ПОДОРОЖ ДО ЩАСТІВСЬКА 4 страница

Нарешті. Колеса м'яко вдарились об шлакобетонні плити посадочної смуги, і літак, підстрибуючи на виямках, як зухвале хлопчисько, що відчуло проминулу допіру небезпеку, понісся туди, де за глухою перегородкою відсіку для пілотів гудів вулик аеропорту.

Уже в тролейбусі, що йшов до шахтного селища, Петрові пригадався нічний сон. Нібито його здибав якийсь знайомий-незнайомий (журналіст? ), навіщось показав Петрові свій квиток на літак до Дальнього (північний Сахалін, уточнив той, бачачи, що назва міста нічого не казала Петрові). Потому вони їхали легковою автомашиною: той, із Дальнього, лежав головою вперед і зрідка, нічого не бачачи, що робилося попереду, торкався керма. Вузька дорога мала двобічний рух, їхня машина наполовину сховалася під могутнім кузовом величезного краза (маза? ), а повз них проносилися зустрічні автомобілі. Петро дивився перед себе і в разі, коли небезпека була особливо великою, попереджав свого необачного водія, той брався за стерно, і так вони неслися разом із велетенським мазом чи кразом, готові кожної хвилини до катастрофи.

Висівши з тролейбуса, Петро подався додому, насилу впізнаючи забуте поле, де в його дитячі літа садили кукурудзу, а восени хлопчаки знаходили прекрасне місце для футбольного майданчика. Ці будинки були зведені, може, за рік, а може, й за півроку, але вже цілком скидалися на старожилів — невсипущий вугільний порох позбавив їх непристойної чистоти й зосібності.

По дорозі Петрові стрілася сусідка, тітка Стефанія, що колись видавала йому шахтарську робу і журилася: нащо тобі був здався університет, коли лізеш у шахту вагонетки ганяти? Петро привітався з нею, намагаючись упізнати по обличчі, як там у нього вдома, але нічого прочитати не зміг, хоч розпитувати остерігся. Через десять хвилин усе знатимеш із перших рук.

Батьківська хата була така ж тиха й присмирніла, як завжди. І той же вираз дитячої зніяковілості й материнської сумовитості, помічений ще в дитячі роки (кожна хата схожа на свого господаря). Тільки дим не курів із бовдура. І жодної людини в подвір'ї. З причілку звисав прапорець із червоного полотна з біленькими квіточками (Машина вигадка). Сиротливий був і прапорець. Бракує сонця, подумав Петро. Коли сонце — ворухлива тінь на стіні нагадує димок. Тільки диму немає і з бовдура.

Хата як мертва, і до неї лячно заходити. Петро постукав у двері, але йому ніхто не відповів. Як у маячні, він пройшов до сарайчика, де теж були двері, якими звичайно і користалися взимку, щоб не наносити болота і не напускати холоду з вулиці. Вони були відкриті. Зайшов до сарайчика і став пережидати, аби зібратися з духом. І тут заскрипіли хатні двері, і Петро відчув круглу мамину ходу. Ось вона прочинила ще одні двері і зненацька побачила людину. Ще настрашена, але вже впізнавши сина, вона — скільки Петро пам'ятає, чи не вперше — упала в синові обійми, зайшовшись таким жалібним і невідворотним плачем, що Петро відчув, як загойдалась під ногами земля, прагнучи поплисти під ним. І він відчув у роті присмак колючої гіркоти, але, справившись із собою, так і стояв, бережучи беззахисно-дитячий материнський плач. Мамине обличчя, бачене тільки мент, налякало його своєю вихудлістю, від чого й без того великі мамині очі стали вільготно плавати на змалілому виді, не даючи змоги нічого бачити, окрім них.

— Синочку, — слабо тріпнулося в Петрових обіймах легеньке, як пушинка, материнське тіло, і шкарубка долоня її торкнулася його щоки, і Петро відчув, що його обличчя мокре, і одразу про це забув, і легенько підштовхнув покірні материнські плечі уперед, до хати, де було так само тихо і мертво.

— А де Матвійко? Де тато? — запитав він, і тут на його голос звідкісь, ніби зверху, вистрибнула маленька племінничка і подивилась таким докірливим поглядом, що Петрові стало ще важче й досадніше.

