Мирослав Іванович Дочинець 14 страница

Настає день, коли ти вже не годен бути вчорашнім. Ти той, що й був, але неначе перейшов через вогонь і щось у собі спалив. Для мене той день нічим не був визначальним. Та коли я цілився в сарничку, що завмерла в паркій полуденній імлі, нутряний голос прошептав: «Ти не вистрелиш».

Я натис на гашетку, але стрілу не було. Лише цоркнув бойок. Сарна обернула до мене голівку. Я ще раз прискалив око і смикнув гачок. Вінчестер німував. Тоді я пронизливо свиснув у два пальці – звіря зломилося в ногах і живою бритвою протяло серпанок туманцю.

«От і відстрілявся», – мовив я сам до себе і поволік зброю за шлею. Раптом згадав: учора під вечір, коли ми спускалися з хребта, я посковзнувся і вдарив рушницею об камінь. Може, через се вона й заїдає.

За вечерею розповів Чану Бао про свою притичину.

«Вона втомилася, – розраяв мене китаєць. – Таке трапляється. Нічого, завтра буде як нова».

«Ні, не буде», – подумав я з незнайомою полегкістю.

Чан Бао поворожив над моєю зброєю, і вона знову била сильно і точно. Та я до неї більше не торкнувся.

«Буває, що мисливець живе, а стрілець помирає в ньому. – Буває... » – мружив пергамент повік Чан Бао чи то від диму, чи то від жалости до мене.

Я добув у тайзі до кінця місяця і з першим вивозом шкур дістався до моря. Цілий день обникував крихітний порт, а коли посутеніло, присів коло руїн маяка. Старий доглядач варив юшку на камінному приступі.

«Древній маячок був, – гугнявив дідо. – Ще люди Дежнева клали. А тепер норд‑ ост покришив його на крупи. Мушу живим вогником блимати, доки не знайдеться майстер, аби новий змурував».

«Я б міг», – вирвалося в мене.

Назавтра челядник з портової контори сам мене знайшов.

«Берешся маяк мурувати, то муруй. Що для сього треба? »

«Лопату й цемент», – сказав я.

«А матеріали? »

«Хіба мало тут каменю й піску? І дерева скільки мореного мокне у воді... »

Так я підрядився муляром. Колись у магаданській відсидці помагав полоненим німцям будувати вокзал. Добра була школа.

«Хоч олівцем черкни якийсь проект для порядку», – просив начальник.

На стіні висіла картинка, видерта з часоцису – вітрячок у степу.

«Можу ось такий маяк вам вимурувати, – сказав я. – І електрику не треба підводити. Сам собі накрутить – вітру тут вистачає».

Начальник вилупив очі:

«Валяй, колі нє шутіш».

Я не фіглював. Я ревно тулив камінь до каменя, зшиваючи зернистий граніт з чорними, облизаними морем/валунами і білим мармуровиком. Вежа росла, ряхтіла на сонці, як рахат‑ лукум. Наспів час і для електричного приводу. Колись у Котласі ми майстрували динамо‑ машину з естонцем Ярве, і я добре затямив оту роботу. Тепер відтворив її сам. До оглядового містка настелив східці з модрини, її наприбивало до берега цілі тераси. Лопасті вітряка я оббив мідними пластинами і на кожному рамені закріпив ліхтар. Се була моя маленька хитрість. Проти сонця розкрилля вітряка сяяло золотим хрестом. А вночі... вночі моряки перепитували, що то за хрест світиться над бухтою Анни? І начальство телефонувало з центру, тривожно цікавилося. Йому пояснювали: який хрест, то лопасті вітряка, що сам себе освітлює. «Рацпрєдложеніє».

Моїх зверхників у порту хвалили, а мене потягли в Мурманськ. Адмірал у золотих погонах показав на кам'яний обрив:

«Вимуруй і мені такий маяк, аби я в безсонні ночі міг його бачити з сього вікна».

На столику лежала шахівниця.

«Якщо бажаєте, він буде схожий на сю туру», – сказав я.

«Бажаю», – радів він, як дитина.

І я вивершив для нього таку вежку, що нагадувала середньовічну. Вони підняли над нею червоний прапор, але се не надто її спотворило.

