ПОДОРОЖ ДО ЩАСТІВСЬКА 1 страница

Прокинувшись, Петро став приглядатися до сутіні, прагнучи здогадатись, який саме час. Стояв рівний волохатий смерк, ще не розріджений дальнім вікном довгої, як шланг, кімнати. [Петро] став намацувати будики, але марно. Тоді почав наосліп водити рукою, прагнучи виявити шнур нічника, потім пальці його, не випускаючи дроту, побігли впевненіше, аж поки на долоню не ліг маленький рожевуватий вимикач. Він і зараз був теплий і приємно облягався пальцями.

Спалахнуло світло, вирвавши з теміні столик із книжками і зошитами. Тільки тепер Петро пригадав читане звечора і зрозумів, чого так досадно на душі. До нього повернулося відчуття збіглого сну, рятоване од забуття самим закарбованим спогадом дитинства: скоцюрбившись на завжди маленьких санчатах, він спускається з високої гори, потерпаючи налетіти на голе од снігу місце; санчата набирають швидкості! — і ось уже можна чути подвійний вітерець — іззовні і зсередини...

Цей спогад, давно врівноважений і обснований майже тридцятирічною пам'яттю, віднедавна став регульований: згадуючи, ти наперед уже знаєш, що все обмежиться тільки тим, що виникне гостропрохолодне відчуття небезпеки, перечувши яке якраз уміру, вивільнишся з-під нього будь-коли як з-під відсвіжливого різкувато-холодного душу.

Так було і вві сні: з розгону ти спускався до катастрофи, і коли вона мала вже розродитися, легким зусиллям обминав її, як у протічній воді оминає трісочка перепону.

На якусь мить Петро пригадав нічне сновидіння, важке і незграбне, як гарба пересохлого, добре влежаного сіна. Сіно почало сунутись, великий оберемок — майже все те, чим ти так старанно вивершував гарбу, — пошурхотів сторч, і з глибини нерозвіяної гіркоти чіткіше долинув жалібний голос Матвійка: " Та-а-ту, та-а-точку-у". Син повторював одне і те ж слово, а здавалося — переповідав довгу історію, [як йому болить у грудях, як йому тяжко в бабусі] і він не хоче там бути, а хоче додому, до мами, до своїх іграшок, які враз повернуть йому спокій, а всяку неміч знімуть, як рукою. Здається, Матвійко лежав у ліжечку, напівзвівшись на ліктях. Очі йому були заплющені, обличчя притемнене сутінню чи хворобою, і немічним сиплим голоском кликав тата.

Не минуло й двох тижнів, як Петро відвіз хлопчика на Донбас. Надворі була відлига, це значить — аеропорт не приймає, крім того, трьохрічний Матвійко ще ніколи не їздив поїздом, і Петро відважився взяти квитка на залізницю. Місць у купейних вагонах не було, довелося просити дитячий. " Вам яке — з початку вагона чи в кінці? " — рівним голосом запитала касир. " Ну, це вже байдуже", — подумав Петро, радий уже з того, що стояти за квитком довелося недовго.

В порожньому вагоні Матвійко уважно прислухався до незнайомих запахів, обдивляв верхні полиці, поки нарешті не вдарився головою, але плакати не став — так, ніби це більше здивувало, аніж дошкулило йому. Згодом до купе зайшло подружжя з маленьким замурзаним хлопчиком, що вивчився ходити, але не встиг зійти з дива од набутої здатності. Допитливим оком він озирнув Матвійка, підійшов майже впритул і простягнув руку. Починалась гра, дуже схожа до гри молодих звіряток.

А за вікном стояла мама. Вікно було спітніле, мокрий сніг погнав по шибках тлусті, як черви, патьоки, мамі було незручно від цього безсилого ждання, поки рушить поїзд, і вона, марнуючи час, розглядалася навсібіч.

Коли поїзд зрушив з місця, Петро підняв Матвійка на руки, мама незграбно замахала рукою, але Матвійкові не хотілося виконувати етикет: він волів гратися із замурзаним хлопчиком.

