Мирослав Іванович Дочинець 12 страница

Та що з того, що я пішов. Куди б не ступив – там і вона. Підрядилася варити їсти дроворубам. Мені з котла першому насипає. І збоку підсуває шитий черленими грядочками обрусик. І в церкві стає так, щоб я на очах був. Красно вбрана, пов'язана, мовчазна. Слухає молитву і на мене дивиться. Так дивиться, що солома вхопилася б полум'ям. Я очі відводжу, вона їх перехапує і своє міркує. І тоненький рубчик над її лискучою бровою рожевіє. Коли була малою, впала на серп...

А час іде.

По Іллі кличуть мене за північ у село. Брат її. Так, мовляв, і так, отруїлася Нуцька грибами. Сірою росою її пробило, лежить пластом, кінчається. Зібрався і – на воза. Приїхав. У світличці горіла свічка, і книжка на столі лежала, котру дав їй колись я. І яблука рядком. Сама вона лежала під білою веретою. Нерухома і бліда. Та ще й місяць знадвору обливав її блідим світлом.

Я взяв волосину і підніс до пломінця – то не було отруєння. Я пустив їй кров, розтер ноги і руки, а затим підніс до ніздрів горову сіль. Вона зітхнула, спрагло хапнула воздуха. Пальці її тремтіли, а губи неначе ворушилися в безмовній бесіді. Її коси солодковійно пахли тройзіллям і диким маком. Постіль була притрушена козельцями і свіжим чебрецем. І я здогадався, що це за недуга. Від сього я не знав ліку. (Лікарю, зціли себе сам! )

Брата її я заспокоїв, і той пішов собі. А я присів коло столу і взяв Псалтир. Почав читати. Я читав не для неї, читав для себе. Свічка догоріла, та очі призвичаїлись і я при вікні читав далі. Так читав, ніби читаю над собою, помираючим. Уже й когути скоро мали співати, а я все читав. А коли звів на неї очі, то побачив, як течуть її лицем і шиєю сині сльози і всотуються в білу верету. І мені кортіло витерти ці сльози, висушити їх губами. Та я кріпився і водночас радів серцем – вона ожила, вона глибоко дихала і тихо плакала. А над лівою бровою місячною підківкою світився рубчик. Я й раніше кожного разу шукав його очима, боячись зустрітися з її поглядом. Тепер сам хотів, аби вона глянула в мій бік. Але жінка не розплющувала очей. І раптом вона взяла своєю рукою мою руку, а другою повільно стягнула з себе полотно. Вона була зовсім гола і тремтіла.

... І рушила проти волі моя встояна кров. І дух покинув мене. І спокуса мене здолала. І впав я у гріх – як у провалля. Упав усім тілом своїм, серцем і душею, і страхом своїм, і радістю своєю... Змішавши пекельну муку сумління з райською насолодою тіла... І спав я потому на чужій постелі, як дерево, що нахиталося за день і здобуло нарешті прихисток спокою. І розправило гілля під теплим живлющим дощем...

«Любіть – і робіть, що хочете». Так казав один святий. І я множинно повторював собі сі слова. Бо я любив. Я любив і нічого не боявся. Я знав, що поки люблю, не вмру. І вона теж. Я прикипів до тієї жінки, як равлик до мушлі. Вона жила в мені, як кісточка в персику. Я наливав її серце своєю любов'ю по вінця, – так потічки після рясного дощу наповнюють ріку. І Нуця приліпилася до мене всім єством. Клала вранці руки мені на плечі і обливала ясним світлом люблячих очей. А вночі хилилася наді мною теплою тінню, стерегла сон. І гадалося нам, що так буде на віки вічні.

Та одного дня в лісі почув я зозулю, що кувала на голому, спаленому блискавкою, дереві. Ті згуки моторошно лягали в мертву тишу. І я боявся їх рахувати...

Тим часом світ перемелювали жорна безбарвного часу. Немилосердні жорна. Від них не міг уберегтися ніхто. Навіть ті, хто хоронився за кам'яною стіною. Гай‑ гай, про оту стіну я й донині не годен спом'янути без здригання. Стіну плачу мого...

