

Але він помітив – та й інші також, – що Мîм надає більшого значення мішку і його вмісту, ніж той був вартий на вигляд.

Вони провели старого гнома до їхнього похмурого табору, й, ідучи, той бурмотів дивною мовою, що здавалася різкою від стародавньої ненависті; але коли йому зв'язали ноги, він раптом затих. І ті, хто стояв на чатах, бачили, що він цілісіньку ніч просидів мовчки та нерухомо, ніби камінь, і тільки його безсонні очі спалахували, блукаючи в пітьмі.

Над ранок дощ припинився й у деревах заворушився вітер. Світанок видався значно яснішим, аніж багато днів перед тим, легенький вітерець із Півдня очистив небо, бліде та ясне перед сходом сонця. Мîм продовжував сидіти нерухомо, мовби мертвий; бо тепер його важкі повіки склепились, а ранкове світло показало, який він висушений і зморщений од віку, Турін стояв і зиркав на нього згори.

– Тепер світла досить, – сказав він.

Тоді Мîм розплющив очі й показав на пута; і коли його звільнили, він люто заговорив:

– Знайте ж, дурні! – мовив. – Не зв'язуйте гнома! Він цього не подарує. Я не хочу вмирати, але те, що ви зробили, збурило мою душу. Я шкодую, що дав слово.

– А я – ні, – мовив Турін. – Ти проведеш мене до твого дому. Доти ми не говоритимемо про смерть. Така моя воля.

Він незворушно подивився гномові в очі, й Мîм не зміг витримати того погляду, та й узагалі мало хто міг опиратися погляду Туріна, коли той щось собі вирішив або гнівався. Небавом гном відвів голову та піднявся.

– Іди за мною, володарю! – сказав.

– Добре! – мовив Турін. – Але ще додам таке: я розумію твою гордість. Можеш померти, але тебе вже не зв'язуватимуть.

– Таки ні, – відповів Мîм. – Однак ходімо!

І він повів їх назад до того місця, де його впіймали, і вказав на захід.

– Там мій дім! – сказав він. – Думаю, ви часто бачили його, адже він високий. Ми називали його Шарбгунд, доки ельфи не позмінювали всіх назв.

Тоді вони побачили, що гном показує на Амон‑Руз, Лисий Пагорб, гола маківка якого зорила понад багатьма‑багатьма лігами довколишніх нетрів.

– Ми бачили його, та жодного разу – так близько, – сказав Андроґ. – Де ж там узятися безпечному лігву, чи воді, чи іншим необхідним для нас речам? Я припускав, що тут якась пастка. Хіба люди ховаються на верхівці пагорба?

– Бачити здалеку безпечніше, ніж чаїтися, – відказав Турін. – 3 Амон‑Руза видно все, од краю до краю. Ну, Мîме, погляньмо, що ти нам покажеш. Як довго доведеться нам, людям, котрі спотикаються, йти туди?

– Цілий день, аж до сутінків, якщо вирушимо негайно, – відповів гном.

Небавом загін із Туріпом і Мîмом на чолі рушив на захід. Вийшовши з лісів, люди просувались обережно, попри те, що довколишній край здавався порожнім і спокійним. Обійшли навалене каміння та почали підніматися; бо Амон‑Руз був на східному краї узвишшя вересових пустищ, що здіймалося поміж долинами Сіріону та Нароґом, проте навіть понад кам'янистою пусткою при основі його вершина підносилася більш як на тисячу футів угору. Зі східного боку нерівна земля поволі вивищувалася, переходячи у стрімкі гребені між купками беріз, горобини та старезного терну, закорінених у гірській породі. По той бік, понад зарослями вересу, нижні схили Амон‑Руза поросли хащами аеґлосу, та стрімке сіре верхів'я зяяло голизною, якщо не зважати на червоний сереґон, який покрив камінь.

Коли день добігав до кінця, розбійники наблизилися до підніжжя пагорба. Тепер вони надходили з півночі, бо так провадив їх Мîм, і світло призахідного сонця осявало маківку Амон‑Руза, і сереґон утішався у цвіті.

– Гляньте! На вершині пагорба кров, – сказав Андроґ.

– Поки що ні, – мовив Турін.