— Бідна моя голівонька, — захитала мама головою, присівши на стілець і не спускаючи з Петрового пальта своїх кощавих, як граблі, рук.

Зі спальні почулося старече тріскуче кахикання, і Петро пройшов туди, і побачив тата, блідого, як снасть. Він лежав, укритий кількома старими ковдрами, і голова його, геть притінена, була вспокоєна і врочиста. Так само спокійні були його очі, що не кліпаючи дивилися на Петра і не виявляли нічого, крім одного: нам уже пізно розмовляти, сину, ми вже так далеко один від одного, що зустрічатися нам зараз просто не варт.

— Тату, що з тобою? — доторкнувся Петро до батькової долоні і відчув, яка вона гаряча й спітніла. Батько дивився на сина незворушним поглядом, потім ледь помітно похитав головою і почав надсадне кашляти.

— Мамо, що з татом? Де Матвійко? — з притиском перепитав Петро і спробував переконати себе, що це тільки марудний і тяжкий сон.

— Матвійко там спить. А з тата застуда ніяк не вийде. Засіла в грудях і хоч ти що їй роби. Таке липке викашлює із грудей, нічого не можна допратися. Відколи ти поїхав — так і зліг. Я й натирала, і банки ставила, і зілля давала — кашель і кашель. Видно, дійшло вже до ґудза, горе в світі.

Від надсадного кашлю батькове обличчя ледь помітно скривилося — видно, він уже добре нарвав собі груди.

— Оце, Петре, мені вже й до предків. Добре, що приїхав.

— А що кажуть лікарі?

— Кажуть, запалення легень. Оце третій день, як стали колоти.

— І що ж?

— Каже, трохи легше. А сили нема. Встане — голова крутиться, то й лягає. Тут стільки понадавали порошків — хоч на базар винось.

— Мамо, ти давай усе, поки не полегшає. Потім можеш і викинути.

Татове чоло геть спітніло від кашлю. Він поворухнувся, аби витерти чоло, і Петро узяв рушника, що лежав на ковдрі, і підніс до батькового лоба. Чоло було холодне й липке.

— Піду до Матвійка.

Мама провела сина до іншої кімнати, де лежав онук. Той помітно спав з лиця. " Аж с-світиться", — скаже Тетяна. Лежачи на животі, син уткнувся обличчям у подушку і викинув поверх голови праву руку — поза плавця. Так любив спати і Петро, його улюблене положення, яке давало й найкраще спочити. Батько захотів погладити сина по голові, але не наважився.

— Хай спить, хай спить, — прошепотіла бабуся і провела сина до кухні. — Роздягайся та щось із'їси. Однак їсти нема кому. Ганна піде зранку, а приходить — смеркне. І так наробиться, що тільки тепленька. А я що не з'їм — болить усередині — спасу нема. То чимось закроплюсь — і бігаю цілий день.

Мама метнулася щось подати на стіл, а Петро повернувся до батька. Той лежав із заплющеними очима, але коли син підійшов до нього, відкрив очі і заговорив так, що Петро одразу збагнув урочистість цієї миті.

— Так я тобою сушусь, сину, що й не сказати. Вночі прокинусь, лежу й думаю —— до самого ранку. І ось що я тобі скажу: світу всього не переробиш, ото не бери через силу. Повір мені, що від того більше шкоди, ніж користі. Не тільки для тебе, а й для інших.

— Не треба, тату.

— Ні, треба. Може, завтра я тобі того не скажу. Дивись там, як і що. Подумай добре, може б, варт сюди переїхати жити. Разом би й товклися. Хаті потрібен чоловік, а мені вже три чисниці до смерті. Нікому дивитися за хатою.

— Тату...

— Дай-но доказати. Може, я не протягну до літа, тоді перекриєш верх, щоб за шию не капало. Ту грушу, що коло стежки, зріж, а зможеш — то надщепи. А мене, коли що до чого, поховаєте коло баби.

— Не треба, тату...

— І добре було б, щоб ми там разом колись зібралися при купі. За життя не було як пожити разом — то хоч там.

