Мирослав Іванович Дочинець 13 страница

І безсловесну молитву серця я в нього перейняв, послуговуюся нею й донині. Стаєш обличям до сонця чи місяця. Піднімаючи руки до неба, просиш собі спокою і душевної кріпости. Набираєш повні груди воздуху і затримуєш подих. Кладеш руки на груди і злегка натискаєш, видихаючи. Так слід чинити бодай тричі. І сердечні болі вас оминуть.

Коли ми з чоловіками промишляли з криги нерпу, у стійбище спустилися два вертольоти. Прийшли організовувати оленярів у колгосп. Люди в погонах вже виглядали нас на сопках. До мене рушили першого з таким знайомим заклинанням:

«Рукі за спіну! Шаг влево, шаг вправо счітаєм как побег! »

Так я вернувся на свою «золоту» зону. На той час за втечу (точніше – злісне ухиляння від роботи) давали вже десять років. Я вислухав присуд з байдужістю, казенні слова давно вже нічого не важили для мене. І поплівся у свій гробовий дім‑ карцер. На Аркагалі він був такий маленький, що я не міг там підняти руки для «молитви серця». Сповняв її на колінах. Що ж, не я вибирав сей дім, не мені його й гудити. Яма як яма, якраз для того, аби неспішно в ній упокоїтись.

Але я жив, чинно, як і належить вічному арештанту, відсиджував свій термін; Я нікуди не поспішав. Піді мною була вічна мерзлота, наді мною вічне студене небо, а попереду – сама Вічність. То куди спішити?!

А навесні я знову потягся в привільну тундру. Прилип на вирубці до днища лісовоза, а потім, за зоною, скотився в ярок. І знову мене не схопили, хоч погнали назирці весь Колимполк. Перебув на волі пречудове літо і коротку осінь, а під зиму самочинно прийшов до табірної брами. Начальство сторопіло. Відміряли мені за повторну втечу нових 25 років, але в карцері довго не мордували, рознарядили в столярну майстерню. Що ж, дерево – се по мені! Я з охотою стругав держаки на лопати, табурети і зеківські шконки, клепав сирі гроби. Руки тішилися справжній роботі. Та тільки в зимі.

З першим повівом літепла мене знову покликала воля. Я навчив побратима, аби пригріб мене в свіжій могилці на лагерному цвинтарі, а поночі виліз і дав ногам знати. І знову мандрував собі на втіху до перших снігів, а зимувати вернувся «додому». Нові строки вже не було куди ліпити, і я загримів у РУР. Се тюрма в тюрмі, куди збирають непоправних штрафників і методично вибивають з них дурощі, тримають у чорному тілі.

Усе потекло звичним руслом: карцер – барак, барак – карцер... Коли «пресуванню» термін вийшов, заникали мене далі від очей – у комору при лазні. Там я видавав білизну, онучі, обмилки, дезінфікував одяг. Підписуючи моє призначення, «кум» усміхнувся:

«Гадаю, з сього курорту тебе вже нікуди не потягне. Жоден зек не шукає ліпшого від доброго».

«Є один такий», – зітхнув я.

«Ну й дурень», – криво посміхнувся він.

«За що мені такий подарунок? » – запитав я.

«За мрію», – відповів він.

«За яку мрію? »

«За мрію про свободу. Про неї тут можна лише мріяти. І тобі се вдається на заздрість усім».

«Мрії мають здатність збуватись, громадянине начальнику», – сказав я.

А він правив своє:

«Намагаюся зрозуміти тебе і не можу. Маєш усе для того, щоб прибитися до начальства чи до ліпил у шпиталі. Міг би легко пригрітися і в блатних. І строк потік би медом. А ти, як окунь, преш проти течії, гребеш по мілині. Чому? »

«Не знаю, що й сказати вам на се. Ліпше скажу чужими словами: «Яка користь людині, якщо вона здобуде весь світ, а своїй душі зашкодить? Або який викуп дасть людина за свою душу? » Одним словом, не той прикуп, як кажуть ваші блатні».

«Мастиш гарно, паря, але слова на хліб не намажеш. Козирну карту треба заслужити».

«Бог не фраєр, він у карти не грає».