Під Брецкулом мене приголомшила новина: заарештовано ватага Олексу і висліджено збіглих монахів у Чорному лісі. Як був, так і полетів я навпрост до своєї горової колиски.

Крила тривоги принесли мене до заповітної кручі. І охлялі ноги скам'яніли, а серце стиснув залізний кулак. В небо, як молочна хмарка, піднімався білий дим. Крізь обсмалені кунтуші сосен чорніло згарище. Церква й монаші покої були випалені дотла. Я зійшов на діл, земля обпікала ноги, солодкава сажа забивала дух. Обкурені стовбури живих дерев були надкришені осколками, подзьобані кулями. Я не насмілювався торкнутися чорних купок, біля яких обпливли й застигли мідні й алюмінієві хрести.

Я боявся потривожити обвуглені кости, які лагідно вихолоджував вечірній вітерець. Переді мною лежала, відкинута вибухом, палиця з двома розсішками. Ослаблений старець любив спиратися на неї під час молитов і називав «лінивим деревцем». Я підняв палицю і встромив у сивий попіл – як обтятий хрест.

Карниз скали, зачепленої гранатами, сіяв дрібний пісочок, що, як клепсидра часу, цідився згори на спопелілий прах, на тверде дубове вугля, на мою голову. Я втретє був похрещений небом. На сей раз піском.

«Окропи мене гісопом, і очищуся, обмий мене, і стану біліший від снігу... »

Обривки їх молитов дзвеніли мені в голові з поштовхами збуреної крови. Ходячи землею, вони торкалися головами неба. Весь світ не був їх гідний... і вигнав їх. Вони рятували його з пустині, а він і тут їх вигубив.

Пожарище поволи вихолоджувалося разом з моїм серцем. Гостро й тонко пахло білою жимолостю, хоча вона, пам'ятав я, ніколи тут не росла. Мабуть, то пахли мощі мучеників. Я вдихнув тих пахощів – і був готовий.

Гвер лежав у коритці з кори, хижо блиснув змащеною цівкою. Досі я брав його покрадьки, бо брати не схвалювали збройних ловів. Тепер мені ніхто не перебранчав. Тепер я знову був ловцем. А може, звіром...

Я вже хотів заклинити за собою двері хижки, коли вздрів на своїй постелі розстелену накидку, схожу на реверенду. Вона була сплетена з чорної вовни, рукави й комір оперізувала біла вишивка. Не інакше, як направа брата‑ мистця Неофіта. Але чому її поклали мені на очи? «Та се ж дарунок! » – здогадався я і одягнув той наряд поверх сорочки. Шовкова м'якість обняла мене теплом.

На горі я став на слід. За ним відтворив картину. Відстоювалися тут дві панцерні самохідки, а в них до двох десятків вояків і цивільних. Залягли, курили, пили, чекали ночі. А тоді, коли ченці розійшлися по келіях, закидали їх бомбами. Тих, що вихоплювалися з вогню, сікли з автоматів. Допили самогонку і сіли в танкетки. Так було...

Я пустився слідом, легкий і злий, як молодий вовк. Гори хиталися піді мною, дерева розступалися. Трава шептала те, що я хотів чути. Трава ніколи мене не дурила. Чотири рвані рубці на землі, як чотири змії, вивели до ріки. Один панцерник стояв на протилежному березі, другий застряв посеред русла. Голі солдати вимощували перед ним валунами дорогу. Під вільхами, коло чорного жука‑ авто, сиділи за гостиною начальники.

Я вистрелив у плетену корчагу – і вино бризнуло на обрус, на їх сорочки, на перепуджені писки. Хтось щось рявкнув, і всі позаскакували в машини, хто в яку.

Я стріляв не цілячи, від стегна, і кулі били по броні, ляскали й плющилися. Бронемашина на тому березі розвернулася, я відчув, як мене беруть на приціли. Та перш ніж ударив кульовий град, я скотився на зарінок і вистрелив із‑ за каменя, затим із‑ за дерева. І камінь розлетівся на крупу, дерево задрижало від кулеметного бою. А я вже в'юнився ужем під берегом і стьобав їх броню збоку. Я знав, що не поцілю в живе, та й не хотів того. Не смерти їх я жадав, а страху. Того страху, що гірший за смерть.