І вже не звертаючись до сина, старий продовжував:

— Один син — і той гасає по світі, ніколи й перед очі не ступить. Тільки як щось треба.

— Мой, та буде тобі — одної й одної, — втрутилась мама. — Все це марна мова — тільки губи збавляєш.

— Я хочу йому сказати зараз, щоб не було пізно.

— Тату, не треба.

— Скажи мені, Петре, чого ти приїхав?

— Мені снилися недобрі сни.

Батько замовк і вперся поглядом у стіну — туди, де висіла стара ікона, вивезена ще з дідівської хати. Коло тієї ікони била поклони покійна бабуся. Зупинялась і мама, якщо нікого з дітей не було. Петра палив сором від того, що мама молилася крадькома, побоюючись, аби на її самотню сповідь не нагодилися діти. Мамі потрібна була б якась тиха молільня, без цих двох ліжок із іржавими поренчатами і жердки з вічним накладом.

Про що батько зараз думає? — замислився Петро, присоромлений розмовою. — Я знаю й сам, що невдаха, що не виконав їхніх сподівань. [... ] після його невдачі не одному Рудикові доведеться гнути спину, аби хтось десятий чи двадцятий відчув апогей роду. Батько має рацію, коли ставиться до нього як до невдахи, якому забракло одного тільки характеру, точніше — самої тільки витримки, аби Рудиків рід нарешті прозрів. Бідний тато, він був певен, і не один рік, що син проживе життя і за нього, що його злигодні сплатяться справжнім життям талановитого, як здавалося батькові, сина, і от — маєш: таке розчарування на старість. Зрештою, батько помилявся. Ця жертовність, якою батько і жив (а що йому лишалося більше, окрім жертовності? ), жертовність заради добра ніколи не виправдовує сама себе. Що це за добро, коли людина любить інших, а не шанує себе. Вона перша ж стає жертвою несправедливості. Форсованої несправедливості. Хіба не так?

Петро підсів до ліжка, знайшов батькову руку і йому захотілося її поцілувати. Але то було встидно: в їхній родині так ніколи не робили. На зжовклі батькові щоки накотилися дві скупі сльози, старий спробував був повернутися до стіни, щоб сховати обличчя, але нічого не вийшло. Тоді визволив руку і зробив ледь помітний жест: іди-но, мовляв, собі і не засиджуй місця при цьому соромі. І син зрозумів його.

* * *

— Тату, таточку, — вибігло бліде заморене зайча і кинулось батькові на груди. Воно притулилось до татових грудей так ніжно і так м'яко, як то уміє тільки створіння найбільш беззахисне й безпорадне. Вихудлий і кістлявий, з синіми посмугами під очима, прозорий, як решето, Матвійко був такий же шовковисто-пухнастий, як і Тетяна. " Ти, Рудику, молодець, так гарно назвав хлопчика, що й не сказати. Такий він у нас ніжненький, як кошеня", — пригадалися Петрові жінчині слова, і він спробував був уявити дружину, але, побачивши перед собою засумлене і притінене її лице, прогнав видіння так далеко, як тільки зміг.

— От бач, хлопчик нівроку, незле виглядає, — подала голос мама, пестячи поглядом дітей.

— Він поганенько їсть?

— Ні, гріх Бога гнівити. Я йому варю такий супчик, як Тетяна, за її рецептом. Пісний, ні скалочки ніде не плаває. Всиплю, кину масличка — умне, як за себе кине.

Я з ним клопоту майже не маю, не так, як з Наталочкою. Та другий раз і ріски в губи не візьме, а він ще полатавше.

Петро тільки спустив очі. долу і не промовив нічого. Заклопотана мама нічого не помічає, їй просто ніколи бачити, як Матвійко подався на силі. Якщо побуде тут із місяць-другий — переведеться ні на що. Досі ще вагаючись, чи залишати Матвійка в батьків, чи брати із собою (але куди? на кого лишати? ), Петро зрозумів ясно і певно, що неодмінно забере хлопчика із собою.

— Де ти був так довго? — докоряв йому син, хоч Петро бачив: сидячи в батька на колінах, син уже вибачав йому двотижневу розлуку, щасливий від дарованої зустрічі. Синівський погляд був сповнений нагромадженої ніжності, тільки зараз він стидався всю її вихлюпнути на татка.