Потім був вечір. Принесли чай, батько й син, не виходячи з купе, сіли до вечері (згодом виявилось, що найбільше Матвійкові сподобався чай — може, через те, що вперше побачив підстаканника), провідниця принесла постіль, від якої йшов особливо приємний тут, у вагоні, запах чистоти й свіжості. На Матвійка чекало чимало інших див: постіль тато зробив йому просто на лаві, навпроти, [на верхній полиці ], вкладався спати старшенький хлопчик, і мама все наказувала тому, аби дивився і не впав, а хлопчикові геть злипались повіки і дивитися він уже просто не міг.

Незабаром у купе вигасили світло, колеса застугоніли на повен голос, Матвійко, притулившись до татового плеча, вперся перед себе уважно-сторожким поглядом. Ця зовсім серйозна відкрита дитяча задума виразно окреслювала Матвійкове обличчя, і в такі хвилини можна було легше упізнавати в ньому завтрашнього сина, було вільніше фантазувати і сподіватись.

Петрові були особливо дорогі ці хвилини мовчазливої інтимності, коли, долаючи товщу призвичаєних стосунків, він відсвіжував чисте почуття батьківства: це ти, лежачи на лаві плацкартного вагона, що женеться кудись крізь темінь ночі, чуєш, як двиготить земля, яка так само женеться кудись крізь чорну зневолохатілу порожнечу космосу, це ти, лежачи на лаві плацкартного вагона, шукаєш самого себе — між величчю синового прихисника і малою кузкою, котру відносить, як вітром, електрика й перегріта пара. І коли напливало це вигостріле почуття, коли з видіння видувалася вітром тьмяність, він чув у грудях тоскне поколювання, ніби в легенях не ставало кисню і нурти крові шукали для свого вдоволення іншого способу. " У цьому двадцятому віці ми завжди молоді", — думав Петро засинаючи. " Цей двадцятий вік дарує нам вічну молодість", — думав він просинаючись, коли загальмований розум не хотів працювати, і для того, щоб додумати думу, треба було проказувати усе це вголос, бодай тільки ворушити губами, але то вже потребувало завеликих тепер зусиль. Ти не можеш старіти, — прояснено збагнув Петро, коли паровоз крикнув, і посвітліло нараз в очах, і повіки видались не такими важкими, як допіру. — Ти бо втратив цю здатність — старіти, загубив її — за припізненим і нескінченним учнівством, за морокою порожнечі задумів, за втратою почуття своєї достатності для себе; тобі навіть бракує жорстокості, того, що в синовій підсвідомості фіксується як вада, — нарешті здобувся Петро на щось певне, і це поменшило його досаду і зупинило думки на радості — що ось бодай маленьке, бодай щось вдалося йому збагнути — перед тим як проломитися в сон, сховатися в нього, ніби в спальний твердий мішок. " Навіть «блискавку» зашморгну до самого горла", — вдоволено, майже зухвало подумав він, і йому стало тепліше, затишніше, і синова голівка прихилилась до нього ближче, і помінилося цокотіння коліс — раз і раз і рідше і ще і ще рідше — так, ніби поїзд уже зривався кудись увись, а ти повинен хитрувати, ніби спиш і не чуєш того, що небезпека росте, здіймається, висне над тобою, обтяжує тіло, прагнуще землі, землі, землі, і ти мусиш заснути наперед, раніше, встигнути обігнати час, щоб не робити вибору. І вже: ти весь — вище голови — полонений сном, як товщею лісового озера, в яке ти пірнув, ховаючись од дощу, і хай там капотить, хай витанцьовують по спохмурнілих плесах зчаділі од далекої самотньої дороги краплі, — ти їх майже не відчуваєш, як не відчуваєш того, що поїзд, майже зовсім одірвавшись од землі, востаннє торкається рейок — все рідше й рідше провалюючись у повітряні ями нагрітої дружнім вагонним сном перегусклої теміні.

* * *

Але сон був неспокійний і вигадливий, як короткі перебіжки в зоні обстрілу, і не давав спочинку. Матвійко коцюрбив ніжки, підгинаючи їх до самих грудей, розкривався, відчувши в нічній спекоті важку вологу ковдру (стіну гріли якісь шалені батареї), Петро намагався заховати розпашілу синову голівку од повівів зимного вітру, що знайшов нишпорку в вікні і скільки мога всмоктувався всередину.