«Со страхом Божим приступіте! » – навісно волав я на повні груди і давав їм свинцеве причастя.

Коли здимів послідній патрон, я відкинув гвера в ріку і водою обійшов їх довкола. Став на стрімчак, підняв найбільшу брилу і впустив на чорне авто. Дах скреготнув і ввігнувся, бризнуло навсібіч скло. Криком вони глушили одне одного, щось командували воякам. А я вже метав другий камінь, третій, четвертий... Жбуряв доти, доки не пересікло мене гарячим батогом – і я впав під ноги напасникам.

На світі немає речей, заради яких варто вмерти. Зате багато, заради яких варто жити. Не воюй силою. Будь‑ яка сила викликає опір. Якби хтось із нас не поступався, рід людський давно згинув би. Коли ми не відповідаємо злом на зло, тоді зло захлинається. Якщо відповідаємо, то дістаємо наступний удар зла, і так без кінця.

Солодкий мій читальнику, снуючи сю сповідь, я волію не загострювати, а притуплювати перо, аби не бентежити хмурими зайвинами твоєї душі. І в подальшому розділі, тримаючись чину правди, я вестиму свій опис ще більш пощадливо. Бо той страшний досвід, якого я зачерпнув, не потрібен нікому. Нащо воскрешати жахи для когось, коли я й сам хотів би їх забути.

... Забуванню навчав мене камчадал Тику, юний дідо із заячою губою, в якого я перебував тижневий буран. Під ревище вітру за чумом він возив по моєму голому тілу опецькуватою свічкою з моржового жиру. Примушував вертатися в болючі спомини і вухом прислухався, як тривожно колобродить моя кров, як тенькає серце. Раз у раз гарячий лій скапував мені на тім'я, на шию, на зап'ястя, на коліна і щиколотки. Я стирав пекучі патьоки – і стиралися, вивітрювалися з роз'ятреної пам'яти пекучі гадки. Вітер, що немилосердно шарпав шкіряну хижу, був мені тоді за лагідну колисанку.

Та все ж я дещо згадую... Згадую залізну підлогу ужгородської тюрми, що провоняла сечею і засохлою кров'ю. Згадую чорні лайки, від яких гнив воздух. Згадую свою змордовану твар у дзеркалі їх чобіт. Чоботи мінялися вночі і вдень, але гупали однаково нещадно й глухо в голову, в лице, в пах. Я скулювався, як слимак, і терпів, і навіть тішився, бо міг лежати. Та лежати довго не давали, тягли на «вистойку»: на одній нозі, світло в очі, голову свердлили безнастанні випитування: чому не зізнаюся, чому не видаю спільників, провідників, чому не жалію свого молодого життя?

А я жалів лише про одне – що не обрізав перед сим бороду й волосся, за яке їм тепер було вигідно тягати. І їх жалів, нерозумних та нещасних у своїй демонській потузі. Одного слідчого хапала в тих пліснявих льохах астма, у другого, зовсім молоденького, зароджувалася в руках подагра. Я їм сказав про се і сказав, як лікуватися. Вони вирячилися з подиву, але били мене по тому вже не так радо. І на тому спасибі...

Згадую, що хотіли мені дати розстріл, та завадила якась рузвельтівська нота, що боронила вбивати в'язнів совісти. Обійшлися двадцятьма п'ятьма роками каторги...

Згадую розпарений від тіл вагон, що котив сніжними лісами Росії, і як висохлі люди лизали іній з дощок. І молилися пошепки, аби не заважати вуркам, що біснувалися коло карт. І як один з них, одноокий, посунувся до старого священика і став здирати з нього кожух, а під ним у того була лише брудна білизна. І я підняв своє вимучене тіло і перстом (а він у мене був залізним) штрикнув вуркагана в те місце, де вузлуються нерви – і той зів'яв і розпластався. Нараз скочили инші, і я встиг п'ястуком оглушити ще котрогось, та ніж другого зупинив мене. З ножем може змагатися лише вогонь. І я, стікаючи кров'ю, видер шмат реверенди і підпалив його, простягнув до гнилого солом'яного помосту. І вуркагани відступили. А на станції мене потягли до шпиталю...