«Ну‑ ну... »

На той час пригнали новий етап. Незвичайний етап – іноземців. Сіроми з останками благородства на лицях і добротної одяганки на собі хиталися на вітрі під лампами. Після переклику їх розігнали по бараках. Я знав, що буде зараз, і тому пішов у свій закут. А вошива громада стягувалася на веселу потіху. Прибутніх вишикували на світлому п'ятачку від дверцят буржуйки, і «дерибан» почався.

Козирні уркачі першими потягли карти. Розігрувався одяг новачків. Фартові вибирали, кому що глянулося. Нещасні люди не розуміли, що від них хочуть. «Плотва» підскакувала і здирала з них шмаття, роззувала. Кодло зладано гигоніло.

Поверх сірих плечей я запримітив майже голого чоловіка з розквашеним носом і наполоханими, як у зайця, очима. Він трусився від холоду й страху в самих спідніх, запущених у розкішні жовті краги, що шнурувалися аж під коліна. Як їх досі не зняли? Тепер черевики зібрали на смердючому матраці круглий банк. За них бурилися матері картярі. Краги переходили з рук у руки, хоча ще красувалися на рідних ногах. Криваві сльозини скапували з носа бідолахи.

Я підвівся і ступнув до юрмища.

«Монаху карту не давати, він читає масть через картон», – писнула якась дрібнота. Мене називали

Монахом, хоч я ним не був. А карта я справді вгадував звіддалік.

Пустенька штука!

«Сього чоловіка я знаю, – сказав я. – І я його заберу».

«Хо! Не ліпи горбуна, Монаше. Ти не міг з ним корешитися – фраєрок із‑ за бугра. В натурі».

«Я чалився з ним у «критці» на твердій землі», – брехав я напропале.

«Не банкуй, мужик, не лізь у нашу правилку! » – пригрозив хтось із шобли.

«Я все сказав», – відрізав я.

Тоді з матраца подав голос законник Гнот:

«Охолонь, Монаше, не ламай гру. Ти правильний пасажир, хоч і не в законі. Про твої подвиги тундра шепче. Ми не переступаємо твоєї дороги, але й ти нас пошануй, сіромашних... »

«Вибачте, б'ю чолом», – покірно схилив я голову і обернувся, щоб іти.

Але його запобігливий голос підсік мене:

«Стопорни, Монаше, не метушися. Якщо тобі конче потрібне се тіло, забирай його. Але шкари нехай скине».

«Ні, він піде в чоботах, – кинув я, як з мосту. – І в своїй одяганці, яку ви повернете».

«Ти припух, мужик, в натурі. Я тільки що виграв його шмаття, а зараз виграю і шкари... »

«Сьогодні виграєш мізер, Гноте, а завтра можеш програти все», – мовив я дуже спокійно, але з металом у голосі.

Потомственні вурки добре розумілися на словах, а ще ліпше на тому, що ховалося між ними. Настороженим оком я вловив, як декілька рук сіпнулися до пазух.

Ні, вони не кинулися б на мене із заточками. Я вже був далеко не той жовторотий етапник з вагона. По‑ перше, тут було кому за мене заступитися. Потилицею чув, як твердіють щелепи «лісових братів» – литовців, як скриплять нари «галицької асамблеї», як прогиркують у дальньому куті грузини. Може, й не довелося б кликати власовську гвардію із сусіднього барака... По‑ друге, смерть, як категорію, я давно вже не ставив у щось, бо тут вона скоріше звільняла, ніж занепащала. По‑ третє, вони добре розуміли, що, як лазебник, я можу зробити з голою братвою що завгодно – пустити в парильню отруйну дезінфекцію, підсипати в одяг якусь заразу (було вже, що тиждень чесалися до кривавих струпів, доки я не зарадив); зрештою, я міг просто спалити їх у лазні живцем. По‑ четверте, я був їм потрібен, як ніхто. Лікував застарілий сифіліс, умів із тундрових грибів витягувати дурман, міг умент зашити рану підрізаного і загоїти її...

«Ша! – рявкнув Гнот. – Що се ви визвірилися? Хіба ми не боржники сього чоловічка? Хіба не ходимо до нього з поклоном, коли припече? Чи ми в натурі розучилися борги віддавати?! »

Стрижені голови неохоче закивали.