— Я, Матвійку, був у лікарні.

— І що — вилікували?

— Вилікували. Тепер усе гаразд.

— А хворіти більше не будеш? Ні?

— Не буду.

— А маму — теж вилікували?

Бабуся суворо позирнула на сина і, впіймавши його погляд, зобов'язала пошукати вдалу відповідь.

— Маму ще трохи не вилікували. Але мають ось-ось уже пустити додому.

Тоді Матвійко уже зовсім розважливим тоном, мало не кепкуючи в душі зі своєї сентиментальності, додав:

— Я так уже скучив за своєю хаткою.

Бабусині губи тіпнулись, але вона взяла себе в руки, і Петро встиг перевести мову на інше.

— А хто ходив на розмову? Ганна?

— Яку розмову?

— Я мав сьогодні розмовляти з вами по телефону.

— Не мали нічого. Видно, поштар не приніс. У нас тепер такий опиюс, заллє сліпи, впаде, то хлопчаки йому газети визбирують.

Незрозуміле чому Петро відчув незбагненне велике задоволення од цієї звістки.

— А листів чом так довго не писали?

— А кому писати? Ганна цілісінький день на роботі. Тато не напише, а я так за день накручуся, що мені й циганські діти не милі. Аби до ліжка долізти ввечері.

Петро вийшов покурити в коридор і зразу ж почув, як рипнули сінешні двері і вистромив голівку синок.

— Ти куди, татку?

— Матвійку, я зараз зайду. От тільки покурю — і зайду.

— Не виходь, чуєш, не виходь, — став просити хлопчик, і очі йому стали майже квадратні.

— Ходи-но, Петре, краще до хати, — подала голос мама. — Сядеш ось коло грубки, все витягне. — А ти чом не даєш татові ступити кроку? — напустилася вона на Матвійка.

— Ага, щоб знову покинув, — накопилив губки хлопчик, проте підійшов до бабусі, видерся їй на коліна і став пантрувати батька.

— То ти надовго приїхав? — запитала мама.

— Ні, завтра мушу їхати назад. Ще треба взяти якось квитка сьогодні.

— Бери на поїзд.

— Коли на поїзд, то їхати треба сьогодні ж.

— Ну, то дивись сам. Бо як на мене, краще сидів би там і нікуди не рипався. Треба ж до Тетяни навідуватися, харчі потрібні добрі. А купило затупило. Тут у нас другий раз продасться бобровий жир, але й правлять за нього, як за тата рідного. Хоч по правді, куди не кинься — то луплять дві ціни. До-о-рого стало жити.

— Та й у нас так само.

— Ну от. А які у вас гроші? Латки обкидати — і то нема за що. Старці та й уже.

— Мамо, ну не треба про це. Звичайно, мені соромно, що вам і копійки ніколи перекинути не можу. Але виграбаємось якось із цієї ями — тоді буде легше.

— Та хіба ж я про це? Нам нічого не треба. Ми вже старі, розходи в нас сам знаєш які. А на хліб та цукор — і пенсії стане. Я про вас дбаю. Що в тебе, що в неї. Що в хаті — хоч посвищи.

— А воно так краще. Менше клопоту.

— Петре, а йди-но сюди, — обізвався батько. Видно, він поспав і оце допіру прокинувся.

Петро з мамою зайшли до спальні, сівши на протилежному ліжку.

— Це ти по Матвійка приїхав?

— Я ще не знаю, тату, але, напевно, заберу.

— І що ж ти будеш робити з ним?

— Якось буде. Трохи сам посиджу, трохи в садок віддам, а то проситиму сусідську бабу, щоб подивилась.

— А в нас то що — гірше йому буде?

— Та не гірше. Тільки видужати вам треба — он мама, як з хреста знята, хай би вже одного тебе доглядала.

— Ні, неправдиво то ти кажеш, — зітхнув батько, і син побачив, що губи його стали по-дитячому надуті. — Тобі не подобається, як ми його глядимо.

— Він завжди щось мав проти мене, — докинула мама.