Згадую хитку іржаву баржу з тисячею проваджених на Колиму. Як нас ударяло в холодні борти, жбурляло одне на одного, вивертало і так порожні кишки. Як одної ночі посудина продірявила об підводну скалу черево і трюм залило на три метри. Люди борсалися, дряпалися залізними стінами, зсувалися, топили одне одного. Від сього баржу хилило ще більше, ось‑ ось мала зачерпнути морської води. Бувалий конвой прийняв рішення – відкрити всі люки. А надворі під 50 градусів. Вода в баржі замерзала на очах, а в ній і знесилені люди. Тоді все втихомирилося, судно вирівнялося. Днище трюму нагадувало жовтуватий холодець, у якому замість свинячих ніжок загусли людські тіла. Мене й тут порятувала монаша реверенда. Я розпустив її на паси і прив'язав себе до якогось гака. Так і провисів, доки вода не замерзла під ногами.

На лебедино білий колимський сніг висіло кілька десятків живих. Хтось спересердя плюнув на баржу – і залізо лунко дзенькнуло. Такі тут лютилися морози. Ми гадали, що пекло позаду, а воно лише починалося.

В дорозі мене наздогнав додатковий строк – ще десять років за спробу спалити державне майно. Хоча куди було ще добавляти. У бабиному светрі і з онучею на голові перейшов я двотижневий піший етап. В людей відвалювалися обморожені носи, чорніли пальці на руках і ногах. Я ж свої ноги і руки обв'язав вовняними клаптями від реверенди. Монахи й з того світу помагали мені.

(«Воскресає» духом той, хто раніше вмирає для тіла. )

На ночівлі при якутському улусі я підманив пса. Ми розірвали його руками (в Чорному лісі я навчився нігтем пороти шкури), м'ясо з'їли, а жир я розділив, аби кождий змащував відкрите лице. Проте голодні зеки тут же ковтали свою частку. А я мастив, і вберігся. Дійшла до зони ледве половина. Не люди, а обмерзлі костомахи в руб'ї.

Другого дня нас погнали в забій – заробляти хлібну пайку. То був глибокий розріз у землі, величезна яма. По краях стояв конвой із псами. Мумії з олов'яними очима і вицвілим від руди волоссям ледве сунули тачки. Надворі вже споночіло, сліпі коні, що крутили ворот, іржали, просилися в стійло, а люди покірно колупали смертельну породу. Вони просували голови в дротяні ярма і тягли вагонетки.

Старий інженер‑ зек усе мені роз'яснив. То була уранова шахта для смертників, для тих, хто обдурив смерть дорогою сюди. Тепер мені пропонували зустріти її тут за кілька тижнів чи місяців із кайлом у руках.

Мене се розсмішило. Я так голосно сміявся, що подумали – сплив розумом. Хоча се нікого тут не дивувало. Але голосний сміх на вахті – то серйозне порушення режиму. Мене позбавили денної пайки. Я ліг голодним, зате вільним. Тої ж першої ночі я постановив собі, що в шахту не ступлю ніколи. Там, у лісі, навіть звірі не лізли в мої пастки добровільно. А сі хочуть загнати в гробову яму мою безсмертну душу! За дарабець глевкого хліба, без якого я обходився роки!

На ранковий перегук я не встав.

«Почему не вишел на работу? »

«Я не наймався на вашу роботу».

«Тогда здохнеш раньше врємені».

«Я не кріт, щоб здохнути під землею».

«Нет, ти всьо равно здохнеш в земле».

Мене відвели в карцер, видовбаний у скалі, роздягли до білизни. На стіні, як сталактити, замерзли бурульки, під ногами теж крига. За постіль правила вузька лавиця. І все. Замість вікна – вічко тюремника. Скриня мерця. Але я назвав її келією. Отцеві Паїсію вона б сподобалася. Як він казав: «Монах мусить умирати много разів на день, коли сього вимагає послух». Я теж був готовий до сього.

Доки я мав сили, то співав. З монахами я приохотився до співу. Яка се полегкість легеням, яка розкіш душі, котра говорить тоді з небесами! Я співав, і мене се кріпило. А вартовий клав на дверях крейдяні хрестики. То означало, що мене за порушення позбавляли денного окрайця і кварти окропу. Та я все одно співав, і пара з рота клубилася в промерзлій норі.

