Кулик Борис Миколайович 4 страница

4. Власне-називні, до яких належить назви книг, часописів, картин, музичних творів, написи на вивісках та ін., пор.: " Собор" (назва роману О. Гочара), " Диво" (назва роману П. Загребельного) та ін.

В окремих працях власне-називні речення позбавляються статусу речення. Назви книг, часописів, картин та ін., що складаються із слова або словосполучення з номінативним значенням, виражають судження існування і вживаються для того, щоб позначити, виділити який-небудь предмет або явище, вказати на нього, розкривши його значення та призначення назвою. Таким чином, це не просто слова, а речення. Вони набувають комунікативного навантаження у процесі спілкування і характеризуються констатуючою інтонацією.

5. Спонукально-бажальні номінативні речення, в яких стверджується необхідність або бажаність того, щоб предмет, названий іменником у називному відмінку, став наявний. Цей тип речень лексично обмежений. До них належать усталені в мові виробничі команди або військові накази чи розпорядження, категоричні вимоги тощо: Документи! - Документи у нас, товаришу, різні, - сказав повстанець... (О. Довженко). Сюди ж відносяться " скам'янілі" форми виразу вітання у формі називного відмінка типу Добрий день! Такий підхід є дещо суперечливим, оскільки подібні словосполуки становлять нечленовані одиниці і належать до еквівалентів речення.

6. Номінативний теми. Цей різновид односкладних номінативних речень у більшості посібників не відносять до складу речень (див.: (Пешковский А. М. Русский синтаксис в научном освещении. -7 изд. - М.: Учпедгиз, 1956; Галкина-Федорук Е. М., Горшкова К. В., Шанский Н. М. Современный русский язык. Синтаксис. -М.: Учпедгиз, 1958. -126)), інколи підкреслюють його суперечливий вимір: то реченнєвий, то нереченнєвий (Сучасна українська літературна мова. Синтаксис. -К.: Наукова думка, 1972. -С. 261-262 (розділ написаний П. С. Дудиком)).

" Називний теми", подібно до інших різновидів номінативних речень, є реченням, оскільки являє собою інтонаційно самостійну комунікативну одиницю - через неї мовець повідомляє про наявність у свідомості уявлення і викликає аналогічну асоціацію у свідомості співрозмовника (див.: (Адмони В. Г. О двусоставности предложения // Ученые записки. - Л.: Ленингр. пед ин-та иностр. яз. -1955. -Вып. II. -C. 147-148)). Від інших різновидів номінативних речень він відрізняється тільки констатацією уявлення про предмет, а в типових різновидах номінативних речень стверджується буття, наявність предмета або його необхідність та ін.: Син! Дванадцять років, а вже біжить на поміч (М. Стельмах); Сибір. І соловецькі келії, і глупа облягає ніч пекельний край і крик пекельний (В. Стус). У " номінативному теми" наявне уявлення про предмет, що потім може розгорнутися і уточнитися. Термін " номінативний теми" або " називний теми" найточніше відтворює функціональне призначення таких конструкцій.

Порівняно невелику групу утворюють речення з нульовим присудком (його еліпсом) та обставинами типу знову, раптом, в яких предмет подається у процесі його розвитку або вияву: Раптом село... Вся уява там (П. Вернигора). Такий тип речень більше ознак має двоскладної структури, хоча подібного типу обставини стосуються всього речення в цілому.

Субстантивно-якісно-оцінні речення. Особливу групу односкладних тільки за формально-граматичним вираженням утворюють речення, в яких головний член - іменник якісно-оцінної семантики. Такі речення О. О. Шахматов назвав " іменними присудково-безпідметовими" і поділив їх на дві групи відповідно до значення лексично невираженого суб'єкта: 1) речення особові, в яких суб'єкт відповідає означеній або неозначеній особі; 2) речення предметні, в яких суб'єкт відповідає предмету або явищу (див.: (Шахматов А. А. Синтаксис русского языка. -Л.: Учпедгиз, 1941. -С. 62)).

