Розділ VІ. Гурін серед розбійників

Розділ VІ

Гурін серед розбійників

Тепер сказання знову вертає до Туріна. Він, гадаючи, що Король оголосив його поза законом і переслідуватиме, не повернувся на узграниччя до Белеґа, а пішов далі в західному напрямку і, таємно покинувши Заповідне Королівство, дістався лісистої місцевості на південь від Тейґліну. Там, до Нірнаета, в розкиданих садибах мешкало чимало людей. Вони належали головно до народу Галет, проте не мали володаря і жили як із полювання, так і з сільського господарства, тримали свиней на плодокормі та обробляли лісові проруби, відгороджені від нетрів. Але на ту пору більшість із них або загинула, або ж утекла до Бретілу, і цілим тим краєм заволодів страх перед орками та розбійниками. Адже в час занепаду невідь‑де блукали бездомні відчайдухи – вцілілі після битви та поразки, після спустошення земель; люди, котрих вигнали у глушину за недобрі вчинки. Вони полювали та здобували собі їжу, яку могли; проте чимало з них, спонукуваних голодом чи іншими потребами, вдавалися до грабунків і звіріли. Узимку вони, як ті вовки, були найнебезпечніші. Тому ті, хто все ще захищав власні оселі, прозвали їх ґаурваїтами – вовколюдьми. Близько шістдесяти таких людей збилось у єдину зграю, і нишпорили в лісах по той бік західного узграниччя Доріату. їх ненавиділи чи не більше за орків, бо траплялися серед них безсердечні вигнанці, озлоблені на решту людського роду.

Найжорстокіший із‑поміж них звався Андроґ, – його за вбивство жінки прогнали з Дор‑ломіну; інші теж походили з тієї землі: старий Алґунд, найстарший у товаристві, який утік із Нірнаета, і Форвеґ, як він називав себе, світловолосий чолов'яга з неспокійними блискучими очима, здоровань і сміливець, котрий збився зі шляху едайнів, що належали до народу Гадора. Та подекуди він умів бути мудрим і щедрим, отож стояв на чолі ватаги. На ту пору смерті через нестатки або в сутичках скоротили число розбійників до якихось п'ятдесяти людей, і тепер вони зробились обережними, висилали розвідників і виставляли довкола сторожу, хай ішли вони чи спочивали. Таким робом, ґаурваїти хутко дізналися про наближення Туріна, коли той забрів на їхні терени. Вони вистежили його та обступили кільцем, отож несподівано, вийшовши на галявину біля струмка, він опинився в колі людей із опущеними луками й оголеними мечами.

Тоді Турін спинився, та не показав ляку.

– Хто ви? – запитав. – Я думав, лише орки підстерігають людей; але бачу, що помилився.

– Ти пожалкуєш про свою помилку, – сказав Форвеґ, – бо це наше пристановище, і мої люди не дозволяють іншим ошиватися тут. За це інші платять своїми життями або ж викуповують їх.

Турін похмуро засміявся:

– За мене, вигнанця та беззаконника, ти викупу не одержиш. А обшукати зможеш хіба по смерті, однак дорогою ж ціною тобі доведеться переконатись у правдивості моїх слів. Спершу багато ваших накладе головою.

А проте смерть його здавалася близькою, адже чимало стріл, накладених на тятиви, тільки й чекало знаку ватажка, і хоча під сірою тунікою та плащем у Туріна була ельфійська кольчуга, деякі з них могли знайти смертоносну ціль. Жоден із ворогів не стояв так, аби до нього можна було доскочити з оголеним мечем. Зненацька Турін схилився, бо помітив кілька камінців на березі струмка, якраз біля його ніг. Тієї ж миті розбійник, розлючений гордими словами, випустив стрілу, цілячи йому в обличчя. Стріла пролетіла над Туріном, а він випростався знову, мовби відпущена тятива, і кинув камінь у лучника, сильно та влучно, і стрілець упав на землю з проламаною головою.

– Я ліпше прислужуся вам живим, зайнявши місце того нещасливця, – сказав Турін.

І додав, повернувшись до Форвеґа:

– Якщо тут ватажок ти, то повинен заборонити твоїм людям стріляти без команди.

– Я й заборонив, – відказав Форвеґ, – а він он як швидко поплатився за непослух. Я візьму тебе на його місце, якщо будеш більше зважати на мої слова.

– Буду, – мовив Турін, – поки ти ватажок і в тих справах, які годиться вирішувати ватагові. Однак прийняття нової людини до товариства не тільки від тебе залежить, я думаю. Варто вислухати всіх. Чи є тут хто нерадий мені?

Тоді двоє розбійників подали голос проти Туріна, й один із них був другом убитого. Звався він Улрад.

– Дивний спосіб увійти в товариство, – сказав він, – убити одного з наших найкращих людей!

