Розділ XIV. Подорож Морвен і Ніенор до Нарґотронда

Розділ XIV

Подорож Морвен і Ніенор до Нарґотронда

Коли Люта Зима відступила, в Доріат надійшли нові звістки про Нарґотронд. Декотрі мешканці, врятувавшись під час захоплення твердині та переживши зиму в нетрях, урешті‑решт прийшли шукати притулку в Тінґола, і прикордонники привели їх до Короля. І з‑поміж прибулих одні казали, ніби вся ворожа міць вирушила на північ, а другі – ніби Ґлаурунґ досі живе в палацах Фелаґунда; одні казали, ніби Мормеґіл загинув, а другі – ніби чари дракона перетворили його на камінь і він досі там. Але всі визнавали те, що в Нарґотронді було відомо і до знищення: Чорний Меч – то ніхто інший, як Турін, син Гуріна з Дор‑ломіну.

Тоді незмірний страх і скорбота охопили Морвен і Ніенор: а Морвен сказала:

– Така непевність – творіння самого Морґота! Невже ми не дізнаємося правди про найгірше, що мусимо пережити?

Тінґол також палко бажав довідатися більше про долю Нарґотронда й уже було вирішив послати когось, хто би зміг обережно пробратися туди, та розважив, що Турін, імовірно, загинув і його не вдасться порятувати, – Королю була осоружною сама думка про ту мить, коли Морвен дізнається про смерть сина достеменно. Тому він сказав їй:

– Це ризикована справа, Володарко Дор‑ломіну, її годиться ретельно обміркувати. Така непевність може і справді бути творінням Морґота, щоби викликати у нас зайву квапливість.

Але Морвен, мов знавіснівши, крикнула:

– Квапливість, Володарю? Якщо мій син, голодуючи, переховується в лісах, якщо він ледь животіє в кайданах, якщо його тіло лежить десь непоховане, то я буду кваплива! Подамся розшукувати його, не гаючи ні часинки.

– Володарко Дор‑ломіну, – мовив Тінґол, – оцього син Гуріна вже точно не бажав би. Він гадав би, що тут ти знайшла кращий прихисток, аніж у будь‑якому іншому з уцілілих країв, – тут, під опікою Меліан. Заради Гуріна і Туріна я не хотів би, щоби ти блукала поза кордонами цієї землі, наражаючись на страшну небезпеку нинішніх днів.

– Ти не вберіг Туріна від небезпеки, а мене прагнеш уберегти від нього, – крикнула Морвен. – Під опікою Меліан! О, так, бранка Поясу! Довго я вагалася, перш ніж вступити сюди, а зараз шкодую про це.

– Ні, коли вже ти кажеш таке, Володарко Дор‑ломіну, – промовив Тінґол, – то знай: Пояс – не в'язниця. Вільно ти прийшла сюди, вільно залишишся або підеш.

Тоді Меліан, яка доти мовчала, заговорила:

– Не йди звідсіля, Морвен. Правду ти казала: непевність ця – від Морґота. Якщо підеш, то виконаєш його волю.

– Страх перед Морґотом не заглушить у мені поклику крові, – відповіла Морвен. – Але якщо ти, Володарю, вболіваєш за мене, то дай кількох твоїх воїнів.

– Тобі я наказувати не можу, – сказав Тінґол. – Але народ мій слухається моїх наказів. Я пошлю воїнів, коли сам уважатиму це потрібним.

Тоді Морвен, не сказавши ні слова, розплакалась і пішла з‑перед очей Короля. Тінґолові було важко на серці, бо йому здавалося, що Морвен поводиться, мов причинна, й він запитав Меліан, чи не затримала би вона її своєю владою.

– Проти наступу зла я здатна вдіяти чимало, – відповіла вона. – Та зупинити тих, кому судилося піти, не спроможна. Це твій обов'язок. Якщо ти хочеш утримати її тут, то мусиш зробити це силоміць. Може, хоч так тобі вдасться змінити її наміри.

А в той час Морвен уже прийшла до Ніенор і сказала:

– Прощавай, донько Гуріна. Я йду розшукувати сина або ж правдиву звістку про нього, позаяк ніхто тут не збирається нічого робити, лише вичікувати, доки буде надто пізно. Дожидай мене тут – можливо, я повернуся.

