ПОДОРОЖ ДО ЩАСТІВСЬКА 2 страница

Поїзд глухо стукотів на стиках, у вагоні з'являлися якісь люди і зникали, але Петро був відгороджений од них товщею німої води, що не-дозволяла навіть відкрити рота, не те що обмовитись словом із сусідом. Тільки надвечір, коли стало примеркати і морозний вітерець за вікном видув з осиротілих піль густий туман, Петро зрозумів, що чимало з передуманого ним сьогодні випліталося з цієї непроглядної густої мли, цього окляклого повітря, що пронизувало тебе до кісток. І тоді, відвівши очі від проясненого віконечка, він побачив, що в протилежному куточкові купе сидить незграбний чоловік, чорний, як пугач, і нудиться тією найважчою самотою, яка буває тільки на людях.

Коло нього стояла маленька валізка, перев'язана зашмарованим паском. Замки її були зіржавлені, і взагалі валіза була з тих, що бували в бувальцях. Петрові впали в очі його великі руки з синцями. Такі сліди безпомилково вказують на те, що вчора цей чоловік, видно, підперізував цим засмальцьованим паском шахтарську робу, і коли б його старанно обдивитися, можна було б помітити залишки синюватого глею, що засів під шкірою. Так само й валіза — скільки пляшок пива було перенесено з гастроному до хати чи на галявину лісу, де підпилі шахтарі могли гуртом посидіти, погомоніти, відчути високу насолоду бути " на нулю", під кронами припорошених дерев (місто Щастівськ, як казав колись один хлопак у місцевому ресторані, посідає перше місце в Європі по озелененню).

Чоловік так і сидів — у новому незграбному пальті, про яке тільки й можна було сказати, що воно дороге. Благенький кашкетик на голові й зашмаровані штани, що стовбурчились на колінах, видавали типову холостяцьку натуру шахтаря, який одну получку може проциндрити за кілька днів, а на другу скуповує барахло — все, що тільки втрапить, і якомога дорожче, адже коштовність речі — то найголовніша а, може, й єдина оцінка її придатності — своєрідна естетика нужди, що засіла в генах. Ось воно, обличчя твого старшого брата по класу, подумав Петро, вдивляючись у хиже обличчя незнайомого, з малими, як у поросяти, вічками. Що там діється — під важкою черепною коробкою? Невже це він, герой нашого часу, трудівник, працелюб і той-перетой, як навчилися примовляти солодкогубі газетярі?

Це було одне з тих облич, географії якого Петро не міг визначити і тому для збереження раніше виробленої системи відносив його до розряду маловідомих і нецікавих антропологічних типів.

Несподівано чоловік глянув на Петра. Видно, його щось здивувало, але що саме — здогадатися було важко по цьому закритому, як забрало, твару. " Як це він не п'яний? — зло подумав Петро, і за тим йому стало встидно: — їде кудись чоловік — хай собі їде, яке тобі до того діло і чого, власне, ти сікаєшся до нього".

Потім той запитав, де ми зараз і коли будемо в Києві.

" Варяг", — вирішив Петро. Звичайний собі варяг, зайда, якому байдуже хто він і що він.

— А вам далеко? — таки дала знати про себе Петрова цікавість.

— До Ужгорода.

Петро аж рота розкрив од здивування.

— Ви там працюєте?

— Нє, мать померла.

Настала довга винувата тиша. Осоружні інтелігентські пащекування: людині горе, а ти торсаєш її за душу, як зінське щеня. Ось вона, твоя інтелігентська порожнеча, твоя безштанькувата панськість, неіснуюча кастова зверхність.

— Хоронить єду. Пока телеграма пришла, а вже сколько — четвертий день, то, мабуть, і поховалі. Без меня.

— Та й погода зараз така, що...

— Ето да, а там іщо й дожді — ллють і ллють как без перестановки.

— А мама сама була? — обережно намацував Петро цупку наїжачену кригу.

— С сістрою жіла. Тіпер ні знаю, де будіт жіть.

— А тепер їй не сушитися більше — де жити, — так само дико відпарирував Петро, але обличчя незнайомого було так само непроникне й німе.

