Мирослав Іванович Дочинець 9 страница

«Буває, в людини не одна болячка, а дві‑ три сусідують. І якщо лікувати якусь, то можеш при сьому підживлювати инші. То, може, ліпше не лікувати – і хвороба зжере хворобу. Як ви гадаєте? »

Він кволо осміхнувся:

«Гадаєш, ми лікуємо? Лікує Природа. А ми лише підсилюємо організм, помагаємо йому самому зцілюватися. Тому я й схилився до трав – у них земна сила. Те, що з тіла випалить чи вимиє хвороба, трави поповняють. З первовіку давня людність їла много коріння і з ним діставала й земні ліки. Тепер сим клопотатися мусимо ми з тобою».

На останньому слові він притис голос. Мені так кортіло його втішити:

«Ярінню вже пахне. Скоро в гори».

«Сього дня я чекаю відтоді, як ми спустилися з полонини. Там моє серце і там мій лік. Ти правду сказав про мої груди. Я спалив легені на війні – газами. І якби не літування в горах, якби не горне зілля, я б давно вже топтав трави Господні. А так ще можу прислужитися, можу ще чимось поділитися з тобою».

Я вдячно стис бліду руку, відвертаючи очи від його запалих грудей.

Не старайся бути прикладом для инших. Шукай приклад для себе. Не йди слідом за поганими людьми і дуже не наближайся до добрих. Не роби з людей собі ні ворогів, ні друзів. Але кожного май за вчителя.

Не бійся підкорятися тому, хто тобі близький, – і він стане опорою тобі. А ти – комусь иншому. І тоді матимеш дві опори. Якщо помагаєш людям досягти успіху, то й сам його досягнеш. Може, людяність і приязнь і не дадуть тобі багатства, зате дадуть радість, що миліша за багатства. Немає нічого понад людяність. Довговічність на землі – се вміння довгий час залишатися людяним.

Коло кострищ лісових я не одразу відчув доторк холодного повіву. Дими вже не зализувало в боки, вони піднімалися в небо, як сиві стовпи. Хащові ломи налилися нудотним грибним духом. Вронивши ягоду, кущі барвили свій лист. Роса стала пряною і колючою. Я сушив мох і підбивав ним стіни своєї халабуди. В'язав з папороті снопи і втепляв ними дах. Під стіною сіріла в готовності копиця дров. При ній стіжок сіна для Тиси. На закопаних стовпцях, аби не сягнула звірка, в кошелях громадилися припаси. На зиму я мав грубо зшиту кожушину і дві клаптяні плахти на лежаку. На се пішли всі шкури, які я настарав досі. Стачило борсучого хутра й на чуні. Та все одно зими я боявся. Яка вона тут, у піднебесних заломах, де людського гласу не чути? А скоро вже й пташиного не буде.

Тим часом я не полишав свою роботу в лісі. Верстав третю широку смугу. Там, де було випалено непотріб, і очам просторилося, і дихалося легше. За мною й птаство веселіше ціпоніло. Здорові дерева вільніше розправляли здавлені рамена.

Правив я на кучмату гору з обтятим верхом, наче хтось сколов його, як цукрову голову. Мені давно впав в око сей заломистий горб за чорним запиналом смерек. З далини черленів він розтином оголеної глини. Якщо гора розкололася якимсь робом, то, може, зсув достатньо пологий, аби ним видертися з сього котла. Я підігрівав себе тими міркуваннями і жваво просувався до означеного місця. Стоячі факлі стовпили мені дорогу, аж поки не заступила її болотяна ровінь. Під мохами чвакала і булькотіла темна твань. Я в'язнув у ній по коліна. Роботи додалося. Досі сухе жердя і паліччя я зносив на купи і спалював. Тепер волочив його на болота і мостив собі сухопуття. Якраз роїлася в грища мушва, і я мусив обкладатися димокурами. Скоро я вхопився тропи і вийшов на м'які заляги чорнющого торфу, а далі й на твердінь кам'яних зазубрин.