Маячіли нічні пасажири — вони ходили нечутно і скидалися на тіні елізіуму, якась жінка стала напівголосом підхвалювати Петра: " так уже товчеться коло нього, аби й другій мамі", — і він з досадою відзначив про себе, що почута похвала відволокла його від самозабуття. Петрові нараз захотілося покурити, страх як захотілося покурити, нестерпно захотілося покурити, а він же не курив ось уже шосту напівбезсонну годину підряд.

" Що то — спротив, вічний твій спротив зі всіма його химерами? — подумав Петро, радіючи, що ця думка досить легко допомогла йому забути неприємний шепіт. — Це твій безумовний рефлекс, інстинкт, що руйнує набуте вчора, змушує відмовлятись од вершеного роками, стає ворогом попередніх і без того не дуже дружніх межи собою літ". Йому стало сумно і тьмяно, він згадав, що дружині доведеться пролежати і місяць, і два, і три, і, дай Боже, півроку, аби тільки вилікуватись, уникнути сталої загрози. Петро уявив, як вона, самотня курочка, повернулась до порожньої і вперше знеголоснілої квартири, де забирають очі кухонне начиння і вишарувана підлога, і сліди вічного пасажирського поспіху, і непевність, що чекає всіх трьох попереду, і жаль на тебе, і жаль до себе, і ось ці обидва жалі мають поєднатися разом, і небавом заструменіє тьмяна жура, як потічок оболонею, і тут її увагу привертають рятівні простирадла і нелад на столику, де ще лишилися маленькі синові сорочечки і штанці, і все це обов'язково треба тепер перекласти, витерти сумні синові ступанці коло ліжка, а за всіма тими клопотами десь уже заховався великий жаль, і шукати цей жаль просто не варто.

Над ранок сон почав склеплювати Петрові повіки (оце і є твій солодкий сон), Петро прокидався і засинав, намацуючи рукою опертя, аби не впасти, опертя було незручне, доводилось лашпорити рукою далі, а потім уже щось помінилося — і намучений сон відбіг, тільки-но засіріло, вагон заворушився, загомонів якимись розрізненими звуками, — ніби у великій печері, в якій кожен знайшов для себе відгороджений від інших куток. В купе, якраз на супротивній лаві, сиділа стара жінка, в чорному пальті, втупившись перед себе круглими чорними очима. Вона часто і охайно кахикала, і від цього кахикання ставало затишніше, і знову розбурканий сон надбігав до повік, але було вже ніяк: заходили ходором двері, потягнулися, як цівки диму, ранні курії, купе швидко охолонуло, і ось уже й Матвійко всівся на лігві, притулившись потилицею до стіни. Обличчя йому було розгублене і зчужіле: спросоння він ще не оговтася — де сон, а де ява. Після довгої павзи Матвійко запитав:

— Тату, ну коли ми вже приїдемо, коли? — і тепер стало помітно, що він таки не виспався і поки не поспить удень, буде марудитись і комизитись.

— А вже скоро. От іще трохи проїдемо — як на п'ятнадцятому автобусі (на експресі? ), а потім на метро і, пересівши на шостий тролейбус, доїдемо до автобуса — і якраз будемо в бабусі, — вимучував із себе Петро стомленим голосом.

— А це великий тролейбус? Великий? — перепитував син. Він уже включився в гру, не помітивши, як тато не по правилах грає.

Потім почалося виглядання його двоюрідної сестрички, якої він ніяк не міг помітити в миготінні невеличких перонів, селищ і мазанок. Нарешті закуріли справжні терикони, їхати лишилося справді недовго. Зібрані, з речами, вони вийшли до тамбуру. Матвійко, сидячи в тата на руках, помітив сестричку і радісно засміявся — так, ніби побачити її було єдиною метою подорожі.

Вирвавшись із радісних тітчиних рук, він котигорошком погнав до брами, потім вулицею і далі-далі — все так само упевнено попереду, що Петро замилувався хлопцем, який ніби й справді запам'ятав дорогу до його " доми", і на душі батька стало лагідно й успокоєно, ніби нічних клопотів не бувало зовсім.