— Тіпер да. Ето да, — підупало додав чоловік і зразу по тому зайшовся тяжким нервовим кашлем.

— Так может того — тікі-мікі? — промовив чоловік по павзі, і обличчя його видалось Петрові прояснілим і навіть цікавим. Справді, класичне обличчя з окремими особливостями. Типаж. А " тікі-мікі" — високий чи то найвищий стиль, уживаний при зустрічах з людьми, з якими поки що не відомо, як повестися.

І тут же Петро відчув жаль, що не може з ним випити — бажано за царство небесне, щоб тісне купе стало інтимнішим і затишнішим. Царство небесне — воно виручає і живих, і мертвих. Царство небесне — то найкраща формула віри: всі люди — брати. А формули, слава богу, не мають патетики.

Чоловік відхилив двері купе, злодійкувато обдивився, чи нема небезпеки, і потому витяг із валізки маленьку пляшку, зірвав станіоль і, перехиливши її над головою, повільно став пити, розтягаючи гірку насолоду. " Так немовлята пипкою тішаться", — подумав Петро, і йому стало зручно від цієї думки і захотілося піти, взяти пляшку сухого, тобто кислого вина, якогось сиру чи, боронь боже, цукерок і роздушити з цим вовкогоном. Це, здається, була така професія за часів Івана Степановича, останнього українського аристократа? Може, першого? Чи останнього? Перший і останній — одне і те ж. Як одне і те ж — вчора і сьогодні, і те, що було, і те, що буде, і те, що там, і те, що тут. І все байдуже — вгорі чи внизу, і не варто розрізняти, де верх, де низ, не варто знаходити того, що не знаходиться. Маєш дешеву орієнтацію для самовпевненості — тим і втішайся.

— Ну, то будьмо, — чокнувся Петро з Кондратом, як назвався цей темний, як ніч, ракло.

— А ти хто такой будіш? — безцеремонне запитав ракло, і Петро відчув, що з цим питанням зникли останні церемонії і тепер не варто було б дивуватися, коли б той за якусь мить так само безцеремонно відправив тебе за перстудитвої гони.

— А чорт знає, хто такий буду, — пожартував Петро і одразу пошкодував за сказаним. Бо Кондрат важко похитав головою, уплітаючи за обидві щоки суху, як тараня, ковбасу.

— Грамотний, видать, да? Язиком, видно, тріпаїшся? — сердито уточнював Кондрат, але стало зрозуміло, що він вибачає Петрові цей поширений гріх і згоден тихо-мирно доїхати з пустомолотом до самого Києва і, може, надвечір роздушити ще одну пляшку — хай там знову ж і кислого.

Потім Кондрат закурив, ховаючи " Біломор" у довгий рукав засмальцьованого костюма. Він спробував був прочинити вікно, але нічого не вийшло, тоді зухвало одчинив двері купе, недбало спрямовуючи дим у бік коридору.

Провідниця, постукавши до купе, попередила, що курити заборонено, Кондрат якось дурнувато хмикнув і став шукати, де б поховати пригашеного недокурка.

— Во зараза, только закурив, і вже слишить, — поділився Кондрат своїм дотепом і вийшов із купе.

Коли поїзд над'їхав до Києва, Кондрат, уже взявши в руки валізу, запитав наостанок: " Там много у вас так розговарує? " Це було єдине, що його зацікавило від самого початку. Петро знав: тільки-но поїзд наблизиться до перону, він перестане існувати для Кондрата. І справді. Обдивившись чемодана, Кондрат уважно помацав, чи на місці гроші, і, наклавши зашмарованого кашкетика, подався до тамбура.

Так довго лежу, а час і вставати, подумав Петро, побоюючись позирнути на годинника. " Счастливые часов не наблюдают, а те вдвоем, казалось, только спят". І здається, що спиш. І здається, що вдвох — ти і ти. Один — той, що ти, а другий — той ти, що не ти, що краще б не був тобою. І, здається, щасливий. Бо що таке щастя? Хіба це слово не перестало для тебе існувати? Є куди точніші слова, замінники щастя. Не замінники, а справжні слова, з завеликою для себе суттю. Вони затісні для неї. Тоді чому не рвуться? Слава Богу, що не рвуться. — Оця ніч, самота, ця самовдуманість, сосни за вікном, спогади, сподівання — що це? Досить. Не треба згадувати одразу все, що маєш. Хай буде на потім, для прекрасних сюрпризів. Субстанція розпорошена. Може, хочеш позбирати? Збирай тоді ранкову росу. Піввідра краси — аметистів, смарагдів і теде і тепе. З піввідра щастя. Штука?!