– Він сам напросився, – промовив Турін. – Що ж, виходьте! Я здолаю вас обох разом – чи зі зброєю, чи голіруч. Отоді побачите, чи годен я зайняти місце одного з ваших найкращих людей. Але якщо змагатимемося на луках, то дайте і мені одного.

Потому він, широко ступаючи, рушив у їхньому напрямку; та Улрад позадкував і не захотів боротись. Інший же кинув лука й пішов назустріч Турінові. То був Андроґ із Дор‑ломіну. Він став перед Туріном і оглянув його з голови до п'ят.

– Ні, – сказав він по якомусь часі, хитаючи головою. – Люди знають: я не боягуз, але і не рівня тобі. Думаю, серед нас таких немає. Можеш пристати до ватаги, я згоден. Однак у твоїх очах є дивне світло; ти небезпечна людина. Як тебе звуть?

– Звати мене Нейтан, Скривджений, – сказав Турін, і опісля інші розбійники також кликали його Нейтаном.

Незважаючи на твердження, ніби він постраждав несправедливо (а кожного, хто заявляв таке, він завжди радо вислуховував), про власне життя та про рідний дім Турін не розповідав. І все ж вони розуміли, що він упав звисока і що, хоча не мав при собі нічого, крім зброї, зате її, вочевидь, виготовили ельфійські ковалі. Турін швидко здобув повагу розбійників, адже був сильний і відважний та значно краще за них розумів ліс, тож вони йому довіряли, позаяк був він нежадібний і про себе дбав мало; але й боялися – через раптові напади люті, яких вони часто‑густо не розуміли.

Турін не міг або через пиху не бажав повертати в Доріат; а в Нарґотронд після загибелі Фелаґунда нікого не пускали. До меншого народу Галет у Бретілі він іти гордував, а в Дор‑ломін – не наважувався, бо той край щільно облягли й одна людина самотужки, думав він, у той час не могла і мріяти перебратися перевалами через Гори Тіні. Отже, Турін жив із розбійниками, бо будь‑яке людське товариство дозволяло легше перебути злиденне існування в нетрях; а оскільки він хотів жити і не міг безперестанку боротися з розбійниками, то й не намагався втримувати їх од лихо дійств. Тому невдовзі призвичаївся до непутящого та часто жорстокого життя, хоч іноді в ньому прокидалися жаль та огида, і тоді він ставав небезпечно лютим. Отак, зловісно та ризиковано, в голодних зимових злиднях, Турін діждав кінця того року, коли довкола все почало оживати, а за тим прийшла прегарна весна.

Отож, у лісах біля Тейґліну, як уже говорилося, досі тулилося кілька садиб – людей витривалих і обережних, проте на ту пору малочисельних. Суворої зими вони клали їжу, без якої могли легко обійтися, там, де ґаурваїти мали шанс на неї натрапити, хоч анітрохи не любили їх, та й заледве чи жаліли. Так вони сподівались уникнути нападів зграй дуже голодних вовколюдей. Однак звірі та птахи виявляли цим людям більшу вдячність, аніж розбійники, а рятували людей найчастіше собаки й огорожі. Бо кожна садиба довкола свого прорубу була оточена високою загородою, а помешкання були обкопані ровами та обнесені частоколом. Від оселі до оселі вилися стежки, тому при потребі можна було скликати підмогу, засурмивши в мисливський ріг.

Але з приходом весни ґаурваїти ризикували, затримуючись надто близько біля помешкань лісовиків, котрі могли зібратися гуртом і переловити їх; тим‑то Туріна дивувало, що Форвеґ не веде їх геть. Адже далеко на південь, де не зосталося людей, було більше їжі та дичини і менше небезпек. Тож одного дня Турін, не заставши Форвеґа, а також Андроґа, його товариша, запитав, де вони; але товариство розсміялося.

– Гадаю, подалися кудись у справах, – сказав Улрад. – Невдовзі вони повернуться, і тоді ми рушимо. Спішно, напевно; бо нам поталанить, якщо вони не приведуть за собою бджолиний рій.

Світило сонце, зеленіло молоде листя, Туріна дратував убогий розбійницький табір, і він одиноко побрів аж ген далеко у дрімучий ліс. Мимоволі йому згадалося Таємне Королівство й у голові закрутилися назви квітів Доріату, ніби відлуння старої, майже забутої мови. Нараз він почув крики, і з ліщинової хащі вибігла молода жінка. Шпичаки пороздирали їй одяг, а сама вона була дуже налякана і, перечепившись, упала на землю, важко дихаючи. Тоді Турін, кинувшись у гущавину з оголеним мечем, рубанув навідліг чоловіка, котрий у гонитві раптово з'явився з ліщини; і щойно завдавши удару, він зрозумів, що то Форвеґ.