— Ну, що ти, мамо. Як ти можеш таке казати? Тетяна дуже за ним скучила. Та й він — аж труситься, коли я не на його очах. І мені воно якось легше буде. А вам — хіба легко, коли такий лазарет?

І чим більше Петро говорив, тим більше переконувався, що мовлене ним — зовсім не те, що треба було сказати зараз. Зніяковілий, Петро нарешті замовк, чуючи, що батьки ще менше йому вірять, ніж перед цим.

— Про мене, — тільки й відказала мама і подалась геть, утираючи ріжечком хусточки очі.

— Я просто не знаю, як із вами розмовляти, — не втерпів Петро, підвівшись на ноги і нервово заходивши кімнатою. — Ну, зрозумійте ж, що так буде краще — і вам, і мені.

— Боже мій, Боже. Та що ж ти там робитимеш сам? Ну, підеш завтра на роботу — на кого його покинеш? Думаєш, чужа баба догляне? Як погано я не дивлюсь — а все ж краще за чужу. Так само і в яслах. Але про мене, Семене, роби, як знаєш.

Матвійко, покинувши гратися із сестричкою, підійшов до ширми і, чуючи, що дорослі розмовляють про нього, зазирав круглими від уваги й настороженості очима.

— Іди сюди, маленький, — побачила його бабуся. — Бідне моє пискляточко, — вона стала гладити його покірно схилену голову. — То ти з бабусею будеш чи поїдеш із татком?

На відповідь маленький, плачучи, подався до Петра і, як теля, уткнувся йому в плече.

— Я хочу до мами, до мами хочу, — жалібно протягнув він і вибухнув таким плачем, що ледве його вдалося вгамувати.

— Ото вже, і розревівся одразу, — пожартував дідусь. — А з Наталочкою хто буде гратися?

— Я Наталочку з собою візьму, — все ще відхлипуючи, схриплим голосом проказав Матвійко, витираючи кулачками розчервонілі очі.

— А хто ж там тебе буде глядіти?

— Ніхто. Я сам себе буду глядіти, — стояв на своєму хлопчик, і тут він щось пригадав і, швидко виходячи із задуми, так щасливо усміхнувся, що дорослі не посміли більше продовжувати мови.

— Ну, то роби як знаєш, — закректів дідусь і став підводитись на ліжкові. Всі поспішили покинути спальню. У хаті настав спокій.

* * *

— І як його летіти, нічого не видно за туманом, — журилася мати, коли речі вже були нарихтовані, а Матвійко відчував себе іменинником.

— Нічого, мамо, коли не вийде з літаком — сяду на поїзд і вже.

— А квиток як?

— Один здам, а другий куплю.

— Ми пішки підемо з татком, — рішуче заявив Матвійко, так уже настроєний на від'їзд, що не хотів чути ніяких застережень. Маленькому підказував інстинкт: із маленьких зауважень можуть вирости заперечення, отож, їх треба одразу підрубувати, при самій землі.

— А підете, підете, тільки хто вас там чекає?

— Мама чекає, — конозисто відвів питання Матвійко і приніс із другої кімнати Наталчині книжечки. За ним плачучи йшла Наталочка, скаржачись, що Матвій-крутій забрав її книги. Втім, спійманий на гарячому, хлопчик не став наполягати, радий, що, відмовившись од меншого, він уже неодмінно доскочить більшого: раз не можна Наталчиних книжечок — то на літак хоча б — можна?

— Ну, тату, швидше видужуй і приїзди у гості до нас, — Петро простягнув батькові руку, але той не взяв її, кинувши просто в очі:

— Я тобі не подам руки. Бо так зле себе чую, що боюсь прощатися. Хай-но ми ще побачимось.

Петрові не стало слів заспокоювати батька. І поспіхом, щоб не зрадили нерви, він нахилився над ліжком і поцілував батька у зарослу холодну щоку.

Уже на порозі він повернувся до батька, хотів підбадьорити його жестом, але жесту не вийшло. Побачивши в батькових очах вираз осклілого холоду, Петро не витримав погляду і, похнюпившись, вийшов із валізою з хати. За ним вийшли Матвійко з бабусею.