Але треба вставати. Скільки минуло, як ти прокинувся? Година, день, вічність? Слава Богу, що бувають хвилини, коли ти стаєш паном часу, верховодиш ним, верховодиш його тривалістю і можеш робити з ним усе, що забагнеться. Можеш прокручувати його назад і вперед.

Але треба вставати — із царства сну, зі свого вивільненого існування, де тільки й чуєшся самим собою, в те найкраще із царств, де неможливо бути собою, але — тим певніше ти ним стаєш.

Вставай, Петре, вставай. Годі вилежуватись. На тебе чекають остобісілі справи. Так будили Вольтера? Ти не Вольтер, і, слава Богу, сам себе будиш. Так що не лінуйся. І слава Богу, що справи остобісілі. Інакше стали б просто нестерпними. Що там на сніданок? Знову сухарі з маслом і чай? І масло — знову засняділе? Їй-бо, треба попасти до лікарні, аби відчути, який його справжній смак.

* * *

Знову потягнулися сірі будні — о пів на восьму на роботу, де одні й ті ж виробничі клопоти, біганина, телефонні дзвінки, передзвонювання, летючки, інструктування, вислуховування чужих інструкцій, вивчення найновішого досвіду, і все те — тільки ілюзія справжньої праці. Справді, якби не щоденне нагадування про важливість докопуваної роботи, можна було б подумати, що вона нічого не варта. Технічна інформація — це передусім пропаганда передовиків, політичне виховання техніки, як про себе Петро називав кількарічну незвичну для себе службу — щодня треба було виявляти захоплення з приводу того, що Петро Оникійович К. прикрутив гайку, і тепер на його агрегаті однією гайкою стало більше, а Іван Карпович Р. відкрутив цю саму гайку, і на його агрегаті однією гайкою стало менше.

Вряди-годи начальство дозволяло Петрові брати роботу додому, і тоді він був щасливий — тим щастям, яке в градації людських щасть посідає одне з найостанніших місць, але без якого не буває і справжньої блаженної миті. Щоправда, спочатку Петро просиджував цілий день над тим, щоб витримати належний масштаб захоплень: то виходило дуже сухо, то занадто емоційно, і кожного разу готовані ним матеріали було критиковано. Петро відчував і сам, що його робота невдала, що емоційні акценти він розставляє не так, як того вимагає начальство, але як їх розставити — Петро не знав, кожного разу відзначаючи про себе, що твердого принципу тут немає і треба орієнтуватися не стільки в матеріалі, скільки в тих вимогах, які ставили до інформації міністерські працівники, що кохалися в художній літературі квартальних звітів і красному слові газетних передовиць. " Потрібна своєрідна пересадка душі" — вирішував роздосадуваний Петро, зарікшись будь-коли попасти в тон начальницьким вимогам. Те, що є насправді, виявляється не є насправді, а те, що не є насправді, якраз і є справжнє, — лукавив він, коли сонце стояло в зеніті і був час для нового варіанту. Коли ж заходило на ніч, а робота так і стояла непочата, тоді за такими нападами лукавства йшла сардонічна усмішка, що ось, мовляв, нездара виправдовується тим, що йому б гори вергати, а дали замітати будівельний майданчик, і він безпорадний, як дитина.

Втім, нескладна майстерність " технічного літератора" прийшла до Петра досить несподівано. Якось, узявши роботу додому, Петро цілий день просидів за читанням, сподіваючись, що попереду ніч, від якої завжди можна урвати стільки годин, скільки подужаєш. Стомлений цілоденним читанням, Петро сів до статті пізно увечері і на своє здивування зробив статтю так скоро, ніби просто переписав готову чернетку. Відкриття вразило його і подарувало вільний час: цілий день можеш займатися своєю роботою, а коли голова стомиться так, що вже нічого не здатен робити, — сідай за технічну статтю: вона вдасться тобі якнайкраще.