І коли він стояв, здивовано дивлячись на закривавлену траву, вийшов Андроґ і теж завмер, уражений.

– Кепська робота, Нейтане! – крикнув він, виймаючи меча.

Але Турінів шал угамувався, й він сказав Андроґові:

– Де ж тоді орки? Ти випередив їх, аби допомогти їй?

– Орки? – перепитав Андроґ. – Дурню! І ти ще називаєш себе розбійником! Розбійники не знають іншого закону, крім власних потреб. Зважай на свої, Нейтане, і дай нам подбати про наші.

– Так і робитиму, – сказав Турін. – Але сьогодні наші стежки перетнулися. Ти або залишиш жінку мені, або приєднаєшся до Форвеґа.

Андроґ засміявся.

– Ну, коли так, хай буде по‑твоєму, – сказав він. – Я не беруся протистояти тобі самотужки, та наші друзяки можуть погано сприйняти це вбивство.

Тоді жінка підвелася на ноги і поклала руку Турінові на плече. Вона глянула на кров, глянула на Туріна, і в очах її промайнуло вдоволення.

– Убий його, володарю! – мовила вона. – Убий і його також! А тоді ходи зі мною. Якщо принесеш їхні голови, то потішиш Ларнаха, мого батька. За дві «вовчі голови» він дає добру винагороду.

Але Турін спитав Андроґа:

– Далеко до її дому?

– З милю, а може, й менше, – відказав той, – отам – загороджена садиба. Вона блукала зовні.

– Коли так, то поспіши, – сказав Турін, знову повертаючись до жінки. – І скажи батькові, хай охороняє тебе краще. Та я не стинатиму голови моїм побратимам, аби здобути ласку чи твого батька, чи будь‑кого іншого.

Потому він вклав меч у піхви.

– Ходімо! – звернувся до Андроґа. – Ми повертаємось. А якщо хочеш поховати ватажка, то роби це сам. І поквапся, бо може зчинитися галас. Принеси його зброю!

Жінка рушила в ліс і часто озиралася, допоки дерева не заступили її. Тоді Турін пішов своєю дорогою, не сказавши ні слова. Андроґ же дивився, як той іде, нахмурившись так, ніби міркує над загадкою.

Коли Турін повернувся до табору розбійників, то застав їх у тривозі та сум'ятті, бо вони вже надто довго затрималися на одному місці, неподалік від садиб, які добре охоронялись, і нарікали на Форвеґа.

– Він наражає нас на ризик, – говорили, – за його задоволення, напевно, доведеться платити іншим.

– Тоді обираймо нового ватажка! – сказав Турін, поставши перед ними. – Форвеґ уже не зможе правувати, бо він загинув.

– Звідки ти це знаєш? – запитав Улрад. – Чи ти шукав меду в тому самому вулику? Невже бджоли жалами закололи його?

– Ні, – сказав Турін. – Вистачило одного жала. Це я порішив його. Однак помилував Андроґа, і він скоро повернеться.

Тоді він розповів усе, що скоїлося, докоряючи тим, хто чинив подібне, і не встиг договорити, як повернувся Андроґ, несучи зброю Форвеґа.

– Бачиш, Нейтане! – гукнув той. – На сполох так і не вдарили. Може, вона сподівається побачити тебе знову.

– Якщо кепкуватимеш із мене, – промовив Турін, – то я пожалкую, що не подарував їй твоєї голови. Ну ж бо, розповідай твою небилицю, та коротко.

Тоді Андроґ досить правдиво розказав про все, що сталось.

– І тепер мені цікаво, які справи були там у Нейтана, – мовив він. – Не наші, здається. Бо коли я з'явився, він уже порішив Форвеґа. Жінці це дуже сподобалось, і вона пропонувала піти з ним, просячи наші голови як калим. Але він не захотів її і прогнав геть; тож я не годен відгадати, чому він мав зуб на нашого ватажка. Моя голова лишилася на плечах, за що я вдячний, хоча дуже збентежений.

– Тоді я не вірю, що ти походиш із народу Гадора, – сказав Турін. – Радше ти належиш до роду Улдора Проклятого і повинен іти на службу в Анґбанд. Однак зараз вислухайте мене! – гукнув він, звертаючись до всіх. – Пропоную вам вибір. Або визнайте мене ватажком замість Форвеґа, або відпустіть. Я або стану на чолі цього товариства, або покину його. А якщо хочете вбити мене, спробуйте! Я битимуся до смерті, моєї чи вашої.

Тоді багато людей похапалося за зброю, та Андроґ вигукнув:

– Ні! Голова, яку він помилував, не дурна. Якщо станемо битися, не один поляже намарно, доки вб'ємо найкращого з‑поміж нас.

Потому він засміявся.