* * *

Радості Матвійкові було до вечора. Цілий день він гасав за сестричкою, по кілька разів переповідав усілякі свої пригоди, веселився з " дєдьою" і бабусею, і Петро вже полегшено зітхнув: про маму він не обмовився й словом (із свого боку дорослі обачно викинули це слово з розмови).

Матвійко, натомлений надміром незвичних вражень, рано заснув. І можна було, скориставшись слушною годинкою, податися до давніх друзів — насамперед, аби відчути стан осягнутої полегкості, тільки іспитуючи який переконуєшся, що холодок небезпеки вже остаточно розчинився в теплих хвилях осмілілої надії.

Повернення додому завжди омолоджувало Петра, в кожному разі по дорозі до батьків він зазнавав бодай короткої миті знову дарованої йому дитинності, яка починалася спогадами і кінчалась обов'язковою гризотою: давалися взнаки тридцять п'ять пережитих років, які часом зажорстоко його карали.

Але цього разу щось стало на заваді спілкуванню з друзями юнацьких літ; у Петровому сприйманні розбурхані враження давнини вкладалися в одне речення: о давне дитинство, ти вже за шелом'янем єси. Дитинство і парубоцтво стали гіркнути, це Петро відчував і раніше, не сходячи з дива, як ступінь помінення старих почуттів точно визначає міру нашої зіпсутості. Десь тут показувала свій вид заздрість до самого себе. До себе давнього, як чужого, як конкурента, — але не в житті, а в чомусь іншому, чого Петро поки що не міг назвати поіменно. Він відчував, що життя може іноді перетворюватись на чисту надію, присмеркове сподівання, так потрібне часом, як костур підтомленій у дорозі людині.

То вже ставало звичним, що дорогу до спогадів про дитячі подорожі степом, перелісками, Савур-могилою, Азовським морем все частіше заступали скупі згадки про роботу, платню, базарні ціни, збайдужені долі, телевізор, фільми, донецький " Шахтар", сімейні клопоти; згадуване дитинство, як хлопчак без квитка, нишкло в кінозалі, де йшла обачна демонстрація своїх переваг (своєрідний камуфляж пізнаного незадоволення) — нещирість перерваних стосунків, визначувана зустріччю з друзями давніх літ, враз поглиблювалась досадним відчуттям того, що винуватець такої нещирості — завжди кожен сам, а не інший.

Іван Петрик — холоднувато-врівноважений спокійний розумник якогось особливо охайного виховання, з гарним почерком і пізнішими кресленнями, добрий математик і великий аматор всіляких історій-фактів, із дзвінким, як у молодого коня, голосом. Власне, мабуть, через голос він так подобався Петрові в дитинстві; це почуття прихильності не полишало Петра й пізніше, коли, повертаючись до різних місцин, він надаремне долав у собі досить велике бажання побачити білоголового брахікефала Івана, що нагадував йому чимось німця і в юнацьких літах вабив Петра зарано розвиненим почуттям самодостатності й упевненої міри. Двоє несподіваних діточок Івана були ще сухішими за худорлявого батька (чому двоє? — подумав Петро, довідавшись про народження другої дочки). Дружина його, видно, була з тієї породи жінок, які найдужче змінюються по одруженні, змінюються так, що й годі собі уявити крайню межу тих змін. В кожному разі у Петра склалося враження, що делікатний Іван став жертвою власної доброти і м'якості. Його несподівані мандри на Північ, явно заробітчанські, здавалися щонайменше зайвими. " Невже він хоче купити машину? " — подумав Петро і засміявся, уявивши охайного Івана в зашмарованому комбінезоні з кінцями в руках перед відкритим капотом. Зате його дружина в такій композиції — замурзаний чоловік, лискучий автомобіль, двоє дітей (вони чомусь обов'язково мають сидіти долу, повернувшись спиною) — набувала своєї доконаності, і відтак Петро зрозумів, що найбільше враження справляють її агресивні клуби, які видавали в ній характер із перцем.