Тепер, маючи роботу вдома, Петро цілий день просиджував за читанням " Иностранной литературы", проглядав вірші невідомих поетів, потім, коли зголоднілі за живою плоттю, вичитані образи-сновиди починали заповнювати кімнату своїми жестами, дотепами, сльозами і радощами, утікав куди бачив: в кімнаті йому просто не ставало повітря.

Вчора був саме такий день. До всього, Петро впорався зі статтею ще звечора, і від самого ранку засів за читання Альбера Камю. Ці французи вміють писати, не те, що пристаркуваті українські солов'ї, романтики мимоволі. Але по читанні Петро відчув, як його розлюднило це сторожке нещадне письмо, і він, убравши фуфайку, подався з помешкання, спустився порожньою вулицею, відчувши приємну відраду побути сам на сам з низьким небом і високими соснами, що куталися гривами в хмарах. Ти і ставок, ти і дорога, ти і ліс, ти і поле, ти і небо — шаманив Петро, і від цього шаманства йому стало легше дихати, потім за якимось поворотом він утратив себе, ледь-ледь відчуваючи і водночас женучи од себе відчуття, що хатній тягар висмоктаної порожнечі, викликаний читанням, — цей тягар ще висить на ньому. Так, щойно скинувши з себе важкий туристський рюкзак, іще відчуваєш, як наплічники тиснуть на рамена, фляга врізається в спину, а горла не полишає солодкавий присмак збуреної у грудях крові.

Так блукаючи, Петро несподівано впіймав себе на відчутті, що в нього вступився хтось інший. Цей душ душі починає діяти на твою психіку. Чуєш, як повільно розмиваються межі твоєї заскорузлої індивідуальності-окремішності? Іще трохи — і ти втратиш самого себе, і тоді стане легко думатися, легко почуватися, ти змалієш до ледь чутої цяточки безмежної матерії, коли, ставши нічим, ти почуєшся усім — і ставком, і дорогою, і лісом, і полем, і небом. І ставком, тьмяним, зчорнілим, вічно невдоволеним із себе самого? І ставком. І лісом, покинутим робінзоном Півночі? І лісом. Небом, твоїм забутим капітаном Гаттерасом, — теж? І небом.

Зібганий, знесилений і тільки трохи просвітлілий, Петро повертався додому, радіючи, що до шостої ще залишалося з півгодини, і він зможе якусь часинку побути на справжній самоті — без людей, навіть без дружини. Яка вона не твоя, як ти не зробив її своєю часткою, як не зневолив її тяготою своєї волі, а все одно чути чужий дух, чужий, може, тільки тому, що він не підвладний твоїй інтуїції.

Але ж... дружина в лікарні, скинулося думкою, і одразу потому сила духовної знесеності зів'яла, спала, не підтримувана реальним спротивом, нарешті вона проблисла свідомістю розширюваної самотності-порожнечі. Петро відчув пекучий сором і поклав, що негайно ж треба їхати до лікарні. Вітаю вас, гастрономічні клопоти — що купити, скільки (завжди одне й те ж — що вона їсть, чого не їсть, що брав минулого разу). Треба витерпіти стояння по чергах — з криками, обуренням, навіть сльозами. А потому вже — довге, майже безнадійне чекання автобуса.

Петро згадав, що колись дружина дуже смакувала невідь-де взятими маслинами, узяв солодощів, яблук і подався на трамвай.

Тільки-но він підійшов до автобусної зупинки, як автобус рушив. " Тьху на твою голову", — аж чортихнувся Петро, знаючи, що тепер доведеться простояти хвилин з сорок, а то й цілу годину. Лікарі продовжують нам життя для того, щоб його ми збавляли по всіх чергах, чеканнях, у надіях на завтра чи позавтра чи бозна на що. Тільки подумав Петро, зганяючи в такий спосіб раптову злість, як тут же угледів, що автобус, проїхавши метрів п'ятдесят, зупинився. З нього вискочив водій, відкрив задній капот і став порпатися в моторі. Цим [Петро] і скористався.