– Як було, коли він приєднався до нас, так є і зараз. Він убиває, щоби звільнити простір. Раніше це вийшло на добро, то й тепер вийде; до того ж, він може привести нас до кращої долі, ніж блукати в пошуках здобичі довкола чужих смітників.

А старий Алґунд мовив:

– Найкращого з‑поміж нас… Були часи, коли ми вчинили би так само, якби посміли, та відтоді чимало забулось. Урешті‑решт, він, можливо, приведе нас додому.

Враз Турінові спало на думку, що з цією‑от невеликою ватагою йому, напевно, вдалося би заснувати власне незалежне володіння. Проте, подивившись на Алґунда й Андроґа, він сказав:

– Додому, кажеш? Посередині стоять високі та холодні Гори Тіні. За ними – народ Улдора, а довкола – легіони Анґбанда. Якщо це не лякає вас, сім разів по сім чоловіків, тоді я візьмуся доправити вас додому. Та чи далеко ми зайдемо, доки смерть наздожене нас?

Усі мовчали. Тоді Турін заговорив знову.

– Визнаєте мене ватажком? Тоді попервах я відведу вас у глибокі нетрі, якнайдалі від людських осель. Спіткаємо там кращу долю чи ні, проте заслужимо менше ненависті від собі подібних.

Тоді всі, хто належав до народу Гадора, зібралися довкола нього і визнали його ватажком, і решта, бодай неохоче, але також погодилася. Тож, не гаючись, він повів їх чимдалі від того краю.

Багатьох посланців Тінґол спровадив на пошуки Туріна в Доріаті й у поближніх до його кордонів землях. Однак у рік його втечі пошуки виявилися даремними, адже ніхто не знав і не міг припустити, що він був серед розбійників і ворогів людей. Коли настала зима, посланці вернулися до Короля, тільки Белеґа серед них не було. Після того, як усі відмовились од пошуків, він продовжив їх самотужки.

Та в Дімбарі й уздовж північного узграниччя Доріату становище погіршилося. Не з'являвся вже там у боях Драконів Шолом, і Міцнолукого теж бракувало, а підбадьорені цим слуги Морґота чисельно зростали і ставали дедалі нахабнішими. Зима настала і минула, а з приходом весни їхні напади поновилися: Дімбар було спустошено, і люди Бретілу боялися зла, що роїлося довкола їхніх кордонів – усюди, крім півдня.

На ту пору мало не рік минув од часу Турінової втечі, а Белеґ усе ще розшукував його, попри те, що надія поволі згасала. Рухаючись у північному напрямку, він дійшов до Переправ через Тейґлін і там, почувши лихі новини про нову навалу орків із Таур‑ну‑Фуіну, повернув назад і надибав домівки лісовиків – невдовзі по тому, як Турін покинув отой край. Там він почув дивне сказання, що побутувало між них. Високий і шляхетний муж чи ельфійський воїн, як стверджував дехто, з'явився в лісах і, вбивши одного з ґаурваїтів, урятував доньку Ларнаха, котру вони переслідували.

– Дуже гордий він був, – сказала Белеґові донька Ларнаха, – з ясними очима, які рідко вшановували мене поглядом. А проте вовколюдей він називав побратимами і не порішив другого, котрий стояв поруч і знав його ім'я. Нейтаном той назвав його.

– Можеш ти розгадати цю загадку? – запитав Ларнах у ельфа.

– Можу, на жаль, – відповів Белеґ. – Муж, про котрого ти розповідаєш, – це той, кого я шукаю.

Про Туріна він не вповів лісовикам нічого, проте застеріг про лихо, яке насувалося з півночі.

– Небавом орки, шукаючи здобичі, прийдуть у цю місцину, і сила їхня буде надто значна, щоби ви могли їй протистояти, – сказав Белеґ. – Цьогоріч ви, врешті‑решт, муситимете або відмовитися від свободи, або померти. Ідіть до Бретілу, поки є час!

Потому Белеґ спішно продовжив путь, шукаючи лігва розбійників або певних знаків, які могли б указати йому напрямок руху. їх він знайшов швидко; але Турін випереджав його тепер на кілька днів і рухався похапцем, остерігаючись переслідування лісовиків і використовуючи всі відомі хитрощі, щоби збити з дороги або заплутати будь‑кого, хто спробує за ним погнатися. Він провадив своїх людей на захід, чимдалі від лісовиків і кордонів Доріату, аж поки вони дійшли до північного краю великого нагір'я, що височіло поміж Долинами Сіріону та Нароґом. Землі ті були сухі, а ліси раптово обривалися там, де починалося гірське пасмо. Долі виднілася стародавня Південна Дорога, що тяглася вгору від Переправ через Тейґлін і на шляху до Нарґотронда обминала західні обніжжя вересових пусток. Там розбійники прожили якийсь час – сторожко, рідко ночуючи двічі в одному таборі та не залишаючи по собі жодних слідів. І сталося так, що навіть Белеґ вистежував їх намарно. Ідучи за тільки йому відомими знаками або чутками про людське пересування, які ширилися поміж диких істот, із котрими він умів розмовляти, Белеґ часто підходив дуже близько до мети, але завжди, натрапивши на лігво, заставав його спорожнілим. Адже розбійники вдень і вночі виставляли довкола сторожу, тож тілько‑но їм доносили, що хтось наближається, як вони хутко зривалися з місця й ішли геть.