Тоді нажахана і засмучена Ніенор спробувала відмовити її, та Морвен промовчала й пішла до свого покою, а з настанням ранку взяла коня і рушила в путь.

Тінґол же наказав не спиняти її та не стерегти. Але щойно Морвен відійшла, він зібрав загін найвідважніших і найдосвідченіших прикордонників, на чолі котрих поставив Маблунґа.

– Хутко наздоженіть її, – мовив, – але так, аби вона не помітила вас. Проте, якщо вона дістанеться нетрів і там їй загрожуватиме небезпека, то покажіться; а коли не захоче повертатися – тоді оберігайте її, як зможете. Однак хотілося б, аби декотрі з вас зайшли якнайдалі й розвідали якнайбільше.

І сталося так, що Тінґол вислав чисельніший загін, аніж планував спочатку, і було там більш ніж десять вершників із запасними кіньми. Вони рухались услід за Морвен, а вона просувалася на південь через Околицю і дісталася до берегів Сіріону вище від Озер Твіліт, і там зупинилася, бо ріка Сіріон була широка та швидкоплинна, і жінка не знала, як через неї переправитися. Тому вершники мусили неодмінно викрити себе; і Морвен сказала:

– Тінґол хоче мене зупинити? Чи запізніло надіслав допомогу, в якій спершу відмовив?

– І те, й інше, – відповів Маблунґ. – Ти не повернешся?

– Ні, – відказала вона.

– Тоді я маю наказ допомагати тобі, – мовив Маблунґ, – хоч і проти власної волі. Широка та глибока в цьому місці ріка Сіріон, тут її небезпечно перепливати і звірові, й людині.

– Тоді проведи мене будь‑яким шляхом, що його використовують для переправи ельфи, – сказала Морвен, – інакше я спробую перебратись уплав.

Отож, Маблунґ повів її до Озер Твіліт. Там, серед заплав і заростей очерету, під охороною зі східного берега стояли у сховку пороми; адже цим шляхом рухалися туди‑сюди зв'язкові між Тінґолом і його родичами в Нарґотронді. І от мандрівники дочекалися пізньої, залитої зоряним світлом ночі й у білому досвітньому серпанку переправилися на інший бік. А щойно поза Синіми Горами зійшло червоне сонце і подув сильного вранішнього вітру розвіяв туман, охоронці зійшли на західному березі та проминули Пояс Меліан. То були рославі ельфи Доріату, зодягнені в сіре, у плащах поверх броні. Морвен із порома спостерігала за їхнім тихим переходом, і раптом скрикнула, і показала на останнього із загону, котрий саме проходив повз неї.

– Коли з'явився оцей? – сказала вона. – Три десятки вас приїхало до мене. Три десятки та ще один сходять на берег!

Тоді обернулись інші й побачили, як виблискує сонце на золотавій голові: то була Ніенор, із якої вітер зірвав каптура. Як виявилося, вона йшла за загоном і приєдналася до нього затемна, ще до переправи через річку. Усі почувалися збентеженими, а Морвен – найбільше.

– Повертайся! Повертайся! Наказую тобі! – кричала вона.

– Якщо дружина Гуріна – за покликом крові – може йти вперед, не зважаючи на жодні поради, – мовила Ніенор, – то і донька Гуріна теж зуміє. Скорботною нарекла ти мене, та я не збираюся самотою оплакувати батька, брата, а тепер іще й матір. З цілої родини тільки тебе я знаю і найбільше люблю. Коли ти геть не відаєш страху, то і я не боюсь.

І справді, ні у виразі її обличчя, ні в поведінці не помітно було ані тіні страху. Високою та сильною виглядала вона, бо нащадки Дому Гадора вирізнялися величною поставою, а тому, одягнута в ельфійське убрання, дівчина була рівнею охоронцям і здавалася меншою тільки за найкремезніших серед них.

– Що ти збираєшся робити? – запитала Морвен.

– Іти за тобою, – відказала Ніенор. – Я даю тобі вибір. Або відведи мене назад і прихисти безпечно під опікою Меліан – немудро‑бо нехтувати її порадою, – або знай, що я наражатимуся на небезпеку разом із тобою.

Адже, правду кажучи, Ніенор прибула головно в надії на те, що мати повернеться зі страху та любові до неї; і в душі Морвен дійсно розривалася на частини.