Мене, чи то пак мої руки, передавали з рук у руки. Я вгадував забаганки морського панства і робив для них цяцьки. Вони змагалися у вигадливості, щоб якось вирізнити свій сірий, закурений портовий терен. Хтось замовляв маячок‑ факел, хтось – бочечку, хтось – гармату, хтось – ліхтар, хтось – яблуко, хтось – рибку чи ще якусь химеру. Нерідко вони просили примуцувати табличку «Маяк такого... » Іменний маяк.

Для них то була розвага, а для мене робота. Не гірша і не ліпша за инші. Та головне – вільна. Я все робив справно, розтікався уявою і вправлявся в майстровитости. Жоден мій рукотвір на морських кручах не повторювався. Та була в них одна спільна і на перше око малопомітна ознака – хрест. Я викладав його в мурі з осібного слюдовика, що в суху погоду сірів, як і инше каміння. Зате зволожений морським вітром чи дощем, виразно проступав на стіні хрестом. Се добре помічали моряки й рибарі.

Злостивці казилися, та що могли вдіяти, коли під час накликаних інспекцій кам'яниця звично сіріла. А відтак, обдута солоним бризом, знову відкривала очам хрест – і мандрівці зворушено підносили до чола триперстя.

Я мандрував країною, як вільний маляр. Мав дах над головою, свіжу рибину на столі і нескінченну музику моря у вусі. Що ліпшого може багти людина без імени, без житла і родини? Так я дістався до Маріуполя. І одного прекрасного дня навідав мене темновидий, неголений чоловік.

«Вам поклін від Захаріоса», – оголосив він, не вітаючись.

«Від кого? » – не вірив я його голосу.

На складеному папірці тремтіли рядки, написані кепською російською: «Дорогий брате, вже чотири роки я марно шукаю тебе. І тут помогло незрадливе море. Бо морем і новини швидше ходять, ніж суходолом... »

Захаріос писав, щоб я цілком довірився чоловікові з листом. Він усе залагодить, аби допровадити мене до Греції. Бо його, Захаріоса, судна стало возять звідси метал. І щоб я ні мить не сумнівався. Це ж так просто – побачитися за якийсь тиждень‑ другий...

Замаячив і мені вдалині нечеканий маячок. Я зважився, бо що мені було втрачати? Ніщо не прив'язувало тут, а надто серце. Я був кріпаком (все ще без документів) при посадовцях Морфлоту, потураючи їх дорослим бавкам. Так діти з піску ліплять замки, а сі моїми руками ліпили собі пам'ятнички.

Подивися на свої щоденні клопоти згори. І побачиш, які вони мізерні, яка марнота. Вивільняй час від клопотів для справ, що дають духовну розраду. Роби не з утомою, не через силу, а з душею. Нехай усе, що ти робиш, буде служінням, маленькими дарами. Немає значення – кому. І тоді твої насущні труди сповняться новим змістом, новою легкістю і ти утвердиш себе на своєму місці.

На землю Кріта я ступив у серпневий підвечірок, і охристий пісок обпік мені ступні. Тоді я ще не знав, що земля може бути такою гарячою. А люди такими усміхненими.

Мене прийняли, як сина. Ні, краще, бо з синами так не церемоняться. Родинний маєток Захаріоса просторився в селищі Гувес, неподалік від головного порту Іракліон. Там Захаріос ладнав свої корабельні справи, а батько був настоятелем собору Святого Тита. Той праведник проповідував тут зі святим Павлом, який благословив його закласти на острові Зевса перший християнський храм. Порядкувала в домі молодша сестра мого колимського побратима Платонида. Жінка з іскристим оксамитом в очах, лискучим волоссям і розкішним, як арфа, станом. Такою я ввижав собі Пенелопу. Платонида кілька літ тому втратила в морі чоловіка.

Море тут годувало багатьох. А земля, просякнута його сіллю, родила оливки, винну ягоду, смокви, солодкаві овочі і... каміння. Мули спотикалися на ньому в городах, мотики викрешували іскри. Сам острів був каменем, закинутим колись невідомим богом у воду. З каменю тут були будинки, огорожі, хідники, лавиці, корита для вина і навіть жіночі прикраси.