Іван сидів за столом, монтуючи радіоприймача. Петрові насамперед упали в око його сухі нетерплячі пальці, що владно обмацували вивернуті нутрощі приладу. Мимоволі він замилувався цими пальцями, які надміру прикували його увагу, і не зразу помітив постарілого вихололого обличчя. Аж ось той ніби запалив свічку, видобувши із глибини захованого в собі обличчя усмішку — більше відкриту, ніж щедру, озвався дзвінким голосом, так схожим до кінського іржання, і одразу щезла летюча сторопілість, викликана тим, що Петро так зненацька його застукав; із обличчя Іванового обсипалась, як порох, вечірня потома і незвична відчуженість; на якусь мить Петрові навіть здалося, що все стало таким самим, як і колись, хоч це колись не хотіло покидати свого притемненого роками і непам'яттю кутика.

— Ну, — тільки й сказав Іван, і усмішка його пощедрішала.

" Та він просто блондином стає з літами", — ласкаво подумав Петро, коли той, як промінчик світла, сновигав поміж остовпілих жінки, дітей і їхніх скісних тіней.

Петро був дуже здивований, хоч і не подав знаку, коли за якийсь час, уже за столом, Іван став блякнути і тьмяніти, як електролампа, коли в мережі починає падати напруга. Тепер можна було, придивившись до нього, помітити набряклі капшуки під очима, вигостріле обличчя Іванове коли-не-коли прорізала ледь назначувана зморшка, і Петро поклав, що той уже давніше вважає себе невдахою, щастя якого полягає тільки в тому, що за всіма клопотами просто немає коли думати, як несподівано стало вицвітати його життя, забруднюючи скепсисом, мов масною плямою, іще не початі дні, місяці, роки.

Так за цими думками Петро навіть не постеріг, як розмова стала буденною й нецікавою, що Іван став дивитись на нього здивованим і навіть настороженим поглядом, але, підпилий, зухвало подумав про себе: " Скільки-то років треба було б не бачитись, щоб не помічати буднів; не відчувати, що шар людяності такий тоненький, як порох чорнозему на віковій пустелі".

Потім були якісь розмови, що вели між собою зніяковілий Петро і впевнений у собі Іван, начинений, як автомат, готовою мудрістю, інтимізованою частими повторами. І тільки тоді, коли Іван кілька разів якось дурнувато реготнув (перший раз Петро просто не дозволив собі повірити в справжність чутого), тільки тоді Петро зрозумів, що дитячі його химери лопнули, як бульбашки, а саме лопання віддалося в його голові, посиливши головний біль, донесений від проминулої ночі.

Роздосадуваний візитом до Івана, Петро подався додому. Дорога була неблизькою, але до болю знайомою. Ось на цьому пагорбі починався твій перший молодечий гріх, цим полем, таким же всніженим, але мокрим від підталої води, ти йшов до школи, белькочучи якісь шалені слова, що ніяк не накладалися на почування (втім, цього і не треба було: потрібен був тільки обгороджений простір почування); цією стежкою ти повертався з кількагодинної черги (знову ж зима! ), уминаючи за обидві щоки благословенний хліб, а десь тут, у вибалку, тебе, запряженого в тачку, зустрічало літне світання: ти їхав збирати вугілля на сусідній терикон.

Де це тут має бути вода? — скинулось думкою. Але то вже був повний абсурд: вода була далеко, аж за шурфом, там, де протікають стічні шахтні води, в балці, якою в дитячому віці ти гасав на післявоєнних " козах" — зігнутих залізних прутах, що нагадували санчата. Води не було: було тільки бажання бачити воду — сіру і тьмяну, як в осінньому озері; було ледь прояснюване прагнення побачити воду навколо, аби легше стало на душі; намагання в такий спосіб оговтатися з відчуттям осклілого дитинства, трачених літ молодості, що мала вже ось-ось остаточно проминути, щоб існувати поза тобою — десь так, куди б ти міг приходити — в хвилини, коли на осліплий клич згаслої дитинячої приязні треба бодай обізватися.

* * *

Сонна мама відчинила двері, вона метнулася по каструлях — дати повечеряти. Скільки Петро пам'ятав, її клопоти були завжди більшими за можливості. " Все, як завжди", — подумав Петро, схилившись над картопляним супом. Мама сіла навпроти, виставивши перед себе чорні спрацьовані руки, і тільки тепер син помітив, як вона подалась на силі.