Далі, коли голос вичахав, я молився. Спочатку пошепки, відтак подумки. Молитва гріє. І – жодної думки, жодного руху, щоб не тратити енергію! Думки теж забирають тепло й енергію, а молитви її дають. Я скулювався на дошці, як гусінь, і уявляв, що обертаюся в тверду лялечку мотиля, якій не дошкуляють ні холод, ні голод, ні муки чекання. Муштра тіла в лісі мені тепер помагала. Я піднімав, як павук, ноги і руки і трусив ними – щоб кров не застоялася, щоб доходила до нервів і мозку.

«Carcer duro, – шамкотів шнирь‑ прибиральник, колишній ленінградський академік. – Що означає одиночне ув'язнення. Ще при Цезарі тюремники так ламали нескорених. А ти б скорився, хлопче, як я. Хоч придурися зламаним, слухняним. Покора стіну пробиває, карцерний ти дуро... »

Я слухав його і мовчав. Беріг сили.

Через місяць мене витягали й несли до барака. Кілька днів я оклигував, молитовні люди (тоді їх було много на Колимі) підтикали мене ганчір'ям, сипали в жмені крихти. Та я знову відмовлявся працювати і мене знову замикали в скалу. Другий місяць, третій... Я ставав безтілесною, безгомінною тінню. Сій мартирії міг би позаздрити найзатятіший схимник. Я прийняв се і не ремствував, і нічого більше не жадав. Я їв свій хліб і пив свою воду. Беріг сили. І не вмирав.

По якомусь часі начальство шукало спосіб спекатися мене, переводило на вольфрамовий, олов'яний, молібденовий рудники. Але там усе повторялося, колесо переверталося на другий бік. Я сповідував «отказ». Про мене заговорили і зеки, і обслуга:

«Є такий монах, що з берданкою ішов на танки. А тепер намолює каземати Колими. Вічник каторги».

Сім разів упади. Вісім разів підведися. Знегоди тебе підстьобнуть, зроблять сильнішим, мудрішим. І переллються сльози в золото.

Коли життя не варте копійки, коли ти засинаєш сном смерти і з подивом прокидаєшся, – стаєш цілком иншим. Минуле давно пропало, а будучного не існує. Ніщо не може тебе зворушити, похитнути. І ти думаєш: якщо се комусь потрібно, отже – потрібно й тобі. І перестаєш перейматися злигоднями плоті, знову віднаходячи в корості інстинктів свою душу. І починаєш по‑ новому дихати, видіти і чути світ з тихим замилуванням. І крижана стіна починає танути від незримого тепла твого серця.

Й направду неспогадано зрушився лід у моєму черговому карцері і почав стікати струмком під двері. Усі начальники Верхнього Ат‑ Уряху приходили позирати. Мені про всяк випадок принесли куфайку, бурки, дали буханку хліба й оселедець. Мені се видалося добрим знаком.

«Мусить прийти якийсь випадок, – казав один розумний чоловік, що сидів зі мною в Сусумані. – Якась помилка в грі долі з нами мусить бути, якийсь прорахунок в її холодному розмислі».

Такий випадок прийшов. Був Новий рік. І начальник вирішив розважити свою молоду жону, що приїхала з Ленінграда. Наказав привести мене. Я спирався на стіну, аби не впасти, мружився, аби не засліпнути від ламп.

«Смотрі, Лєна, ето бандіт в рясє, которий одін поднялся на мотострелковий взвод. Теперь ето лагерная пиль. Но еті бандеровскіє мощі, етот дряхлий старік до сіх пор счітаєт себя нашім політіческім врагом. А єму, кстаті, столько же лєт, как і тебе».

Столична вродливиця нервово засміялася і налила повний стакан коньяку, підсунула марципани, помаранчі: «Угощайтесь».

Начальник кивнув: «Сегодня я добрий, бері со стола что хочеш».

Я не мав сил рушити.

«Подвєдітє єго».

Я став над столом, простягнув руку і взяв книгу. То був томик Стендаля. Жінка впустила на підлогу чарку. А я повільно поплівся назад.

«Извінітє нас! » – істерично крикнула вона навздогін.