У граматичній літературі питання про склад і повноту такого типу оцінних речень викликає розмаїття думок. Одні лінгвісти (О. М. Пєшковський, О. С. Попов, О. Г. Руднєв та ін. ) вважають їх двоскладними неповними, інші (і. О. Попова, К. М. Галкина-Федорук) розглядають такі речення як номінативні, тобто як односкладні повні.

Речення типу Краса! виражають двоскладне судження без вербалізованого (словесно невираженого) суб'єкта-поняття. Такі речення вміщують оцінку того, про що йде мова, або того, що є предметом спостереження. Тому вони є д в о с к л а д н и м и неповними з опущеним підметом.

§ 55. Номінативні речення

Односкладні речення, що означають буття (констатують

наявність чи вияв стану, стверджують існування певних

предметів, явищ, подій), називаються номінативними.

Головний член номінативних речень буває виражений

іменником (рідше особовим займенником, числівником) в

називному відмінку, а також кількісно-іменним словосполученням, на-

• Курс сучасної української літературної мови (за ред. Л. А. Булахов-

ського), т. II, 1951, стор. 68.

приклад: О люба Інно, гіІОіСгіСІ Інно! Я— сам. Вікно* Сніги...

Я ваші очі пам'ятаю, як музику, як спів. Зимовий вечір. Ти*

ша. Ми (Т. ).

Незважаючи на те, що номінативні речення не мають

виразних часових ознак, ідея буття, яка відбивається в них,

здебільшого сприймається під знаком теперішнього часу. В плані

минулого часу, дещо подібного до теперішнього історичного, ці

речення сприймаються тоді, коли виражають спогади про

минуле або коли значення минулого часу виявляється в суміжних

з ними двоскладних чи безособових реченнях, наприклад:

1. Баку. Шумить Каспійське море (С). 2. Весна. 1944 рік.

Прифронтовий аеродром. Сніг, сльота (І. Греб. ).

«Через те, що номінативні речення позбавлені виразних

часових ознак і їх час визначається сусідніми реченнями —

двоскладними або безособовими, виникає потреба, — говорить

Л. А. Булаховський, — супроводити називні речення хоч одним

двоскладним або безособовим, яке ніби створює для називних

речень якусь рамку, без якої вони легко могли б розсипатися.

Практично називні речення часто попереджаються або

замикаються реченнями іншої структури» К

Отже, в контексті номінативні речення можуть займати

різне місце, наприклад: 1. Ніч. Десь далеко чути вибухи

снарядів, гуркіт обозів (Корн. ). 2. З неба смутно поглядають бліді

зорі. Ніч (Я. У. ).

Номінативні речення можуть бути розповідними (зокрема з

вказівною часткою ось, он), питальними,

розповідно-окличними і питально-окличними; притому вони можуть бути емоційно

забарвлені, мати різні модальні значення, яких їм надають

відповідні модальні слова й частки, а в усній мові — відповідна

інтонація, наприклад: 1. Рубіжне... знову путь... Володине...

Кабанне... Нарешті, Сватове, і крикнув потяг: «Стій! » (С).

2. Вже станція... завод... і рейки заблищали під безліччю

огнів... Ось робітничий клуб... (С). 3. Плані Наказ!

Облога хліба! Штурм! Атака! Боротьба! Недарма стогнала

скиба, кучерявилась сівба (Р. ).

Коли потрібно показати наявність великої кількості

названих предметів або інтенсивний вияв явища чи стану,

вживаються повторні номінативні речення, наприклад: 1. Тополі цвіт,

тополі цвіт. Вода в цвіту. Шепоче вітер поміж віт. Ми на

мосту (С). 2. Тиша над містом. Тиша (Мал. ).

Номінативні речення можуть виступати групами.