«Я теж свої борги не забуваю, Гноте», – сказав я.

«Чули, братва? Забирай, Монаше, оленя і його смердючі лахи. Тут і без них дихати нічим», – і Гнот силувано зареготав. І всі довкола заоскирялися також, хоча нікому не було смішно.

Мій спасенник був молодим греком із химерною історією. Судновласник з острова Кріт. Червоний Хрест зібрав по світу речі і найняв його судно, щоб допровадити їх для полонених Другої світової, що рясно були розсіяні по ГУЛАГу. Захаріос, так звали грека, доставив вантаж у порт Ваніно, його прийняли, розвантажили, а йому сказали: «Дякуємо і до побачення». – «Ні, – сказав він, – я уповноважений доправити речі до тих, кому вони мають належати. Хочу особисто бути присутнім при роздачі. Я хочу сам побувати на Колимі». – «Добре, – відповіли йому. – Будете». Відкрили справу, підв'язали свідків, попитували. Скоро грек зізнався в шпигунстві й дістав 15 років таборів.

Тут Захаріосу не вистачало врятованого мною одягу. Звиклий до палючого сонця, він мерз навіть коло розжареної пічки. А в забої враз обморожувався, шкіра вкривалася плямами, збиралася в гармошку зморщок. Я зшив йому з куфайки рукавиці і бурки, які він одягав поверх своїх хвацьких крагів. Від гріха подалі. Але й се не помагало. Грек чахнув, зсихався від дошкульної студені і недоїдання. Час од часу я просив знайомого лікаря‑ німця, аби клав його до шпиталю. Той згоджувався, бо й сам не раз мною послуговувався, коли треба було визначити діагноз офіцеру або якомусь чинному цивільному. У теплому спокої Захаріос оклигував, і в його очах знову засвічувався оливковий блиск.

Я терпляче навчав його простих, але дуже важливих тюремних премудростей. Не думати про завтрашній день, бо се вбиває. Нічого не боятися, чому бути – того не минути.

Нічого не просити, все добувати самому. Нікому не вірити. Ні за чим не жаліти. Не рахувати дні. Менше лежати, більше рухатися. Не набивати шлунок абичим. Не мити посуд, не витирати брудним рушником тіло. За все братися своїми руками. Не боятися складного, боятися простого. Вірити. Молитися.

Вкрадливо заповзала колимська весна, і в буття наше приходила полегша. Добувалися зелені вітаміни, а часом і якась птиця чи рибина. Раділи скупому, як вицір мачухи, сонцю. Режим м'якшав. Я в біги тої весни не дався, боявся за грека. А тягнути його з собою – заганяти невинного в новий строк.

Захаріос ожив, поволи призвичаювався до зони, бо цілковито звикнути до сього нормальний чоловік не може. За бляшанкою окропу він розповідав мені про свій острів, де майже немає тіні, де огорожі з пахучих олеандрів і троянд, де білий хліб умочують у зелену олію і запивають червоним вином, де під дерева стелять верети і палицями струшують лілові оливи, схожі на очі газелі.

Чотири моря омивають острів Зевса, і лише Егейське море мерехтить дев'ятьма полисками. Ним найохочіше плавав Одіссей, цар Ітаки. Скільки того моря – за тиждень‑ другий можна обійти – а той мандрував двадцять років. Видати, завзятим волоцюгою був Одіссей!

Я розповів Захаріосу, що чув від поважного Джеордже про Одіссеїв сир.

«То правда, – потвердив він. – Для грека домашній сир – як батьківський заповіт. А вино з рідної лози – як ковток любови».

Мореплавець, він багато розповідав мені про моря. А я чомусь запитав про ріку Геракліта: чи справді не можна ввійти в неї на його батьківщині двічі?

«Влітку не ввійдеш навіть раз, – сміявся Захаріос, – бо ріки на Кріті пересихають, і у забур'янених руслах дрімають собаки, і гендлярі залишають там свої гарби».

І про Сократа розповідав, який ніколи нічого не писав, а мудрощі розсипав, обходячи базари. І про Гіппократа, що повчав лікарів спочатку самим вилікуватись, і скрушався, що в лікуванні щось тямить лише кожен десятий лікар... (І се правдиво на віки).