Ще було тут багато вина і мало води. Її належало цідити тоненькими мідними рурками чи не до кожної стеблини й деревини. Сотні вітрячків гнали воду з гірських озер у долину, щоб скупо напоїти випалену до рудого попелу землю.

Вечорами ми збиралися під запашними олеандрами, і Платонида в круглій печі готувала для нас лакомину – печених перепелів, морських їжаків, спаржу, боби, баклажани, томатову затірку. Се щедро поливалося оливковою олійкою, закусувалося сирними сухариками, запивалося легким, як полуденний бриз, вином. Наші вечорниці тяглися за північ. Греки живуть весело і довго, нікуди не поспішаючи. Та й куди їм квапитись: позаду дивні тисячоліття, попереду нові невідомі віки.

Там, як згук із Чорного лісу, зустрів я і равликів. Їх тут мають за шляхетну страву.

Равликів готують, не виймаючи з мушлі. Заливають водою, щоб розкрилися, промивають, очищають від плівки і кладуть на три хвилини в окріп. Підсмажують цибулю, додають терті помідори, нарізану картоплю, кабачки, часник, сіль, перець. Коли овочі наполовину готові, висипають до них равликів і тушать десять хвилин на слабому вогні, не мішаючи.

А ще в них дуже смачна куряча поливка. Коли куриця звариться, її виймають, а дзяму солять і додають рис. Збивають два яйця, вичавлюють при сьому лимон і все виливають у суп, помішуючи. На столі в греків завжди козячий сир, жмухи зеленини, малосольні оливки і підсушений житній хліб. Перейняти б і нам їх стіл, бо ще давні слов'яни радили: дивися, що робить грек, і сам те роби. Де греки, там десниця Бога.

Се відчуваєш тут направду. Кілька день мене возили по монастирях у горах Ласіті. Обителі ті загніздені в благословенних закутках і оточені великою пошаною й паломницькою увагою. Розчулений, пустив я навіть сльозу, пригадавши хресну мартирію моїх лісових отців. Я поклав їм там свічку в людський зріст. Приплющив у молитві очі і почув відлунок далекого знайомого дзвону. Там, у Чорному лісі, ми мали дзвін із мідного казана. А може, то вчувалося мені гудіння з‑ під землі? Колись греки ховали від турків свої дзвони під землею.

Ми довго добиралися до містечка Превелі, де Захаріос хотів показати мені щось цікаве. У сутінках під'їхали до кам'яної людини в сутані, що тримала над головою щось подібне на хрест. Коли ступнули ближче, я зрозумів, що то не хрест, а рушниця. Підійшов молодий священик, привітався. Захаріос назвався і представив мене, свого гостя.

«Се єдиний у світі монумент монахові зі зброєю в руках, – пояснив мені панотець. – Коли німці захопили наше поселення, то обернули монастир на тюрму. І тоді гурт ченців піднявся зі зброєю. Всі полягли».

«А мій друг залишився жити, – радісно показав на мене Захаріос, – хоча він теж учинив те саме».

«Ви монах? – зацікавився священик. – Ви теж воювали з німцями? »

«Ні те, ні друге. То були инші напасники».

«Так, – додав невгамовний Захаріос. – І для нього теж поклали пам'ятника, витесаного в скалі. «Карцер» називається».

«Гарно звучить, – поштиво сказав священик. – Виходить, такий монумент не один? »

«Ні, отче, тільки один», – поправив його я.

Упродовж дня мене полишали на самого себе. І я радо ходив поміж крітян, людей у чорних сорочках – засмаглих, неголених, з довгими носами, тонкими губами й м'яким поглядом. Кожен третій називався Маноле (Мануш – перше ім'я Ісуса). Кожна третя жінка – Марія.

Мене захоплювало їх затяте працелюбство, що помагало їм вирощувати дива на розпеченому камені. Гераклові труди! Мене вражала їх готовність усміхнутися кожному зустрічному. Коли я привітався старогрецькою (трохи знав її з гімназії) з торговцем садовини, він простягнув мені помаранчу і налив вина з бурдюка. Коли я запитував щось крітянина, він відповідав і дякував. Вони за все дякують. Сократ подякував суддям навіть за те, що ті прирекли його ні за що на смерть. Може, в сьому й захована найвища мудрість – дякувати. За все дякувати. А ми просимо, вимагаємо, чекаємо...