Сполучаючись між собою за допомогою інтонації й сполучників

сурядності або тільки інтонації, номінативні речення можуть

відділятися одне від другого, а також від суміжних неномінативних

речень різними знаками (комою, крапками, крапкою), напри-

1 Курс сучасної української літературної мови (за ред. Л. А. Б у л а х-о в -

ського), т. II, К., 1951, стор. 71.

клад: 1. / день, і дим, і даль, і рими, бадьорий крик, ба-

дьорий спів. Шумлять міста (С). 2, Темна ніч. Чорні

хмари, ніби великі хвилі, насуваються одна на другу. Дощ...

Блискавка... Грім... (Коц. ).

Головний член номінативного речення, виражений називних*

відмінком іменника, будучи організуючим центром речення,

часто має при собі залежні слова — означення, додатки,

обставини.

Означення при головному члені можуть бути як

препозитивні, так і постпозитивні. Найчастіше означення бувають

виражені прикметником (рідше дієприкметником, числівником,

займенником), наприклад: 1. Темний осінній вечір. З далеких

узворотів, понурих провалів виповзли чорні стовбури хмар

(Г'ал. ). 2. Ліс і вітер. Ніч зимова. Страшно, страшно в тьмі

такій (С).

Не завжди легко можна розрізнити речення, в яких

прикметник виступає простим присудком, і ті номінативні речення,

в яких прикметник виступає означенням, узгодженим з

іменником — головним членом. Засобами синтаксичної

диференціації в таких реченнях є порядок слів та інтонація з

урахуванням, звичайно, контексту, в якому знаходиться речення, а

саме:

Препозитивний прикметник здебільшого виступає

означенням. Таке означення не виділяється наголосом і вимовляється

разом з пояснюваним іменником без паузи; наголосом

виділяється пояснюваний іменник, тобто головний член

номінативного речення (див. перший наведений нами приклад). Також

при інверсивному порядку слів (див. другий наведений нами

приклад).

Постпозитивний прикметник, якщо він не відокремлений,

здебільшого виступає іменним присудком, який інтонаційно

виділяється наголосом і відділяється від пояснюваного іменни-

ка-підмета паузою, наприклад: В чаші Карпатських гір лежить

Борислав. Чаша глибока. На рубчастих краях її іскряться

сніги (Нагнибіда).

Але бувають і такі випадки, коли визначити тип речення

(номінативне чи двоскладне) буває нелегко. Так, наприклад, і

як номінативне, і як двоскладне може сприйматись вимовлене

з неоднаковою інтонацією перше з таких речень — Пісок

сипучий по коліна. Ми їдем... меркне день (Тютчев). Якщо

наголос на іменнику пісок і дальші три слова (сипучий по коліна)

вимовлені рівним тоном без паузи, це надає реченню

констатуючого значення: предмет тільки називається, уявленню

предмета («пісок») приписується тільки те, що він існує, як пісок.

Це ж саме речення може сприйматись і як двоскладне, якщо

після словосполучення пісок сипучий зробити паузу, а

прийменниково-іменникове сполучення по коліна виділити

наголосом.

Отже, беручи до уваги такі ознаки, як порядок слів,

інтонація, а також контекст, в якому перебуває дане просте

речення, безсумнівними номінативними реченнями (з прикметника-

ми-означеннями) слід вважати такі: 1. Київські вулиці. Вечір.

Каштани. Очі зелені, небо рум'яне. Квіти барвистії, шум маши-

новий, вітру серпневого дотик шовковий (С). 2. Прапори

просторі, як вітер, і квіти, як сяйво, великі, і сонячні грози

оркестрів, робочих капел голоси (Б. ). (Порівн. двоскладне з при-

кметником-присудком: А небо тихе і безмовне, на ранок —

зоряні гаї — С).

Кілька прикметників до іменника в називному відмінку

(вони майже завжди бувають препозитивними) слід вважати

означеннями до головного члена номінативного речення (звичайно,

при відсутності дієслова-присудка), наприклад: Жовтень.