– На жаль! – вигукував ельф. – Надто добре навчив я дитину людей розуміти ліс і поле! Можна подумати, що то – ельфійський загін.

А вони натомість почали усвідомлювати, що їх вистежує якийсь невтомний переслідувач, котрого не можна ні побачити, ні позбутись; і це стривожило їх.

Трохи пізніше, як і боявся Белеґ, орки перейшли Брітіах і, попри могутній опір військової сили, яку спромігся зібрати Гандір із Бретілу, здолали Переправи через Тейґлін і рушили на південь у пошуках здобичі. Чимало лісовиків прислухалися до поради Белеґа й відіслали жінок і дітей просити притулку в Бретілі. Тож вони та їхні охоронці врятувалися, вчасно перейшовши через Переправи; а от озброєних людей, котрі прибули опісля, зустріли орки, і люди зазнали поразки. Лише дрібка пробила собі шлях до Бретілу, а більшість або загинула, або потрапила в полон; орки ж дійшли до садиб, і розграбували їх, і спалили. Тоді, не гаючись, вони повернули знову на захід, шукаючи Дорогу, бо хотіли тепер якнайшвидше вернутися на північ зі здобиччю та полоненими.

Проте розбійницькі розвідники небавом довідалися про їхнє наближення; і, хоча до полонених їм було байдуже, награбоване майно лісовиків воскресило в них жадобу. Турінові здавалося ризикованим показуватися перед орками, не знаючи їхньої кількості; проте розбійники не зважали на обережність, бо в нетрях вони потребували багатьох речей, а декотрі вже починали жалкувати, що пристали на Турінове ватагування. Тому, взявши за єдиного супутника такого собі Орлеґа, Турін пішов уперед стежити за орками і, доручивши Андроґові керувати загоном, наказав йому залягти у криївку, доки вони повернуться.

У той час орківське вояцтво значно переважало загін розбійників, однак забрело воно в ті краї, куди орки рідко наважувалися приходити, до того ж, знаючи, що по той бік Дороги розкинулася Талат‑Дірнен, Заповідна Рівнина, під пильним наглядом розвідників і шпигунів Нарґотронда. Тож остерігаючись небезпеки, вони були обережні, а їхні розвідники скрадалися між дерев із усіх боків військового строю. Тому Туріна й Орлеґа викрили, коли троє розвідників наштовхнулися на їхній сховок; і хоча люди вбили двох орків, третій утік, гукаючи: «Ґолуґ! Ґолуґ!» У той час орки називали так нолдорів. Густий ліс одразу ж закишів од слуг Морґота, котрі мовчки розбрелись і нишпорили всюди вздовж і впоперек. Тоді Турін, бачачи, що надії на втечу майже немає, вирішив принаймні спробувати їх обдурити і завести подалі від криївки його людей; і, зрозумівши з крику «Ґолуґ!» – що орки остерігаються шпигунів Нарґотронда, він та Орлеґ помчали на захід. Небавом почалася гонитва, яка тривала доти, поки повороти і хитрощі нарешті вивели їх із лісу; тоді втікачів помітили і, щойно вони зібралися перетнути Дорогу, Орлеґ упав, пробитий багатьма стрілами. Але Туріна врятувала його ельфійська кольчуга, й він утік у нетрі по той бік Дороги, і завдяки швидкості й майстерності вислизнув од ворогів, забігши далеко в чужинецький край. Потому орки, боячись потривожити ельфів із Нарґотронда, повбивали полонених і поспіхом подалися на Північ.

Отож, коли минуло три дні, а Турін і Орлеґ ніяк не поверталися, декотрі розбійники зажадали покинути печеру, яка була їм за схованку; та Андроґ виступив проти цього. І саме в розпал суперечки перед ними зненацька постала сіра фігура. Белеґ нарешті знайшов їх. Він вийшов наперед без зброї в руках, тримаючи долоні зверненими до них; однак вони сполохались і позривалися на ноги, Андроґ же, зайшовши ззаду, накинув на новоприбулого аркан і затягнув петлю так, аби знерухомити йому руки.