Сонце влягалося в пурпурову сідловину, коли я ступнув під заманливий обрив. Якась потайна сила турляла мене в плечі, до заростей свербигуза. Скісний промінь теплив густу порість, тьмаво підсвічував щось у глибині. Я рушив на той поблиск. Розсікаючи драчиння ціпком, проліз углиб і обмер: з піщаного наносу визирав облизаний дощами крайчик казанка. Я вхопив його як щось живе, що може втікти. Коли живеш зі здобичі, то очи ледве випереджають твої руки. Поривне хапання передує думці.

Баняк був чавунний, судетського литва, з іржавою дужкою. Хто ж його загубив? Жодної подоби людських слідів довкола я не примічав. Якщо його хтось і лишив тут, то чому присипаний землею? Порода осипів була тою ж, що й на зрізі гори. А що як казанок упав з неба?! – дерся я очима на обвалений кряж. І, може, в купі з ним упало щось іще? Я почав несамовито рубати зарості. Щось м'яке торкнуло мене в чоло. З ліщини звисав шкіряний підсумок. Обшмуляний і всохлий, із закипілим іржею замочком.

Я обережно поклав його на коліна і розпоров клапан. Не встиг і забагти собі, що хотів би там вискіпати. А були там порожнє портмоне з витиском «IR», книжечка з розмитими записами, олівець, компас, складаний ножик, бурштиновий мундштук, відсирілі сіркачі, пляшечка з‑ під рому, жменька гороху й квасолі, мапа, згорнута цівочкою в целулоїді.

Я никав очима місце, де б присісти, аби роздивитися карту. Із землі стримів стовпець. Загострений людською рукою! Тепер я пустив у діло й ніж, і пальці, й нігті. Обкопував, розгрібав деревину. Округлилося щось буре, тверде з ямами... очниць. Череп! То був людський череп. Такий, як лежав на полиці в робітні сиготського аптекаря. А скільки їх я набачився в анатомічному театрі університету!

Трав'яним віничком обмітав я зжовклі кости – шийні хребці, хребет, ребра, фрагменти кінцівок. Виносив на ширінь, складав на мох. Кістки грудини й ключиця були поламані, може, й шия. Або хтось проломив йому груди, або нещасний упав, забився. Визволивши кістяк, продовжував видовбувати стовп. На метровій глибині він звершувався дерев'яною табличкою. Я промив її водою, виніс на світло. На потемнілій дошці ледве пробивалися випалені букви. Скоріше подушками пальців, ніж очима, я прочитав по‑ чеськи: «Тут знайшов свій останній привал невтомний мандрівник Іржі Ружічка з Праги. Літо 1934 року Божого».

Я поточився, розпластався на землі разом із стовпом. Голова не снувала думок, а душу обняла мулька тривога. Незбагненні наші путі під небесами.

«Він сам до тебе прийде», – гупали в забрів'ї згадані слова пана Джеордже. І ось він тут, під поруділою шипшиною. Прийшов і покірно склав свої крихкі мощі. Той, що відібрав у мене наймиліше, а самого пустив на чотири вітри. Хлоп‑ красень, розпусне чадо столичного сановника, пестунчик долі, спокуситель жіноти... Чорні мурахи моторно досліджували зотліле лахміття, шукаючи поживу. Тепер я не мав до нього ні грана зненависти. Лише жалість. Жалість від того, що п'яна привереда пересиченого огира потоптала кілька доль. І свою теж. Та що й кого тепер судити! А тим більше сього неборака...

Мапа розгорталася на півметра і відбивала гірські масиви Підкарпаття. Олівцем велися маршрути. В коричневій підкові гір заштриховане темне кружальце з написом «Cernij les» і згори покладений хрестик з датою 22. 08. 1934. Ось де притулився Чорний ліс! Ось де моє пристанище!

При свічці розчовпував я розмиті слова із записника Ружічки.

«Чорної слави зажив сей Чорний ліс. Місцеві горяни не те що самі сюди не потикаються, ба навіть худобу не пасуть поблизу. Хоч ягоди там родять дуже рясно, а гриби найбільші і дерева ростуть такі, як ніде довкола, бо земля тут прогрівається, ачей, із глибини самого пекла, клекоче гарячими водами. А зі скал течуть чорні сльози. Ночами хаща стогне, харчить, світиться. Людей там щось «водить», навіть вовк і ведмідь сюди не сунуться. Лише один старець‑ монах пробрався, та так і пропав там... Але я зійду в Чорний ліс, хоч приятелі мене й відраюють. Я таки вмовив їх завтра спустити мене в котловину лісу на довгому мотузі. Де моє не пропадало! 21. 08. ».