Наступної весни закрайки озера довго ще хапав льодок, а іржаві сніги ніяк не сходили з яруг.

Провіщалося пізнє гниле літо. Але небеса стояли такі врочисто чисті й просяяні, що вчувалася в їх банях музика, як над чумом молодого діда Тику. Коли я пропікав у залізній бочці одежу від вошей, на тілогрійці Захаріоса вигорів арештантський номер.

«Се знак, – сказав я йому. – Готуйся».

За кілька день грека спішно викликали до начальства. Виявляється, його батько був відомим у православному світі священиком. Довідавшись про долю сина, підняв таку бурю, що недобрий відлунок її дійшов і до московських веж.

Захаріос прибіг з пакунком прощатися. Невміло гасив радість на лиці. Упав мені на груди й розплакався:

«Виживи, брате! Бережися. Я хочу, щоб ти скуштував батькового сиру і мого вина, щоб почув спів моєї сестри Платониди. Щоб притулився рукою до Сократового сліду на камені... Одне тебе благаю: виживи! »

Що я міг, табірний вічник, йому обіцяти? Я не знав, чи виживу, але те що душа моя буде жити – се я знав достеменно. Про се шептала вона сама. Душа, що була моєю, але мені не належала.

Я легко відштовхнув його від себе, як робив се з лісовими пташками, що колись потрапляли в мої сильця:

«Лети, пливи, брате. І поклонися від нас, рабів, вольній Елладі».

... Ось така моя колимська історія. А хто не повірить, хай прийме за казку. Така присловиця ширилася тоді там.

Дуже помагала мені молитва одного мудрого чоловіка: «Господи, я прошу не чудес і не міражів, а сили кожного дня. Зроби мене уважним і допитливим, щоб у строкатості буднів вчасно зупинитися на відкриттях і досвіді, які мене схвилювали. Убережи мене від страху пропустити щось у житті. Дай мені не те, що я собі бажаю, а те, що мені дійсно необхідне. Навчи мене мистецтву маленьких кроків».

І от – сталося. Смерть одного стала подихом життя для багатьох. Люди, як скресла крига, зрушилися з вічної мерзлоти. Відтавали й серця, на бляклих, ще підморожених, овидах замайоріла воля. Дощечки набули більшої вартости, як хліб, – з них робили дерев'яні скрині в дорогу. Лагерні писарі здували пил років з тек «Дело», висліпували лілові чорнильні мережива і перекреслювали їх черленими грифелями. Хрестили волю нашу.

Мені з кучерявою арештантською метрикою надія слабо всміхалася. Таких, як я, звільняли неохоче. На когось ще мусив спиратися той сатанинський тюремний вавилон. І хтозна, скільки б я ще гнив по задвірках зон, якби не геолог Кадочніков. (Якось так повелося, що на життєвих вибоїнах, як стовпи верстові, стрічалися мені славні люди, і я ліпився до них, і вони до мене ліпилися. Так і долалася путь. )

З Кадочніковим уперше ми перетнулися в етапі на Вишеру. Студебекер здох серед безмірних снігів, і ми, шестеро невільників і конвой, тижнювали просто неба. Я навчив їх, як укласти з ялинника колибу, розпалити на снігу колодник, затим вигорілий розгребти в боки і лягати всередину, аби не задубіти до ранку. Навчав солдатиків полювати, та в них руки до того не стояли. Може, в чоловіка ще поцілили б, та звір хитріший. Тоді Кадочніков вирвав у котрогось із рук «пепешку» і подав мені. І я вполював лося. Потріскували перші зазимки, лосі забралися в гущавину, де сніг ще не накрив корм. Лось – обережний і суворий звір, його треба бити наповал, бо поранений він стає на задні ноги і передніми збиває нападника і жорстоко топче. Все се я знав від старовірів, до яких прибився, коли блукав у бігах.

Я запік м'ясо так, як робили вони. У ямі по коліно розпалив великий вогонь, вибрав жар, склав загорнуту в мох лосятину, згори прикрив пласким каменем. А на нього нагріб жару і підкинув дрівець.