Темно-сірі осінні ранки. Безбарвні безрадісні дні (Я. Гри-

майло).

З номінативним реченням, при головному члені якого є

узгоджене означення, не слід змішувати: а) односкладне

окличне речення, в якому при іменнику, що має форму

називного відмінка, є узгоджений займенник який (яка, яке, які)

в ролі підсилюючої частки, наприклад: Весна, весна! Яка

блакить! Який кругом прозорі (Т. ); б) односкладні питальні

речення з емоційно-експресивною часткою що за, наприклад:

Що за вітер з-за гори (Мал. ). «Такі речення суміщають із

значенням наявності, буття названого явища значення оцінки

його» * і тому до номінативних речень не належать.

Означення може бути виражене іменником узгодженим

(прикладка) і неузгодженим, наприклад: 1. Степ донецький,

край отецький, вітру посвист молодецький, хмари-прапо-

ри, дим заводів, птичі зграї, і сніги, сніги безкраї, і копри,

копри (С). 2. Ось їх могили. Приклонім чоло (Р. ).

В номінативному реченні в ролі означення може виступати

(в постпозиції) відокремлений дієприкметниковий або

прикметниковий зворот, а також підрядне означальне речення,

наприклад: 1. Десять чорних кімнат, налитих пітьмою по самі

вінця. Вони облягають мою кімнату (Коц. ). 2. Батьківщина

М. В. Гоголя. Лани Полтавщини... Задумливі верби над ставом.

Кучеряві гаї. Будинок Ніжинської гімназії вищих наук, де

вчився майбутній письменник... Старовинний парк, алеями

якого гуляв Гоголь-гімназист C газ. ).

Додатки та обставини (місця і часу) в номінативному

реченні також бувають препозитивними і постпозитивними. Додатки

при головному члені, як і в двоскладному реченні, бувають

виражені іменниками в непрямому відмінку, а обставини — або

іменниками в непрямому відмінку, або прислівниками, напри-

1 Грамматика русского языка, т. II, ч. 2, Изд-во АН СССР, 1954,

стор. 65--66.

клад: Жайворон у небі, жита коливання, в мареві

тремтливім села і сади (С. ).

Такі номінативні речення вимовляються з логічним

наголосом на головному члені, що і надає реченню значення

констатації.

Номінативні речення, як правило, є повними, інтонаційно і

змістом закінченими. Неповними (тобто з відсутнім головним

членом) вони не бувають.

Найчастіше речення з обставинами, зокрема з обставинами

місця, своєю будовою бувають дещо подібні до таких

двоскладних неповних речень з обставинами, присудок-дієслово в яких

відсутній, але його можна встановити, виходячи з змісту

попереднього речення. Наприклад, в уривку — Замети. Холод,

Сніг. Юнак з приволзького села у мене зліва біг. Праворуч —

білорус, який в атаці перший раз (Підсуха) — останнє речення

є неповним: при наявному в ньому підметі обставина місця

праворуч стосується до відсутнього в даному реченні

присудка — дієслова біг, який можна встановити з сусіднього

речення. Неповним слід також вважати виділені речення в такому

уривку: Що згадав у непокою, що привиділось тобі? Чи за

дальньою рікою переправи голубі? Чорні дзоти на

заводі, тягачі, осінній шлях, служба в танковій бригаді?..

(Мал. ).

Номінативні речення з обставинами місця подібні і до таких

неповних (еліптичних) речень з іменником-підметом і

обставинами місця, в яких усунення дієслова-присудка диктується

вимогами ритму або ж в яких наявність присудка стилістично

себе не виправдовує, тому і встановлювати його немає потреби.

Прикладами неповних (еліптичних) речень цього типу можуть

бути такі: 1. В росі Тарасова могила, навколо— мармур

і чавун (С). 2. Зліва поле, справа поле, — спереду затон.