Там я зрозумів, чому давні мудреці провадили свої студії просто неба. То були уроки радости споглядання. А споглядати тут було що.

Я ступав босоніж краєм моря, і з притлумленої хлопчачої пам'яти напливали Гомерові гекзаметри:

«Острів є Кріт посеред виноцвітного моря, прекрасний, тучний, повсюдно обнятий водами, велелюдністю багатий... »

Море мерехтіло срібними лусочками, на його пругкому тілі сіріли родимки‑ острівці. Мої сліди на піщаній обмілині злизували язики моря і несли, як таємничі послання, до Посейдона.

Мені здалося, що я розгадав загадку, чому ся земля так щедро народжувала мислителів для світу. Вона – в гострій солоності моря, в ясній чистоті неба, в спокійній мудрості каміння. Разом се зливається в нуту, яка нашіптує тобі свіжі думки. Я ніби спостерігав за всім збоку, і за собою теж. Ніби зливався воєдино з усім світом. Ми були одним духом.

Я лягав на воду, чув шерех піску на дні, – і сам перекочувався піщинками під приливом. Моє тіло прогрівало сонце, – і я сам ставав сонцем, променився світлом і теплом. Рідка вохриста глина, з якої ліплять амфори, згладжувала мою шкіру на шовк. Свіжа зеленкувата олива розтікалася в мені замість крові, очищуючи судини, сповільнюючи думки. Я чувся птицею, що в небесній синяві клацає дзьобом, ніби грає на кастаньєтах. Міг перелетіти на крилах, куди завагалося. Я був дитиною, що мурує з гарячого піску палаци. Міг побудувати все, що хотів. Я був у всьому, і все було в мені...

Оливковий гай Захаріоса збігав до самого моря, і я призвичаївся зустрічати тут захід сонця. Воно, як великий жовток, скапувало у воду. Я лежав на циновці й наслухав заколисуючий плюскіт. Інколи так і засинав. Нічне море пахло рибою і жінкою. А може, то мені так здавалося через те, що вночі приходила купатися Платонида. Важкі кучері падали їй на плечі, і вона, як лита з бронзи, ступала до води. Входила в солону лаву, як у землю, і нечутно пливла під блискучою звіздою мандрівців.

Бувало, гадаючи, що я сплю, накривала мене льняною тунікою і довго ще стояла на камені, вдивляючись у тремку воду, що зітхала, як стара людина. Я міг стати поряд, бо вона, відчував, сього чекала. Та я боявся знову ліпитися до жінки. Як тільки се ставалося, якась невидима сила відривала мене і швиргала в нову коловерть. Я змирився, що мушу йти по житті самочинно, з легкою ношею, яку не шкода загубити.

До того ж, мені щодалі частіше снилися мої маячки. Вони заклично кліпали холодними вогниками в парких грецьких ночах.

Але я там не пускав час на вітер. Лікував болящих, доглядав сад, стругав щось із твердого дерева самшиту. Мене вмовляли залишитися тут назавжди, навіть пригледіли будиночок під лапатими фініками. Але я вагався у виборі.

«Що бажаєш ще побачити в Грецїї? » – щоразу питав мене Захаріос.

«Афон», – попросив я наостанок.

І ми відправилися на Святу Гору, про яку стільки мені розповідав блаженної пам'яти брат Неофіт. І скоро я вклонився першому її горбику, першому кущику. В густих лісах над морем ховалося без ліку монастирів і скитів. Ми дісталися до вершинної обителі Святого Павла. Ігумен виніс нам на гранітний столик лукум, каву і виноградну горілку. Вони з батьком Захаріоса обнялися і вели сердечну бесіду. Потім ігумен покликав юного послушника і щось йому сказав. Той уклонився мені доземно, взяв під руку і повів вирубаним у скалі хідником до від даленого скиту. Постукав у вузькі двері. Вийшов сивий благообразний монах з небесною усмішкою в дитячих очах. Груба веретяна сорочка спадала до босих ніг. Борода, як морська піна, вкривала його груди. Він зрадів мені, як брату, якого не бачив півжиття. Взяв за руку і підвів до збитого каменя, що служив йому в крихітному дворику за лавицю.