«Ти чисто схожий на слідопита», – сказав Кадочніков, коли ми ситно наїлися і напилися чаю з жолудя.

Я не знав, хто такий слідопит, і він охоче переповідав мені книгу якогось американського писателя. А я натомість розповів йому про Чорний ліс. Часу було доста. Тиждень подарованої свободи. Я не знаю, за що сидів Кадочніков. Там незвично було звідати, якщо чоловік сам не розказує. Волосся на його голові золотаво переливалося – тавро амонітового заводу.

І от зараз він сидів за столом з особістом, бородатий, рум'яний, у рипучій шкірянці, і з суворою теплотою позирав на мене.

«Він? » – запитав особіст.

«Він», – потвердив Кадочніков і ляснув долонею по рудій теці мого колимського життєпису.

Мене спровадили в сіни, але я чув, як вони гиркалися.

«Як я його оформлю, – кипів начальник, – коли він ніяких документів не має, крім сторіночки показань і п'яти‑ шести вироків уже в ув'язненні? їх вистачило б на цілий барак».

«Мені чхати на документи, – протяжно гудів Кадочніков, – мені не папірець потрібен, а він. Такі люди – скарб для сього діла. Чи вам не достатньо моїх повноважень? »

«Не в сьому річ. До вашого мандата немає зауважень. Але ви й мене зрозумійте... »

Другого дня мене викликали в адміністрацію з речами. Які там речі: дротяна дримба, книжка, алюмінієве горня, кістяний ніж (не холодна зброя), іконка від Захаріоса – усе своє я носив за пазухою. Кадочніков кинув мені під ноги пак з амуніцією і поклав на плечі лапаті ручища:

«Вперед, слідопите! »

Він виявився знаним геологом, і тепер мав від уряду важливе завдання – розшукати сліди бельгійських експедицій початку XX століття, за чиїми розвідками іноземні конфесії збиралися відкривати тут добувні промисли. Та завадила революція.

Так ми, дев'ятеро відчайдухів на чолі з Кадочніковим, пустилися колимськими нетрями, щоб скласти карту цінних копалин. Тривали сі переходи два літа від снігу до снігу, і звершили їх лише п'ятеро. Двох прирізали збіглі вурки, одного прибив ведмідь, а четвертий бідолаха зірвався з урвища. Якби я мав дар того американського письмовця, я б описав наші мандри докладно – веселенька й не дуже вийшла б книжечка. А так – много говорити...

Кадочнікову дали орден і кафедру в столиці, мені ж він виклопотав «вольну» і тягнув із собою в Москву. Та куди – я й далі не мав паспорта, лише «справку» про звільнення. Тож мусив і далі держатися місць, де не стоять над душею начальники, де закон править тайга. То лише новакам вона здається мертвою, мовчазною і похмурою. По правді ж тайга повна життя і чар, які запановують над тобою. Коли починаєш пізнавати її первісні, безкраї пустелі, вона скоряє тебе, приймає таким, яким ти є, розчиняє в своєму зеленому вирі. І ти вже її навіки.

Роками мандрів, як камінцями в бурхливій поточині, перескакує моя пам'ять.

У Владивостоці я завербувався на тайгові промисли. Тут радо брали непевний народ. Замість фотокартки в паспорті їм досить було твого обвітреного лиця і порубцьованих рук. А печаткою служив влучний стріл у 5‑ копійкову монету з двадцяти метрів. Я сю печатку тріснув їм легко. На довгі роки прийняла мене уссурійська тайга. Наскільки тоскна, глуха і дика, настільки ж суворо красива, ситна і суголосна моїй душі.

Моїм супряжником на мисливських уходах був китаєць Чан Бао, мовчазний і повільний, як тінь, чоловік. Мене вражало, як він при своїй малорухливосгі все встигав, усе видів, чув і все знав.

Перше, що він зробив, коли ми дісталися на віддалену займанку, – помолився духові лісу Каньгу. І той відповів цівканням птиці, сиріч благословив наш намір. А було й инакше, було, що сердитий Каньгу жбурляв у нас каміння з гори, посилав навперейми свого князя‑ тигра, карав нищівною мушвою. Коли ми натрапляли на жертовну кумирню, складену з кедрової кори, Чан Бао залишав там грудку цукру і дрібку догану. Якщо провощений папір там був цілим, він поновлював на ньому напис‑ молитву. А оскільки чорнила не було, то для сього робив собі надріз на долоні. І обводив вичахлий клинопис. То була писемна молитва неписьменного. Молитва крові.