Дезорієнтовані через туман, вони висіли з тролейбуса трохи зарано і рушили заболоченим хідником. По дорозі наздогнали якусь жінку, що запримітила Матвійка і стала з ним перемовлятися.

— Ти куда єто малий спішіш?

— До мамочки в Київ.

— А єто щирий українец. Ма-ла-дец, — протягнула жінка, а Петрові стало бридко: ото дев'яте диво світу — почула незнайому для себе мову.

Жінка виявилась співробітницею аеропорту, і бабуся стала тут же справлятися — як і що.

— Нічого ж не реве, — бідкалася вона.

— Нічого, тьотка, зареве, — перекривила маму жінка, забравши над нею гору. — Ви куда єдітє?

— Це син їде з хлопчиком. А я вже давно приїхала.

— Так ви здешняя?

— А здешня, якже. Ось уже тридцять років, як здешня. Жінка не сходила з дива і, зрештою, мала рацію.

— Ви не безпокойтесь. На Київ літаємо часто. Єто в вас, правда, невдачний рейс, потому що он приходе сюда з Краснодара. І часто опаздує. Но якось буде.

Лишивши маму з Матвійком у вокзалі, Петро подався довідатись, як буде з його рейсом. Матвійко знову затявся — хоч кров з носа — йти за татом услід, але батько не дозволив йому того робити. Від плачу хлопчика удержали тільки чужі люди: як-не-як, а на людях козаки вологи не пускають.

В багажному відділенні стояли величезні черги. Аеропорт було закрито від самого ранку, і пасажири поспішали здати квитки, щоб не марудитися тут бозна-скільки.

— Вам куди? — запитала Петра касир, хоч допіру віконце, біля якого він стояв, було ще зачинене.

— Та на Київ.

— Беріть швиденько квиток, а то не встигнете. І бігом на посадку, бо спізнетесь, — механічно кинула вона квиток сторопілому Петрові, і той скільки сили погнав у вокзал, де на нього чекали мама і синок.

— Ну, то як? — запитала мама.

— Застібки швиденько Матвійкові пальтечко. Зараз біжимо.

Пасажири вже піднімалися трапом. Вийшовши на полігон, Петро озирнувся туди, де стояла самотня мама, і помахав їй рукою.

Мама болісно скривилася і підняла над головою скоцюрблену кощаву долоню. А йому здалося, що вона і тепер осудливо дивилася на сина, так і не примирившись у душі з цим незрозумілим для її простого серця від'їздом.

Мама ніколи не любила техніки, подумав Петро, коли літак уже вивозили на злітну смугу. І тут же зрозумів, що ця думка заступає іншу, яку він зараз просто боїться думати і якої водночас не може й не думати: мамі прикро, що за стільки років син так ніколи по-людському і не попрощався з нею, що цей величезний літак ніби обікрав їхні душі і вони коло нього стали маленькі-маленькі, аж їм легко загубитися біля нього. Може, навіть так, що життя кожного з них тут, у аеропорті, стає непомітне і малозначущс: яке там прощання, коли величезний літак мусить на тебе ждати! Видно, на прощання вона хотіла йому щось сказати, але так і лишилася стояти, знічена тим, що сина забрала ця велетенська, незрозуміла їй сила.

Десь стоїть і дивиться, як літак, мов корову на мотузі, потягнули в туман, у багно, а літак упирається, не хоче їхати, а його силоміць відриває від землі і жене в безвість.

Пасажири, сидячи в літаку, ніяк не могли надивуватися, що вони справді в лайнері, що передтрапова штовханина і взаємні образи лишилися позаду і тепер можна бути підкреслено ввічливими і коректними: ввічливість добра тоді, коли нічого не коштує. " Скажіть, будь ласка", " Дуже прошу", " Дякую за рейс", " Заради бога". Петро дивиться на шклянку з широким денцем і ніби бачить подобу людської ввічливості: один необережний рух — і шклянка впаде, розлетівшись на дрібні скалки. Отоді вже можна порозумітися перетудитвою мовою.

Тимчасом літак вирвався у чисте небо з одвічно зеленавою голубінню, і клопоти, віддалені багатьма кілометрами (" летимо на висоті шість тисяч метрів" ) призабулися, і всі думи заполонила одна: о третій годині п'ятнадцять хвилин — Київ.