В автобусі було темно і тепло, хоч пасажирів було зовсім небагато, їхав старий чоловік із стверділим обличчям страдника, який уже навіть і не думає про те, хто він — нещасний ачи щасливий. Зрештою, люди про це не думають. Називання — це завжди визнання, а визнавати — значить примиритися. З сітки старого визирало кілька зеленавих яблук, певне, куплених у сусідньому гастрономі. Бідно зодягнений, старий нічим більше не вирізнявся з-посеред інших. Хіба що рот його нагадував важкий замок. Власне, так воно і було. Коли його запитала про щось колгоспниця з двома порожніми кошиками, він довго скрипів, ніби ключ ніяк не повертався в замку. Той голос був тьмавий, як оливо. І тьмава була решта пасажирів — молода дівчина з вибляклим обличчям, на якому вираз стурбованої радості мінився виразом тупої безнадії; молодий хлопець, певне викричаний на якихось вечорницях, де, зібрані докупи, всі були безтурботні і веселі, а полишений сам на сам із собою, кожен ставав таким же спустошеним і лунким — здавалося, він увесь час прислухався, мабуть, згадуючи недавні крики, він ще не випорожнів од них, як порожня кімната, в якій щойно проводили партійні збори. Тепер, будучи сам-один, як перст, хлопець озирався довкола, не сходячи з дива, що голоси лунають подосі. Тьмавими були переліски за вікном автобуса, і тьмава була дорога, і тьмаво було в душі. І попереду — завтра, післязавтра — було так само тьмаво.

Сніп світла вирвав із сутінкового мороку якусь дивну і недоречну арку, на яких звичайно колгоспні художники виводять школярською рукою " Добро пожалувати". Біля арки автобус зупинився. " Вам виходити", — подала голос молода дівчина з вибляклим обличчям, обережно просуваючись до виходу.

Петро висів слідом за нею. Напевне, хвора, береже [? ] од коханого хворобу, але знає: рано чи пізно любов доведеться іспитувати на цьому триклятому туберкульозі.

І справді, вона подалася в бік корпусів. Обминувши цвинтар (ось вона, інженерна вигадливість: померлого далеко не носити), дівчина побралася стежкою вгору. Уже зовсім смеркло.

Високі триповерхові будинки ховали од стороннього ока інші корпуси, розташовані вглибині. Так що важко було помітити одразу, який це великий диспансер. Будинки були гарні на вигляд. " Справді, тут можна лікувати сухоти", — подумав Петро, і несподівано йому здалось, що в середині цих утаємничених замків немає жодної душі, хіба що де-не-де никає самотній сторож, пильнуючи зачаровану тишу.

" Пробачте, ви не скажете, де хірургічне відділення? " — зненацька вирвалось у Петра, коли він побачив, що дівчина рушила до одного із корпусів.

Невже вона не чула, що за нею хтось іде? — здивувався Петро, помітивши, як вона вся стенулася на його голос, потім боязко озирнулася і, угледівши в світлі ліхтаря пасажира з автобуса, перелякалась що називається. Переждавши, поки вона оговтається, Петро подався туди, куди дівчина показала рукою. Вона не промовила й слова, і це ще раз нагадало йому про те, що втрапив він до царства тіней.

Обійшовши будинок навколо, Петро ніяк не міг визначити, де ж саме парадний під'їзд. Там, де був ґанок із широкими дверима, було зачинено, більше ніяких дверей ніби й не було.

Ну, звичайно ж, двері існують на те, щоб не одчинятись, — гірко всміхнувся Петро сам до себе і подався за якоюсь тінню, що от-от мала пірнути в лісовий смерк.

То був чоловік у спортивному костюмі й штормовці. Він неприязно вислухав Петра і недбало показав на закамарок тильного боку будинка.

— Ви до кого?

— Тетяни Рудик.

— Це на другому поверсі, — тільки й відказав той, подавшись стежкою до лісу.