Чан Бао навчив мене не переступати лісового закону. Не стріляти в звіра тричі. Якщо не поцілюєш першими двома кулями – той звір не твій! Не кидати рибу у воду, вогонь у ріку, камінь у небо і воду не лити у вогонь.

Чан Бао призвичаїв мене до речей, сповнених мудрої простоти і глибокого змісту. Бо за всім, що стається з нами, прихований якийсь смисл. І сей смисл, якщо його розуміти, служить нашому розвитку. І все, що стається з нами – повинно ставатися. І в сьому не треба винити нічого і нікого, в тім числі й себе. Бо се є даром досвіду, вищими уроками.

Чан Бао усе робив без зусиль. Як природа. Трава просто росте. Квіти просто цвітуть. Риба просто плаває. Птиці просто літають.

Так і Чан Бао жив у тайзі. Дитина лісу, він народився в мисливській фанзі. Був виколисаний на цупкій папороті і виплеканий молочком з товчених горіхів і дикого маку. Бліда прозелень навічно забралася у вузькі шпарини його очей. Ліс жив у ньому. Одним черком кресала він у зливу викрешував вогонь, і його дрова ніколи не курили, і дим не їв очи. Він міг собі влаштувати кубельце під снігом, ходив болотами на палицях, сам себе витягував із сипких пісків. Чан Бао міг добути з кістки мастило для зброї. До ранку (коли й спав? ) він висушував м'ясо вбитої звечора косулі. Він знав спосіб як безпечно споживати падло, коли немає свіжини. Під дощем у кліп ока міг спорядити з кори амбрелу, бо найменший дощ у тайзі вимочує до нитки.

Під орудою Чан Бао я осягав найвищу науку лісового путника: не залишати власних слідів, зате пильно читати чужі. Надламаний прутик підкаже, коли й куди прямував мандрівець, якого він зросту, чи молодий, чи старий. Молодий ходить легко, ступає на носок. Старий більше тисне на п'яту. В найглухішій глушині не сховаєшся від зіркого ока слідопита. Зате сам Чан Бао слідів не лишав жодних.

Скільки сходили ми з ним доріг, скільки пережили приключок!

Літньої пори на дикого звіра ми полювали або на світанні, або в ранні сутінки. Бо за днини звір залягає в хащах. А ще ловцеві на руку, коли вогкий лист приглушує ходу. Тоді можна підійти близенько. На кабана нас виводила щетина на смолистих стовбурах ялин, об які той любить тертися. А восени – витовчені ями, в яких дикуни валяються. І ми стріляли в них, обважнілих намерзами, майже впритул – і льодяні бурульки з шерсти розліталися, як гірський кришталь.

Ізюбрів ми підкликали берестяним ріжком, втягуючи в себе повітря. Вони підходили роззираючись і, підкошені кулею, намагалися впертися рогами в землю. А потім падали на коліна. Якщо поблизу каркнула ворона, чистячи об гілку дзьоб, ми знали, що поціггили. Сі птиці першими провіщали в лісі смерть.

Ми варили панти і висушували хвости, а із задніх ніг оленя витягали жили і сушили їх. Така в лісових стрільців робота, що годує не тільки їх.

Ведмедів ми уникали. Коли вони свальбують, то страшенно злі, ганяються навіть за птицями. А так се мирні лісові насельці, що живляться черемхою, корінням росянки, жолудями і дикими ягодами. Сліди ведмежих зубів і пазурів на корі підказували нам, де шукати дупло з медом. Лише зрідка ведмідь добуває м'ясо і закопує його в землю. Йому потрібен якийсь час, аби призвичаїти шлунок до м'ясного їдла. Не так, як у людини – їсти все, що очі видять.