«Хто ти, сину? » – запитав він чистою російською.

«Я муляр».

«З чого ти муруєш? »

«З усього, що під руками».

«Се добре. Все годиться, щоб будувати. І навіть,

якщо нема з чого, все одно будувати треба».

«Буває, що я не знаю, з чого будувати, отче».

Монах легко зігнувся і підняв камінець:

«Ось візьми, сину».

Я прийняв камінець, поцілував його руку. (Той камінець з Афонської Кавсокаливи й нині при мені. )

«Буває, отче, що я не знаю, як будувати».

«Будуй із Божим спіхом. Без Божої участи все розсиплеться. Всі вавилони згладяться».

«Де ж будувати, отче? Світ такий широкий... »

«Там, де серце каже. Воно покличе».

«Серце кличе мене в дитинство».

«Моє теж, – солодко зітхнув старець. – Я виростав у багатих палатах, серед царенят – російських, польських, німецьких. Мене виховували поети, любомудри й офіцери. Я й сам став бравим полководцем, аби захищати те, що мав у дитинстві. І спасав його, жертвуючи життям. Доки не відкрилося мені, що спасати треба душу... Тепер сі дари зо мною. Тепер я ходжу по діамантах, але серце невблаганне, воно не раз поривається туди, де мої дитячі сліди, де юнацькі пориви, де бруд і пристрасті... »

«Бруд і там, де мої сліди, отче. Много бруду... »

«Але ж там твоє серце. Якщо знайдеш сили, вертайся туди і спробуй знайти в бруді свої діаманти».

Монах ще раз нахилився і зірвав крихітну лілову квіточку. Простяг мені:

«Вона найліпше цвіте і пахне там, де впала її насінина».

Коли я повернувся, Захаріос переклав мені слова ігумена про того схимника:

«Сей праведник був колись іменитим російським дворянином. А нині – духовний стовп їх каливи. Життя таких людей є світло, що світить ще більше після їхньої смерти».

Другого дня я оголосив Захаріосу, що повертаюся додому. Він майже був готовий до сього, бо відчував струни моєї душі. Зате звістка ся підкосила Платониду. Я не міг глянути в и прекрасні очі, що враз утратили вологий блиск. Але що я міг зробити? Я знав, що не пущу коріння в чужу землю, тільки скаламучу долю жінки. Ще певніше знав, що вона не приживеться на моїй землі. Дві різні стулки не зліпиш в одну мушлю. Та хіба вперше я рвав живі нитки серця?..

Бриніла, як комар, останнього вечора тягуча сумовита нута Еллади. Її народжував солоний пісок, що тисячоліттями пересипається по каменю, і пожухла тростина, в яку дує вітер. Се пісня Пенелопи, яка топить очи у безмірі моря, шукаючи облатку знайомого вітрила.

І я востаннє обтріпав із сандалій руді піщинки, струсив із пліч егейську сіль і сказав Крітові:

«Будь здорова, колиско, що народжує богів і обертає людей у героїв, а сліпих робить Гомерами, що відкривають народам очи! Спасибі, веселий Мінотавре, за те, що подарував мені ще один лабіринт земного пізнання».

Поки йдеш, ти в дорозі. Навіть тоді, коли достеменно не знаєш, куди йдеш. Але йди. Бо се твоя дорога. Дорожи дорогою. Бо тільки вона може вивести на Путь.

Коли не знаєш, куди йти і навіщо, встань. Простягни вперед руку – і йди. Тепер ти видиш, куди йти. Ти знову 6 дорозі. І се головне – бути в дорозі.

Коли не знаєш, що робити, встань і йди. Се вже робота. Між людьми, між деревами, між думками знайдеться твоє призначення, потреба твоєї присутности.