— Ви знаєте, цей літак мав летіти на Ригу через Харків, але Харків закрито, і вони взяли кількох киян, щоб не пустували місця, — дивувався тлустий чиновник із гарною шкіряною течкою.

— Да-а, рейс — як у казці, — у тон йому відповідав п'ятдесятирічний худорлявий чоловік із нужденним обличчям, який, видно, тільки під старість таки " пішов" у люди і тому спішно копіював манери людей більш високих шаблонів.

Петро не втручався в розмову, яка його, зрештою, й не обходила. Головне — ти летиш у велике невідоме твого завтрашнього дня, а в ньому треба бути особливо обачним. Малі радощі можуть приспати в тобі пильність, а це небезпечно. Отож, сприймай маленькі везіння за дари богів. Боги не люблять робити великих дарунків, вони теж навчилися понять рівноправності й демократичної міри.

Коли під крилом заіскріла київська панорама, Петро зрадів, що місто натякає йому: все буде гаразд. Тобто, якось відкрутимось. За бортом було п'ятнадцять градусів морозу, а заснулий Матвійко став покашлювати. Як його батько не беріг, а він таки добре спітнів, лежачи на татових колінах. Тепер треба було якомога швидше упіймати таксі, щоб не ризикувати синовим здоров'ям.

На їхнє щастя, просто коло під'їзду аеровокзалу зупинилося велике таксі і з нього висіли пасажири. Петро запитав у таксиста, і той, трохи повагавшись, дозволив сісти. А сам подався до натовпу назбирувати " комплект". Тимчасом передні дверцята машини відкрив якийсь підпилий молодик і, прочинивши вітрове скло, став розкурювати цигарку.

— Прошу не курити, тут дитина.

Молодик незадоволено подивився в їхній бік, щось пробурчав, але цигарку таки викинув.

— Тобі куди? — запитав його надбіглий таксист.

— Давай, мені все равно.

— Та панімаєш, — вів далі сисунець, хлопчина років двадцяти, — жизнь дала трещину. Посадив свою нівєсту і тіпер буду пить. Хорошо би собаку купить, — несподівано процитував він Буніна. — Знаєш чиє?

— Чепухою не займаюсь, — резонно відповів йому таксист.

— Ну, старік, єто ти напрасно. Жизнь, она скучная, єслі іщо без чепухи. Я вот люблю читать стіхі, даже сам печатаюсь. Я, правда, прозою більше забавляюсь.

— Ну і ну.

— Да, так що тіпєрь холостяк.

— А вона куда?

— На практику. Студентка. Скоро буде психіатром. Нужная професія, га? Я тоже студент.

Таксі перепинив якийсь молодик і примусив Петра посунутись углиб сидіння.

— Понімаєш, — теревенив далі п'яний студент, — чим хороше життя? Що так ідеш-минаєш ці домики, сквери, хочеш — спиняйся, хочеш — їдь далі, а дивись-дивись, скільки хочеш, — от тобі й життя. Надивився — і помирай. Жити — це значить дивитися збоку. Созерцать, як казали древніє.

Він спробував був знову закурити цигарку, але таксист йому не дозволив, пославшись на гіпертонію.

— Голова болить? Да? А кровотечі не бува? З серцем тоже погано? Хорошо помагає бояришник, а ще — кориця з медом і ще один компонент, забув тільки який. Правильно я говорю?

— Все правильно, ти вже професор, — щедро відсипав таксист.

— Слиш, земеля, мені нада доїхати до Караваївки. У тебе буде здача з десятки?

— Що ти пінку пускаєш? Сів — то сиди. Приїдеш — будеш розплачуватись.

— Ну, а скільки єто буде стоїть?

Водій тільки помахав головою, так образило його дурне питання.

— Ну, так сколько, земеля?

— Копійок сорок, от сили п'ятдесят, — несподівано спокійним тоном відповів водій, знайшовши найкращий спосіб відповіді.

— А в тебе буде з десятки здача? — не вгавав молодик.

— От уже й приїхали. Де тебе вибросити?

— Гальмуй.

