ПОДОРОЖ ДО ЩАСТІВСЬКА 3 страница

" Завтра ж треба буде замовити розмову із Щастівськом" — несподівано впала думка. Дивно, як це досі він не додумався, що так просто можна достукатися в далекі двері з саморобною клямкою, постукати в тильне віконечко і знати, що раз-другий постукаєш — і навідворіт пролунає сухий мамин відстук. В неї зовсім висохлі пальці. Просто кісточки, обтягнені шкірою, холодні й шкарубкі. А тепер треба спати. По-людському виспатись. Він дістав із дивану простирадло, ковдру, пішов за подушкою — і тільки впав — заснув таким зголоднілим сном, що й незчувся, як задеренчали будики.

* * *

Трамваїв довго не було. І людей зібралось чимало. Закутані в туман, вони глухо покашлювали, тупотіли ногами, глухі й недоброзичливі зі сну. Вночі люди гублять багато соціальної толерантності. Вилюднюються надвечір. А зранку їх краще обминати. Тебе теж краще обминати — в цьому колючому тумані й колючому настрої.

Петро подався назустріч трамваєві, пройшов метрів п'ятдесят, повернув назад. Трамвая не було. Хоч би не спізнитися — інакше на роботі почнуться розпитування, співчуття, тим нестерпніші, що людям байдуже, знають вони про тебе що-небудь чи не знають аби поспівчувати, відвести душу. Втім, не злися, Петре, не злись. Люди як люди — не згірш за тебе. Гріх думати, що ти кращий за інших. Куди краще й корисніше — думати навпаки. Все твій дурний характер — не він у тебе, а ти у нього. Ти — в ньому, як кіт у мішку. Фігура калейдоскопу. Завтра не такий, як сьогодні. Сьогодні — не такий, як учора. Що залишається постійне? Саме твоє незадоволення. Вічне твоє незадоволення. І тільки.

З туману виповз трамвай, волохатий, як привид. Його перед був розмитий горішніми запливаними жовтими вогнями. На підніжках висіли пасажири. Водій, угледівши великий натовп, що зібрався на зупинці, прогнав вагони метрів на п'ятдесят уперед і там спинив, поспішаючи завчасно висадити пасажирів. Заждале гурмо гайнуло бігти слідом. Водій таки забарився з утечею, і вагони вгрузли у натовп. Тепер, щоб рушити далі, треба було виривати вагони з м'ясом.

Пасажири, що не встигли сісти, чортихаючись, повернулися на зупинку. Була вже за чверть восьма, " Встигнути на півдев'ятої стало майже неможливо. Натовп ремствував, і хвилі досади напливали на нього, як туман. Селянка з мішком за плечима ненароком зачепила випринджену молодицю. Зчинився галас — " Чорт вас носить сюди туди, спекулянти прокляті. За вами не поспієш нікуди". — " А ти поспівай, не вилежуй боки". — " Краще б уже була полежала, бо ти мені за капрон не заплатиш". — І сварка то вщухала, то знову спалахувала, але це мало допомагало: трамвая не було.

І тут вигулькнув дикий автобус. Йому просто перепинили шлях, бачачи, що він не збирається зупинитись.

— Ві мне поломаєте двері, — репетував настраханий плавом людей молоденький водій. Він спробував був відірватися від юрби, але нічого не вийшло. Тільки тоді, як двері заткали, як корком, людські обвислі тулуби, перед автобусом звільнили дорогу. Дивлячись у вікно, Петро пригадав, як, збираючись на риболовлю, він напихав пляшечку червами, а ті не пролазили крізь горлечко, і він допомагав пальцем.

— До вулиці Насера єдім без остановкі, — грозився шофер, сам не вірячи своїм словам. — Сдслай людям добро, а толку нікаково, — він шастав очима по стьмянілому натовпові, шукаючи підтримки, але підтримки не було: людські обличчя були закриті, як панцерники.

— Больш остановок не будіть, — переконував самого себе водій, посипаючи роз'ятрену рану, і на відповідь зчинився дружній ґвалт. Тепер уже шофер тільки відгавкувався, не радий, що почав качати права.