— Що там Матвійко, спить? — запитав син, хоча в цій хвилі, на справжній безберегій самоті, хотів запитати щось інше, щось зовсім інше — таке, що можна питати тільки вночі і тільки у матері. Він помітив, що й мати хотіла про щось запитати в нього, але так і зупинилася напівдорозі, видавши бажання, але не висловивши його. Ось вона, територія щирості, яку завжди затоплює хвиля розлуки, вирішив Петро з гіркотою і, відклавши ложку, вийшов у сіни, щоб викурити останню цигарку цього клопітного дня.

Матвійко лежав на дивані, розметавши ручки і ніжки. Розкритий, він нагадував комашину, що, набринівшись за день, припала до землі і, рятована своєю малістю й невинністю, в сподіванні на добрість землі і неба, спала безжурним сном живого, яке ще не збагнуло очікуваних у світі небезпек. Спасибі Творцеві й за те, що ці небезпеки приходять до нас тільки тоді, коли ми про них бодай здогадуємось, — як молитву прошепотів Петро, присівши до сина. Йому захотілося поцілувати його — тихо, ледь-ледь, аби той, боронь Боже, не почув чужої, нехай навіть і батькової, присутності.

Син горів.

Увімкнувши нічника, Петро побачив, що обличчя Матвійкове, розпашіле, навіть трохи підпухле, рясніло од поту і було перекривлене гримасою ледве стримуваного болю. " Грип", — подумав Петро, ще тайкома сподіваючись, що хлопчикові, може, душно, що, розіпрілий, він лежить розкритий, переспить — і прокинеться такий же веселенький, як і був. Стурбований сином, Петро, не гасячи нічника, вийшов до другої кімнати, підсвідоме прагнучи знайти бодай якесь заспокоєння. Але заспокоєння не було: речі, поховавшись у собі, стояли гострі й вичужілі, тьмяно світячись важкими формами. І тут його облягла небачена самота. Мати, батько, сестра, лікарі — всі вони були, але осібно від нього, так, ніби простягнути до них руки стало неможливо — їх відділяла од нього скляна перетинка, як часом буває у сновидінні. Петро збагнув, що це той настрій, який налітає, мов швидко збирана буря, що піддатися цим думкам означає втратити змогу скоро вибратися з них, як його заносить тьмяно-густа хвиля розпачу, і опиратися їй він, знесилений цілодобовим безсонням, просто не здатний.

І тут жалібно заплакав син. Метнувшись до кімнати, Петро став розглядати Матвійка, що гірко плакав, ще не розплющуючи очей, потім, зробивши спробу звільнитися од хрипоти, зайшовся таким тріскучим і безнадійним кашлем, ніби йому геть обклало застудою всі груди. З підпухлих Матвійкових повік сон остаточно збіг, хлопчик дужче примружив очі і знову почав плакати — плавно і мелодійно; Петро відчув, що від цього плачу йому стало затишніше на душі, здивувався, хоч не було часу обмірковувати — чому саме легше.

Матвійко плакав і кликав маму, і Петра захопила хвиля страху, ніби почалися оповзи в горах — сніг рушив, і невідомо, яких він розмірів і коли це скінчиться; батькові груди стали поколювати голки страху, що під ногами — бездоння. Відчувши слабкість у ногах, Петро запраг якогось опертя для себе, взяв на руки гаряче синове тільце, в якому майже не було чути м'язів.

Впродовж трьох годин майже безперервного Матвійкового плачу Петро все більше упевнювався, що гірський сніговий оповз увесь час сунеться під ним, блискавично побільшуючи рухому площу; оповз іще не виявив наявних у ньому можливостей катастрофи і тим залишав за собою необмежене право бути ще загрозливішим і нескінченнішим. Тільки вже вкрай знесилівши, Матвійко нарешті заснув, і майже одразу стало чути рівномірні грудні хрипи.

Що це? Може, запалення легенів? Може, подорож була тільки відчайдушною спробою втекти від своєї долі, що не раз і не два настирно виявлялася впродовж останніх кількох місяців?