До рана я не спав. Як скалки розбитого дзеркальця, складав у голові ймовірну картину п'ятирічної давности. Туристи‑ пражани на карпатській прогульці наслухалися казок і рішили влаштувати собі приключку. Палисвіт Ружічка і тут перший. Місце для спуску вибрали нерозумно – на зсуві гори. Там, де земля тече під ногами. От і зірвався ризикант, либонь, розбився об камінь чи дерево. Ховаючи його, дозвільні люди допустилися ще одного промаху – тіло закопали на самій кручі обриву. Гора поволи зсувається, і груда з могилою Ружічки зірвалася в прірву. Нехай його колотна душа має спокій хоч у засвітах!

«За хрестиком прийде своїм», – віщував мій навчитель Джеордже. Хрестика того я давно не мав – забрала пригранична Тиса. Зате я вистругав хрест дубовий і закопав його з тою ж таблицею на новій могилі горопашного мандрівника. На місці, де впокоїлися вдруге його кости. Гробівець я обклав камінням, яке плакало чорними сльозами. Дивно, але мені здалося, що в сусідстві з останками мертвого чоловіка я почуваюся не так самотньо в сьому безгомонні.

Опоряджуючи просторець круг хреста, наткнувся я ще й на фетрову крисаню. На ній було почеплено мідний знак оленя і перо сойки. Чисто схоже на те, з якого тішилася юна Терка. Я криво всміхнувся сам до себе, хоч серцю моєму було далеко до веселости. Шапку я добре виполоскав у потоці і надів. А сойчине перце пустив за водою. Я давно вже навчився знебуватися того, що мені було не потрібне.

Ким ти є зараз і що ти робиш зараз – лише се має сенс. А не те, ким ти був і що ти робив колись. Неважливе забувай, витісняй його з пам'яти важливим. І не суди людей. Душа людська дуже крихка. Пам'ятаймо про се, коли хочемо судити когось, коли одне чекаємо від людей, а дістаємо инше. Коли не розуміємо їх, коли не бачимо від них удячности.

А хіба ми завжди розуміємо самі себе? Хіба завжди можемо подолати свою слабість і ницість? Але такі ми є в Господа. І такими Він нас приймає.

У горах моєму ґазді‑ аптекарю направду легшало. Магніт гір витягував хворість, вольний вітер напував груди змішаним духом листу, трави, нагрітого каменю і рідкого хмаровиння. І землиста тінь помалу лишала тіло, як стара шкіра ящірку. Ми відбули ще три благодатні літування на полонині, наповнені незабутніми мандрами, збиранням і тихими вечірніми бесідами, що гріли нас більше, ніж огень ватри. Се те, що завжди лишається з тобою, не підвладне ні часу, ні настрою.

А короткі зими минали в клопотнечі города. Дні – з хворими, яких стягувалося все більше, а вечори – з книгами. Як було здержатися коло такої розкішної бібліотеки? Бувало, зчитаєш цілу книгу і лише тоді примітиш, на якій вона мові. Сьому навчив мене мій метр – плавно і вільно переступати з мови на мову, від слова до діла, від роботи до науки, від науки до фантазій, що нерідко обертаються в яву.

Найвищий для мене чин – Книга. Та книга, де букви, як і трава, мають свою барву, свій пахощ. А не як воші, розтрясені по листу в котрогось писуна, що творить сірочинне словоблудство. Темна тайна – письмо, а хист писемний – то дар Святого Духа. Письмовець – як волхв, що виправдовує перед лицем Господа перебування свого народу на землі. Як на мене, треба перейти всі раї і пекла земні перед тим, як узятися за перо. Аби писемне слово було світлою тінню того Слова, що було справіку. І смисл усякого письма в тому, щоб укріпити в людності дух доброчесности – найбільше з благ. Щоб покликати людину на проблиск світла в чорноті. Бо той, хто творить, шукає підпору в Творця. І писати слід простими, ваговитими й дзвінкими словами. Як той гранослов‑ німець.