Але до вулиці Насера автобус доїхав таки досить швидко. " Проїду тролейбусом — і встигну", — промайнуло думкою, не принісши Петрові жодного задоволення.

І все ж таки на роботу він спізнився. Правда, зовсім на якусь хвильку. Але, витримавши докірливий мовчазний погляд начальника, зрозумів, що попав під чергову хвилю боротьби за дисципліну.

— Петро Артьомович, — за якийсь час обізвався начальник. — Підійдіть до мене.

Начальник пробував розмовляти із Петром по-українському, в нього це виходило бозна-як, але Петро був йому вдячний за самі зусилля і, чесно кажучи, поважав його.

— Я вас попрошу, — довірливим напівшепотом наказував начальник, — приходить на роботу на 20 секунд раньше і уходити на 20 секунд пізніш. Харашо?

Було ясно, що в начальника добрий настрій, його вишукане журіння мало тільки одну мету — зробити його начальницьке самопочуття ще кращим. І Петро ґречно перепросив його.

Далі почалась робота. Свою статтю, писану вдома, він передав друкарці, а по тому одержав від завідувача сектору завдання на день. Віддрукована на ротапринті брошура про передовиків виробництва " Як ми перевиконуємо взяті соцзобов'язання" мала значні похибки. Один із героїв, Г. Г. Чибісов, регулярно виконував соцзобов'язання на 104, 7 % (так уточнили в главкові), а не на 104, 9 %, як казали на заводі. Неточною була й назва медалі, якою нагородили вальцювальника К. Р. Петрова. Було ще кілька дрібніших коректорських похибок, але коректор хворіла, отож начальник попросив Петра " впритул" зайнятися цією роботою. Довелося морочитися з усіма 500 примірниками. Виправлений текст кільканадцять разів віддрукували на машинці, зробили тираж, і тепер, озброївшись ножицями, лінійкою й клеєм, Петро вирізував виправлення і вклеював у готовий текст.

На цю роботу треба згаяти щонайменше дві доби, подумав Петро і одразу відчув, як щось гаряче, мов присок, вкинулося йому в обличчя. Тільки не треба дати настроєві захопити себе. Маленьке зусилля — і зможеш думати про щось зовсім стороннє. А за, якусь мить забудеш про все. Так, ніби нічого й не було. Треба тільки добре визначити міру. Бо трохи помилився, перехитрив — і тоді досада повернеться з побільшеною силою.

Зрештою, що не кажи, а це не така вже й погана робота. І до всього — вона чим дурніша — тим краща. Звичайна річ, найкраща робота — фізична. От, як колись у шахті. Або — на залізниці. Або — в метробуді. А найкраща — кочегаром. Там нема співрозмовників і є постійний вогонь, який потрібен людям. Правда, вогонь не Прометеїв, " зате можна нагріти боки, просушити шкарпетки або черевики чи просто покласти руку і зігрітися — не тільки від батареї, а й від того, що про тебе хтось десь " чорномазий" дбає. Що не кажи, а це вже щось та значить. А крім того — цілу ніч дивитися на голубувато-жовтаві розводи — то як дарунок. Хай це не самітнє багаття десь у гирлі Десни, просто на піску, де так чисто горить обточене Дніпровою хвилею поліняччя, залишки розкішних, тобою не бачених лугових заплав колишнього Сухолуччя. На тому поліняччі сиділо плем'я сухолуцьких солов'їв, вимерлих, як мамонти. Втім, солов'ї вимирають не так, як мамонти. Є така смерть, аж земля двигтить під ногами, а є смерть як високий і тихий спів. Тільки ж бо мамонти й солов'ї заповідані для життя. То пусте, що тобі не подобаються солов'ї: те, що не подобається, тим більше повинне існувати, щоб ти не забував скромності. Божа живність існує ж не тільки для тебе? Їй же дозволено жити для себе, не тільки для тебе? Ти ж не заперечуєш їй у такому праві, не відмовляєш, царю природи?

Під час перерви Петро пішов на пошту — замовив розмову із Щастівськом. " Коли буде все гаразд — завтра заспокоюсь". До завтра ж треба якось утекти од себе. Після роботи треба з'їздити до дружини, потім добре було б попасти в якийсь людний напівзнайомий кагал, де можна бути серед інших як на самоті. Втім, найкраще, звичайно, до Андрія Крутогора. Він небалакучий, і не так будеш ремствувати на себе пізніше. От тільки чи є він удома, чи знову загнався на якісь підробітки?