Як тайно вивезли мене до Греції, так у потайній – 250 – каютці й привезли назад. Свинцеве хмаровиння насідало на обдерті бараки. Я зійшов на загиджений, вибоїстий берег і відчув, як вивітрюється з мене накопичене за минулі місяці тепло. Під бетонним дашком продавав квіти грузин. Вітер шарпав мутний куполок церати, під яким скніли гвоздики і горіла свічка. Для тепла.

«Собачій холад, кацо, – кивнув мені носатий гендляр. – А в моєй Колхідє січас созревает хурма. Нєжний і сладкій, как губи девушка. І пачему нас так гоніт па міру судьба‑ зладєйка? »

«Потому, что жізнь наша – копейка», – сказав я, пригадавши лагерну приказку.

Грузин вищирив разки білих зубів.

Клопотами тутешніх греків, друзів Захаріоса, мені нарешті справили паспорт. Тепер переді мною стелилися вільні дороги. Вертатися в Закарпаття (зараз так називався мій край) я не важився. Хто там чекав січовика з каламутним життєписом? Якраз тоді трапилася мені на очи газета (потрібне чтиво приходить у потрібний час) із розповіддю про наукові досягнення Кадочнікова. І я зателефонував йому, аби виказати свою радість, аби ще раз подякувати за добродійництво.

Кадочніков зрадів, жваво допитувався про мої походи. Я коротко переповів. А він басисто загудів у слухавку: «Не кличу тебе в Москву, бо се не твоє. Але маю для тебе прецікаву роботу. Чув щось про Колхіду? » – «Чув», – засміявся я. – «Мій приятель з інститута Вавилова збиває команду для вивчення каучуконосів у Колхіді. Програма на три роки. Підписуйся, не пожалкуєш». – «Хіба я про щось колись жалкував, брате? » – відповів я. – «Ну от і ладком. А навесні я й сам до вас прищу». Так воно й було.

... Колхіда. Розморені цитринові сади, волохаті джмелі в магноліях, дерев'яні хижки на палях, чайні тумани в межигір'ях, дикі коти, що виходять з рододендронових лісів до духанів на запах печеної козлятини. І двісті сорок днів у році – дощі, водяні вали, що несуть вулицями намул, золотих сазанів і малярію.

Коли тут хтось помирав від лихоманки, на терасі вивішували чорну бинду. Коли хтось народжувався – стріляли з ґанку в небо і частували перехожих ізабеллою. Ріки Хопі й Ріон збирали каламутну воду із джунглів і ліниво гнали її в море. Ми висушували ті береги і обносили їх піщаними валами. А затим висаджували американську гваюлу з сухим каучуком у стовбурах і яванську тростину, що дає міцний клейстер для аеропланних пропелерів. Сі рослини мали укріпити військову міць. Оговтавшись від тяжкої війни, «страна» готувалася до нової.

У вільні дні я брав пса і вибирався з мочарів у Гурійські гори. Там під розвалами давньої каплиці палив ватру. Голубий вечір сідав на плечі. Пес хапав зубами летючих мишей, а я поглядав на свої саджанці за жовтоводим Супсом. Колись я палив ліс у Карпатській котловині, рубав його на Печорі, змірював ногами на Сіхоте‑ Аліні, ностальгійно виглядав гаї у Греції, і ось тепер я висаджував ліс. І се збурювало в мені незнайому радість.

Від недалекої саклі приходив з кошелем старий мінгрел Вано, стелив кукурудзяне листя і клав на нього сир, вівсяні коржі і обплетений бутлик. У перші навідини він запитав мене:

«Звідки ти, добрий чоловіче? »

«З Карпатських гір», – сказав я гордо.

«А що, хіба гори такі різні, що треба шукати чужі? »

«Гори однакові, – сказав я. – Вода в них різна. Тому й люди в різних горах різні, і квіти, і запахи, і смак

молока».

«Добре кажеш, батоно. Вода всьому голова. І молоко приїдається, і від вина, буває, кривишся, а до води рука завжди тягнеться. І вдень і вночі».

Ми говорили голосно, перегукуючи шум ріки. Вано, розпростерши на землі бурку, засиджувався до півночи, аж поки його не навертала додому жона, на тридцять років молодша за нього. Якось я вголос зауважив, що він на свій вік ще бравий молодець. Як майже і всі його одноплемінці.