На півшляху свого земного світу

Я втрапив у похмурий ліс густий,

Бо стежку втратив, млою оповиту,

О, де візьму снаги розповісти

Про ліс листатий сей, суворий, дикий.

Так, наче про мене писано. Та все ж писемне слово бліде і мляве перед словом живого життя.

Поважний Джеордже хотів виклопотати мені документи і відправити на навчання до університету. Та я противився. Що мене цікавило, я й так осягав наїздами в Букурешт. А практика біля нього була неоціненною школою. Хазяйський син займався чисто аптечними орудками, а ми більше з болящими. Убраний на людях панком, я мав цілковиту виправу городянина. Але то на поверховий позір. Можна хлопа витягти з села, та село з нього – ніколи. Мене вабили обшири полів, живопис хижок під соломою, загусла тиша сільських путівців.

Якось пан Джеордже обмовився, що трапився йому хворий з таким прізвище, як у мене. І чи знаю я, що в румунському Банаті, між Дунаєм і Тисою, під Трансільванськими Альпами, кількоми селами проживають мої земляки. З того часу я визирав нагоду потрапити туди. І така оказія сталася: медична академія доручила моєму пану зробити звіт про тривалість життя у віддалених гірських районах. На той час він погано чувся і відрядив до Банату мене.

Миле се було мені мандрування. Прорубані у вікових лісах возові дороги, цюкання сокир, скрип млинів, стук дерев'яних праників на потоках, шовковий шелест кукурудзиння по забраних від хащі просіках. Дими з благих дерев'яних хижок тут пахли моїм краєм. А родова бесіда стискала чулістю серце. Усе тут було рідним, упізнаваним, лоскотно близьким. Наче сон вернув мене в отчі чертоги. Наче з неба засіялися сі люди в чужі межі.

По правді ж упали вони сюди не з неба. Пригнали їх сюди нищота і невмируща в селянині надія на ліпшу, на вольну землю. Граф Вереші жадав лісорубських рук і злакомив сюди довірливих русинів, як свиню на струк. Достоту так, послав у Підкарпаття прихвоснів із грубими качанами – от яка кукурудза родить у Банаті! Бідняки й купилися. Тут їм продавали парцели лісу, які вони мусили вирубати, викорчувати, висушити болото, розрівняти ниви і зліпити якесь пожитло. А доти тіснилися в бордеях – земляних ямах попід берегами, як печерні люди.

Граф наймав їх рубати його ліс. Мав з того потрійний зиск: дерево збував, дровами випалював вапно, а оголені площі продавав новим переселенцям, їх манила сюди робота і досить родючі землі. Та відрубні ниви за кілька літ вичахали, і дроворуби мусили обростати худібкою, вертатися до замкненого мужицького укладу, як і їх старшина на вітцівщині.

Так ліпилися низанки куч під ситником – болотяною травою. Коли зародили жита, стріхи зазолотилися соломою. Робітні люди сокирами‑ балтами (за них бралися й жони) заробляли собі і ораницю, і пасло, і клапті лісу. Стовбували дороги, стелили мости, рубали церквиці, садили сади. Так заснувалися села на копил русинсько‑ марамороських – Гусарка, Корнуцел, Копачеле, Зоріле, Черешня, Кричево.

Я ходив тут і чувся серед своїх, хоч мене й кликали паном. Місцева челядь вражала добропорядністю, побожністю, розсудливістю, хоч майже всі були неписьменними. На школу ще не стяглися. Та й часу на науку діти не мали. Котрі з худобою ходили, котрі служили в замогливих румунів.

При мізерному доброжитку люди в Банаті живуть найдовше по цілій Румунії. Сю прикмету мені й належало вивчити. З чого я почав? Людина є те, що вона споживає. На чотирьох стовпах тримався стіл банатян‑ кукурудза, квасоля, овочі і молоко. Простішої і здоровішої їди не придумати. Мамалига й токан ситні й легкі, очищають і відмолоджують організм. Та ще з бринзою чи кислим молоком, як звикли їсти тут. Я б назвав сю щу головною стравою довгожителів.

Квасоля, боби цілком замінюють м'ясо, але не старять, як воно, тіло, не замуровують судини. Квасоля в моїх земляків на столі щонайменше двічі на тиждень: або з капустою, або підбита вершками з мукою, або товчена з цибулею. «Токан і пасуля – то наша годуля», – кажуть тут.