Після обіду задзвонили з міністерства. " Петро Артемович, — залунав у рурці незвично лагідний голос Бодрова, начальника технічного управління, — зайдіть до мене, є робота. Треба срочно написати статтю". " Про що? " — поцікавився Петро, чортихаючись про себе. " Я вас жду", — була відповідь.

Петро вбрався, вийшов на вулицю і подався до Бодрова.

Де-не-де давалася взнаки весна. Перейшовши великою площею, він завернув до Дніпра, синьо-сизого од кутої криги. Блукали випадкові перехожі. Якась літня жінка з хорими ногами, вивернутими, як у ведмедиці, від чого хода її була незграбна й важка, зупинилась напівдорозі, спершись на ціпок. Вона важко відсапувалась, але, не гаючи часу, розглядалася навсібіч. Очі її були сповнені вицвілої голубіні, зацікавлення й усепрощення.

Певне, грішила в молодості, коли було з ким. Відмовившись од материнства, скалічіла, довго носила в собі свідомість невиправного каліцтва, але ж — як не знавісніла?

— Маладой чилавєк, ви не поможете мені сойті з горбка? — стара лукаво, мало не кокетуючи, глянула на Петра і всім тілом сперлася на простягнену руку. І вже дякуючи за допомогу, запитала:

— Ви не скажете, де тут можна заявіть на врачів?

— Що саме? — обережно уточнив Петро.

— Та знаєте цих коновалів — не лічать, а калічать. Дала мені одна пейсата таку пилюлю — аж у голові шпигає четвертий день.

— Ні, я того не знаю.

Стара вибачливо всміхнулась, сяйнувши на Петра вицвілою степлілою голубінню, і почимчикувала далі.

Петро сидів у приймальні Бодрова й чекав, коли той звільниться. Минуло десять, двадцять, тридцять хвилин.

Заходили співробітники, стишуючи крок, пошепки розпитували, як там " сам", і обережно виходили. Приймальню міряв кроками якийсь цибатий чоловік ув окулярах і з течкою під пахвою. " Певне, з науково-дослідного інституту", — вирішив Петро, зустрівшись із насурмоненим поглядом цибатого. Секретарка стукала на машинці, не звертаючи ні на кого жодної уваги. В неї начальницької пихи не менше за Бодрова, — подумав Петро і раптом відчув, що зараз він може додумати свої часті думи про аристократичне холопство чи радше холопський аристократизм, в'язке місиво рабства і панства, місиво, яке не дозволяє людині бути ні чистим рабом, ні чистим паном, але в цю мить прочинилися двері кабінету і з нього висипало ціле гурмо чиновників, За ними вийшов розвеселілий Бодров і, вздрівши Петра, почав його журити: " А ви чого не заходите? Я давно жду". — " Та ви ж були зайняті". — " Це вас не должно непокоїть, раз викликають — діло не ваше, є в мене хто чи нема".

В кабінеті, гостинно всадивши Петра, Бодров заявив, що з раніше підготованою статтею нічого не вийшло, бо для журналу це проблематика заширока.

— Але ж ви ці речі знаєте краще за мене.

— Ну, який же ти, Петро Артьомович, — тон Бодрова став фамільярний і зовсім не начальницький. — Словом так, Петро Артьомович. Нам треба зробити три статті — розішлемо в три різні журнали. Проблематика ця ж сама.

— Тоді будуть потрібні додаткові дані. Я ж тільки журналіст.

— А ти піди по главкам і від мого імені требуй усе, що нада.

— Гаразд. На коли підготувати?

— Як можна бистріше. І потом вот що: дві статті підуть за моєю подписсю, а третю можете підписати самі.

Петро здивовано глянув на Бодрова: така щедрість була не в характері начальника. І той, упіймавши в погляді іронію, раптово заховав усмішку, ніби носовичок, і старанно втупився в свої папери. Петро явно спізнився вчасно покинути кабінет. Тоді Бодров піднявся і відрепетируваним тоном проказав:

— Ну, не смію вас більше задержувать. Желаю успєхов.