«Мені ніколи старіти, – відмахнувся Вано. – Я завжди в дорозі, і старість не встигає за мною. Якщо ти завважив, мінгрели більше їздять верхи, ніж ногами ходять, а танцюють і співають до самої смерти. Зі старістю я звикся, а зі смертю домовився. Сказав їй: я не лізу в твої справи, а ти не лізь у мої... Живу я, не обтяжуючи себе земними благами. Бо земне гне до землі, а небесне – дарує високу і ясну, як небеса, радість. А ще в моєму спожитку весь час гранати, сир, червоне вино, буряки, горіхи. І не треба цуратися жінки аж до останнього твого зітхання. Ніщо так не гріє старечу кров, як молоде вино і молода жінка. Але спати слід у різних ліжках, ще ліпше в різних покоях. І тримати ноги в теплі, а те, що вище – в холоді», – поблискував лукавинками очей проти вогню збитошний горянин.

Я й досі пам'ятаю прості й наситні, як ті коржі, його мудрації.

«Зустрів людину – порадуй її. Бодай теплим поглядом. І сам зігрієшся.

Не треба нікого скидати з гори. Сам піднімайся на гору. Височини ще більше вивищують достойного і показують нікчемність нікчемного.

Не говори про щось серйозне більше як півгодини. Бо тебе не слухатимуть. Багато говорячи, скажеш багато дурниць.

Уникай брехні, але й правду не всю кажи – щоб не ранити, не образити когось.

Будь м'яким, щоб не зломитись. Будь твердим, аби не зігнутись.

Серце болить, коли обтяжене всяким непотребом. Не гріши! Не бреши! Не зраджуй! Не бійся! І не буде серце боліти.

Пий з глиняного посуду. Перед тим як випити, потримай горня обома руками, щоб питво «впізнало» тебе й прийняло.

Коли під гнітом тягарів не знаєш, що скинути з себе, перше, що скинь – гордощі. Все инше поступово само впаде».

Тому мінгрелу я вдячний і за те, що показав мені кущик, який висліпували по околишніх горах ще турки. Бо олія з його листя лікує проказу. І сей переказ, що виглядав казочкою, справдився. Я не раз потім звертався до тої рослини, про яку не знав навіть поважний Джеордже.

Сила‑ силенна різноплемінного народу перейшла через мене. І я перейшов через них, як волосина через куделю. Обійшов я різні краї з уважним оком і націленим на все мудре вухом. І склав сокровенну низанку диво‑ продуктів, які раджу всім для спожитку. Се – квасоля, чорниці, капуста, вівсяна крупа, помаранча, жовтий гарбуз, соя, риба (найліпше лосось), шпинат, чай, помідори, індичка, горіхи, кисле молоко. Добре, якщо матимете їх на столі хоча б чотири рази на тиждень.

Радо ділюся і рецептом молодильного чаю, який списав у горах Абхазії. Змішайте і подрібніть склянку ромашки, півсклянки безсмертника, півсклянки звіробою, півсклянки березових бруньок. Столову ложку суміші насипайте в півлітра окропу і запарюйте. Половину випийте перед сном, другу половину – за півгодини до сніданку. Се дуже потужний напій, пийте його протягом місяця, з кількарічною перервою.

Всі хочуть жити довго. Али при сьому ніхто не хоче старіти. Хоча ми тільки те й робимо, що старіємо. Але не хочемо сьому вчитися. А між тим життя – великий перехід з нічого в щось. Життя – се довге прощання. Де б я не був, любив заходити собі з дідами. Ріки часу перетікали через них, і залишали в головах золотий пісок. Ті крихти я дрібками збирав, вони могли придатися як мені, так і людям.

Мушу зізнатися, що породою я не надто вдався, народився семимісячним і ріс кволеньким, у роботі не був семижильним. Але людина – глина, і Великий Гончар може ліпити з тебе дива. Твоїми ж руками.