– Якщо ви не раді гостям, то повинні краще вартувати, – сказав Белеґ. – Чому вітаєте мене так? Я прийшов як друг і шукаю тільки друга. Чув, ніби ви зовете його Нейтаном.

– Його тут нема, – промовив Улрад. – Але звідки ти знаєш це ім'я? Невже довго вистежував нас?

– Таки довго, – мовив Андроґ. – Він – це і є та тінь, що ходила за нами назирці. Тепер ми, ймовірно, дізнаємося про його справжні наміри.

Потому він наказав своїм людям прив'язати Белеґа до дерева при вході до печери; і, туго зв'язавши ельфові руки та ноги, вони почали його допитувати. Однак на всі запитання Белеґ давав єдину відповідь:

– Другом став я цьому Нейтанові од першої зустрічі в лісах, коли він був іще дитиною. А шукаю його тільки з любові та щоби переказати добрі вісті.

– Убиймо його – і позбудемося стеження, – гнівно сказав Андроґ, пожадливо дивлячись на великий Белеґів лук, адже й сам був лучником.

Але дехто, маючи добріше серце, виступив проти цього, й Алґунд мовив:

– Ватажок іще може повернутись; і коли він дізнається, що його одночасно позбавили і друга, і добрих вістей, ти пошкодуєш про скоєне.

– Не вірю я теревеням оцього ельфа, – промовив Андроґ. – Він шпигун Короля Доріату. А якщо і справді приніс якісь вісті, то мусить розповісти їх нам, а ми вже розсудимо, чи варті вони того, щоби залишити його серед живих.

– Я зачекаю на ватажка, – відказав Белеґ.

– То стоятимеш тут, поки станеш говіркішим, – мовив Андроґ.

Потому, підбурені Андроґом, розбійники покинули Белеґа прив'язаним до дерева, без їжі та води, а самі посідали поруч, їдячи та п'ючи; проте він так і не заговорив до них. Коли збігли два дні та дві ночі, розбійників охопили злість і страх, бо вони прагнули йти далі; й тепер уже більшість ладна була порішити ельфа. Щойно запала ніч, усі зібралися довкола нього й Улрад приніс жарину з маленького вогнища, яке горіло перед входом до печери. І тієї миті повернувся Турін. За звичкою, наблизившись тихо, він став у тіні поза колом людей і при світлі жарини побачив виснажене обличчя Белеґа.

Тоді його мовби вразила стріла, і давно стримувані сльози, подібно до раптової відлиги, навернулися йому на очі. Він вийшов із тіні й побіг до дерева.

– Белеґу! Белеґу! – гукав. – Як ти зайшов сюди? І чому стоїш отак?

Він одразу звільнив друга від пут, і Белеґ упав йому просто на руки.

Вислухавши все, що мали розповісти його люди, Турін розлютився та спохмурнів; але спершу зважав лише на Белеґа. І поки виходжував його, як умів, думав про власне життя в лісах, і гнів його повернувся проти нього самого. Розбійники‑бо часто вбивали незнайомців, якщо ловили їх поблизу власних лігвищ, або навіть влаштовували засідки на людей, і він не перешкоджав цьому; а часто й сам лихословив про Короля Тінґола та сірих ельфів, отож, мусив узяти на себе частку провини за те, що в його ватазі до них ставилися як до недругів. Тоді з гіркотою в голосі звернувся до своїх людей:

– Ви вчинили жорстоко, – сказав, – жорстоко, без жодної на те потреби. Досі ми ніколи не мучили в'язня; та до такої орківської поведінки довело нас життя. Бунтівні та безплідні були всі наші діяння, на догоду тільки собі й на поживу ненависті в наших серцях.

Однак Андроґ промовив:

– Кому ж маємо догоджати, як не собі? Кого нам любити, якщо всі нас ненавидять?

– Я принаймні не зведу вже руки ні на ельфа, ні на людину, – сказав Турін. – В Анґбанда і без того досить служників. Якщо ж інші не дадуть такої обітниці разом зі мною, то далі я піду сам.

Тоді Белеґ розплющив очі й підвів голову.

– Не сам! – мовив він. – Тепер я нарешті можу розповісти принесені вісті. Ти не розбійник, тож ім'я Нейтан тобі не пасує. Усі твої провини прощено. І цілий рік тебе шукали, щоби з почестями повернути на службу до Короля. Бо Драконів Шолом не з'являвся вже надто довго.

Однак Туріна ці новини не втішили, й він довго просидів мовчки: позаяк при Белеґових словах тінь знову огорнула його.

– Нехай промине ніч, – сказав він перегодом. – Тоді я зроблю вибір. Хай там що, а завтра ми мусимо покинути це лігво; адже не кожен, хто шукає нас, бажає нам добра.

– Далебі, ніхто, – сказав Андроґ, кинувши лютий погляд на Белеґа.