Аудієнція закінчилась. У приймальні Петро впіймав на собі чийсь заздрий погляд, але не роздивився, чий саме. Певне, якийсь новачок. Хотів би опинитися на моєму місці, щоб мати змогу заходити до самого Бодрова. Дай йому, Боже, дочекатися тієї щасливої миті.

* * *

— Петрику, мені снився поганий сон. Нібито я з Матвійком була в Щастівську, на озері. Матвійко попросив покатати його на човні. І наче запливли далеко-далеко, а там озеро переходить у якесь море, в перешийку очерети. До всього настигла буря, а ми вже й так нічого не могли зробити, бо море притягало до себе. Нас так гойдало, що ще й досі я не можу прийти до тями. І що там з ним тільки коїться!

Це, маленька, з тобою коїться. Там усе гаразд. Завтра я розмовлятиму по телефону з Щастівськом.

— Ні, ти краще привези його. Чуєш, привези, — вона благальне дивилися в Петрові очі, і тому здалося, що все це нереальне. Може, це спогад, може, сновидіння або й просто собі ява, а годі збагнути будь-що, крім повторень. Все це було: і сьогодні, і вчора, і давно, і ще давніше. Петро зіперся на підвіконня і тільки тепер помітив, як зіщулилась дружина, їй стало зовсім лячно і зимно.

— Я накину пальто на тебе, — спохопився Петро, але голос; йому осікся. Винувато дивився він на дружину. Йому стало тоскно, дуже тоскно, коли зрозумів, що її сльозам зараз не зарадять жодні в світі слова.

— Я тут приніс тобі горіхів, — несподівано для самого себе вимовив Петро і, почувши власний голос, здивувався.

— Знаєш, ти, мабуть, іди. Щось я сьогодні дуже стомилася, — прошепотіла дружина і майже прожогом побігла в свою палату.

Петро вийшов з диспансера, пірнув у ніч, залиту щедрим місячним сяйвом, і вдруге за сьогоднішній день йому видалося, що все це нереальне: велика ніч, що опала його душу, надушила своєю товщею на нього, і стало важко дихати. Він зупинився, аби відсапатись, розстебнув коміра і зрозумів, що його занесло кудись убік, у лісову гущавину. Так і є: з дороги можна збитися не тільки тоді, як темно, а й тоді, коли дуже видно. Проте він не став розшукувати стежки, знаючи, що, подавшись по ліву руку, обов'язково виб'ється на шосе, от хіба що навгрузається підтахлим лісовим снігом.

Поступово ліс став розступатися, і перед Петром з'явилась чорна, зовсім свіжа могилка. Це був цвинтар, як і годиться, тихий і урочистий, куди не доходили дорожні шуми. Просто неба стояв розверстий палац вічного сну — з похиленими хрестами, зірочками, цементовими монументами. Деякі могилки — зовсім безіменні, на деяких можна було побачити портрети померлих, прочитати епітафії. Написи — то трагічні, то зовсім недоречні або й бездушні — різні вияви горя, аж до гримас. Перед Петровими очима з'явилась сіро-зелена маска жалібниці, схожа до рицарського шолому з забралом. На велику колекцію виразів вона була просто нездатна — все ті ж самі набридлі повтори. І смерть видалась йому не такою врочистою, як завжди.

Повернувшись до свіжої могилки, Петро вирішив, що, напевне, тут і лежить та красуня, про яку розповідала дружина. Молоденьке дівчисько, дуже славне із себе (голубооке з золотавим волоссячком — цього цілком виставало для тубдиспансерних переказів). Ранній туберкульоз. Повія-мати. Самотність. Часті санаторії. Залицяльники. Любов нещасної, як падуча хвороба, — шалені спроби урвати в укороченого життя кілька зайвих радощів, а, може, спадкові бажання? Впала в око лікареві. Кілька абортів. Швидке прогресування хвороби. Чому її, майже безнадійну, перевезли з Кавказу на Україну?