Ось ці комплекси лих, яких не знає дитинство і які приходять тільки в змужнілому віці. Йде біда, бідою поганяє, злодійкувато вскочило в Петрову голову, і йому стало бридко — від того, що до всього дала про себе знати ця слинява лицемірка, повія, гейша, розпусниця поезія. Але не було часу зігнати на ній всю злість.

Петро прочував своє нещастя давно. Невідь-чого в нього часто псувався настрій, снилися тяжкі сни, а коли, вирвавшись з-під влади сновидінь, намагався знайти якесь забуття в роботі, одна невдача підстерігала другу.

Сидячи над сином, він вдивлявся в його маленьке розпашіле тільце з рухливими реберцями, які ніби стискав обруч недуги. Хлопчик спав, але видавалось, що він бореться з хворобою, чіпко вхопившись за розгойданий мотузок існування, а вітер дме, а розбурхані хвилі тьмяної водної гойданини прагнуть зішморгнути його, а він спить, тримаючись рукою за мотузок, мов за останню надію. Він навіть долоньки стис так, що аж побіліли пальці.

Перед ранком Матвійко став дихати важче. Стомлений борнею, він насилу відсапував повітря, і Петрові здалося, що двобій непомітно програно. Ще не здаючи собі справи, що благенька енергія починає зраджувати його, хлопчик, видно, інстинктивно робив відчайдушні спроби вирватися з обіймів побільшеної недуги. І тепер уже — не дай тільки, Господи: досить йому подумати — бодай на мить, що починає слабнути, як останні сили почнуть катастрофічне швидко покидати тіло, і тоді все залежатиме од нього самого. Зі свого досвіду Петро знав, що в такі хвилини збожеволіле терпіння починає ставати сторч, потому воно змінюється холодною тупою байдужістю, і коли стане відчутно, що пройдено останню грань порятунку, коли потік життя відчувається збоку і поза тобою— подесятерений позавітальний вибух протесту, страху, затятої невіри живого й можливість кінця поступово розжарюється знову, поки полум'я існування не загогоче по вже геть перетлілих вугіллях; і коли настане найвирішальніший час, тут уже можна довідатись остаточно — ти сам дбаєш про себе, чи, може, тобі на помогу приходять вишні сили, розщеплений вітальний крик, який заглушує всі сили світу, все, що стає на заваді твоєму маленькому і безгрішному життю. І тут, синочку, держись. Тут — держись, з якоюсь дивною радістю-злістю проказував Петро, спочатку нібито про себе, потім знову й знову, поки нарешті не відчув, що заболіло горло.

Спросоння син повів рукою по батькових грудях, яких він одначе не впізнав, потім, як сліпий, потягнувся далі й далі, сягнув знайомої батькової шиї, і це розпізнавання — бодай і крізь сон — полегшило йому біль, зняло тягар з розхитаних грудей, а зразу потому цей біль — уже куди побільшений — повернув назад, і стало немога терпіти далі.

— Та-ату, та-а-точку-у, — чистим голосом затягнув він, і одразу ж бризнули давно стримувані сльози, і рухи його стали круглими і плавними, як у воді, по якій син плив і плив, і тому рухові не було видно ні кінця ні краю.

Взявши Матвійка на руки, Петро снував кімнатою, колишучи гаряче синове тільце. Поки не свіне і не прийде лікар, для маленького найбільші ліки — знати, що коло нього батько, який не може не порятувати хлопчика, бо великі можуть усе. Петрові згадалось, як у лаві було привалило Кіндрата Йосиповича, який не встиг утекти [... ]. Кучугури породи затиснули черепа — не так дуже, щоб розтрощити голову, але й не так, щоб можна було витягнути нещасного за ноги. Було небезпечно й розбирати тороси — найменше зрушення кавалків породи могло бути для потерпілого фатальним. Коло Йосиповича стояв гурт безпорадних шахтарів, прибули гірничорятувальники, але й вони нічого не могли вдіяти. За кілька годин Йосипович став сивий, як голуб. Спочатку він іще благав товаришів — чимось підважте брилу, але робити цього було не можна. Потім став просити за діточок, щоб не покинули їх у біді коли що, а люди стояли присоромлені й безпорадні.