їдуть, їдуть комсомольці на родимий Дон (Мал. ). 3. В чистім

полі жовте жито, там козаченька вбито (Фр. ).

В мовознавчій літературі питання про те, чи в номінативному реченні

можуть бути при головному члені обставини, виражені прислівником або

іменником з прийменником, на жаль, залишається ще й на сьогодні

недостатньо з'ясованим. Так, О. М. Пєшковський, розглядаючи головний

член номінативного речення як присудок, вважає, що межею, яка відділяє

номінативне речення від неповного з відсутнім присудком-діесловом є

обов'язкова відсутність в номінативному реченні «специфічно придієслівних

(розрядка О. М. Пєшковського) членів», що чим важче заповнюються такі

неповні речення (тобто з опущеним присудком. —Б. К. ) дієсловом і чим

менша в їдому потреба, тим ближче вони стоять до номінативних 1. На цій

підставі друге з наведених ним речень, вживаних у ремарках драматичних

творів — Бедная, но чистенькая комната. В глубине дверь в переднюю —

О. М. Пєшковський відносить до неповних.

Л. А. Булаховський вважає, що і речення з іменником в називному

й наявними обставинами, але відсутнім присудком-дієсловом, перебуваючи

1 А. М. Пешковский, Русский синтаксис в научном освещении, М. „

1956, стор. 377.

серед номінативних речень (а постпозиції), може набувати номінативного

значення. Ілюструючи це твердження таким прикладбм — Веселі обличчя,

усмішки ясні. Серця бунтівливі, бадьорі пісні. У сніжному морі гудків перегук. Гаї

неозорі піднесених рук. Все ближче комуна під крики «віват»! Це ти, моя юна

республіка Рад (С. ) —Л. А. Булаховський говорить, що «уже третє речення

ми схильні вважати неповним через наявність у ньому обставинних елі*

у сніжному морі, і тільки інерція попередніх називних речень утримує нас від,

цього»!.

До номінативних речень не належать, хоч за формою і

збігаються з ними, такі конструкції:

а) слова і словосполучення в формі називного відмінка

іменників, які передають написи на вивісках, штампах, назви

страв в меню їдалень; назви книжок, газет, журналів,

пароплавів, установ, підприємств, організацій тощо, наприклад: М'ясо-

комбінат. Миколаївська 15-а середня школа. «Українська

література» (підручник). «Радянська освіта» (газета).

Такі слова і словосполучення, виконуючи функцію

називання, не виражають значення буття, існування, не мають ознак

предикативності, тому і не становлять речення;

б) найменування осіб по йменню, по батькові й прізвищу

при рекомендації, наприклад: Олександре Сергійовичу,

дозвольте познайомитись: Махновський (Маяк. ). Такі речення за

своєю функцією наближаються до функцій присудка при доро-

зумлюваному підметі «я» («це я»), «він» («це він») і т. п.

Також у формі питального речення називний відмінок власного

імені при дорозумлюваному підметі «ти» («це ти»), «ви» (по-

шанне) («це ви»), наприклад: Микола Іванович? Заходьте;

в) вживані в художніх описах характеристики, що

становлять собою перелік певних рис особи (портрет), про яку

говориться в попередньому реченні. Такі речення не мають

значення буття, констатації, а називають ознаку того, про кого чи про

що говориться в попередньому реченні, наприклад: До багаття

підійшов чоловік, зняв з плеча валізу, пов'язану широким

солдатським ременем. Жовтогаряче світло від убогого багаття

освітило давно неголене обличчя... Високий на зріст,

кудлата непокрита голова, маслакувата постать... (І. Ле).

§ 56. Різновиди номінативних речень та їх вживання

Серед номінативних речень виділяються такі їх основні

різновиди: 1) описові, або екзистенціальні, 2)

оклично-номінативні, 3) вказівні.