Перед смертю, вже непритомна, вона кликала лікаря, аби порятував. Кликала коханого, не фахівця. В останні хвилини нас рятують тільки рідні, не медики. А що робив коханий, коли її опускали в могилу? Може, сидів перед телевізором, повний футбольного азарту? Чи розповідав про нещасну долю " однієї пацієнтки", домагаючись приязні іншої? Цікаво, якби йому сказали, що він убивця, — обурився чи тільки здивувався?

За гробом красуні йшло кілька хворих, завгосп, санітари. Здається, парторг виголосив промову. Цікаво, про що він провадив? Втім, люди звикають до смерті. Звикають і до промов. Фах є фах. Як кажуть, всяка робота почесна.

Мати красуні приїхала, коли похорон уже закінчився. Поводилась майже брутально, їй було незручно за себе? Є вина, що очищує людську душу, а є вина, що побільшує гріх. В цьому разі люди стають затятими й небезпечними. Вони мстять іншим. За свої провини.

Петро уявив свою дружину. Певне, забилась у куточок і плаче, їй сумно і гірко, але біль, який вона чує, — неоскаржливий. Він тихий і чистий. Раніше, коли їй бувало тяжко, вона починала плакати. Безпорадно, як мала дитина. Серед ночі Петро прокидався, довго прислухався до її дихання, але так і не міг зрозуміти, плаче чи просто не спить. І тільки як притулявся устами до її очей, відчував на устах теплі сльози. Що вона робить зараз?

Дорога була порожня і лячно вилискувала під щедрим місяцем. Стояли незворушні сосни, далекий вогник покиненого серед степу селища рівно і вспокоєно мрів. Хотілося знову зайти в ліс, щоб загубитися за якимось стовбуром і все забути. Так і зроблю, вирішив Петро. З'являтися на люди з таким обличчям — непристойно. Коли тяжко на душі — не показуй нікуди носа. Люди мусять дбати і про гігієну почування. [... ]

Петро рушив на протилежний бік дороги і скоро відчув, що в підтахлому низовинному грунті прогрузають черевики. Певне, десь поблизу болото, і, чого доброго, вженешся у воду і тоді тупай додому з мокрими ногами. А дорога неблизька. Краще — вздовж шосе.

Він уже йшов мало не з півгодини, а машин усе не було. Коли-не-коли скрикував нахарапуджений птах, осипався сніг із лапатих соснових віт, і знову наставала тиша.

Йому здалося, що світ вимер або змістився. Ці відчуття завжди супроводжували його в мандрах. Пройшовши ще трохи, Петро побачив праворуч од себе сухий ліс. Високі красені сосни, де-не-де біліли берези.

Урал, подумав Петро. Урал і Соснівка. В Соснівці, глухому подільському селі, він народився. Зовсім іще малим його вивезли звідти завербовані на Донбас батьки. Пізніше він наїздив у Соснівку на гостину — допомагав тітці відбілювати полотно, рвав вишні, пас череду, збирав колосся разом із бабусею, різав щирицю, ходив до лісу по шишки. В голодні післявоєнні роки тітка забрала його до себе — аби перебув лихоліття.

Хата, де він народився, була зовсім струхлявіла, але бабуся берегла її — для недорослих онуків. Петрові було гірко, що хата, в якій він появився на світ, така обшарпана і нездала. Значно більше подобалась інша [... ] — де народилась мама. [Хата] була гарна і молода. Стояла на горбку, з найвідкритішим обличчям на все село. Коли Петро пробирався до неї людськими городами, бачив дві берези і сосну, що росли з причілка, йому перехоплювало дух. Потім, уже в армії, збагнув, що ті дві берези й сосна — найточніший, найвласніший мотив його життя, богоданий, ніби для саморозпізнання.

На Уралі він ріс у царстві сосон і беріз. Це було правдиве царство зелені й бронзи. Тут мало бути коштовне каміння, інакше ця зелень і бронза втратили б свою витончену душу. Ця зелень і бронза притінили його обличчя гойдливим смутком. В армії ж він відчув, що то — лісова безпросвітня хуга, відчув, як нишкне душа, коли розграваються могутні лісові вітри. Армійські враження виміняли його дитинство, і тепер, ідучи безлюдною трасою, він подумав, як то шкода, що все життя проходить під соснами. Глиця — замість лапатого листя. Голка — герметичний, схований у собі листок. Калина — забулась. Вона була, як свічка в дитячому споночілому вікні, і забулась. Пропала, почезла, щоб бути потім відшукуваною. Ще були — осокори, акації, клени, але все це зневиразнилось попередньою втратою.