Я зупинився і сказав їй: «Вас поболює ліва грудина. Її треба видалити. Якнайскоріше. Ви будете жити».

У карцер мене не повели, відправили в «больничку». А через місяць призначили обслуговувати тюремну читальню. Часу було доста. Я прочитував книгу за книгою, енциклопедії, словарі, взявся вивчати мови. І вчителів вистачало, люди сиділи з цілого світу – академіки, дипломати, єпископи, німецькі полковники, галицькі сотники, естонські міністри, грузинські князі, розважливі люди у вишиванках під тюремним сукном. Україна була для них релігією, яка допомагала вижити.

«Україна – благодатна земля, – захоплено говорив поет із красивими сумними очима. – Кожен українець народжений для щастя».

«Нікому із смертних не обіцяно щастя, – тихо зауважував литовський ксьондз. – Лише обіцяно допомогу... »

Иншим разом я допитувався його: «Війни, табори, вакханалія безуму на волі – се череда випадковостей чи покара Всевишнього? »

«Ні, Він не карає», – сказав отець.

«Отже, Він покинув нас напризволяще? »

«Ні, Він відійшов у тінь, даючи нам свободу вибору. І коли ми оберемо путь, Він піде нам назустріч. І дасть волю».

«І коли то буде? »

«Про се не думай. Думай, як жити й боротися. Vivere navihare, – казали латиняни». «А як потім із сим жити? »

«Усе забудеться».

Мої колимські «курорти» довго не тривали. Вище начальство дочулося, що «ярий враг народа» бавиться

з книгами, і мене відрядили на золоту копальню. Як «відказника», в забій не посилали, а приліпили до інвалідів, що намивали золото вручну. Здебільшого одною рукою. Ґрунт нагрібали лопаткою в лоток і, намивши води, струшували лоток над потоком. Обмитий камінь вибирався, а на дні, коли збігала вода, лишалися золоті крупинки. їх піддівали нігтем і клали на клапоть паперу. Наприкінці зміни добуте важили «на око» і щасливцям давали шістсот грамів хліба.

На золото в мене було набите око ще з черленої скали. Я намивав по 3‑ 4 норми і ділився золотими зернятками з каліками, аби й вони мали якийсь «приварок» – ріденьку бовтанку з брюквою чи риб'ячими головами. Для виснажених зеків сього було немилосердно мало. Робота вбивала, голод ламав волю, відбирав розум. Вони весь час за щось билися. Голодні не мають сил, зате мають агресію. І живуть за законом тайги: ліпше вкрасти, ніж попросити. Але й красти не було чого. А золото тут не мало ціни. Як і життя.

Люди непомітно відходили, се й смертю не можна було назвати. Бо людська смерть вимагає поховання. А вічна мерзлота і камінь не приймали мерців. їм судилася нетлінність під зішкрябаним мохом. І ніхто з того не печалився, сповідуючи табірну примовку «помри ти нині, а я завтра».

Я вчив їх ощадити сили, не витрачати себе до решти, бо стахановська карта все одно не рятувала. Вчив не догоджати марно начальству і «блатарям». Строк тут не мав значення. Лише – життя або не життя. Вчив бути здоровішим, твердішим, хитрішим – тільки для себе!

То були уроки тваринного виживання, які я сам пройшов у Чорному лісі. Я призвичаїв їх щипати все живе, що траплялося під руки і ноги – гілочку, ягідку, травицю, гриб. Ми рубали віття сланника, виварювали його й пили. Купивши лояльність конвою золотим самородком, я варив «тайгові борщі». Кождий із нас назбирував у жменю все, що ворушиться – рачки, жаби, черв'яки, ящірки, гусінь, жуки – і вкидав у бляшанку. Приправлялася страва дикою зелениною і була незмірно поживнішою за табірну баланду.