Видіння перебігло думкою й зникло, і Петро відчув страшну втому і кволість у ногах. Він присів на диван, гойдаючи Матвійка на коліні. Тим часом Матвійко знову став засинати. Петро спробував був покласти його в ліжечко, але син одразу скинувся, застогнав, і Петро так і лишився сидіти, тримаючи його на руках.

Вранці дідусь пішов викликати лікаря, а змордований Матвійко все так само сидів на батькових колінах, заспокоєний і примирений з хворобою. " Тату, прочитай мені книжечку про Кирика", — раптом пригадав син знайому казочку, яка нараз спала йому на думку.

— Сталася Кирику велика причина, померла в нього дитина, — почав Петро, і тут йому здушило горло, і розповідати далі він уже просто не міг.

— Розказуй, ну, розказуй, — капризним голосом правив Матвійко, і Петрові довелося таки допровадити казку до кінця.

Невідомо, чи то хлопчик тільки перевіряв на голос не раз чуту казку, чи він не сприймав її тону, чи, нарешті, важила абсолютна дитяча певність свого безсмертя — в кожному разі казка і на цей раз не справила на нього гнітючого враження.

Прийшов педіатр — маленька ласкава жіночка, як і годиться педіатрові. Вона вміла розмовляти з дітьми, тому обслуховування пройшло майже спокійно.

— У хлопчика почалося запалення легенів, — заявила вона, — старанно витираючи зужитого шприца. — Робитимемо уколи — вранці і ввечері. Хай краще лежить. Кілька днів треба вилежати, а потім — будемо знову бігати, — звернулась вона до зосередженого Матвійка, і той відповів їй на усмішку.

* * *

Уже наступного дня Матвійко повеселішав, став жвавіший. Нічний сон його був глибокий і майже спокійний. Так минув і день, і другий, і третій.

Петрові треба було вже повертатися назад — закінчувалась його короткочасна відпустка, і тут, ідучи за квитком на залізницю, він ураз збагнув, що його теперішнє лихо не відійшло, як іще допіру здавалося, воно тільки стало осторонь і невідомо, коли наскочить, як тать. " Як його тут лишати самого? " Цю думку перебивала інша: " А що ж ти робитимеш із ним удома? Сам? Без жінки? Ні на кого лишити, ніяк виходити". Ось вони, ті лиха, що заходять чередою. Одне з хати, друге в хату. Так наринають двері — зуб на зуб не попаде.

Прощаючись із батьками, Петро сказав Матвійкові, аби той слухав бабусю і дідуся, поки тато з'їздить до міста і привезе йому велику машину, на яку можна буде скласти всі його іграшки гамузом, поїхати в парк, до клумбочки, нічого не розгубивши по дорозі (це все була київська географія, що куди легше надавалася до радісних синових уявлень).

Так нишком, не прощаючись із сином, Петро пішов на поїзд, думаючи про те, що занедужалі тато і племінничка, погрипувавши, передадуть його матері і сестрі, і в цьому повітрі доведеться бути Матвійкові й тиждень, і місяць, а, може, й рік. Але ж ти зовсім не думаєш про те, що може статися зі старими батьками. Чи не перекинеться грип на інших? Що робитиме бабуся, коли вся хата перетвориться на лазарет? Це твій егоїзм, вирослий на побільшеній площі твоєї окремішності, — у тебе дружина, син, і тому ти сам перестав бути сином, сприймаєш батьківську любов мало не за джентльменський обов'язок. Але джентльменськими можуть бути тільки вияви, а не обов'язки. Ця черствість небезпечна, її треба зрізати, як будяки, інакше за цим чортополохом ти не впізнаєш самого себе. Твоє почуття вічної самотності переросте тебе самого, потім відокремиться, і ти станеш чужий — навіть для самого себе. А коли тебе заливає вода, і ти сам, — обов'язково май камінчик, бодай малесенький камінець самовпевненості, стоячи на якому не втратиш надії, що земля є земля і вона під ногами, а небо є небо, і воно в тебе над головою. Інакше — просто збожеволієш. Утечеш сам од себе. Навіть не втечеш, а витечеш крізь діряві ребра — в цьому стані тебе не може порятувати ніхто, коли сам не станеш собі порадником.

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 7 8 Следующая ⇒