Сонце знижувалось, і світло меркло в улоговинах. Пагорб невиразно вимальовувався перед і понад ними, тож тепер їх дивувало, навіщо було брати провідника, щоби дістатися до такої явної цілі. Та Мîм простував далі, вони почали дертися на останній крутий схил і аж тоді зрозуміли, що гном, за таємними знаками чи старою звичкою, дотримується певного шляху. Мîм петляв туди‑сюди, і коли вони озиралися довкола, то бачили обабіч темні лощини та розчахнуті ущелини або ж пустельну землю з велетенським камінням, водоспадами та ямами, замаскованими ожиною і колючками. У такій місцині без провідника вони довго і важко торували би собі шлях.

По якомусь часі загін дістався стрімкішої, але рівнішої землі. З‑під покрову давніх горобин вони перейшли у прохід, утворений довгостеблим аеґлосом – у морок, напоєний солодким ароматом. Тоді зненацька перед ними виросла скеляста стіна, гладка та прямовисна, десь футів із сорок заввишки, але сутінь уже затьмарила небеса понад ними, тому точніше вгадати не вдавалося.

– Це двері до твоєї оселі? – запитав Турін. – Кажуть, гноми люблять камінь.

Він підійшов ближче до Мîма, щоби той бува не утнув якої штуки.

– Не двері до оселі, а ворота до саду, – сказав Мîм.

Тоді він повернувся праворуч і пішов уздовж підніжжя скелі, а зробивши кроків двадцять, раптово зупинився; і Турін побачив там чи то рукотворну, чи природну розколину, і то таку, що два торці стіни частково перекривались, а між ними ліворуч тягся вглиб прохід. Доступ туди заплели в'юнкі рослини, вкорінені у тріщинах угорі, а всередині крута кам'яниста стежечка вела вгору, в темряву. На неї тонкою цівкою сочилася вода, тож була та стежина волога.

Один по одному подорожні ввійшли. Згори стежка повернула праворуч і ще раз на південь, вивівши їх крізь хащі колючок на зелену площину, по якій бігла собі далі аж ген у морок. Вони дісталися до оселі Мîма, Бар‑ен‑Нібін‑ноеґа, про яку згадувалося тільки у стародавніх сказаннях До р і ату і Нарґотронда, але якої досі не бачила жодна людина. Утім, западала ніч, і на сході займалася зоря, тому вони поки що не могли осягнути форми цього чудернацького місця.

Верхівка Амон‑Руза – то було велике нагромадження каміння, подібне до гострого камінного вістря з відкритим пласким верхом. З північного боку на ньому вирізнявся уступ, горизонтальний і майже квадратний, непомітний ізнизу; ззаду він захищав маківку пагорба, мовби стіна, а зі сходу та із заходу від його країв зривалися донизу прямовисні скелі. Тільки з півночі, звідки вони й підійшли, на пагорб легко було видертися тому, хто знав дорогу. Від «воріт» стежина вела до невеличкого гаю карликових беріз, які росли довкола чистого ставка, прорубаного у скельному моноліті. Його напував потічок біля підніжжя скелястої стіни позаду, який біг стоком і переливався білою цівкою через західний край уступу. За ослоною з дерев, поблизу потічка, між двома високими опорами у вигляді валунів розташувалася печера. Вона здавалася не більш ніж благеньким ґротом із низькою надтріснутою аркою; та далі глибшала і розходилася під пагорбом, вирита повільними руками дрібногномів упродовж багатьох років їхнього спокійного життя тут, на безпечній відстані від сірих ельфів із лісів.

У глибокому присмерку Мîм провів людей повз ставок, де поміж тінями березових віт уже віддзеркалювалися ясні зорі. При вході до печери він обернувся й уклонився Турінові.

– Заходь, володарю! – сказав. – Бар‑ен‑Данвез, Дім Викупу. Так його варто називати тепер.

– Можливо, – промовив Турін. – Але спершу я подивлюся на нього.

Тоді він увійшов разом із Мîмом, а інші, бачачи його попереду, безстрашно рушили за ними, навіть Андроґ, який найбільше не довіряв гномові. Небавом вони опинились у густій пітьмі; та Мîм плеснув у долоні – й десь із‑за рогу з'явилося мале світелко: з віддаленого проходу зовнішнього ґрота виступив іще один гном, несучи маленький смолоскип.

– Ти ба! Я таки не влучив у нього! – сказав Андроґ.