У вестибюлі висіли оголошення, стіннівка, плакатні поради — як бути красивою. Вирізки наймодніших перук. Комплекси ранкових вправ на картоні. Чистий вестибюль зі зграйкою жінок — коло телефону. Та, що розмовляла, — в домашньому халаті і з книжкою під пахвою. Дає поради, напевне, дітям. Втім, деякі жінки вміють так розмовляти з усіма. За Петровою класифікацією, вона з жінок-матерів. Ще з холостяцьких літ він спостеріг, що бувають жінки, як діти, бувають жінки-рівня і нарешті — жінки-матері. У цієї владний голос і категоричні накази. Як і годиться, ширококоста. Енергійні клуби на впевнених стегнах. Враження, що до лікарні вона втрапила тільки сьогодні вранці. А, може, просто начальниця якоїсь контори, ще не відвикла од інстинкту владарювання?

Із цигаркою в зубах никав вестибюлем атлетичний молодик. Петро червоніє, не витримав його допитливого нахабнуватого погляду. Може, в цьому погляді є й заздрість, але Петро її не помічає, хоч боїться саме її.

— Вам кого? — якимось гнилуватим голосом питає молодик, насолоджуючись Петровою розгубленістю.

— Рудик, Таню Рудик мені, — чи не вперше Петро незвично називає ім'я дружини.

Молодик обдивився Петра з ніг до голови і подався вестибюлем управо.

За якийсь час вийшла дружина. Вона зле бачила і тому йшла, немов у порожнечі. Так ходять зовсім сліпі. До всього у Тетяни вибачлива, ніякова хода, і це було тим особливим тлом, на якому кілька літ тому Петро вирішив пов'язати з нею своє життя. Лише за кілька кроків вона упізнала чоловіка і повернула в його бік.

— Здоров, Рудику, — кинула вона своє звичне привітання. — Ну, як справи?

— А так собі. Полатавше, як каже мама.

— Матвійко — як?

— Був захворів. Зараз добре. Зовсім усе пройшло. Там трохи непогода, туман.

— Знову горло?

— Ні, грип. Але вилежав.

— Антибіотики давали?

— Ну, який тобі клопіт? Слава Богу, що видужав.

— Він і так с-синій. Не треба було давати колоти.

— Тетянко, та ж усе гаразд.

— Ну, а тепер як?

— А тепер ще не знаю.

— Коли ж ти приїхав?

— Три дні тому.

— А чого ж...

— Не ходили ні автобуси, ні машини.

— Ще листа нема?

— Буде. Ще ж рано.

— Ти його привези. Привези. Чуєш? — вона так глянула на Петра, що той зрозумів те, чого не повинен був розуміти.

— Розкажи про себе.

— Нема що розказувати,; — майже пошепки промовила вона, похнюпивши голову.

— Покинь, Тетянко, все буде гаразд.

— Буде, буде гаразд, — тільки й відказала дружина, змахуючи сльозу і по-дитячому ніяково всміхаючись.

* * *

" Буде, буде гаразд", — шепотів Петро, повертаючись додому. Йому щось торочив балакучий попутник, чия дружина вже вдруге попадає в диспансер, їй мають робити операцію, а він спішить додому — попросив тестя забрати дочку з ясел і оце женеться скільки сил, бо донька не ладить із дідом.

— Це все єрунда, — торочив цей кругловидий натоптаний чоловічок, зовсім іще сисунець, тільки одружений і сповнений дорослих клопотів. " У нього оптимістична конституція", — подумав Петро, оглядаючи його круту шию і мимоволі заздрячи його балухатим упевненим очам.

— Це єрунда, — смачно повторив той, — тепер це ніяка не проблема. Чик ножиком, чик — і гуляй, народжуй дітей. Оце прийду, зварю супчика, умнемо, дочку покладу спати, а сам — за книжки. У цьому році треба взяти диплом, — прояснив він ситуацію.

— А вона?

— Теж. Я її в інституті, кралю, знайшов. Побрались, потім купили ляльку, обоє перевелись на заочний. Оце завіз книжки. Нічого вилежуватись, якраз час позубрячити.

Петрові стало легше, коли на Брест-Литовському шосе білоголовий товстун вийшов з автобуса, на прощання труснувши бородою. Слава тобі, Боже, мовчки потішився Петро. Поживеш із таким баламутом — здурієш. Він махає руками, а ти пережидай, плеще язиком — а ти спробуй не послухай, жене — стань осторонь, поки його пронесе нечиста сила. От уже справжнісінький баламут.