А вранці Белеґ, швидко зцілившись од недуги – був‑бо він із давнього ельфійського народу, – бесідував із Туріном осторонь.

– Я сподівався, що принесені вісті викличуть більше радості, – мовив він. – Але ж ти обов'язково повернешся в Доріат?

Він як тільки міг умовляв Туріна пристати на його раду; та що сильніше наполягав, то затятіше Турін опирався. А проте, він детально розпитав Белеґа про вирок Тінґола. І Белеґ розповів йому все, що знав, а наостанок Турін запитав:

– Значить, Маблунґ виявився мені другом, як колись і казав?

– Радше другом правди, – відповів Белеґ, – і так, зрештою, було найкраще; хоча присуд міг би бути менш справедливим, якби не свідчення Неллас. Чому, чому, Туріне, ти не розповів Маблунґові про Саеросів напад? Тоді все склалося б інакше. І, – додав він, дивлячись на людей, котрі вешталися біля входу до печери, – ти й досі з гордістю носив би шолом, а не зазнав би такого приниження.

– Може, й так, якщо ти називаєш це приниженням, – сказав Турін. – Може, й так. Але сталося те, що сталось; і слова застрягли мені в горлянці. Не встиг Маблунґ бодай щось запитати у мене, як в очах його я вже прочитав осуд за вчинок, якого не коїв. Ельфійський король сказав, що у мене серце гордого мужа. Таке воно й донині, Белеґу Куталіоне. І воно не дозволяє мені наразі повернутися до Менеґрота і зносити погляди, жалісливі та вибачливі, мовби я непокірний хлопчисько, котрий прийшов відбути покуту. Я маю давати прощення, а не отримувати. Адже я вже не хлопчисько, а муж свого роду; і суворий муж – волею долі.

Тоді Белеґ занепокоївся.

– Що ж ти робитимеш? – запитав він.

– «Будь вільним», – сказав Турін. – Ось що побажав мені Маблунґ на прощання. Ласка Тінґола, гадаю, не пошириться аж настільки, щоби він прийняв до себе і моїх побратимів у приниженні; та зараз я не розлучуся з ними, якщо вони самі не захочуть мене спекатися. Я люблю їх по‑своєму, навіть найгірших серед них. Вони одного зі мною роду, й у кожного є зерно добра, яке ще може прорости. Думаю, вони підтримають мене.

– Ти дивишся на все по‑іншому, – сказав Белеґ. – Коли спробуєш відучити їх лиходіяти, вони зрадять тебе. Я не довіряю їм, а одному з них – найбільше.

– Як може ельф оцінювати людей? – запитав Турін.

– Як оцінює будь‑чиї діяння, – відповів Белеґ і замовкнув, і не сказав про злочинний намір Андроґа, через якого більшість товариства так погано з ним повелася; бо, зважаючи на Турінів настрій, він боявся викликати його недовіру та завдати шкоди їхній давній дружбі, штовхнувши Туріна назад на непевну дорогу.

– «Будь вільним», – кажеш, Туріне, друже мій, – мовив він. – Що ж це значить для тебе?

– Що я стану на чолі моїх людей і вестиму війну на свій лад, – відповів Турін. – У єдиному моє серце тепер інакше: каюся за кожен удар, окрім завданих Ворогові людей і ельфів. І понад усе я хотів би, щоби поруч був ти. Залишся зі мною!

– Якщо я залишусь обіч тебе, то мною керуватиме любов, а не мудрість, – сказав Белеґ. – Серце застерігає, щоби ми повертались у Доріат. Деінде між нами проляже темна тінь.

– Хай там як, а я не піду туди, – сказав Турін.

– Шкода! – мовив Белеґ. – Але як люблячий батько, котрий задовольняє бажання сина, замість послухатися власної обачності, я поступаюся. На твоє прохання я зостаюсь.

– Оце справді добре! – сказав Турін.

Тоді несподівано замовкнув, ніби усвідомивши присутність тіні та борючись із власною гордістю, яка не дозволяла йому повернутися. Довго він сидів отак, розмірковуючи над роками, які лишилися позаду.

А далі, раптом виборсавшись зі світу думок, він глянув на Белеґа і сказав:

– Ельфійська діва, котру ти називав на ім'я, хоча я його не запам'ятав, – її вчасним свідченням я дуже завдячую, та, однак, не можу її пригадати. Чому вона стежила за мною?

Тоді Белеґ дивно глянув на Туріна.

– Чому питаєш? – сказав він. – Туріне, невже і справді переважну частину життя твої серце та розум були десь далеко? Колись, іще хлопчиком, ти гуляв із Неллас у лісах.

– То, напевно, було дуже‑дуже давно, – мовив Турін. – Чи то так віддалилось од мене дитинство й імла оповила все, крім спогаду про батьків дім у Дор‑ломіні. Чому я гуляв із ельфійською дівою?