Бажано, щоб минуле не руйнувалось, подумав Петро. Щоб минуле було минулим і не щербилося з літами. Щоб було воно тверде, як кресало покійного діда. Інакше часті знесення і падіння обтрусять із душі пилок. А обтрусити пилок — діждати глиці замість лапатого листя.

Вдалині, позаду Петра, замаячів вогник автомобіля. Здається, їхав автобус. Підніму руку. А проїде — піду пішки. Автомобіль наблизився до Петра, це був газик. Поруч із шофером сиділа жінка з дитиною на руках. Машина проїхала не зупиняючись. І одразу Петро пірнув у ліс.

Довго блукав навмання, заки утрапив на якусь стежку. Потому пішов стежкою, налягаючи на ноги — була вже за чверть дванадцята. Це я маю вийти на Романівку, вирішив Петро і відчув, як налилися втомою ноги, як закортіло присісти десь на пеньок і дочекатися ранку.

А попереду вимахував руками Матвійко, так, ніби в маячні, осипався сніг із лапатих соснових віт, згодом залунав собачий гавкіт, а зовсім близько заструменів тьмавий струмок. Він мав уторовану улоговину межи великих намерзів криги. Видно, тече тут давно, але звідки? Може, де пробилося з води нове джерельце? Але місцина була зовсім рівна. Петро пішов уздовж потічка угору. Потічок робив великі вилуки, продирався попід листям, підпливав замшілу землю, а в одному місці знайшов шпарину навіть у пні осокора. Ось воно, терпіння, і ось життя. Не власне твоє. А — дароване. Тут дар — як мус і як повинність. Існування — як прагнення текти. Ось воно, уводноволене існування, не розбризкане на різні людські бажання, енергії й сили. Що таке потічок, скажи, людино? Це твій старший брат, як каже старовинна приказка. Петро усміхнувся про себе і присів на поближньому пні, аби відпочили ноги. Хороше було б їх задерти повище. Але тоді вже не встанеш. А вставати — треба. Обов'язково — треба. Чуєш? Не спи. Треба вставати. Вставати. Можеш сидіти дубном. Ти можеш сидіти дубном, сердито вів про себе Петро. Можеш сісти дубном — поки не задубієш. А батько — встань. Батько — йди. Чоловік — іди. Син — іди. Товариш — іди. І Петро підхопився на витеплілі, ніби аж підталі ноги і пустився виткою стежкою, все більше й більше забираючи управо.

Ну, тепер аби й до ранку добився, подумав він байдужно, і йому захотілося зробити собі боляче. З цим відчуттям він і повернувся додому.

* * *

— Що з вами, Петр Артьомовіч? — пролунав над його головою голос начальника. Стояла дзвінка пересохла тиша, і з-під її склепіння нісся цей нестерпно-високий, аж до головного болю, голос. Петро навіть не повірив — настільки голос начальника був не звичний для вуха. — У вас якісь неприємності?

Петро підвів голову і побачив: у кімнаті немає нікого (може, це обідня перерва? ні, швидше ранкові сутінки, але чого це ми тут сидимо удвох? ), очі начальника зависли над ним і щось у нього випитували. Але чого він такий гнівний?

— Що ви сказали? — перепитав Петро, бачачи, як [... ] обличчя начальника пересмикнулося, відійшло кудись далеко, хоча рука його, зіперта на стіл, лежала незворушно, і пруг світла спокійно лежав на жовто-білій обручці. І тут же Петро втратив певність — чи то він сказав ці три слова, чи начальник.

— Ви погано себе почуваєте? — долинуло до Петра звідкись іздалеку, і він знову подумав, що це йому придалося.

— Дякую. Все гаразд.

— У вас якісь неприємнощі?

Але це вже хтось казав. Стереотипна фраза, як добридень.

— Трохи клопітно. Хлопчик на Донбасі, а дружина в лікарні.