Вкрай стомлений за день, Петро, вийшовши з автобуса, тільки махнув рукою, коли по дорозі вгледів гастроном. Зварю чаю — і буде. От хіба що цукру, але, повагавшись, подався до тролейбусної зупинки.

Квартира стояла вималіла й принишкла, ніби відчуваючи провину; в скриньці знову не було нічого. Тиждень тому Петро відіслав листа на Щастівськ. Потім терміново подався у відрядження (чому не сказав про це жінці? ). Одержати відповідь іще ранувато, але там, напевне, листа уже відібрали. Поникавши кімнатою, Петро знайшов у буфеті кілька залежаних сухарів і, натрапивши на розкриту ще вранці книжку, вхопився за неї, як за соломину. Але читання не йшло. Одна, дві, три сторінки — і нічого в пам'яті. Спробував присилувати себе — нічого, марна справа. Тоді жбурнув книгу на диван, а сам, усівшись у фотель, закурив цигарку.

— От і вже. От і почекальня, — промовив Петро уголос, але довго не міг збагнути, про що — поза його першою свідомістю — снувалися невеселі думи.

Від якогось часу Петро відчув, як збриділи, а як часом — то й нестерпно збриділи йому книги. Комбінат обертання на живих мерців — колись жартома назвав він свою бібліотеку, але тоді, в дружній розмові, Петро відчув, що жарт вийшов засумний. І жарту, власне, не вийшло. І замість усмішки вийшла гримаса. Зараз, упершись поглядом у стоси книжок, накладених на саморобний стелаж, Петро пригадав давню розмову. З ким? Здається, з...

" Ось вони, паки марихуани, яку викурюють — хто? Авжеж вони. Вистачить на всіх наркоманів", — з серцем подумав Петро, озираючи мовчазні, як могили, книги. Від горілки шлях до витверезника, від гашиша — до в'язниці, за читання книжок платимо життям. Народився — щоб читати. Ось вони, могили, зжований минулий досвід. Досвід? Скорше — літопис людських невесел. Позавчорашніх, вчорашніх, майбутніх. А сьогоднішніх? Ремиґай чужі сентенції, як корова на толоці. Петро пригадав одного вченого, схожого на щура. Хто такий? Любить дивувати ерудицією. А що ерудит — то й мови шкода. Пише статтю: " Жорж Садуль сказав, що два на два — чотири. Думаючи над тим-перетим, знову й знову переконуєшся, наскільки мав рацію той-перетой". Хіба тільки він схожий на щура? Всі ми скидаємось на щурів. Ремиґай чужий досвід, як корова на толоці. Правда, корова досвіду не їсть. Вона править трави. Та й не править. Шукає, та й по всьому. Правимо — ми. Як мені досягнутися до того дня, коли все буде гаразд? Скажіть мені. Монтеню, Платоне, Сковородо, Канте — скажіть мені. Хтось бере слово? Мовчання. Одноголосне. Як на профспілкових зборах. Профспілка глухонімих. Жодного зауваження до порядку денного. Згода, бо все — ніби повз їхні вуха.

Петро поклав голову на поруччя дивану, і кімната заходила обертом. Він пригадав перше відчуття, коли весняна твань, спрагла щастівська земля стала наростати, потім прихилилася до плеча, вдарила в шию, а він, веселий двадцятирічний юнак, сидів у багні й реготав, чуючи щось схоже до поклику плоті: мугикав дурнувату пісеньку, що виривалася з нього язичками полум'я. Це було в п'ятдесят... четвертому? році. Перед очима метлялася важка дівоча коса, нижче пояса. Але й тоді — не фольклорна: азіатські вилиці гречанки. Міцна статура коханої, сонце, твань і тьмяна п'яна згускла вода і він, простягтись на болоті, пливе. Усе — перед очима. Простягни руку — дістанеш. Тільки простягати руки не варт. Благословенне, що вчасно відходить. І вчасно приходить. І благословенна людина в удячливому виспокоєнні. А коханій він не сказав ніколи й слова. Ані одного? Це кохана? Усе одно жодного слова не сказав ніколи? Шкода.