Не раз ми ночували в їх стовбурових барлогах, ведмеді люблять облаштовувати собі осідки в коренищах старих тополь. Під себе ми стелили кору коркового дерева, вішали унти на сучки, зброю клали на низенькі розсішки, аби не намокла і була напохваті. З підвітряного боку палили огнище. Блаженні то були вечори. Надто над ріками, чиїми руслами сунула з моря темною лавою на нерест кета. Виснажена довгими милями й поранена на кам'яних порогах, верталася до родових витоків, щоб самій залишити потомство й загинути. А мені тими вечорами марилася Тиса – як я купаю в ній коня і він твердими гумовими губами лоскоче мені шию.

Тайгу в таку пору наповнював загадковий шепіт. Чан Бао в дрімоті крізь рідкі зуби пускав дим з люльки, а з ним і тягучі слова:

«Ніколи нікуди не поспішай. І завжди встигнеш... Не хапайся гарячково за роботу – і все зробиш вчасно. А якщо не зробиш, то й не біда, зробить хтось инший... Не вбив звіра – не біда, то не твій звір... Слухай, що говорить вода; дивися, що показує вогонь; черпай розум лісу. Вони старші за тебе і навчать, як чинити... Якщо хочеш щось дістати, перше дай те, що хочеш дістати. Завжди давай першим. Якщо не маєш що дати, дай усмішку чи молитву. Все годиться для давання... »

Я ніколи не помічав, щоб Чан Бао хворів. Та все ж якось я запитав його про се.

«І вода хворіє, і дерево хворіє, і князь тайги хворіє. То як не хворіти Чану?.. »

«А як ти лікуєшся тоді? »

«Чан не лікується. Чан лягає біля потічка між двох дерев і нічого не робить, нічого не їсть, нічого не думає. Лежить скільки треба, поки коріння дерев не втягнуть хворобу в землю і вода забере її в море... »

Спав він завжди просто неба, лише в нищівні морози ховався під дах. А коли ладився на сон, клав під себе торбочку з сіллю. Хоча сам соли майже не вживав. Не бачив я, щоб він коли‑ небудь мився. Зате в соляній ропі вимочував онучку і розтирав нею тіло, кректав, розчервонілий як рак.

Зимою ми соболювали на «мостах». Через річку перекидався колодник, на ньому з прутиків мостилася дрібна огорожа з вузьким ходом. А в ньому – волосяна петля на паличці, що впиралася в маленьку зарубину. До палички прив'язувався камінець. Коли соболь заплутувався, камінець падав у воду і тягнув його за собою.

На тигра ми не полювали ніколи. Тигра ми самі остерігалися. Надто коли він ревів у хащі і бив себе хвостом. Тоді тигр готовий на все. Чан Бао перемовлявся з ним гучним поважним голосом, запевняв, що не хоче переступити йому дорогу. І тигр ішов собі. Але траплялося, що звіринці замовляли нам тигренят. І тоді збиралася ватага битих ловців. З ними якось ув'язався і я з цікавости. Китаєць з нами не пішов, відмахнувся: «Радше я за вас молитися буду».

Ми вистежили тигрицю з малими і зчинили гармидер із стріляниною, а тоді пустили зграю псів. Тигренята кинулися врозтіч, ми їх хапали і в'язали. А тигрицю мусили застрелити, бо інак наробила б вона біди. Сумне то було видовисько. Я дав собі слово, що більше до такого не прилучуся. І повернувся до Чана Бао.

Він, як завжди, дрімав на теплому кам'яному кані, не випускаючи з губ люльки. І шкірою чув кожен порух довкола. Над нами розкинула срібні коромисла Дівка з відрами (під її сузір'ям і я народився). Небо просікла зірниця і впала в низовині Кусу на. (У тому місці, за тутешніми пересудами, слід шукати женьшень. ) Короткий зблиск, коротке сяйво. Як і моє життя. Хіба воно не подібне до спалаху блискавки в небі? І дні мої‑ хіба не дощові потоки, що стечуть з гір у долину і всотаються в пори землі? Ті ж крихти вічности – як і мигтіння звізди, як гук пугача, як воркотання стрімчака, як мирне хропіння Чана...