Мастями з лишайників, ведмежої жовчі і рудних шкрябанок я вилікував застарілу екзему начальнику режиму, тому мав право на помірні вольності. Недалеко від нашої зони стояла бійня, що постачала Магадан. М'ясо для командної верхівки, кістки – для сторожових собак. Я попросив, аби кров, яку спускали на землю, зливали в бідон. Яка се була для нас підживка! Цинготні нещасники смакували кров'ю щодня, і їх обличчя, задубілі й поплямовані пелагрою, одживали, набирали барви кедрової кори. Зеки, що ходили за бідонами, потихеньку тягнули й кістки. Ми перетирали їх камінням і підсипали в «тайгові борщі». Від сього не був у програші й начальник. Без усяких зусиль скоротилася смертність, зріс видобуток. Золото рікою текло в «закрома Родіни». (Овва, я й донині не знаю, що се таке. )

Хоч би що там, а підневільна праця була нестерпною. Паралізувала волю. Мої очі заздро хапалися за низьке хмаровиння, що вільно пливло собі над убогими сопками. Людина, як і звір, народжується вільною, з потребою простору, з прагненням жити по своєму. Тут сього позбавляли, нищили людське в людині.

Краще милуватися птахами, ніж сидіти й мріяти про крила. Хто знає, чого чекає, і вміє чекати, до того все приходить вчасно. Бо немає більшої влади, ніж твоє серце. Себто влада над собою.

В череді моїх днів не перестаю дивуватися ув'язаній змінності подій, їх ланцюговому зв'язку. Але треба мати проникливий хист се відслідковувати. Коли хочеш щось збагнути, щось поміняти, пильніше перебирай вервицю свого тривання. І збагнеш: усе, що тебе оточує, вийшло з тебе. Поважний Джеордже любив промовляти: «Те, що вбиває, те й лікує».

У книзі Стендаля, яку мені дав тоді підпилий майор, я вичитав рядки, що запліднили мій затаєний намір: «Тюремник менше думає про свої ключі, ніж арештант про свої ґрати». Се закріпило мене в думці, що у всьому – перст долі. А талан і невдача змінні, не залишаються вічними. І я тій зміні мушу помогти.

Тільки‑ но заполярне сонце зависало в блідих ночах, вибухала мовчазна колимська весна. Без шуму дощів і без гомону птаства. Модрини одягали смарагдові сарафани і підступали одна до одної, ховали звірів. Обважніло крехтали п'ятсотлітні тополі. Зеки сушили на куриво молодий березовий лист і заварювали окропом корінь дикої смородини. А я готувався в дорогу. Припас брезентовий плащ, м'які чоботи, ніж, шило, голку, бритву, мішок зі шлеями і геологічний молоток.

Ріки не раз мене спасали, я й тут мав надію на ріку. У єдиний вихідний день нас виводили на заготівлю дров. Кожного разу я стягував на собі і приховував у норі під берегом свої припаси. Коли настала зручна нагода, я з «сидором» за плечима тихо сповз у колючу воду. І тихо вплив у гущавінь другого берега, «зелений прокурор» – ліс прийняв мене в свої обійми.

Погоню за собою вчув другого дня. До неї я теж підготувався. Слідів для людського ока не лишав, зате муштровані пси свою службу знали. Та їх я боявся найменше. Псів збивав з пантелику крутим зіллям. А якщо котрийсь і підходив до вирви, в якій я заліг, показував йому ощипок бритви між пальцями – споконвічний зеківський прийом. Розумна тварина гарчала і задкувала. Коли ж навісніла й далі, я вгамовував її одним кидком ножа з олов'яним руків'ям. І пригрібав хвоєю. Погоня крутилася, збивалася зі сліду і захлиналася.

Мені не хибіли карти, їх я впечатав собі в голову з тривалих розпитів зеків‑ старожилів Колими. Мені не потрібен був компас та инші дурнички. За звіздами, деревами і льотом птиць я легко вгадував сторони світу. Вночі ж клав на воду листок із голкою, се теж надійно показувало напрямок. Висоту гори «відміряла» мені волосина, прикладена до кінчика носа.

Я йшов майже напорожнє. Дуже важливо в дальніх переходах, та ще втікачеві, не обтяжувати себе зайвим грамом. І руки в ходьбі мають бути вільними. Тоді вони зігріваються, як і ноги, і ти пройдеш значно більше. Ще важніше тримати ритм, вирівнювати роботу серця з напругою ніг. Не можна відпочивати на голій землі, бо вмить виссе з тіла тепло. Я ночував на обтягнутих лишайником валунах, підклавши суху траву. Лежав лише на спині.