– Мабуть, тому, щоб вона навчила тебе якомога більшого, – відповів Белеґ, – чи бодай кількох ельфійських слів на позначення назв лісових квітів. Принаймні тих назв ти не забув. На жаль, дитино людей, у Середзем'ї страждаєш не ти один, і чимало ран завдає не лише зброя. Взагалі я починаю думати, що ельфам і людям не варто ні зустрічатися, ні змішуватися.

Турін промовчав, але довго вдивлявся в обличчя Белеґа, ніби хотів розгадати загадку сказаного. Неллас із Доріату вже ніколи не судилося його побачити, тож Турінова тінь зійшла з неї. Потому Белеґ і Турін перевели розмову на інше й узялися сперечатися, де їм варто зупинитися.

– Повернімося до Дімбара, на північне узграниччя, де колись ми ходили разом! – наполягав Белеґ. – Там нас потребують. Бо віднедавна орки знайшли спосіб спускатися з Таур‑ну‑Фуіну, торуючи Анахів Прохід.

– Я не пригадую його, – сказав Турін.

– Ні, бо ми ніколи аж так далеко не відходили від кордонів, – мовив Белеґ. – Однак ти бачив удалині вістря Кріссаеґріму, а на схід од них – темні стіни Ґорґороту. Анахів Прохід – між ними, понад верхніми джерелами Міндеба. Складна та небезпечна путь; і все ж багато хто тепер сходить туди, й Дімбар, який раніше спочивав у мирі, гине від Темної руки, і люди Бретілу потрапили в біду. Я закликаю іти до Дімбара!

– Ні, я нізащо не повернуся назад, – відказав Турін. – Та й до Дімбара нині дістатися нелегко. Нам перешкоджатиме Сіріон, без мостів і бродів нижче від Брітіаху, далеко на півночі. Цю річку небезпечно перетинати. Хіба що в Доріаті. Але моєї ноги там не буде, я не користатиму з Тінґолового дозволу та прощення.

– Суворим мужем назвався ти, Туріне. І правдиво, якщо мав на думці впертість. Тепер – моя черга. Я піду, з твого дозволу, як тільки зможу, і попрощаюся з тобою. Коли ти справді хочеш, аби Міцнолукий був поруч із тобою, то шукай його в Дімбарі.

І тоді Турін не сказав уже нічого.

Наступного дня Белеґ рушив у мандрівку, а Турін провів його на відстань пострілу з лука від табору, але так нічого і не сказав.

– Ну, що ж, прощавай, сину Гуріна? – мовив Белеґ.

– Якщо побажаєш додержати слова і залишитися поруч зі мною, – відповів Турін, – тоді шукай мене на Амон‑Рузі!

Отак він говорив, навіжений і несвідомий того, що йому судилось.

– Інакше, це наше остаточне прощання.

– Мабуть, так буде найкраще, – сказав Белеґ і пішов своєю дорогою.

Кажуть, що Белеґ повернувся до Менеґрота, і постав перед Тінґол ом та Меліан, і розповів усе, що сталося, за винятком поганого поводження з ним супутників Туріна. Тоді Тінґол зітхнув і сказав:

– Я взявся по‑батьківськи піклуватися про сина Гуріна, й від цього не можна відмовитися ні з любові, ні з ненависті, хіба що повернеться сам Гурін Звитяжець. Хіба можна зробити більше?

А Меліан промовила:

– Дарунок ти нині одержиш від мене, Куталіоне, за допомогу та чесність, і ціннішого я не маю.

І вона дала йому вдосталь лембасу, дорожнього харчу ельфів, загорнутого в листочки зі срібла; і вузли ниточок, якими він був перев'язаний, скріплювало тавро Королеви – печать із білого воску в формі самотньої квітки Телперіона. Адже, згідно з традицією елдаліе, зберігання та вручення цієї їжі було винятковим привілеєм Королеви.

– Цей дорожній харч, Белеґу, – сказала вона, – буде тобі підмогою в нетрях узимку, а також підмогою тим, кого сам обереш. Бо нині я передаю його тобі, щоби ти розподіляв його на свій розсуд замість мене.

Цей дарунок, як ніщо інше, показав велику прихильність Меліан до Туріна; адже елдари ніколи раніше не дозволяли людям зуживати цього харчу, та й не часто робили це опісля.

Потому Белеґ відбув із Менеґрота і повернувся на північне узграниччя, де він мав власний мисливський будиночок і чимало друзів; проте раптом, коли настала зима і воєнні дії призупинилися, соратники не дорахувались у своїх лавах Белеґа, і він уже ніколи до них не повернувся.

⇐ Предыдущая 4 5 6 7 8910 11 12 13 Следующая ⇒