– Одна річ – знехтувати порадою, – мовила вона, – й цілком інакша – знехтувати наказом матері. Повертайся негайно!

– Ні, – відказала Ніенор. – Я давно вже не дитя. Маю власний розум і бажання, хоча дотепер вони не суперечили твоїм. Я їду з тобою. Радше в Доріат – із пошани до тих, хто ним править; якщо ж ні – тоді на захід. Правду кажучи, якби котрійсь із нас і годилося продовжувати путь, то вже точно мені, сповненій сил.

При цих словах Морвен угледіла в очах Ніенор незворушність Гуріна і завагалась, але не змогла перебороти гордості й не побажала, щоби (незважаючи на справедливість цих слів) донька повернула її назад, мовби якусь стару, котра вмить здитиніла.

– Я йду далі, як і задумала, – мовила вона. – Ходи й ти зі мною, хай і проти моєї волі.

– Нехай буде так, – відказала Ніенор.

Тоді Маблунґ сказав воїнам:

– Істинно так: не через брак мужності Гурінів рід накликає горе на інших, а через брак розважливості! Те саме – із Туріном; але предки його були не такі. Тепер же всі вони наче причинні, й це мені не до вподоби. Я жахаюся цього доручення Короля дужче, ніж полювання на Вовка. Як маємо чинити?

Однак Морвен, ступивши на берег і зблизившись із ними, почула його останні слова.

– Чиніть так, як наказував Король, – мовила вона. – Намагайтеся розвідати вісті про Нарґотронд і про Туріна. Задля цього ми всі й зібрались.

– У нас попереду довгий і небезпечний шлях, – сказав Маблунґ. – Якщо ви прямуєте далі, то обидві повинні верхи на конях їхати поміж вершників, ані на крок не відступаючи від них.

Отож, із настанням полудня вони рушили в путь, поволі та обережно виїхали з краю очеретів і низького верболозу й дісталися до сірих лісів, які займали значну частину південної рівнини перед Нарґотрондом. Цілісінький день вони просувалися чітко на захід, не бачачи нічого, крім спустошення, та нічого не чуючи; бо в тих землях панувала мертва тиша, і Маблунґові здалося, ніби повсюдний страх передався їм. Цим самим шляхом багато років тому ступав Берен, але тоді в лісах було безліч невидимих очей мисливців, – тепер же народу Нароґу не стало, а орки поки що не забрели так далеко на південь. Тієї ночі подорожні отаборились у сірому лісі без вогнища та світла.

Наступні два дні вони просувались уперед, а над вечір третього дня руху від Сіріону перетнули рівнину, наближаючись до східних берегів Нароґу. Тоді Маблунґа охопила така непоборна тривога, що він почав благати Морвен не продовжувати путь. Але вона засміялась і сказала:

– Ти, мабуть, був би радий здихатися нас якомога швидше. Проте мусиш потерпіти ще трохи. Ми тепер підійшли надто близько, щоби вертати назад, піддавшись страхові.

Тоді Маблунґ викрикнув:

– Причинні ви обидві й відчайдушні! Не допомагаєте, а перешкоджаєте збирати відомості. Тож слухайте! Мені наказано не затримувати вас силоміць, але й наказано оберігати, як зможу. У цій скруті я здатен зробити лишень одне. Я оберігатиму вас! Завтра ж відведу на Амон‑Етір, Пагорб Дозорців, що поблизу; і там ви сидітимете під вартою, і не рушите далі, доки я тут керую.

Амон‑Етір – це курган заввишки з добрий пагорб, якого давним‑давно, за наказом Фелаґунда, з великою натугою насипали на рівнині перед Дверима, на відстані ліги східніше від Нароґу. Він був порослий деревами, й тільки вершина лишилася голою, відкриваючи просторий краєвид на всі дороги, які вели до величного мосту Нарґотронда, та на довколишні землі. До цього пагорба вони дісталися близько полудня й піднялися на нього зі східного боку. Тоді, дивлячись у напрямку Високого Фароту по той бік річки, Маблунґ угледів ельфійським зором тераси Нарґотронда на стрімкому західному березі та невеликий отвір у скелястому пагорбі – розверзті Двері Фелаґунда. Та йому не вдалося почути ні звуку, не вдалося побачити жодних ознак присутності недругів ані жодних слідів дракона, крім кіптяви довкола Дверей, які той спалив у день захоплення. Під блідим сонцем панувала тиша.