1) Описові, або екзистенціальні, речення —

найбільш поширений вид номінативних речень. Такі речення

вживаються:

1 Курс сучасної української літературної мови (за ред. Л. А. Булахов-

сього), т. II, 1951, стор. 71—72.

а) в художніх описах, наприклад, в пейзажах: Синій

вітер. Метелики й квіти, співи птиць і цвітіння дерев.

Скрізь росою забризкані віти, чути моря бурхливого рев.

Синій рев (С). Також, коли треба передати швидку зміну

картин, подій (наприклад, динаміку бою) чи окремі деталі в описі

явищ минулого, історичних подій, наприклад: 1. Риплять тугі

вози. Скрегочуть ешелони, під ляскіт буферів зчіпляючись

вночі. Тривожний коней храп. Людей тяжкі колони.

Снарядні ящики. Бляшанки бомб. Харчі. Могуче рухання

військового огрому (Б. ). 2. Дитинство. Школа. Як багато

і вражень, і споминів, і снів/ (С. );

б) в драматичних творах (як ремарки), коли треба

виділити окремі предмети і явища, які в сукупності дають уявлення

про певну обстановку (опис декорацій, позначення місця дій,

звукових ефектів тощо), наприклад: 1. Ніч. Зала

адміральського будинку (Корн. ); 2. Будуар Джені. Ніч. Годинник

вказує три чверті на другу. Радіоапарат. Море сильніше ту-

мить. Лампа в померанцевому абажурі (Гал. );

в) в розповідях, коли треба перелічити речі, явища,

наприклад: 1. Я вицілив, та як попхну з, обох стволів разом! Під'їздю

човном, підбираю. Одна, дві, три, чотири, п'ять, шість,

сім, вісім, дев'ять, десять, одинадцять, дванадцять,

тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять. П'ятнадцять... на

вірьовочці (О. В. ). 2. Вів мене Андрій городами. Буряки.

Капуста, картоплі... По межах соняшники рядами посхиляли

важкі голови... (Вас).

2) Оклично-номінативні речення вживаються,

коли треба повідомити про якусь незвичайну подію чи дати

сигнал про щось, наприклад: 1. Ось чутно, як лопотить хтось

босими ногами по вулиці... По-же~жа! (Коц. ). 2. — Тюлені! —

гукнув помічник (Трубл. ).

До оклично-номінативних не належать:

а) різні вітальні фразеологічні звороти у формі називного

відмінка типу Добрий день! Вечір добрий!;

б) окремі ізольовані слова-іменники, включені в мовлення

(так званий «називний уявлення»), які називають особу

(предмет), щоб викликати в свідомості слухача (читача) певне

уявлення про неї. Як правило, такі слова стоять на початку

речення, мають окличну або незакінчену інтонацію, синтаксично з

наступним реченням не пов'язані, хоч у смисловому

відношенні і збігаються з тим чи іншим його членом, здебільшого

вираженим іменником, наприклад: 1. Людина! Гордо слово це

звучить (Р. ). 2. Дні перемоги! Яке багатство думок, почуттів

збуджують у людей ці два слова C газ. ).

Оклична інтонація «називного уявлення» пояснюється тим,

що уявлення чи судження про дану особу (предмет),

згадування чи нагадування про неї зв'язані з виявленням певних

. емоцій.

3) Вказівні речення з частками ось, он, от (осьде, онде,

отде) вживаються переважно в розмовній мові і відповідно в

мові художніх творів, коли треба передати розірвані

враження або показати слухачеві (читачеві) розрізнені предмети.

Функція частки — вказувати на щось таке, що знаходиться чи

відбувається поблизу, або ж на наявність чогось, наприклад:

1. Ось школи знайомої мури (С). 2. Цілі підприємства

стають колективами комуністичної праці. Ось вони, зримі риси

комунізму.

⇐ Предыдущая 1 2 3 45