На поливних ґрунтах добре родять огірки, томати, перець, капуста, зеленина, диня‑ гарбуз, яку стрижуть на кашу чи варять на молоці. Цибулина й головка часнику завжди в тайстрині дроворуба, як і житній окраєць та кусник солонини. М'ясо тут споживають лише на великі празники, так само й білий хліб. Зате солониною підкріпляються чи не щоднини. Напластовані шмаделки солять, перчать, натирають часником, загортають у вогку полотнину і кладуть у пивницю відстоятися. Платочка такого сальця для шлунка – як мастило для воза. Тим більше, що тваринних жирів тут майже не вживають, лише олію.

Окреме слово – про молоко. Воно є основою столовування. Чисте молоко п'ють лише діти, а дорослий нарід більше волить сир, бринзу, вурду, жентицю, гуслянку, пряженку, дзер. Дуже вдатними виходять підсмачені молоком різні дзями з насіченою зеленню і травами – лободою, жаливою, квасником, бурячинням, чебрецем.

Я примітив, що тут люблять гірке й квасне (добре печінці й жовчі). Заквашують овочі в боченятах. А в спеку роблять киселицю: в криничну воду кришать огірки, буряк, цибулю, кріп, тмин, підсолюють і кладуть на сонце. Виходить вітамінне освіжаюче питво. Яєць майже не їдять, їх міняють у скарбовій хаті на інструмент і полотно.

Із садовини на першому місці яблука, черешні й сливи. Садиби обсаджують волоськими горіхами, котрі є найліпшими ласощами дітвори. Кажуть, якщо кожного дня з'їдати 7 горіхів, то й проживеш на сім років довше. У бочки збирають падалиці з‑ під дерев, а відтак скислу «кериню» переганяють на пахучу паленку. Але п'ють мало, на гостині єдиний 30‑ грамовий штемпелик обходить усіх гостей. Більше шанують медовуху, наварену з меду і вистояну кілька місяців у дубових діжах.

Засмакував я місцеву воду – м'яку, проціджену кремнієвими водобоями, з ноткою йоду. Дворище своє кожен тут починає розбудовувати з колодязя. Сіль споживають гірську, грубу, сіру, принюхаєшся – аж у голові світліє від неї.

Старизну тут честують. Бо з батьківських рук постав сей сторонець на чужій, тепер своїй землі. Бо ті носять у собі світ попередній, незримою ниткою‑ пуповиною в'яжуть його з новим побитом. Кожен з тих першоходаків – жива книга, правда, з розумом, не засміченим книжністю.

Пригадую збуйвіка Петра Стойку, в якого стояв на ночівлі. Жвавий, як мотиль. Борода біліша за сорочку. Тиха радість на лиці. В руках стара дійниця – за яфинами зібрався.

«Скілько вам років, дідку? »

«Гріх і казати. Сотку ношу на горбі».

«Що вас на світі так довго тримле? »

«Молитва. Молюся ревно, так, що й волосся слухає, не росте в той час», – витяг десь із бороди полотняну тайстринку і похвалився іконкою від афонського монаха. – А ще – цілість тіла, духу й серця. Жити треба твердо і радо. Не ламати себе і не подвоювати. Ні в роботі, ні в жаданні, ні в помислі. Бо чоловік не гадина – і розсічені кусні тіла й душі не відживуть. Проси собі цілости. Будь у єдности з собою. Будь одним, а не різним. Будь одному вірний. Будь з одним до кінця, а не з різними коротко. Будь з одною жоною, бо в ній е все те, що і в инших, і лише – для тебе. І в ватрі – дрова і чоловічого, і жіночого роду. Тоді вона добре горить. Якщо маєш у собі цілість, то ти як зернина, що впала на землю. Вона вітру не глядає».

«Що їсти любите? »

«Все, що земля зродила, добре для чоловіка. А варене й поготів. Нехотя‑ нехотя з'їж і крихотя. Не раз бувало, що камінь у роті держав, аби голод обдурити. Не переїдай, не перепивай, не перелюбствуй, бо се й Господу мерзко, і людям. І самому тобі на велику шкоду».