Начальник відійшов від столу, пройшовся кімнатою, і тут Петро зрозумів, що треба їхати і їхати негайно. І він запитав про можливість повторної відпустки. І начальник дозволив. І Петро так і вийшов не одягаючись (тільки в метро побачив на собі пальто, бо в кишені гаманець і він там мусив лежати: треба п'ять копійок).

" Куди це я йду? " — завагався Петро, і йому треба було стати, подумати, але ескалатор уже опускав його в штольню. Запахи метро нагадали йому вранішні з туманом ранки, шахтне дворище, каламашку (ще не було прорубано вертикального стовбура). Після роботи каламашку так обсідали шахтарі, що доводилось чекати мало не по годині. І Петро рушав угору хідником. Сімсот метрів крутого скрижанілого вологого ходу. А тобі? Дай, Боже, такий самий хідник. Але твій довший і без кінця.

Петро задзвонив на аеропорт. Нічого певного йому не відповіли. Все те саме, що він знав і так: якщо є квитки, то продаватимуть перед рейсом. І, заскочивши додому, щоб скласти речі (які речі? ), подався до Жулян.

Надворі стояв туман, і пасажирів на Щастівськ було небагато. Взявши квитка, Петро піднявся на другий поверх, купив " Трибуну люду" і став розглядатися по сторінках. Був якийсь огляд театрального життя, і Петро заходився його читати, але згадка, що через десять хвилин почнеться телефонна розмова із Щастівськом, відвернула його увагу. Хто там пішов на переговори?

Петро став уявляти: щастівський вокзал, тісна комірчина пошти. Дві кабіни для телефонних розмов. Краще розмовляти в цій, що ближче до дверей. А хто розмовляє? Сестра — ні. Якраз на роботі. Хіба що зовсім невикрут. Але ні. Тоді мама? Але вона не освоїла техніки. Техніка лишилася для неї чужою назавжди. Петро спробував уявити, як вона закладає в отвори з цифрами свої охололі пласкуваті пальці, і йому стало незвично приємно: мама обернулась на малу дівчинку, чию увагу забрав тільки скручений шнур і чорна рурка. Ось вона обдивляє слухавку, мікрофон, її обличчя стає по-дитячому зосередженим.

І все-таки там стояв тато. З ціпком у руці, в своєму старому засмальцьованому пальті з сірим витертим коміром, з синім, із біленькою смужкою, шарфом на шиї (за свої сімдесят п'ять літ він так і не навчився доладу кутати шию і користувався булавкою), в кирзових чоботях, які не брав ніякий крем. Зрештою, крем для тата існував [як парфуми, а] парфумами можна й не користатись. Естетика побуту для нього була порожнім звуком, бо почуття красивого означало тільки відсутність злиднів. У його житті красиве було тільки про свято. Красива весна з брудними ручаями, масними од вугільного пороху, коли прокидалися дерева, а над ними — неспокійне небо. Як Тетянка, коли чекала дитини. Красиво парувала відтепліла земля. Було красиво, коли мама з татом садили картоплю. Або як мама білила хату, підводячи призьбу сажею. Коли була Паска, і мама ставила на стіл холодну знадвору паляницю і крашанки, поливала дітей і корову святою водою. Красиво співали. Особливо запам'ятався один вечір. Якраз пропало в мережі світло. І батьки тихо витягали в дві нитки журливу мелодію " Ой тихо-тихо Дунай воду несе"...

Так що коло телефона тато. Шкода. Він занадто старанний — для цього світу. І занадто довірливий. І стоятиме там години зо дві-зо три. А потім ітиме додому і вигадуватиме, що сказати мамі, аби не хвилювалась.

Тим часом літак виїхав на злітну смугу, зарокотіли мотори, і ось уже під важким черевом залізного янгола замиготіли будиночки, яри, переліски, автостради. Почався час напнутого, як стріла, чекання. За ілюмінатором пропливали пообсмикувані шматки хмаровиння — то великі, то зовсім малі й непомітні, а над головою висіла незаймана товща чорної хмарової повсті. Ось літак з усіх боків обволокла непроглядна темінь, і в його утробі стало тихо, як у череві кита, хоч окрім нього, єдиного Йони, нікого більше не було. Тільки сновигала цибата стюардеса, схожа на прибалтійську елегантну дівчину, і добре поставленим голосом промовляла своє нескінченне " гражданє пасажири".