Але Мîм швидко переговорив із тим іншим їхньою

різкою мовою і, наче стривожившись або розлютившись од почутого, кинувся у прохід і зник. Тоді Андроґ став щодуху пориватись іти вперед.

– Нападаймо перші! – гукав він. – їх може бути тут цілий рій, але вони невеличкі.

– Гадаю, їх тільки троє, – сказав Турін і став на чолі ватаги, а позад нього розбійники просувалися навпомацки вздовж проходу, не відриваючи рук од шорстких стін. Багато разів прохід звертав то туди, то сюди під гострими кутами; та нарешті попереду замиготіло примарне світло і вони потрапили до невеликої, проте дуже високої зали, тьмаво освітленої лампами, які звисали з‑під затемненої покрівлі на міцних ланцюгах. Мîма там не виявилося, та звідкілясь долинав його голос, отож, ідучи на нього, Турін надибав у кінці зали вхід до світлиці. Зазирнувши досередини, він побачив Мîма, який навколішки стояв долі. Поруч нього мовчки стояв гном зі смолоскипом; а на камінному ложі при дальшій стіні лежав іще один.

– Кгîме, Кгîме, Кгîме! – голосив старий гном, скубаючи на собі бороду.

– Не всі твої стріли обминули ціль, – мовив Турін Андроґові. – Та ця влучність не доведе до добра. Ти надто легко випускаєш стріли; проте можеш не прожити надто довго, щоби помудрішати.

Облишивши інших, Турін м'яко ввійшов, і став обіч Мîма, і заговорив до нього.

– Що за біда трапилася, господарю? – сказав. – Я трохи знаюся на цілительстві. Може, вдасться тобі допомогти?

Мîм повернув голову – очі його червоно палали.

– Хіба би ти міг повернути назад час і повідтинати жорстокі руки твоїм людям, – відповів він. – Це мій син. Стріла влучила йому в груди. Тепер він там, куди не долинають слова. Помер на заході сонця. А твої пута не дали мені зцілити його.

Знову довго стримуваний жаль заструменів у серці Туріна, мовби вода з гірської породи.

– Шкода! – сказав він. – Я би спинив ту стрілу, якби міг. Тепер і справді ця оселя називатиметься Бар‑ен‑Данвез, Дім Викупу. Бо, незалежно від того, будемо ми тут жити чи ні, я вважатиму себе твоїм боржником; якщо коли‑небудь здобуду багатство, то на знак скорботи виплачу данвез за твого сина чистим золотом, навіть якщо воно вже не тішитиме твоє серце.

Тоді Мîм підвівся і довго дивився на Туріна.

– Я слухаю тебе, – сказав він. – І ти мовиш, як давній володар гномів; і це полонить мене. Тепер моє серце заспокоїлося, хоч і не радіє. Тож я сплачу власний викуп: можете тут жити, якщо бажаєте. Але додам і таке: той, хто випустив стрілу, повинен зламати лука та стріли і покласти їх у ногах мого сина; і віднині той чоловік ніколи не повинен брати до рук ані стріли, ні лука. Якщо візьме – від них і помре. Таке прокляття я насилаю на нього.

Андроґ, почувши прокляття, дуже злякався; і хоча неохоче, проте зламав і лук, і стріли та склав їх у ногах загиблого гнома. Та виходячи зі світлиці, люто зиркнув на Мîма і пробурмотів:

– Кажуть, прокляття гнома завжди справджується; але і прокляття людини також може досягнути мети. Нехай же він помре з дротиком у горлі!

Тієї ночі вони полягали в залі, та спали неспокійним сном через голосіння Мîма та Ібуна, його другого сина. Коли воно стихло, розбійники сказати не могли; та прокинувшись, не застали гномів, а вхід до світлиці був завалений каменем. День знову видався ясним, і в ранішньому сонячному світлі розбійники помились у ставку та приготували їжу, як змогли; і коли вони сіли снідати, перед ними з'явився Мîм.

Він уклонився Турінові.

– Мій син загинув, і годі з цим, – сказав. – Він лежить разом із праотцями. А живим годиться повертатися до життя, яке нам відпущено, хоча дні ці можуть бути недовгими. Чи оселя Мîма задовольняє тебе? Викуп заплачено і прийнято?

– Так, – сказав Турін.