«А зуби чим чистите, що такі здорові? »

«Нігда нічим не чистив. Лише полощу їх двічі на день. Вдосвіта паленкою з дичок, а увечері – ропою. Дуже добре зубам, та й кров гріє».

«Що вам помогло, дідку, зберегти силу в тілі? »

«Споришевий пішник».

«Що? »

«Видиш, який у мене дараб. Уздовж, аж до грабового кадуба, перетинає його пішничок‑ знаємничок, порослий споришем. Кожного рана босий ходжу ним по воду. В літі підошви обпікає студена роса, зимою сніг. Пройдуся, низько вклонюся землі, сонцю, деревам – і на цілий день дістану від них благословення».

Йшли ми в гору тим пішником. Дідо легкий, як перо, трава під ним не гнеться. Став, усміхаючись до себе, бережно відсунув ногою вбік слимачка, зняв павутину з галузини, скрутив і поклав під язик. І далі залопотів голими п'ятами. Живий, як рибка, веселий, як ластівка, гордий, як скала.

Я не стрічав серед тих людей огрядних, товстих. Та й тяжко уявити лісоруба чи косаря, обтяженого жиром. Сі люди живуть природним і простим ходом, як лиш і можна жити серед заліснених гір. Встають із сонцем і лягають із зорями. День починають і звершують молитвою. З великим пошанівком ставляться в родині до старших. З панами і владою в мирі, справно платять податі, добре служать у війську. Злагоджено й розумно провадять громадські орудки. Люди відкриті, добросерді, скорі на фіглю. Дуже люблять співати.

Коли собі заспіваю, а дале заплачу,

Літа мої молоденькі, як вас дармо трачу.

Літа мої молоденькі, молоді, молоді,

Та так мені марно йдете, як листок по воді.

Ой, мені молодому ні пере, ні золить,

На моїй ся головині лиш біда мозолить.

Закувала зозулиця на дубовім мості,

Літа мої молоденькі, ходіть до ня в гості.

Добрий місяць міряв я свої прагнення з клопотами сих малих людей, що духовним зростом були вищі за кичери, а настирливістю твердіші за буки. Вони удачливі, тут їх придомок, а я й далі стелюся припутником коло чужих доріг.

Дзвонило на утреню, коли я збирався, – і з серця виснувалася павутина світлого жалю і зачепилася за шпичасту дзвіницю. Аби покликати мене перегодом сюди знову. Кочіш запрягав коней і, поки я виносився, діти, як мишва у скрині, шупурдалй на возі. Тепер ще вони ціковбанять по‑ русинськи, а через десяток‑ другий літ говоритимуть по‑ румунськи, з гіркотою здогадувався я.

Банат... Відбатований кусень моєї батьківщини.

Прищепа, що прижилася на чужорідному стовпі.

Життя горбато стелиться: як іде в гору, так піде і з гори. Під Сиготом перестріла мене лиха новина – дорогою до хворого вмер поважний Джеордже. (Ich gehore zu denen, die am Wege sterben. – Я належу до тих, які вмирають у дорозі. )

Губи на мармуровому лиці були рішуче стулені, як у його пращурів даків. На смертному ложі він здавався вищим. Я вклав у холодні пальці шовкову косицю‑ едельвейс, за якою цілий день дерся на альпійський кряж. У нас ще називають сю квітку білотка. Її мохнаті промені були такими ж блідими, як і руки мерця. А він любив барви зелені, сині, тілесні. («Хочеш мати гострий зір, світлу голову і кріпке серце – частіше дивися на зелень, на воду і на красних жінок. )

Крихкі лілеї з вінка ронили своє сім'я в розриту могилу. Може, з весни воно проросте. Вічний оберт усесвітнього плину. І трава, й людина скоряються рухові великого безмір'я. Посіяно нас, як траву, і як траву, скосить нас незрима коса.

По останньому цілуванні торкнувся мого плеча голомозий нотаріус, щирий приятель небіжчика.