Тож Маблунґ, як і казав раніше, звелів десятьом вершникам стерегти Морвен і Ніенор на вершині пагорба та не відходити звідти, доки він не повернеться, хіба би наспіла якась страшна небезпека. Коли би таке трапилося, вершники повинні були оточити Морвен і Ніенор та разом із ними якомога швидше рятуватись утечею на схід – у напрямку Доріату, – виславши одного воїна попереду, щоби передати вісті й привести допомогу.

Тоді Маблунґ, узявши зі собою два десятки воїнів, крадькома спустився з пагорба. Досягнувши полів на заході, де росло мало дерев, вони роззосередились і поїхали до берегів Нароґу кожен своєю дорогою – сміливо, та обережно. Маблунґ, обравши середній шлях, рухався в напрямку мосту, а діставшись його початку, побачив, що міст геть зруйновано; ріка у глибокій розколині, аж клекочучи після рясних північних дощів, пінилась і шуміла довкруж камінних уламків.

Але там, захований у тіні широкого проходу, що вів углиб од зруйнованих Дверей, лежав Ґлаурунґ, і він уже давно знав про наближення розвідників, хоча мало кому в Середзем'ї вдалося би їх викрити. Проте погляд його жорстоких очей був проникливіший, аніж в орлів, і значно далекосяжніший за ельфійський зір; дракон навіть знав, що кілька прибулих залишилися позаду, розташувавшись на голій вершині Амон‑Етіру.

Тож, коли Маблунґ скрадався поміж валунами, з'ясовуючи, чи вдасться йому перейти бурхливу ріку вбрід по камінних уламках мосту, Ґлаурунґ зненацька показався, дихнув вогнем і сповз у потік. Тоді відразу зусібіч залунало сичання, здійнялася густа пара, і Маблунґа та його соратників, котрі причаїлися поблизу, поглинули сліпучі випари та бридкий сморід; і більшість із них навмання кинулася тікати до Пагорба Дозорців. Але, коли Ґлаурунґ почав переправлятися через Нароґ, Маблунґ одсунувся вбік, і заліг під валуном, і зостався там; бо все ще, як йому здавалося, не до кінця виконав доручення. Тепер він достеменно знав, що Ґлаурунґ живе в Нарґотронді, проте йому також наказували дізнатися правду про сина Гуріна, якщо стане снаги; тож ельф, маючи відважне серце, вирішив перебратися через річку, щойно віддалиться Ґлаурунґ, і обшукати чертоги Фелаґунда. Він‑бо думав, що для безпеки Морвен і Ніенор зроблено все можливе: наближення Ґлаурунґа помітять і негайно вишлють гінців у напрямку Доріату.

Ґлаурунґ же рухався прудко, бо був хоч і великим Червом, але й гнучким, і він проминув Маблунґа, наче велетенська примара в імлі. Залишившись позаду та наражаючись на велику небезпеку, Маблунґ перейшов Нароґ убрід; а вартові на Амон‑Етірі помітили появу дракона і перелякалися. Вони відразу ж наказали Морвен і Ніенор без балачок сідати верхи та приготувалися тікати на схід, як їм і було наказано. Проте, щойно вони спустилися з пагорба в долину, зловісний вітер нагнав густі випари та нестерпний для коней сморід. Осліплені туманом, ошалілі від ядучого драконового запаху, коні стали некерованими і понесли вершників урізнобіч; тож охоронці розсіялись і з силою вдарялись об дерева, важко травмуючись, або марно шукали один одного. Іржання коней і крики вершників долинули до вух Ґлаурунґа, й він відчув неабияке задоволення.

Один із ельфійських вершників, борючись у тумані з власним конем, раптом угледів Володарку Морвен: вона проїхала поблизу, мовби сірий привид на скаженому скакуні та зникла в імлі з криком: «Ніенор!»', і відтоді її не бачили.

Коли сліпучий жах зійшов на вершників, кінь Ніенор також помчав, але спіткнувся і скинув вершницю. М'яко впавши у траву, вона залишилася неушкодженою, а коли підвелася, то була сама‑самісінька – заблукала в імлі без коня чи супутника. Мужність не покинула її, вона обміркувала становище й дійшла висновку, що йти на той чи інший крик – марна річ, адже крики лунали звідусіль, а водночас ставали дедалі слабшими. У тій ситуації найдоцільнішим видавалося піднятися знову на пагорб, адже Маблунґ, без сумніву, заверне туди перед поверненням, аби переконатися, що ніхто з його загону не зостався там.