– Тоді все в цій оселі – ваше, щоби ви могли належно облаштуватися, – все, крім єдиного: зачинений покій не повинен відчиняти ніхто, опріч мене.

– Ми вислухали тебе, – сказав Турін. – Щодо нашого життя тут, то воно безпечне або принаймні здається таким; однак нам усе одно будуть потрібні їжа й інші речі. Як же ми виходитимемо – точніше, як будемо повертатися?

Мîм зареготав на все горло і цим занепокоїв людей.

– Боїтеся, що прийшли за павуком у самісіньке осердя його павутини? – запитав він. – Ні, Мîм не їсть людей. Павукові стане зле від трьох ос одразу. Бачите, ви озброєні, а я стою тут голіруч. Ні, ми з вами мусимо ділитися: домівкою, харчем, вогнем та іншими зручностями, можливо. Оселю, думаю, ви охоронятимете і берегтимете в таємниці заради власного добра, навіть коли знатимете шляхи до виходу та входу. З часом ви їх таки вивчите. А до того, якщо кудись виходитимете, вас провадитиме Мîм або Ібун, його син; один із нас ходитиме за вами всюди і повертатиметься разом із вами – або чекатиме в певному місці, яке ви знатимете і зможете найти без провідника. Гадаю, те місце буде щоразу ближче і ближче біля дому.

Турін пристав на це і подякував Мîмові, а більшість його людей зраділа; бо у світлі вранішнього сонця, в розпал літа, ця оселя здавалася прегарним місцем для життя. Лише Андроґ був невдоволений.

– Що швидше ми навчимося самі виходити і повертатися, то краще для нас, – сказав він. – Ніколи ще ми не брали полоненого, котрий брався би верховодити нашими вилазками.

Того дня вони відпочивали, чистили зброю та латали одіж; бо мали їжі ще на добу чи дві, та й Мîм додав трохи своєї. А ще позичив їм три казани для приготування їжі, позичив і паливо; а ще приніс мішок.

– Сміття, – сказав він. – Не варте, щоби його красти. Саме лишень дике коріння.

Та коли ті корінці вимили, вони виявилися білими та з м'ясистою шкіркою, а звареними були цілком придатні для їжі та чимось нагадували хліб. Це потішило розбійників, адже вони рідко споживали хліб – тільки тоді, коли вдавалося його вкрасти.

– Лісові ельфи про ці корінці не знають; сірі ельфи не знайшли їх; а ті гордії, котрі прийшли з‑за Моря, надто пихаті, щоби копати, – мовив Мîм.

– Як звуться ці корінці? – запитав Турін.

Мîм подивився на нього скоса.

– Вони мають назву тільки мовою гномів, якої ми не навчаємо, – сказав він. – А ще ми не вчимо людей шукати їх, бо люди жадібні та марнотратні й не зупиняться, доки не знищать усі рослини; тож добре, що зараз вони, блукаючи в нетрях, проходять повз них.

Більше ви від мене не дізнаєтесь. Але можете користати з моєї щедрості, поки говоритимете чесно та не будете шпигувати чи красти.

Тоді він знову розсміявся на все горло.

– Ті корінці дуже цінні, – сказав він. – Голодної зими навіть цінніші за золото, адже їх можна запасати – так, як білки запасають горіхи, – і ми вже почали робити припаси з першого врожаю. Та ви дурні, якщо думаєте, що я би не розлучився з одним невеликим клунком заради порятунку власного життя.

– Я зрозумів, – сказав Улрад, який і заглядав у мішок, коли спіймали Мîма. – Та все ж ти не розлучився, і твої слова змушують мене ще більше дивуватися.

Мîм повернувся і поглянув на нього похмуро.

– Ти один із тих дурнів, чиєї загибелі взимку весна не оплакує, – сказав він йому. – Я дав слово, тому мусив повернутися, бажав я цього чи ні, з мішком чи без нього, хай би що думала нестримана віроломна людина! Та я не терплю, коли у мене силоміць відбирають мою власність, хай це був би лише ремінець для взуття. Думаєш, я не пам'ятаю, що саме твої руки були серед тих, котрі зв'язали мене і тримали так довго, щоби я вже не зміг ані слова сказати синові? Кожного разу, коли розподілятиму земляний хліб із комори, тебе не враховуватиму, тож якщо їстимеш його, то лишень завдяки щедрості твоїх побратимів, а не моїй.