Мене опосідала світла печаль. Ми пережили день, перебудемо ніч і знову зустрінемо сонце, що покаже нам свіжий слід копита. У сей день ми ввійдемо з легким серцем і любов'ю до всього околичного, навіть до звіра, якого будемо добувати. Нікому не відомі, загублені в пущах, ми створюємо радість, добробут і полегшу для инших. То хіба наші дні, наші години не варті того, щоб їх прожити? Хіба на сій землі ще є такі, як ми – мізерні служки, що вправляються щодня в науці віддавати те, що шукають? І се є наш талан, наша нагорода.

У нас не було минулого, і майбутнє належало не нам, а долі. У нас був лише ласкавий дарунок сьогочасної миті. І Чан привчив мене його вдячно приймати.

Весь довкружний світ вміщався в сльозавих прорізах його очиць. Мене вражало його вміння все помічати і розуміти природу сущого. Ось фазан біжить, хитрує, плутає сліди. Але поспішати за ним не варто, бо він повернеться і лише тоді мовчки злетить. Вітер у негоду рве на всі боки дим – дощ ущухне. Якщо мряка піднімається і глухне голос – буде сильний дощ. Суха імла теж віщує негоду. Скільки рятівних дрібниць нашіптує природа. Щоб добре виспатися, спати треба ногами до стіни. А житло влаштовуй дверима на ріку. Мокре взуття в переходах не слід міняти, так ліпше зігрієшся ходьбою...

Пригадую, як Чан Бао щоразу пожвавлювався, коли зачував маленьку сіру сойку, яку називав лі‑ у. Одразу ж кидався на те місце, з якого вона подала голос, бо птиця швидко зривалася й тютюкала десь‑ інде.

«Віднаджує нас від дорогого кореня панцуй», – хитро всміхався китаєць.

Ми ревно прочісували хащі, і одного разу нам пощастило. Чан Бао впав на коліна й молитовно притис долоні до грудей. Я не бачив нічого прикметного, а він розчистив паличкою листя довкола невисокої рослини з чотирма листками. Кождий великий лист складався ще з п'яти менших, а посередині – маленькі круглі коробочки. Чан Бао з трепетом викопував корінь кістяною лопаткою, аби не обірвати жодну волосину. Далі змив ґрунт і вклав корінь на мох у берестяному жолобку. Так я вперше побачив женьшень, корінь, що лікує всі недуги і старим повертає бадьорість серця. Поважний Джеордже марив про нього все життя.

Але ми не спожили той женьшень, обміняли його на просторий намет і рибальські снасті. На те, що підпирало наше рукомесло.

Перед тим як ми покинули місце коштовної знахідки, Чан Бао з чотирьох сторін сколупнув мох на деревах і скрутив бантом гілки черемшини. То він залишав знаки для шукачів. За ними вони зможуть вирахувати инші ймовірні місця.

У тайзі все підвладне своїм законам. За ними Чан Бао вчив мене шукати й золото. Майже казкова історія. Перше треба знайти таку річку, проти якої в морі є острів. Се певна прикмета, що долина буде золотоносною. Тоді піднімаєшся рікою вгору і шукаєш таку притоку, аби проти її гирла стояла скала (що крутіша, то надійніше). Причім, прямолінійно від скали має розлягатися долина не менша ніж два кілометри. Притокою простуєш угору і обстежуєш струмки. Щоправда, тут уже не обійтися без самого чуття на золото. Китаєць такого чуття не мав. А я, виявилося, маю. І се його дуже захопило. Бо я не оповідав йому ні про Чорний ліс, ні про черлену скалу із золотим піском. Та й сам не заглядав за овиди задавненої бутности.

Ми знайшли золото на річці Арму, неподалік Сіхоте‑ Аліня. Великої радости се нам не принесло, зате підкріпило наші статки. Чан Бао справив небозі гарну фанзу на мисі Анни. Сам він не вмів поводитися з грішми. А я відклав свою частку до ліпших часів, коли прийдеться вийти з лісів на люди. І оказія така приспіла раніше, ніж я сподівався.

Якомога більше спілкуйся з обдарованими людьми, щоб живитися їхнім розумом і талантом. Вони не завжди прилюдні, часто затінені иншими. Розумний стає позаду, щоб бачити все, що діється спереду. А дурний стає попереду, аби його всі бачили.

⇐ Предыдущая 8 9 10 11 12 131415 16 17 Следующая ⇒