Ще було: височезні сосни, гулка ніч, видутий вітром ліс, що вабив, забирав, усмоктував тебе в темінь, а ти тримався за товариша — обличчя кретина з голубими очима. Це обличчя колись тіпалось зо страху, сіпались кутики уст, повіки, щоки. Він і в радості був такий же кретинуватий, але тобі все те було байдуже: ти був щасливий і забутливий і тоді, осліплений спалахом щастя, нічого не помічав. Щоб бачити, треба було стати збоку і дивитися. Поперек дивитися. А поперек дивитися ти не хотів. Прагнув дивитися вздовж. І вздовж. І тільки вздовж, де були довгі снігові гони, якими біг вовк, шукаючи людського житла...

" Хай тобі грець" — підхопився Петро. Що це таке — засинаючи, він на якусь мить утратив орієнтацію, і здалося нараз, що крізь сон засміявся Матвійко, а його двоюрідна сестричка, Наталочка, ввімкнувши нічника, схилилась над ліжечком малого. Але в кімнаті було темно, і Петро склепив очі, щоб знову відчути сніг і дорогу, освітлену сновидінням. І дорога ховалась у лісі, потім перейшла в бруківку, вовк біжить бруківкою, ось розріджений сніп світла впав на будинок, що, напіврозібраний, непристойно виголив мулькі крокви, а вовк надбіг до будинка з потрощеними квартирами — там була сажа, обпалена цегла, сліди глини — ті достеменні ознаки людського житла, які впізнає навіть звір. Гогоче вітер по трощених простінках, обдуває голі бовдурі, деренчить обвислою бляхою, а серед цього нічного розгардіяшу замкнулась у собі збережена квартирка — страус заховав голову під крило і насолоджується темрявою як затишком. Це... Урал, перебігло думкою — приблизно так, як перебігає вспокоєною водою метеликова тінь, не зворухнувши скрижанілих плес. Бачив метелика над кригою? Аж ні? Бачив?

Десь кричить пугач, а він горнеться до лона армійської коханки (треба тільки відчути тонку перетинку, що відділяє кімнату від сусідніх нашорошених пожильців-мужчин, і намацати свічку на столі, зразу коло вікна, там ще було розлито воду із крижаної кварти), і треба укрити сина, бо йому холодно, вітер задуває під благенькі стіни, забираючи від груби кволе тепло.

Тільки-но ще пожди, ще трохи пожди, поки мине цей високий (може, кажанячий? ) крик (кажуть, коли ріжуть легені, зовсім не чути болю), поки сховається оця грудна темінь, розітнуте лоно — тут, нижче правої пипки, ні — хай уже краще тут, просто збоку, тільки — на бога не чіпайте ребер, бо то біль, а треба, щоб легенько, ще нижче, нижче, ось де м'якість, по краю ребер. Але темінь стоїть, гойдається, оголена червінь гусне і розточується пітьмою, нарешті стиха світлішає, вивільнюється з сірого мороку, підходить майже до сіро-зеленкуватої голубіні і тепер вижовкає, насичується, багряніє, тьмяніє, і стає тепліше і вже, вже зовсім тепло, і коло звужується, склеплюється, ворушить крилами, а крила важкі й незграбні й притомлені (ходив кімнатою і вадили крила? ), і вони змикаються у в одне, і вже не видно зовсім, де була темінь, і ти вже пливеш, пливеш, а хвиля хлюп-хлюп, а попереду — навстріч — широкий з великими западинами ніздрів рот, і тверді губи розм'якшуються, повзуть, витоншуються, невпевнена гримаса — якраз посередині між усмішкою й вишкіром — і ось — наближення, ось зараз: це прагнення потворних, але дитячих губ до материнської пипки, універсальний рот-голос-розум-доторк — що ще? Гримаса знову застигає, ніби для самовпізнання, і тут на повен голос заплакав Матвійко. А-а-а, неслося кругле й видовжене, а потім почало вигойдуватися, рівнятися в лінію виспокоєних губ, і Петро, вдарившись об шафу, схопився на ноги, встиг увімкнути світло і зачортихатись.

⇐ Предыдущая 1 2 3 456 7 8 Следующая ⇒