«Проведи мене до кочії. Бідолашний Джеордже дуже скрушався, що не встиг виправити тобі документи. Тому й не міг нічого заповісти по‑ людськи. Ось ключ від його скрині, обкутої сріблом. Усе, що там є, – належить, за його усною волею, тобі. На ім'я ватага Йона тобі ж записана вся отара і коні, і літнівка, і зимівка. Там можна жити й без посвідок, – нотаріус втомлено всміхнувся. – Се ліпша для тебе новина. Та є і прикра. Завтра прийдуть до аптеки жандарми – шукати безпашпортного прийшляка. Синок подав заголоску, він тихо ходить, та густо місить. Тому не барися, перебирайся в гори. Чини своє діло, як напучував тебе Джеордже. А я дам раду паперам».

Вдома я скороспішно схапав свої пожитки в міх і ступив до кабінету. Заповітна скриня звично була прикрита вишитим обрусом. Я всилив ключ у замковину і підняв віко. В строгому порядку там було укладено старі фоліанти, зшитки, образки, ікони, монети, коштовна зброя, мікроскоп, терези, лупи, лікарське начиння. І поверхи білів лист із написом: «Моєму дорогому учневі‑ насліднику».

«Ти щось загубив там? » – почув я рипучий голос із порога. Голос молодого аптекаря.

«Ні, – відмовив я. – Ліпше з розумним загубити, чей з дурним найти. Так казав ваш батечко. Однак гадаю, що сей листик дозволите мені забрати? Він адресований мені».

Той промовчав. Я виступив за ворота, і скрипучий когут на стрісі махнув мені бляшаним хвостом.

А далі я йшов через ніч, і колюча осіння мжа сікла мене в груди. Йшов у нові необітовані краї. Як сиротою вродився, так сиротою й бреду манівцями. Та хіба я щось утратив? Зате скільки здобув! І се перебуватиме зі мною вічно.

Кому повім печаль мою? Сим безгомінним горам, що віки слухають і мовчать? Сим деревам, що листом говорять своє і нікого не слухають? Сим птицям, котрі теж не знають, що таке печаль? Коли втомляться, то випадають з вирію мовчки...

Не біймося й ми печалі. Пізнаймо її. Приймімо її і даймо їй ім'я. І полюбімо її. І стане вона світлою. Бо народжуємось ми в темряві, а покликані Світлом.

На дорозі, котрою поважний Джеордже ввів мене в свій зелений світ, я впав на коліна і подякував землі, що недавно прийняла сього небуденного мужа, котрий носив мудрість, як квітка запах. І вкотре перечитав його заповітне письмо.

«Хочу, аби ти звикся з сими уроками, як зі своїми п'ятьма пальцями:

1. Іди за світлом і сам неси світло.

2. Нічого не бійся. Ніщо і ніхто не може знищити твою безсмертну душу. І тому йди по життю вільно, чесно і спокійно.

3. Навчися радіти кожній подарованій тобі хвилині. Смійся обличчям і душею.

4. Принось радість иншим. Будь людяним.

5. Прощай усе і завжди. Прощай усіх і себе».

З сею ношею дорога по темних берегах стелилася мені легше.

На полонині я пробув недовго. Ватагу Йону подарував двох огирів і попросив, аби він знайшов покупця на отару. А кобилиць спорядив у дорогу. На долині одну поміняв на майстершик та каруцу. Запряг до неї оту кобилу, що вивезла мене з волоської займанки, і пустився клусом на Банат. Коли вигулькнув з лісових чертежів на ровінь, діти, як хмара пороші, кинулися мені навстріч.

У Корнуцелі я став на постій до діда Стойки і другого дня мав раду з громадою. Просив прирізок на школу. А доки вирубував ожинник і звозив камінь, наспіли гроші, виручені за отару. Робота заспорилася, по зимі я перейшов до нової світлички з сіньми. Поряд опоряджалася велика класа. Туди восени я зібрав довкружну дітвору, щоб учити її читанню, письму і рахунку. На румунського вчителя грошей не було. Та ми й не хотіли румуна. Я вчив по‑ нашому, вчив дармово.

Лиця старшини світилися радістю, коли босонога дітня тюпала до школи. За нашим прикладом малі класи почали відкривати і в инших поселеннях. Я помагав, складав читанки, купував папір, грифелі і молоко для найбідніших. Мене, безпашпортного пройдисвіта в домотканих гатях і вовняному сердаку, називали паном управителем. («Пана по халявах видко», – ганьбливо приказували банатці. ) Гроші за маєстат давно вийшли, та до мене з Сигота приїздили за ліками. Світла тінь поважного Джеордже досягла мене й тут, на пустинних околицях Трансільванії.