Молодик подав водієві десятку, а той, понишпоривши по кишенях, видно, не знайшов дрібних.

— А больш нема нічого? — з досадою запитав він.

— Нє, только десять копійок, — реготнув молодик.

— Ну, ладно, провалівай, — водій із серцем підігнав молодика.

— То спасибі, земеля.

— Пошел би ти к... зо своїм " спасіба", — водій хряснув дверцятами і ввімкнув швидкість.

— Г... нюк, що називається, г... нюк, — ніяк не міг заспокоїтись таксист.

— Так ти з нього нічого й не здер? — здивувався студент.

— Та зачсм? з г... ком заведись — сам таким будіш. Я сразу по морді побачив, що це г... о. От як робити людям добро. А він тобі наклав у карман — і будь здоров.

— Ну, єто ти напрасно, совсем напрасно, — повчав сисунець сивоголового таксиста. — Треба було його витурити, як міленького.

— Ляд із ним. А то й так — аж голова розболілась, — мовив таксист, обганяючи газика. — Нада кидати цю роботу, через гіпертонію вже не можу. Оце літом їздив У Палангу, в Прибалтику, в мене своя машина, нічого не помогло.

— Своя машина? — мало не зверескнув сисунець.

— Та єто я так, межи прочим. Що ж тут такого?

— А скільки ж ти заробляєш?

— От виработки, как всі. В середньому набігає полтори сотні. Можна нагнать і больше. Тут же завсігда свіжа копійка.

— Да-а, — зітхнув студент. — А я от закінчу інститут, буду мати дев'яносто п'ять рупій. На чорта вчитись — не знаю.

— Я теж закончив інститут, — спокійно відпарирував таксист. — А от уже шеснадцать літ как кручу баранку.

— Інститут окончив? — знову зверескнув студент. — А чого ж на таксі?

— Ну, чого-чого. Того. От кину машину, піду в автоколону, головним інженером предлагають. І здорово прогадаю на цьому.

— Будеш менше мати? — студент знову мало не зойкнув од здивування.

— Конечно. Тут же завсігда свіжа копійка.

— Так зато ж крутити не будеш цю штучку, — він показав на стерно, але жест його був, як у кожного п'яного, маловиразний. — І потом моральне задоволення. Єто ж тоже шото значить. Інакше зачем і вчиться?

— Єто все, дорогой, мені до одного мєста. От поживеш з моє — тоді взнаєш, зачем. В тебе ж іще дур у голові, всякое-такое, а я думаю... о матеріальном.

Матвійко з осудом дивився на студента, а Петрові чомусь не сходив із думки тато, що не подав на прощання руки. І ще — кощава скоцюрблена долоня матері. Вона, як курка. Велика курка з вицвілими сіро-голубими повіками.

Ось і кінцева зупинка тролейбуса. Пригадавши, що в кишені в нього три останні карбованці, Петро злякався, що розплатитися із таксистом буде нічим. З цим таксистом треба розплачуватись щедро. А то ще, боронь, Боже, стане виявляти доброту. Петро поліз до кишені і намацав якийсь згорточок.

Мамина звичка — класти гроші не попереджаючи. Обвинувши аркушиком із календаря п'ять чи десять карбованців, вона обв'язала згорток білою ниткою і поклала йому в кишеню, так, щоб син не бачив.

І знову перед очима Петра з'явилася мамина сумна голова з синіми, як у курки, повіками і з тим же виразом тихості, доброти й неприхищеності.

— Ну, такий той дядя гидкий, такий гидкий, фе, — обурювався Матвійко студентом.

— Бувають гірші. Куди гірші. Цей іще нічого.

— Бр-р, — гидливо пересмикнулось Матвійкове тіло, але на цей раз він не промовив нічого.

— А як у нас холодно, татку-у, диви, — Матвійко дихнув, стежачи за білою парою з рота. Він чомусь лишився з того задоволений.

— Нічого, синку, ми зараз розпалимо грубку — і піде дух.

Петро подався на кухню, щоб зігріти якого чаю. Повернувшись назад, він побачив Матвійка, що сидів коло грубки, по-дорослому простягнувши до вогню пограбілі долоньки.

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 5 678 Следующая ⇒