Отож, ідучи навмання, пильнуючи, щоби земля постійно піднімалась угору під її ногами, вона відшукала пагорб, який виявився зовсім близько, і повільно піднялася стежкою зі східного боку. Що вище дівчина піднімалася, то помітніше рідшав туман, аж нарешті вона дісталася до залитої сонцем голої вершини. Тоді зробила кілька кроків уперед і глянула на захід. І там, просто перед собою, побачила голову Ґлаурунґа, який у той самий час наповзав на пагорб із протилежного боку; Ніенор і отямитися не встигла, як її очі поринули в жорстокий дух його очей – жахливих очей, сповнених жорстоким духом Морґота, його повелителя.

Незламні були сила волі та серце Ніенор, і вона боролася з Ґлаурунґом; але він застосував усю його силу.

– Чого шукаєш ти тут? – запитав.

І, примушена відповісти, вона відказала:

– Я шукаю такого собі Туріна, який мешкав тут певний час. Але він, мабуть, мертвий.

– Не знаю, – мовив Ґлаурунґ. – Його зоставили тут захищати жінок і немічних; але, коли я прибув, він покинув їх і втік. Хвалько та боягуз, як на мене. Чому ти шукаєш такого?

– Брешеш, – відказала Ніенор. – Діти Гуріна – точно не боягузи. Ми тебе не боїмося.

Тоді Ґлаурунґ засміявся, бо так донька Гуріна викрила себе перед його злобою.

– Значить, обоє ви дурні, ти і твій брат, – сказав він, – і гордість ваша зійде нанівець. Це кажу я, Ґлаурунґ!

Потому він поглинув її погляд своїми очима, і воля дівчини зламалася. їй здалося, ніби сонце поблідло, а все навколо затуманилося; всеосяжна темрява поволі оповила її, а в темряві тій була порожнеча; Ніенор нічого не знала, нічого не чула, нічого не пам'ятала.

Тривалий час Маблунґ досліджував чертоги Нарґотронда – наскільки йому вдавалося долати темряву та сморід, але не знайшов ані живої душі: кістяки лежали непорушно, й ніхто не відгукувався на його заклики. Нарешті, пригнічений жахливістю цього місця й остерігаючись повернення Ґлаурунґа, він подався до Дверей. Сонце котилося на захід, тіні від Фароту темними смугами лягали на тераси та на бурхливу річку внизу; але вдалині попід Амон‑Етіром йому привиділися зловісні обриси дракона. Перебрідати Нароґ удруге, з острахом і в поспіху, виявилося значно важче та небезпечніше, ніж першого разу; і щойно він, досягнувши східного берега, зачаївся осторонь під насипом, наблизився Ґлаурунґ. Але тепер він рухався повільно та обережно, позаяк вогонь у ньому ледь жеврів: він‑бо витратив багато сили, тож хотів перепочити і поспати в темряві. Звиваючись, він перебрався через воду та неспішно поплазував до Дверей, залишаючи на землі слизький слід од черева, наче велетенська змія кольору попелу.

Та перш ніж заповзти, він обернувся на схід, і з його грудей вирвався сміх Морґота, невиразний, але жахливий, мовби зловісне відлуння далеких чорних глибин. А потім пролунав холодний і низький голос:

– Ось ти лежиш, ніби польова миша під насипом, могутній Маблунґу! Погано ти виконуєш доручення Тінґола. Поспіши‑но до пагорба та поглянь, що сталося з твоєю сторожею!

Тоді Ґлаурунґ заповз у лігво, сонце зайшло, й сірий прохолодний вечір опустився на землю. А Маблунґ поспішив до Амон‑Етіру, і, коли піднімався на вершину, на сході зійшли зорі. На тлі зоряного неба він побачив темну та непорушну, мов камінна скульптура, постать. То стояла Ніенор, не чуючи нічого, що він говорив, і не відповідаючи. Та коли, врешті, він узяв дівчину за руку, вона ворухнулась і дозволила повести себе; доки він тримав її, вона йшла слідом, а щойно відпускав – ставала без руху.