Простував я в'ючними кінними доріжками, оленячими тропами, які оминали яруги й буреломи. Досвід хащовика справно служив мені тепер. Ріденька заполярна тайга похмуріша за карпатський ліс, зате не бідніша. Я легко добував бурундуків, мишей‑ полівок, кедрівок, білок, зайців. Ліпив з розтертого оленячого моху коржі. Грибів і ягід зокола була тьма‑ тьмуща.

Коли я відміряв ногами безпечний відтинок дикого простору, наважився заглянути в ненецьке селище. Підстригся, поголився, і ненці прийняли мене за геолога. Я легко виміняв прихоплені самородки на продукти і речі, які могли мені згодитися. А тоді закоренився в тайгову глушину. Знайшов старий барліг і зажив звичним привільним життям лісовика. Я добре знав, що з Колими нікуди не втечеш без справних документів. Дорога на материк або літаком, або пароплавом – через сито патрулів і червонопогонників. Та я нікуди й не поривався звідси. Просто дихав волею, розкішшю самотности. Вбирав у себе призабуту музику лісу. Душа моя знову була на місці. Нерви знаходили спокій. Верталися дитинні сновидіння і прості, як сама земля, думки й почуття. Новою силою наливалося тіло.

Я не згадував, як инші зеки, колишнє життя. Не ділив його на минуле й теперішнє. На ліпше й гірше. Воно в мене одне і цільне, раз дане Богом і надихане Ним у радощах і юдолі.

Я хотів тут прожити все життя, а коли прийде урочний час, – тихо спочити в земляній ямі. Як блаженний Лавр. Тепер я ще більше розумів сенс його втечі від миру. Та світ не відпускав мене. Багрянець за лічені дні запалив листя. Модрини посипали іржаву хвою, і за ними оголилися зубасті скали. Враз розпластав зелені віти сланник, пригорнувся до землі. Риба очманіло ринула вниз за течією. А з блідого неба на неприязну голизну сипонув сніг.

Дуже скоро з гіркою ясністю я збагнув, що без зброєвого полювання і теплого житла я не перетягну безконечну колимську зиму. («Колима ти, Колима, чудная планета, дев'ять месяцев зіма, остальное лєто»). І подався шукати зимівлю.

Прихистив мене у своєму чумі самотній камчадал Тику, їхній ворожбит. Ми з ним били тюленів, вичиняли шкури, стругали панти і лікували по ближніх становищах людей. Тику обкурював і шептав, а я після того підступав з ліками, які готував з підручного матеріалу. Тику любив слухати мою гру на вівчарській дримбі – єдине, що я мав тут з вітцівського краю. А мене він навчив різьбити по кості.

Яке се було благодатне заняття тривкими полярними вечорами! Воно вливало в серце солодкий спокій. А на матових висічках нехитрого костяного узору спочивало око. За шкурами чуму трубіли олені, скімлили спросоння собаки і водно зливалося безмежжя тиші і мороку.

І надходили ночі з лілово‑ малахітовим сяєвом. Його пучечки сіялися в морозяній імлі і викрешували таємниче гудіння. Видавалося, що то небесні янголи грають на осяйних гуслях.

Я прислухався до строю заклинань знахаря, придивлявся до його здригань над болящими, та нічого в них не бачив вартісного для себе. Зате поклав увагу на обкурювання. Тику кадив зіллям і сушеним мускусом кабарги, і хворий притьма засинав. Тоді знатник виходив з чума і розмовляв з його душею, що в час сну мандрувала поблизу. Він погладжував якусь невидиму тінь ханя, умовляв її, припрошував, а бувало, що й погойкував на неї. Душа верталася – і хворий прокидався.

Не знаю, що діяло тут більше – голосні навіювання чи снодійний трунок? І не знаю, як пояснити його науку забування, та вона справді пішла мені на хосен. І пускати кров худобі Тику вмів блискуче. Сей помічний засіб ми потім спробували й на людях. А ще він мене навчив беззастережно довіряти їздовим собакам – «найрозумнішим і найвірнішим братам тундри», як він казав.

⇐ Предыдущая 8 9 10 11 121314 15 16 17 Следующая ⇒