Тоді Мîм пішов геть; а Улрад, який виявив легкодухість перед його гнівом, промовив йому в спину:

– Високі слова! Та старий шахрай тримає в мішку і щось інше, подібної форми, однак твердіше та важче.

Напевно, в нетрях, окрім земляного хліба, є ще щось, чого не знайшли ельфи та про що не годиться знати людям!

– Може, й так, – сказав Турін. – Але гном не помилився принаймні в одному – назвавши тебе дурнем. Навіщо висловлювати свої думки? Тиша, коли чесні слова застрягають у горлі, – найкраща допомога для будь‑яких намірів.

День минув мирно, і жоден розбійник не побажав виходити з дому. Турін довго міряв кроками зелений дерен уступу від краю до краю; дивився то на схід, то на захід і захоплювався обширом краєвидів при ясному повітрі. На півночі, незвично близько, йому вдалося розгледіти Бретілський Ліс, що зелено обступав Амон‑Обел. Туди його погляд звертався значно частіше, ніж йому хотілося б, і він сам не розумів, чому: адже серце рвалося радше на північний захід, де – за багато‑багато ліг, на краю овиду – йому ввижалися Гори Тіні та й кордони рідної землі. Але того вечора Турін поглянув на захід, як сонце котилося в імлу понад віддаленими узбережжями, а між ними в напівтемряві простяглася Долина Нароґу.

Так почалося життя Туріна, сина Гуріна, в чертогах Мîма у Бар‑ен‑Данвезі, Домі Викупу.

Тривалий час розбійникам велося гарно, і все було їм до душі: нескупа їжа, теплий і сухий захисток, місця більш ніж досить, позаяк вони виявили, що при потребі можна заселити додатково понад сто печер. А далі, у глибині, була менша зала. Там при одній стіні стояло горно, над яким крізь гірську породу здіймався димар, що вів до продувного отвору, хитро захованого у бічній розколині пагорба. Було й чимало інших кімнат, придатних для життя, роботи чи для складання припасів, входи до яких відкривались із зал чи з проходів між ними. Щодо нагромадження добра, то Мîм значно переважав людей умінням і мав безліч посудин та скринь із каменю чи з дерева, на вигляд дуже давніх. Однак більшість кімнат на ту пору зяяла пусткою: в арсеналах висіли сокири й інше спорядження, вкрите іржею та пилом, полички й ніші спорожніли, а кузні не працювали. Усі, крім однієї – маленької комірчини, що сполучалася з внутрішньою залою та мала горно, димар якого з'єднувався з димарем горна в залі. Мîм час од часу працював там, але до себе нікого не підпускав; він також не розповів їм про потаємні сходи, які піднімалися з його помешкання до пласкої вершини Амон‑Руза. На них випадково натрапив Андроґ, коли голодний нипав у пошуках Мîмових запасів їжі й заблукав серед печер; однак залишив це відкриття при собі.

Упродовж того року розбійники не чинили грабунків, а якщо й покидали оселю для полювання чи збирання їжі, то лише невеликими групами. Тривалий час їм було важко відновлювати в пам'яті дорогу, й, опріч Туріна, хіба зо шість людей більш‑менш упевнено почувалися на шляху. Проте, зрозумівши, що ті шестеро спритників можуть дістатися до лігва без допомоги Мîма, розбійники вдень і вночі виставляли варту біля розколини в північній стіні. Нападу ворогів зі сходу вони не сподівалися, як і не боялися, що хто‑небудь спроможеться видертися на Амон‑Руз із того боку. Тож удень вартовий найчастіше стояв на верхівці маківки, щоби можна було вільно роззиратися довкруж. Незважаючи на стрімкі підступи до неї, на вершину можна було вибратися з допомогою грубих східців, вирубаних східніше від входу до печери, якими людина видиралася без сторонньої допомоги.

Тож рік добігав кінця без втрат і тривог. Але коли дні стали коротшими, ставок посірів і охолов, берези оголились і повернулися сильні дощі, розбійники змушені були проводити більше часу в захистку. Тому небавом їм надокучили підземна темрява і тьмаві напівосвітлені чертоги; й більшості здавалося, що життя було би краще, якби вони не ділили оселю з Мîмом. Бо він надто часто несподівано виринав із котрогось затіненого кутка чи з дверного отвору саме тоді, коли вони думали, що він деінде; а коли Мîм був поруч, занепокоєння змушувало їх припиняти розмови. Так вони призвичаїлися перемовлятися між собою пошепки.