Головне – відкрити для себе Природу і прийняти її в собі. Тоді тіло твоє буде обмінюватися енергією з тілом Природи, а розум черпати від Її розуму. І ти зрозумієш, що головне не сила, а розподіл сили. Головне – не розум, а мудрість прийняття. Головне – не брати, а давати. Головне – не потреба достатку, а потреба світла.

Бо як на небі сяють сонце, місяць і звізди, так на землі повинно сяяти їх відображення – людина. Твоя радість, твій сміх – се твоє послання сонцю. А воно, повір, сходить і заходить – для тебе!

Якщо навчишся приймати, віддавати і не судити, тоді докладатимеш мало зусиль, а діставатимеш багато. Якщо навчишся все робити з радістю і любов’ю, то доможешся всього бажаного. Якщо навчишся ні до чого й ні до кого не прив’язуватися, то матимеш увесь світ і всіх людей.

Приймай удячно все, що дає новий день! Се – дріжджі зростання, чари життя, причастя мудрости.

Так я сприймаю світ і його послання. Так і вам заказую чинити.

Від різних людей і в різний час почерпнув я немало користі і для здорового тривку тіла. Чимало набув і сам. Се згромадив докупи в своїх «заповітах як жити довго в здоров'ї, щасті й радости» – на помічність і корисний пожиток людям. Попасом можу вирізнити з того огрому три найважніші речі для провадження многих і благих літ життя.

Перше, се – вода. Жива, чиста природна вода. Наповняйте, освіжайте, змивайте кожну клітинку тіла водою. Вода наповнить молодістю і вимиє мертвотне.

Друге – повітря. Наповняйте, освіжайте, очищайте легені чистим воздухом. Більше бувайте просто неба чи хоча б гуляйте перед сном. Спіть при відчиненому вікні. Дихайте простором. Дихайте вільно, глибоко, ситно. Найліпше се виходить при плаванні.

Третє – їжа. Застановіть собі не сідати за стіл, якщо там немає свіжого овоча чи фрукта. А якщо буде тільки се, то й не біда.

І на трьох наріжних каменях постає моє земне життя. Се – триєдина потрібність. Потрібність для інших, потрібність для Господа і потрібність собі. Але як добутися сього? Спирайтесь на Дух, Рух і Слух.

Дух. Повсякчас очищайте і наповнюйте силою спокою свою душу.

Рух. Повсякчас зміцнюйте тіло рухом, фізичними зусиллями до першого поту.

Слух. Повсякчас вслухайтеся в довколишній світ і в світ нутряний.

... З Колхіди закинули мене в Карелію. Там інститут досліджував перебіг росту ділових порід дерева. Відтак були випробовування в Краснодарі. Від перших бруньок до перших зазимків жив я в садах. Перекотився й пустельними теренами Середньої Азії. І от раптово блимнуло на карті інститутських проектів Мукачево.

Душа обмерла, тремтячими губами попросився я туди. Приїхати на отчу землю посланником Москви не те саме, що вернутися карним волоцюгою.

Під Мукачевом, на Червоній горі, де ще первісні люди клали свої городища, Сталін по війні наказав закласти пробну плантацію чаю. Чай родив, та оскільки переробки листя на місці не було, закарпатці з часом утратили до нього інтерес. Тим більше, що центр вимагав від них ріки вина. І ось зараз ми на чолі з академіком І. Чхеїдзе приїхали сюди вдихнути нове життя в стару ідею.

Завершувався падолист, заглушені ожиною і обплутані хмелем, лаково блищали зелені вінички з лілейно‑ білими чарочками квіту. Дітище великого грузина конало в колючому терні, як свого часу й упосліджена його людність.

Чай – рослина делікатна. Кущ не пересадиш, бо закорінюється він дуже глибоко. Ми живцювали, плекали сіянці. Чай/ні насінини дуже люблять миші, тому ми пантрували, коли коробочка дозріє, аби дістати кожну насінину. Ділянки просторилися, ми відвойовували для них нові пустирища. Чай, як і виноград, міг би уславити Закарпаття, якби не бездумне захоплення тогочасної влади кукурудзою. Вона повсюдно витісняла не тільки инші культури, а й здоровий глузд.

⇐ Предыдущая 8 9 10 11 12 13 141516 17 Следующая ⇒