У вакації я косив, теслярував, збирав трави, лікував, читав для молоді книги. Під моєю селитвою кипіла білою піною водомия, в якій дівки прали цуря. Русокоса Юлина, онука Стойки, найчастіше оберталася на моє вікно. Я знав, хто потайсвіту підкладає мені тарелі з черешнями і вівсяні колачі. А одного вечора через лящання потоку пробилася й співанка.

Ой, Андрію, муку сію, калачики печу,

Як ня буде мамка бити, я до тебе втечу.

Ой гайова полонина, гайова, гайова,

В суботу би'м піст держала, коби'м Андрійова.

Ой покладу на віконце черлену лелію,

Бери коня, прийди до ня, молодий Андрію.

Голос той струменів, як чиста водиця, і розповнював у мені ріку любови.

І була ніч. Літепна і напахчена матіолою. Я вийшов на бережок з водомиї, де взяв собі за звичай купатися затемна. Фиркав, як жеребець, і струшував з волосся краплі, коли вчув на плечі доторк руки. І вгадав оту руку. І папороть простелилася хрещатими оборками.

А поверх неї місяць кинув шовкове простирадло. І дві пари колін спустилися на нього. Я незчувся, як ми злилися, як вона втягла мене в себе, захопила пругким кільцем. Я тріпотів у тих путах, як птиця. А вона билася, як велика біла риба, – і я боявся, аби не зіслизнула від мене в ріку. Бо тоді я лишуся самотнім обрубком плоті на холодіючій траві. Цвіркун нам тяв на гусельцях свою нескінченну нуту, а струги фосфоричними очима втулювалися на се диво. Потепліло навіть безсоромне око місяця, що обливав берег ясним фіолетом. Я гадав, що та ніч не скінчиться ніколи, та несмілий промінь прокрався через Альпи і розтяв злютовану груду наших тіл на дві чужорідні скибки, котрі досі неприкаяно сувалися по світу і тепер, поночі, прозріли і впізнали свою половинку...

Чого не трапляється в молодости. Та ще в такі безтямно паркі ночі. Але то вже инша історія. Історія серця.

Все нам можна, та не все потрібно. Все нам дозволяється, та не все корисне. Добре б навчитися вибирати не те, що хочеться, а те, що потрібно. Але якщо вибирати лише корисне, то життя буде пісним. Я, приміром, з корисного і красивого частіше вибираю красиве. Серце бере гору над розсудом.

Все, що є природним, – красиве. І доки ти се помічаєш і цінуєш, Природа допомагає тобі.

Дарунки від невдачливого мандрівця Ружічки мали для мене вагу золота. Many я сховав до ліпших часів. А речі довго й любовно перебирав, вигадуючи їм застосування. Надто складаний ножик. Така бавка тут була мені ні до чого. А от саме лезо круппівської сталі годилося на спис. І я його змайстрував – легкий і замашний. Для більшої сили удару і прицільности я окремо вистругав руків'я з жолобком. Запущене з нього древко летіло в ціль, як стріла. Тепер се була перша моя зброя. Її встигла засмакувати й хижа рись – розтягнута шкура сушилася на благому димку. У вільну годину я метав спис у плетений з очерету кружок. Г острив окомір полювача. І бувало, що тричі підряд не змилив жодного кидка. Се мало мене годувати в засніженому лісі.

У писальній книжечці чеха лишалося більше половини чистих аркушиків. Я міг ощадливо вести якісь нотатки. У пляшчині з дерев'яним закальцем я носив медовуху, щоб инколи підкріпити себе в роботі. Сіркачі старанно приховав. Як безцінний дар, рахував я кожну квасолину й горошок. З невимовною радістю віднайшов у нутряних складках сумки вісім пожовклих насінин гарбуза. Але всі вони були здоровенькі. І приспана кров хлібороба зворушилася в мені. Навіть намітив зручну заплавку біля річища. І щоразу, вертаючись з лісу, носив туди кошелю масного торфу. Готуючись до довгих холодів, я неспокійною думкою забігав у весну.

⇐ Предыдущая 5 6 7 8 91011 12 13 14 Следующая ⇒