А от із Туріном, і це здавалося їм дивним, було інакше; що далі, то міцніше він здружувався зі старим гномом, дедалі частіше прислухався до його порад. Прийдешньої зими він довгими годинами сидітиме з Мîмом і вислуховуватиме його повчання та життєві оповіді; Турін, далебі, не докоряв йому, навіть якщо той погано висловлювався про елдарів. Мîм же виглядав цілком задоволеним і у відповідь виявляв Турі нові неабияку ласку – іноді допускав його до кузні, – й там вони приязно бесідували.

Коли проминула осінь, зима жорстоко напосілася на них. Ще до Різдвяна з Півночі принесло снігопади, та ще й значно сильніші, ніж можна було сподіватись у прирічкових долинах; на ту пору, з поширенням влади Анґбанда, зими у Белеріанді ставали чимраз суворішими. Амон‑Руз позаносило глибокими снігами, й тільки найсміливіші відважувалися виходити назовні. Дехто зліг од недуги, виснажений голодом.

У тьмяному присмерку дня посеред зими перед ними раптом постав муж, котрий, загорнутий у білий плащ із каптуром, здавався міцним і великим. Він прослизнув повз сторожу й підійшов до вогню, не кажучи ні слова. А коли люди посхоплювалися на ноги, то засміявся і скинув каптур, і вони побачили, що то Белеґ Міцнолукий. Під широким плащем він мав великий пакунок, у якому приніс безліч необхідних людям речей.

Отак Белеґ повернувся до Туріна, піддавшись поклику любові, а не мудрості. Турін дуже зрадів, бо часто жалкував про власну впертість; а тепер його сердечні прагнення задовольнилися навіть без упокорення чи зусиль над собою. Та якщо Турін радів, то Андроґ і ще дехто з ватаги – аж ніяк. їм здавалося, що Белеґ і їхній ватажок таємно домовилися про зустріч; Андроґ ревниво зиркав, як ті двоє сиділи осторонь і розмовляли про своє.

Белеґ приніс також Шолом Гадора, сподіваючись, що він викличе у Туріна прагнення чогось піднесенішого за життя ватажка невеликого загону в нетрях.

– Ось, я повертаю тобі належне, – сказав він Турінові, діставши шолом. – Ти залишив його під моєю опікою на північному узграниччі, та, може, й забув про нього.

– Майже, – промовив Турін, – але віднині не забуду.

І він замовкнув, звернувши глибокодумний погляд у далину, аж раптом помітив, що в руках у Белеґа мерехтить іще дещо. То був дар Меліан; але срібні листочки при світлі вогнища стали червоної барви, і, коли Турін побачив тавро, його погляд спохмурнів.

– Що це в тебе? – запитав він.

– Найвеличніший дарунок, яким спромоглось обдарувати тебе любляче серце, – відповів Белеґ. – Це – лембас‑ін‑еліз, дорожній харч елдарів, якого не куштувала досі жодна людина.

– Я приймаю шолом моїх праотців і дякую, що ти його зберіг, – сказав Турін. – Однак не прийматиму дарунків із Доріату.

– Тоді відішли назад меча й усю іншу зброю, – мовив Белеґ. – Відішли також навчання та плекання, яке дали тобі в юності. А ще дозволь твоїм людям, котрі (як ти кажеш) були вірними, померти в пустелі, щоби догодити тобі! А щодо цього дорожнього харчу, то його подарували не тобі, а мені, тож я можу робити з ним, що захочу. Не їж його, якщо він стає тобі поперек горла; проте інші можуть бути голодніші й не такі пихаті, як ти.

Очі Туріна спалахнули, та, як тільки він подивився в обличчя Белеґа, вогонь у них згас і вони посіріли, а вуста промовили ледве чутно:

– Дивуюся, друже, що ти зволив повернутися до такого хамули. Та від тебе я прийму будь‑що, навіть докір. Віднині й надалі ти можеш радити мені будь‑що, крім повернення в Доріат.

⇐ Предыдущая 5 6 7 8 91011 12 13 14 Следующая ⇒