Горе та збентеження Маблунґа не мало меж; а втім, у нього не було іншого вибору, крім як вести Ніенор довгим шляхом на схід, без підтримки і товариства. Так вони, мовби сновиди, перейшли в затінену нічними сутінками рівнину. А з настанням ранку Ніенор спіткнулась, і впала, і лежала непорушно; Маблунґ же у відчаї сидів обіч неї.

– Не даремно мене лякало це доручення, – мовив він. – Здається, воно буде останнім у моєму житті. Згину в нетрях із оцим нещасним людським дитям, й ім'я моє зневажатимуть у Доріаті, якщо взагалі якісь вісті про нашу долю коли‑небудь дійдуть туди. Усі інші, без сумніву, загинули, помилувано тільки її, та й то не з милосердя.

Так їх і застали троє вершників, котрі втекли з берегів Нароґу до приходу Ґлаурунґа й після довгих блукань, коли розсіялась імла, повернулися на пагорб, а побачивши, що там порожньо, взялися шукати дороги додому. Тоді для Маблунґа воскресла надія, і товариство разом попрямувало на північ, а потім – на схід, адже південна дорога була закрита, бо від часу загибелі Нарґотронда поромникам заборонили перевозити будь‑кого, крім тих, хто прямував із Доріату.

Мандрувати довелося поволі – як подорожнім, котрих обтяжує стомлене дитя. Проте що далі вони відходили від Нарґотронда та підступали ближче до кордонів Доріату, до Ніенор мало‑помалу поверталися сили і вона могла вже годинами слухняно йти, тримаючись за руку провідника. Проте широко розплющені очі дівчини не бачили нічогісінько, а її вуста не промовили ні слова.

І от нарешті, після багатьох днів подорожі, вони наблизилися до західного кордону Доріату, трохи південніше від Тейґліну; адже було вирішено перейти через огорожі невеликого Тінґолового краю по той бік Сіріону і так дістатися до сторожового моста поблизу того місця, де в Сіріон впадає ріка Есґалдуін. Там вони зупинилися на деякий час і вклали Ніенор на ложе з трави, і вона заплющила очі, чого раніше не робила, і, здавалося, заснула. Ельфи також перепочивали, й утома призвела їх до втрати пильності. Тому на них несподівано напала зграя орків‑мисливців, котрих на ту пору багато вешталось у тім краю – так близько до захисного бар'єру Доріату, як дозволяло їхнє зухвальство. У розпал сутички Ніенор зненацька підхопилася з ложа, мовби розтривожена серед нічного сну, і з криком помчала в ліс. Орки розвернулись і кинулися навздогін, ельфи – за ними. Та Ніенор, дивовижно перемінившись, випередила всіх і бігла, мов олениця поміж дерев, аж волосся розвівалось од швидкості. Маблунґ і його соратники хутко наздогнали орків, убили всіх – од першого до останнього – і поспішили далі. Але за той час Ніенор зникла, наче привид, і вони не змогли ні угледіти її, ні відшукати бодай сліду, хоча забігли далеко на північ і шукали там багато днів.

Тоді Маблунґ таки повернувся в Доріат, прибитий горем і соромом.

– Признач нового чільника для твоїх мисливців, Володарю, – сказав він Королю. – Я‑бо знеславлений.

Проте Меліан мовила:

– Це не так, Маблунґу. Ти зробив усе можливе, ніхто з‑поміж королівських слуг не зробив би більше. Лихий випадок звів тебе з такою великою силою, якій ти не зміг протистояти – якій не зміг би протистояти ніхто зі сущих нині в Середзем'ї.

– Я послав тебе зібрати відомості, й ти виконав мій наказ, – сказав Тінґол. – Не твоя провина, що ті, кого новини стосувалися насамперед, зараз не можуть їх почути. Жахливий кінець спіткав рід Гуріна, однак це не на твоєму сумлінні.

Бо на ту пору не лише Ніенор очманіло мчала десь глушиною, а й Морвен теж зникла. Ні тоді, ні пізніше ні в Доріаті, ні в Дор‑ломіні так і не дізналися нічого певного про її долю. Проте Маблунґ не заспокоївся і з невеликим загоном рушив у нетрі, і впродовж трьох років мандрував од Еред‑Ветріну аж до Гирла Сіріону, шукаючи слідів чи новин про зниклих.

⇐ Предыдущая 12 13 14 15 161718 19 20 21 Следующая ⇒