Петро не сподівався, що витемнена товща неба скоро скінчиться і літак так раптово вирветься на сліпучу, голу, як немовля, зеленаву голубінь смертельно високого неба. І одразу стала прояснятися його душа. Так проступають у проявникові обриси зображення, але тут щось було навпаки, але що саме навпаки — Петро побоявся додумувати, щоб не перебити інтенсивно-плавного входження в небо. Він чув — і так само гнав од себе усвідомлення цієї чутості — як облітає з нього глуха повсть обдумувань, ніби облуплювалась іржа з розпеченого виніздрюваного чавуну, і він починав чистіше належати собі, так ясно і так без межі відчуваючи небесну висоту. І так мало-помалу він розгубив чи не всі свої клопоти і почувся дитиною, сином, якого сліпуча залізноянгольська сила стремить до батьків. Ти летиш до мами, до мами, у своє немовлятство, де великодні дзвони дитинства і дитяча сорочечка з кишенькою, що її шила колись бабуся. Ти летиш до мами, мами, до прихистку, до її ласкавого, як літепло, погляду, до тієї незрушної, виспокоєної роками сталості, яку не можуть зрунтати твої учорашні й позавчорашні клопоти, бо то вічність, укорінена в шести сотках городу, в підмуркові, складеному з дикого каміння, яке ти возив тачкою разом з татом. О, це вільготне, бережене батьківським дахом дитинство, тиха гавань синівства, життя під крилом! І нічого злого, нічого лихого, нічого небезпечного не може з тобою статися, бо летиш до мами.

Петро позирнув донизу і побачив закутий у кригу Дніпро — напевне, кавалки першої криги, вмуровані у велику кригу, — і почуття легкості зникло, і знову стало тихо в літакові, і знову нікого не було — тільки він і цибата стюардеса, схожа на елегантну прибалтійську дівчину, і йому захотілося піти в задній відсік, щоб викурити цигарку. Перечепившись за ноги сусіда, він обома руками схопився за спинки крісел і враз побачив багато закутих облич — так само вмурованих у велику кригу і тільки де-не-де в людських очах, ніби прорубах, хлюпала жива вода — чорна, голуба, жовта, сіра, кара.

Тим часом літак наближався до Щастівська, і знову з'явилася густа заволока, тільки тепла і з духом погару (Петро не міг збагнути, чи то він справді чує цей запах, чи то запах тільки передчувається ним). Десь унизу палали невидні домни і шурхотіли кавалки породи, висипані з вершечка терикону, крутилися великі колеса копрів — сюди-туди гасали гірничі кліті, риштаками лився запечений лискучий вогонь, піднімалися й опускалися пневматичні молоти, а над усім гармидером земного й підземного неспокою пропливали спокійні, як олімпійці, дими азотнотукового заводу — жовті, оранжові, червоні, чорні, бордові — усіх кольорів райдуги. " Райдуга над заводськими трубами" — які прекрасні можливості для солодкогубих щастівських балухатих газетярів, давніх твоїх колег, які в пору твого нездалого журналістського учнівства видавалися тобі мало не класиками і ніяк не хотіли впускати іще хоч когось до своєї корпорації. Вони зловживали твоєю юначою довірою і повагою, і, може, якраз тому поводилися не найкращим чином. Саме так — не найкращим чином.

Напевно, десь зовсім близько, а, може, й під літаком починалися аеродромні гони. Літак випустив шасі і так кружеляв над подушкою диму й туману, як розтривожений мертвий птах. Втім, мертві не тривожаться. Мертві були ноги цього птаха, який нібито летів поруч із Петром і залишався його надією збоку. Цей щастівський непроглядний туман уже старанно, дооблизував голубінь нагірнього всеочисного душу (" летимо на висоті шість тисяч метрів" ), і машина стала причетною до всього того, що робилося на розгаслій щастівській землі. Коли літак нарешті розпізнав голчане вушко аеропорту, він увійшов у нього, війнувши на присмирнілих пасажирів холодком остраху.

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 8 Следующая ⇒